Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тiльки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше нiж поставити ногу на виступ скелi, якнайретельнiше обмацував його; що хапався лише за тi виступи, якi перед тим добре поторсав, i що раптом вiдчув у себе в руках верхнiй кiнець троса.
Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: "Мiй Боннi поїхав на море".
Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, -- так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:
-- Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!
Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому "в голову заходить", може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!
Я лише й сказав Джоннi:
-- А ти й собi спустися!
I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд -- на Трафальгарську вулицю -- чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.
А вдома теж панувало таке хвилювання, -- з двох причин водночас, -- що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї -- то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.
Але й Великий Хлопчак був збуджений, -- хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:
-- Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?
Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:
-- А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?
-- Чом, Хлопчачок? -- обурено вигукнув прадiдусь. -- Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов'язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.
Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:
-- Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!
-- Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?
-- В безодню, прадiдусю!
-- Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!
Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.
-- А списувати негодящi шпалери, -- додав я, -- це зовсiм не порушення правил пристойностi.
Це нехитре зауваження несподiвано заспокоїло старого. Вiн сказав майже весело:
-- Художник Зiнгер (мiж iншим, його дочка Кармен теж пише вiршi) вчора приносив альбом iз зразками шпалер. А навiщо потрiбен такий альбом?
-- Щоб вибрати новi шпалери, прадiдусю.
-- Саме так, Хлопчачок! Менi навiть здається, -- Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, -- менi навiть здається, що ти маєш слушнiсть -- що шпалери на горищi справдi негодящi. -- I переможно додав: -- Лад i пристойнiсть на Трафальгарськiй вулицi вiдновлено. Дозволь тепер прочитати тобi ту оповiдку, яку твоя горiшня бабуся написала на негодящих шпалерах.
Вiн задоволене розстелив на столi сувiй, фiолетовими трояндами донизу, й почав читати:
КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА
Добра господиня наприкiнцi дня неодмiнно озирне пильним поглядом кожну кiмнату.
В однiй господi, коли дiти вже були в постелях, а батько пiшов погомонiти до сусiда, мати, оглянувши кiмнату, пiдняла з пiдлоги декiлька горiхiв i вкинула до просторої шухляди великого столу. Тодi поклала туди ж таки щипцi для горiхiв -- цього Лускуна з гострющими залiзними зубами -- й замкнула шухляду.
-- Ще один день минув, -- зiтхнувши, сказала вона й пiшла лягати спати.
У кiмнатi зробилося тихо. Тихо стало й у шухлядi. Лускун вiдпочивав пiсля цiлоденної тяжкої працi, горiхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох -- звичайно ж, волоський горiх. А поруч нього -- його брат Пiдволох. Обидва були з однiєї гiлки: звiсно, брати.
-- Ох, який це був тривожний вечiр! -- простогнав Волох. -- Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннiшу мить пощастило -вiдкотився вбiк.
-- А мене так зразу не розлузають, -- пропищав малий Пiдволох. -Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкiнець.
Потiм обидва замовкли.
Аж раптом усi горiхи злякано завмерли.
-- Що воно рипить? -- запитав Мишачок, лiщиновий горiшок.
-- Лускун скрегоче зубами, -- вiдказав Крем'яшок, Мишачкiв двоюрiдний брат -- iз сусiдньої гiлки.
Ось iзнов зарипiло. Тепер уже всi почули: Лускун гострив зуби. Вiн роззявляв пащу й мимрив собi в залiзну бороду:
-- Опiвночi, як буду живий, порозлузую всi оцi горiхи, що в шухлядi, на порох i тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!
Можна собi уявити, як затремтiли горiхи, почувши таке! За десять хвилин настане пiвнiч. I тодi цей огидний Лускун усiх їх потрощить!
З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок i Крем'яшок захлипали.
Лише Волох був спокiйний, як завжди. Вiн зосереджено мiркував, як урятуватися вiд Лускуна. Й нарештi йому набiгла спасенна думка.
-- Браття, родичi й сусiди -- лiсовi горiхи, -- промовив вiн стиха. -- Я дещо надумав. Iдiть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залiзний дiд.
Усi горiхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отодi мудрий Волох виклав їм свiй план:
-- Тiльки-но виб'є дванадцяту, ми всi гуртом ударимо з розгону в передню стiнку шухляди -- так, щоб вона вiдчинилася.
-- Блискуча iдея! -- радiсно шепотiли горiхи.
Але Волох сказав:
-- Втихомиртесь i спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда вiдчиниться, ми всi вистрибнемо й поховаємося по всiх закутках i закамарках кiмнати, зрозумiли?
