Насправді все, звичайно ж, відбувається тактовніше, м'якше, толерантніше і закінчується в найгіршому випадку ігноруванням. Галицька панєнка доброго хованя, як відомо, ніц не може мати спільного з тими москалєми. У кожному разі, не так багато. Моє добре галицьке ховане і незакінчена філологічна освіта спершу давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім'ю свого коханого. Спочатку невеликими порціями і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, українськомовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступної навіть для деяких українськомовних лексики на зразок:
   дечка, лазничка, стільничка, попільничка,
   митка, грата, кохля, шмата,
   бамбетль, креденс, п'єц, наплечник,
   файка, цитрина, маринарка, драбина,
   цинамон, криниця, порічки, стрічки та ін.
   У своїх найсміливіших снах я мріяла про той день чи ту ніч, коли ми з Віталіком нарешті станемо настільки близькими, що я зможу перейти і на лексику більш інтимну: майтки, станик, перса, прутень, розкішниця, цнота… Але цей день чи ніч ніяк не наставав чи не наставала, і я вирішила пришвидшити процес українізації. Пам'ятаючи про успіх, досягнутий із попереднім коханим за допомогою сонетів Шекспіра, я попросила Віталіка почитати переклади Павличка та Паламарчука.
   Він трохи здивувався моєму проханню і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, і він прочитав. «Он канєшна класік, но Пушкін сільнєє», – сказав Віталік, і я подумки почала рахувати до 100, розуміючи, що починати міжнаціональний конфлікт навряд чи доцільно, коли людина аж настільки «не в'їжджає». Та й про що сперечатися? Доводити йому, що українська мова – це насправді не діалект російської? Примусити його почитати ще 50 томів праць Франка? Чи почати серйозну дискусію, порівнюючи Шекспіра і Пушкіна? Усе виглядало однаково дебільно. Навряд чи наше кохання витримає аж такі випробування, та й з досвіду попередніх поколінь відомо, що «москаль є москаль», тож я вирішила бути вищою цього і пробачити Віталікові та його родині їхнє невігластво і брак заангажованості в національному питанні. Чи вчинила б по-справжньому свідома українка на моєму місці так само? Навряд, але ж не всім судилося бути по-справжньому свідомими.
 
   Поступово, хоча й дуже повільно, процес українізації моїх майбутніх потенційних родичів таки відбувався. Наприклад, звертаючись до мене за столом, вони вже не говорили: «Вазьмі, пажалуйста, вілку», а «Вазьмі, пажалуйста, виделку», «суп» почали називати «зупою» і бажали одне одному «Смачного» замість «Пріятнава аппєтіта». Це вже був результат, хоча й не дуже вагомий.
   Короткий спалах зацікавлення мовою Великого Кобзаря стався у Віталікової мами, коли вона вирішила, що:
   – Дєла у вас, кажісь, патихоньку к свадьбє. Нє грєх і радітелям пазнакоміться.
   Після цього вона деякий час намагалася в моїй присутності перейти на ламану українську, аби потренуватися перед знайомством із майбутніми родичами. Але я не поспішала сприяти здійсненню її планів щодо знайомства, добре уявляючи, що скаже мій батько, коли майбутні потенційні родичі, зайшовши до нього до хати, з порога бовкнуть: «Здравствуйтє!» На цьому розмова може й закінчитися. Я вже не кажу про те, що прізвище майбутніх потенційних родичів Брокман, а ймовірна сваха називається Сафія Гєршкавна. У хаті в них не висять образи, а на питання конфесійної приналежності вони навряд чи зможуть дати батькові прийнятну відповідь.
   Тож мовне зацікавлення Сафії Гєршкавни поволі згасало, аж поки не згасло зовсім, Віталік не перейшов на українську ні з поваги до мене, ні під впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти мені на російську з поваги до Віталіка, його батьків чи, наприклад, Пушкіна. Але вагання закінчилися, і кожен продовжував розмовляти, як йому було зручніше. Таким чином, проблема відродження української мови, друга за важливістю для всієї української нації, залишилася на нашому локальному рівні невирішеною. З усіх можливостей її кардинального розв'язання було обрано ганебний компроміс: українське не перемогло, а москальське не здалося – чи навпаки.
