На цьому я вирішила перервати розмову, аби Берто як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьоравно свого доб'ються». Але Берто я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він у цей час ночував у вітальні, але досі все якось слава Богу…
На світі стільки різний чоловік…
Coitisргаесох – це не завжди погано, або Про найкоротшу з усіх відомих мені спроб зґвалтування
Аристократичні пристрасті
Сосиски, вино і одруження
На світі стільки різний чоловік…
Юра був непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які, розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють. Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі – річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед при вході і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ігноруючи емансиповане оточення. Усе це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з'їздили разом до Страсбурґа, побували на Тітізеє, збиралися навіть до Парижа. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф'єва і Міхалкова, він називав їх «нашими», а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх «вашими» і тактовно з'ясовував, чи правда, що «у вас, у Львові» всі «навіть удома» розмовляють між собою по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.
Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась». Або: «Мнє нє панравілась».
Коли я питала чому, він відповідав: «Умниє люді а таком нє распрастраняюцца».
Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я не заперечувала, то він продовжував:
– Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.
На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:
– Там пасмотрім.
Він часто задавав мені питання на зразок:
– А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?
Або:
– Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?
Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:
– Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распрастранятса.
Мене, відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції в Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:
– Умниє люді разгаварівают а болєє інтересних вєщах.
Цікаво, звідки йому було так добре відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?
Коли я розповідала йому про Берто, він намагався вдавати скептика:
– Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє все толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.
Берто мав про Юру не настільки позитивну думку:
– Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з'явитися.
Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Берто мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, щойно я вселилася, він сказав:
– Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти – людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.
Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась». Або: «Мнє нє панравілась».
Коли я питала чому, він відповідав: «Умниє люді а таком нє распрастраняюцца».
Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я не заперечувала, то він продовжував:
– Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.
На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:
– Там пасмотрім.
Він часто задавав мені питання на зразок:
– А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?
Або:
– Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?
Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:
– Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распрастранятса.
Мене, відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції в Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:
– Умниє люді разгаварівают а болєє інтересних вєщах.
Цікаво, звідки йому було так добре відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?
Коли я розповідала йому про Берто, він намагався вдавати скептика:
– Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє все толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.
Берто мав про Юру не настільки позитивну думку:
– Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з'явитися.
Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Берто мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, щойно я вселилася, він сказав:
– Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти – людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.
Coitisргаесох – це не завжди погано, або Про найкоротшу з усіх відомих мені спроб зґвалтування
Наші з Юрою стосунки продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, – розвитком.
Після того, як Юра з'ясував, що ж я думаю з приводу політики Горбачева, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та інтеграційної політики німецького уряду, основні теми наших розмов було вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він все активніше намагався поцілувати мене, я все активніше опиралася. При цьому ми розуміли, що я не мала б опиратися, а якщо мала б, то принаймні після більше чи менше правдоподібного пояснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення, а тому обмежувалася категоричною часткою: «Ні». Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: «Ти мені так подобаєшся», мені ставало шкода його, та я не висловлювала своєї думки з цього приводу, обмежуючись лаконічним: «Ні, ні, не зараз».
– А коли? – питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:
– Ніколи.
Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.
«Не існує нічого небезпечнішого, ніж почуття жалю до чоловіка, якого не хочеш», – учила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона мала рацію.
Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала бурмотіти щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: «так», або, в крайньому разі, причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.
Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, усе ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Усе відбувалося настільки блискавично, і завжди доволі стриманий і більш-менш ввічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж поквапливістю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:
– Давай вип'єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, – сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він уже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.
– Я так давно етава ждал, – шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.
– Спочатку, як правило, знімають бюстгальтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.
Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстебнути гачки бюстгальтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно, вирішив вразити мене якщо не досвідом, то принаймні швидкістю. Мені стало цікаво, що він робитиме далі.
– Наканєц-та, – зойкнув Юра, вивільнившись із майтків, і було незрозуміло, що саме він має на увазі: нашу зустріч наодинці, закінчення процесу роздягання чи зацікавлення, що, напевно, відбилося на моєму обличчі під час розглядання його войовниче відстовбурченого прутня. Останнє, щоправда, швидко зникло. Юра явно не належав до чоловіків, котрі охоче носять вузькі плавки і просять партнерку натягнути презерватив, щоб продемонструвати поважні розміри своєї чоловічої гордості. Він підступив на крок ближче і знову поліз рукою мені під спідницю.
– Наканєц-та, – повторив мій спокусник, і на його обличчі з'явилася блаженна посмішка, а я відчула, як на моє коліно скрапує щось вологе.
Коли я вийшла з Юриного під'їзду, була 19.15. Це була найкоротша з усіх відомих мені спроб зґвалтування.
Додому я повернулася пізно, і Берто зробив вигляд, що не помітив мого приходу. У нього завжди був ображений вираз обличчя, коли я пізно поверталася. Очевидно, щоб продемонструвати, як він переживає, аби я не «потрапити до погані руки». У кімнаті Рафаелли вже не світилося. Не зауваживши жодних слідів перебування в нас гостей, я побажала Берто «на добраніч» і пішла спати.
