Аж зненацька у розпалi веселощiв серед пiнгвiнiв, на жах усiм, з'явився неотеса бiлий ведмiдь Балдуїн.
Та ще й одягнений у бездоганний фрак!
-- Ну це вже занадто! -- в один голос прошепотiли всi панi пiнгвiнки.
-- Нечувано! -- просичали усi панове пiнгвiни.
Лише дон Педро й тепер не розгубився.
-- Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте мiж собою, на ведмедя не зважайте, -- порядкував вiн. -- Переказуйте iншим!
Йому всi скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмiдь потикався, всюди гурточки пiнгвiнiв жваво розмовляли мiж собою i зовсiм його не помiчали.
А що в багатьох серця пiд фраками заходились вiд страху, таке Балдуїновi й на думку не спадало.
Та мало не кожний пiнгвiн нишком затремтiв вiд жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:
-- Оце така у пiнгвiнiв чемнiсть?!
Завмираючи вiд переляку, пiнгвiни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямiсiнько до дона Педро, й раптом усi здригнулися вiд звуку ведмежого голосу:
-- Оце так у вас приймають гостей?! -- ревнув вiн. -- Оце так вiдповiдають на ввiчливе привiтання?!
Пiнгвiни й дух притаїли. Серця в усiх калатали, мов несамовитi. I лише дон Педро був видимо спокiйний.
-- Я ще не мав честi чути вiд вас привiтання, -- бадьоро вiдповiв вiн. -- Але я залюбки привiтаюся з вами перший. Добрий вечiр!
Коли ведмiдь, -- вiд несподiванки майже нечутно, -- прогув "Добрий вечiр!", дон Педро ввiчливо всмiхнувся i тут-таки знову пристав до одного з гомiнких гурткiв своїх одноплемiнцiв.
-- Розмовляйте! Розмовляйте! -- прошепотiв вiн.
I тодi, пiдбадьоренi мужньою поведiнкою дона Педро, пiнгвiни знов вiдчули себе хазяями на своєму святi.
Побачивши, що ведмiдь розгубився, вони заторохтiли скiльки духу, раз у раз заходячись iз реготу, й навiть не здивувалися, коли непроханий гiсть, гнiвний i набурмосений, посунув геть.
-- Ну ж i втер йому носа дон Педро! -- у захватi загукали пiнгвiнки.
А всi панове пiнгвiни вiдтодi почали величати дона Педро -"кабальєро", що в пiнгвiнiв є найвищим почесним званням.
Та зараз славний пiнгвiн недбалим помахом лiвого крильцяти припинив усю шану й хвалу.
-- З цими нечемами просто треба вмiти поводитися, -- проникливе зауважив вiн. -- Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!
Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.
-- То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв? -спитав вiн.
-- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.
-- Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!
Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:
Той, хто за мудрих, за найкращих
Себе вважає та своїх,
У кого всi чужi -- ледащо,
Хто за нещасних має їх, -
Хай не витає в небесах -
Полуда в нього на очах!
-- Браво, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.
-- Дякую за лаври! -- сказав я. -- А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?
-- Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.
Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:
Баладка про мишенят
-- Мишенята-мишенятка! -
Знай годинник цокотить. -
Лихо! Там, де ваша хатка,
Мурдiбурдi-кiт сидить!
Мишенята-мишенятка, -
Бачу вуса бiлi я!..
Лихо! Вискочило з хатки
Мишеня Цецiлiя!
Мишенятко, мишенятко
Ухопив котисько наш!
Заспiвали по бiднятку
Мишачий жалобний марш.
Мишенята-мишенятка,
Кiт i вас пiймає теж!
Стрiмголов летiти з хатки -
Це геройством не назвеш!
Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:
-- Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.
-- Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...
Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:
-- До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!
-- То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь. -- А що ж це там до нас за гостi?
Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.
-- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! -- засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки! -- та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.
-- Красно дякуємо за честь, Анно! -- заявив прадiдусь i злегенька вклонився.
-- Щиро вiтаємо нашу давню музу! -- пiдхопив я.
-- То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки? -- долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили. -- З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!
-- Помиляєшся, Анно! -- вiдповiв їй прадiдусь. -- Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!
-- Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько! -- Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)
Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу? -- й запитала:
-- А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.
Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.
I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:
-- Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.
-- Цього ж вiрша i я не знаю! -- вигукнув я.
-- Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте! -Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:
Балада про мишку,
що прогнала кота
Сiреньку мишку -- лихо!
Спiймав котисько вмить,
I ось маленька тихо
Перед котом сидить.
Не писне, не пiдскочить,
Не кинеться бiгом, -
Сидить, уп'явши очi,
В мучителя свого.
Гукає кiт: -- Ну, мишкам
Годиться танцювать.
