Прадiдусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене вiдiшлють додому, до батькiв. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослiдження героїзму.
-- Я пропоную, -- сказав вiн, -- щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.
Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.
Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.
Нетерплячий почути прадiдусеву думку, я хотiв був, як звичайно, зразу й прочитати йому свiй твiр. Але Старий Хлопчак сказав:
-- Завершiмо своє дослiдження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобi по баладi про Геракла, який є взiрцем героя античної давнини. Сьогоднi менi б хотiлося розповiсти у вiршах про його останнiй уславлений подвиг, а тодi вже познайомимо один одного зi своїми улюбленими героями. Згода?
-- Згода, -- сказав я.
Тодi знову розгорнуто зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, i я вислухав баладу про останнiй подвиг Геракла.
Балада про Геракла
та райськi яблука
Геракл у днi старовини, -
Як з мiфiв нам вiдомо, -
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Чимало вiн пригод вiдбув
Виснажливих до краю,
Поки, на диво всiм, здобув
Тi троє яблук з раю.
То Єврисфей, неситий цар,
Таку мав забаганку:
Щоб райських яблучок у дар
Принiс той наостанку.
Хто в царство тiней поспiшив
(Як ми вже добре знаєм),
Того б ти тiльки насмiшив,
Злякать хотiвши раєм.
У раї ж день, а не пiтьма,
Тепло усюди й свiтло.
Нiяких тiней там нема,
I скрiзь усе розквiтло.
В Сьогоднi вiчнiм там живуть,
Не знаючи про бiди,
В садах ведуть життєву путь
Три юнi Гесперiди.
Чудовi в Гесперiд сади, -
Та от нема нiкого,
Хто пiдказав би шлях туди,
Окрiм царя морського.
А цар морський, дiдусь Нерей,
Геракловi без краю
(Коли прийшов до нього цей)
Товкмачив:
-- Я не знаю!
I довелося вiч-на-вiч
У герцi з ним зiтнутись, -
Та от бiда: в усяку рiч
Нерей мiг обернутись.
Прогуготiв огнем палким -
I вже бiжить водою!..
Звичайно, дуже не з руки
Було те все герою.
Бо тiльки-но, скажiм, герой
Водицю випить хоче, -
Йому вогнем пекучим той
Уже стрибає в очi...
Аж ось таки примудрувавсь
Геракл у пiвхвилини:
Як дмухоне -- так i розпавсь
Нерей на двi частини!
Вогнем спахнула i вгорi
Засяла половина.
А половина -- ох, старi! -
Злякалась, мов дитина.
Як закричить:
-- Я розповiм! -
Вогонь умить спустився
Донизу -- й знов царем морським
Старенький наш з'явився...
А вже як розказав Нерей
Геракловi дорогу,
То попрощався чемно цей,
Немов нiде нiчого!
А ще ж дорога -- мов до зiр -
Така важка й далека.
Ще буде Велетень i Вир -
Страшенна небезпека!
Герой i Велетня здолав,
I Вир зборов одразу...
А як вiн довго мандрував
В Єгипет iз Кавказу!
Кiнець кiнцем надибав вiн
Атласа десь пiд вечiр:
Титан стояв i сам-один
Весь свiт тримав на плечах.
-- Я принесу тобi, авжеж,
Жаданих яблук троє,
А ти тим часом свiт подерж, -
Сказав Атлас герою.
На це приставши залюбки,
Геракл у ту ж хвилину
Заходить, щоб було з руки,
I свiт бере на спину...
Але титан Атлас явив
Пiдступнiсть превелику,
Бо вiн, вернувшись, заявив:
-- Держи його довiку!
Держи цей безголовий свiт
Йому й собi на втiху.
Як поподержиш сотнi лiт,
То буде не до смiху!
-- Та, мабуть, так, -- сказав Геракл, -
Вiн добре давить спину.
Посунь менi його, однак,
Зручнiш на середину.
Атлас, цей велет-чоловiк,
Мастак своєї справи,
Вiдклавши яблука набiк,
Плече пiд свiт пiдставив.
Та пересунути не встиг
Його ще й на цятину, -
А вже Геракл вiд нього бiг
Щодуху, без упину.
Вiн озирнувся тiльки раз,
Щоб гнiвно загукати:
-- Коли вже звешся ти Атлас, -
Тобi цей свiт тримати!
А яблука? Та в першу мить,
Ледь визволивши спину,
Устиг вiн яблука вхопить,
Ту трiєчку єдину!
А дома цар:
-- Кiнець журбi!
Добув ти яблук з раю,
Тож я дарую їх тобi
Й на волю вiдпускаю!
Герой подумав: "Цю красу
Де дiти, сам не знаю.
Мабуть, вiзьму та й вiднесу
Я їх назад до раю!"
I знов пiшов туди, де був,
Куди iти не близько...
Так райськi яблука здобув
Силач-герой колись-то.
Востаннє згорнуто чорного зошита в цератовiй обкладинцi, в якому вмiстилось чи не все життя, всi подвиги й страждання Геракла.
Прадiдусь поклав зошита на "Моряцькi щорiчники" на комодi й спитав:
-- То як тобi ця пригода?
-- Цiкава, тiльки дуже довга, прадiдусю.
-- О! -- засмiявся Старий Хлопчак. -- На це я тобi скажу, що вона в мене ще й добре скорочена. Про боротьбу Геракла з велетнем Антеєм i про переправу через бурхливу гiрську рiчку я в цiй баладi лише натякнув. А про орла, що карав Прометея, про лихого чаклуна Бузiрiда, про Ематiона, богиню Афiну, що повернула Гесперiдам райськi яблука, я навiть не згадав.
-- А чого, прадiдусю?