   Що ж стосується проблеми № 1 всієї української нації, то справа виглядала ще складнішою. На початку наших стосунків, тобто коли ми вперше, вдруге і навіть ще вп'яте залишилися наодинці, я намагалася стримати себе і не виявляти ніякої ініціативи, як і належиться галицькій панєнці доброго хованя, терпляче чекаючи, поки Віталік намагатиметься мене поцілувати, помацати за груди, залізти рукою під спідницю, нарешті розщіпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов і наслідуватиму поведінку героїнь із прочитаних романів, де дівчата червоніють, ховають очі, бороняться від наполегливих рук залицяльника, сором'язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», міцно стискають губи, зуби, ноги і все, що лише надається до стискання, заплющують очі, напружують язик, цнотливо опираючись поцілункові – і поступово послаблюють опір. Процес здобування жінки у таких романах триває по-різному: роками, місяцями, а часом – тижнями чи навіть днями. Кажуть, що довше жінка борониться, то солодший для чоловіка момент перемоги, то більше він цінує здобуте і краще ставиться до своєї «здобичі».
   Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою, і не домашня тварина. Та й не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованя – і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.
   Але час ішов, ми залишилися наодинці вчетверте, вшосте, всьоме, нарешті опинилися самі в порожній квартирі, але Віталік і далі не збирався долати мого опору, точніше, навіть викликати цього опору, не намагався ні поцілувати мене, ні помацати за груди, вже не кажучи про якийсь там станик чи спідницю.
   Довго так тривати не могло, і коли ми вдруге залишилися самі в порожній квартирі, я не витримала і порушила всі правила хорошого тону, обірвавши на півслові якусь прописну розумну істину з Віталікових уст невмілим, зате рішучим поцілунком. Від несподіванки Віталік не встиг вчасно зреагувати, і ми зіштовхнулися зубами.
   – Може, це непорядно, але я так більше не годна. Зараз же поцілуй мене, – наказала я суворим голосом, хоча й знала, що, згідно з професійно складеною астрологічною характеристикою, я й справді не дуже порядна, хоча разом із тим і консервативна в поглядах та байдужа до чоловіків. Потім суворо подивилася на Віталіка і голосом, ще більш суворим, повторила:
   – Ну!
   Віталік завагався:
   – Та я… – почав він розгубленим тоном, але я вирішила не чекати продовження фрази і знову заліпила йому писок поцілунком. Був би при цьому мій тато або бабця, вони згоріли б зо встиду за нікчемні наслідки мого доброго галицького хованя, але на їх, чи на моє, а можливо, й на наше спільне щастя, при цьому не було нікого, крім нас із Віталіком та пса на канапі в сусідній кімнаті.
   Цього разу вийшло вже краще, але я не збиралася зупинятися на досягнутому. Після третьої спроби Віталік розтиснув зуби і ми почали цілуватися вже зі спільної згоди. З кожним разом це вдавалося нам усе краще.
   Хвилин так за 15 мені почало здаватися, що час би вже переходити й до подальших дій: йому – намагатися помацати мене за груди, мені – опиратися. Але, оскільки, судячи з Віталікового вигляду, йому так не здавалося або здавалося щось зовсім інакше, довелося мені знову порушити норми поведінки порєдної галицької панни. Спершу я поклала праву Віталікову руку на своє ліве персо, потім сіла йому на коліна і допомогла лівій руці залізти під спідницю. Особливої активності Віталік не виявив і на цьому етапі, але принаймні не опирався.
   Так почався новий етап наших стосунків. Згадуючи своє рокерське дитинство і поради Ді Снайдера, я намагалася повторити все те, чого колись навчилася разом з іншим шанувальником Шекспіра. Спочатку трохи заважала Віталікова нерішучість, але поступово ми перестали соромитися одне одного, і наші пестощі стали різноманітнішими та вишуканішими.
   Сезон сільськогосподарських робіт невблаганно підходив до завершення, а це означало, що незабаром батьки Віталіка не будуть більше щосуботи ходити на дачу і сидітимуть удома перед телевізором, час від часу з профілактичною метою зазираючи до нас у кімнату. І тоді шанси на перехід наших стосунків із оспіваної багатьма поетами платонічної фази в оспівану багатьма, переважно сучасними, прозаїками фазу інтимну знову стануть мінімальними.
