Наумов Евгений. Чарiвна круговерть (на украинском языке)

   - Ти ще тут?
   - Бiда! Зараз трапиться бiда! - гарячково випалив той.
   - Яка бiда? - Малько-Ванько насторожився.
   Жучок озирнувся i прошепотiв:
   - Громобiй наказав Тягачу доставити Шляховий Коток на височенну гору й пустити його звiдти на дружину Знавця-Моргунця. Коток не має гальм, i його нiхто й нiщо не зможе зупинити!
   - Обманюєш!
   - I зовсiм не обманюю, - образився Жучок. - Ваша Варя теж спочатку менi не вiрила, а потiм повiрила. Це я допомiг їй звiльнити дружину Знавця-Моргунця. Отак!
   - А де ж вона?
   - Зараз приїде. Але не можна гаяти жодної хвилини!
   - Що ж робити? - задумався Малько-Ванько.
   - Бiжи он туди за рiг будинку i чекай мене там. Я вiдвезу тебе на ту гору, й ти зупиниш Шляховий Коток.
   - Як же його зупинити?
   Та Жучок вже тiкав геть - дружина пiдiйшла зовсiм близько.
   - Потiм скажу! - на бiгу вигукнув вiн.
   Чи треба казати, що Малько-Ванько не гаяв жодної секунди? Треба було рятувати дружину Знавця-Моргунця! За хвилину вiн був уже в провулку.
   Чекати довго не довелося. З-за рогу вискочив Жучок, але який вiн мав вигляд! Одна фара в нього чомусь не свiтилась, бiк був добряче пом'ятий. Та вiн хвацько пiдкотив до тротуару.
   - Сiдай! - розчахнув дверцята. - Машини щось пронюхали. За мною женуться...
   Ледве Малько-Ванько опинився у кабiнi Жучка, як з провулка вискочило кiлька машин. Попереду мчав грiзний Громобiй.
   - Ось вiн! Стiй, зраднику! - загримiв вiн.
   Жучок дав повний газ i так рвонув з мiсця, що хлопчика жбурнуло назад.
   - Тримайся!
   I почалася гонитва!
   Жучок кривуляв, мов заєць, круто завертаючи в провулки. Переслiдувачам нiяк не випадало добре розiгнатися - вони весь час стримували швидкiсть.
   Та все ж вогненнi фари Громобоя невблаганно наближалися...
   - Стiна! - ахнув Малько-Ванько. - Стiна попереду! Стi-i-iй!
   Але то була не стiна. Дорогу перекривали важкi залiзнi ворота. Ззаду накочувалося ревiння Громобоя...
   Та замiсть того щоб загальмувати, Жучок ще додав ходу! Мабуть, вже нiчого не тямив з переляку...
   Малько-Ванько заплющив очi.
   Трiск, скрегiт! Його шпурнуло, боляче вдарило об щось тверде...
   Вiн розплющив очi.
   Жучок знову мчав, тiльки вже якимось широким подвiр'ям. Ворота залишилися позаду. Хлопчик здивовано озирнувся i помiтив поруч з ворiтьми вiдчинену навстiж хвiртку. Перед нею стояв дибки Громобiй. Його переднi колеса безпорадно крутились.
   - Ох-хой! - стогнав Жучок. - Усi боки обдер.....
   - У тiй хвiртцi? - засмiявся Малько-Ванько. - Як же ти її побачив?
   - Я з дитинства її знаю. Коли за нами ганявся Фургон, ми через той хiд тiкали. А Фургон зупиниться та сердиться-сердиться! Вiн навiть радiатора не мiг туди просунути...
   Хлопчик ще бiльше засмiявся.
   - Цить! - звелiв Жучок. - Тут не можна смiятися. Навiть не треба голосно розмовляти!
   - Чому?
   - Це музей вiдпрацьованих частин...
   - Ну то й що?
   - Страшно вночi тут. Бр-р! Один я б сюди нiколи не поїхав.
   - А що тут такого?
   - Кажуть, що ночами окремi деталi залишають музей i гуляють собi.
   - Що ж тут страшного?
   - Страшно, страшно! - переконував його Жучок. - Адже вони самi гуляють. Самi! Уяви, раптом назустрiч тобi котиться... колесо!
   - Ну й нехай собi котиться!
   - Ой! - Жучок навiть затрусився. - Не кажи так! Боюсь!
