Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Драматична поема
ПЕРЕДМОВА
Поетовi чи драматурговi - а по сутi, це синонiми, бо кожен справжнiй
драматург поет,який би взявся до вiдтворення великого образу Ярослава
Мудрого, неминуче доведеться натрапити не тiльки на надзвичайну складнiсть
цього суперечливого характеру, а й на труднощi формального порядку: якi
саме подi© з довгого i бурхливого життя Ярослава взяти в основу твору?
Особливу проблему утворю це питання для поета драматично© форми, бо ця
форма вимага насамперед значно© конденсованостi зовнiшнiх подiй,
звичайно, якщо спинитись на жанрi трагедi©, а не драматично© хронiки.
Iнакше кажучи, в творi з драматичним конфлiктом на iсторичну тему неминучi
певнi анахронiзми та iншi вiдступи вiд зовнiшньо© iсторично© правди, право
на якi давно вже визнано за драматичними поетами.
В нашiй драмi таких порушень небагато. З довгого полiтичного життя
Ярослава я взяв невеликий порiвняно вiдтинок - з 1030 по 1036 рiк, тобто
тi роки, коли Ярослав пiсля довго© боротьби з Святополком, Болеславом,
Брячиславом i Мстиславом нарештi "витер пота" i зайнявся "нарядом"
об' днано© пiд владою русько© землi; цей перiод завершився блискучою
перемогою над печенiзькими ордами i остаточним розгромом ©х пiд Ки вом. З
iнших зовнiшнiх подiй до цього перiоду належать лише похiд Ярослава на
Чюдь (1030 р.), вiдвоювання червенських городiв у Польщi (1031) i невдалий
похiд Улеба (Ульфа) в зирянську землю до "Залiзних ворiт" (1032). Все це
лиша ться в драмi без змiн i хронологiчних порушень, крiм одного: на 1032
р. я вiдношу шлюб Ярославово© дочки лизавети з Гаральдом норвезьким,ця
подiя насправдi вiдбулась пiзнiше - в 1044 р., порушення не таке вже
iстотне, бо в 1032 р. в Iнгiгерди вже могла бути доросла дочка, якщо
згадати, що в 1014 р. вона була в Новгородi дружиною Ярослава i обставала
за варягiв, побитих в славнозвiсному "Поромонь дворi". Вiддаляти ж
сватання Гаральда на 12 рокiв i на такий же строк розтягувати час драми
було незручним, так само як i вiдмовитись вiд цього вдячного епiзоду.
Друге порушення iсторичних, вiрнiше - лiтописних, фактiв вже зовсiм
дрiбне - це обставини знаменито© битви з печенiгами пiд Ки вом 1036 року.
За даними лiтопису, в той час, коли величезна орда печенiгiв обложила
Ки©в, Ярослав перебував у Новгородi, де "собрав воя многи и приде Киеву й
вьниде в град свой", i вже потiм "выступи из града" i прийняв бiй з
печенiгами, якi напали на нього ("приступати начаша"). В мо©й драмi
Ярослав довiду ться про рух печенiзько© орди, перебуваючи в самому Ки вi,
причому новгородська допомога приходить за напружених i драматичних
обставин, заздалегiдь вмотивованих попереднiм ходом подiй. Думаю, що мав
право на таку неiстотну змiну, тим бiльш, що лiтописна версiя не вiльна
вiд деяких суперечностей: чому печенiги не використали вiдсутностi князя i
його вiйська в Ки вi для розгрому мiста, маючи очевидну численну перевагу
("бе же печенег бещисла"), а потiм пропустили Ярослава iз стомленими
дальнiм переходом полками в Ки©в замiсть одразу напасти на нього?
Нарештi, вигаданi мною драматичнi подробицi оборони Ки ва мають таке ж
право на художн iснування, як i iншi поетичнi домисли та образи драми -
як месник за вчиненi Новгороду кривди Микита (син iсторичного посадника
Коснятина), як заколот Ульфа i Iнгiгерди проти Ярослава, як пригоди
Свiчкогаса i т. iн.- без яких не обходиться жодна iсторична драма чи
роман,-аби вони вiдповiдали внутрiшнiй правдi зображувано© епохи. До речi,
щодо активно© ролi в драмi Iнгiгерди, дружини Ярослава, про яку лiтописи
вгадують лише в рiк ©© смертi i не дають iнших вiдомостей, довелося
користуватися захiдними джерелами, а саме вiдомими iсландськими сагами
(Еймундова сага), де Ярославу i Iнгiгердi придiлено чимало уваги i де
нехай iдеалiзована постать скандiнавсько© принцеси i властолюбно© дружини
руського князя змальована в сильних i мальовничих рисах.
Щодо самого Ярослава, центрального образу драматично© поеми, то в
змалюваннi його треба було прагнути не тiльки iсторично© та художньо©
правди, але й якогось фiлософського узагальнення, якогось свiжого
розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру. I справдi, образ
iсторичного Ярослава склада ться з таких несхожих рис, як честолюбство,
нерозбiрливiсть в засобах його задоволення i щира любов до культури й
освiти, великодушнiсть i лукавство; рицарська одвага i поряд з цим
малодушна лякливiсть у вирiшальну мить (згадаймо драматичний епiзод 1017
р., коли Ярослав, розбитий Болеславом, готовий був тiкати за море, але був
силомiць примушений новгородцями продовжувати боротьбу за престол);
щедрiсть i скупiсть, невдячнiсть за зробленi йому послуги тощо. В цiлому -
це риси монументально© трагiчно© постатi, однаково велично© i в сво©х
чеснотах, i в сво©х пороках, характер надзвичайно активний i палкий.
Дуже цiкавi данi для усвiдомлення цього характеру дають недавно
опублiкованi (в 1940 роцi) пiдсумки анатомiчного i рентгенологiчного
вивчення кiстяка Ярослава при вiдкриттi знаменитого саркофага в
Софiйському соборi. Цiлий ряд висловлених при цьому дотепних гiпотез i
висновкiв вiдтворюють не лише фiзичний образ дужо© людини з чималими
пошкодженнями в колiнi i правому крижостегновому суглобi (кульгавiсть), з
пiдвищеною функцi ю щитовидно© залози, а й повною мiрою духовний
образ-людину, яка вiдзначалася жвавiстю уяви, запальнiстю, схильнiстю до
вибухiв i бурхливих реакцiй, людину, чи© величезна енергiя i активнiсть,
проявленi за молодих рокiв, неминуче повиннi були спрямуватись пiзнiше на
мирну творчу дiяльнiсть, як воно i було насправдi.
Проте ця характеристика здавалася менi надто елементарною, вiрнiш -
однобiчною. Розкриваючи цей бурхливий характер в дiяльностi, я прийшов до
висновку, що справа була не в простiй сублiмацi© енергi©, в скеруваннi ©©
пiд старiсть в бiльш спокiйне рiчище. Менi захотiлося побачити Ярослава у
внутрiшньому конфлiктi, в боротьбi обох напрямкiв його творчо© енергi© -
бойового i мирнобудiвничого.
Та справа не тiльки в цьому роздво ннi прагнень. Ярослав розумi , що
славне варязьке минуле вже вiдiграло свою роль, що "годi вже цих ярлiв без
землi, якi на Русь по золото плили", що варяги, якi, на думку Iнгiгерди,
здобули йому престол, були лише на мниками, якi "продавали свiй меч тому,
хто дав дорожче". I коли Iнгiгерда iз зневагою дорiка йому за домiшку до
шляхетно© варязько© кровi рабинино© кровi (натяк на матiр Володимира
Малушу), Ярослав з гнiвом i гордiстю париру цей удар:
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що з народом вiрний мiй зв'язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем,
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Ки ва до Ладоги живе...