Засинаючи, я почула, як господар помешкання робить звук телевізора голоснішим і нервово перемикає з каналу на канал. Судячи з кількості порожніх пляшок на підлозі, він ще не скоро запорпається в брудну білизну свого двоспального ліжка. «Цікаво, що саме його так рознервувало», – подумала я і заснула. Досі Берто майже ніколи не напивався без причини.
Прокинулася я від сильного запаху алкоголю. Подивившись у позбавлене штор вікно моєї кімнати, я пересвідчилася, що на нашій частині земної кулі все ще панує глибока ніч. Над моїм ліжком мовчки стояв Берто.
– Розумієш, я тобі давно казати: жодна жінка я не торкатися пальцем, поки вона сама не прийти, розумієш? Ти прийти сама. З'явитися, як подарунок доля, як падаючий в долоня зоря. Ти нічого мені не казати, але я знати, що ти просто не наважуватися підійти і казати: «Берто, я тут, візьми мене». Але я все знати, розумієш, є чоловік, що вгадувати найпотаємніший бажання жінка. Ти не наважуватися підійти, тому я прийти до тебе, щоб казати: «Візьми мене, візьми мене, я тобі належати. Відтоді, як ти з'явитися під цей дах. Я знати, ти колись так само і зникнути, як з'явитися. Але те, що ти тут, поруч, розумієш, зовсім поруч, робити мене найщасливіший чоловік. Розумієш, на світі є стільки жінка, тисяча, мільйон, мільярд вродлива жінка, але все це нічого не означати, бо тільки в одна з них можна закохатися по-справжньому. І тому я зараз прийти до тебе. – Від хвилювання язик йому заплітався. Він присунувся ближче. Мною оволоділа дивна апатія, навіть стало цікаво, що він робитиме далі. Подібне відчуття було в мене вже сьогодні з Юрою. Цікаво, всі жінки себе так почувають, коли їх намагаються зґвалтувати, чи просто зі мною щось негаразд? Чому я не кричу, не боронюся? Адже я перебуваю в державі, де закон суворо карає за таке, і мене при цьому навіть не позбавлять студентської візи. Навпаки, примусять Берто виплатити компенсацію, на яку мені вдасться винайняти нормальну квартиру або поїхати додому чи у відпустку. Я можу звернутися до італійського консульства із заявою, щоб Берто позбавили німецького громадянства, або до українського, щоб йому заборонили в'їзд до України. Можливо, потім мене навіть покажуть по телебаченню, у якомусь із ток-шоу, де підстаркувата телеведуча демонструватиме обуреному глядацькому залу п'ятеро дівчат мого віку, над якими брутально познущалися німецькі, італійські чи французькі збоченці, закликати до масових протестів проти занадто ліберального законодавства у справах зґвалтування, вимагати за це довічного ув'язнення, відновлення смертної кари, кастрації. Глядачі із залу братимуть слово, погоджуватимуться із ведучою або вступатимуть із нею в дискусії, питатимуть думку зґвалтованих. Ми, шморгаючи носами, невиразно розповідатимемо щось жалісливе й зворушливе. Домогосподарки співчутливо плакатимуть, витираючи сльози кутиком фартуха, самотні збоченці мирно дрочитимуть на диванах перед своїми телеекранами. Смертну кару так і не введуть, громадянства Берто не позбавлять, сума виплаченої компенсації буде вдвічі зменшена у зв’язку з безробіттям підсудного, йому дадуть два, максимум три роки, а мене потовчуть десь у темному кутку якісь італійські майстри гри в преферанс. А, може, і не потовчуть. Прищемити чи не прищемити йому яйця? Здається, пізно.
– Не бійся, я не робити тобі нічого поганий. Розумієш, я навчити тебе кохання, справжній кохання. Я кохатися з жінка, коли мені 7 роки. Я – дуже хороший коханець. Я – дуже палкий, дуже ніжний, дуже терплячий. Тобі добре, дуже добре. Я кохати тебе цілий ніч, подарувати багато насолода, оргазми, я кохати тебе цілий ніч, кожний ніч, я кохати тебе завжди…
– Берто, не кінчай в мене, ти ж без презерватива.
Але навіть це застереження, здається, надійшло запізно, судячи з виразу його обличчя, по якому розпливлася дурнувато-блаженна посмішка. У кімнаті посилився дух алкоголю, до нього додався ще запах сперми, Берто востаннє здригнувся, вислизнув із мене і зробив глибокий видих. Руки його нарешті припинили місити мої груди, наче кавалок тіста.
Коли він вийшов із кімнати, я відсунулася від мокрої плями на простирадлі. Не вмикаючи світла, намацала ковдру, що сповзла на підлогу, загорнулася в неї і досить швидко знову заснула.
