– Ну, а як ти ставишся до того, що колись одяг був суворо розподілений за статями, жінкам забороняли носити чоловіче вбрання, примушували їх затягуватися в корсети і сукні, у яких не те що пересуватися, а й дихати не завжди було можливо? А якщо вони все ж наважувалися одягнути штани, то це вважалося страшним гріхом.
   – Коли чоловіки одягали жіноче вбрання, це теж вважалося непристойним. Зате тепер жінки носять штани, а багато чоловіків навіть у найбільшу літню спеку не можуть убрати на себе легкої сукні чи спідниці. Чому ніхто не організує рух захисту їхніх прав? До речі, розподіл одягу за статями не відразу виник у європейській культурі. Давні греки носили туніки.
   – Ну добре, а тебе не ображає, що чоловік раніше завжди розраховувався за свою супутницю в ресторані чи кав'ярні, подавав їй руку на сходах чи при виході з транспорту, підтримував за лікоть при потребі і без, я вже не кажу про варварський звичай, згідно з яким юна панночка не мала права нікуди з'являтися без супроводу, аби не скомпрометувати своєї репутації.
   – Багато з цих звичаїв у нас збереглися й зараз, але це просто ритуал, нічого більше. Британці ж не вважають свою королеву символом, який суперечить їхнім демократичним свободам. Чому тоді жінка повинна ображатися на чоловічу галантність?
   – А якщо чоловік не дозволяє дружині працювати, забезпечуючи сім'ю, – це не приниження жінки?
   – Це звичайний побутовий рагулізм, у поширенні якого часто винні самі жінки, які дозволяють так із собою поводитися.
   – А як щодо зміни прізвища? Чому міняють жінки, а не чоловіки?
   – Але ж давно ніхто нікого не примушує.
   – А що ти думаєш з приводу розподілу хатньої роботи на «чоловічу» і «жіночу»? Чому чоловіків переважно не вчать куховарити, а жінок – тримати молоток у руках?
   – Я думаю, розподіл повинен бути за інтересами, а не за статями. До речі, думка про те, що з чоловіків виходять значно кращі кулінари, ніж із жінок, достатньо поширена, тож тут ти не зовсім маєш рацію.
   – А чи повинні жінки служити у війську?
   – У війську повинні служити найманці.
   – Я чув, у вашій країні, крім імені і прізвища, у людей є ще «по батькові». А що лишається від матері?
   – Це не українська традиція, а російська, яку примусово насадили в Україні. Тепер це поширено, але згодом цілком може статися, що ця традиція знову зникне.
   – Ну, а «чоловічі» і «жіночі» професії? Чому жінки рідше опиняються на керівних посадах, рідше здобувають «престижну» освіту, частіше працюють на низькооплачуваних роботах?
   – Я згодна з тобою, що жінкам, які хочуть робити кар'єру, пробитися важче, ніж чоловікам. Проти них існує упередження, і з цим справді варто боротися.
   – Ну, а якщо жінка так вихована, що не уявляє собі іншого існування, ніж біля кухні і дітей, хіба це справедливо?
   – Несправедливо, але й багатьох хлопчиків батьки виховують у переконанні, що вища освіта – це марне витрачання часу і грошей. Заробляти на життя можна й без вищої освіти. Виховання – це кому як пощастить.
   – А якщо в тебе колись народиться донька, як ти виховуватимеш її? У феміністичному дусі чи в традиційному?
   – Для мене важливо, щоб вона була щасливою, а які саме переконання їй у цьому допоможуть, це вирішувати їй самій. Я не матиму права їй нічого нав'язувати.