I, нарештi, ще одним, неминучим у драмi про Ярослава Мудрого мотивом ,
звичайно, мотив мудростi: що вона i як вона да ться людям? Вiдповiдь
дина, ©© висловлюють багато разiв як сам Ярослав, так i iншi персонажi
поеми:
Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких...
В цiлому ж iдею поеми можна визначити як нелегке i часом болiсне
шукання правди i мудростi життя разом з народом на користь вiтчизнi,
шукання, в якому Ярославу допомагають не тiльки друзi, але й тi, хто, як
Микита, повставали проти нього зi сво ю особистою правдою, або тi, хто як
Журейко. були скривдженi князем, але врятували його в бiдi, бо всiх ©х
днала i примиряла любов до вiтчизни, до Ки ва, причаровувала приваблива
особистiсть Ярослава. I в цьому свiтлi для нас особливо зворушливим
iсторичний факт незмiнно© вiрностi Ярославу Великого Новгорода - факт, що
дав менi дорогоцiнну можливiсть для створення цiлого ряду драматичних
положень i сцен.
Автор.
ДIЙОВI ОСОБИ:
Ярослав, великий князь Ки©вський.
Iнгiгерда, його дружина.
лизавета \
Анна - ©х дiти.
Володимир /
Гаральд, витязь норвезький.
Микита, монах-художник.
Сильвестр, учений монах.
Людомир, старий селянин.
Милуша, його дочка.
Журейко, каменщик ки©вський.
Давид \ нарочитi
Ратибор / мужi новгородськi.
Ульф, син Рангвальда, варяг.
Мирослав \ бояри
Слав'ята / ки©вськi.
Ярун, тiун* (* Тiун- урядовець.) княжий.
Фока Свiчкогас, монах-переписувач.
Джема, дiвчина з Сiцiлi©, рабиня.
Роальд, начальник варязько© дружини.
Парфенiй, грецький купець.
Турвальд, варяг.
Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дi ться в
Ки вi в тридцятих роках XI столiття.
ДIЯ ПЕРША
"СОКIЛ"
1030
Галерея в княжому теремi в Ки вi, яка веде iз внутрiшнiх поко©в до
хатньо© церкви. Крiзь легкi романськi арки галере©, що спираються на
подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього
Днiпра. Тихий дзвiн луна в ласкавiй тишi лiтнього ранку.
I
За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька
ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один
молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн
малю заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i
рум'яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибива ться
з-пiд чорно© шапочки. Роботою керу поважний старець, срiбно-кучерявий
i ромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.
С и л ь в е с т р
Благослови, господь, державний Ки©в,
Що на горi над голубим Днiпром
Пильну мир i всi труди людськi©,
Що ©х живить земля сво©м добром.
Благослови, господь, тво©х людей,
Не забувай ©х в радостi i в горi,
Оратая, що в полi ниву оре,
Стро©теля, що каменi кладе
I розчином скрiпля наймiцнiшим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словеснi в книгу перепише.
Який простiр, привiлля, тишина,
Як там га© в далечинi синiють,
Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрi ,
I спить пастушка бiля казана.
Бо крепок князь i власть його мiцна,
Бо Ярослав залiзними полками
Всiм ворогам дороги заградив,
I божий мир, як сонце над полями,
Над Ки вом i Руссю заяснiв.
Отак-то всi повиннi шанувати,
Що на землi i мир, i тишина.
Потщитесь, браття, треба поспiшати,
Щоб книги всi переписати нам.
Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,
Де воював i города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо i часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу,
Вино словес вiн пролива в свiт.
М и к и т а
Благослови, премудрий отче, слово,-
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любовi
В сво©й душi посiяти й зростить.
С и л ь в е с т р
I просвiтить добром серця людськi©.
Такий i князь наш мудрий Ярослав.
Не тiльки сам жада вiн Софi©,
Немов олень iсточника води,
Но нас усiх тим медом напував,
Що назбирав ще в роки молодi
Вiд мудрих книг, благословенних слiв.
Не вдав би тiлу сво му покою,
Доколi правди дверi не вiдкрив...
А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,
В яких боях кривавих iсполчався,
Якi поправ крамоли i лукавства,
Аж поки прах ©х не розвiяв вiтер,
На отнiй стол не сiв i пота витер,
I цiлу Русь як древле об' днав.
М и к и т а
Святi слова. Але на тих дорогах
Не легко б князь добувся перемоги,
Коли б господь йому не допомiг
I Новгорода в помiч не воздвиг.
I скiльки раз, забувши кривди давнi,
Полчився знову Новгород державний,
Сво©х мужiв i золото збирав
I Ярославу в помiч поспiшав.
Пiд Любечем, на Альти берегах,
Пiд Лиственом - на багатьох полях
Лилася кров братiв-новогородцiв,
Яку забув так скоро Ярослав...
С и л ь в е с т р
(хитаючи головою).
О брате мiй, ти сам забув, мабуть,
Що тiльки бог царiв i царства судить.
Лиш вiн один далеку бачить путь,
Якою йдуть царi i простi люди.
А нам, смиренним iнокам, годиться
Не помнить зла i за князiв молиться.
Ну, братi , пильнуйте, в добрий час,
Аби перо не схибило у вас.
З молитвою пергаменту торкайтесь,
Щоби не влiз лукавий, яко тать 1,
Не довелось похибки пiдчищать.
1 Тать - злодiй.
М и к и т а
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совiстi не зчистити ©©.
С и л ь в е с т р
Дивись, Микито, знов мою пораду
Ти позабув i судиш про князiв!
М и к и т а
Прости, мiй отче. Зараз я згадав
Великий грiх, яким пергамент чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив i ув'язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина...
С и л ь в е с т р
Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин
Повстав на князя.
М ик й т а
(гнiвно).
Господи святий!
Цей Коснятин, посадник Новгородський,
В годину чорну князя врятував,
Коли вiд орд нiмецьких i угорських
Без вiйська втiк розбитий Ярослав
I вже човни наладив геть за море;
Цей Коснятин човни тi порубав,
I Новгорода во©ни суворi
Мечi i злато князю принесли -
Веди нас, княже, битись до загину
За честь i днiсть русько© землi!
I так пiшли i ворогiв розбили,
I князю стол дiстали золотий.
I за таку ось вiрнiсть Коснятину
Вiн кривдою лихою вiдплатив!
С и л ь в е с т р
Смирись, Микито! Скрiзь ти кривди бачиш,
Якi судити ти ще молодий.
За це тобi епiтим'ю 1 призначу -
Вночi поклонiв сорок поклади.
1 Епiтимiя - церковна кара.
Чути кроки i срiбний дзвiн ручного дзвоника, i в галерею входить з
правого ©© боку процесiя: попереду хлопчик у стихарi з дзвоником i
запаленою свiчкою. За ним Iнгiгерда, в княжому уборi i золотiй дiадемi з
важкими пiдвiсками-колтами поверх щiльно обiп'ятого бiлим шовком волосся,
за нею придворнi дами, всi з молитовниками в руках. Ченцi пiдводяться й
поштиво уклоняються. Процесiя зника лiворуч.
С и л ь в е с т р
Спаси, господь, княгиню милосерду,
К ©© молитвам ухо преклони.
Завжди прилежна церквi Iнгiгерда
I молиться за тих, хто на вiйнi.
М и к и т а
Не вадило б ©й також помолитись
За тисячу мужiв тих iменитих,
Що за ©© намовою убито
В той рiк, коли помер Владимир князь,
А Ярослав...
С и л ь в е с т р
(здiймаючи руки вгору).
Опам'ятайся, брате.
Смири свiй дух. Навiщо раз у раз
В пожежу злу огонь той роздувати,
Що мiг би душу зогрiвать твою?