Завдай роботу нiжкам,
Нехай подрiботять!
I враз на мишенятко
Напав великий гнiв, -
У нього, кришенятка,
Аж нiс почервонiв.
Слова, давно готовi,
Вже рвуться iз грудей:
-- Що? Танцювать котовi?!
Та краще сто смертей!!
Поганцям догоджати
Шукай охочих десь!
Мене ж вам не зламати -
Я вмру, зберiгши честь!
Тремтiла з гнiву мишка...
Та гляне -- де ж це кiт?
Тихенько, тихо, знишка
Утiк -- пропав i слiд!
Так бiг, заткнувши вушка,
Аж хутро рвав нове...
А мишка-одчайдушка
I досi там живе!
Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.
-- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?
-- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?
Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:
Ведмiдь та бiлочка
Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь
Був зовсiм не зухвалець,
Та примудрився наступить
Вiн бiлочцi на палець.
Не мовив, як звичай велить:
-- Даруй, ласкава панi! -
Не диво! Це ж тобi ведмiдь -
Манери в них поганi.
Хоч смiйся тут, хоч голоси...
Та бiлочка: -- Стривай-но!
Ану вернись i попроси
Пробачення негайно!
Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь
Об кучеряву тую
I до маленької нагнувсь:
-- Як кажете? Не чую!
А бiлка, не шукавши слiв,
Знов голосок пiдносить:
-- Той, хто на ногу наступив,
Пробачення хай просить!
Нехай ти дужий колодiй,
Мене тобi й не видко, -
Такi манери, пане мiй, -
Це, знаєш, просто бридко!
Отак у лiсi на валу
Стояла бiлка боса
I лапку тицяла малу
Бурмиловi пiд носа.
Бурмило бiлки не жене,
Оторопiвши з дива,
Та як ревне: -- Прости мене,
Сусiдко милостива!
А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -
Вiдказує поважно. -
Та не забудь -- на другий раз
Дивись кругом уважно!
-- Та не забуду! -- їй ведмiдь
Сказав iз смiхом дружнiм.
Той i ведмедика навчить,
Хто вмiє бути мужнiм!
Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:
-- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?
-- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.
-- Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.
-- Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь. -- Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.
Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.
Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:
-- Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?
-- По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".
-- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.
Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.
Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.
По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.
Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:
-- Шпалери стали дорожчi: на зворотi вже є новий вiрш -- "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?
-- Нi, Хлопчачок, спершу послухай оповiдку про короля та блоху, яку я збирався розповiсти тобi перед обiдом.
Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, вiн, сидячи в крiслi на колесах, розповiв:
ОПОВIДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ
Був собi в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тодi не було нi порошкiв, анi розприскувачiв проти цих настирливих комах, через те навiть королiв кусали блохи та блощицi. I лише одного короля вони майже нiколи не кусали. Бо вiн щовечора, перш нiж лягти спати, як стiй, в усiх своїх королiвських шатах, залазив у ванну. I коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королiвському вбраннi, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двiрський Ловець Блiх. Отодi його величнiсть мiг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.
Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.
I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!
А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.
Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.
Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.
А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.
Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.
Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.
Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап! -- спритно спiймав двома пальцями.
-- А що, попалася-таки? -- гукнув його величнiсть. -- Тепер не втечеш!
Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.
-- Закон є закон, -- зiтхнув король.
Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:
-- На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!
Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.
Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.
Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.
-- От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...
-- Може, "гусарство"? -- нерiшуче сказав я.
-- Так, Хлопчачок! -- вигукнув старий. -- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотiв я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрiбна вiдвага, дотепний розум i самовладання.
-- То такi "гусари" -- вже й герої, прадiдусю?
-- Гм... -- Люлька тепер знов мирно курилася. -- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такi гусарськi витiвки, той справдi виявляє певний героїзм. Вiн не наослiп кидається в пащу небезпеки, вiн зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свiй гусарський подвиг, власне, тiльки з любовi до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нiкому це нi до чого.
-- I в пастуховi з моєї балади є гусарство, -- сказав я, -- а проте, може, вiн -- справжнiй герой? Прочитати вам баладу, прадiдусю?
-- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.
I я прочитав зi звороту шпалери:
БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА
Всiм казав король Петринiй
У далекi давнi днi:
-- Люди в будь-якiй країнi
Упадуть до нiг менi.
Буде влада скрiзь моя,
Всюди паном буду я!
А пастух один, бiдаха,
Нахваляння цi почув.
-- Ну, -- промовив, -- це-то птаха!
Стiй же, я його провчу!
Чи король, чи хто простий, -
Зневажати нас не смiй!
Пастуховi-бо в челяднi
Розповiли молодцi,
Що король не день, не два днi
Носить маску на лицi.
I пастух:
-- От, як живу, -
Маску з нього я зiрву!