Пізніше, коли минуло кілька місяців після тієї ночі і я вже не жила у квартирі Роберто Арґентіно, я зловила себе на думці, що більше не ображаюся на Берто. Я згадала, як ми з ним ходили в ресторан. Одного вечора, коли я повернулася додому, він уже стояв біля вхідних дверей, вбраний у білий костюм дорогого і хорошого крою, нічого не пояснюючи, тільки з підганяючим і нетерплячим: «Пронто, сеньйоріта, пронто, пронто», примусив мене залишити речі. Пильним оком оглянув моє вбрання, залишився незадоволеним, відкрив шафу у своїй кімнаті, витяг одну з вечірніх суконь, які колись, очевидно, належали його дружині, приклав її до мене і повісив назад до шафи. Сабіна була значно нижчою і суттєво повнішою, тож сукня мені не підійшла. Берто щось пробурмотів собі під ніс італійською, потім зачинив дверцята шафи, взяв мене за руку, і ми пішли. Дорогою зайшли до його друга Маріо, який тримав на нашій вулиці невеличкий цигарковий кіоск Маріо теж був у білому костюмі, і вони разом із усміхненою дружиною вже чекали на нас. Вечірня сукня дружини Маріо була чорна, із нашитим блискучим люрексом, на ногах – лаковані мешти на високих «шпильках», укладена у перукарні за допомогою великої кількості лаку зачіска з «начосом», густо нафарбовані вії, підведені чорним повіки і яскраво червоні нігті та губи. Я зрозуміла, чому Берто так незадоволено оглянув мої старенькі джинси, босоніжки і футболку. Ми пішли у «справжній» італійський ресторан, німців серед клієнтів майже не було, звучала італійська музика. Був вечір п’ятниці, і настрій у всіх був передсвятковий. Я не брала участі у складанні замовлення, але кількості принесеної їжі і напоїв вистачило б на міні-весілля.
Ми довго сиділи того вечора в ресторані, їли, пили і танцювали, Берто з друзями часто піднімали келихи, говорячи тости італійською, і при цьому хитро підморгували одне одному, дивлячись у мій бік, я ввічливо посміхалася, не розуміючи, про що йдеться. Як пояснив мені потім Берто, жінка, яку чоловік приводить із собою у компанію своїх найближчих друзів, вважається, за італійськими звичаями, його нареченою. От так просто, без зайвих розмов і відома самої нареченої.
Потім ми поверталися додому, намагалися розгледіти зорі на баденському небі, але це було нелегко через велику кількість ліхтарів на вулицях, а можливо, завинили надто міцні напої під час вечері, Берто розповідав мені про своє дитинство, життя у великому будинку на хуторі, якого зараз уже немає, залишилися самі руїни, про рано померлу маму і батька, який сам виховував восьмеро дітей, про численні намагання втекти до Німеччини, пошуки хоч якоїсь роботи, про довгі вагання, коли вони з Сабіною вирішили одружитися. «Розумієш, одна справа, якби мені треба тільки німецький паспорт, але я її любити. А любити і паспорт разом – це нечесно». Про те, які вони були щасливі разом, коли Берто відкрив антикварний магазин, почав заробляти достатньо грошей, у них все було, «але ти ж знаєш, німкені завжди мало», потім дружина вирішила теж піти на роботу, «ти ж знаєш, вони всі тут феміністки», стала мало бувати вдома, Берто збанкрутував і пішов працювати водієм-дальнобійником, їхня сім'я почала розвалюватися. «Розумієш, мені потрібна дружина, щоб я прийти, а вона – вдома, чекати, готувати їсти. А вона цілими днями на робота, дитина сама. Мені не треба така дружина. Я поставити їй ультиматум, вона – піти. Ти ж знаєш, вони всі тут феміністки. Маріо мати італійська дружина, вона – інший. І ти інший. Хочеш бути моя дружина?»
Тоді Берто видався мені просто маленьким затурканим чоловічком, іноземцем, який не став своїм у чужій країні, зате став чужим на батьківщині. Я тільки пізніше зрозуміла, що і в нього є своя життєва філософія, яку не можна просто так відкидати і вважати анахронізмом, хоча б тому, що за цим стоїть багатовікова традиція, так жило багато поколінь людей, а деякі з них, як-от Берто, думають так і досі. Поламане життя Роберто Арґентіно символізує відмирання цієї традиції, простого і надійного трибу життя, але чи це на краще?
Через кілька місяців після описуваних подій я згадувала, як ми сиділи з ним тої ночі у вітальні майже до самого ранку і перебирали родинні фотографії, він розповідав мені про свою маму, доньку, сестер і братів, про своє колишнє життя, і очі його світилися від щастя. Він розповідав про стосунки в італійській сім'ї, про те, що для італійки немає у житті нічого важливішого, ніж її сім'я, чоловік, діти, що для італійця немає у житті нічого важливішого, ніж сім'я, честь, друзі. Що вони виховують із хлопчиків «справжніх чоловіків», які повинні захищати і годувати жінку і сім'ю, «а не слизняків, як ці німці, які все списувати на емансипацію, а самі ні на що не здатні». Що італійська жінка повинна опиратися залицянням чоловіка, навіть якщо їй страшенно хочеться, щоб він до неї залицявся. І що більше жінка опирається, то більшим заохоченням це є для чоловіка. Що бажання чоловіка бути з жінкою – це найбільший комплімент, який він може їй зробити, і кожна італійка горда з того, що до неї залицяються. Що чоловік повинен бути сильним, мужнім, часом навіть грубим і нахабним, це подобається жінкам, примушує їх відчути владу над собою, а де влада, там захищеність і надійна опора. Що жінка повинна бути вродливою і сором'язливою, мовчазною і покірною, в усьому слухатися і догоджати своєму чоловікові, народити йому багато дітей, інакше світ завалиться, а нація вимре. Тому в цих німців немає майбутнього, їхні жінки забули своє місце, вони хочуть стати чоловіками, вони не хочуть більше сидіти вдома і йдуть працювати не задля грошей, а для задоволення, а це неминуче призведе до занепаду. Суспільство, у якому жінки хочуть стати чоловіками, а чоловіки уподібнюються до жінок, – приречене. Італійське суспільство зовсім інше, воно краще, правильніше, воно дотримується старих законів і перевірених століттями суспільних засад.