Герман та українська емансипація. Спроба друга. Практична

   – Доцю, ти не знаєш, хто сьогодні перестелив усі ліжка вдома, поки ми були на роботі? – обережно запитала мама за вечерею.
   – Навіщо ти перестилав ліжка? – запитала я Германа.
   – Щоб допомогти твоїй мамі, на ній і так майже вся домашня робота. Обов'язки повинні бути розподілені рівномірно між усіма членами сім'ї.
   – Він завжди так робить? – запитала мама, коли я старанно переклала їй відповідь Германа.
   – Він уважає, що українські жінки повинні жити інакше, і хоче показати нам, як саме.
   Після вечері Герман позбирав брудний посуд і почав його мити.
   – Ти що? – злякалася мама. – Негайно облиш. Ти – гість!
   Але Герман не зрозумів, а я не спішила перекладати йому цей зойк.
   – Скажи йому, нехай негайно припинить. Цього ще тільки бракувало, – обурилася мама. – Поясни йому, що гості в нас посуду не миють. А крім того, він усе одно не зробить так, як потрібно.
   Як Герман, так і мама виявилися більш упертими, ніж думали одне про одного, і ця сцена відтепер повторювалася після кожного сніданку, обіду й вечері. Спершу посуд мив Герман, а потім, коли він ішов із кухні, мама перемивала все «начисто». Коли Герман побачив, що робить мама, він образився, але спроб емансипувати нарешті нашу сім'ю не полишив.
   Майже два дні він просидів над словником, виписуючи і вивчаючи напам'ять назви різноманітних продуктів, а третього дня взяв сумку і вирушив на базар. Сам, без супроводу. Коли повернулася мама і побачила на столі паруючу вечерю, а холодильник – заповненим продуктами, вона вперше за весь час гостювання у нас Германа втішилася його спробам модернізувати наш побут.
   – От молодець, – не могли натішитися вони вдвох із бабцею.
   Відтоді Герман взяв на себе наступні домашні обов'язки: ходіння на базар, приготування їжі, прибирання, вигулювання нашого пса, викидання сміття, щоправда, йому не відразу вдалося збагнути систему сміттєпроводу в наших багатоповерхових будинках, і коли він виносив сміття вперше, то пішов із відром на вулицю і в темряві намагався уважно обстежити контейнери зі сміттям, розташовані просто навпроти нашого під'їзду, шукаючи написи на них, які повідомляли б, куди висипати пластмасове сміття, куди – папір, а куди – відходи продуктів харчування, вдома він спочатку теж вимагав показати йому всі відра для сміття, але врешті збагнув, що насправді система значно простіша, хоча й не переставав обурюватися екологічними наслідками такого сміттєподілу. Мити посуд і пилососити зятеві не довіряли. Вигулювання пса перетворилося для Германа на справжній ритуал, йому подобався як сам процес, так і те, що наш пес слухався його, чи не єдиного в нашій сім'ї, і старанно ходив слідом навіть без поводка, не роблячи спроб утекти.
   Популярність щоденних мильних опер по телевізору зазнавала серйозної конкуренції, коли щодня о 8.24 і 21.36 Герман вигулював пса. Колір пальта нашого гостя був точнісінько таким самим зеленим, як колір шкіри, залишків шерсті і залисин нашого пса, якого саме помастили спеціальною протигрибковою рідиною, яка, на думку ветеринара, мала б посприяти зникненню залисин і сверблячих прищиків, але натомість лише забарвила рештки його шерсті і шкіру в темно-зелений колір. Майже всі без винятку вікна квартири нашого будинку були заліплені обличчями нудьгуючих пенсіонерів, яким у цей зимовий час випадало не так вже й багато розваг.
 
   Те, що Герман приїхав саме взимку, дуже посприяло загостренню уваги довкола його візиту. Напевно, влітку сусіди, зайняті сільськогосподарськими роботами і заготівлею на зиму, відреагували б на це спокійніше. А зараз усі знайомі і малознайомі намагалися зайти до нас додому хоча б на кілька хвилин. Бабця навіть купила спеціальну пачку солі, яку тримала біля вхідних дверей і відсипала потроху всім бажаючим, яких було стільки, що вона втомилася щоразу бігати на кухню. Усі без винятку сусіди вважали своїм обов'язком зупинити Германа у під'їзді і сказати йому: «Доброго дня!». На що він радо відповідав: «Добр-рого дн'я», і з кожним днем його південнонімецький акцент під час вимовляння цієї фрази ставав усе менш помітним. Деякі особливо наполегливі й сміливі бабці намагалися зайти у своїх спробах спілкування далі і з милою посмішкою питали: «Ну, як здоров'ячко?» або:
   «Як вам у нас?», але Герман, який звик до більш замкнутої ментальності, неправильно розумів їхні намагання, ввічливо повторював: «Добр-рого дн'я», – і швидко зникав у дверях нашої квартири. Бажання до активнішого спілкування з незнайомими людьми прокидалося в ньому тільки тоді, коли він бачив вияви дискримінації жінок, які траплялися, на його погляд, надто часто, аби їх ігнорувати.
 