Став вiн лестощiв учитись
Вiд свiтання й до зорi
(Не кривiться: не пробитись
Без облуди при дворi!) -
Вже державцевi навiк
Вiн найближчий чоловiк!
Ось одного разу й каже
Наш пастух, немов у жарт:
-- Мiй владарю, все поважне
Хоч на мить забути варт.
А змiнiм для смiху роль:
Ви -- пастух, а я -- король.
В першу мить вiд жарту того
Геть король позеленiв,
Ну а потiм -- нi, нiчого -
Обернув на ласку гнiв.
Зуби блиснули дрiбнi:
-- Помiняймось, чом би й нi?
Мов дитя в цiкаву казку,
Поринає в гру король,
Золоту скидає маску
I корону й каже: -- Зволь! -
Перебрались -- раз та два.
Тут i сталися дива.
Як гукне пастух до варти:
-- Гей, хапайте чужака! -
Ну, оце-то вже не жарти,
Анi забавка яка...
Наш король заголосив
(Знав би -- маски не носив!)
Вже за мурами темницi
Пiд замком король сидить,
А в палацi -- подивiться! -
З пастухом iде обiд.
Коли враз (i так бува!)
З себе маску вiн зрива!
-- Придивiться-но, -- гукає, -
Не король я зовсiм, нi!
Я пастух, що тiльки й має
Сонце, степ, зiрки яснi.
Ваша варта -- ой-ля-ля! -
Посадила короля.
Я науку дав, тирану.
Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -
Бiльш не хочу я обману
I пiду собi звiдсiль,
Ви ж приймiть це все за сон
Знов садiть його на трон.
Та народ гукнув: -- Не треба
Нам тирана королем!
Раз ти любиш сонце й небо,
Ми тебе собi берем!
Надягай же маску знов,
Нами прав i будь здоров!
Та пастух вiдмовив: --Люди!
Ось вам вiдповiдь моя:
Коли править вами буду,
То без маски буду я! -
Знявся гомiн мiж людьми:
-- Слава, слава, згоднi ми!
Утiшались бiднi люди,
Що король у них -- пастух,
Бо скiнчився дух облуди
I повiяв правди дух.
То зривай же й ти в життi
Маски простi й золотi!
Коли я скiнчив, прадiдусь тiльки вигукнув:
-- А, бодай йому! -- Бiльше нiчого.
Та вiд цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадiдусевi. Вiн згодився, що пастух -- справжнiй герой.
-- На це завжди треба неабиякої мужностi -- зривати маски з можновладцiв цього свiту. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливiстю, -- то це вже не гусарство -- це героїзм.
-- А герой неодмiнно чинить добро, так, прадiдусю?
-- Здебiльшого так.
Старий пiд'їхав на своєму крiслi до вiкна й задивився на темне море й низку вогнiв над причалом.
-- Героїчнi вчинки, -- сказав вiн, -- це наче отi вогнi внизу, -дороговкази у свiтi несправедливостi й сваволi, їхнє свiтло додає вiдваги людям.
Поглянувши на прадiдусеве обличчя на тлi вiкна -- сиву чуприну, великий нiс, бороду, -- я раптом подумав собi: "Може, оце такий був iз себе Гомер, що понад двi тисячi рокiв тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"
I тому я попросив прадiдуся прочитати з зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi якийсь його вiрш про Геракла.
Як кожний поет, прадiдусь не змусив себе довго умовляти.
Вiн попросив мене увiмкнути свiтло, що я й зробив. Маленьку кiмнатчину залило яскраве свiтло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер -- на мого прадiдуся.
Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:
-- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.
I вiн, поклавши зошита на бильце свого крiсла, прочитав:
Балада про Геракла та амазонок
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
От якось мусив вiн пiти
До амазонок, дiти,
Щоб звiдти пояс принести
Царицi Iпполiти.
Отож i вирушив, сумний,
З вояцьким легiоном
Туди, де мешкали вони, -
До царства амазонок.
Чого ж вiн був сумний такий? -
Спитаєте ви, дiти.
Бо там жили самi жiнки,
В тiм царствi Iпполiти.
Герою ж анi воякам
(Немає що й казати!)
Нiтрохи не хотiлось там
З жiнками воювати.
Та вже сумуй чи не сумуй -
В палацi лиш освоївсь, -
Сказав: -- Царице, подаруй
Менi свiй срiбний пояс!
Цариця випнула губу:
-- Що, пояс? Я не знаю...
Хiба пiду, -- ти тут побудь, -
Фельдмаршалки спитаю!
Коли богиня Гера -- блись
В царицi бiля трону
I їй тихенько: -- Бережись:
Прийшов вiн по корону!
