Кулiш П.. Оповiдання

Мазепину Могилу. А та Мазепина Могила та сть то острiв, увесь у бору, а
кругом таке грузьке багно, що _щ_ чоловiк, нi кiнь, нi собака не
перебреде; а на той острiв через багно висипано три греблi. Незабаром
пiдiйшла ще одна чата з великою здобиччю. От, як зробивсь пiд той час
галас i крутанина в таборi, то я улучив щасливу годину та на коня та
драла. Прибiг у Полонне пiд замок, пiд Ки©вську браму, стукнув,- не
пускають мене, бо не пiзнали: жупан на менi перловий, гудзики рубiновi,
пояс литий, шапка соболева,- та насилу вже впустили. Зараз мене до князя.
"Так i так, милостивий князю, ще тiльки однi© чати дочекаються та й рушать
пiд Костянтинiв, бо чуються на силах. Треба поспiшати, щоб не випустити ©х
з того острова".
Зараз усе вiйсько на коней, а пiхота на пiдводи; забрали гармати й
порохи, по©хали. А я конем попереду, дорогу показую. Було то полювання на
страшного звiра, що й очi, й уха, i чуття добре ма , а ще луччi - лапи.
Заказано пiд великою карою, щоб нiхто не гомонiв i люльки не курив.
Звернули з шляху; потяглись лiсом мовчки, тихо; тiльки коли-не-коли колесо
гарматне чи возове стукне, на©хавши на корiнь, або трiсне суха гiлляка.
Iшли день i нiч з малим одпочивком, а далi влiзли у таку гущину, у такi
нетрi, вертепи та вибо©, що ледвi-ледвi витягали вози та гармати з того
ковтуна. А тут нiч темна така, що тiльки навмання вгаду ш дорогу. Далi
таки, дякувати богу, вийшли без пригоди з тi© багнюки i вибрались у рiдкий
бiр. Я злiз з коня та з радощiв аж землю поцiлував. Про запорожцiв уже i
байдуже. Сказано, молодий, хисткий - нiкому було покрiпити... Ото ж скоро
вже дiйшли i до того пасiчника, що ратища струже. Обскочили його кругом i
взяли в сво© руки. А вiн тiльки подививсь, пiднявши вгору брови, та
сказав: "От же вражi ляхи таки пронюхали!" - а потiм знов насупивсь та й
байдуже: зна вже, що коли не сьогоднi, так завтра смерть. Та такий же
старий та сивий був пасiчник, що нiхто його не бив i не лаяв. Посадили
його на вiз, ще й сiна пiдмостили - та й по©хали до Мазепино© Могили.
Переночувавши в невеличкiм сiльцi, вранцi позганяли мужикiв з околиць з
ралами та з сокирами. Було ©х душ, мабуть, з тисячу. Рушили дальш, i вночi
прийшли до якогось урочища. Там, видно, колись була таборщина, бо лiсу
некiльки гоней вирубано i позоставались рови й вали. Усовiтував тут один
козак перегодити, аж поки на небi зайдуть _Козарi._ А небо було чисте, як
хустка, i скрiзь зорями заiскрене. Та князь боявсь, щоб гайдамаки тим
часом не довiдались.
- Не бiйтесь,- каже,- нiхто сюди не прийде, бо кажуть, що се мiсце
закляте: тут, кажуть, по ночах вiдьми та упирi вигравають сво© штуки; з
того-то воно й зветься: _Куцого Чорта Слобода._
От, як переждали годин зо три, то почали зникати з неба зорi, а на небi
червонi плями од багаття, що горiло в гайдамацькому таборi. Рушили ми тихо
i, прийшовши до самих гребель, порозставляли перед кожною греблею по шести
гармат i рови перед гарматами повикопували, а округи гармат пiхота стала.
Селян з сокирами розставлено кругом попiд соснами, i скоро гукнуть по разу
гармати, зараз щоб рубали сосни. А решту пiхоти порозставляли з рушницями
понад багном, щоб стрiляти, якщо хто виткнеться з лiсу. Почало вже сiрiти.
Сердешнi гуляки сплять собi, i не сниться ©м, що вже ©х пiймано в матню.
Аж ось зараз iз само© бiльшо© греблi шiсть гармат - торох! - аз друго©
ув одвiт - гу-гу! - аз третьо© знов - гу-у! Затрiщали i загули по лiсу
сосни; а тут враз застукало тисяча сокир об дерево. Ой не весело ж було
сiчовим молодцям прокидатись пiд такий гук i трiскiт! Утихли гармати,
давши по два рази огню; перестали й сокири. Я взяв морську трубу i
закричав: "Здавайтесь на ласку панську, бо обгорнутi кругом".
Жодного одвiту. Тихо; тiльки дим курить понад багнами, пiдiймаючись
угору. Аж ось на греблi затупотiли конi i крик: "Гони, лови! Постой,
Кирило!" - i поки пiхота випалила, як ось летить бiсом щось на конi i
просто промiж гармати. Тодi тiльки пiзнали Ласуна. Погоня гайдамацька
завернулась, бо жарко повiяла пiхота з самопалiв; чоловiк з десяток
покотилося з кульбак.