Напевно, це було добре, що він не повернувся назад, у свою Італію, і не усвідомив раптом, що та країна, про яку він розповідає і мріє, існує лише у його уяві, так само, як та єдина жінка, у яку лише один раз і лише назавжди можна закохатися, так само, як «справжній» чоловік чи «справжня» жінка, «справжнє» кохання чи «справжнє» спаґеті. Мрії не повинні здійснюватися, інакше вони втрачають переконливість життєвої філософії.
Після того, як Юра з'ясував, що ж я думаю з приводу політики Горбачева, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та інтеграційної політики німецького уряду, основні теми наших розмов було вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він все активніше намагався поцілувати мене, я все активніше опиралася. При цьому ми розуміли, що я не мала б опиратися, а якщо мала б, то принаймні після більше чи менше правдоподібного пояснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення, а тому обмежувалася категоричною часткою: «Ні». Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: «Ти мені так подобаєшся», мені ставало шкода його, та я не висловлювала своєї думки з цього приводу, обмежуючись лаконічним: «Ні, ні, не зараз».
– А коли? – питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:
– Ніколи.
Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.
«Не існує нічого небезпечнішого, ніж почуття жалю до чоловіка, якого не хочеш», – учила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона мала рацію.
Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала бурмотіти щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: «так», або, в крайньому разі, причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.
Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, усе ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Усе відбувалося настільки блискавично, і завжди доволі стриманий і більш-менш ввічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж поквапливістю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:
– Давай вип'єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, – сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він уже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.
– Я так давно етава ждал, – шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.
– Спочатку, як правило, знімають бюстгальтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.
Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстебнути гачки бюстгальтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно, вирішив вразити мене якщо не досвідом, то принаймні швидкістю. Мені стало цікаво, що він робитиме далі.
– Наканєц-та, – зойкнув Юра, вивільнившись із майтків, і було незрозуміло, що саме він має на увазі: нашу зустріч наодинці, закінчення процесу роздягання чи зацікавлення, що, напевно, відбилося на моєму обличчі під час розглядання його войовниче відстовбурченого прутня. Останнє, щоправда, швидко зникло. Юра явно не належав до чоловіків, котрі охоче носять вузькі плавки і просять партнерку натягнути презерватив, щоб продемонструвати поважні розміри своєї чоловічої гордості. Він підступив на крок ближче і знову поліз рукою мені під спідницю.
– Наканєц-та, – повторив мій спокусник, і на його обличчі з'явилася блаженна посмішка, а я відчула, як на моє коліно скрапує щось вологе.
Коли я вийшла з Юриного під'їзду, була 19.15. Це була найкоротша з усіх відомих мені спроб зґвалтування.
Додому я повернулася пізно, і Берто зробив вигляд, що не помітив мого приходу. У нього завжди був ображений вираз обличчя, коли я пізно поверталася. Очевидно, щоб продемонструвати, як він переживає, аби я не «потрапити до погані руки». У кімнаті Рафаелли вже не світилося. Не зауваживши жодних слідів перебування в нас гостей, я побажала Берто «на добраніч» і пішла спати.
Засинаючи, я почула, як господар помешкання робить звук телевізора голоснішим і нервово перемикає з каналу на канал. Судячи з кількості порожніх пляшок на підлозі, він ще не скоро запорпається в брудну білизну свого двоспального ліжка. «Цікаво, що саме його так рознервувало», – подумала я і заснула. Досі Берто майже ніколи не напивався без причини.
Прокинулася я від сильного запаху алкоголю. Подивившись у позбавлене штор вікно моєї кімнати, я пересвідчилася, що на нашій частині земної кулі все ще панує глибока ніч. Над моїм ліжком мовчки стояв Берто.