Тут Iпполiта як гукне,
Труснувши головою:
-- А, ти прийшов дурить мене?
Готуйся йти до бою!
I не оглянулись, коли
Кругом заклекотiло,
I амазонки, як орли,
Летiли в битву смiло.
Герой же кроку не ступив -
Вагався до останку,
А потiм спритно захопив
Фельдмаршалку за бранку.
На скелю вiн її вiднiс,
Де лиш орли гнiздились,
Пiдняв i позирає вниз,
Де амазонки бились.
-- Ой-ой, не кинь її, нi-нi! -
Почулось ту ж хвилину.
-- Вiддайте пояса менi,
I я її не кину!
-- Фельдмаршалка потрiбна нам!
Гукнула Iпполiта, -
Верни її в палац мiй сам
I пояса вiзьми там!
Отак скiнчилася вiйна
(Герой зробив це тонко!).
О Iпполiто чарiвна,
Прегорда амазонко!..
Уже ти з трону устаєш
I, не зронивши й звуку,
Герою пояс подаєш,
А вiн цiлує руку
I каже: -- Дяка щира вам! -
Вклоняється їй чемно,
Дає чолом усiм жiнкам -
I в путь, поки не темно...
Тому-то у старих книжках
Натрапить, хто охочий:
Геракл на їхнiх сторiнках -
Приборкувач жiночий!
Коли прадiдусь згорнув зошита, я засмiявся i сказав:
-- Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселi подвиги чи нi, прадiдусю?
-- Та скiльки завгодно! Знаєш що? Поговорiмо про це докладнiше завтра, Хлопчачок! Сьогоднi ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що iнодi ступити на незнану землю, спалити за собою всi мости -- справжнiй геройський подвиг. Ти показав це у вiршi про Генрi та його вiсiмнадцятьох тiток. А можна було б показати це й на прикладi Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужнiсть, людська гiднiсть перед лицем можновладцiв -- то героїзм. Правда, герої можуть бути i такi, як твiй пастух, i такi, як пiнгвiн.
-- I те, що не всяке гусарство -- це геройство, прадiдусю.
-- Так, Хлопчачок. А завтра помiркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок -- смертельно поважна справа, чи бувають i веселi героїчнi вчинки. Сам я хотiв би про це помiркувати просто зараз. А ти пiди вниз та пограй з горiшньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.
-- Та вона ж махлює! -- вигукнув я. -- Вона обмахлює будь-кого на островi!
-- Тодi махлюй i ти, Хлопчачок! Але стережися! Горiшня бабуся страх сердиться, коли помiтить, що хтось махлює.
Я, зiтхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горiшньою бабусею в лото. Та цього разу навiть не дiйшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальнi. Там два дуже менi знайомi голоси, здавалося, читали по черзi якийсь вiрш.
Тодi я стиха пiдкрався до дверей їдальнi й прислухався, хоча в коридорi стояв добрячий холод.
Не хто iнший, як двi мої бабусi розказували напам'ять Шiллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз пiдхоплювала друга. Вони проказували вiрша так палко, наче перебрали яєчного лiкеру. Аж ось долiшня бабуся пiднесено закiнчила:
Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:
-- Не потребую ваших подяк. -
I покинув її ту ж хвилину.
Пiсля цього обидвi старенькi дами заплескали самi собi в долонi, похвалили одна одну й заходились гомонiти... про героїв.
А що я сьогоднi наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотiв був чкурнути звiдти, та розмова несподiвано звернула на iнше.
-- Мабуть, наш старий не проживе, -- сказала горiшня бабуся. -Хвороба його тяжча, нiж вiн думає. Хлопчачковi я про це сказати не можу. Завтра прийде лiкар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тiстечками, Анно.
-- Що це ти, Маргарето! -- почув я голос долiшньої бабусi. -- У нього ж болить нога!
-- Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!
Менi зразу вiдхотiлося слухати далi. Я тихо пошкутильгав на другий поверх i залiз у постiль.
Тiєї ночi я не мав бажання нi читати, нi писати i заснути нiяк не мiг, бо менi все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене бiльше не буде прадiдуся.
СЕРЕДА,
в яку ми смiємося, бо нам сумно.
Отож цього дня мовиться про веселих героїв.
Мiж iншим виявлено, що долiшня бабуся
марить фальшивими героями,
з'ясовано, що тi, чиїм фахом є
смiшити iнших, часто невеселi люди;
показано, що Геракл був героїчний трудiвник
i що кабанчик з годинником на ратичцi -
не просто химерник знiчев'я.
Закiнчується день цiлком несподiвано -
молитвою.
Добре напуганого -- в зимовому пальтi, шапцi-вушанцi, з товстим шарфом на шиї -- вирядили мене другого дня вранцi до долiшньої бабусi.