Тебе ж господь сподобив дивних знанiй
I чудному мистецтву научив.
Способен ти умiлим малюванням
Iзобразити все яснiше слiв:
Поля зеленi, бiрюзовi води,
Червленi корзна, зорi золотi
I лепоту жiночо© уроди.
Чого ж бо ти мирською злiстю дишеш,
Для чого змiй неситих ворушить,
Як можеш тут в благословеннiй тишi
Мистецтвом дивним господа хвалить?
М и к и т а
О, якби мiг обрати кожен вiльно
Нехибний шлях майбутнього життя!
Але нема з дороги вороття,
I не да людинi бог всесильний
Нi тишини... нi забуття...
I де б я мiг зiрвати грона спiлi,
Як юнаком покинув отчiй дом,
I давнiй сум за мною йшов слiдом...
I як зрощу в душi голубок бiлих,
Коли там ворон чорний звив гнiздо...
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Не хочу далi слухать,
Сьогоднi в храм до мене завiтай
I душу там збентежену одкри ш.
(До iншого ченця).
Куди це ти зiбрався, Свiчкогасе?
С в i ч к о г а с
Благослови, достойний отче, вийти -
Чорнило зсякло, треба розвести
I каламар просохлий цей наповнить.
С и л ь в е с т р
Ану сиди i не кажи брехнi!
Не каламар просох, а, мабуть, горло,
I не чорнила жаждеш, а вина!
С в i ч к о г а с
й-богу ж нi! По-перше, я не п'ю,
I жодно© вiверицi 1 не маю,
Та й ключник княжий ви©хав в село,
Хто ж бiдного монаха почасту ?
1 Вiвериця - найдрiбнiша монета в стародавнiй руськiй грошовiй системi.
С и л ь в е с т р
А ти б i рад! Чека ш лиш нагоди,
Аби вином упитись даровим!
Одумайся, невiголос ледачий,
Згадай, чим був i чим тепер си.
Знов хочеш стать нещасним свiчкогасом!
С в i ч к о г а с
Та я ж нiчого!
С и л ь в е с т р
Я тебе призрiв,
Ченцем зробив, списателем iскусним.
Ти хоч дурний, принаймнi сапоги
Мужiв розумних поносив у мене,
То знов назад!
С в i ч к о г а с
Прости, премудрий отче!
С и л ь в е с т р
Хiба не чув словес святих отцiв,
Як хмiль ченцiв в скотiв переверта ,
Що третю чашу налива лев,
Четверту - вепр скажений, п'яту - бiс.
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй! Та я ж дину чашу,
Куди вже там про п'яту i гадать!
II
В галерею з правого боку входить князiвна лизавета, молода 17-лiтня
дiвчина, з молитовником в руках.
С и л ь в е с т р
Благослови господь тебе, князiвно!
Ченцi поштиво уклоняються, а лизавета, кивнувши ©м голiвкою, пiдходить
пiд благословення до Сильвестра.
лизавета
Скажи, мiй отче, чи давно пройшла
До церкви мати?
С и л ь в е с т р
Тiльки що, недавно.
Спiши, дитя, господь тебе простить
(гладить ©© по голiвцi),
Бо ангельська душа твоя i чиста.
л и з а в е т а
О нi, мiй отче... зараз грiшна я,
Бо гусляра заслухалась старого
I в божий храм спiзнилась.
С и л ь в е с т р
Бог простить.
л и з а в е т а
Як тут у вас затишно i цiкаво,
Якi книжки великi...
(Спиня ться бiля конторки Микити).
А якi
Блискучi фарби! Чистi i яскравi,
Немов смарагд або в саду квiтки...
У тата фiал 1 дорогоцiнний,
Неначе мед прозоро-золотий.
Крiзь нього я, коли була дитина,
На божий свiт дивилась з темноти.
I все тодi таким здавалось дивним,
Немов в раю чи в радiсному снi -
Такi ж тво© малюнки чарiвнi...
1 Фiал - чаша.
С и л ь в е с т р
Микита в нас зело прехитрий майстер
I в чудному художествi велик.
л и з а в е т а
(милуючись мiнiатюрою в книзi).
Яка краса! Як барви всi согласно
В один вiнок на золотi сплелись!
Так, це той свiт далекий i прекрасний,
Що в кришталi я бачила колись.
М и к и т а
Бо дивний свiт, що бачила ти в чашi,
I , княжна, мистецтва дивний свiт -
Воно завжди пiдносить душу нашу,
Краси й добра нехибний заповiт.
Але душi збентеженiй i хмурiй
В святу красу дороги не знайти...
Блажен, кого життя минають бурi,
Спокуса зла не стрiне на путi...
С в i ч к о г а с
Отак i я, коли дивлюся в чашу,
Далеко легше стане на душi.
Проходить скорб...
С и л ь в е с т р
(гнiвно).
А ти чого, монаше!
Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!
Геть з-пред очей!
С в i ч к о г а с
(про себе).
Якраз менi до речi -
Напевно, вже прийшов виночерпець...
(Виходить).
л и з а в е т а
Ну, я пiду,
(зiтхнувши)
бо гнiва ться мама...
Прощай, мiй отче...
С и л ь в е с т р
Бог благослови
Тебе, голубко наша яснокрила!
л и з а в е т а
(до Микити).
Прощай i ти, художниче умiлий.
З яких до нас ти завiтав кра©в?
М и к и т а
(пiдводиться).
Я мандрував багато i далеко
I рiдний край давно вже залишив...
л и з а в е т а
А де ж твiй край?
М и к и т а
То Новгород великий.
л и з а в е т а
Суворий край...
(Здригнувшись).
Я народилась там,
Але тремчу, коли його згадаю...
Б'ють на сполох... пожежа... Буйнi крики...
Убивство... кров...
М и к и т а
(хмуро).
То кров людей свята,
Яку не ми, а iншi проливали...
л и з а в е т а
Тодi була дитина я мала,
Але й тепер ту радiсть вiдчуваю,
Яка мене, мов сонце, пройняла,
Коли сюди при©хали ми в ма©,
I солов'© спiвали над Днiпром,
Що миготiв на сонцi серебром,
I Ки©в враз засяяв перед нами
Серед дерев златими куполами.
З того часу я Ки©в полюбила.
Не там, а тут моя вiтчизна мила.
Прости, тобi я болю завдала.
М и к и т а
Дарма - аби ти радiсна була...
Чути тупiт кiнських копит, i за хвилину в галерею вбiга Анна, сестра
лизавети, трохи старша за не© дiвчина, жвава й схвильована. На лiвiй
руцi, на рукавичцi, вона трима мисливського сокола. Не звертаючи уваги на
поклони ченцiв, вона кида ться до сестри.
А н н а
Яка ж я рада, що знайшла тебе!
Де мама? В церквi?
л и з а в е т а
(кива ).
А н н а
Так-бо ж я i знала!
Спiзнилась знов! Ну, буде прочухан...
л и з а в е т а
Та як же ти... ще з соколом!
А н н а
Ну що ж!
Коли ж такая трапилась пригода,
Що й досi я не схаменусь нiяк!
л и з а в ет а
Та що ж таке?
А н н а
Пiд Вишгородом я
На лебедiв уранцi полювала.
Аж гульк, дивлюсь, iз лiсово© мли
Ватага суне витязiв удалих
З богатирем прегарним на чолi.
Напевно, то якiсь новi варяги,
Бо в нас таких не зустрiчала я...
Так чи не так, острогами коня
Я стиснула i далi од ватаги!
Дивлюсь назад - вiн скаче наздогiн!
л и з а в е т а
Хто наздогiн?
А н н а
Та той варязький витязь...