-- Та-а-ак! -- в один голос прошепотiли лiщиновi й волоськi горiхи, i всi покотилися до задньої стiнки, щоб якнайдужче розiгнатися.
Лускун нiчого того не помiтив, вiн був старий i недочував, як багато старих дiдiв. Вiн чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготiв зубами.
Аж ось слушна мить надiйшла. П'ять секунд до дванадцятої, три... двi... одна -- i тодi почав бити годинник.
-- Так, -- проскреготiв Лускун. -- Тепер до роботи!
Вiн жадiбно роззявив пащеку з гострими зубами.
Зненацька все застрибало, заторохкотiло, покотилося -- праворуч, лiворуч вiд нього й десь над ним! Вiн просто очманiв i нiяк не мiг уторопати, що сталося... Коли ж трохи отямився, то побачив, що нi праворуч, нi лiворуч вiд нього нiкого немає, а лежить вiн у шухлядi сам-самiсiнький.
Тим часом горiхи, що гуртом вiдчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж пiдскакували -- так бiгали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили пiддуреного старого, виспiвуючи:
Лускунище!
Скачи нижче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
Нарештi всi горiхи поховалися -- пiд канапою, пiд шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квiтками й навiть у склянках, i стало знову тихо.
-- Клята зграя! -- проскреготiв Лускун. -- Де ж вони всi подiлися? Та ще хоч би тобi виднiше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!
I вiн на своїх двох негнучких залiзних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав пiд канапу.
У Мишачка й Крем'яшка, малих лiщинових горiшкiв, нiде правди дiти, аж на серцi похололо з остраху.
-- Сюди йде! -- писнув Мишачок.
-- Я чую! -- зойкнув Крем'яшок.
I обидва чимдуж покотились в iнший бiк.
Лускун, скрегочучи зубами з лютi, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькi й верткi, бiгали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподiвано спiткнувся через Волоха -великого волоського горiха: той прудко стрибнув усередину годинника.
-- Ага, тепер ти попався! -- гарикнув Лускун i з розгону кинувся слiдом за Волохом. Брязнуло скло, бiдолашний годинник з переляку двiчi бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. I тодi розлючений годинник надавав ляпасiв залiзному Лускуновi! Маятником -- то по лiвiй щоцi, то по правiй, то по правiй, то по лiвiй...
Лускун аж ревiв iз лютi й болю, раз у раз то пiдводився, то падав, а ляпаси так i сипались, мов злива, аж у головi гуло. Нарештi йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Вiн вивалився на пiдлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав i, знемiгшись, завмер.
Отодi-то зрадiли горiхи! Вони загаласували, насмiхаючись над одороблом Лускуном, i знову заспiвали пiсеньку:
Лускунище!
Скачи ближче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
I враз гострозубого старого взяла несамовита злiсть. Вiн почав наослiп кидатися туди-сюди, в один бiк, у другий -- де тiльки щось покотиться або захихотить: пiд шафу, пiд стiл, пiд швацьку машину, на вiкно...
Та зненацька, погнавшись по пiдвiконнi вiдчиненого вiкна за Волохом, вiн спiткнувся, зашпортнувся i, сам незчувшись коли, сторчголов вилетiв у вiкно i впав додолу в садку.
-- Ой, падаю! -- пролунав наостанку його марний крик.
Отак Лускун зник навiки. Бiльше горiхи про нього нiколи нiчого не чули. Вони затанцювали танок миру i спокою. А тодi враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживi предмети, проминув. З веселого, спiвучого й стрибучого товариства знов стали горiхи, що лежали розкиданi поодинцi на пiдлозi.
Саме тодi прийшов додому батько й чогось зазирнув до кiмнати.
-- Овва! -- здивувався вiн. -- Шухляда вiдчинена, й горiхи долi.
Вiн позбирав горiхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловiком, що любив у всьому лад. Аж це побачив дiру в годиннику -- в його скляних дверцятах -- i. промурмотiвши щось про "непосид i шибеникiв", яким "слiд нам'яти вуха", позiхнув i вийшов з кiмнати.
Горiхи знову опинилися самi в темнiй шухлядi. Вони потомлено розкочувалися спати, позiхаючи й бажаючи один одному на добранiч, i незабаром усi поснули.
Один тiльки не спав тiєї ночi -- старий Лускун. Вiн лежав на холоднiй землi в садку й нарiкав на долю.
-- Тут так вогко, що, гляди, ще пiдкинеться ревматизм, це вже я знаю! -- зiтхав вiн. -- У лiвiй нозi вже крутить! Було б краще спокiйно лежати в шухлядi! Це менi за те, щоб на старостi лiт не був такий легковажний!
А незабаром зiрвалася буря, завив i засвистiв вiтер, заблискало й загримiло, затанцював i забив по землi дощ. За кiлька днiв Лускун геть поiржавiв i зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого пiд вiкном у садку, мусив викинути його на смiтник, та й годi. Там вiн i досi лежить, з ранку до смерку нарiкаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.
Прадiдусь згорнув квiтчастий сувiй шпалери, а я сказав:
-- Оце такi в горiшньої бабусi герої: горiхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я -- герой над героями!
-- Ти? -- спитав Старий Хлопчак. -- Тобто?.. Якi це ти вчинив подвиги?
Аж ось коли вiн зацiкавився, i я можу розповiсти про свiй геройський спуск по обмерзлому тросi! Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.
На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:
-- Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i навчився. Можливо, голубе, ти пересвiдчився на власнiй шкурi, яка глибока прiрва пролягає мiж геройським намiром i самим дiлом. Усе це цiлком можливо, Хлопчачок. Але... -- I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: -- Але знiчев'я ставити своє життя на карту -- це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!
Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.
З цим прадiдусь погодився беззастережно.
-- Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, -- сказав вiн. -але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!
Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.
-- Ваш катер пiдпливає, -- сказав вiн. -- Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?
Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.
Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:
-- Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?
Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:
-- Я... я... я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.
-- З плечей, Джоннi! -- виправив Старий Хлопчак.
-- Га?
-- Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джоннi.
-- А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!
I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:
-- Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!
Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.
-- Дивися, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, -- ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога -- страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм'я йому терпiння. Розумiєш?
-- Звичайно, прадiдусю, -- вiдповiв я не без гордостi. -- Адже це я сам витерпiв.
-- Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, -- зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: -- Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?
-- Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.
-- Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам -- той пустельник i диктую свою розповiдь для запису. Тож слухай!
Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:
РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО
Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку -- кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа -- плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса [5] мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього. -------[5] Кортес, Ернан (1485--1547) -- iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю. -------
Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр'я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.
Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.
З волi милосердного випадку, менi не довелося стати учасником страхiтливої рiзанини, я був тiльки її очевидцем. Як ординарцевi генерала Кортеса, менi належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двiр, де величезний натовп чолуланцiв дожидав його наказу. Як свiдчить сам Кортес, там їх було двi тисячi. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шiсть тисяч. Останнє бiльше скидається на правду, бо на подвiр'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхнiй убогий харч, сидiли, пiдiбгавши ноги, на землi й мирно гомонiли мiж собою. Може, вони гадали, що їх зiбрали тут, на подвiр'ї, задля роботи, скажiмо, переносити якiсь вантажi. Вони поприходили цiлком беззбройнi, а декотрi майже геть роздягнутi. Картина була мирна, а менi звiдси, з даху, вона здавалася просто iдилiчно мирною, бо, перевiвши з неї погляд догори, я бачив численнi вежi прекрасного мiста, а ген далi за ними -- широкi лани кукурудзи й розлогi вишневi та яблуневi сади, осяянi ласкавим сонцем.
Я весь затремтiв iз жаху, коли зненацька серед цiєї iдилiї гримнув гарматний пострiл, а слiдом за цим нашi вояки почали з дахiв стрiляти в натовп мексиканцiв на подвiр'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повiрити в те, що сталося. Потiм я почув крики, благання змилосердитись i з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвiр'я, так, нiби споглядав гру в шахи.
Проте, велебний отче, найгiрше було попереду; коли замовкли аркебузи, нашi кинулися з дахiв на подвiр'я з ножами й мечами, -- в багатьох навiть були усмiхненi обличчя, -- й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланцiв, яких не влучили пострiли згори.
Видовище було таке страхiтливе, що я вiдвiв очi й знов утупився в Кортеса.
Вiн спiвав -- щодо цього автори хронiк не помиляються, -- спiвав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його нiби опоїли мiцним iндiанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, вiн розстебнув два горiшнi гудзики на своєму шкiряному жилетi, так нiби йому бракувало повiтря.
Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Iспанцi без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-пiд купи трупiв, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвiр'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес спiвав.
Зненацька порожнi Кортесовi очi стали зосередженими. Щось там, на подвiр'ї, привернуло, його увагу. Я мимохiть подивився туди й побачив, що один iз наших, молодий вояк-кастiлець, на iм'я Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, вiдкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його вiд своїх, iспанських, воякiв. Я почув, як вiн гукнув угору, до Кортеса:
-- Вiн урятував менi життя! Помилуйте його!
Обидва юнаки невiдривне дивилися на дах, на Кортеса, i нашi вояки, -- диво дивне! -- обминали їх -- чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.