– Розумієш, я тобі давно казати: жодна жінка я не торкатися пальцем, поки вона сама не прийти, розумієш? Ти прийти сама. З'явитися, як подарунок доля, як падаючий в долоня зоря. Ти нічого мені не казати, але я знати, що ти просто не наважуватися підійти і казати: «Берто, я тут, візьми мене». Але я все знати, розумієш, є чоловік, що вгадувати найпотаємніший бажання жінка. Ти не наважуватися підійти, тому я прийти до тебе, щоб казати: «Візьми мене, візьми мене, я тобі належати. Відтоді, як ти з'явитися під цей дах. Я знати, ти колись так само і зникнути, як з'явитися. Але те, що ти тут, поруч, розумієш, зовсім поруч, робити мене найщасливіший чоловік. Розумієш, на світі є стільки жінка, тисяча, мільйон, мільярд вродлива жінка, але все це нічого не означати, бо тільки в одна з них можна закохатися по-справжньому. І тому я зараз прийти до тебе. – Від хвилювання язик йому заплітався. Він присунувся ближче. Мною оволоділа дивна апатія, навіть стало цікаво, що він робитиме далі. Подібне відчуття було в мене вже сьогодні з Юрою. Цікаво, всі жінки себе так почувають, коли їх намагаються зґвалтувати, чи просто зі мною щось негаразд? Чому я не кричу, не боронюся? Адже я перебуваю в державі, де закон суворо карає за таке, і мене при цьому навіть не позбавлять студентської візи. Навпаки, примусять Берто виплатити компенсацію, на яку мені вдасться винайняти нормальну квартиру або поїхати додому чи у відпустку. Я можу звернутися до італійського консульства із заявою, щоб Берто позбавили німецького громадянства, або до українського, щоб йому заборонили в'їзд до України. Можливо, потім мене навіть покажуть по телебаченню, у якомусь із ток-шоу, де підстаркувата телеведуча демонструватиме обуреному глядацькому залу п'ятеро дівчат мого віку, над якими брутально познущалися німецькі, італійські чи французькі збоченці, закликати до масових протестів проти занадто ліберального законодавства у справах зґвалтування, вимагати за це довічного ув'язнення, відновлення смертної кари, кастрації. Глядачі із залу братимуть слово, погоджуватимуться із ведучою або вступатимуть із нею в дискусії, питатимуть думку зґвалтованих. Ми, шморгаючи носами, невиразно розповідатимемо щось жалісливе й зворушливе. Домогосподарки співчутливо плакатимуть, витираючи сльози кутиком фартуха, самотні збоченці мирно дрочитимуть на диванах перед своїми телеекранами. Смертну кару так і не введуть, громадянства Берто не позбавлять, сума виплаченої компенсації буде вдвічі зменшена у зв’язку з безробіттям підсудного, йому дадуть два, максимум три роки, а мене потовчуть десь у темному кутку якісь італійські майстри гри в преферанс. А, може, і не потовчуть. Прищемити чи не прищемити йому яйця? Здається, пізно.
– Не бійся, я не робити тобі нічого поганий. Розумієш, я навчити тебе кохання, справжній кохання. Я кохатися з жінка, коли мені 7 роки. Я – дуже хороший коханець. Я – дуже палкий, дуже ніжний, дуже терплячий. Тобі добре, дуже добре. Я кохати тебе цілий ніч, подарувати багато насолода, оргазми, я кохати тебе цілий ніч, кожний ніч, я кохати тебе завжди…
– Берто, не кінчай в мене, ти ж без презерватива.
Але навіть це застереження, здається, надійшло запізно, судячи з виразу його обличчя, по якому розпливлася дурнувато-блаженна посмішка. У кімнаті посилився дух алкоголю, до нього додався ще запах сперми, Берто востаннє здригнувся, вислизнув із мене і зробив глибокий видих. Руки його нарешті припинили місити мої груди, наче кавалок тіста.
Коли він вийшов із кімнати, я відсунулася від мокрої плями на простирадлі. Не вмикаючи світла, намацала ковдру, що сповзла на підлогу, загорнулася в неї і досить швидко знову заснула.
Пізніше, коли минуло кілька місяців після тієї ночі і я вже не жила у квартирі Роберто Арґентіно, я зловила себе на думці, що більше не ображаюся на Берто. Я згадала, як ми з ним ходили в ресторан. Одного вечора, коли я повернулася додому, він уже стояв біля вхідних дверей, вбраний у білий костюм дорогого і хорошого крою, нічого не пояснюючи, тільки з підганяючим і нетерплячим: «Пронто, сеньйоріта, пронто, пронто», примусив мене залишити речі. Пильним оком оглянув моє вбрання, залишився незадоволеним, відкрив шафу у своїй кімнаті, витяг одну з вечірніх суконь, які колись, очевидно, належали його дружині, приклав її до мене і повісив назад до шафи. Сабіна була значно нижчою і суттєво повнішою, тож сукня мені не підійшла. Берто щось пробурмотів собі під ніс італійською, потім зачинив дверцята шафи, взяв мене за руку, і ми пішли. Дорогою зайшли до його друга Маріо, який тримав на нашій вулиці невеличкий цигарковий кіоск Маріо теж був у білому костюмі, і вони разом із усміхненою дружиною вже чекали на нас. Вечірня сукня дружини Маріо була чорна, із нашитим блискучим люрексом, на ногах – лаковані мешти на високих «шпильках», укладена у перукарні за допомогою великої кількості лаку зачіска з «начосом», густо нафарбовані вії, підведені чорним повіки і яскраво червоні нігті та губи. Я зрозуміла, чому Берто так незадоволено оглянув мої старенькі джинси, босоніжки і футболку. Ми пішли у «справжній» італійський ресторан, німців серед клієнтів майже не було, звучала італійська музика. Був вечір п’ятниці, і настрій у всіх був передсвятковий. Я не брала участі у складанні замовлення, але кількості принесеної їжі і напоїв вистачило б на міні-весілля.