   У своїх намаганнях цивілізувати психологію українців Герман не обмежився лише нашою сім'єю. Кілька разів ми з ним мало не напоролися на серйозні неприємності, коли він у барі намагався кількома ламаними українськими словами, найчастіше зовсім не пов'язаними з темою розмови, пояснити добряче п'яному кавалерові якоїсь неемансипованої українки, що не варто подавати дамі пальта, це принижує її жіночу гідність.
   Іншим разом я ледве знайшла Германа в одній із аудиторій факультету німецької філології Львівського університету, куди він забрів, заблукавши. Там він спілкувався зі студенткою 2-го курсу, яка наполегливо просила його допомогти їй в отриманні студентської візи, а Герман намагався пояснити їй, що вона даремно вважає німецького поета Фрідріха Гьольдерліна сучасником австрійського прозаїка Петера Гандке, бо перший народився у кінці XVIII, а помер у XIX ст., а другий народився у 1942 році і досі не помер. Після кожної фрази вони казали одне одному «О'кей» із запитальною інтонацією, а потім продовжували говорити кожен про своє. Герман при цьому перемішував німецькі слова з тими, які здавалися йому українськими, а студентка плутала німецькі слова з тими, які здавалися їй німецькими. Не знаю, як і чи вдавалося їм зрозуміти одне одного, але збоку їхня дискусія справляла чудернацьке враження. Ще довго після того, як Герман і студентка попрощалися, востаннє сказавши одне одному «О'кей», тепер вже зі стверджувальною інтонацією, і ми вже рухалися в напрямку додому, Герман обурювався тим, як можна Ґьоте називати Гете, Гьольдерліна Гельдерліном, а Кьольн Кельном. При цьому він так і не зрозумів, що, давши студентці свою домашню адресу, він твердо пообіцяв посприяти їй у відкритті студентської візи, а студентка (її звали, здається, Лілею) так і не збагнула, що поеми «Смерть Емпедокла» і «Гіперіон» написав Фрідріх Гьольдерлін, а роман «Жінка-лівша» – Петер Гандке, а не навпаки, як вона спочатку стверджувала.
   Іншою темою, яка глибоко зачепила Германа, були поширені в Україні ранні шлюби. Одного разу ми потрапили в гості до моєї однокласниці, у якої в день її 26-річчя народилася третя дитина, середній було 5 років, а її старший син пішов у перший клас. Вони з чоловіком і батьками жили в трикімнатній квартирі, чоловік був на рік від неї молодший і приховував від батьків, що вже курить.
   – Запитай у них, навіщо вони це зробили? – не витримав Герман. – Вони одружилися тому, що хотіли, чи тому, що вона завагітніла? Це ж ненормально – так рано одружуватися, народжувати дітей і жити при цьому з батьками. У нас так ніхто не робить.
   – Це нормально, Герман. Тут це нормально. Я не можу запитати у них: «Навіщо». Вони не зрозуміють мене.
   «Це дивна країна. Вони не розуміють слова "навіщо"», – записав того вечора Герман у своєму щоденнику.