Я ще хутчiш - що мить, то ближче вiн.
Аж до Гори я не могла спинитись,
I тiльки стук загрозливий копит
За спиною я близько почувала.
л и з а в е т а
Безумная!
А н н а
Аж ось коло ворiт
Його, мабуть, застава затримала,
I я сюди, нарештi, утекла!
Аж стисло дух!
С и л ь в е с т р
Та хто ж цей окаянний?
Його схопити треба!
А н н а
Менше з тим!
Аби вiд мами тiльки не попало.
Пiду скорiш до церкви...
л и з а в е т а
Схаменись!
Ти ж з соколом!
А н н а
I справдi... що ж робить...
Вiзьми його, голубко, хоч на мить.
Переда лизаветi сокола, та бере.
III
Чути тупiт багатьох коней, i зараз же по тому в
галерею вбiга Гаральд, молодий, ставний i вродливий норвежець з
смiливим обличчям, з рудо - золотавим волоссям. Злякана лизавета
вiдступа й горнеться до Сильвестра, а Гаральд пiдходить до Анни. Кiлька
варягiв входять за ним.
Гаральд
Нарештi я догнав тебе, царiвно!
Даремно ти тiкала, бо вели
Мене сюди мо© пригоди дивнi,
Коли я плив до вашо© землi...
Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,
Хто дiвчина ота свiтловолоса...
Бiля монаха чорного, отам?
Хапа Анну за руку. Але лизавета вже зникла за поворотом галере©.
А н н а
Ця дiвчина? Спитай у не© сам.
Мене ж облиш.
Г а р а л ь д
О, дiвчина чудова...
Так ось куди судьба мене тягла...
(Сто©ть приголомшений).
З лiвого боку верта ться почет Iнгiгерди. Попереду йде сама Iнгiгерда
поряд iз збентеженою лизаветою, яка, винувато похиливши голову, слуха
догану матерi.
I н г i г е р д а
Яка ганьба! До церкви не прийшла,
В святi часи ганя ш десь по ловах,
Немов хлопчак який дурноголовий!
Де розум твiй? Як смiла в божий храм
Ти увiйти з оцим нечистим птахом?
А ще князiвна! Дiвчина! Що ж там
Подумали про тебе всi монахи!
л и з а в е т а
(крiзь сльози).
Пробач менi... не знала...
Г а р а л ь д
(швидко пiдходить до Iнгiгерди i схиля ться перед нею на одне колiно).
Королево!
I н г i г е р д а
(здивовано).
Та це ж Гаральд! Гаральде, звiдки ти
У Ки вi з'явився полудневiм,
Пiвнiчний гiсть вiд конунгiв-братiв?
Г а р а л ь д
(цiлу край ©© сукнi).
Багато де я мандрував i бився,
В Сiцiлi©, у грецького царя,
З того часу, як переплив моря
I з родичами злими посварився.
I ось до вас свiй човен повернув,
В Гардарику 1 шукати талану.
Тобi клянусь служити чесно й твердо,-
Чи прихистиш вигнанця, Iнгiгердо?
1 Давня скандiнавська назва Русi.
I н г i г е р д а
Бажаний гiсть, тебе я бачить рада,
Гаральде, син Сiгурда, смiлий князь.
I Ярослав, я певна, в слушний час
Як вернеться, знайде тобi посаду.
Г а р а л ь д
(пiдводиться з колiн).
Тобi мiй меч i все життя мо !
л и з а в е т а
(скрику ).
Ай! боже мiй! Вiн дряпа , клю !
Вiзьми його! Не можу далi я!
Г а р а л ь д
Дозволь менi!
(Обережно забира сокола).
Бiдняточко мо !
Рука в кровi! Хiба ж ©х можна брати
Без рукавички - гей, вiзьми, Рулав!
(Переда сокола джурi).
Але стривай! У лiсi ж не була ти,
I я тодi не за тобою мчав...
А звiдки ж сокiл...
О, яка пригода!
(Огляда ться i бачить Анну, яка смi ться).
Це, значить, ти його передала!
О королево! Знов тобi хвала
За двох дочок прекраснiшо© вроди!
Як ти сама, Олафова дочка.
I н г i г е р д а
Так - Анна це, а це лизавета.
Га р а льд
(палко).
лизавета! лизiф! Яка,
Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти
Сюди на щастя, доле, привела!
О вiщi дiви Долi i Часу,
Вердандi, мудра дiва днiв бiжучих,
Ти провела мене крiзь лiс дрiмучий,
Щоб я знайшов життя мого красу!
Я мчав крiзь лiс, крiзь гори i долини,
Немов ловець на ловах соколиних,
А сокiл цей, що так мене манив,
На iншу руку раптом пересiв.
I щоб здобути руку цю дiвочу,
Пройду я свiт вiд пiвдня до пiвночi,
Сво©м човном схвилюю всi моря,
Здобуду свiт, корону, перли, славу,
I все для тебе, донька Ярослава,
Лиш покохай мене, моя зоря!
(Бере за руку лизавету, зазираючи ©й у вiчi).
IV
Раптом чути дзвiн багатьох дзвонiв, сурми, вiтальнi крики. Всi
кидаються до арок.
I н г i г е р д а
Це князь! Це вiн! Мерщiй подати конi!
Назустрiч всi! Ходiм, Гаральде! Донi!
Всi швидко йдуть до виходу.
Лиш один Микита залиша ться в галере©.
Вiн дивиться задумливо крiзь арки.
М и к и т а
Настав мiй час... бажаний час вiдплати
За кривди всi, що Новгород зазнав...
Та хочу все ж тепер я сам пiзнати,
Чим вiн людей отак причарував,
Владика Русi, мудрий Ярослав...
Але в цей час, рiшучий i врочистий,
Чого ж мiй дух збентежений охляв...
Бо ясний ангел, лагiдний i чистий,
Тебе закрив вiд мене, Ярослав...
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
"ЗАКОН I БЛАГОДАТЬ"
1030 р.
Луг перед брамою княжого терема - замку в Ки вi. Його мури iз скупо
прорiзаними де-не-де подвiйними вiкнами вiзантiйського стилю, з пiвкруглим
верхом i колонкою посерединi здiймаються в глибинi лугу. Внизу, пiд широко
розкинутим гiллям величезного дуба - глибока арка брами, входу до княжого
двору. За рогом замку праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох
брусiв, видно крутий обрив - яр, за ним вiддаля, на сусiдньому горбi -
величний храм
богородицi десятинно© з золотими банями та iншi будiвлi. З лiвого боку
лугу, на першому планi, на гранiтному пiдмурку - велика мармурова статуя
лежачого лева. Навколо постаменту мармуровi лави з рiзьбленими спинками.
Лiтнiй ранок.
I
За сценою далекий спiв дiвчат. З ворiт замку звуки сурм, i зараз же по
тому з брами виходить загiн княжо© варти, яка ста обабiч входу. А за
хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводi Сильвестра i Микити, який
iде позаду. Ярослав трохи кульга на праву ногу. Ще далi - два боярини:
Мирослав i Слав'ята.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
То скiльки ж книг сьогоднi вже готовi,
I чи багато почали писать?
С и л ь в е с т р
Готово п'ять книжок, великий княже:
"Златая цепь", слова святих отцiв,
Козьми Iндикоплова мандрування.
Ця книга дуже рiдка й дорога,
Дiянiя Дiгенiса Акрiта I
"Шестоднев" болгарського попа.
Я р о с л а в
Великий труд. Спасибi, мудрий отче,
Корисних книг замало ще у нас.