Ми довго сиділи того вечора в ресторані, їли, пили і танцювали, Берто з друзями часто піднімали келихи, говорячи тости італійською, і при цьому хитро підморгували одне одному, дивлячись у мій бік, я ввічливо посміхалася, не розуміючи, про що йдеться. Як пояснив мені потім Берто, жінка, яку чоловік приводить із собою у компанію своїх найближчих друзів, вважається, за італійськими звичаями, його нареченою. От так просто, без зайвих розмов і відома самої нареченої.
Потім ми поверталися додому, намагалися розгледіти зорі на баденському небі, але це було нелегко через велику кількість ліхтарів на вулицях, а можливо, завинили надто міцні напої під час вечері, Берто розповідав мені про своє дитинство, життя у великому будинку на хуторі, якого зараз уже немає, залишилися самі руїни, про рано померлу маму і батька, який сам виховував восьмеро дітей, про численні намагання втекти до Німеччини, пошуки хоч якоїсь роботи, про довгі вагання, коли вони з Сабіною вирішили одружитися. «Розумієш, одна справа, якби мені треба тільки німецький паспорт, але я її любити. А любити і паспорт разом – це нечесно». Про те, які вони були щасливі разом, коли Берто відкрив антикварний магазин, почав заробляти достатньо грошей, у них все було, «але ти ж знаєш, німкені завжди мало», потім дружина вирішила теж піти на роботу, «ти ж знаєш, вони всі тут феміністки», стала мало бувати вдома, Берто збанкрутував і пішов працювати водієм-дальнобійником, їхня сім'я почала розвалюватися. «Розумієш, мені потрібна дружина, щоб я прийти, а вона – вдома, чекати, готувати їсти. А вона цілими днями на робота, дитина сама. Мені не треба така дружина. Я поставити їй ультиматум, вона – піти. Ти ж знаєш, вони всі тут феміністки. Маріо мати італійська дружина, вона – інший. І ти інший. Хочеш бути моя дружина?»
Тоді Берто видався мені просто маленьким затурканим чоловічком, іноземцем, який не став своїм у чужій країні, зате став чужим на батьківщині. Я тільки пізніше зрозуміла, що і в нього є своя життєва філософія, яку не можна просто так відкидати і вважати анахронізмом, хоча б тому, що за цим стоїть багатовікова традиція, так жило багато поколінь людей, а деякі з них, як-от Берто, думають так і досі. Поламане життя Роберто Арґентіно символізує відмирання цієї традиції, простого і надійного трибу життя, але чи це на краще?
Через кілька місяців після описуваних подій я згадувала, як ми сиділи з ним тої ночі у вітальні майже до самого ранку і перебирали родинні фотографії, він розповідав мені про свою маму, доньку, сестер і братів, про своє колишнє життя, і очі його світилися від щастя. Він розповідав про стосунки в італійській сім'ї, про те, що для італійки немає у житті нічого важливішого, ніж її сім'я, чоловік, діти, що для італійця немає у житті нічого важливішого, ніж сім'я, честь, друзі. Що вони виховують із хлопчиків «справжніх чоловіків», які повинні захищати і годувати жінку і сім'ю, «а не слизняків, як ці німці, які все списувати на емансипацію, а самі ні на що не здатні». Що італійська жінка повинна опиратися залицянням чоловіка, навіть якщо їй страшенно хочеться, щоб він до неї залицявся. І що більше жінка опирається, то більшим заохоченням це є для чоловіка. Що бажання чоловіка бути з жінкою – це найбільший комплімент, який він може їй зробити, і кожна італійка горда з того, що до неї залицяються. Що чоловік повинен бути сильним, мужнім, часом навіть грубим і нахабним, це подобається жінкам, примушує їх відчути владу над собою, а де влада, там захищеність і надійна опора. Що жінка повинна бути вродливою і сором'язливою, мовчазною і покірною, в усьому слухатися і догоджати своєму чоловікові, народити йому багато дітей, інакше світ завалиться, а нація вимре. Тому в цих німців немає майбутнього, їхні жінки забули своє місце, вони хочуть стати чоловіками, вони не хочуть більше сидіти вдома і йдуть працювати не задля грошей, а для задоволення, а це неминуче призведе до занепаду. Суспільство, у якому жінки хочуть стати чоловіками, а чоловіки уподібнюються до жінок, – приречене. Італійське суспільство зовсім інше, воно краще, правильніше, воно дотримується старих законів і перевірених століттями суспільних засад.
Напевно, це було добре, що він не повернувся назад, у свою Італію, і не усвідомив раптом, що та країна, про яку він розповідає і мріє, існує лише у його уяві, так само, як та єдина жінка, у яку лише один раз і лише назавжди можна закохатися, так само, як «справжній» чоловік чи «справжня» жінка, «справжнє» кохання чи «справжнє» спаґеті. Мрії не повинні здійснюватися, інакше вони втрачають переконливість життєвої філософії.