Університет

   Навчання в німецькому університеті на момент описуваних подій у порівнянні з системою українською виглядало вкрай химерно. Принаймні на тих факультетах, які німці називали «соціальними нішами для безробітних», тобто закінчивши які, Ви здобували фах, застосувати який навряд чи можливо десь поза університетом. Усі різновиди філології належали сюди першою чергою, і навчання тут аж ніяк не було орієнтованим на потреби ринкової промисловості взагалі і німецького ринку робочої сили зокрема. Тут масово готували фахівців із порівняльно-історичної граматики всіх можливих мов, і ці фахівці здебільшого не володіли розмовною лексикою цих мов, а обмежувалися їх описовим, суто мовознавчим вивченням, висококваліфікованих спеціалістів із літературознавства, фольклористики, медієвістики, структурної лінгвістики, лінгвопсихології, метафористики та інших дисциплін, для яких практичний аспект застосування вважався чимось другорядним, «попсовим» та які, сповнені усвідомлення своєї елітарності, пишалися власною антиутилітарністю. Ці фахівці писали блискучі наукові праці зі своїх дисциплін, часто настільки блискучі і висококваліфіковані, що зрозуміти щось у них могло лише дуже вузьке коло втаємничених, яке працювало над тією ж проблематикою. Таким чином, вузькі кола висококваліфікованих фахівців із вузькоспеціалізованих аспектів створювали широке коло, яке поповнювало армію безробітних. Бо де, скажімо, крім кафедри німецького літературознавства, могла ще працювати людина, яка спеціалізувалася на дослідженні старонімецької лексики у творах поета Андреаса Ґриффіуса? А навіть якби її послуг могла потребувати якась фірма, де потрібно було секретарку, прибиральницю чи кельнерку, то чи могла б ця людина, із масою наукових праць, суперрідкісною і надзвичайно високою кваліфікацією і неабияким відчуттям самоповаги, працювати ще десь, окрім як за фахом? А якщо на одне місце за цим фахом претендували б четверо чи п'ятеро таких фахівців? Це вже проблема.
   Але проблема ця створювалася лише після того, як людина закінчувала університет і здобувала свою рідкісну й високу кваліфікацію. Поки вона вчилася, це суттєво зменшувало проблеми державі, у якої вона в цей період не мала права просити допомоги по безробіттю, претендувати на робочі місця з повною зайнятістю і дозволяла втішатися статистикою відносного спокою на соціальному фронті. За це держава надавала такій людині право вчитися безкоштовно (за винятком символічної суми за користування бібліотекою), мати численні соціальні пільги: дешеве медичне страхування, неоподаткованість випадкових підробітків, право на пільговий проїзд у громадському транспорті, відвідання за зниженими цінами музеїв, виставок, зоопарків і т. ін. Ба більше, аби люди мали більшу охоту вчитися, на певні факультети максимально спростили умови вступу, ліквідували вступні іспити, обмеження тривалості навчання, а заодно і перевірки того, чи справді людина вчиться, чи просто рахується студентом.
   Що і як вивчав студент під час семестру у ті благословенні часи, було його особистою справою. Він міг відвідувати один семінар із географії і два з морфології, а міг не відвідувати жодного семінару, як і жодних лекцій. Аби здобути ступінь магістра, потрібно було скласти по два іспити з кожної із дисциплін, які вивчав. Коли саме складати іспити – у другому семестрі чи тридцятому, студент визначав самостійно. Як і екзаменаційну тему, яку слід було детально вивчити і відповісти на всі питання екзаменаторів. Тож не дивно, що багато студентів лише робили вигляд, ніби вчаться, а самі влаштовувалися на роботу і активно користувалися своїми пільгами. Іншим, достатньо поширеним типом був так званий «вічний студент». Людина, яка переходила з факультету на факультет, постійно поглиблюючи свої знання, й у віці 45 років усе ще сповнена планів подальшого навчання та самовдосконалення. Здобувши три-чотири вищі освіти, такі особи ставали надто кваліфікованими для будь-якої праці поза університетом, і якщо для них не знаходилося академічних вакансій, то не залишалося нічого іншого, ніж продовжувати вчитися далі. Багато з них на певному етапі свого розвитку усвідомлювали, що «чим більше людина знає, тим менше вона знає насправді», і впадали у тиху, але невиліковну депресію, наслідком якої ставала неспроможність перебувати ще десь, окрім бібліотеки, і робити ще щось, окрім як відвідувати лекції і семінари. Таких людей легко було відрізнити за їхнім занедбаним зовнішнім виглядом, за розсіяним і трохи зляканим поглядом, зсутуленими плечима, за тим, що під час розмови вони ніколи не дивилися співрозмовникові в очі, могли говорити тільки про університет і свої студії, вони ніколи не слухали, про що говорите Ви, жили ізольовано, без друзів і сім'ї, заощаджували на всьому, крім книжок, і не знали іншої їжі, крім тої, яку готують у студентській їдальні. Більшість із цих людей закінчувала своє існування у психіатричній клініці.
   Щойно Германові виповнилося 34, він вирішив, що закінчить навчання не пізніше ніж через 2 роки. Коли в бібліотеці він проходив повз котрогось «вічного студента», плечі його мимоволі здригалися.

Де жити: «тут» чи «там»?