-- Того, що довкола цiєї Гераклової пригоди обплелися, мов лiани, численнi iншi мiфи, казки та перекази. Я їх вiдтяв. I залишилася пригода з райськими яблуками.
-- Вона й у Бiблiї є, еге ж, прадiдусю?
-- Атож, Хлопчачок, такий переказ є i в Бiблiї. Але там Адамовi за те, що зiрвав райське яблуко, довелося разом з Євою назавжди покинути рай. А Геракл, син бога Зевса, нiс на своїх плечах земний тягар лише якусь часинку. Потiм вiн скинув його з себе, став знову вiльним i навiть безсмертним: вiн-бо вiднiс райськi яблука назад.
-- То навiщо ж тодi все це, прадiдусю? Нащо було стiльки докладати сил, здобути райськi яблука, а тодi взяти й вiднести їх знов назад?
-- Та бач, Хлопчачок, для Геракла тi яблука нiчого не важили. Вiн принiс їх з наказу Єврисфея.
-- Та вони ж i Єврисфеєвi були непотрiбнi!
-- У тiм-то й штука, Хлопчачок. По сутi, цi яблука нiкому не потрiбнi. Подвиг було вчинено заради самого подвигу, заради захоплення ним. Без глибшої життєвої потреби й певної мети. Вiн захоплював як щось прекрасне. Ось як ваза, як картина чи як статуя.
-- Але ж геройський подвиг без мети й потреби -- дурiсть, прадiдусю!
-- Я й сам такої думки, Хлопчачок! Та стародавнi греки, для яких краса важила дуже багато, гадали iнакше. I все ж таки й вони, мабуть, помiтили, що з цим iдеалом героя не все гаразд.
-- Як-то?
-- Бо пiзнiшi Геракловi подвиги, -- їх у чорному зошитi немає, -вже цiлком iнакшi, Хлопчачок. Вiн нiбито служив лiдiйськiй царицi Омфалi й пряв їй вовну, а вона собi тим часом прогулювалася в його левинiй шкурi. Потiм начебто вiн у нападi божевiлля погубив своїх дiтей. I зрештою нiбито помер у муках -- вiд мастi, якою натерла його ревнива дружина, i в зблисках блискавиць i гуках грому цей напiвбог буцiмто злетiв у небо.
-- То був Геракл героєм чи, може, нi, прадiдусю?
-- На це запитання є аж три вiдповiдi. Як людина вiн був тим, хто зумисне шукав небезпек, тим, хто зробив з геройства своє ремесло, -на зразок Зiгфрiда. Для стародавнiх грекiв, якi мали його за приклад для наслiдування, Геракл, -- той, хто спустився навiть у понуре царство тiней, -- частенько бував героєм. А як мiф вiн не є нi iстинним, нi фальшивим героєм, а є просто символом -- знаком краси й жахiття сонця.
Пiсля такої складної прадiдусевої вiдповiдi я якусь хвилину замислено сидiв на канапцi. Тодi вголос полiчив на пальцях:
-- Геракл -- людина, Геракл -- приклад для наслiдування, Геракл -мiф, символ сонця. А ви б не розтлумачили менi все це ще раз, прадiдусю?
-- Нi, Хлопчачок, не хочу. Або й не можу. Я просто хотiв показати тобi образ героя давнини таким, як вiн дiйшов до нас, -- з усiма виямками й трiщинами. А втiм, ми з тобою мали намiр говорити про людей, а люди не народжуються героями, й серед них немає героїв за фахом. Вони не з власної волi опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить вiд неї. По-моєму, це видно з тiєї оповiдки, яку я оце написав.
-- Iз моєї, здається, також видно, прадiдусю.
-- Тодi читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тiльки пiдкинь у грубку вугiлля. Та засвiти свiтло.
Я зробив те, що вiн просив, а тодi розгорнув на столi сувiй шпалери й став читати.
ОПОВIДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА
Поблизу невеличкого острiвця, на пiдводному каменi, жив старий-старий омар, на iм'я Крапп. За його поважний вiк i мудрiсть усi омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.
На жаль, камiнь, де жив пан Крапп, зовсiм не був безпечною мiсциною для життя омарiв. Рибалки з сусiднього острiвця щолiта спускали близенько вiд того каменя в море вершi -- ловити омарiв, поклавши туди щонайлiпшого омарячого корму. I той корм принаджував до верш цiлi табуни омарiв. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманiло в головi вiд смачного духу ласощiв у вершах.
А коли вже який омар понадився на тi ласощi й попався у вершу, то нiзащо не мiг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупi з iншими омарами витягали на поверхню, а там твердi руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, -а далi його продавали, варили i врештi, коли синявий омарiв панцер робився вiд окропу геть червоний, з'їдали пiд майонезом.
Тiльки старий i мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Вiн, добираючи найяскравiших слiв, невсипуще застерiгав омарiв вiд пiдступних людських пасток.
Та всi тi застереження були даремнi. Голод i недосвiдченiсть щолiта знаджували не одну сотню омарiв у страшнi вершi, а там i в каструлi.
Не раз i не два водив пан Крапп старих i молодих омарiв близько до верш i показував крiзь дiрочки на бранцiв, якi, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з вершi. Бо хто там опинився, той пропав навiки.
На жаль, застереження пана Краппа нiкого не рятували нi вiд голоду, нi вiд невiдання. Вони йшли за вiтром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як i доти, хмарами заманювала омарiв у вершi.
-- Що там той пан Крапп знає про життя нагорi! -- втiшали вони себе. -- А може, нам буде й непогано?
А був у пана Краппа правнук -- розумненьке омареня на iм'я Клiппi. Ото вiн однiсiнький i слухався порад свого прадiдуся -- десятою дорогою обминав вершi.
Проте одного лiта, коли з кормом було дуже вже сутужно, навiть Клiппi не змiг опертися могутнiй силi пахощiв, якi пливли вiд вершi, дратували його нюх.