   - Гаразд, гаразд, - усмiхнувся Малько-Ванько. - Не буду. Далеко ще їхати?
   - А ми вже приїхали. - Жучок зупинився знову бiля ворiт, та вже iнших, поруч з якими була хвiрточка, тiльки зовсiм маленька. - Сюди й менi не пропхнутись, - сумно додав вiн.
   - Що ж нам робити?
   - Пiдеш далi сам. Там буде вулиця. Чуєш - це гуркоче Тягач. Вiн тягне на гору Шляховий Коток. Поспiшай!
   Малько-Ванько кинувся до хвiрточки. Раптом вiн зупинився.
   - Як затримати Котка?
   - Ой, я зовсiм забув про це! Як затримати Котка... Х-гм... Зупинити... А взагалi будь-яку машину може зупинити цеглина. Та де вона?..
   - На будiвництвi! - вигукнув хлопчик, не дослухавши Жучка.
   Вiн штовхнув хвiртку й щодуху помчав вулицею.
   - Швидше повертайся! Менi страшно тут... - гукнув йому навздогiн Жучок.
   Вулиця вела вгору. Далеко на тлi свiтанкового неба вимальовувалися двi кремезнi горбатi фiгури - надзвичайно сильний Тягач та надважкий Шляховий Коток.
   На бiгу Малько-Ванько нишпорив навколо очима - шукав слiди будiвництва.
   Зненацька вiн перечепився i ледве не впав. Цеглина!
   Вона була важка. Малько-Ванько побiг повiльнiше.
   Вiн захекався, ледве переставляв ноги... I нарештi зупинився.
   Далеко внизу червоно-жовто-зеленими спалахами сяяла широка площа. Це дружина Знавця-Моргунця Урочисто виходила з провулка.
   А тут угорi чийсь грубий голос прохрипiв:
   - Готово? Пускай!
   - Зараз, - обiзвався iнший. - Щось трос зачепився...
   - Стiйте! - закричав Малько-Ванько. - Зупинiться зараз же!
   I де тiльки сили брались - вiн знову побiг.
   - Хто посмiв зупинити мене - найважчого з най важчих? невдоволено загув Шляховий Коток.
   Хлопчик знову задихався. Вiн змiг вимовити тiльки одне слово:
   - Цег... ли... на!
   - Цеглина! - лунко вiдгукнувся Шляховий Коток. - Ти чуєш, друже Тягачу?
   - Ой-ой-ой! - забасував перелякано Тягач. - Вони вже тут!
   I рвонув щосили. Сталевий трос луснув, як нитка. Тягач кинувся навтiкача.
   Малько-Ванько подолав останнi метри й став перед Шляховим Котком.
   - Де цеглина? - розлютовано просичав той. - Я не бачу її.
   - Та ось же! - i хлопчик високо пiдняв над головою цеглину.
   - Гра-гра-гра! - загоготiв Шляховий Коток. - Ти загинеш, дурний хлопчиську! Зараз я зроблю тебе пласким, мов зошит.
   - Чому загину? - розгублено спитав Малько-Ванько.
   - А тому, що це не жовта цеглина, а сiра! Хiба ти не бачиш?
   - Яка рiзниця?
   - А така, невiгласе, що Жовта цеглина та ще й на червоному кружечку - це одна з найкапоснiших дружинниць Знавця-Моргунця, i означає вона: "В'їзд заборонено". З'являється вона завжди в несподiваному мiсцi, там, де бiдолашнiй машинi нi розвернутися, нi позадкувати не можна... - Шляховий Коток зневажливо пирхнув i посунув на Малька-Ванька.
   "Так ось про яку цеглину говорив Жучок!" - здогадався хлопчик i раптом несподiвано для самого себе вигукнув:
   - Нiчого! Я зупиню тебе й цiєю!
   Розмахнувся щосили i жбурнув цеглину пiд переднiй блискучий вал Шляхового Котка. Той ще не встиг набрати швидкостi й, коли наштовхнувся на маленьку перешкоду, вiдразу ж зупинився.
   - Що це таке, що таке?- заволав вiн. - Мене зупинила сiра цеглина! Нечувано! А-а-а!
   Та Малько-Ванько вже не слухав його лементу й побiг униз. Там, у музеї, чекає на нього бiдолашний Жучок...
   ПОКАРАННЯ ВАРI
   Варя чимдуж крутила педалi, поспiшаючи на допомогу друзям. Нарештi вона вискочила з Похмурого тунелю й озирнулась. Вулиця i перехрестя безлюднi - загони Знавця-Моргунця вже пройшли.