   Коли ми з Германом уперше розповіли знайомим у Фрайбурзі, що вирішили після закінчення університету переселитися в Україну, на нас подивилися як на божевільних.
   – Усі – звідти, а ви – туди, – скептично посміхнулася Ева-Марія, дружина Ріхарда і перше велике кохання Германа.
   З Евою-Марією Герман вчився разом у школі, вони довго зустрічалися, а потім розійшлися, бо Ева-Марія, закінчивши факультет теології, стала дуже ревною католичкою і вважала, що люди, які перебувають у інтимних стосунках, повинні одружитися, а Герман одружуватися ще не збирався. Потім Ева-Марія вийшла заміж за Ріхарда, який після отримання диплома з філософії закінчив ще факультет фізики. Створив власну фірму, яка продає й обслуговує комп'ютери.
   Ева-Марія і Ріхард незадоволені власним життям. І обоє мають для цього поважні, на їхню думку, підстави. У школі, де Ева-Марія працює вчителькою релігії, у неї надто мало годин, що заважає їм переїхати нарешті до більшого помешкання і завести ще одну дитину. А Ріхард, як кожний справжній філософ, мріяв досягнути у своєму житті більшого, аніж порпатися в залізних нутрощах чужих комп’ютерів. Ева-Марія і Ріхард добре ставляться до Германа і по черзі скаржаться йому на негаразди сімейного життя. Так Герман довідався, що глибокий католицизм Еви-Марії не заважає їй зраджувати чоловіка з директором школи, а ніжне ставлення до дружини і 8-річної доньки не заважає Ріхардові спати зі своєю секретаркою.
   Ева-Марія і Ріхард компенсують собі незадоволення власним існуванням трепетним ставленням до їжі і споживанням її в особливо великих кількостях. Природна схильність до повноти у сполученні з калорійним раціоном призвели до того, що Ева-Марія і Ріхард перестали зраджувати одне одному. Але не тому, що усвідомили хибність цього шляху. Просто директор школи, де працює Ева-Марія, як і секретарка Ріхарда, знайшли собі стрункіших коханців.
   Обізнаність із подробицями сімейного побуту Еви-Марії і Ріхарда привела Германа до думки, що сім’я – це жахливий компроміс. Люди одружуються, щоб не прокидатися самотніми у своєму ліжку навіть тоді, коли втрачають шанси на випадкову інтрижку.
   Ева-Марія і Ріхард – дуже милі люди, ми часто ходили разом з ними в кіно, їздили на пікніки за місто, збиралися за пляшкою вина в них або в нас вдома. Того вечора, коли ми прийшли до них, аби повідомити про своє рішення перебратися назавжди до України, вони довго і злякано відмовляли нас від такого відчайдушного кроку, що межував, на їхню думку, із самогубством. Що більше було випито, то більш патетичними ставали висловлювання і менш переконливими аргументи.
   – Як можна жити в країні, де загинуло стільки тисяч невинних людей, де народився такий тиран, як Сталін, такий божевільний, як Ленін, де люди десятиліттями терпіли таку жахливу диктатуру і не наважувалися повстати проти неї? А про козацькі повстання минулого ти чув: Хмельниччину чи Коліївщину? Та тебе просто приріжуть там, – хвилювалася Ева-Марія за долю Германа, уважно розглядаючи його ширіньку.
   – А тебе не мучить сумління, що ти живеш у країні, де до влади прийшов Гітлер? – відповідав питанням на питання Герман.
   – То що тепер, наші діти не бавитимуться в одній пісочниці? – різко змінила тему Ева-Марія.
   – Чому ні? Ви приїжджатимете до нас, ми – до вас, а можемо взагалі заснувати німецьку колонію на території колишньої Австро-Угорщини. – Герман уже бачив себе в далекому і щасливому майбутньому.
   – Щоб компенсувати щорічну кількість емігрантів та заробітчан, які виїжджають сюди, до нас? – переконати Еву-Марію було не так просто.
   Врешті Ріхард помирив усіх, виставивши на стіл чергову пляшку вина і проголосивши філософський тост:
   – Час усе розставить на свої місця.
   Ми випили і змінили тему розмови.
   Так само чи приблизно так само поставилися до нашого рішення і решта знайомих. Лише батьки Германа зустріли новину з ентузіазмом.
   У житті все треба спробувати, – сказала мама і додала: – Справжню сім'ю труднощі тільки згуртовують.
   Батько почав розповідати, що він дуже багато читав про «магічний Схід», завжди мріяв туди потрапити, одного разу вони з дружиною навіть поїхали в туристичну подорож до Литви, їм там страшенно сподобалося, особливо відкрита ментальність людей, які там живуть. Йому це страшенно імпонує, тому він радий, що його син зважився на такий героїчний і достойний поваги вчинок, і може зі свого боку це тільки привітати. Закономірність і тут спрацювала та сама: що більше було випито, то менш аргументованою ставала розмова. Закінчив батько Германа довгою тирадою про те, як шкода, що німці програли війну, бо в іншому разі Львів тепер знаходився б у центрі Європи і не потрібно було б віз, щоб потрапити в це чудове місто.