-- Гляньте, прадiдусю, -- сказав вiн до пана Краппа. -- Омари у вершi їдять досхочу, i нiхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, i з ними не станеться нiчого поганого?
-- Дитино ти, дитино, -- зiтхнув пан Крапп, -- постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнiшаєш!
Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. "А може, прадiдусь i помиляється?" -- вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.
Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:
-- Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, -- хай тебе остереже мiй приклад.
Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.
Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:
-- То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.
I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.
-- Ну, прадiдусю, -- гукнув йому Клiппi в дiрочку, -- правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?
-- Менi вже корму не треба, -- зiтхнув старий. -- Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.
Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:
-- Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!
-- Запiзно! -- сказав пан Крапп iз вершi. -- Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!
Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення... Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.
Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.
Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:
-- Старий омар, що жертвує собою ради iнших, -- герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.
Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.
Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп -- справжнiй, бездоганний герой.
-- Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок...
Саме в ту мить знизу почулося:
-- Йдiть пити каву!
I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.
Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.
Нашi моряки скоса зиркали на нас i посмiювалися на всi цi мiркування, якi горiшня бабуся висловлювала, -- не зразу, а через певнi промiжки часу, -- поки ми й скiнчили пити каву. Прадiдуся, видимо, також бавили цi хитрощi горiшньої бабусi. Зате мене лякала ця її вiра в прадiдусеве одужання. Я був певен, що вiн лише вдає здорового, а насправдi почуває себе гiрше, нiж будь-коли досi. Я бачив, як тремтiла його рука, коли вiн брав зi столу чашку з кавою, i менi здавалося, що губи в нього нiколи ще не були такi синi, як сьогоднi. Нехай би вiн краще не читав менi своєї оповiдки, думав я, а негайно лiг у постiль, i нехай викличуть лiкаря.
Та нiхто, крiм мене, начебто й не помiчав нiчого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище i, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крiсло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.
-- Те, про що я хочу тобi прочитати, Хлопчачок, дiється в Чорногорiї, -- почав вiн. -- Колись я й сам там побував. Жили там войовничi люди, якi дуже цiнували героїзм, траплялися й фальшивi герої. I саме там зустрiв я справжнього героя... Може, пiдкинемо вугiлля?
-- Та нi, прадiдусю! Нехай те перегорить. Читайте.
-- Ну гаразд. Слухай.
I вiн став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.
ОПОВIДКА ПРО ХЛОПЧИКА
У Чорногорiї, країнi суворих гiр, жив колись хлопчик з великими, майже зовсiм чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тiльки вiн умiв читати й писати, -Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сiльський священик.
Усi однолiтки Блаже мрiяли чимскорiше викохати вуса i взяти до рук рушницю, а вiн хотiв для себе одного -- набратися розуму, щоб не поступатися навiть перед самим архiєпископом.
Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: "Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?"
Цей жилавий i дужий чоловiк називав вовками не туркiв, проти яких чорногорцi столiттями вели партизанську вiйну, а своїх-таки одноплемiнцiв -- чоловiкiв з того роду, що здавна ворогував iз його власним.
Бо за тих часiв у Чорногорiї ще панувала кровна помста, -- мов невигойна хвороба, переходила вона з поколiння до поколiння. I героїчна пiсня невеличкого народу, що чинив у горах мужнiй опiр турецькому засиллю, була водночас жалобним голосiнням народу, що сам себе знекровлював мiжусобицями й чварами. Чоловiки одного роду вбивали чоловiкiв iншого, бо тi колись звели зi свiту їхнiх кревних. I здавалось, що цьому не буде кiнця-краю.
Помщатися жiнкам i дiтям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловiкiв. Мати й двi сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав пострiл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловiка й батька.
Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострiлу, що вiдбивалася вiд стiн гiрських ущелин. Та коли вiн побiльшав i добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумiв, що батько, хоч i бував несамовитий у гнiвi, мiг при потребi бути обачний i хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловiки, озброївшись пiстолями й рушницями, блукають у горах, охопленi жадобою помсти, а хату, дiтей i поле скинули на жiночi плечi. Частенько вiн, бувало, лежав у своїй бiлiй з чорним облямуванням гунi на травi пiд гранатовим деревом, поклавши бiля себе Бiблiю -- єдину книжку, що була в господi.
У цiй книжцi вiн прочитав такi слова, яких нiколи не чув вiд чорногорцiв, навiть вiд самого архiєпископа. Тому вiн вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навiть любити своїх ворогiв. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як дiти.
А коли вiн зводив очi й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, помiж яким рум'янiли ще не зовсiм достиглi плоди, у пам'ятi його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку пiд оцим деревом вiн кричав i заточувався, мов п'яний, а з-пiд притиснутої до грудей руки сочилася кров... Тут, пiд оцим деревом, вiн упав обличчям у траву й вигукнув свої останнi слова:
-- Помстiться за мене! Це були...
Дядько Петар так i не встиг назвати своїх убивць. Вiн помер ще перед тим, як надвiр повибiгали жiнки.
Отодi Блаже охопив священний гнiв. Вiн знав, хто вбив дядька Петара, хоч той i не назвав iмен убивць. Це могли зробити тiльки Джурановичi, кревнi вороги їхнього роду.
I над тiлом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловiком i вiзьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.
Та кара спiткала вбивцю ранiше -- за дядька Петара вiдплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрiвши серед гiр у лiсi. Тодi Джурановичi забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендiтними руками.
Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надiї, що вона колись таки минеться.
I Блаже став iз жахом думати, що, може, йому доведеться -- ножем чи кулею -- вкоротити вiку малому Iво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Iво -- з роду Джурановичiв, їхнiх смертельних ворогiв.