I добрiй книзi бiльше я радiю,
Нiж золоту в коморi. А проте
I по книжках казок багато рiзних,
Яких в життi, напевно, не знайти.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Драматична поема
ПЕРЕДМОВА
Поетовi чи драматурговi - а по сутi, це синонiми, бо кожен справжнiй
драматург поет,який би взявся до вiдтворення великого образу Ярослава
Мудрого, неминуче доведеться натрапити не тiльки на надзвичайну складнiсть
цього суперечливого характеру, а й на труднощi формального порядку: якi
саме подi© з довгого i бурхливого життя Ярослава взяти в основу твору?
Особливу проблему утворю це питання для поета драматично© форми, бо ця
форма вимага насамперед значно© конденсованостi зовнiшнiх подiй,
звичайно, якщо спинитись на жанрi трагедi©, а не драматично© хронiки.
Iнакше кажучи, в творi з драматичним конфлiктом на iсторичну тему неминучi
певнi анахронiзми та iншi вiдступи вiд зовнiшньо© iсторично© правди, право
на якi давно вже визнано за драматичними поетами.
В нашiй драмi таких порушень небагато. З довгого полiтичного життя
Ярослава я взяв невеликий порiвняно вiдтинок - з 1030 по 1036 рiк, тобто
тi роки, коли Ярослав пiсля довго© боротьби з Святополком, Болеславом,
Брячиславом i Мстиславом нарештi "витер пота" i зайнявся "нарядом"
об' днано© пiд владою русько© землi; цей перiод завершився блискучою
перемогою над печенiзькими ордами i остаточним розгромом ©х пiд Ки вом. З
iнших зовнiшнiх подiй до цього перiоду належать лише похiд Ярослава на
Чюдь (1030 р.), вiдвоювання червенських городiв у Польщi (1031) i невдалий
похiд Улеба (Ульфа) в зирянську землю до "Залiзних ворiт" (1032). Все це
лиша ться в драмi без змiн i хронологiчних порушень, крiм одного: на 1032
р. я вiдношу шлюб Ярославово© дочки лизавети з Гаральдом норвезьким,ця
подiя насправдi вiдбулась пiзнiше - в 1044 р., порушення не таке вже
iстотне, бо в 1032 р. в Iнгiгерди вже могла бути доросла дочка, якщо
згадати, що в 1014 р. вона була в Новгородi дружиною Ярослава i обставала
за варягiв, побитих в славнозвiсному "Поромонь дворi". Вiддаляти ж
сватання Гаральда на 12 рокiв i на такий же строк розтягувати час драми
було незручним, так само як i вiдмовитись вiд цього вдячного епiзоду.
Друге порушення iсторичних, вiрнiше - лiтописних, фактiв вже зовсiм
дрiбне - це обставини знаменито© битви з печенiгами пiд Ки вом 1036 року.
За даними лiтопису, в той час, коли величезна орда печенiгiв обложила
Ки©в, Ярослав перебував у Новгородi, де "собрав воя многи и приде Киеву й
вьниде в град свой", i вже потiм "выступи из града" i прийняв бiй з
печенiгами, якi напали на нього ("приступати начаша"). В мо©й драмi
Ярослав довiду ться про рух печенiзько© орди, перебуваючи в самому Ки вi,
причому новгородська допомога приходить за напружених i драматичних
обставин, заздалегiдь вмотивованих попереднiм ходом подiй. Думаю, що мав
право на таку неiстотну змiну, тим бiльш, що лiтописна версiя не вiльна
вiд деяких суперечностей: чому печенiги не використали вiдсутностi князя i
його вiйська в Ки вi для розгрому мiста, маючи очевидну численну перевагу
("бе же печенег бещисла"), а потiм пропустили Ярослава iз стомленими
дальнiм переходом полками в Ки©в замiсть одразу напасти на нього?
Нарештi, вигаданi мною драматичнi подробицi оборони Ки ва мають таке ж
право на художн iснування, як i iншi поетичнi домисли та образи драми -
як месник за вчиненi Новгороду кривди Микита (син iсторичного посадника
Коснятина), як заколот Ульфа i Iнгiгерди проти Ярослава, як пригоди
Свiчкогаса i т. iн.- без яких не обходиться жодна iсторична драма чи
роман,-аби вони вiдповiдали внутрiшнiй правдi зображувано© епохи. До речi,
щодо активно© ролi в драмi Iнгiгерди, дружини Ярослава, про яку лiтописи
вгадують лише в рiк ©© смертi i не дають iнших вiдомостей, довелося
користуватися захiдними джерелами, а саме вiдомими iсландськими сагами
(Еймундова сага), де Ярославу i Iнгiгердi придiлено чимало уваги i де
нехай iдеалiзована постать скандiнавсько© принцеси i властолюбно© дружини
руського князя змальована в сильних i мальовничих рисах.
Щодо самого Ярослава, центрального образу драматично© поеми, то в
змалюваннi його треба було прагнути не тiльки iсторично© та художньо©
правди, але й якогось фiлософського узагальнення, якогось свiжого
розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру. I справдi, образ
iсторичного Ярослава склада ться з таких несхожих рис, як честолюбство,
нерозбiрливiсть в засобах його задоволення i щира любов до культури й
освiти, великодушнiсть i лукавство; рицарська одвага i поряд з цим
малодушна лякливiсть у вирiшальну мить (згадаймо драматичний епiзод 1017
р., коли Ярослав, розбитий Болеславом, готовий був тiкати за море, але був
силомiць примушений новгородцями продовжувати боротьбу за престол);
щедрiсть i скупiсть, невдячнiсть за зробленi йому послуги тощо. В цiлому -
це риси монументально© трагiчно© постатi, однаково велично© i в сво©х
чеснотах, i в сво©х пороках, характер надзвичайно активний i палкий.
Дуже цiкавi данi для усвiдомлення цього характеру дають недавно
опублiкованi (в 1940 роцi) пiдсумки анатомiчного i рентгенологiчного
вивчення кiстяка Ярослава при вiдкриттi знаменитого саркофага в
Софiйському соборi. Цiлий ряд висловлених при цьому дотепних гiпотез i
висновкiв вiдтворюють не лише фiзичний образ дужо© людини з чималими
пошкодженнями в колiнi i правому крижостегновому суглобi (кульгавiсть), з
пiдвищеною функцi ю щитовидно© залози, а й повною мiрою духовний
образ-людину, яка вiдзначалася жвавiстю уяви, запальнiстю, схильнiстю до
вибухiв i бурхливих реакцiй, людину, чи© величезна енергiя i активнiсть,
проявленi за молодих рокiв, неминуче повиннi були спрямуватись пiзнiше на
мирну творчу дiяльнiсть, як воно i було насправдi.
Проте ця характеристика здавалася менi надто елементарною, вiрнiш -
однобiчною. Розкриваючи цей бурхливий характер в дiяльностi, я прийшов до
висновку, що справа була не в простiй сублiмацi© енергi©, в скеруваннi ©©
пiд старiсть в бiльш спокiйне рiчище. Менi захотiлося побачити Ярослава у
внутрiшньому конфлiктi, в боротьбi обох напрямкiв його творчо© енергi© -
бойового i мирнобудiвничого.
Та справа не тiльки в цьому роздво ннi прагнень. Ярослав розумi , що
славне варязьке минуле вже вiдiграло свою роль, що "годi вже цих ярлiв без
землi, якi на Русь по золото плили", що варяги, якi, на думку Iнгiгерди,
здобули йому престол, були лише на мниками, якi "продавали свiй меч тому,
хто дав дорожче". I коли Iнгiгерда iз зневагою дорiка йому за домiшку до
шляхетно© варязько© кровi рабинино© кровi (натяк на матiр Володимира
Малушу), Ярослав з гнiвом i гордiстю париру цей удар:
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що з народом вiрний мiй зв'язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем,
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Ки ва до Ладоги живе...