От i день розвиднiвсь. Окрикнув я ©х тричi, щоб здавались. Аж за третiм
разом гукнули з лiсу, добре частуючи й нас i наших батькiв. Знов
загуркотiли гармати, затрiщав лiс, застукали сокири. Годин за три поробили
кругом багна засiки, а соснами завалили кругом гайдамацький табор i самих
надушили гибель. Пробували сердеги одстрiлюватись, повилазивши на сосни, а
наша пiхота собi брала ©х на цiль. Та багно було дуже широке, то небагато
вони Нам шкодили.
Отак i день цiлий минув. Стук, та грiм, та курява понад лiсом. А як
стемнiло, усовiтував Ласун поробити тайно на греблях завали з гiлляк,
пенькiв, камiння й хворосту, щоб кiнно через них не можна було
перебратись, бо запевне знав, що гайдамаки пiдуть напролом. Здався нам на
добре його совiт, бо справдi Чортовус, роздiливши свою ватагу. на три
купи, здумав ударити разом трьома греблями i прочистити собi дорогу.
Чатували ми всю нiч пiд оружжям, прислухались до всякого шелесту. Як
ось опiвночi затупотiли конi, перше глухо, а далi все чутнiш, як стали
пiдходить до греблi, а нарештi загула гребля од копит, а гайдамаки
загукали: "Нуте, братця: _або добути, або дома не бути!" _- i припустили
навзаводи. Дано ©м зближитись, щоб стягнуть усiх на греблю, а потiм - гу!
- заревли гармати. Отодi вже зробилося справжн пекло. Що хвилина, то й
гукнуть гармати, не з того, то з сього боку. А пораненi кричать, конi
iржуть та б'ються помiж понавалюваним гiллям, дерево скрiзь трiщить та
пада , а по бору гуна так i розляга ться. А нiч же то темна-темна! Тiльки
раз по раз ся красний огонь з гармат: сяйне, окаже кругом людей, коней,
блискучу збрую i рудий дим хмарами зверху, та знов i погасне, тiльки реве
та стогне кругом у темрявi. Правдиве було пекло. Цiлу нiч стрiляли
пушкарi, мов зав'язавши очi; тiльки чули, що на греблi вороча ться все i
кипить, як у казанi. А як розвиднiло, тодi тiльки побачили, яке лихо
сталось гайдамакам. Думали пробитись, сiромахи, через греблю, та
позабивавшись у завали, пропали там, як бджоли в бочцi пiд пасiчною
довбешкою... Як бджоли карабкаються, тонуть i в'язнуть у густiй патоцi, як
виверне пасiчнику бочку важкi та повнi забоцнi; так вони, сердеги, в'язли
помiж гiллям i тонули в багнах. Лежало ©х багато. Аж жаль було дивитись!
Народ усе здоровий та розкiшний i конi добрi; та все ж то те пороздиране
картечами i покривавлене. Лежать, бiдахи, повивертавшись, густо, як снопи
на хорошiй нивi. Як молотники, вставши зрання, стануть у два ряди на
довгому току i б'ють дубовими цiпами снiп за снопом, аж поки розлетиться
увесь соломою, так i ©х порозбивано картечами, пороздирано чаунними кулями
на шматки i перемiшано з потрощеними гiлляками i колоддям. На великiй
греблi, у завалi, знайшли i самого Чортовуса на колодi. Навзнак лежав
сердешний головою на колодi, розкидавши крижем руки, а вуси, мов двi чорнi
гадини, розтяглись по колодi, у кровi всi та й позасихали. Картеча вдарила
сiромаху саме в груди i вискочила в спину, розпоровши пишний кармазин.
Кров iз рани потекла i по всьому жупановi, i по золотому поясу, залила i
дорогого бiлого коня, що лежав пiд ним убитий. Шаблю при Чортовусовi i
оружжя знайшли пречудовне, та ба: нiхто не схотiв його носити, бо Чортовус
був, кажуть, чарiвник i все те наговорене чарами. Один князь Любомирський
не боявсь нiяких чар i взяв собi ту шаблю i зброю. Поранених душ тридцять
забрали i повезли до Попонного на страту, здобич подiлили помiж вiйськом,
а трупи четвертували i розставляли на палях по селах i шляхах. Тiльки з
того люде ще бiльш набирали собi гайдамацького духу: як покажуться, було,
де сiчовi гостi,- вони ©х криють по пасiках, дають ©м осторогу, а кому
нема життя од економiв та дозорцiв панських, тi й самi з гайдамаками
панськi будинки руйнували. Тiльки ми, надвiрнi, було, за панським
приводом, ходимо на гайдамак. Здавалось: куди, яке добро чинимо, а ми
тiльки помагали загнуздувати наших братiв.