Блаже не бачив бiльше нiякого сенсу в цiй безнастаннiй кривавiй грi. Вiн згадував таємничi слова з Бiблiї, мрiяв про царство миру. Вiн не хотiв бiльше брати участi в цiй кривавiй веремiї.
Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожi роди -- Джурановичi й Брайовичi -- мають зiбратися на розмову й покласти край чварам.
-- А що сталося, тату? -- спитав Блаже, завмираючи з подиву.
-- Один iз Джурановичiв застрелив твого дiда Крсо. Я мiг помститися того ж таки дня...
-- I не зробили цього? -- вихопилося у Блаже.
-- Нi, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивцi, отой потурнак Хаджi, цiлував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти мiж нашими родами мир.
-- I ви уклали з ними мир?! -- радiсно вигукнув Блаже.
-- Та нi, сину, нi. Як же я мав сам-один вирiшити за всiх, за цiлий рiд? Я лише взяв та полiчив, скiльки чоловiкiв зосталося в нашому роду i в роду Джурановичiв. I побачив, що коли ворожнечi не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба вiдмовитися вiд помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузi -- домовлятись. Ти поведеш мого коня.
-- Авжеж, тату, -- сказав Блаже. I знов почервонiв з радощiв.
Розмова мiж двома родами провадилася на лузi пiд крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повiтря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зiйшлися всi: жiнки в чорному, дiти в ясному, чоловiки, вбранi яскраво, усi в гаптованих безрукавках, декотрi з пiстолями за поясом.
Кожна родина йшла до мiсця зборiв так, як велiв звичай: господар їхав верхи, старший син вiв його коня, а позаду йшла решта родини.
З нехiттю в серцi, трохи не останнiй їхав на луг велетень Раде. Похмуро височiв вiн на чорному огирi, якого вiв за поводи Блаже. Пiд'їхавши до Брайовичiв, що розташувалися на лузi лiворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят рокiв, вiн скочив з коня й сiв на великий камiнь, з якого мовчки пiдвiвся на його появу хтось молодший. Навiть сидячи, Раде вивищувався над усiма Брайовичами.
Коротко привiтавшись iз своїми, вiн кинув погляд на Джурановичiв, що сидiли по той бiк лугу, й пробубонiв:
-- А, бодай би ви в пекло запалися!
-- Тодi й ми западемося вкупi з ними, Раде, -- спокiйно сказав старий пастух, що не мав нi дружини, нi дитини, через те не мав i права голосу на радi.
-- Атож, i ми вкупi з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!
Коли ж почалася розмова, в якiй брали участь лише голови родин, Раде обiзвався перший, а невдовзi вiн уже стояв посеред лугу й промовляв вiд iменi всiх Брайовичiв.
Саме як батько виходив на середину, Блаже несподiвано побачив по другий бiк лугу серед Джурановичiв свого колишнього товариша Iво й кивнув йому головою. Той аж очi витрiщив з дива -- чи не зразу впiзнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вiтається хтось iз ворожого роду. Так хлопцi уклали мiж собою мир, коли дорослi були ще дуже далеко вiд замирення.
Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичiв. Надто свiжi були бiль i туга. А тим часом розмова вимагала помiркованостi й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивцi могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.
Та Раде, батько Блаже, приборкавши свiй власний гнiв, поки що не давав волi й гнiвовi iнших. Коли плач за батьками, чоловiками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелiчувати кожен своїх убитих, вiн пiдняв руки догори i, дiждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:
-- Ми прийшли сюди не на те, щоб перелiчувати мертвих i розтроюджувати наш гнiв. Ми зiбралися, щоб нашi роди не занепали, не звелися нанiвець. Озирнiться кругом себе! Скiльки тут дружин без чоловiкiв? Скiльки дiтей без батькiв? Нi вам, нi нам не забракне нi зброї, нi несхибних рук, щоб зробити й решту жiнок удовами, а дiтей сиротами. Не зi страху чи кволостi хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважностi. Якщо кривди минулого вiзьмуть тепер над нами гору, якщо ми замiсть слiв заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! I Джурановичiв, i Брайовичiв! Обидва нашi роди вигинуть, зостануться лише безпораднi вдови, що прокленуть i пам'ять своїх чоловiкiв -- батькiв своїх дiтей!
Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидiв, прикипiвши очима до його обличчя. Ще нiколи хлопець нiкого не слухав з такою увагою. Навiть проповiдi архiєпископа у днi найбiльших свят. Нiколи ще не чув Блаже вiд батька таких слiв: Раде вперше закликав чоловiкiв обох родiв до тверезого розуму й розважностi у вчинках. Хлопцевi здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхiтливий ланцюг кривавої помсти, яким усi вони скутi. Його поривало схопитися з мiсця, обняти батька. Але в цих твердих i гордих чоловiкiв таке могло викликати хiба що смiх.
А втiм, чимало тих, що тут зiбралися, були вдячнi Раде за його слова. I коли вiн, широко розвiвши руками на обидва боки, гукнув: "Хто за мир, пiдведiться!", вони вiдразу зiрвалися на рiвнi, а далi один за одним почали пiдводитися й iншi, аж поки на всьому лузi, до самої скелi, вже не сидiв жоден чоловiк.
-- Хай буде мир! -- вигукнув Раде, звiвши руки догори.
Але не встиг вiн ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:
-- Нi! Не буде миру, поки не вiдплачено за мого сина!
-- За нього вже вiдплачено, мамо, -- сказав її найменший син, що стояв поруч матерi, яка так i не пiдвелася разом з усiма.
-- По-твоєму, це й є вiдплачено, коли його вбивця ще живий? -вереснула стара. -- Я знаю вбивцю! Осьде вiн!
Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичiв. Потiм знов сiла i з глумливим усмiхом на зморшкуватому старечому обличчi крикнула до сина:
-- Я пропоную, -- сказав вiн, -- щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.
Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.
Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.
Нетерплячий почути прадiдусеву думку, я хотiв був, як звичайно, зразу й прочитати йому свiй твiр. Але Старий Хлопчак сказав:
-- Завершiмо своє дослiдження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобi по баладi про Геракла, який є взiрцем героя античної давнини. Сьогоднi менi б хотiлося розповiсти у вiршах про його останнiй уславлений подвиг, а тодi вже познайомимо один одного зi своїми улюбленими героями. Згода?
-- Згода, -- сказав я.
Тодi знову розгорнуто зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, i я вислухав баладу про останнiй подвиг Геракла.
Балада про Геракла
та райськi яблука
Геракл у днi старовини, -
Як з мiфiв нам вiдомо, -
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Чимало вiн пригод вiдбув
Виснажливих до краю,
Поки, на диво всiм, здобув
Тi троє яблук з раю.
То Єврисфей, неситий цар,
Таку мав забаганку:
Щоб райських яблучок у дар
Принiс той наостанку.
Хто в царство тiней поспiшив
(Як ми вже добре знаєм),
Того б ти тiльки насмiшив,
Злякать хотiвши раєм.
У раї ж день, а не пiтьма,
Тепло усюди й свiтло.
Нiяких тiней там нема,
I скрiзь усе розквiтло.
В Сьогоднi вiчнiм там живуть,
Не знаючи про бiди,
В садах ведуть життєву путь
Три юнi Гесперiди.
Чудовi в Гесперiд сади, -
Та от нема нiкого,
Хто пiдказав би шлях туди,
Окрiм царя морського.
А цар морський, дiдусь Нерей,
Геракловi без краю
(Коли прийшов до нього цей)
Товкмачив:
-- Я не знаю!
I довелося вiч-на-вiч
У герцi з ним зiтнутись, -
Та от бiда: в усяку рiч
Нерей мiг обернутись.
Прогуготiв огнем палким -
I вже бiжить водою!..
Звичайно, дуже не з руки
Було те все герою.
Бо тiльки-но, скажiм, герой
Водицю випить хоче, -
Йому вогнем пекучим той
Уже стрибає в очi...
Аж ось таки примудрувавсь
Геракл у пiвхвилини:
Як дмухоне -- так i розпавсь
Нерей на двi частини!
Вогнем спахнула i вгорi
Засяла половина.
А половина -- ох, старi! -
Злякалась, мов дитина.
Як закричить:
-- Я розповiм! -
Вогонь умить спустився
Донизу -- й знов царем морським
Старенький наш з'явився...
А вже як розказав Нерей
Геракловi дорогу,
То попрощався чемно цей,
Немов нiде нiчого!
А ще ж дорога -- мов до зiр -
Така важка й далека.
Ще буде Велетень i Вир -
Страшенна небезпека!
Герой i Велетня здолав,
I Вир зборов одразу...
А як вiн довго мандрував
В Єгипет iз Кавказу!
Кiнець кiнцем надибав вiн
Атласа десь пiд вечiр:
Титан стояв i сам-один
Весь свiт тримав на плечах.
-- Я принесу тобi, авжеж,
Жаданих яблук троє,
А ти тим часом свiт подерж, -
Сказав Атлас герою.
На це приставши залюбки,
Геракл у ту ж хвилину
Заходить, щоб було з руки,
I свiт бере на спину...
Але титан Атлас явив
Пiдступнiсть превелику,
Бо вiн, вернувшись, заявив:
-- Держи його довiку!
Держи цей безголовий свiт
Йому й собi на втiху.
Як поподержиш сотнi лiт,
То буде не до смiху!
-- Та, мабуть, так, -- сказав Геракл, -
Вiн добре давить спину.
Посунь менi його, однак,
Зручнiш на середину.
Атлас, цей велет-чоловiк,
Мастак своєї справи,
Вiдклавши яблука набiк,
Плече пiд свiт пiдставив.
Та пересунути не встиг
Його ще й на цятину, -
А вже Геракл вiд нього бiг
Щодуху, без упину.
Вiн озирнувся тiльки раз,
Щоб гнiвно загукати:
-- Коли вже звешся ти Атлас, -
Тобi цей свiт тримати!
А яблука? Та в першу мить,
Ледь визволивши спину,
Устиг вiн яблука вхопить,
Ту трiєчку єдину!
А дома цар:
-- Кiнець журбi!
Добув ти яблук з раю,
Тож я дарую їх тобi
Й на волю вiдпускаю!
Герой подумав: "Цю красу
Де дiти, сам не знаю.
Мабуть, вiзьму та й вiднесу
Я їх назад до раю!"
I знов пiшов туди, де був,
Куди iти не близько...
Так райськi яблука здобув
Силач-герой колись-то.
Востаннє згорнуто чорного зошита в цератовiй обкладинцi, в якому вмiстилось чи не все життя, всi подвиги й страждання Геракла.
Прадiдусь поклав зошита на "Моряцькi щорiчники" на комодi й спитав:
-- То як тобi ця пригода?
-- Цiкава, тiльки дуже довга, прадiдусю.
-- О! -- засмiявся Старий Хлопчак. -- На це я тобi скажу, що вона в мене ще й добре скорочена. Про боротьбу Геракла з велетнем Антеєм i про переправу через бурхливу гiрську рiчку я в цiй баладi лише натякнув. А про орла, що карав Прометея, про лихого чаклуна Бузiрiда, про Ематiона, богиню Афiну, що повернула Гесперiдам райськi яблука, я навiть не згадав.
-- А чого, прадiдусю?
-- Того, що довкола цiєї Гераклової пригоди обплелися, мов лiани, численнi iншi мiфи, казки та перекази. Я їх вiдтяв. I залишилася пригода з райськими яблуками.
