— Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.
— І батько послухався?
— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.
— І потім був знайдений у бункері в лісі.
— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.
— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?
— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.
— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.
— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.
— Ніхто про це не знав, крім міліції.
— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?
— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.
— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.
— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…
— Боже милостивий…
— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?
— У нас тут багато старих людей.
— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.
— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!
Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.
Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.
— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.
Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
— І батько послухався?
— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.
— І потім був знайдений у бункері в лісі.
— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.
— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?
— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.
— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.
— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.
— Ніхто про це не знав, крім міліції.
— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?
— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.
— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.
— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…
— Боже милостивий…
— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?
— У нас тут багато старих людей.
— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.
— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!
Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.
Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.
— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.
Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Гонитва за браконьєрами. — Я захоплюю човен браконьєрів. — Пожиток з ласунства. — Непевний тип. — Що ховало давнє кладовище. — Знахідки в старих могилах. — Кондраса заарештовано. — Тереза викрадає човна. Зустріч у лісі. — Куди попливла Тереза?
Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.
Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.
— Утік! Скочив у човна і втік, — підбіг до мене Соколине Око. — А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!
Я з'їхав на воду. Це було ризиковано, — самому переслідувати браконьєра, який, певне, мав зброю. Тільки опинившись на воді, я усвідомив усю небезпеку свого вчинку. Але не міг же я сказати гарцерам, що злякався. Та й роздумувати не було часу. Браконьєр підпливав до правого берега, між нами залишалося якихось двісті метрів. Його човен мав невеличкий мотор, який голосно гуркотів. І те, що невідомий плив на моторному човні, викликало в мене почуття спортивного суперництва.
Я ввімкнув дальні фари, промені сковзнули по човну втікача. Збільшивши швидкість «сама», я уже ні на мить не спускав з нього променів фар.
«Сам» плив явно швидше за човен. Минуло заледве кілька хвилин, а я опинився вже метрів за п'ятдесят від браконьєра. Фари сліпили його, і він, мабуть, не годен був навіть роздивитися, хто за ним женеться. Утікач тільки бачив, що те «щось» мчить швидше і просто на нього. Аби ще більше настрахати його, я кілька разів натис на клаксон. Річка понесла гучний і дзвінкий голос автомобіля. Коли спершу браконьєр збирався тікати вниз річкою, то тепер, мабуть, передумав. Зрозумівши, що врятуватися на човні не пощастить, він вирішив тікати на берег. Ще тридцять метрів… двадцять… десять…
Човен зарився в пісок. Я побачив, як чоловік вискочив з нього й метнувсь у кущі верболозу.
Шукати браконьєра в побережних кущах не було сенсу. Я пристав до берега, вийняв з багажника автомобільний трос, прив'язав човна до «сама» і рушив назад. «Якщо в наших руках, — думав я, — опинився човен, то рано чи пізно міліція знайде його власника. Тим паче, що це не простий човен, а моторний».
На березі мене зустріли гарцери радісними вигуками: «Віват! Ура!» Вони витягли браконьєрового човна далеко на берег і поставили при ньому варту. Тепер я довідався від Телля початок цієї пригоди.
І знову виявилося, яку важливу роль відіграв друг Палька-ласун.
— Він знову, не спитавшись дозволу, подався ввечері до малинника, — розповідав Телль. — Дістався він туди без жодних пригод, наївся малини і вже вертав до табору, коли враз у загайнику біля кладки через протитанковий рів побачив двох чоловіків, що розставляли між ялинками залізні пастки. Палька прожогом кинувся до начальника табору. Ми саме лягали спати після вечірнього переклику, коли тривожно заграла сурма. Ой, що робилося в таборі! Дехто побіг переслідувати браконьєрів у самій білизні, бо не встиг одягтися. До лісу мчали геть усі, в кожного був електричний ліхтарик, тож браконьєрам могло видатися, що за ними женеться ціла армія. Вони тікали що мали духу. А тоді надумали дуже хитро — розбігтися. Один мчав у глиб лісу, а другий — у протилежний бік, до річки. Ми розгубилися: кому бігти за тим, що втік до лісу, а кому — за тим, що побіг до річки? Невдовзі той, що чкурнув у лісові хащі, зник нам з очей. Ніби крізь землю запався. Це сталося біля того бункера, де ми знайшли кістяк. А другий браконьєр устиг добігти до човна. На щастя, ви вчасно опинилися на березі…
— Так, так, це був надзвичайно щасливий збіг обставин, — почувся знайомий голос.