Та ще й одягнений у бездоганний фрак!
-- Ну це вже занадто! -- в один голос прошепотiли всi панi пiнгвiнки.
-- Нечувано! -- просичали усi панове пiнгвiни.
Лише дон Педро й тепер не розгубився.
-- Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте мiж собою, на ведмедя не зважайте, -- порядкував вiн. -- Переказуйте iншим!
Йому всi скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмiдь потикався, всюди гурточки пiнгвiнiв жваво розмовляли мiж собою i зовсiм його не помiчали.
А що в багатьох серця пiд фраками заходились вiд страху, таке Балдуїновi й на думку не спадало.
Та мало не кожний пiнгвiн нишком затремтiв вiд жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:
-- Оце така у пiнгвiнiв чемнiсть?!
Завмираючи вiд переляку, пiнгвiни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямiсiнько до дона Педро, й раптом усi здригнулися вiд звуку ведмежого голосу:
-- Оце так у вас приймають гостей?! -- ревнув вiн. -- Оце так вiдповiдають на ввiчливе привiтання?!
Пiнгвiни й дух притаїли. Серця в усiх калатали, мов несамовитi. I лише дон Педро був видимо спокiйний.
-- Я ще не мав честi чути вiд вас привiтання, -- бадьоро вiдповiв вiн. -- Але я залюбки привiтаюся з вами перший. Добрий вечiр!
Коли ведмiдь, -- вiд несподiванки майже нечутно, -- прогув "Добрий вечiр!", дон Педро ввiчливо всмiхнувся i тут-таки знову пристав до одного з гомiнких гурткiв своїх одноплемiнцiв.
-- Розмовляйте! Розмовляйте! -- прошепотiв вiн.
I тодi, пiдбадьоренi мужньою поведiнкою дона Педро, пiнгвiни знов вiдчули себе хазяями на своєму святi.
Побачивши, що ведмiдь розгубився, вони заторохтiли скiльки духу, раз у раз заходячись iз реготу, й навiть не здивувалися, коли непроханий гiсть, гнiвний i набурмосений, посунув геть.
-- Ну ж i втер йому носа дон Педро! -- у захватi загукали пiнгвiнки.
А всi панове пiнгвiни вiдтодi почали величати дона Педро -"кабальєро", що в пiнгвiнiв є найвищим почесним званням.
Та зараз славний пiнгвiн недбалим помахом лiвого крильцяти припинив усю шану й хвалу.
-- З цими нечемами просто треба вмiти поводитися, -- проникливе зауважив вiн. -- Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!
Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.
-- То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв? -спитав вiн.
-- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.
-- Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!
Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:
Той, хто за мудрих, за найкращих
Себе вважає та своїх,
У кого всi чужi -- ледащо,
Хто за нещасних має їх, -
Хай не витає в небесах -
Полуда в нього на очах!
-- Браво, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.
-- Дякую за лаври! -- сказав я. -- А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?
-- Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.
Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:
Баладка про мишенят
-- Мишенята-мишенятка! -
Знай годинник цокотить. -
Лихо! Там, де ваша хатка,
Мурдiбурдi-кiт сидить!
Мишенята-мишенятка, -
Бачу вуса бiлi я!..
Лихо! Вискочило з хатки
Мишеня Цецiлiя!
Мишенятко, мишенятко
Ухопив котисько наш!
Заспiвали по бiднятку
Мишачий жалобний марш.
Мишенята-мишенятка,
Кiт i вас пiймає теж!
Стрiмголов летiти з хатки -
Це геройством не назвеш!
Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:
-- Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.
-- Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...
Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:
-- До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!
-- То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь. -- А що ж це там до нас за гостi?
Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.
-- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! -- засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки! -- та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.
-- Красно дякуємо за честь, Анно! -- заявив прадiдусь i злегенька вклонився.
-- Щиро вiтаємо нашу давню музу! -- пiдхопив я.
-- То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки? -- долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили. -- З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!
-- Помиляєшся, Анно! -- вiдповiв їй прадiдусь. -- Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!
-- Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько! -- Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)
Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу? -- й запитала:
-- А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.
Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.
I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:
-- Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.
-- Цього ж вiрша i я не знаю! -- вигукнув я.
-- Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте! -Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:
Балада про мишку,
що прогнала кота
Сiреньку мишку -- лихо!
Спiймав котисько вмить,
I ось маленька тихо
Перед котом сидить.
Не писне, не пiдскочить,
Не кинеться бiгом, -
Сидить, уп'явши очi,
В мучителя свого.
Гукає кiт: -- Ну, мишкам
Годиться танцювать.
Завдай роботу нiжкам,
Нехай подрiботять!