-- Вона й у Бiблiї є, еге ж, прадiдусю?
-- Атож, Хлопчачок, такий переказ є i в Бiблiї. Але там Адамовi за те, що зiрвав райське яблуко, довелося разом з Євою назавжди покинути рай. А Геракл, син бога Зевса, нiс на своїх плечах земний тягар лише якусь часинку. Потiм вiн скинув його з себе, став знову вiльним i навiть безсмертним: вiн-бо вiднiс райськi яблука назад.
-- То навiщо ж тодi все це, прадiдусю? Нащо було стiльки докладати сил, здобути райськi яблука, а тодi взяти й вiднести їх знов назад?
-- Та бач, Хлопчачок, для Геракла тi яблука нiчого не важили. Вiн принiс їх з наказу Єврисфея.
-- Та вони ж i Єврисфеєвi були непотрiбнi!
-- У тiм-то й штука, Хлопчачок. По сутi, цi яблука нiкому не потрiбнi. Подвиг було вчинено заради самого подвигу, заради захоплення ним. Без глибшої життєвої потреби й певної мети. Вiн захоплював як щось прекрасне. Ось як ваза, як картина чи як статуя.
-- Але ж геройський подвиг без мети й потреби -- дурiсть, прадiдусю!
-- Я й сам такої думки, Хлопчачок! Та стародавнi греки, для яких краса важила дуже багато, гадали iнакше. I все ж таки й вони, мабуть, помiтили, що з цим iдеалом героя не все гаразд.
-- Як-то?
-- Бо пiзнiшi Геракловi подвиги, -- їх у чорному зошитi немає, -вже цiлком iнакшi, Хлопчачок. Вiн нiбито служив лiдiйськiй царицi Омфалi й пряв їй вовну, а вона собi тим часом прогулювалася в його левинiй шкурi. Потiм начебто вiн у нападi божевiлля погубив своїх дiтей. I зрештою нiбито помер у муках -- вiд мастi, якою натерла його ревнива дружина, i в зблисках блискавиць i гуках грому цей напiвбог буцiмто злетiв у небо.
-- То був Геракл героєм чи, може, нi, прадiдусю?
-- На це запитання є аж три вiдповiдi. Як людина вiн був тим, хто зумисне шукав небезпек, тим, хто зробив з геройства своє ремесло, -на зразок Зiгфрiда. Для стародавнiх грекiв, якi мали його за приклад для наслiдування, Геракл, -- той, хто спустився навiть у понуре царство тiней, -- частенько бував героєм. А як мiф вiн не є нi iстинним, нi фальшивим героєм, а є просто символом -- знаком краси й жахiття сонця.
Пiсля такої складної прадiдусевої вiдповiдi я якусь хвилину замислено сидiв на канапцi. Тодi вголос полiчив на пальцях:
-- Геракл -- людина, Геракл -- приклад для наслiдування, Геракл -мiф, символ сонця. А ви б не розтлумачили менi все це ще раз, прадiдусю?
-- Нi, Хлопчачок, не хочу. Або й не можу. Я просто хотiв показати тобi образ героя давнини таким, як вiн дiйшов до нас, -- з усiма виямками й трiщинами. А втiм, ми з тобою мали намiр говорити про людей, а люди не народжуються героями, й серед них немає героїв за фахом. Вони не з власної волi опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить вiд неї. По-моєму, це видно з тiєї оповiдки, яку я оце написав.
-- Iз моєї, здається, також видно, прадiдусю.
-- Тодi читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тiльки пiдкинь у грубку вугiлля. Та засвiти свiтло.
Я зробив те, що вiн просив, а тодi розгорнув на столi сувiй шпалери й став читати.
ОПОВIДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА
Поблизу невеличкого острiвця, на пiдводному каменi, жив старий-старий омар, на iм'я Крапп. За його поважний вiк i мудрiсть усi омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.
На жаль, камiнь, де жив пан Крапп, зовсiм не був безпечною мiсциною для життя омарiв. Рибалки з сусiднього острiвця щолiта спускали близенько вiд того каменя в море вершi -- ловити омарiв, поклавши туди щонайлiпшого омарячого корму. I той корм принаджував до верш цiлi табуни омарiв. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманiло в головi вiд смачного духу ласощiв у вершах.
А коли вже який омар понадився на тi ласощi й попався у вершу, то нiзащо не мiг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупi з iншими омарами витягали на поверхню, а там твердi руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, -а далi його продавали, варили i врештi, коли синявий омарiв панцер робився вiд окропу геть червоний, з'їдали пiд майонезом.
Тiльки старий i мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Вiн, добираючи найяскравiших слiв, невсипуще застерiгав омарiв вiд пiдступних людських пасток.
Та всi тi застереження були даремнi. Голод i недосвiдченiсть щолiта знаджували не одну сотню омарiв у страшнi вершi, а там i в каструлi.
Не раз i не два водив пан Крапп старих i молодих омарiв близько до верш i показував крiзь дiрочки на бранцiв, якi, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з вершi. Бо хто там опинився, той пропав навiки.
На жаль, застереження пана Краппа нiкого не рятували нi вiд голоду, нi вiд невiдання. Вони йшли за вiтром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як i доти, хмарами заманювала омарiв у вершi.
-- Що там той пан Крапп знає про життя нагорi! -- втiшали вони себе. -- А може, нам буде й непогано?
А був у пана Краппа правнук -- розумненьке омареня на iм'я Клiппi. Ото вiн однiсiнький i слухався порад свого прадiдуся -- десятою дорогою обминав вершi.
Проте одного лiта, коли з кормом було дуже вже сутужно, навiть Клiппi не змiг опертися могутнiй силi пахощiв, якi пливли вiд вершi, дратували його нюх.