   Часом я намагалася переконати себе, що так навіть краще, оскільки існує гарантія не завагітніти. Що, можливо, ті несміливі пестощі, якими ми займалися, дають значно більше задоволення, ніж звичайний статевий акт. Принаймні про щось таке я колись читала. Але порівнювати не було з чим, а припущення мене не задовольняли.
   Однієї неділі Віталікові батьки в черговий раз пішли на дачу і дали нам можливість досхочу заглибитися у виснажливу любовну гру, у якій ми, треба визнати, поступово досягали все більшої майстерності. Виконання цієї складної прелюдії дозволяло досконало вивчити примхи кожного куточка шкіри одне одного, навчитися зчитувати бажання зі стулених вуст, коливання грудей чи схвильованого подиху. Наші фантазії були, здавалося, невичерпними, але те єдине, найбільше бажання, яке переслідувало мене від самого початку нашої гри, так і залишалося нездійсненим. Я вирішила поквапитися і витягла із сумочки маленький поліетиленовий пакуночок із кожному зрозумілим англійським написом.
   – Зачєм ти ета? – запитав Віталік, коли, роздягаючись, я виклала пакуночок із кишені.
   – А как ти думаєш? – несподівано для себе я перейшла на «общепанятний».
   – Но нам вєдь і так харашо, – спробував боронитися мій партнер.
   – А так может бить лучше, – я залишалася невблаганною.
   Заперечити мені було важко, тож Віталік зітхнув і почав роздягатися й собі.
   То було нелегке випробування. Ми вперто намагалися пестити одне одного, але наші думки були зосереджені на кольоровому пакуночкові на столі, який, усупереч сподіванням, зовсім не збуджував і не надихав на пізнання нового і досі незвіданого, а гіпнотизував, немов крихітний удав, наші погляди й думки, лякав страхом болю і невідомості. Мені почало здаватися, що коли цей пакуночок залишиться невикористаним, то зі мною станеться щось страшне. У мене виростуть роги, відпадуть вуха, розтовстіють литки, з'явиться непереборна відраза до чоловіків чи у чоловіків з'явиться відраза до мене, і мені так ніколи й не вдасться знайти того, хто переспить зі мною по-людськи, позбавить мене постійного відчуття власної неповноцінності, страху, що хтось довідається, страху, що все так і залишиться, страху, що буде ще гірше…
   Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.
   – Я нє магу, – змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. – Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.
   – Нєт, – рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. – Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.
   – Что? – перелякався Віталік, але не ризикнув чекати на відповідь і побіг виконувати наказане. Я витягла з косметички черговий кольоровий пакуночок і продемонструвала щойно засвоєну операцію одягання ґумових мішечків на тверді предмети подовгастої форми. Віталік стежив за моїми діями, широко розплющивши очі і не помічаючи, що його власний предмет подовгастої форми вже давно перестав бути твердим, ґумовий мішечок на ньому зморщився і поволі зсувається донизу.
   – На, дєржі, і сдєлай всьо бистра, – сказала я тим же суворим голосом, яким колись змушувала цього хлопця вперше себе поцілувати.
   Можливо, тим, хто замість викрутки використовує в подібних ситуаціях більш традиційні предмети, тобто частини тіла, більше болить, і вони відчувають у цей момент саме ту неодноразово оспівану гаму відчуттів від «невимовного», «невблаганного» чи «пекучого» болю до не менш невимовної, невблаганної чи хоча б просто насолоди. Якщо це так, то не раджу Вам брати на озброєння мій досвід.
   Можливо, мають рацію індійці, коли дефлорують дівчаток ще у віці немовлят. Тоді відчуття болю не змішується з чуттєвою насолодою і не викликає пізніше відчуття страху та закомплексованості. Це питання для психоаналітиків.
   Тому повернімося до Віталіка, викрутки, цноти і пов'язаних із цим проблем. Я уважно простежила за тим, щоб Віталік узяв у руки викрутку, лягла на диван у «Позицію № 1 із подушкою під сідницями», як це рекомендував усе той-таки Ді Снайдер, розслабила внутрішні м'язи, міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Минуло трохи часу. Мені довелося ще раз вдихнути, видихнути, розслабитися, але відчути нічого так і не вдалося. Тоді я розплющила очі.
   Віталік сидів навпроти, напружено стискаючи у міцно стуленому кулаці викрутку і дивився в стіну.