Пристрасті по-галицьки. Спроба аналітичного дискурсу

   Як на мене, вже саме слово «Галичина», як і зміст понять «галицький», «галицька», «галицьке», «галичанка», «галичанин», «галичанство», «галицька громада», «галицькі звичаї», «галицька ментальність», не кажучи вже про «галицький сепаратизм», не мають нічого спільного з пристрастю, захопленням, сліпим обожнюванням, не кажучи вже про кохання (про різницю між цими, а також деякими іншими поняттями див. далі, у розділі «Теоретичний додаток до колекції пристрастей»). Корінь «гал», незважаючи на свою нібито спорідненість із гордовитими іспанськими галісійцями, звучить якось майже по-плебейському, нагадуючи гармидер, гендлярство, галас, крикливих чорних птахів і навіть чужомовне «ґалдьож», що викликає асоціації з торговою яткою, атмосферою базарного дня, напруженого, самозаглибленого у наскрізь раціональні і цілковито меркантильні міркування, далекі від будь-яких проявів романтичності і замріяності. Хоча, з іншого боку, вже сама атмосфера галицьких міст і містечок, мініатюрних, майже вигаданих, наскрізь просяклих запахом кави, вершків, маківників, завиванців, струдлів і ґаляреток, старезних бамбетлів, креденсів, клеп-сидр і вижовклих бабциних вишиванок, нагадує такий собі скансен – музей під відкритим небом. Таке враження, що тут не живуть, тут тільки п'ють каву з міцними солодкавими лікерами, повагом прогулюються тісними середньовічними вуличками, їздять у запряжених кіньми бричках, дослухаються до цокоту кінських копит по бруківці, мріють, бачать барвисті сни, пишуть вірші, картини, листи, спогади.
   Ця атмосфера, заповнена жінками-привидами, виліпленими із солодкавих пообідніх чоловічих мрій, і лицарями, спогади про яких бережуть лише старезні сторінки чудом зацілілих дамських альбомів зі старанно підретушованими фотографіями і чудернацькими завиванцями букв у підписах. Навіть якби в цьому перфектно організованому і до дрібниць відрежисованому побуті і знайшлося місце для пристрасті, вона мала б бути такою ж картинною, продуманою, узгодженою з ніким не написаним, але всім відомим сценарієм.
   Звичайно ж, ідеться про колекційну пристрасть, музейний експонат, який радше відображає уявлення про те, як усе повинно було б виглядати, аніж те, як усе виглядає насправді. Але це дотримання зовнішніх умовностей безмежно важливе для кожної правдиво галицької душі, тож віддамо їм належне.
 
   Так от, класична галичанка – це справді міф, але не в негативному сенсі «манекенної, лялькової, надутої польської галюцинації», як сказав про це один галицький письменник, а в сенсі високої поезії, романтичних поривів, які далеко сягають за межі примітивного повсякдення, в сенсі того самого епосу, якого Галичина, на моє глибоке переконання, зовсім навіть не позбавлена. Візьмімо хоча б поезію, бо хто, як не поети, творить міфи? Героїні галицьких поетів – це жінки-духи, блоківські Прекрасні Дами, про яких у пам'яті залишається лише відчуття доторку до чогось прозорого, легкого, невагомого, нереального, але еротичного, можливо, саме цією своєю загадковістю. «Тепла, погідна, лагідна, оката» Варвара Лангиш чи забута середньовічна поетка Йосифа Кун, образ якої сконцентрований ув одній-єдиній фразі: «Дозволь мені кружляти над тобою»[1], Вероніка-сльоза[2], образ якої не менш осінній, розмитий туманами і фантазією, чи Орися, у якої «тонкі нічні молочні пальці, гаряча і рухлива глина…»[3], просто «Ти», «але буде видно і в темряві що в Тебе втікаюча тінь»[4]. Відчуття цієї майже платонічної еротики посилюється постійним зниканням, невловністю: «лиши для мене в магнітофоні пісеньку про своє залишання», відчуттям відсутньої присутності: «Ніде коханої немає – ні в небі, ні на дні. Пустеля». Ідеальна галичанка – це безтілесна Муза, яка має надихнути і зникнути, їй немає місця в реальному житті, бо ж хіба можна реальній жінці сказати: «Я хочу почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою»?