I, нарештi, ще одним, неминучим у драмi про Ярослава Мудрого мотивом ,
звичайно, мотив мудростi: що вона i як вона да ться людям? Вiдповiдь
дина, ©© висловлюють багато разiв як сам Ярослав, так i iншi персонажi
поеми:
Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких...
В цiлому ж iдею поеми можна визначити як нелегке i часом болiсне
шукання правди i мудростi життя разом з народом на користь вiтчизнi,
шукання, в якому Ярославу допомагають не тiльки друзi, але й тi, хто, як
Микита, повставали проти нього зi сво ю особистою правдою, або тi, хто як
Журейко. були скривдженi князем, але врятували його в бiдi, бо всiх ©х
днала i примиряла любов до вiтчизни, до Ки ва, причаровувала приваблива
особистiсть Ярослава. I в цьому свiтлi для нас особливо зворушливим
iсторичний факт незмiнно© вiрностi Ярославу Великого Новгорода - факт, що
дав менi дорогоцiнну можливiсть для створення цiлого ряду драматичних
положень i сцен.
Автор.
ДIЙОВI ОСОБИ:
Ярослав, великий князь Ки©вський.
Iнгiгерда, його дружина.
лизавета \
Анна - ©х дiти.
Володимир /
Гаральд, витязь норвезький.
Микита, монах-художник.
Сильвестр, учений монах.
Людомир, старий селянин.
Милуша, його дочка.
Журейко, каменщик ки©вський.
Давид \ нарочитi
Ратибор / мужi новгородськi.
Ульф, син Рангвальда, варяг.
Мирослав \ бояри
Слав'ята / ки©вськi.
Ярун, тiун* (* Тiун- урядовець.) княжий.
Фока Свiчкогас, монах-переписувач.
Джема, дiвчина з Сiцiлi©, рабиня.
Роальд, начальник варязько© дружини.
Парфенiй, грецький купець.
Турвальд, варяг.
Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дi ться в
Ки вi в тридцятих роках XI столiття.
ДIЯ ПЕРША
"СОКIЛ"
1030
Галерея в княжому теремi в Ки вi, яка веде iз внутрiшнiх поко©в до
хатньо© церкви. Крiзь легкi романськi арки галере©, що спираються на
подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього
Днiпра. Тихий дзвiн луна в ласкавiй тишi лiтнього ранку.
I
За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька
ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один
молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн
малю заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i
рум'яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибива ться
з-пiд чорно© шапочки. Роботою керу поважний старець, срiбно-кучерявий
i ромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.
С и л ь в е с т р
Благослови, господь, державний Ки©в,
Що на горi над голубим Днiпром
Пильну мир i всi труди людськi©,
Що ©х живить земля сво©м добром.
Благослови, господь, тво©х людей,
Не забувай ©х в радостi i в горi,
Оратая, що в полi ниву оре,
Стро©теля, що каменi кладе
I розчином скрiпля наймiцнiшим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словеснi в книгу перепише.
Який простiр, привiлля, тишина,
Як там га© в далечинi синiють,
Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрi ,
I спить пастушка бiля казана.
Бо крепок князь i власть його мiцна,
Бо Ярослав залiзними полками
Всiм ворогам дороги заградив,
I божий мир, як сонце над полями,
Над Ки вом i Руссю заяснiв.
Отак-то всi повиннi шанувати,
Що на землi i мир, i тишина.
Потщитесь, браття, треба поспiшати,
Щоб книги всi переписати нам.
Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,
Де воював i города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо i часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу,
Вино словес вiн пролива в свiт.
М и к и т а
Благослови, премудрий отче, слово,-
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любовi
В сво©й душi посiяти й зростить.
С и л ь в е с т р
I просвiтить добром серця людськi©.
Такий i князь наш мудрий Ярослав.
Не тiльки сам жада вiн Софi©,
Немов олень iсточника води,
Но нас усiх тим медом напував,
Що назбирав ще в роки молодi
Вiд мудрих книг, благословенних слiв.
Не вдав би тiлу сво му покою,
Доколi правди дверi не вiдкрив...
А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,
В яких боях кривавих iсполчався,
Якi поправ крамоли i лукавства,
Аж поки прах ©х не розвiяв вiтер,
На отнiй стол не сiв i пота витер,
I цiлу Русь як древле об' днав.
М и к и т а
Святi слова. Але на тих дорогах
Не легко б князь добувся перемоги,
Коли б господь йому не допомiг
I Новгорода в помiч не воздвиг.
I скiльки раз, забувши кривди давнi,
Полчився знову Новгород державний,
Сво©х мужiв i золото збирав
I Ярославу в помiч поспiшав.
Пiд Любечем, на Альти берегах,
Пiд Лиственом - на багатьох полях
Лилася кров братiв-новогородцiв,
Яку забув так скоро Ярослав...
С и л ь в е с т р
(хитаючи головою).
О брате мiй, ти сам забув, мабуть,
Що тiльки бог царiв i царства судить.
Лиш вiн один далеку бачить путь,
Якою йдуть царi i простi люди.
А нам, смиренним iнокам, годиться
Не помнить зла i за князiв молиться.
Ну, братi , пильнуйте, в добрий час,
Аби перо не схибило у вас.
З молитвою пергаменту торкайтесь,
Щоби не влiз лукавий, яко тать 1,
Не довелось похибки пiдчищать.
1 Тать - злодiй.
М и к и т а
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совiстi не зчистити ©©.
С и л ь в е с т р
Дивись, Микито, знов мою пораду
Ти позабув i судиш про князiв!
М и к и т а
Прости, мiй отче. Зараз я згадав
Великий грiх, яким пергамент чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив i ув'язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина...
С и л ь в е с т р
Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин
Повстав на князя.
М ик й т а
(гнiвно).
Господи святий!
Цей Коснятин, посадник Новгородський,
В годину чорну князя врятував,
Коли вiд орд нiмецьких i угорських
Без вiйська втiк розбитий Ярослав
I вже човни наладив геть за море;
Цей Коснятин човни тi порубав,
I Новгорода во©ни суворi
Мечi i злато князю принесли -
Веди нас, княже, битись до загину
За честь i днiсть русько© землi!
I так пiшли i ворогiв розбили,
I князю стол дiстали золотий.
I за таку ось вiрнiсть Коснятину
Вiн кривдою лихою вiдплатив!
С и л ь в е с т р
Смирись, Микито! Скрiзь ти кривди бачиш,
Якi судити ти ще молодий.
За це тобi епiтим'ю 1 призначу -
Вночi поклонiв сорок поклади.
1 Епiтимiя - церковна кара.
Чути кроки i срiбний дзвiн ручного дзвоника, i в галерею входить з
правого ©© боку процесiя: попереду хлопчик у стихарi з дзвоником i
запаленою свiчкою. За ним Iнгiгерда, в княжому уборi i золотiй дiадемi з
важкими пiдвiсками-колтами поверх щiльно обiп'ятого бiлим шовком волосся,
за нею придворнi дами, всi з молитовниками в руках. Ченцi пiдводяться й
поштиво уклоняються. Процесiя зника лiворуч.
С и л ь в е с т р
Спаси, господь, княгиню милосерду,
К ©© молитвам ухо преклони.
Завжди прилежна церквi Iнгiгерда
I молиться за тих, хто на вiйнi.
М и к и т а
Не вадило б ©й також помолитись
За тисячу мужiв тих iменитих,
Що за ©© намовою убито
В той рiк, коли помер Владимир князь,
А Ярослав...
С и л ь в е с т р
(здiймаючи руки вгору).
Опам'ятайся, брате.
Смири свiй дух. Навiщо раз у раз
В пожежу злу огонь той роздувати,
Що мiг би душу зогрiвать твою?