І до «сама», біля якого я розмовляв із Теллем, підійшов пан Кароль.
— Ви тут? — здивувався я. — Ви теж переслідували браконьєрів?
— І дуже енергійно. Особливо того, що зник у лісі, — підтвердив Телль.
— Я повертався з річки. Ловив рибу, — пояснив пан Кароль, показуючи на вудки. — Раптом почув, як у таборі тривожно заграла сурма, а тоді побачив гарцерів, що бігли лісом. Я приєднався до них, і ми напевне догнали б браконьєрів, аби не їхній фортель.
Мені крутилося на язиці: «А я гадав, що ви кинули рибалити заради приємної розмови в кав'ярні», та стримався, бо не хотів, аби пан Кароль дізнався, що я стежив за ним, А тут підійшов до мене друг Палька, наш знаменитий ласун. Я радий був з ним познайомитися, адже ж завдяки його схильності до ласощів ми довідалися про чорний лімузин, що приїжджав вечорами до лісу, і звільнили Скалбану.
Цього разу ми теж мали пожиток із Пальчиного ласунства.
Друг Палька був високий, худорлявий, з довгою шиєю й маленькою головою. Я завжди уявляв ласунів тільки товстунами. А Палька був худий і, як на мене, дуже кумедний.
— Я гадаю, що матиму якусь нагороду, — сказав друг Палька, гордо випинаючи худі груди. — Це завдяки мені влаштовано облаву на браконьєрів.
— Найшвидше ти матимеш суворе зауваження, — урвав його Телль. — Знов без дозволу пішов з табору після вечірнього переклику.
Хлопці засперечались. Я покинув їх чубитись і разом з паном Каролем поїхав до нашого табору.
— Як сталося, що один браконьєр зник вам з очей, наче крізь землю запався? — спитав я дорогою пана Кароля.
— Він був од нас щонайбільше за двадцять кроків. Перебіг кладкою через протитанковий рів і нараз наче розвіявся в повітрі.
— Гарцери запевняють, що це сталося біля того бункера, де знайдено людський кістяк.
— Я не знаю, де знайдено кістяк, — знизав плечима пан Кароль. — Адже було дуже темно, і хоч гарцери мали електричні ліхтарі, в лісі не важко сховатись.
— А надто, коли в ньому є давні бункери.
— Ми заглядали і в давні бункери, — відказав пан Кароль.
Зненацька мені сяйнула досить дивна й несподівана думка. Замислившись, я змовк. Пан Кароль теж не сказав більше ані слова, і ми мовчки доїхали до табору.
Одразу ж я ліг спати. Вночі мені снилося, наче хтось у чорному кружляв лісовими стежками, а я за ним гнався. Я був уже зовсім близько, ось-ось мав схопити його за плече, коли нараз ноги в мене скам'яніли. Той у чорному озирнувся, і я вмить упізнав пана Кароля. Він чимраз далі віддалявся од мене, тоді зробив рукою якийсь таємничий рух, земля розступилась, і пан Кароль зник мені з очей…
Я прокинувся досить пізно, страшенно голодний. Харчі скінчилися, табір антропологів був порожній, усі пішли працювати на розкопки, і не було в кого позичити навіть шматка хліба. Не лишалося іншої ради, як натщесерце їхати до міста.
Я поснідав у молочному барі на вулиці біля костьолу. А по тому на ринку зустрів Телля і його хлопців.
— Ми йдемо на розкопки в парк дідича Дуніна, — пояснив Вільгельм Телль. — Пані магістр Аліна обіцяла нам розповісти про те, що там уже знайдено.
Сьогодні там працює і пані Залічка, — додав Соколине Око. — Вона пояснить нам, до яких типів людей ми належимо.
— Я одразу можу сказати, який ти тип, — втрутився Чорниця. — Ти темний тип.
— А ти непевний тип, — відрубав Соколине Око.
— Цитьте! Не сваріться, — угамував їх Телль.
Хлопці сіли до мене в машину, й ми поїхали в парк дідича Дуніна. Кількасот років тому саме тут, на невеликому горбі над озером, було кладовище. Тепер, звичайно, від нього не лишилося й сліду, а від озера зосталася тільки сажалка. Над сажалкою височів палац, в якому жили Дуніни. Допіру, коли в Дуніновому палаці розмістилася сільськогосподарська школа і в парку почали копати рови для каналізаційних труб, в землі знайшли давні людські кістяки.