   "Де ж це вони?" - подумала дiвчинка й пошукала очима друзiв, але на "Острiвцi безпеки" їх не було. I раптом вона побачила Рукастика-Смугастика - той стояв у центрi перехрестя i махав їй.
   - Ось де вiн! - засмiялася вона й повернула до Рукастика-Смугастика.
   - Стiй! Стiй, неслухняне дiвчисько! - раптом сердито вигукнув той.
   Це було так несподiвано й образливо, що Варя аж скипiла. Як вiн смiє називати її неслухняною?
   Та це, виявляється, зовсiм не той Рукастик-Смугастик! Замiсть блискучого шолома на головi в нього бiлiв берет.
   На руках бiлi рукавички, а обличчя не усмiхнене, як завжди, а суворе-пресуворе!
   - Порушниця! - проказав вiн суворим голосом. - Тричi порушниця, ти будеш й тричi покарана!
   - Чому це я порушниця? - образилася Варя. - Я нiчого не порушувала, їхала по велосипеднiй дорiжцi й жодного разу не вискочила за бiлу лiнiю. А що я до тебе зараз поїхала, так ти ж сам помахав менi рукою! Не дуже менi й хотiлося! Бувайте здоровi!
   - О-о-о! - застогнав Рукастик-Смугастик i схопився за берет. Вона абсолютно не знає Закону Вулиць i Дорiг! Навiть нiякого уявлення про нього не має... Тебе не можна випускати на вулицю!
   - Та поясни до пуття, що ж я порушила? Менi тут iнший Рукастик-Смугастик говорив, щоб я їхала по цiй велосипеднiй дорiжцi. Я так i їхала...
   - Вiн правильно казав... Туди можна їхати по цiй дорiжцi. А назад треба iншою - тiєю, що проходить на протилежному боцi вулицi. I цим ти порушила найперше правило Закону Вулиць i Дорiг - правило правого боку! Пiд час руху всi - i пiшоходи на тротуарах, I машини на дорогах - зобов'язанi триматися правого боку. Iнакше неминуче найстрашнiше зiткнення!
   Усе це вiн вимовив одним духом.
   - Звiдки я знала? - стенула плечима Варя.
   - Знати - твiй обов'язок! Друге порушення - тi не зупинилась, коли я повернувся до тебе обличчям Це - головне правило перехрестя! Порушення його веде до аварiї.
   Варя винувато похнюпилась.
   - I третє порушення, - невблаганно продовжував суворий Рукастик-Смугастик, - ти не зупинилась, навiть коли я пiдняв руку! За цим сигналом зупиняється весь рух на всiх вулицях, що ведуть до перехрестя!
   - Я думала... я гадала... що ти мене кличеш.
   - Якщо всi так подумають i кинуться до мене, коли я пiднiму руку, до чого це приведе?
   - До тебе, - прошепотiла дiвчинка. Рукастик-Смугастик мимохiть усмiхнувся, i Варя побачила, що вiн зовсiм не суворий, i вона посмiлiшала.
   - Але ж я не знала...
   - А ось для того, щоб ти знала, - знову посерйознiшав Рукастик-Смугастик, - ми зараз вiдправимо тебе, дiвчинко, до Кiмнати Знань. Там тебе пригостять дуже смачними пирiжками, якi полiпшують пам'ять, i тобi буде легше вивчити правила Закону.
   - Та менi треба якнайшвидше додому! - злякано запротестувала Варя.
   - Поки не опануєш правил, ми не випустимо тебе на вулицю. Багато отаких, як ти, поспiшають додому, а потрапляють до лiкарнi. Адже через твої незнання може виникнути аварiя.
   За його знаком звiдкiлясь з'явився ще один Рукастик-Смугастик, але в чорному беретi та чорних рукавичках. Вiн узяв дiвчинку пiд руку.
   - А велосипед! Треба вiдвести Петриковi!
   - Не турбуйся. I велосипед вiдведемо куди треба, i тебе.
   Дiвчинку привели до великої кiмнати, де всi стiни були обвiшанi кольоровими картинками. А посеред кiмнати на пiдлозi Варя побачила...
   ...мiсто!
   Таке ж iграшкове мiсто, як у таємничiй кiмнатi дитячого садка "Парасолька".