Аристократичні пристрасті
Сосиски, вино і одруження
Як Ви думаєте, скільки часу потрібно двом людям, уже значно старшим за 18, але ще суттєво молодшим за 45, для того, щоб вирішити перебратися з двох окремих помешкань до одного спільного, не побоюючись фатальних наслідків?
Правильно, залежно кому саме. Одним, розважливішим і педантичнішим, необхідно кілька місяців, іншим – кілька років, деякі відважуються на цей крок протягом десятиліть, ще інші не відважуються взагалі, і кількість останніх зростає.
Причини, котрі стримують закоханих, найрізноманітніші.
Наприклад, більшість німецьких пар уважає, що кожна нормальна людина повинна мати як мінімум дві кімнати, бо жити в одній надто тісно: письмовий стіл і книжкова шафа мусять бути відокремлені від ліжка й телевізора стіною, як і робоча атмосфера – від атмосфери відпочинку. Двоє людей, котрі живуть разом, потребують, відповідно, чотирикімнатного помешкання, троє – шестикімнатного, а коли народжується двійко дітей, то стає зовсім дорого. Бувають і менш вагомі причини. Наприклад, хтось один звик пізно лягати спати і пізно прокидатися, в той час коли його партнер прокидається рано і рано лягає спати. Або хтось вживає тільки вегетаріанську їжу, а інший не уявляє собі дня без м'яса, чи один – акуратний і цінує прибраність та затишок у квартирі, а його партнер – зовсім не звертає на це уваги й розкидає свої речі де заманеться, або комусь із закоханих раптом не подобається нова зачіска іншого і т.ін.
Кожної з цих чи сотні інших причин часом виявляється достатньо, аби вважати спільне життя приреченим на поразку. І стосується це не лише німців. Наприклад, одна відома свого часу російська акторка, Татьяна Конюхова, перший шлюб якої протривав рівно 10 днів, розлучилася зі своїм другим чоловіком через те, що він наважився з'явитися на знімальному майданчику саме в той момент, коли це було страшенно недоречно, бо вона була дуже зайнята роботою.
Сімейне життя – справа делікатна, тут кожна дрібниця набуває величезної ваги і здатна перетворитися на нерозв'язну проблему. Часом проблеми, що зруйнували вже створену сім'ю, настільки невловимі, що назавжди залишаються незбагненними для стороннього ока. Одна моя знайома розлучилася з чоловіком через те, що їх інтимне життя, на її думку, погано впливало на десятимісячного сина, їй здавалося, що батько втягує дитину в їхні любощі. Яким саме чином, вона не пояснила, але суд погодився з тим, що психічне здоров'я дитини не можна ставити під загрозу, тим більше, коли йдеться всього-на-всього про задоволення статевого інстинкту. Цивілізована людина повинна бути вища від цього.
Інший мій знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згодною з його рішенням простерилізуватися, аби в такий спосіб не загострювати проблему перенаселеності земної кулі.
Ще один знайомий так і не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п'яти років спільного життя «він не зробив її щасливою», як повідомила вона йому під час святкування 75-річних уродин. Виявилося, що він завжди занадто багато заробляв, і це, на її думку, жахливо, бо:
1) у неї не було потреби працювати;
2) її власна самореалізація як особистості так і не відбулася, оскільки в неї не було потреби працювати;
3) вона завжди відчувала комплекс власної неповноцінності;
4) вона ніколи не мала друзів по роботі;
5) щоранку вона залишалася вдома i страждала на хронiчнi депресiї, в той час як вiн спiлкувався з iншими людьми i був бадьорим та життєрадiсним;
6) вiн завжди обривав їхню ранкову розмову на пiвсловi, i це псувало їй настрiй та створювало враження, що робота для нього важливiша, нiж дружина, i т.ін.
Крiм того, в нього завжди було занадто багато друзiв, i вона почувала себе залишеною напризволяще, власних друзiв у неї не було. Вiн не наполіг на тому, щоб у них були дiти, бо вона боялася, що вагітність зіпсує її фігуру, i про це вона зараз теж шкодує. А найгiршим, на її думку, було те, що вiн молодший вiд неї на цiлий рiк, тому зможе довше насолоджуватися життям. За умови, що вона помре першою. Відтоді вона починала цим ритуальним перераховуванням кожний спільний сніданок, обід і вечерю. Через пiвроку вiд дня святкування 75-рiчного ювiлею її чоловік потрапив до лiкарнi із серцевим нападом і невдовзі помер.
Про те, що продовження його імені – Гуґо Зіґфрід Ґарольд фон Драхенфельд – вперше згадується ще в хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді в кожному поколінні одного з хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше. А у момент, коли ми познайомилися iз Германом, менi все ще здавалося, що всі без винятку нiмцi:
1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного раніше ніж через півроку після знайомства;
2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній». Звичайно ж, за умови, що Вам удасться викликати в когось настільки сильний емоційний сплеск;
3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли;
4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів;
5) можуть на сказане Вами у момент емоційного піднесення: «Я кохаю тебе» відповісти серйозним: «Цілком з Вами погоджуюся». І при цьому не жартувати;
6) так довго налаштовуються на створення майбутньої сім'ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто пропасти. За умови, звичайно ж, що воно взагалі виникне.