   – Ти що? – запитала я.
   – Зараз, зараз, – від хвилювання він навіть перейшов на іноземну мову. – Зараз, зараз. Закрий очі.
   «Не закрий, а заплющ», – мало не вирвалося в мене, але я вчасно стрималася і вмостилася зручніше на подушці, знову розслабила внутрішні м'язи, заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Мені довелося повторити всю процедуру ще двічі, аж поки моєї розпластаної на подушці цноти торкнулося щось гумове і прохолодне. Спершу було просто лоскітно, далі стало приємно. Мої внутрішні м'язи розпружувалися вже без вольового зусилля з мого боку, я відчула стан легкого збудження і почала уявляти собі, як цей предмет вдирається в мене, викликаючи спершу сильний спалах раптового болю, потім перетворює цей біль на пекучий і пульсуючий та з холодного і лоскітливого стає пекучим, катуючи мене аж до найвищої больової точки, на якій у мені щось напнеться до краю й обірветься, приносячи полегшення, а, можливо, й повертаючи теперішню насолоду.
   – Там телефон. Я падайду – з полегшенням зітхнув Віталік, коли мою мрійливість обірвав несподіваний різкий звук.
   Віталік підійшов до слухавки, але перш ніж устиг її підняти, дзвінок обірвався й затих. Потім він іще раз зітхнув, тепер уже без полегшення, і поплентався назад, до дивана.
   – Закрой глаза, – сказав він рішуче, я послухалася і не встигла ще навіть глибоко зітхнути, вже не кажучи про розслаблення внутрішніх м'язів чи концентрацію на своїх відчуттях, як у мене всередину проникло щось тверде, так, ніби мені вставили занадто велику клізму чи під час чергового візиту до гінеколога лікар переплутав гінекологічний пінцет із обтягнутою презервативом викруткою. Якщо Ви, звичайно, можете уявити собі різницю чи настільки забудькуватого гінеколога.
   Жодного моря крові, втрати свідомості чи хоча б бажання застогнати, вже не кажучи про якісь там крики. Віталікові у зв'язку з цим, здається, довелося пережити значно більше.
   Потім він пішов на кухню й приніс звідти пляшку вина і склянки. Ми випили, не досягнувши такого бажаного зараз сп'яніння, але відчувши, що посміливішали. Потім поцілувалися і постояли якийсь час, міцно притиснувшись одне до одного і відчуваючи, як хвиля збудження і страху пульсує нашими жилами.
   Віталік взяв мене на руки і поніс до дивана. Я лягла на подушку, вмощуючись якнайзручніше, і цього разу зовсім не мала наміру заплющувати очі. Навпаки, я із задоволенням спостерігала, як Віталік натягає презерватив на предмет, пардон, частину тіла, яка викликає в мене значно більше емоцій, ніж будь-яка, навіть найтвердіша викрутка.
   Потім ми доторкнулися животами, і я знову відчула вже знайоме лоскотання, повільне втискання, проникнення в мене, яке цього разу зовсім не нагадувало клізму, вже не кажучи про забудькуватого гінеколога. З'явилося навіть відчуття легкого болю, точніше, просто пекучості, що хвилями рознесла збудження по всіх клітинах. За першим поштовхом був другий, третій, а потім сталося щось дивне.
   Віталік раптом зітхнув, скотився з мого спітнілого живота і відвернувся до стіни.
   – Ти що? – запитала я.
   – Нічєво. Адевайся. Хватіт на сєводня.
 
   У наших стосунках раптом настав момент, коли ми почали багато говорити про мрії. Точніше, я почала часто розповідати про те, що, мабуть, дуже нудно прожити все своє життя в одному місті, ніколи нікуди не виїжджаючи, нічого цікавого не побачивши, про те, як жахливо, напевно, прокинутись одного ранку і раптом усвідомити, що в тебе вже дорослі діти, що життя твоє нібито вже минуло, хоча насправді воно ще і не починалося, і що зраджено й забуто всі дитячі мрії та плани. Мені все частіше починало ставати страшно при думці, що можна прожити довге й одноманітне життя, у якому все буде «як у людей», і так ніколи по-справжньому й не відчути подих солоного морського вітру на щоці, а тільки кухонний запах пансіонатської їдальні з триразовими котлетами і вічно поламаним душем, що можна жити так близько від гір і не знати, як виглядає світанок десь на галявині поряд із Говерлою чи навіть у Славську, як не знаю я цього досі, хоча вже маю майже закінчену вищу освіту.