   Варя озирнулась. Рукастик-Смугастик кудись зник. Тодi вона простягла руку й торкнулася найближчої машини.
   Та покотилась - дедалi швидше й швидше...
   ДIД ДРАНДУЛЕТ I П'ЯТЕ КОЛЕСО
   Малько-Ванько вiдчинив хвiртку й зупинився. Широкий двiр був тьмяно освiтлений лiхтарями.
   Нiкого.
   Куди ж подiвся Жучок?
   Хлопчик огледiвся, потiм нерiшуче зробив крок, другий...
   - Стiй! Нi з мiсця!
   Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобiльне колесо. Точнiше, незвичайне, бо котилося саме, без нiякого мотора. Зате горлало нiби навiжене:
   - Попався! Ще один попався! Вiд мене не втечеш!
   Та Малько-Ванько й гадки не мав тiкати. Вiн з усмiшкою розглядав дивовижне колесо. Звiдки воно взялося? I тут згадав розповiдь Жучка про те, що тут, у музеї, запаснi частини гуляють ночами.
   - Виходить, це правда? - вихопилося у нього.
   - Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло бiля Малька-Ванька.
   - Те, що ви гуляєте вночi?
   - Дурницi! - запально вiдрубало колесо. - Всi перебувають на своїх мiсцях. Чому б це їм гуляти вночi? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!
   - Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?
   - Я - головний доглядач музею.
   - Ти дивись... Оце так...
   - А звуть мене П'яте Колесо.
   Настала мовчанка.
   - Боїшся? - раптом спiвчутливо спитало П'яте Колесо.
   - А чого б це менi боятися?
   - Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.
   - Тебе? - здивувався хлопчик.
   - Мене всi бояться! Ось Жучок, недавно...
   - Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де вiн?
   - Довелося вiдпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Вiн так боявся, так боявся! Тремтiв, заїкався, плакав... Ну, Дiд Драндулет i зглянувся над ним.
   - Який Дiд Драндулет?
   - Найголовнiший доглядач. Ось я тебе зараз i поведу до нього. Вiн такий суворий - жах! Але ти його не бiйся, гаразд?
   - I не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
   - Дiд Драндулет казав менi: "Ти найпотрiбнiше колесо! Про тебе навiть прислiв'я склали: "Потрiбен, як п'яте колесо". Ну, ходiмо до нього. - I воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
   У темному закутку бiля паркана хтось завовтузився i зiтхнув.
   - Кхе, кхе, кхе...
   - Дiдусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.
   - Ну, що там, що? - заскрипiло в закутку. - Що скоїлось?
   - Ще одного веду! Ще одного!
   Колесо пiдштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи i побачив пiд накриттям старий автомобiль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висiли в повiтрi - пiд автомобiлем виднiлися високi пiдпiрки.
   - Кахи, кахи, - продовжував вiдкашлюватися дивовижний автомобiль. Вiд напруги вiн ворушив колесами. - Ох, i нiченька сьогоднi... Навiжена! Чому галасуєш?
   - Ось! Знову зловмисника привiв!
   - Овва! - продеренчав Дiд Драндулет. - Ну й часи пiшли: по два зловмисники за одну нiч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся вiн до Малька-Ванька.
   - Я Жучка шукаю.
   - Кого? Га?
   - Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.
   - Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.
   - Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотiв йому нову фару дати та шину замiнити, а вiн так налякався, навiть слухати не захотiв, одне тiльки торочив: вiдпусти та вiдпусти, дiдусю, бiльше, мовляв, не буду. Довелося вiдпустити... Ото дременув!
   - Мене злякався, мене! - пiдскакувало П'яте Колесо. - Правда, Дiду Драндулете?
   - Правда, правда.
   Малько-Ванько з усiх бокiв роздивлявся недоладного автомобiля.
   - А чому ти такий дивний? - нарештi не витерпiв вiн.
   - Не дивний, а давнiй, - образився Дiд Драндулет. - Коли я молодий був, нiхто не називав мене дивним, а навпаки, самi диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабрiолет! Який гарний та гожий!
   - Не Кабрiолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - I все ти плутаєш, дiдусю...
   - Сам ти плутаник! - розсердився Дiд Драндулет. - Кажу тобi, що я - Кабрiолет. Це вже коли постарiв та спорохнiв, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарiєш - i тобi якусь назву придумають... П'ята Дiрка!