-- Гляньте, прадiдусю, -- сказав вiн до пана Краппа. -- Омари у вершi їдять досхочу, i нiхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, i з ними не станеться нiчого поганого?
-- Дитино ти, дитино, -- зiтхнув пан Крапп, -- постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнiшаєш!
Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. "А може, прадiдусь i помиляється?" -- вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.
Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:
-- Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, -- хай тебе остереже мiй приклад.
Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.
Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:
-- То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.
I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.
-- Ну, прадiдусю, -- гукнув йому Клiппi в дiрочку, -- правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?
-- Менi вже корму не треба, -- зiтхнув старий. -- Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.
Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:
-- Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!
-- Запiзно! -- сказав пан Крапп iз вершi. -- Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!
Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення... Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.
Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.
Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:
-- Старий омар, що жертвує собою ради iнших, -- герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.
Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.
Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп -- справжнiй, бездоганний герой.
-- Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок...
Саме в ту мить знизу почулося:
-- Йдiть пити каву!
I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.
Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.
Нашi моряки скоса зиркали на нас i посмiювалися на всi цi мiркування, якi горiшня бабуся висловлювала, -- не зразу, а через певнi промiжки часу, -- поки ми й скiнчили пити каву. Прадiдуся, видимо, також бавили цi хитрощi горiшньої бабусi. Зате мене лякала ця її вiра в прадiдусеве одужання. Я був певен, що вiн лише вдає здорового, а насправдi почуває себе гiрше, нiж будь-коли досi. Я бачив, як тремтiла його рука, коли вiн брав зi столу чашку з кавою, i менi здавалося, що губи в нього нiколи ще не були такi синi, як сьогоднi. Нехай би вiн краще не читав менi своєї оповiдки, думав я, а негайно лiг у постiль, i нехай викличуть лiкаря.
Та нiхто, крiм мене, начебто й не помiчав нiчого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище i, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крiсло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.
-- Те, про що я хочу тобi прочитати, Хлопчачок, дiється в Чорногорiї, -- почав вiн. -- Колись я й сам там побував. Жили там войовничi люди, якi дуже цiнували героїзм, траплялися й фальшивi герої. I саме там зустрiв я справжнього героя... Може, пiдкинемо вугiлля?
-- Та нi, прадiдусю! Нехай те перегорить. Читайте.
-- Ну гаразд. Слухай.
I вiн став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.
ОПОВIДКА ПРО ХЛОПЧИКА
У Чорногорiї, країнi суворих гiр, жив колись хлопчик з великими, майже зовсiм чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тiльки вiн умiв читати й писати, -Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сiльський священик.
Усi однолiтки Блаже мрiяли чимскорiше викохати вуса i взяти до рук рушницю, а вiн хотiв для себе одного -- набратися розуму, щоб не поступатися навiть перед самим архiєпископом.
Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: "Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?"
Цей жилавий i дужий чоловiк називав вовками не туркiв, проти яких чорногорцi столiттями вели партизанську вiйну, а своїх-таки одноплемiнцiв -- чоловiкiв з того роду, що здавна ворогував iз його власним.
Бо за тих часiв у Чорногорiї ще панувала кровна помста, -- мов невигойна хвороба, переходила вона з поколiння до поколiння. I героїчна пiсня невеличкого народу, що чинив у горах мужнiй опiр турецькому засиллю, була водночас жалобним голосiнням народу, що сам себе знекровлював мiжусобицями й чварами. Чоловiки одного роду вбивали чоловiкiв iншого, бо тi колись звели зi свiту їхнiх кревних. I здавалось, що цьому не буде кiнця-краю.
Помщатися жiнкам i дiтям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловiкiв. Мати й двi сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав пострiл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловiка й батька.
Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострiлу, що вiдбивалася вiд стiн гiрських ущелин. Та коли вiн побiльшав i добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумiв, що батько, хоч i бував несамовитий у гнiвi, мiг при потребi бути обачний i хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловiки, озброївшись пiстолями й рушницями, блукають у горах, охопленi жадобою помсти, а хату, дiтей i поле скинули на жiночi плечi. Частенько вiн, бувало, лежав у своїй бiлiй з чорним облямуванням гунi на травi пiд гранатовим деревом, поклавши бiля себе Бiблiю -- єдину книжку, що була в господi.
У цiй книжцi вiн прочитав такi слова, яких нiколи не чув вiд чорногорцiв, навiть вiд самого архiєпископа. Тому вiн вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навiть любити своїх ворогiв. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як дiти.
А коли вiн зводив очi й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, помiж яким рум'янiли ще не зовсiм достиглi плоди, у пам'ятi його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку пiд оцим деревом вiн кричав i заточувався, мов п'яний, а з-пiд притиснутої до грудей руки сочилася кров... Тут, пiд оцим деревом, вiн упав обличчям у траву й вигукнув свої останнi слова:
-- Помстiться за мене! Це були...
Дядько Петар так i не встиг назвати своїх убивць. Вiн помер ще перед тим, як надвiр повибiгали жiнки.
Отодi Блаже охопив священний гнiв. Вiн знав, хто вбив дядька Петара, хоч той i не назвав iмен убивць. Це могли зробити тiльки Джурановичi, кревнi вороги їхнього роду.
I над тiлом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловiком i вiзьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.
Та кара спiткала вбивцю ранiше -- за дядька Петара вiдплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрiвши серед гiр у лiсi. Тодi Джурановичi забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендiтними руками.
Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надiї, що вона колись таки минеться.
I Блаже став iз жахом думати, що, може, йому доведеться -- ножем чи кулею -- вкоротити вiку малому Iво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Iво -- з роду Джурановичiв, їхнiх смертельних ворогiв.