I враз на мишенятко
Напав великий гнiв, -
У нього, кришенятка,
Аж нiс почервонiв.
Слова, давно готовi,
Вже рвуться iз грудей:
-- Що? Танцювать котовi?!
Та краще сто смертей!!
Поганцям догоджати
Шукай охочих десь!
Мене ж вам не зламати -
Я вмру, зберiгши честь!
Тремтiла з гнiву мишка...
Та гляне -- де ж це кiт?
Тихенько, тихо, знишка
Утiк -- пропав i слiд!
Так бiг, заткнувши вушка,
Аж хутро рвав нове...
А мишка-одчайдушка
I досi там живе!
Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.
-- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?
-- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?
Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:
Ведмiдь та бiлочка
Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь
Був зовсiм не зухвалець,
Та примудрився наступить
Вiн бiлочцi на палець.
Не мовив, як звичай велить:
-- Даруй, ласкава панi! -
Не диво! Це ж тобi ведмiдь -
Манери в них поганi.
Хоч смiйся тут, хоч голоси...
Та бiлочка: -- Стривай-но!
Ану вернись i попроси
Пробачення негайно!
Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь
Об кучеряву тую
I до маленької нагнувсь:
-- Як кажете? Не чую!
А бiлка, не шукавши слiв,
Знов голосок пiдносить:
-- Той, хто на ногу наступив,
Пробачення хай просить!
Нехай ти дужий колодiй,
Мене тобi й не видко, -
Такi манери, пане мiй, -
Це, знаєш, просто бридко!
Отак у лiсi на валу
Стояла бiлка боса
I лапку тицяла малу
Бурмиловi пiд носа.
Бурмило бiлки не жене,
Оторопiвши з дива,
Та як ревне: -- Прости мене,
Сусiдко милостива!
А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -
Вiдказує поважно. -
Та не забудь -- на другий раз
Дивись кругом уважно!
-- Та не забуду! -- їй ведмiдь
Сказав iз смiхом дружнiм.
Той i ведмедика навчить,
Хто вмiє бути мужнiм!
Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:
-- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?
-- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.
-- Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.
-- Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь. -- Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.
Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.
Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:
-- Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?
-- По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".
-- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.
Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.
Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.
По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.
Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:
-- Шпалери стали дорожчi: на зворотi вже є новий вiрш -- "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?
-- Нi, Хлопчачок, спершу послухай оповiдку про короля та блоху, яку я збирався розповiсти тобi перед обiдом.
Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, вiн, сидячи в крiслi на колесах, розповiв:
ОПОВIДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ
Був собi в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тодi не було нi порошкiв, анi розприскувачiв проти цих настирливих комах, через те навiть королiв кусали блохи та блощицi. I лише одного короля вони майже нiколи не кусали. Бо вiн щовечора, перш нiж лягти спати, як стiй, в усiх своїх королiвських шатах, залазив у ванну. I коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королiвському вбраннi, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двiрський Ловець Блiх. Отодi його величнiсть мiг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.
Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.
I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!
А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.
Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.
Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.
А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.
Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.
Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.
Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап! -- спритно спiймав двома пальцями.
-- А що, попалася-таки? -- гукнув його величнiсть. -- Тепер не втечеш!
Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.
-- Закон є закон, -- зiтхнув король.
Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:
-- На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!
Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.
Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.
Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.
-- От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...
-- Може, "гусарство"? -- нерiшуче сказав я.
-- Так, Хлопчачок! -- вигукнув старий. -- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотiв я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрiбна вiдвага, дотепний розум i самовладання.
-- То такi "гусари" -- вже й герої, прадiдусю?
-- Гм... -- Люлька тепер знов мирно курилася. -- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такi гусарськi витiвки, той справдi виявляє певний героїзм. Вiн не наослiп кидається в пащу небезпеки, вiн зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свiй гусарський подвиг, власне, тiльки з любовi до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нiкому це нi до чого.
-- I в пастуховi з моєї балади є гусарство, -- сказав я, -- а проте, може, вiн -- справжнiй герой? Прочитати вам баладу, прадiдусю?
-- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.
I я прочитав зi звороту шпалери:
БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА
Всiм казав король Петринiй
У далекi давнi днi:
-- Люди в будь-якiй країнi
Упадуть до нiг менi.
Буде влада скрiзь моя,
Всюди паном буду я!
А пастух один, бiдаха,
Нахваляння цi почув.
-- Ну, -- промовив, -- це-то птаха!
Стiй же, я його провчу!
Чи король, чи хто простий, -
Зневажати нас не смiй!
Пастуховi-бо в челяднi
Розповiли молодцi,
Що король не день, не два днi
Носить маску на лицi.
I пастух:
-- От, як живу, -
Маску з нього я зiрву!