   П'яте Колесо надулося вiд образи й вiдкотилося вбiк. А Дiд Драндулет так розходився, що аж пiдстрибував на пiдпiрках.
   - Чи ти знаєш, чи вiдаєш, хто такий Кабрiолет? Рiд Кабрiолетiв найзнатнiший i найдавнiший у Чарiвнiй Круговертi! От життя тодi було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тiльки недовго так тривало... - закiнчив вiн сумно.
   - Чому? - в один голос запитали хлопчик i П'яте Колесо.
   - Ось послухайте...
   БЕЗЛАДДЯ
   - Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тiльки бачив я все на власнi очi, - почав Дiд Драндулет. - Коли з'явилися першi автомобiлi, вони самi ще не знали, якими їм бути. I небаченi чудовиська запрудили шляхи.
   Рогатi автомашини.
   Їжаки-автомобiлi, в яких кузови були всiянi гострими сталевими голками.
   Гнучкi й довгi машини-гадюки.
   Круглi та тугi, нiби м'яч, грузовики. Вони могли пiдiбгати колеса й котитися бездорiжжям.
   Автострибуни.
   Були навiть автомобiлi, якi могли розсипатися на безлiч маленьких автомобiльчикiв, пролiзти через будь-яку шпаринку, а потiм з'єднатися i знову їхати далi.
   Були машини з вiсьмома колесами - чотири внизу, стiльки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокiйнiсiнько їхати далi догори дном.
   Зустрiчалися триколiснi та двоколiснi. А одного разу з'явився автомобiль на одному колесi! Чудернацький вигляд вiн мав - довгий i тонкий, мов телеграфний стовп.
   - Як же вiн їздив на одному колесi? - здивувався Малько-Ванько.
   - Ще й як їздив! Автостоп - так його стали називати - хвацько носився не тiльки по дорогах, а й по стежках, бордюрах i навiть... по карнизах будинкiв.
   - А по карнизах навiщо? Хiба була потреба?
   - Потреба була! Тому що - i це було найголовнiшим - автомобiлi не тiльки не знали, який вигляд вони мали, а й не вiдали, як їздити. Кожен мчав, куди хотiв i як хотiв. Плутанина, безладдя! I була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварiї, чвари, скандали, бiйки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обiймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалi бiльше. I ось одного разу на головнiй площi Круговертi утворився величезний затор. Тиснули з усiх бокiв i дедалi сильнiше. От у когось затрiщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвiтенний!
   Але раптом настала мертва тиша - всi онiмiли з жаху. Високо над площею запалало червоне свiтло! Червоне! А треба сказати, що автомобiлi бояться червоного свiтла як вогню. Тому що в нас, автомобiлях, повно бензину, мастила. Ледь iскра потрапить - не поїдеш, а полетиш! Ось тiльки в рiзнi боки, кахи-кахи... в рiзнi боки.
   - Ну, а далi, далi! - пiдстрибувало П'яте Колесо. - Хто вибухнув, хто згорiв на перехрестi, га?
   - Нiхто не вибухнув, нiхто не згорiв, - сварливо вiдповiв Дiд Драндулет. - А горiла червоним свiтлом єдина фара Автостопа - двi ж на ньому нiде було примостити, хiба що як гудзики - одна пiд одною.
   Його затиснули на самiсiнькiй серединi перехрестя з чотирьох бокiв, та так, що вiд напруги й гнiву фара почервонiла. Всi спочатку злякались - а раптом Автостоп палає? I онiмiли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Вiн завив, нiби сирена.
   - Е-е-гей! - волав вiн. - Що ви робите, дурнi автомобiлi - мiднi лоби, залiзнi голови? Навiщо душите й калiчите один одного? Адже дороги навколо вiльнi, вiльнi! їдьте, куди хочете!
   - Де ж вони вiльнi? - загомонiли машини. - Ми не бачимо. Всi дороги забитi, запрудженi.
   - Це тому, що ви дивитесь пiд колеса й далi свого радiатора нiчого не бачите! - гукав Автостоп. - А я бачу далеко. Я бачу вiльний шлях!
   I вiн почав показувати машинам, куди їхати, i так блискав червоним вогнем, що всi машини швиденько розбiглись.
   Автостопу дуже сподобалось командувати, й вiн залишився на перехрестi. Але всi машини об'їжджали площу - так вони боялися небаченого червоного вогню. I серед автомобiлiв пiшли страшнi чутки про перехрестя, на якому злий Автостоп живцем спалює неслухняних.