Правильно, залежно кому саме. Одним, розважливішим і педантичнішим, необхідно кілька місяців, іншим – кілька років, деякі відважуються на цей крок протягом десятиліть, ще інші не відважуються взагалі, і кількість останніх зростає.
Причини, котрі стримують закоханих, найрізноманітніші.
Наприклад, більшість німецьких пар уважає, що кожна нормальна людина повинна мати як мінімум дві кімнати, бо жити в одній надто тісно: письмовий стіл і книжкова шафа мусять бути відокремлені від ліжка й телевізора стіною, як і робоча атмосфера – від атмосфери відпочинку. Двоє людей, котрі живуть разом, потребують, відповідно, чотирикімнатного помешкання, троє – шестикімнатного, а коли народжується двійко дітей, то стає зовсім дорого. Бувають і менш вагомі причини. Наприклад, хтось один звик пізно лягати спати і пізно прокидатися, в той час коли його партнер прокидається рано і рано лягає спати. Або хтось вживає тільки вегетаріанську їжу, а інший не уявляє собі дня без м'яса, чи один – акуратний і цінує прибраність та затишок у квартирі, а його партнер – зовсім не звертає на це уваги й розкидає свої речі де заманеться, або комусь із закоханих раптом не подобається нова зачіска іншого і т.ін.
Кожної з цих чи сотні інших причин часом виявляється достатньо, аби вважати спільне життя приреченим на поразку. І стосується це не лише німців. Наприклад, одна відома свого часу російська акторка, Татьяна Конюхова, перший шлюб якої протривав рівно 10 днів, розлучилася зі своїм другим чоловіком через те, що він наважився з'явитися на знімальному майданчику саме в той момент, коли це було страшенно недоречно, бо вона була дуже зайнята роботою.
Сімейне життя – справа делікатна, тут кожна дрібниця набуває величезної ваги і здатна перетворитися на нерозв'язну проблему. Часом проблеми, що зруйнували вже створену сім'ю, настільки невловимі, що назавжди залишаються незбагненними для стороннього ока. Одна моя знайома розлучилася з чоловіком через те, що їх інтимне життя, на її думку, погано впливало на десятимісячного сина, їй здавалося, що батько втягує дитину в їхні любощі. Яким саме чином, вона не пояснила, але суд погодився з тим, що психічне здоров'я дитини не можна ставити під загрозу, тим більше, коли йдеться всього-на-всього про задоволення статевого інстинкту. Цивілізована людина повинна бути вища від цього.
Інший мій знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згодною з його рішенням простерилізуватися, аби в такий спосіб не загострювати проблему перенаселеності земної кулі.
Ще один знайомий так і не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п'яти років спільного життя «він не зробив її щасливою», як повідомила вона йому під час святкування 75-річних уродин. Виявилося, що він завжди занадто багато заробляв, і це, на її думку, жахливо, бо:
1) у неї не було потреби працювати;
2) її власна самореалізація як особистості так і не відбулася, оскільки в неї не було потреби працювати;
3) вона завжди відчувала комплекс власної неповноцінності;
4) вона ніколи не мала друзів по роботі;
5) щоранку вона залишалася вдома i страждала на хронiчнi депресiї, в той час як вiн спiлкувався з iншими людьми i був бадьорим та життєрадiсним;
6) вiн завжди обривав їхню ранкову розмову на пiвсловi, i це псувало їй настрiй та створювало враження, що робота для нього важливiша, нiж дружина, i т.ін.
Крiм того, в нього завжди було занадто багато друзiв, i вона почувала себе залишеною напризволяще, власних друзiв у неї не було. Вiн не наполіг на тому, щоб у них були дiти, бо вона боялася, що вагітність зіпсує її фігуру, i про це вона зараз теж шкодує. А найгiршим, на її думку, було те, що вiн молодший вiд неї на цiлий рiк, тому зможе довше насолоджуватися життям. За умови, що вона помре першою. Відтоді вона починала цим ритуальним перераховуванням кожний спільний сніданок, обід і вечерю. Через пiвроку вiд дня святкування 75-рiчного ювiлею її чоловік потрапив до лiкарнi із серцевим нападом і невдовзі помер.
Про те, що продовження його імені – Гуґо Зіґфрід Ґарольд фон Драхенфельд – вперше згадується ще в хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді в кожному поколінні одного з хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше. А у момент, коли ми познайомилися iз Германом, менi все ще здавалося, що всі без винятку нiмцi:
1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного раніше ніж через півроку після знайомства;
2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній». Звичайно ж, за умови, що Вам удасться викликати в когось настільки сильний емоційний сплеск;
3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли;
4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів;
5) можуть на сказане Вами у момент емоційного піднесення: «Я кохаю тебе» відповісти серйозним: «Цілком з Вами погоджуюся». І при цьому не жартувати;
6) так довго налаштовуються на створення майбутньої сім'ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто пропасти. За умови, звичайно ж, що воно взагалі виникне.