Став вiн лестощiв учитись
Вiд свiтання й до зорi
(Не кривiться: не пробитись
Без облуди при дворi!) -
Вже державцевi навiк
Вiн найближчий чоловiк!
Ось одного разу й каже
Наш пастух, немов у жарт:
-- Мiй владарю, все поважне
Хоч на мить забути варт.
А змiнiм для смiху роль:
Ви -- пастух, а я -- король.
В першу мить вiд жарту того
Геть король позеленiв,
Ну а потiм -- нi, нiчого -
Обернув на ласку гнiв.
Зуби блиснули дрiбнi:
-- Помiняймось, чом би й нi?
Мов дитя в цiкаву казку,
Поринає в гру король,
Золоту скидає маску
I корону й каже: -- Зволь! -
Перебрались -- раз та два.
Тут i сталися дива.
Як гукне пастух до варти:
-- Гей, хапайте чужака! -
Ну, оце-то вже не жарти,
Анi забавка яка...
Наш король заголосив
(Знав би -- маски не носив!)
Вже за мурами темницi
Пiд замком король сидить,
А в палацi -- подивiться! -
З пастухом iде обiд.
Коли враз (i так бува!)
З себе маску вiн зрива!
-- Придивiться-но, -- гукає, -
Не король я зовсiм, нi!
Я пастух, що тiльки й має
Сонце, степ, зiрки яснi.
Ваша варта -- ой-ля-ля! -
Посадила короля.
Я науку дав, тирану.
Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -
Бiльш не хочу я обману
I пiду собi звiдсiль,
Ви ж приймiть це все за сон
Знов садiть його на трон.
Та народ гукнув: -- Не треба
Нам тирана королем!
Раз ти любиш сонце й небо,
Ми тебе собi берем!
Надягай же маску знов,
Нами прав i будь здоров!
Та пастух вiдмовив: --Люди!
Ось вам вiдповiдь моя:
Коли править вами буду,
То без маски буду я! -
Знявся гомiн мiж людьми:
-- Слава, слава, згоднi ми!
Утiшались бiднi люди,
Що король у них -- пастух,
Бо скiнчився дух облуди
I повiяв правди дух.
То зривай же й ти в життi
Маски простi й золотi!
Коли я скiнчив, прадiдусь тiльки вигукнув:
-- А, бодай йому! -- Бiльше нiчого.
Та вiд цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадiдусевi. Вiн згодився, що пастух -- справжнiй герой.
-- На це завжди треба неабиякої мужностi -- зривати маски з можновладцiв цього свiту. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливiстю, -- то це вже не гусарство -- це героїзм.
-- А герой неодмiнно чинить добро, так, прадiдусю?
-- Здебiльшого так.
Старий пiд'їхав на своєму крiслi до вiкна й задивився на темне море й низку вогнiв над причалом.
-- Героїчнi вчинки, -- сказав вiн, -- це наче отi вогнi внизу, -дороговкази у свiтi несправедливостi й сваволi, їхнє свiтло додає вiдваги людям.
Поглянувши на прадiдусеве обличчя на тлi вiкна -- сиву чуприну, великий нiс, бороду, -- я раптом подумав собi: "Може, оце такий був iз себе Гомер, що понад двi тисячi рокiв тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"
I тому я попросив прадiдуся прочитати з зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi якийсь його вiрш про Геракла.
Як кожний поет, прадiдусь не змусив себе довго умовляти.
Вiн попросив мене увiмкнути свiтло, що я й зробив. Маленьку кiмнатчину залило яскраве свiтло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер -- на мого прадiдуся.
Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:
-- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.
I вiн, поклавши зошита на бильце свого крiсла, прочитав:
Балада про Геракла та амазонок
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
От якось мусив вiн пiти
До амазонок, дiти,
Щоб звiдти пояс принести
Царицi Iпполiти.
Отож i вирушив, сумний,
З вояцьким легiоном
Туди, де мешкали вони, -
До царства амазонок.
Чого ж вiн був сумний такий? -
Спитаєте ви, дiти.
Бо там жили самi жiнки,
В тiм царствi Iпполiти.
Герою ж анi воякам
(Немає що й казати!)
Нiтрохи не хотiлось там
З жiнками воювати.
Та вже сумуй чи не сумуй -
В палацi лиш освоївсь, -
Сказав: -- Царице, подаруй
Менi свiй срiбний пояс!
Цариця випнула губу:
-- Що, пояс? Я не знаю...
Хiба пiду, -- ти тут побудь, -
Фельдмаршалки спитаю!
Коли богиня Гера -- блись
В царицi бiля трону
I їй тихенько: -- Бережись:
Прийшов вiн по корону!
Тут Iпполiта як гукне,
Труснувши головою:
-- А, ти прийшов дурить мене?