   Я розповідала Віталікові про те, що раптом із жахом усвідомила: я не вмію відрізняти їстівних грибів від отруйних, не знаю назв багатьох квітів, птахів і дерев, і мені часто сняться вітрила. Напевно, це банально й екзальтовано, зате романтично. Я раптом почала звертати увагу на людей на вулицях, аналізувати те, як вони вбрані, і вишукувати поглядом тих, чий стиль одягу відрізнявся од загальноприйнятого на наших вулицях сіро-чорного уніфікованого параду шкірянок, норкових шапок і тренувальних штанів у сполученні із лакованими мештами на високих обцасах.
   Мені раптом захотілося побувати на Рю де Ріволі, Пляс де ля Конкорд і Алєксандерплятц, скуштувати кальвадосу, лазаньї, круасанів і берлінерів, відчути гемінґвеївський настрій у Памплоні, знайти вуличку в Празі, на якій народився Кафка, побувати в барі, де напивався Генрі Міллер, не кажучи вже про будиночок на Майорці, де помер Шопен. Реальним із цього всього було лише відвідання гірки Волошина в Коктебелі, куди ми збиралися поїхати відпочивати, але зірвалося й це, бо у друзів, із якими ми збиралися їхати, щось там не вийшло, а їхати вдвох Віталік не хотів із убивчою мотивацією: «А что там дєлать вдвайом?»
   На всі мої розповіді він реагував достатньо стримано й часто переводив розмову на те, як я уявляю собі своє подальше життя, чи думала я про наше з ним спільне майбутнє, як ставлюся до того, щоб ми коли-небудь одружилися, і в чиїх батьків ми мали б жити в разі одруження. Останнє діяло на мене немов холодний душ, я обурювалася, не розуміла, як можна думати про якісь там квартири, коли існують речі настільки високі й поетичні.
   Віталік почав ображатися на мене частіше, ніж раніше. Можливо, він мав рацію і не варто було ходити без нього в театри і на виставки, коли в нього не було на це бажання або часу, можливо, не варто було заводити знайомих, які, запрошуючи мене піти кудись разом, казали: «Тільки не бери з собою цього свого зануду». Я добре знала, що Віталік не зануда, що він може кататися в дощ на скейті, що він любить «Пінк Флойд» і що в нього є відчуття польоту. Але останнім часом ця його здатність почала проявлятися все рідше, він усе частіше говорив про те, що заздрить своїм старшим одруженим друзям, яким не потрібно гуляти з дівчиною в парку, а потім відпроваджувати її серед ночі додому, і які в неділю можуть спокійнісінько поспати собі на дивані, у той час, коли дружина готує обід.
   Я не знаю, чому я відреагувала на це так різко саме тоді, адже не трапилося нічого особливого, просто друзі запросили мене поїхати з ними в Карпати, а у Віталіка не було настрою на поїздку. Я мовчки вислухала його звичні претензії на тему того, що «ми атдаляємся друг ат друга» і «у нас стала слішкам мала общіх інтєрєсов». Потім перебила його і сказала: «У мене склалося враження, що ми вже достатньо віддалилися одне від одного. Тому я думаю, що це – остання наша розмова. Прощавай».
 
   Після цього ми бачилися лише один раз. Віталік зателефонував мені і попросив зустрітися, щоб повернути позичені книжки. Ми мовчки обмінялися пакунками і розійшлися. А в одній із книжок я знайшла кілька аркушів списаного Віталіковим почерком паперу. Це був лист, написаний настільки вишуканою українською мовою, що я досі сумніваюся, чи його авторство справді належить Віталікові.
 
   «Я звертаюся в цьому листі до людини, яка вже давно померла. її смерть не була пов'язана ні з віком, бо ж померла вона юною і вродливою, ні з хворобами, на які вона ніколи не скаржилася, навіть якщо колись і хворіла, ні з якимось трагічним випадком. Ця смерть стала раптовою та передчасною і глибоко вразила мене насамперед тому, що я вже дуже давно, задовго до моменту, коли це сталося, спостерігав за ознаками трагедії, що наближається, але не зміг запобігти їй, а часто навіть не розумів, що це ознаки наближення смерті. У чомусь я сам підготував цю смерть.
   Коли ми познайомилися, я подарував тобі жовті квіти, точнісінько такі самі, які мала б нести Маргарита, коли вона йшла по вулиці і вперше зустріла Майстра. Мені тоді здалося, що ці квіти личитимуть твоєму рудому волоссю і твоїм зеленим очам, і вони справді личили. Ба більше, ти навіть зрозуміла мене, бо сказала, що ці квіти такі булгаківські. Ти завжди все розуміла, і це було настільки пронизливо, що я боявся тебе. Я боявся кохатися з тобою, бо твоє розуміння могло зчитати мене цілком, зробити мене слабким і безпорадним, вичавити з мене все, що я волів би тримати в таємниці, і зробити мене для тебе звичним і простим, як кухонна виделка. Якби я міг кохатися з тобою так, щоб точно й безпомилково дарувати тобі насолоду тоді і так, як ти цього хочеш, якби я міг ніколи не схибити, не розчарувати тебе надто різким рухом, надто похапливим доторком, надто невмілими обіймами і поцілунками. Або якби я міг кохатися з тобою брутально й жорстоко, так, ніби ти – моя наложниця і мусиш скорятися всім моїм бажанням. Якби я міг брати твоє тіло, як гірський перевал або середньовічний замок, завоювати тебе, дарувати тобі себе як милість.
   Якби я міг зібрати досвід усіх поколінь, я створив би «Кама-Сутру» тільки для твого тіла, бо ж твоє тіло особливе, воно не має нічого спільного з тілами інших жінок, які бувають вродливими або потворними, товстими або вихудлими. Вони старіють, вагітніють, у них бувають місячні і перепади настрою. Усе це не стосується тебе, бо твоє тіло створене для чогось більшого, аніж ті несміливі доторки тремтячих пальців, які я міг тобі подарувати і які, напевно, видавалися тобі смішними і невмілими, моє бажання було настільки сильним, що паралізувало мене, і я не міг сказати тобі, наскільки я хочу тебе і наскільки боюся. У тебе потрібно було входити обережно, як у бурхливу гірську річку, бо ти обпікала і лихоманила, ти змивала мене єдиним поривом, як велика морська хвиля, я губився в тобі, як у лабіринті, а цей лабіринт був тягучим і млосним, я боявся сказати тобі, як добре мені там і як я боюся розчарувати тебе, видатися тобі надто слабким. Я боявся, що мені забракне ніжності, а мені забракло сміливості.
   Напевно, я виглядав смішним, але мені так хотілося приспати тебе, а потім годинами спостерігати за диханням твого пружного тіла, яке слухняно вигиналося під моїми пальцями.
   Часом мені здавалося, що ти розуміла навіть це.
   Я сам не помітив, коли почав ревнувати тебе до твоїх мрій, і зовсім не тому, що вони були в тебе, а в мене їх не було. Я втратив усі свої мрії саме тоді, коли найбільше боявся їх утратити, бо розумів, вони були єдиним, що приваблювало тебе в мені. Так, ніби я йшов по вулиці, у мене за спиною були крила, я хотів піднятися над землею і навіть піднявся, а потім раптом крила мої відпали, я впав на землю і боляче вдарився. Що мені залишалося після цього, крім як приховувати від тебе, що відтепер у мене немає чогось дуже важливого? Я пробував гуляти під дощем, але дощ був тільки мокрим і холодним і не викликав у мені нічого, крім бажання сховатися кудись під дах, переодягнутися в сухе і заварити собі міцного чаю.
   Але найгіршим було те, що у твоїх мріях не було місця мені. Ти сама цього не усвідомлювала, ти шкодувала мене, сама не знала за що, і поступово відходила в той інший світ. Коли я зрозумів це, ти вже перебувала в стані клінічної смерті. Ми востаннє зустрілися поглядами пам'ятаєш, тоді, коли гуляли разом у лісі, – і раптом натрапили на ожину, ми збирали і їли її повними жменями, а потім я притиснув тебе до стовбура великого дерева і липкими від ожини пальцями примусив тебе стогнати і кусати губи, цілувати мене, притискатися до мене всім тілом і подивитися на мене так, як це вміла лише ти.