Антропологи зняли верхній шар землі на чималій площі, що утворювала квадрат. Нагорі могили виявилися одразу під поверхнею, адже протягом кількасот років дощі розмили землю. А ті могили, що були нижче, вкривав шар землі завтовшки з метр. Людські кістяки добре збереглися, бо земля була тут суха. Вони лежали рівними рядами, недалеко один від одного. Жовто-брунатні черепи й кістяки добре вирізнялися на тлі золотавого піску.
— Які ці кістяки маленькі… — сказав півголосом Вільгельм Телль.
— Справді, — згодилася Залічка, — майже дві третини могил — це могили дітей. За давніх часів була величезна смертність серед немовлят і дітей. Люди не знали таких ліків, які є тепер, не вміли запобігти пошестям, не було загального медичного нагляду. За колишніх важких і складних умов могла вижити тільки дужа й надзвичайно здорова людина. Отож вік людини тоді був значно коротший, ніж тепер.
— Коротший? — здивувався Телль. — А я читав у якійсь книжці, що люди в давнину були куди здоровіші, дужчі, міцніші й жили дуже довго.
— Звісно, були одиниці, які доживали похилого віку, — втрутилася в розмову пані Аліна. — Та пересічна людина в давнину жила менше, ніж тепер. Вона була нижча, дрібніша, хоч, безперечно, траплялися й такі, як циклопи, велетні. Старі кладовища розповідають про давніх людей. Вивчаючи кістки, можна довідатися, скільки літ було людині, коли вона померла, а часом навіть — на що слабувала за життя і з чого померла. Ми відкрили тут майже сто могил, і тільки в кількох лежали останки літніх людей. Решта — дітей, юнаків, молоді, що померла, як кажуть, у розквіті життя. Погляньте, які ці кістки дрібні, вони мають сліди ревматизму, рахіту. Інша річ, що на цьому кладовищі ховали незаможних. Багатіїв, лицарів ховали в склепах під костьолом. Але це свідчить про те, що бідні люди в давнину жили зле, будь-яка хвороба збивала їх з ніг, серед них панувала висока смертність, адже вони нічогісінько не знали про гігієну, не вміли боротися з моровицями.
Кладовище, яке ми розкопуємо, — вела далі магістр Аліна, — закладено, очевидно, в XI столітті, і ховали тут людей аж до XIII століття, бо саме до того часу належать наймолодші могили. Більшість могил розташована типово для кладовищ того періоду: небіжчиків ховали неодмінно головою до заходу. В деяких могилах є рештки домовин, дерево погнило майже дощенту, а залізні цвяхи зостались. Іноді небіжчиків, — мабуть, найубогіших, — ховали без домовин, їх тільки загортали в саван, про що свідчить характерна поза кістяка.
Біля кістяків ми знайшли багато прикрас — обручі, сережки, бронзові персні, залізні пряжки від пасків, скляне намисто. В одній дитячій могилі чудово збереглася невеличка тасьма з оригінальним геометричним орнаментом. У кількох могилах знайдено монети, які були, певне, в одязі померлих. Варто також згадати, що ми знайшли монети, які лежали в устах небіжчиків. Це свідчить про те, що в нашому краї досить довго зберігалися серед найбід-нішого населення поганські звичаї. Про шанування цих зви чаїв свідчать і речі щоденного вжитку — залізні ножі, глиняні прядки, — що часом ми знаходимо в могилах…
Наприклад, у тій могилі в кутку кладовища, — показала магістр Аліна, — взагалі не було кістяка. На тому місці, де мав бути череп, стояв глиняний посуд із курячими кістками. Це яскравий вияв поганських вірувань і поганських звичаїв.
На цьому огляд давнього кладовища скінчився. Ми не хотіли докучати пані Аліні, бо навколо всі напружено працювали, робітники відкидали землю, а студенти щіточками відчищали кістяки.
Опівдні на розкопках оголосили півгодинний відпочинок. Тоді я звернувся до Залічки:
— А до яких рас належали наші предки? Мене цікавить, ким вони були з точки зору антропології?
— Ви маєте на увазі тих людей, які поховані на цьому кладовищі? Якщо йдеться про ці кістяки, то спершу ми повинні їх вивчити, виміряти черепи, провести низку копітких наукових досліджень. Зрештою, ніяких висновків не можна зробити, поки не обстежимо всього кладовища. Але існує багато наукових праць про расовий склад населення, що жило на наших землях навіть за дуже давніх часів, наприклад, за кам'яного віку.