Кортес -- вiн стояв лiворуч вiд мене -- навiть оком не змигнув, почувши крик Енрiко. Вiн спитав мене крiзь зуби:
-- Як його звати?
Я квапливо назвав iм'я й додав, що мексиканець справдi врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнакiв. Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зi мною розмови про релiгiю, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усiх богiв, бо в iм'я господнє всю iсторiю людства обернули на криваву купiль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його iм'ям. Проте менi жодного разу не пощастило його переконати. Я знав i те, що вiн часто провадив такi розмови з мексиканцем, якого оце прикривав вiд смертi власним тiлом. Менi навiть здавалося, нiби я бачу на обличчях обох юнакiв палку певнiсть своєї правди, -- так, мовби те, що дiялося довкола них, засвiдчувало слушнiсть їхнiх блюзнiрських думок.
Пан генерал не сказав жодного слова у вiдповiдь на моє пояснення. Вiн тепер без слiв мугикав свою пiсню, дивився на рiзанину й не звертав нiякої уваги на молодого iспанця з мексиканцем, якого той боронив.
Зате я тепер на них тiльки й дивився. Я бачив, як декiлька чолуланцiв силкувалися пробитися до них, наче цi двоє юнакiв були для них рятiвним маяком у бурю. Я бачив, як усi тi бiдолахи полягли пiд ударами меча або ножа, i кожну мить боявся, що й кучерява голова кастiльця ось-ось упаде з плечей, а разом iз ним неминуче поляже, навiки заплющивши свої мигдалини-очi, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як i перше, а смерть знай махала довкiл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то пiдiймався, то знов опадав -- так тяжко юнак дихав.
Одного разу, -- менi перехопило подих, коли я це побачив, -котрийсь iз наших офiцерiв спробував одiрвати Енрiко вiд мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тодi молодий кастiлець гукнув:
-- Кортесе!
Це пролунало майже як наказ.
Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енрiко. Офiцер, крадькома зиркнувши на дах, вiдступив вiд своєї жертви.
Мене вкинуло в пiт, i не вiд сонця, нi! Тiєї митi я дав собi обiцянку стати пустельником i вiдпокутувати страшну провину своїх землякiв, якщо господь урятує цих двох. Я затремтiв, побачивши, що скоро на подвiр'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб вiн помилував саме цих двох юнакiв, на яких вiн, може, мав пiдстави гнiватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний iспанець, i зiтхнув з полегкiстю, коли вiн несподiвано скрутнув у iнший бiк. Я не мiг збагнути, як юний кастiлець усе це витримує.
Аж ось, коли вже всi чолуланцi, крiм одного, лягли трупом на подвiр'ї храму, кiлька наших загукали до Енрiко, щоб той вiдступивсь вiд мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.
Вiдступивши вiд чолуланця бодай на один крок, Енрiко врятував би своє життя, -- проти молодого кастiльця тепер обурювалося чимраз бiльше iспанцiв, -- але вiн не вiдступав. Щоразу, як хтось пiдносив на iндiанця ножа, Енрiко встигав затулити його своїм тiлом. На подив рештi iспанцiв, вiн стояв сам проти них усiх, i його рiшуче обличчя без слiв промовляло, що вiн ладен померти вiд руки своїх, але не вiдступитись.
Зненацька генерал утомлено подав iз даху знак привести обох до нього.
Я багато пережив i перебачив за часiв завоювання Мексики, i менi не так просто забути, що здатнi вчинити люди людям. Менi доводилося бачити, як iспанцiв приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в iм'я християнського бога. I я, коли вже казати правду, здатен зрозумiти, як хтось може проклясти богiв, чиїм iм'ям освячуються рiки пролитої кровi. Та поки мого й вiку, не забуду того, що сталося тодi, такого мирного лiтнього дня на даху храму мексиканського мiста Чолули. Нiколи не забуду, як тi двоє чудом уцiлiлих людей опинилися перед Кортесом i як вiн учинив їм допит.
Обидва були забризканi кров'ю забитих i важко дихали. Вони стояли поряд, майже однаковi на зрiст, один кучерявий, другий -- з високо пiдв'язаним чорним волоссям. Молодий кастiлець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумiв iспанську, -- докладно вiдповiдав Кортесовi на всi його запитання: про походження, iм'я й життєвий шлях, iнодi перемовлявся з своїм побратимом кiлькома словами його мовою. Жодного гiркого слова не злетiло з його вуст. Спокiйно вiн стояв, спокiйно вiдповiдав на запитання, i я помiтив, що навiть серед оточення Кортеса мимоволi прокидається повага до цього юнака.
Але, на диво, -- що спокiйнiше кастiлець вiдповiдав, то бiльше роздратування чулося в голосi Кортеса.
-- Що спонукало вас, iспанця й християнина, врятувати цього чоловiка? -- гостро спитав вiн.
Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: "Мiй Боннi поїхав на море".
Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, -- так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:
-- Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!
Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому "в голову заходить", може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!
Я лише й сказав Джоннi:
-- А ти й собi спустися!
I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд -- на Трафальгарську вулицю -- чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.
А вдома теж панувало таке хвилювання, -- з двох причин водночас, -- що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї -- то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.
Але й Великий Хлопчак був збуджений, -- хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:
-- Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?
Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:
-- А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?
-- Чом, Хлопчачок? -- обурено вигукнув прадiдусь. -- Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов'язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.
Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:
-- Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!
-- Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?
-- В безодню, прадiдусю!
-- Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!
Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.
-- А списувати негодящi шпалери, -- додав я, -- це зовсiм не порушення правил пристойностi.
Це нехитре зауваження несподiвано заспокоїло старого. Вiн сказав майже весело:
-- Художник Зiнгер (мiж iншим, його дочка Кармен теж пише вiршi) вчора приносив альбом iз зразками шпалер. А навiщо потрiбен такий альбом?
-- Щоб вибрати новi шпалери, прадiдусю.
-- Саме так, Хлопчачок! Менi навiть здається, -- Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, -- менi навiть здається, що ти маєш слушнiсть -- що шпалери на горищi справдi негодящi. -- I переможно додав: -- Лад i пристойнiсть на Трафальгарськiй вулицi вiдновлено. Дозволь тепер прочитати тобi ту оповiдку, яку твоя горiшня бабуся написала на негодящих шпалерах.
Вiн задоволене розстелив на столi сувiй, фiолетовими трояндами донизу, й почав читати:
КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА
Добра господиня наприкiнцi дня неодмiнно озирне пильним поглядом кожну кiмнату.
В однiй господi, коли дiти вже були в постелях, а батько пiшов погомонiти до сусiда, мати, оглянувши кiмнату, пiдняла з пiдлоги декiлька горiхiв i вкинула до просторої шухляди великого столу. Тодi поклала туди ж таки щипцi для горiхiв -- цього Лускуна з гострющими залiзними зубами -- й замкнула шухляду.
-- Ще один день минув, -- зiтхнувши, сказала вона й пiшла лягати спати.
У кiмнатi зробилося тихо. Тихо стало й у шухлядi. Лускун вiдпочивав пiсля цiлоденної тяжкої працi, горiхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох -- звичайно ж, волоський горiх. А поруч нього -- його брат Пiдволох. Обидва були з однiєї гiлки: звiсно, брати.
-- Ох, який це був тривожний вечiр! -- простогнав Волох. -- Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннiшу мить пощастило -вiдкотився вбiк.
-- А мене так зразу не розлузають, -- пропищав малий Пiдволох. -Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкiнець.
Потiм обидва замовкли.
Аж раптом усi горiхи злякано завмерли.
-- Що воно рипить? -- запитав Мишачок, лiщиновий горiшок.
-- Лускун скрегоче зубами, -- вiдказав Крем'яшок, Мишачкiв двоюрiдний брат -- iз сусiдньої гiлки.
Ось iзнов зарипiло. Тепер уже всi почули: Лускун гострив зуби. Вiн роззявляв пащу й мимрив собi в залiзну бороду:
-- Опiвночi, як буду живий, порозлузую всi оцi горiхи, що в шухлядi, на порох i тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!
Можна собi уявити, як затремтiли горiхи, почувши таке! За десять хвилин настане пiвнiч. I тодi цей огидний Лускун усiх їх потрощить!
З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок i Крем'яшок захлипали.
Лише Волох був спокiйний, як завжди. Вiн зосереджено мiркував, як урятуватися вiд Лускуна. Й нарештi йому набiгла спасенна думка.
-- Браття, родичi й сусiди -- лiсовi горiхи, -- промовив вiн стиха. -- Я дещо надумав. Iдiть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залiзний дiд.
Усi горiхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отодi мудрий Волох виклав їм свiй план:
-- Тiльки-но виб'є дванадцяту, ми всi гуртом ударимо з розгону в передню стiнку шухляди -- так, щоб вона вiдчинилася.
-- Блискуча iдея! -- радiсно шепотiли горiхи.
Але Волох сказав:
-- Втихомиртесь i спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда вiдчиниться, ми всi вистрибнемо й поховаємося по всiх закутках i закамарках кiмнати, зрозумiли?
-- Та-а-ак! -- в один голос прошепотiли лiщиновi й волоськi горiхи, i всi покотилися до задньої стiнки, щоб якнайдужче розiгнатися.
Лускун нiчого того не помiтив, вiн був старий i недочував, як багато старих дiдiв. Вiн чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготiв зубами.
Аж ось слушна мить надiйшла. П'ять секунд до дванадцятої, три... двi... одна -- i тодi почав бити годинник.
-- Так, -- проскреготiв Лускун. -- Тепер до роботи!
Вiн жадiбно роззявив пащеку з гострими зубами.
Зненацька все застрибало, заторохкотiло, покотилося -- праворуч, лiворуч вiд нього й десь над ним! Вiн просто очманiв i нiяк не мiг уторопати, що сталося... Коли ж трохи отямився, то побачив, що нi праворуч, нi лiворуч вiд нього нiкого немає, а лежить вiн у шухлядi сам-самiсiнький.
Тим часом горiхи, що гуртом вiдчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж пiдскакували -- так бiгали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили пiддуреного старого, виспiвуючи:
Лускунище!
Скачи нижче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
Нарештi всi горiхи поховалися -- пiд канапою, пiд шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квiтками й навiть у склянках, i стало знову тихо.
-- Клята зграя! -- проскреготiв Лускун. -- Де ж вони всi подiлися? Та ще хоч би тобi виднiше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!
I вiн на своїх двох негнучких залiзних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав пiд канапу.
У Мишачка й Крем'яшка, малих лiщинових горiшкiв, нiде правди дiти, аж на серцi похололо з остраху.
-- Сюди йде! -- писнув Мишачок.
-- Я чую! -- зойкнув Крем'яшок.
I обидва чимдуж покотились в iнший бiк.
Лускун, скрегочучи зубами з лютi, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькi й верткi, бiгали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподiвано спiткнувся через Волоха -великого волоського горiха: той прудко стрибнув усередину годинника.
-- Ага, тепер ти попався! -- гарикнув Лускун i з розгону кинувся слiдом за Волохом. Брязнуло скло, бiдолашний годинник з переляку двiчi бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. I тодi розлючений годинник надавав ляпасiв залiзному Лускуновi! Маятником -- то по лiвiй щоцi, то по правiй, то по правiй, то по лiвiй...
Лускун аж ревiв iз лютi й болю, раз у раз то пiдводився, то падав, а ляпаси так i сипались, мов злива, аж у головi гуло. Нарештi йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Вiн вивалився на пiдлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав i, знемiгшись, завмер.
Отодi-то зрадiли горiхи! Вони загаласували, насмiхаючись над одороблом Лускуном, i знову заспiвали пiсеньку:
Лускунище!
Скачи ближче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
I враз гострозубого старого взяла несамовита злiсть. Вiн почав наослiп кидатися туди-сюди, в один бiк, у другий -- де тiльки щось покотиться або захихотить: пiд шафу, пiд стiл, пiд швацьку машину, на вiкно...
Та зненацька, погнавшись по пiдвiконнi вiдчиненого вiкна за Волохом, вiн спiткнувся, зашпортнувся i, сам незчувшись коли, сторчголов вилетiв у вiкно i впав додолу в садку.
-- Ой, падаю! -- пролунав наостанку його марний крик.
Отак Лускун зник навiки. Бiльше горiхи про нього нiколи нiчого не чули. Вони затанцювали танок миру i спокою. А тодi враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживi предмети, проминув. З веселого, спiвучого й стрибучого товариства знов стали горiхи, що лежали розкиданi поодинцi на пiдлозi.
Саме тодi прийшов додому батько й чогось зазирнув до кiмнати.
-- Овва! -- здивувався вiн. -- Шухляда вiдчинена, й горiхи долi.
Вiн позбирав горiхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловiком, що любив у всьому лад. Аж це побачив дiру в годиннику -- в його скляних дверцятах -- i. промурмотiвши щось про "непосид i шибеникiв", яким "слiд нам'яти вуха", позiхнув i вийшов з кiмнати.
Горiхи знову опинилися самi в темнiй шухлядi. Вони потомлено розкочувалися спати, позiхаючи й бажаючи один одному на добранiч, i незабаром усi поснули.
Один тiльки не спав тiєї ночi -- старий Лускун. Вiн лежав на холоднiй землi в садку й нарiкав на долю.
-- Тут так вогко, що, гляди, ще пiдкинеться ревматизм, це вже я знаю! -- зiтхав вiн. -- У лiвiй нозi вже крутить! Було б краще спокiйно лежати в шухлядi! Це менi за те, щоб на старостi лiт не був такий легковажний!
А незабаром зiрвалася буря, завив i засвистiв вiтер, заблискало й загримiло, затанцював i забив по землi дощ. За кiлька днiв Лускун геть поiржавiв i зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого пiд вiкном у садку, мусив викинути його на смiтник, та й годi. Там вiн i досi лежить, з ранку до смерку нарiкаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.
Прадiдусь згорнув квiтчастий сувiй шпалери, а я сказав:
-- Оце такi в горiшньої бабусi герої: горiхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я -- герой над героями!
-- Ти? -- спитав Старий Хлопчак. -- Тобто?.. Якi це ти вчинив подвиги?
Аж ось коли вiн зацiкавився, i я можу розповiсти про свiй геройський спуск по обмерзлому тросi! Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.
На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:
-- Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i навчився. Можливо, голубе, ти пересвiдчився на власнiй шкурi, яка глибока прiрва пролягає мiж геройським намiром i самим дiлом. Усе це цiлком можливо, Хлопчачок. Але... -- I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: -- Але знiчев'я ставити своє життя на карту -- це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!
Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.
З цим прадiдусь погодився беззастережно.
-- Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, -- сказав вiн. -але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!
Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.
-- Ваш катер пiдпливає, -- сказав вiн. -- Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?
Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.
Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:
-- Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?
Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:
-- Я... я... я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.
-- З плечей, Джоннi! -- виправив Старий Хлопчак.
-- Га?
-- Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джоннi.
-- А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!
I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:
-- Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!
Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.
-- Дивися, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, -- ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога -- страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм'я йому терпiння. Розумiєш?
-- Звичайно, прадiдусю, -- вiдповiв я не без гордостi. -- Адже це я сам витерпiв.
-- Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, -- зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: -- Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?
-- Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.
-- Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам -- той пустельник i диктую свою розповiдь для запису. Тож слухай!
Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:
РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО
Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку -- кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа -- плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса [5] мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього. -------[5] Кортес, Ернан (1485--1547) -- iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю. -------
Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр'я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.
Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.
З волi милосердного випадку, менi не довелося стати учасником страхiтливої рiзанини, я був тiльки її очевидцем. Як ординарцевi генерала Кортеса, менi належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двiр, де величезний натовп чолуланцiв дожидав його наказу. Як свiдчить сам Кортес, там їх було двi тисячi. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шiсть тисяч. Останнє бiльше скидається на правду, бо на подвiр'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхнiй убогий харч, сидiли, пiдiбгавши ноги, на землi й мирно гомонiли мiж собою. Може, вони гадали, що їх зiбрали тут, на подвiр'ї, задля роботи, скажiмо, переносити якiсь вантажi. Вони поприходили цiлком беззбройнi, а декотрi майже геть роздягнутi. Картина була мирна, а менi звiдси, з даху, вона здавалася просто iдилiчно мирною, бо, перевiвши з неї погляд догори, я бачив численнi вежi прекрасного мiста, а ген далi за ними -- широкi лани кукурудзи й розлогi вишневi та яблуневi сади, осяянi ласкавим сонцем.
Я весь затремтiв iз жаху, коли зненацька серед цiєї iдилiї гримнув гарматний пострiл, а слiдом за цим нашi вояки почали з дахiв стрiляти в натовп мексиканцiв на подвiр'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повiрити в те, що сталося. Потiм я почув крики, благання змилосердитись i з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвiр'я, так, нiби споглядав гру в шахи.
Проте, велебний отче, найгiрше було попереду; коли замовкли аркебузи, нашi кинулися з дахiв на подвiр'я з ножами й мечами, -- в багатьох навiть були усмiхненi обличчя, -- й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланцiв, яких не влучили пострiли згори.
Видовище було таке страхiтливе, що я вiдвiв очi й знов утупився в Кортеса.
Вiн спiвав -- щодо цього автори хронiк не помиляються, -- спiвав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його нiби опоїли мiцним iндiанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, вiн розстебнув два горiшнi гудзики на своєму шкiряному жилетi, так нiби йому бракувало повiтря.
Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Iспанцi без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-пiд купи трупiв, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвiр'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес спiвав.
Зненацька порожнi Кортесовi очi стали зосередженими. Щось там, на подвiр'ї, привернуло, його увагу. Я мимохiть подивився туди й побачив, що один iз наших, молодий вояк-кастiлець, на iм'я Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, вiдкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його вiд своїх, iспанських, воякiв. Я почув, як вiн гукнув угору, до Кортеса:
-- Вiн урятував менi життя! Помилуйте його!
Обидва юнаки невiдривне дивилися на дах, на Кортеса, i нашi вояки, -- диво дивне! -- обминали їх -- чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.
Кортес -- вiн стояв лiворуч вiд мене -- навiть оком не змигнув, почувши крик Енрiко. Вiн спитав мене крiзь зуби:
-- Як його звати?
Я квапливо назвав iм'я й додав, що мексиканець справдi врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнакiв. Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зi мною розмови про релiгiю, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усiх богiв, бо в iм'я господнє всю iсторiю людства обернули на криваву купiль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його iм'ям. Проте менi жодного разу не пощастило його переконати. Я знав i те, що вiн часто провадив такi розмови з мексиканцем, якого оце прикривав вiд смертi власним тiлом. Менi навiть здавалося, нiби я бачу на обличчях обох юнакiв палку певнiсть своєї правди, -- так, мовби те, що дiялося довкола них, засвiдчувало слушнiсть їхнiх блюзнiрських думок.
Пан генерал не сказав жодного слова у вiдповiдь на моє пояснення. Вiн тепер без слiв мугикав свою пiсню, дивився на рiзанину й не звертав нiякої уваги на молодого iспанця з мексиканцем, якого той боронив.
Зате я тепер на них тiльки й дивився. Я бачив, як декiлька чолуланцiв силкувалися пробитися до них, наче цi двоє юнакiв були для них рятiвним маяком у бурю. Я бачив, як усi тi бiдолахи полягли пiд ударами меча або ножа, i кожну мить боявся, що й кучерява голова кастiльця ось-ось упаде з плечей, а разом iз ним неминуче поляже, навiки заплющивши свої мигдалини-очi, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як i перше, а смерть знай махала довкiл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то пiдiймався, то знов опадав -- так тяжко юнак дихав.
Одного разу, -- менi перехопило подих, коли я це побачив, -котрийсь iз наших офiцерiв спробував одiрвати Енрiко вiд мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тодi молодий кастiлець гукнув:
-- Кортесе!
Це пролунало майже як наказ.
Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енрiко. Офiцер, крадькома зиркнувши на дах, вiдступив вiд своєї жертви.
Мене вкинуло в пiт, i не вiд сонця, нi! Тiєї митi я дав собi обiцянку стати пустельником i вiдпокутувати страшну провину своїх землякiв, якщо господь урятує цих двох. Я затремтiв, побачивши, що скоро на подвiр'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб вiн помилував саме цих двох юнакiв, на яких вiн, може, мав пiдстави гнiватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний iспанець, i зiтхнув з полегкiстю, коли вiн несподiвано скрутнув у iнший бiк. Я не мiг збагнути, як юний кастiлець усе це витримує.
Аж ось, коли вже всi чолуланцi, крiм одного, лягли трупом на подвiр'ї храму, кiлька наших загукали до Енрiко, щоб той вiдступивсь вiд мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.
Вiдступивши вiд чолуланця бодай на один крок, Енрiко врятував би своє життя, -- проти молодого кастiльця тепер обурювалося чимраз бiльше iспанцiв, -- але вiн не вiдступав. Щоразу, як хтось пiдносив на iндiанця ножа, Енрiко встигав затулити його своїм тiлом. На подив рештi iспанцiв, вiн стояв сам проти них усiх, i його рiшуче обличчя без слiв промовляло, що вiн ладен померти вiд руки своїх, але не вiдступитись.
Зненацька генерал утомлено подав iз даху знак привести обох до нього.
Я багато пережив i перебачив за часiв завоювання Мексики, i менi не так просто забути, що здатнi вчинити люди людям. Менi доводилося бачити, як iспанцiв приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в iм'я християнського бога. I я, коли вже казати правду, здатен зрозумiти, як хтось може проклясти богiв, чиїм iм'ям освячуються рiки пролитої кровi. Та поки мого й вiку, не забуду того, що сталося тодi, такого мирного лiтнього дня на даху храму мексиканського мiста Чолули. Нiколи не забуду, як тi двоє чудом уцiлiлих людей опинилися перед Кортесом i як вiн учинив їм допит.
Обидва були забризканi кров'ю забитих i важко дихали. Вони стояли поряд, майже однаковi на зрiст, один кучерявий, другий -- з високо пiдв'язаним чорним волоссям. Молодий кастiлець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумiв iспанську, -- докладно вiдповiдав Кортесовi на всi його запитання: про походження, iм'я й життєвий шлях, iнодi перемовлявся з своїм побратимом кiлькома словами його мовою. Жодного гiркого слова не злетiло з його вуст. Спокiйно вiн стояв, спокiйно вiдповiдав на запитання, i я помiтив, що навiть серед оточення Кортеса мимоволi прокидається повага до цього юнака.
Але, на диво, -- що спокiйнiше кастiлець вiдповiдав, то бiльше роздратування чулося в голосi Кортеса.
-- Що спонукало вас, iспанця й християнина, врятувати цього чоловiка? -- гостро спитав вiн.