Тебе ж господь сподобив дивних знанiй
I чудному мистецтву научив.
Способен ти умiлим малюванням
Iзобразити все яснiше слiв:
Поля зеленi, бiрюзовi води,
Червленi корзна, зорi золотi
I лепоту жiночо© уроди.
Чого ж бо ти мирською злiстю дишеш,
Для чого змiй неситих ворушить,
Як можеш тут в благословеннiй тишi
Мистецтвом дивним господа хвалить?
М и к и т а
О, якби мiг обрати кожен вiльно
Нехибний шлях майбутнього життя!
Але нема з дороги вороття,
I не да людинi бог всесильний
Нi тишини... нi забуття...
I де б я мiг зiрвати грона спiлi,
Як юнаком покинув отчiй дом,
I давнiй сум за мною йшов слiдом...
I як зрощу в душi голубок бiлих,
Коли там ворон чорний звив гнiздо...
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Не хочу далi слухать,
Сьогоднi в храм до мене завiтай
I душу там збентежену одкри ш.
(До iншого ченця).
Куди це ти зiбрався, Свiчкогасе?
С в i ч к о г а с
Благослови, достойний отче, вийти -
Чорнило зсякло, треба розвести
I каламар просохлий цей наповнить.
С и л ь в е с т р
Ану сиди i не кажи брехнi!
Не каламар просох, а, мабуть, горло,
I не чорнила жаждеш, а вина!
С в i ч к о г а с
й-богу ж нi! По-перше, я не п'ю,
I жодно© вiверицi 1 не маю,
Та й ключник княжий ви©хав в село,
Хто ж бiдного монаха почасту ?
1 Вiвериця - найдрiбнiша монета в стародавнiй руськiй грошовiй системi.
С и л ь в е с т р
А ти б i рад! Чека ш лиш нагоди,
Аби вином упитись даровим!
Одумайся, невiголос ледачий,
Згадай, чим був i чим тепер си.
Знов хочеш стать нещасним свiчкогасом!
С в i ч к о г а с
Та я ж нiчого!
С и л ь в е с т р
Я тебе призрiв,
Ченцем зробив, списателем iскусним.
Ти хоч дурний, принаймнi сапоги
Мужiв розумних поносив у мене,
То знов назад!
С в i ч к о г а с
Прости, премудрий отче!
С и л ь в е с т р
Хiба не чув словес святих отцiв,
Як хмiль ченцiв в скотiв переверта ,
Що третю чашу налива лев,
Четверту - вепр скажений, п'яту - бiс.
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй! Та я ж дину чашу,
Куди вже там про п'яту i гадать!
II
В галерею з правого боку входить князiвна лизавета, молода 17-лiтня
дiвчина, з молитовником в руках.
С и л ь в е с т р
Благослови господь тебе, князiвно!
Ченцi поштиво уклоняються, а лизавета, кивнувши ©м голiвкою, пiдходить
пiд благословення до Сильвестра.
лизавета
Скажи, мiй отче, чи давно пройшла
До церкви мати?
С и л ь в е с т р
Тiльки що, недавно.
Спiши, дитя, господь тебе простить
(гладить ©© по голiвцi),
Бо ангельська душа твоя i чиста.
л и з а в е т а
О нi, мiй отче... зараз грiшна я,
Бо гусляра заслухалась старого
I в божий храм спiзнилась.
С и л ь в е с т р
Бог простить.
л и з а в е т а
Як тут у вас затишно i цiкаво,
Якi книжки великi...
(Спиня ться бiля конторки Микити).
А якi
Блискучi фарби! Чистi i яскравi,
Немов смарагд або в саду квiтки...
У тата фiал 1 дорогоцiнний,
Неначе мед прозоро-золотий.
Крiзь нього я, коли була дитина,
На божий свiт дивилась з темноти.
I все тодi таким здавалось дивним,
Немов в раю чи в радiсному снi -
Такi ж тво© малюнки чарiвнi...
1 Фiал - чаша.
С и л ь в е с т р
Микита в нас зело прехитрий майстер
I в чудному художествi велик.
л и з а в е т а
(милуючись мiнiатюрою в книзi).
Яка краса! Як барви всi согласно
В один вiнок на золотi сплелись!
Так, це той свiт далекий i прекрасний,
Що в кришталi я бачила колись.
М и к и т а
Бо дивний свiт, що бачила ти в чашi,
I , княжна, мистецтва дивний свiт -
Воно завжди пiдносить душу нашу,
Краси й добра нехибний заповiт.
Але душi збентеженiй i хмурiй
В святу красу дороги не знайти...
Блажен, кого життя минають бурi,
Спокуса зла не стрiне на путi...
С в i ч к о г а с
Отак i я, коли дивлюся в чашу,
Далеко легше стане на душi.
Проходить скорб...
С и л ь в е с т р
(гнiвно).
А ти чого, монаше!
Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!
Геть з-пред очей!
С в i ч к о г а с
(про себе).
Якраз менi до речi -
Напевно, вже прийшов виночерпець...
(Виходить).
л и з а в е т а
Ну, я пiду,
(зiтхнувши)
бо гнiва ться мама...
Прощай, мiй отче...
С и л ь в е с т р
Бог благослови
Тебе, голубко наша яснокрила!
л и з а в е т а
(до Микити).
Прощай i ти, художниче умiлий.
З яких до нас ти завiтав кра©в?
М и к и т а
(пiдводиться).
Я мандрував багато i далеко
I рiдний край давно вже залишив...
л и з а в е т а
А де ж твiй край?
М и к и т а
То Новгород великий.
л и з а в е т а
Суворий край...
(Здригнувшись).
Я народилась там,
Але тремчу, коли його згадаю...
Б'ють на сполох... пожежа... Буйнi крики...
Убивство... кров...
М и к и т а
(хмуро).
То кров людей свята,
Яку не ми, а iншi проливали...
л и з а в е т а
Тодi була дитина я мала,
Але й тепер ту радiсть вiдчуваю,
Яка мене, мов сонце, пройняла,
Коли сюди при©хали ми в ма©,
I солов'© спiвали над Днiпром,
Що миготiв на сонцi серебром,
I Ки©в враз засяяв перед нами
Серед дерев златими куполами.
З того часу я Ки©в полюбила.
Не там, а тут моя вiтчизна мила.
Прости, тобi я болю завдала.
М и к и т а
Дарма - аби ти радiсна була...
Чути тупiт кiнських копит, i за хвилину в галерею вбiга Анна, сестра
лизавети, трохи старша за не© дiвчина, жвава й схвильована. На лiвiй
руцi, на рукавичцi, вона трима мисливського сокола. Не звертаючи уваги на
поклони ченцiв, вона кида ться до сестри.
А н н а
Яка ж я рада, що знайшла тебе!
Де мама? В церквi?
л и з а в е т а
(кива ).
А н н а
Так-бо ж я i знала!
Спiзнилась знов! Ну, буде прочухан...
л и з а в е т а
Та як же ти... ще з соколом!
А н н а
Ну що ж!
Коли ж такая трапилась пригода,
Що й досi я не схаменусь нiяк!
л и з а в ет а
Та що ж таке?
А н н а
Пiд Вишгородом я
На лебедiв уранцi полювала.
Аж гульк, дивлюсь, iз лiсово© мли
Ватага суне витязiв удалих
З богатирем прегарним на чолi.
Напевно, то якiсь новi варяги,
Бо в нас таких не зустрiчала я...
Так чи не так, острогами коня
Я стиснула i далi од ватаги!
Дивлюсь назад - вiн скаче наздогiн!
л и з а в е т а
Хто наздогiн?
А н н а
Та той варязький витязь...