Готуйся йти до бою!
I не оглянулись, коли
Кругом заклекотiло,
I амазонки, як орли,
Летiли в битву смiло.
Герой же кроку не ступив -
Вагався до останку,
А потiм спритно захопив
Фельдмаршалку за бранку.
На скелю вiн її вiднiс,
Де лиш орли гнiздились,
Пiдняв i позирає вниз,
Де амазонки бились.
-- Ой-ой, не кинь її, нi-нi! -
Почулось ту ж хвилину.
-- Вiддайте пояса менi,
I я її не кину!
-- Фельдмаршалка потрiбна нам!
Гукнула Iпполiта, -
Верни її в палац мiй сам
I пояса вiзьми там!
Отак скiнчилася вiйна
(Герой зробив це тонко!).
О Iпполiто чарiвна,
Прегорда амазонко!..
Уже ти з трону устаєш
I, не зронивши й звуку,
Герою пояс подаєш,
А вiн цiлує руку
I каже: -- Дяка щира вам! -
Вклоняється їй чемно,
Дає чолом усiм жiнкам -
I в путь, поки не темно...
Тому-то у старих книжках
Натрапить, хто охочий:
Геракл на їхнiх сторiнках -
Приборкувач жiночий!
Коли прадiдусь згорнув зошита, я засмiявся i сказав:
-- Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселi подвиги чи нi, прадiдусю?
-- Та скiльки завгодно! Знаєш що? Поговорiмо про це докладнiше завтра, Хлопчачок! Сьогоднi ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що iнодi ступити на незнану землю, спалити за собою всi мости -- справжнiй геройський подвиг. Ти показав це у вiршi про Генрi та його вiсiмнадцятьох тiток. А можна було б показати це й на прикладi Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужнiсть, людська гiднiсть перед лицем можновладцiв -- то героїзм. Правда, герої можуть бути i такi, як твiй пастух, i такi, як пiнгвiн.
-- I те, що не всяке гусарство -- це геройство, прадiдусю.
-- Так, Хлопчачок. А завтра помiркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок -- смертельно поважна справа, чи бувають i веселi героїчнi вчинки. Сам я хотiв би про це помiркувати просто зараз. А ти пiди вниз та пограй з горiшньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.
-- Та вона ж махлює! -- вигукнув я. -- Вона обмахлює будь-кого на островi!
-- Тодi махлюй i ти, Хлопчачок! Але стережися! Горiшня бабуся страх сердиться, коли помiтить, що хтось махлює.
Я, зiтхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горiшньою бабусею в лото. Та цього разу навiть не дiйшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальнi. Там два дуже менi знайомi голоси, здавалося, читали по черзi якийсь вiрш.
Тодi я стиха пiдкрався до дверей їдальнi й прислухався, хоча в коридорi стояв добрячий холод.
Не хто iнший, як двi мої бабусi розказували напам'ять Шiллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз пiдхоплювала друга. Вони проказували вiрша так палко, наче перебрали яєчного лiкеру. Аж ось долiшня бабуся пiднесено закiнчила:
Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:
-- Не потребую ваших подяк. -
I покинув її ту ж хвилину.
Пiсля цього обидвi старенькi дами заплескали самi собi в долонi, похвалили одна одну й заходились гомонiти... про героїв.
А що я сьогоднi наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотiв був чкурнути звiдти, та розмова несподiвано звернула на iнше.
-- Мабуть, наш старий не проживе, -- сказала горiшня бабуся. -Хвороба його тяжча, нiж вiн думає. Хлопчачковi я про це сказати не можу. Завтра прийде лiкар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тiстечками, Анно.
-- Що це ти, Маргарето! -- почув я голос долiшньої бабусi. -- У нього ж болить нога!
-- Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!
Менi зразу вiдхотiлося слухати далi. Я тихо пошкутильгав на другий поверх i залiз у постiль.
Тiєї ночi я не мав бажання нi читати, нi писати i заснути нiяк не мiг, бо менi все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене бiльше не буде прадiдуся.
СЕРЕДА,
в яку ми смiємося, бо нам сумно.
Отож цього дня мовиться про веселих героїв.
Мiж iншим виявлено, що долiшня бабуся
марить фальшивими героями,
з'ясовано, що тi, чиїм фахом є
смiшити iнших, часто невеселi люди;
показано, що Геракл був героїчний трудiвник
i що кабанчик з годинником на ратичцi -
не просто химерник знiчев'я.
Закiнчується день цiлком несподiвано -
молитвою.
Добре напуганого -- в зимовому пальтi, шапцi-вушанцi, з товстим шарфом на шиї -- вирядили мене другого дня вранцi до долiшньої бабусi.