   Дiд Драндулет замовк i, здається, заснув. П'яте Колесо нетерпляче забiгало навколо, потiм штовхнуло старого.
   - Га? Що? - прокинувся той.
   - Все ти казки розказуєш, дiду! - заверещало П'яте Колесо. - А що далi - не знаєш, не вiдаєш. Ось i мовчиш. Вигадуєш, мабуть...
   - Нiчого я не вигадую, - розсердився Дiд Драндулет. - Якщо не подобається, можу не розповiдати.
   - Розповiдай, розповiдай далi! - почали навперебiй Просити Малько-Ванько i П'яте Колесо. - Нам дуже цiкаво...
   Дiд Драндулет пом'якшав i продовжував:
   - I зажурився самотнiй Автостоп, затужив. А залишити перехрестя не зважувався: а якщо автомашини знову з'їдуться та без нього, височезного Автостопа, перечавлять одна одну?
   Та одного разу занесло на площу якогось малюка, котрий втiк з дому вiд батькiв. Коли вiн побачив таку простору площу, то навiть заверещав вiд захоплення i почав носитися туди й сюди. I ледве не налетiв на Автостопа.
   Вибачився чемно, позадкував, а потiм об'їхав навколо нього й питає:
   - А чому ти такий витягнутий?
   - Щоб далеко бачити, - вiдповiдає лагiдно Автостоп. Вiн теж зрадiв малюковi.
   - А що це там свiтиться нагорi, га? У твоєму оцi?
   - Це свiтиться надiя моя зелена.
   - Зелена! Зелена! - застрибав малюк. - Зовсiм як м'яка травичка на лужку бiля нашого будинку.
   I вiн помчав по майдану й вигукував:
   - Сюди! Всi сюди! Подивiться, яке гарне свiтло я знайшов!
   На його лемент збiглись автомобiлi з усього мiста. Та коли побачили, що в єдинiй фарi Автостопа палає не страшне червоне свiтло, а зовсiм iнше - променисто-зелене, невимовне зрадiли.
   - Ой, як це чудово! - казали вони. - Зелене свiтло - то колiр тiнистого гаю, рiвних лiсових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишнi улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водицi, яка не засмiтить радiатора. Хай же це свiтло горить завжди, наш улюблений Автостопе, i нагадує нам про тi приємнi хвилини, коли ми гуляли на околицi Круговертi.
   I вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився i не знав, куди подiтися вiд радостi. А зелене свiтло розгорялося дедалi яскравiше i яскравiше, поки не стало чисто смарагдовим. Тодi у всiх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше i заспiвали:
   Наш зелений,
   наш зелений,
   наш зелений Автобрат!
   I вiднинi
   прислухайтесь
   до усiх його порад!
   А за мiстом на смiтнику в цей час вовтузився Смiттєвоз. Вiн по саму кабiну вивалявся в багнi i в розпал веселощiв з'явився на головнiй площi. Вiн мчав щодуху й галасував:
   Тра-та-та, тра-та-та,
   Геть з дороги, дрiбнота!
   Ось-ось очманiлий гультiпака врiжеться у танок... I раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнiвно подивилося з неба. Смiттєвоз тiльки жалiбно вискнув i рiзко загальмував.
   - Як ти посмiв з'явитися сюди в такому виглядi? - загримiв Автостоп. - Менi соромно за тебе!
   - Пробачте менi, - заскиглив Смiттєвоз. - Я бiльше нiколи-нiколи не буду, тiльки не заслiплюйте мене...
   - Гаразд, на перший раз я тобi вибачу, - мовив Автостоп. - їдь i працюй. Добросовiсно збирай i вози смiття, наводь чистоту на вулицях.
   Присмирнiлий Смiттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потiм його тiльки й бачили. Кожному зустрiчному вiн розповiдав про всесильного чарiвника Автостопа, який одним поглядом може заслiпити...
   - Ось так, дiти мої, i залишився Автостоп командувати на перехрестi. А щоб бачити все довкруж, завiв багато очей. I кожен, хто пiдiйде до перехрестя, знає: запалали горiшнi очi червоним свiтлом це найсуворiший наказ зупинитися. Середнi, жовтi, радять почекати. А нижнi, зеленi й лагiднi, дозволяють рухатися. I називається звiдтодi цей всесильний чарiвник...
   - Знавцем-Моргунцем! - вигукнув Малько-Ванько.
   - А країна стала називатися Чарiвною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається i не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помiчникiв - цiла дружина, - продовжував Дiд Драндулет. - Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. I всi машини їх слухаються...
   - Нi, вже не слухаються, - сумно промовив Малько-Ванько.
   - Як це так? Чому не слухаються? - здивувався Дiд Драндулет. - Хто їм дозволив?
   Малько-Ванько похнюпився. Адже це вiн у всьому винний! I розповiв про те, що сталося цiєї ночi у Чарiвнiй Круговертi.
   - А зараз менi треба розшукати Варю, - закiнчив вiн.
   - Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, - закректав Дiд Драндулет. - Поїдемо разом шукати Варю.
   - Оце добре! - зрадiв хлопчик.
   - На спасибi далеко не заїдеш, - пирхнув Дiд Драндулет. - Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напiй бензинчиком i водичкою, а потiм я тебе повезу. Гаразд?
   - Гаразд! Тiльки... тiльки я не знаю, як це робиться.
   - А я покажу! - пiдскочило П'яте Колесо. - Я тобi все-все покажу!
   I хлопчик узявся за роботу. Вiн ретельно стер порохняву з кузова Дiда Драндулета, щедро змастив усi суглоби, залив води й чистого бензину...
   - А тепер поверни важiль - отой, що внизу, - промовив Дiд Драндулет.
   Малько-Ванько вчепився за важiль, натужився i з великим зусиллям повернув його. Пiдпiрки повiльно опустилися. Дiд Драндулет скрипнув i опинився на землi. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-пiд накриття, зробив велике коло по двору i хвацько загальмував. Вiн блищав, мерехтiв i взагалi - сяяв!
   - Згадаймо молодiсть!- вигукнув вiн. - Ну, тепер сiдай, зараз помчимо!
   Малько-Ванько стрибнув на сидiння i з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамитi. В кабiнi старого автомобiля було затишно й зручно.
   - I я з вами! I я з вами! - заскакало навколо П'яте Колесо.
   - А хто ж буде стерегти музей? - заперечив Дiд Драндулет.
   Але П'яте Колесо так жалiбно зашипiло, що вiн пом'якшав i урочисто проголосив:
   - Тепер ти залишаєшся найголовнiшим наглядачем.
   П'яте Колесо вiдразу гордовито роздулось. Дiд Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нiкого iз зловмисникiв i близько не пiдпускати.
   ПРАВИЛЬНИЙ ПРОФЕСОР
   Туман плавав навколо Варi, над Варею i в очах Варi.
   З туману раптом долинув сердитий голос:
   - Скiльки разiв попереджав: не залишайте дiтей самих... у мiстi. Вони так i дивляться, аби щось з мiсця зрушити... або когось. Особливо отi... оцi... якi не мають знань.
   - А сюди тiльки такi й потрапляють, - чомусь радiсно вiдповiв iнший голос.
   - Тим бiльше, тим бiльше!
   Туман розсiявся. З нього випливли двi фiгури. Одна була знайома Варi. Рукастик-Смугастик, який привiв її сюди, виструнчився посеред Кiмнати Знань. А iнша фiгура... оце так фiгура! Окуляри - найбiльшi окуляри, якi Варя бачила в життi. Нiс - найбiльший нiс! Ось на такому носi й могли триматися такi великi окуляри. Волосся - найзапатланiше волосся! Здавалося, кожна волосинка так i хотiла злетiти з голови.
   Фiгура помiтила, що Варя дивиться на неї, i спрямувала на дiвчинку довгий i сухий палець:
   - Ще хвилина - i ти б могла загинути. - Палець накреслив дугу i вказав на iграшкове мiсто бiля нiг Варi. - Добре, що я встиг вчасно уповiльнити... запобiгти... зупинити...
   Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще бiльше, i по ньому пролетiли блакитнi iскри.
   - Професоре, у вас голова iскрить! - злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.
   - Це думки iскрять, думки, - сварливо вiдмахнувся Професор. - Так ось, зараз я зберуся з думками й скажу... - Вiн знову повернувся до Варi: - Дивись, що наробила твоя цiкавiсть!
   Дiвчинка пильно подивилась на iграшкове мiсто. Нiби нiчого в ньому, на перший погляд, не змiнилося. Ось тiльки автомобiль... той, до якого вона доторкнулась. Вiн валявся догори колесами!