Я ще хутчiш - що мить, то ближче вiн.
Аж до Гори я не могла спинитись,
I тiльки стук загрозливий копит
За спиною я близько почувала.
л и з а в е т а
Безумная!
А н н а
Аж ось коло ворiт
Його, мабуть, застава затримала,
I я сюди, нарештi, утекла!
Аж стисло дух!
С и л ь в е с т р
Та хто ж цей окаянний?
Його схопити треба!
А н н а
Менше з тим!
Аби вiд мами тiльки не попало.
Пiду скорiш до церкви...
л и з а в е т а
Схаменись!
Ти ж з соколом!
А н н а
I справдi... що ж робить...
Вiзьми його, голубко, хоч на мить.
Переда лизаветi сокола, та бере.
III
Чути тупiт багатьох коней, i зараз же по тому в
галерею вбiга Гаральд, молодий, ставний i вродливий норвежець з
смiливим обличчям, з рудо - золотавим волоссям. Злякана лизавета
вiдступа й горнеться до Сильвестра, а Гаральд пiдходить до Анни. Кiлька
варягiв входять за ним.
Гаральд
Нарештi я догнав тебе, царiвно!
Даремно ти тiкала, бо вели
Мене сюди мо© пригоди дивнi,
Коли я плив до вашо© землi...
Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,
Хто дiвчина ота свiтловолоса...
Бiля монаха чорного, отам?
Хапа Анну за руку. Але лизавета вже зникла за поворотом галере©.
А н н а
Ця дiвчина? Спитай у не© сам.
Мене ж облиш.
Г а р а л ь д
О, дiвчина чудова...
Так ось куди судьба мене тягла...
(Сто©ть приголомшений).
З лiвого боку верта ться почет Iнгiгерди. Попереду йде сама Iнгiгерда
поряд iз збентеженою лизаветою, яка, винувато похиливши голову, слуха
догану матерi.
I н г i г е р д а
Яка ганьба! До церкви не прийшла,
В святi часи ганя ш десь по ловах,
Немов хлопчак який дурноголовий!
Де розум твiй? Як смiла в божий храм
Ти увiйти з оцим нечистим птахом?
А ще князiвна! Дiвчина! Що ж там
Подумали про тебе всi монахи!
л и з а в е т а
(крiзь сльози).
Пробач менi... не знала...
Г а р а л ь д
(швидко пiдходить до Iнгiгерди i схиля ться перед нею на одне колiно).
Королево!
I н г i г е р д а
(здивовано).
Та це ж Гаральд! Гаральде, звiдки ти
У Ки вi з'явився полудневiм,
Пiвнiчний гiсть вiд конунгiв-братiв?
Г а р а л ь д
(цiлу край ©© сукнi).
Багато де я мандрував i бився,
В Сiцiлi©, у грецького царя,
З того часу, як переплив моря
I з родичами злими посварився.
I ось до вас свiй човен повернув,
В Гардарику 1 шукати талану.
Тобi клянусь служити чесно й твердо,-
Чи прихистиш вигнанця, Iнгiгердо?
1 Давня скандiнавська назва Русi.
I н г i г е р д а
Бажаний гiсть, тебе я бачить рада,
Гаральде, син Сiгурда, смiлий князь.
I Ярослав, я певна, в слушний час
Як вернеться, знайде тобi посаду.
Г а р а л ь д
(пiдводиться з колiн).
Тобi мiй меч i все життя мо !
л и з а в е т а
(скрику ).
Ай! боже мiй! Вiн дряпа , клю !
Вiзьми його! Не можу далi я!
Г а р а л ь д
Дозволь менi!
(Обережно забира сокола).
Бiдняточко мо !
Рука в кровi! Хiба ж ©х можна брати
Без рукавички - гей, вiзьми, Рулав!
(Переда сокола джурi).
Але стривай! У лiсi ж не була ти,
I я тодi не за тобою мчав...
А звiдки ж сокiл...
О, яка пригода!
(Огляда ться i бачить Анну, яка смi ться).
Це, значить, ти його передала!
О королево! Знов тобi хвала
За двох дочок прекраснiшо© вроди!
Як ти сама, Олафова дочка.
I н г i г е р д а
Так - Анна це, а це лизавета.
Га р а льд
(палко).
лизавета! лизiф! Яка,
Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти
Сюди на щастя, доле, привела!
О вiщi дiви Долi i Часу,
Вердандi, мудра дiва днiв бiжучих,
Ти провела мене крiзь лiс дрiмучий,
Щоб я знайшов життя мого красу!
Я мчав крiзь лiс, крiзь гори i долини,
Немов ловець на ловах соколиних,
А сокiл цей, що так мене манив,
На iншу руку раптом пересiв.
I щоб здобути руку цю дiвочу,
Пройду я свiт вiд пiвдня до пiвночi,
Сво©м човном схвилюю всi моря,
Здобуду свiт, корону, перли, славу,
I все для тебе, донька Ярослава,
Лиш покохай мене, моя зоря!
(Бере за руку лизавету, зазираючи ©й у вiчi).
IV
Раптом чути дзвiн багатьох дзвонiв, сурми, вiтальнi крики. Всi
кидаються до арок.
I н г i г е р д а
Це князь! Це вiн! Мерщiй подати конi!
Назустрiч всi! Ходiм, Гаральде! Донi!
Всi швидко йдуть до виходу.
Лиш один Микита залиша ться в галере©.
Вiн дивиться задумливо крiзь арки.
М и к и т а
Настав мiй час... бажаний час вiдплати
За кривди всi, що Новгород зазнав...
Та хочу все ж тепер я сам пiзнати,
Чим вiн людей отак причарував,
Владика Русi, мудрий Ярослав...
Але в цей час, рiшучий i врочистий,
Чого ж мiй дух збентежений охляв...
Бо ясний ангел, лагiдний i чистий,
Тебе закрив вiд мене, Ярослав...
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
"ЗАКОН I БЛАГОДАТЬ"
1030 р.
Луг перед брамою княжого терема - замку в Ки вi. Його мури iз скупо
прорiзаними де-не-де подвiйними вiкнами вiзантiйського стилю, з пiвкруглим
верхом i колонкою посерединi здiймаються в глибинi лугу. Внизу, пiд широко
розкинутим гiллям величезного дуба - глибока арка брами, входу до княжого
двору. За рогом замку праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох
брусiв, видно крутий обрив - яр, за ним вiддаля, на сусiдньому горбi -
величний храм
богородицi десятинно© з золотими банями та iншi будiвлi. З лiвого боку
лугу, на першому планi, на гранiтному пiдмурку - велика мармурова статуя
лежачого лева. Навколо постаменту мармуровi лави з рiзьбленими спинками.
Лiтнiй ранок.
I
За сценою далекий спiв дiвчат. З ворiт замку звуки сурм, i зараз же по
тому з брами виходить загiн княжо© варти, яка ста обабiч входу. А за
хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводi Сильвестра i Микити, який
iде позаду. Ярослав трохи кульга на праву ногу. Ще далi - два боярини:
Мирослав i Слав'ята.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
То скiльки ж книг сьогоднi вже готовi,
I чи багато почали писать?
С и л ь в е с т р
Готово п'ять книжок, великий княже:
"Златая цепь", слова святих отцiв,
Козьми Iндикоплова мандрування.
Ця книга дуже рiдка й дорога,
Дiянiя Дiгенiса Акрiта I
"Шестоднев" болгарського попа.
Я р о с л а в
Великий труд. Спасибi, мудрий отче,
Корисних книг замало ще у нас.
I добрiй книзi бiльше я радiю,
Нiж золоту в коморi. А проте
I по книжках казок багато рiзних,
Яких в життi, напевно, не знайти.