Блаже не бачив бiльше нiякого сенсу в цiй безнастаннiй кривавiй грi. Вiн згадував таємничi слова з Бiблiї, мрiяв про царство миру. Вiн не хотiв бiльше брати участi в цiй кривавiй веремiї.
Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожi роди -- Джурановичi й Брайовичi -- мають зiбратися на розмову й покласти край чварам.
-- А що сталося, тату? -- спитав Блаже, завмираючи з подиву.
-- Один iз Джурановичiв застрелив твого дiда Крсо. Я мiг помститися того ж таки дня...
-- I не зробили цього? -- вихопилося у Блаже.
-- Нi, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивцi, отой потурнак Хаджi, цiлував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти мiж нашими родами мир.
-- I ви уклали з ними мир?! -- радiсно вигукнув Блаже.
-- Та нi, сину, нi. Як же я мав сам-один вирiшити за всiх, за цiлий рiд? Я лише взяв та полiчив, скiльки чоловiкiв зосталося в нашому роду i в роду Джурановичiв. I побачив, що коли ворожнечi не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба вiдмовитися вiд помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузi -- домовлятись. Ти поведеш мого коня.
-- Авжеж, тату, -- сказав Блаже. I знов почервонiв з радощiв.
Розмова мiж двома родами провадилася на лузi пiд крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повiтря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зiйшлися всi: жiнки в чорному, дiти в ясному, чоловiки, вбранi яскраво, усi в гаптованих безрукавках, декотрi з пiстолями за поясом.
Кожна родина йшла до мiсця зборiв так, як велiв звичай: господар їхав верхи, старший син вiв його коня, а позаду йшла решта родини.
З нехiттю в серцi, трохи не останнiй їхав на луг велетень Раде. Похмуро височiв вiн на чорному огирi, якого вiв за поводи Блаже. Пiд'їхавши до Брайовичiв, що розташувалися на лузi лiворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят рокiв, вiн скочив з коня й сiв на великий камiнь, з якого мовчки пiдвiвся на його появу хтось молодший. Навiть сидячи, Раде вивищувався над усiма Брайовичами.
Коротко привiтавшись iз своїми, вiн кинув погляд на Джурановичiв, що сидiли по той бiк лугу, й пробубонiв:
-- А, бодай би ви в пекло запалися!
-- Тодi й ми западемося вкупi з ними, Раде, -- спокiйно сказав старий пастух, що не мав нi дружини, нi дитини, через те не мав i права голосу на радi.
-- Атож, i ми вкупi з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!
Коли ж почалася розмова, в якiй брали участь лише голови родин, Раде обiзвався перший, а невдовзi вiн уже стояв посеред лугу й промовляв вiд iменi всiх Брайовичiв.
Саме як батько виходив на середину, Блаже несподiвано побачив по другий бiк лугу серед Джурановичiв свого колишнього товариша Iво й кивнув йому головою. Той аж очi витрiщив з дива -- чи не зразу впiзнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вiтається хтось iз ворожого роду. Так хлопцi уклали мiж собою мир, коли дорослi були ще дуже далеко вiд замирення.
Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичiв. Надто свiжi були бiль i туга. А тим часом розмова вимагала помiркованостi й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивцi могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.
Та Раде, батько Блаже, приборкавши свiй власний гнiв, поки що не давав волi й гнiвовi iнших. Коли плач за батьками, чоловiками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелiчувати кожен своїх убитих, вiн пiдняв руки догори i, дiждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:
-- Ми прийшли сюди не на те, щоб перелiчувати мертвих i розтроюджувати наш гнiв. Ми зiбралися, щоб нашi роди не занепали, не звелися нанiвець. Озирнiться кругом себе! Скiльки тут дружин без чоловiкiв? Скiльки дiтей без батькiв? Нi вам, нi нам не забракне нi зброї, нi несхибних рук, щоб зробити й решту жiнок удовами, а дiтей сиротами. Не зi страху чи кволостi хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважностi. Якщо кривди минулого вiзьмуть тепер над нами гору, якщо ми замiсть слiв заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! I Джурановичiв, i Брайовичiв! Обидва нашi роди вигинуть, зостануться лише безпораднi вдови, що прокленуть i пам'ять своїх чоловiкiв -- батькiв своїх дiтей!
Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидiв, прикипiвши очима до його обличчя. Ще нiколи хлопець нiкого не слухав з такою увагою. Навiть проповiдi архiєпископа у днi найбiльших свят. Нiколи ще не чув Блаже вiд батька таких слiв: Раде вперше закликав чоловiкiв обох родiв до тверезого розуму й розважностi у вчинках. Хлопцевi здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхiтливий ланцюг кривавої помсти, яким усi вони скутi. Його поривало схопитися з мiсця, обняти батька. Але в цих твердих i гордих чоловiкiв таке могло викликати хiба що смiх.
А втiм, чимало тих, що тут зiбралися, були вдячнi Раде за його слова. I коли вiн, широко розвiвши руками на обидва боки, гукнув: "Хто за мир, пiдведiться!", вони вiдразу зiрвалися на рiвнi, а далi один за одним почали пiдводитися й iншi, аж поки на всьому лузi, до самої скелi, вже не сидiв жоден чоловiк.
-- Хай буде мир! -- вигукнув Раде, звiвши руки догори.
Але не встиг вiн ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:
-- Нi! Не буде миру, поки не вiдплачено за мого сина!
-- За нього вже вiдплачено, мамо, -- сказав її найменший син, що стояв поруч матерi, яка так i не пiдвелася разом з усiма.
-- По-твоєму, це й є вiдплачено, коли його вбивця ще живий? -вереснула стара. -- Я знаю вбивцю! Осьде вiн!
Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичiв. Потiм знов сiла i з глумливим усмiхом на зморшкуватому старечому обличчi крикнула до сина: