Страница:
– Нічого, Галочко, нічого. Діло було, більш нічого, – казав Семен Іванович, веселенький вже, і люб'язно усе говорить і не хмуриться. Увішедши з Галочкою у хату, зараз і пита: «Де ж Олексій? Я вже увесь день у вас посиджу».
А вже Галочка і облітує по усьому двору, гукаючи:
– Тату, таточку!… Та йдіть же швидше! Вже прийшов… прийшов, єй же то богу, прийшов!…
– Хто там прийшов? – обізвавсь Олексій від хліва, що заплітав з батраками.
– Та він же, панотченьку, він! Він і не вмирав, він і недуж не був, йому діло було. Сьогодні увесьденички буде в нас, – казала Галочка, розмотуючи руками, а сама чи договорила, чи ні, та вже і біжить мерщій у хату.
– Та хто? – ще таки гукнув на неї батько.
– Та Семен Іва… – більш і не чути було, що Галочка сказала, бо вже вбігла в хату; вже й там кидаєтся, порається, прибирає, і сама не зна, що воно таке… Небо над нею піднялося, сонечко ніколи так над нею не сяяло; куди не гляне, усе їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли… Побігла у кімнату, сплакнула трошки з радощів, вмилася, утерлася, прибралася і вибігла до гостя, веселенька, як пташечка.
Вп'ять пішло діло, як і спершу. Еге! Та щось не так вже. Пожалуй, прийде Семен Іванович і веселенький, і розговорливий, і дещо жартовливе скаже і Галочці; та далі чи розказує, чи стане читати, та почне часто поглядати на Галочку, та й змішається зовсім. Як установить на неї свої карії очі, дивиться, забуде, що й говорив, або і читати перестане, і буде на неї довго дивитися… і чого то в очах у нього не побачив би! Там була уся його думка; усе, що було у нього на душі, усе можна було бачити… Що таке – ми будемо знати опісля, а Олексій не дуже в його очі заглядав, він би і не розібрав нічого, хоч би і подивився в них; він, було, тільки дивується, чого Семен Іванович так задумався, та і собі замовчить, щоб не мішати йому об чім там думати.
Одна Галочка трохи чи не знала, що на думці у Семена Івановича: бо як тільки побачить, що він почав на неї дивитися пильно, не так як завсегда дивиться, вона вже не зирне зараз на нього, а похилить голову та голкою шиє, а тільки по роботі копирса, а що дума собі, так хоч побожуся вам, що однаковісінька у неї думка була, що у Семена Івановича… Та як пуститься вона у тую думку, як дасть їй волю, так їй хороше, так весело, що вона і не тямить себе, чи вона на землі, чи у раю… їй здається, що вона, мов пташечка божа, літа попід небесами і щасливіша від усіх людей: та тут і гляне, – на кого ж їй більш і глянути, – гляне на Семена Івановича… та якими очицями гляне… що Семен Іванович вдарить себе рукою, затулить очі, припаде на стіл, довго так полежить, піднявся… видно було, що сльозинка-друга в очах його блищить… Обітерся, устав, походить по хаті і вп'ять сяде…
А Галочки вже давно тут нема: вже давно у кімнаті… тяжко їй стане, дух захватує, сплакне і поки-то, поки справиться з думками, що увійде до них.
А Олексій, той на усе дививсь по-своєму. Бачачи, було, що Семен Іванович так страждав, приньметься його розпрошувати: «Чого ви так собі, Семене Івановичу?»
– Так щось, нездорово, – скаже, було, він так, аби б що-небудь сказати.
– Чи не викушали б, може, полинькової! Вона кріпко полезна вещ від усього.
О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю полиньковою! Ну, так що прислужився! Від усього, каже, полезна. Ти вже до старості доходиш, так позабував єси, що то є молод чоловік. Не тільки твоя полинькова, та і ніщо у світі не відведе туги від серця, хіба… – Ох! тут і своя молодість згадується!… Якого то дива не робили зо мною і карії очі, і румянії щоки, і біленькі рученята! Годі!… Не хочу згадовать, тільки жаль бере!… Будемо своє розказовати.
Так усе частіш, усе частіш діялось меж Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й так траплялося, що хоч він і прийде, то такий же то смутний, такий невеселий, що й слова від нього не почуєш. Сидить, мовчить, часом здихне, а на Галочку, не зводячи очей, дивиться… і з тим і піде.
– Чи не сердиться на нас чого Семен Іванович? Чого він такий чудний став з нами? Як ти думаєш, Галочко? – пита, було, часом Олексій дочки.
– Може, – одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому.
Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов… Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і на третій і на п'ятий нема… Галочка сумує, Галочка плаче… то роздума і скаже: «Добре він робить, що покинув до нас ходити… Що з того?… Нехай! Він привикне без нас, забуде… усе йому равно; однаково ж я швидко вмру… не можу його забути!… Хоч сяк, хоч так!… Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як найлуччою своєю квіточкою!… Коли б тільки провідав, де я лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!… Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього:… Лучче смерть мені прийняти, лучче моє дівованнячко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!… Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?… Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні дівованнячка… Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!…»
Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з'їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу – і нічого не прочита.
Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі». Негаразд пообідав, подякував богу – зараз за шапку і, ворчачи сам собі: «Я не стерплю так довго… пропаду від нудьги», – пішов з хати аж у самий город.
Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні – журба її узяла… Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла та і задумалась… Об чім же вона там не думала?., об чім не розмишляла?., чого то не розгадовала?… Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її шовкову запаску…
Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іваносич увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться… вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув:
– Галочко, чого се ти плачеш?
Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко колотиться…
– Се ви, Семене Івановичу, – насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: – Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.
– Жалко, що нема, – сказав Семен Іванович. – Я й до нього, я й до тебе прийшов… Галю, зірочко моя!… Не можна мені без тебе пробути… Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб'ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отеє напрасно ти рукою закрила… закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло – біжу до тебе. Біля тебе– моя радість, моє щастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе… Далі думка така стала приходити: «Галочка тебе не полюбить…» Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе…
– Та і я ж її… викликала, – через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка…
– Як се можна? Тобі треба жити! – аж скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її руку, став оп'ять казати: – Ти-втіха твоєму панотцеві, ти – краса усьому миру! Тобі треба жити. Нехай я один постраждаю! Як можна мені жити без тебе? Нащо мені і світ, коли мене не любиш!…
– Хто ж се вам сказав, що я вас… – сказала сміливо Галочка, та вже ледве-ледве договорила, га тихесенько, як кропив'яночка закінча свою пісеньку, так вона закінчила, – що я вас не люблю?
– Так ти, мене, Галочко, любиш? – крикнув Семен Іванович, не тямлячи сам себе з радості. І, хопивши її другу руку, став пильно приглядатись їй у оченьки, усе допитуючись:– Скажи, так ти мене любиш?
Де б ділася Галочка! Утекти – не можна: він за руки кріпко держить, а тут ще у вічі загляда і пізна усе, пізна, що у неї є на душі. Що їй робити? Куди очіші заховати? Більш нікуди – припала йому на плече, і не видно йому її…
А він усе просить, та руки цілує, та молить, щоб сказала, чи любить його хоч трішечки…
Жалко їй стало його; а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого; за хлипанням ледве промовила: «Я не знаю, як люблять… а тільки усе те, що ви розказовали… то так і мені було без вас… і я не хотіла без вас жити… хотіла вме…»
Вже останнього Галочка і не договорила. Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам себе з радості, обняв її, пригорнув до серця і поціловав…
– Що зо мною діється? – сказала тихесенько Галочка, лежачи на руках Семена Івановича, що держить її, цілує, цілує її зовсім нечувственну і стане дивитися їй в очиці та вп'ять цілує. – Що зо мною діється? Мені так хороше, що я не зумію і розказати. Ще як стала знати вас, то, було, як задумаюсь, задумаюсь, то мені тогді було так хороше… Та ні, тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я і що я? Я, мов птичка, вибилась з хмарочок густесеньких та темних, біля ясного сонечка літаю. Не страшно мені, хоч по увесь вік горечко, бідонька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості… Ви мене любите… ви мене цілуєте, ви мене не покинете ніколи?… – Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його: «Не покиньте, не забудьте мене. Ви – моя і душа, і серпе, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати…»
Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її. «Тепер, – каже, – я не сирота. І для мене сопне світить. У радості віку доживу… От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати…»
– Підождіть, Семене Івановичу, – сказала Галочка, – ще не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім… Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя…
– Як знаєш, так і роби! – сказав Семен Іванович. – Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш… що ти моя… повік моя!…
– Повік твоя, – сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його… а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.
– Де се ви були, мій милий паночку? – скрикнув з радощів Олексій, увішедши у хату і побачивши Семена Івановича; та аж побіг до нього, кинувся було йому руки ціловати, так той не дав, та обняв і поціловав його. – Я по вас, – каже Олексій, – кріпко скучав та, не стерпівши, ходив аж до вас. Так мені денщик ваш сказав, що ви пішли на Гончарівку; так я, – дай боже ноги! – мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де се ви були?
– Усякі діла лучилися, – сказав Семен Іванович, – так ніколи було у вас бути, та і сам було так зажурився, що притьмом прийшлося вмирати. – Та, сеє кажучи, глядь на Галочку… А та вже зразу догадалася, до чого він каже, та мерщій і перехопила:
– Ануте, вже не споминайте про смерть. На сім світі так весело, гарно. А там що ще буде – не знаємо. Будемо тут жити у щасті, у любові, аж поки зовсім зостаріємося.
– Так, Галочко, так, – сказав Семен Іванович, не чуючи себе з радості. – Не відганяйте від себе… будемо жити у любові…
Галочка зараз догадалася, куди він гне, та і перехопила його речі, та зараз кинулася поштувати його то сим, то тим: і обідати йому лагодиться подати, і усаджує його… Так що ж бо, Семен Іванович як узнав добро, узнав, що то є щастя від вірної любові, так він нічого і не хоче, і ні об чому і не дума: веселий такий, як ще його ніколи і не бачили, говорливий за усіх… Галочка теж землі під собою не чує, бігає, мотається, у очі йому приглядається, до батенька кидається, веселенька, жартовлива…
І Олексій аж радується, бачачи, що вона така весела; як спитався Семена Івановича, чи буде ж вп'ять часто приходити, так той і загнув, усе наводячи на своє:
– Я, – каже, – не тільки часто буду до вас ходити, та думаю з вами і повік жити, коли тільки приймете.
Олексій глянув на нього… і тільки що мав спитати, до чого він се говорить, так Галочка вп'ять-таки перебила і не дала, не дала увесьденички Семенові Івановичу яке слово об своїй думці сказати.
Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок, і незчулися, як вечір настиг-треба розіходитись.
Прощаючись, Семен Іванович сказав: «Коли б швидше моє щастя прийшло, щоб я і повік з вами був…»
– Що се він, доню, сказав? – питав Олексій Галочку, проводивши з хати Семена Івановича. – Що се він усе закида, що якби йому повік з нами жити, га?
– Не знаю, таточку, – сказала Галочка, ставивши на мисник то миски, то тарілки. – Чи не против того хіба, що казав… чи кватері їм будуть на Гончарівці… чи що: не знаю-таки.
– Не знаю і я, – сказав Олексій та, дивившись довго на Галочку, як вона вбирала усе, буцім і не вона, далі перехрестив її, здихнув і, сказавши: «Ти моя дитина», пішов у світлицю спати.
Не спати лягла на своєму ліжку наша Галочка! Ні, сон далеко від неї! Узяли її думки та гадки… Тільки і чути її, як важко здихне… сплакне… проговорить: «Що ж з сього буде?…», та вп'ять за думки. Далі аж голосно сказала: «Чого ж я журюся? Вже, вірно, і він так дума. Так і зробимо, так і житимемо… Що то за гарно буде! Що то я щаслива буду! Аж дух в мене радується! Він мене любитиме, аж поки я вмру; а я вже буду довго-довго жити, бо у щасті… та у вірній… любо…ві…» – та незчулася, як і заснула, думаючи про своє щастя…
Треба ж було так статися, що вранці прийшов до Олексія чоловік, з котрим вони укупі купили лісок, так треба було їм там порядок дати: яке на сажні у продажу, а яке почистити. А як Олексій у сьому велику силу знав, так без нього і не можна було. Сяк-так подумавши, Олексій і поїхав, перехрестивши свою Галочку, і, нічого їй не сказавши, тільки пильно їй у вічі подивився. Так не на таківську-бо напав! Та знала його думку та сама собі опісля і сказала: «Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що я твоя дитина…»
Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як зійшлися, так буцімто цілий год не бачились. Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:
– Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.
– Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, – так сказала Галочка, приголублюючись до нього.
– Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи…
– Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе… Жити і тебе любити – се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час…
– Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!…
– Що хоч звели, на край світу пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові…
– Галю! – сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. – Поберемося собі!… Я не можу без тебе жити… Куди ж ти устаєш?…
Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього… Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.
Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!… Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?… Скажи!» – і хотів було узяти її за руку… так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:
– Що се… ви… ваше… благородіє, – та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя…
– Галочко! – аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. – Чи се мені так почулось?… З ким ти говориш, кого так величаєш?
– Вас!
– Чи так же тобі зо мною треба говорити?
– Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, – сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.
– З чого се ти так почала?
– Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.
– Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?
– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…
– Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!
– І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!
– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?
– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.
– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?
– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…
– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?
– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!
– Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.
– Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…
– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…
– Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите – схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…
– Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають – я ніколи не перестану тебе любити.
– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь – усюди мене засміють…
– Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…
– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз – і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто – у суді, хто – крамарює, хто – хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
– Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися – се смерть мені!
– Так не розлучаймося, будемо жити укупі…
– Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…
– Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…
– А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…
– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!
– Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того.
– Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?
– І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі – щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось! О Семене Івановичу! Що то за жисть наша буде! Бідності не знатимемо, панотця мого шановатимемо, вас люди будуть почитати, як і тепер, ніхто вас ні в чім не осудить, нічим не укорить; я, глядячи на ваше щастя, душі у собі не чутиму з радості, що такий чоловік любить так кріпко мене, дівку просту, нерозумну, тільки тим і достойну трохи, що любить його – міри нема! Семене Івановичу, нашому щастю люди позавидують, янголи божії порадуються, бо наша любов буде свята, чиста, без усякої дурної думки. Любіть мене так, то я і ви будемо повік щасливі… – Та з сим словом і кинулася до нього, і обняла його кріпко, обливаючи слізоньками.
– Не можна, Галочко, не можна, моя рибочко, зірочко моя! Не зумію тобі усього розказати, що у мене на думці… Та, отже, добре, і панотець приїхав. Буду його просити. Він мене послуха. Тогді що, Галю?
– Тогді і я своє скажу йому. Нехай розсудить…
І розійшлися собі, втираючи сльози, бо обоє наплакалися-таки добре…
Старий увійшов у хату, помоливсь, озирнув їх і бачить, що вже тут щось є. Роздягся, сів і не требує нічого, щоб там чи обідати, чи що. Галочка стоїть біля печі і ні з місця. Понурила головоньку і дивиться на свої сап'янові червоні черевички… І не йде, щоб там батькові чого пообідати подати. Боїться з хати вийти, щоб без неї Семен Іванович не розказав панотцеві, а панотець щоб зараз і не вдарив по рукам об її долі…
Поглядав Олексій і довгенько; усе мовчачи: далі, треба ж що-небудь казати, от і каже:
– Що ви собі такі чудні обоє? Неначе чого плакали. Один перелічує шибки у вікні, а друга лічить піщинки на долівці. Га? А я, як батько, щоб вам у чім не помішав, так мені не треба нічого і казати? Га? Може, і так, так глядіть, щоб опісля на себе не жалковали.
Таке вислухавши, Семен Іванович не стерпів, кинувся до Олексія, обняв його і став розказовати, як побачив Галочку уперше і запримітив її, як дальше, дальше полюбив і як тепер любить її… і що то гарно розказовав?
Таки усю свою душу, своє серце, свої думки, усе розказав дочиста, як і Галочці так не зміг розказати. Галочка, сеє усе слухаючи, плакала гірко.
Далі Семен Іванович і сказав: «Оттак її люблю, так її любитиму повік. Не можу без неї жити! Олексію Петровичу! Оддай мені її на мою радість, на втіху, на щастя моє вічне! Хочеш – я вийду у одставку, у тебе житиму: хочеш – до мене перейдемо, будемо усі укупі жити, будемо тебе шановати…»– і багато такого говорив і, плачучи усе, просив.
А вже Галочка і облітує по усьому двору, гукаючи:
– Тату, таточку!… Та йдіть же швидше! Вже прийшов… прийшов, єй же то богу, прийшов!…
– Хто там прийшов? – обізвавсь Олексій від хліва, що заплітав з батраками.
– Та він же, панотченьку, він! Він і не вмирав, він і недуж не був, йому діло було. Сьогодні увесьденички буде в нас, – казала Галочка, розмотуючи руками, а сама чи договорила, чи ні, та вже і біжить мерщій у хату.
– Та хто? – ще таки гукнув на неї батько.
– Та Семен Іва… – більш і не чути було, що Галочка сказала, бо вже вбігла в хату; вже й там кидаєтся, порається, прибирає, і сама не зна, що воно таке… Небо над нею піднялося, сонечко ніколи так над нею не сяяло; куди не гляне, усе їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли… Побігла у кімнату, сплакнула трошки з радощів, вмилася, утерлася, прибралася і вибігла до гостя, веселенька, як пташечка.
Вп'ять пішло діло, як і спершу. Еге! Та щось не так вже. Пожалуй, прийде Семен Іванович і веселенький, і розговорливий, і дещо жартовливе скаже і Галочці; та далі чи розказує, чи стане читати, та почне часто поглядати на Галочку, та й змішається зовсім. Як установить на неї свої карії очі, дивиться, забуде, що й говорив, або і читати перестане, і буде на неї довго дивитися… і чого то в очах у нього не побачив би! Там була уся його думка; усе, що було у нього на душі, усе можна було бачити… Що таке – ми будемо знати опісля, а Олексій не дуже в його очі заглядав, він би і не розібрав нічого, хоч би і подивився в них; він, було, тільки дивується, чого Семен Іванович так задумався, та і собі замовчить, щоб не мішати йому об чім там думати.
Одна Галочка трохи чи не знала, що на думці у Семена Івановича: бо як тільки побачить, що він почав на неї дивитися пильно, не так як завсегда дивиться, вона вже не зирне зараз на нього, а похилить голову та голкою шиє, а тільки по роботі копирса, а що дума собі, так хоч побожуся вам, що однаковісінька у неї думка була, що у Семена Івановича… Та як пуститься вона у тую думку, як дасть їй волю, так їй хороше, так весело, що вона і не тямить себе, чи вона на землі, чи у раю… їй здається, що вона, мов пташечка божа, літа попід небесами і щасливіша від усіх людей: та тут і гляне, – на кого ж їй більш і глянути, – гляне на Семена Івановича… та якими очицями гляне… що Семен Іванович вдарить себе рукою, затулить очі, припаде на стіл, довго так полежить, піднявся… видно було, що сльозинка-друга в очах його блищить… Обітерся, устав, походить по хаті і вп'ять сяде…
А Галочки вже давно тут нема: вже давно у кімнаті… тяжко їй стане, дух захватує, сплакне і поки-то, поки справиться з думками, що увійде до них.
А Олексій, той на усе дививсь по-своєму. Бачачи, було, що Семен Іванович так страждав, приньметься його розпрошувати: «Чого ви так собі, Семене Івановичу?»
– Так щось, нездорово, – скаже, було, він так, аби б що-небудь сказати.
– Чи не викушали б, може, полинькової! Вона кріпко полезна вещ від усього.
О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю полиньковою! Ну, так що прислужився! Від усього, каже, полезна. Ти вже до старості доходиш, так позабував єси, що то є молод чоловік. Не тільки твоя полинькова, та і ніщо у світі не відведе туги від серця, хіба… – Ох! тут і своя молодість згадується!… Якого то дива не робили зо мною і карії очі, і румянії щоки, і біленькі рученята! Годі!… Не хочу згадовать, тільки жаль бере!… Будемо своє розказовати.
Так усе частіш, усе частіш діялось меж Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й так траплялося, що хоч він і прийде, то такий же то смутний, такий невеселий, що й слова від нього не почуєш. Сидить, мовчить, часом здихне, а на Галочку, не зводячи очей, дивиться… і з тим і піде.
– Чи не сердиться на нас чого Семен Іванович? Чого він такий чудний став з нами? Як ти думаєш, Галочко? – пита, було, часом Олексій дочки.
– Може, – одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому.
Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов… Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і на третій і на п'ятий нема… Галочка сумує, Галочка плаче… то роздума і скаже: «Добре він робить, що покинув до нас ходити… Що з того?… Нехай! Він привикне без нас, забуде… усе йому равно; однаково ж я швидко вмру… не можу його забути!… Хоч сяк, хоч так!… Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як найлуччою своєю квіточкою!… Коли б тільки провідав, де я лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!… Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього:… Лучче смерть мені прийняти, лучче моє дівованнячко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!… Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?… Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні дівованнячка… Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!…»
Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з'їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу – і нічого не прочита.
Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі». Негаразд пообідав, подякував богу – зараз за шапку і, ворчачи сам собі: «Я не стерплю так довго… пропаду від нудьги», – пішов з хати аж у самий город.
Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні – журба її узяла… Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла та і задумалась… Об чім же вона там не думала?., об чім не розмишляла?., чого то не розгадовала?… Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її шовкову запаску…
Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іваносич увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться… вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув:
– Галочко, чого се ти плачеш?
Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко колотиться…
– Се ви, Семене Івановичу, – насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: – Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.
– Жалко, що нема, – сказав Семен Іванович. – Я й до нього, я й до тебе прийшов… Галю, зірочко моя!… Не можна мені без тебе пробути… Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб'ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отеє напрасно ти рукою закрила… закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло – біжу до тебе. Біля тебе– моя радість, моє щастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе… Далі думка така стала приходити: «Галочка тебе не полюбить…» Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе…
– Та і я ж її… викликала, – через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка…
– Як се можна? Тобі треба жити! – аж скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її руку, став оп'ять казати: – Ти-втіха твоєму панотцеві, ти – краса усьому миру! Тобі треба жити. Нехай я один постраждаю! Як можна мені жити без тебе? Нащо мені і світ, коли мене не любиш!…
– Хто ж се вам сказав, що я вас… – сказала сміливо Галочка, та вже ледве-ледве договорила, га тихесенько, як кропив'яночка закінча свою пісеньку, так вона закінчила, – що я вас не люблю?
– Так ти, мене, Галочко, любиш? – крикнув Семен Іванович, не тямлячи сам себе з радості. І, хопивши її другу руку, став пильно приглядатись їй у оченьки, усе допитуючись:– Скажи, так ти мене любиш?
Де б ділася Галочка! Утекти – не можна: він за руки кріпко держить, а тут ще у вічі загляда і пізна усе, пізна, що у неї є на душі. Що їй робити? Куди очіші заховати? Більш нікуди – припала йому на плече, і не видно йому її…
А він усе просить, та руки цілує, та молить, щоб сказала, чи любить його хоч трішечки…
Жалко їй стало його; а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого; за хлипанням ледве промовила: «Я не знаю, як люблять… а тільки усе те, що ви розказовали… то так і мені було без вас… і я не хотіла без вас жити… хотіла вме…»
Вже останнього Галочка і не договорила. Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам себе з радості, обняв її, пригорнув до серця і поціловав…
– Що зо мною діється? – сказала тихесенько Галочка, лежачи на руках Семена Івановича, що держить її, цілує, цілує її зовсім нечувственну і стане дивитися їй в очиці та вп'ять цілує. – Що зо мною діється? Мені так хороше, що я не зумію і розказати. Ще як стала знати вас, то, було, як задумаюсь, задумаюсь, то мені тогді було так хороше… Та ні, тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я і що я? Я, мов птичка, вибилась з хмарочок густесеньких та темних, біля ясного сонечка літаю. Не страшно мені, хоч по увесь вік горечко, бідонька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості… Ви мене любите… ви мене цілуєте, ви мене не покинете ніколи?… – Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його: «Не покиньте, не забудьте мене. Ви – моя і душа, і серпе, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати…»
Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її. «Тепер, – каже, – я не сирота. І для мене сопне світить. У радості віку доживу… От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати…»
– Підождіть, Семене Івановичу, – сказала Галочка, – ще не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім… Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя…
– Як знаєш, так і роби! – сказав Семен Іванович. – Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш… що ти моя… повік моя!…
– Повік твоя, – сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його… а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.
– Де се ви були, мій милий паночку? – скрикнув з радощів Олексій, увішедши у хату і побачивши Семена Івановича; та аж побіг до нього, кинувся було йому руки ціловати, так той не дав, та обняв і поціловав його. – Я по вас, – каже Олексій, – кріпко скучав та, не стерпівши, ходив аж до вас. Так мені денщик ваш сказав, що ви пішли на Гончарівку; так я, – дай боже ноги! – мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де се ви були?
– Усякі діла лучилися, – сказав Семен Іванович, – так ніколи було у вас бути, та і сам було так зажурився, що притьмом прийшлося вмирати. – Та, сеє кажучи, глядь на Галочку… А та вже зразу догадалася, до чого він каже, та мерщій і перехопила:
– Ануте, вже не споминайте про смерть. На сім світі так весело, гарно. А там що ще буде – не знаємо. Будемо тут жити у щасті, у любові, аж поки зовсім зостаріємося.
– Так, Галочко, так, – сказав Семен Іванович, не чуючи себе з радості. – Не відганяйте від себе… будемо жити у любові…
Галочка зараз догадалася, куди він гне, та і перехопила його речі, та зараз кинулася поштувати його то сим, то тим: і обідати йому лагодиться подати, і усаджує його… Так що ж бо, Семен Іванович як узнав добро, узнав, що то є щастя від вірної любові, так він нічого і не хоче, і ні об чому і не дума: веселий такий, як ще його ніколи і не бачили, говорливий за усіх… Галочка теж землі під собою не чує, бігає, мотається, у очі йому приглядається, до батенька кидається, веселенька, жартовлива…
І Олексій аж радується, бачачи, що вона така весела; як спитався Семена Івановича, чи буде ж вп'ять часто приходити, так той і загнув, усе наводячи на своє:
– Я, – каже, – не тільки часто буду до вас ходити, та думаю з вами і повік жити, коли тільки приймете.
Олексій глянув на нього… і тільки що мав спитати, до чого він се говорить, так Галочка вп'ять-таки перебила і не дала, не дала увесьденички Семенові Івановичу яке слово об своїй думці сказати.
Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок, і незчулися, як вечір настиг-треба розіходитись.
Прощаючись, Семен Іванович сказав: «Коли б швидше моє щастя прийшло, щоб я і повік з вами був…»
– Що се він, доню, сказав? – питав Олексій Галочку, проводивши з хати Семена Івановича. – Що се він усе закида, що якби йому повік з нами жити, га?
– Не знаю, таточку, – сказала Галочка, ставивши на мисник то миски, то тарілки. – Чи не против того хіба, що казав… чи кватері їм будуть на Гончарівці… чи що: не знаю-таки.
– Не знаю і я, – сказав Олексій та, дивившись довго на Галочку, як вона вбирала усе, буцім і не вона, далі перехрестив її, здихнув і, сказавши: «Ти моя дитина», пішов у світлицю спати.
Не спати лягла на своєму ліжку наша Галочка! Ні, сон далеко від неї! Узяли її думки та гадки… Тільки і чути її, як важко здихне… сплакне… проговорить: «Що ж з сього буде?…», та вп'ять за думки. Далі аж голосно сказала: «Чого ж я журюся? Вже, вірно, і він так дума. Так і зробимо, так і житимемо… Що то за гарно буде! Що то я щаслива буду! Аж дух в мене радується! Він мене любитиме, аж поки я вмру; а я вже буду довго-довго жити, бо у щасті… та у вірній… любо…ві…» – та незчулася, як і заснула, думаючи про своє щастя…
Треба ж було так статися, що вранці прийшов до Олексія чоловік, з котрим вони укупі купили лісок, так треба було їм там порядок дати: яке на сажні у продажу, а яке почистити. А як Олексій у сьому велику силу знав, так без нього і не можна було. Сяк-так подумавши, Олексій і поїхав, перехрестивши свою Галочку, і, нічого їй не сказавши, тільки пильно їй у вічі подивився. Так не на таківську-бо напав! Та знала його думку та сама собі опісля і сказала: «Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що я твоя дитина…»
Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як зійшлися, так буцімто цілий год не бачились. Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:
– Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.
– Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, – так сказала Галочка, приголублюючись до нього.
– Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи…
– Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе… Жити і тебе любити – се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час…
– Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!…
– Що хоч звели, на край світу пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові…
– Галю! – сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. – Поберемося собі!… Я не можу без тебе жити… Куди ж ти устаєш?…
Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього… Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.
Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!… Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?… Скажи!» – і хотів було узяти її за руку… так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:
– Що се… ви… ваше… благородіє, – та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя…
– Галочко! – аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. – Чи се мені так почулось?… З ким ти говориш, кого так величаєш?
– Вас!
– Чи так же тобі зо мною треба говорити?
– Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, – сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.
– З чого се ти так почала?
– Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.
– Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?
– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…
– Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!
– І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!
– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?
– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.
– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?
– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…
– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?
– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!
– Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.
– Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…
– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…
– Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите – схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…
– Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають – я ніколи не перестану тебе любити.
– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь – усюди мене засміють…
– Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…
– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз – і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто – у суді, хто – крамарює, хто – хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
– Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися – се смерть мені!
– Так не розлучаймося, будемо жити укупі…
– Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…
– Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…
– А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…
– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!
– Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того.
– Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?
– І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі – щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось! О Семене Івановичу! Що то за жисть наша буде! Бідності не знатимемо, панотця мого шановатимемо, вас люди будуть почитати, як і тепер, ніхто вас ні в чім не осудить, нічим не укорить; я, глядячи на ваше щастя, душі у собі не чутиму з радості, що такий чоловік любить так кріпко мене, дівку просту, нерозумну, тільки тим і достойну трохи, що любить його – міри нема! Семене Івановичу, нашому щастю люди позавидують, янголи божії порадуються, бо наша любов буде свята, чиста, без усякої дурної думки. Любіть мене так, то я і ви будемо повік щасливі… – Та з сим словом і кинулася до нього, і обняла його кріпко, обливаючи слізоньками.
– Не можна, Галочко, не можна, моя рибочко, зірочко моя! Не зумію тобі усього розказати, що у мене на думці… Та, отже, добре, і панотець приїхав. Буду його просити. Він мене послуха. Тогді що, Галю?
– Тогді і я своє скажу йому. Нехай розсудить…
І розійшлися собі, втираючи сльози, бо обоє наплакалися-таки добре…
Старий увійшов у хату, помоливсь, озирнув їх і бачить, що вже тут щось є. Роздягся, сів і не требує нічого, щоб там чи обідати, чи що. Галочка стоїть біля печі і ні з місця. Понурила головоньку і дивиться на свої сап'янові червоні черевички… І не йде, щоб там батькові чого пообідати подати. Боїться з хати вийти, щоб без неї Семен Іванович не розказав панотцеві, а панотець щоб зараз і не вдарив по рукам об її долі…
Поглядав Олексій і довгенько; усе мовчачи: далі, треба ж що-небудь казати, от і каже:
– Що ви собі такі чудні обоє? Неначе чого плакали. Один перелічує шибки у вікні, а друга лічить піщинки на долівці. Га? А я, як батько, щоб вам у чім не помішав, так мені не треба нічого і казати? Га? Може, і так, так глядіть, щоб опісля на себе не жалковали.
Таке вислухавши, Семен Іванович не стерпів, кинувся до Олексія, обняв його і став розказовати, як побачив Галочку уперше і запримітив її, як дальше, дальше полюбив і як тепер любить її… і що то гарно розказовав?
Таки усю свою душу, своє серце, свої думки, усе розказав дочиста, як і Галочці так не зміг розказати. Галочка, сеє усе слухаючи, плакала гірко.
Далі Семен Іванович і сказав: «Оттак її люблю, так її любитиму повік. Не можу без неї жити! Олексію Петровичу! Оддай мені її на мою радість, на втіху, на щастя моє вічне! Хочеш – я вийду у одставку, у тебе житиму: хочеш – до мене перейдемо, будемо усі укупі жити, будемо тебе шановати…»– і багато такого говорив і, плачучи усе, просив.