— О, це мене дуже цікавить, — сказав я.
— Мій колега недавно надрукував наукову статтю на цю тему. Матеріал, який він дослідив, свідчить про те, що на наших землях за часів кам'яного віку жило населення дуже неоднорідне щодо рас. Близько тридцяти відсотків становили представники білої раси, близько п'ятдесяти — біло-жовті метиси, десять відсотків — представники жовтої раси. Але в усіх випадках переважав елемент жовтої раси. Та поволі цей елемент поступився місцем чи перед елементом нордичним, — ми знаємо, які були нордійці: довгоголові, біляві, блакитноокі, — чи перед елементом кроманьйонським. Для кроманьйонської раси характерна довга голова й широке обличчя з досить широким носом, — щось схоже на білого негра, — будова тіла масивна, волосся біляве, навіть рудаве, шкіра світла, очі блакитні або сірі. Ця раса, як я вже казала, дуже давня, походить ще з часів палеоліту. Тепер вона майже зовсім зникла. Можна вважати, що в ранньому середньовіччі на наших землях відбулася сильна нордизація населення.
— А тепер? Яке населення в Польщі тепер?
— Остаточних наслідків найновіших досліджень ще немає. Є тільки певні відомості з довоєнних часів. Проте можна сказати, що теперішнє населення Польщі походить від шести рас, — чотирьох білих і двох жовтих.
До нашої розмови прислухалися Телль та інші хлопці. Відчувши, що я вже наговорився з Залічкою, вони взялися самі розпитувати її:
— А до якої раси належите ви?
— А ми?
— Я — представник так званого динарського типу, — терпляче пояснювала Залічка. — В мене світла шкіра, темне волосся, я висока, маю коротку голову, довгасте обличчя, вузький горбатий ніс і великі ступні.
Я глянув на Заліччині ноги. Справді, ступні в неї були чималі. Принаймні в мене були такі самі, хоч я вищий за неї.
— А ти, Теллю, здаєшся мені представником середземноморської раси. Для неї характерні невисокий зріст, довгий тулуб, смаглява шкіра, темне волосся, темні очі, досить вузький ніс і довга голова.
— А я? — домагався Чорниця.
— Визначити тип можна тільки, коли його докладно вивчиш, — засміялася Залічка. — Та припустімо, що я не помилюся, коли скажу, що ти, мабуть, представник альпійського типу, адже в тебе досить світла шкіра, темне волосся, карі очі, обличчя не дуже довге, вузький ніс, кругла голова і ти невеликий на зріст.
— Неправда, — розсердився Чорниця. — Я зовсім не малий.
— Я ж не казала, що ти малий. Але Соколиному Окові стільки ж років, як тобі, а він куди вищий. Соколине Око схожий на представника північно-західного типу. В нього біла веснянкувата шкіра, голова видовжена, обличчя теж довгасте й досить широке, вузький ніс, хлопець він стрункий і високий.
На розкопках знову почалася робота, і Залічка від нас пішла. А я спитав Телля зовсім про інше:
— Ти розповідав мені, Теллю, що гнався за браконьєром, який тікав у ліс. Чи ти добре пам'ятаєш те місце, де він зник?
— Пам'ятаю, — кивнув головою хлопець. — Це було біля бункера, в якому ми знайшли кістяк.
— Але ж він не сховався в бункері. Там же сила-силенна червоних мурах.
— Ні, він не сховався в бункері, ми зазирали туди й присвічували ліхтариками.
— То що ж тоді з ним сталося? Він же не випарувався.
— Може, він якось непомітно добіг до загайника і сховався в гущавині? Шукати його далі я лишив хлопцям, а сам побіг до річки за другим браконьєром.
До нас знову підійшла Залічка.
— Ви увесь час тільки перешіптуєтесь із хлопцями, весь час провадите таємні наради. Коли б я була детективом, як пан Кароль, то насамперед намагалася б вилучити з пошуків колекцій дідича Дуніна саме вас.
— Пан Кароль не детектив, — зауважив я не знати вже котрий раз. — Він навіть просив мене переконати вас, що не треба називати його детективом, бо він звичайний поштовий службовець і не хоче мати неприємностей через те, що його вважають за іншу особу.
— Він так вам сказав? — з захватом спитала Залічка. — Ой, яка ж це хитра людина!
Мене взяла злість.
— Прошу пані, — почав я дуже ввічливо, хоч був такий роздратований, що аж тремтів. — Я ніяк не можу збагнути, що ви, така обізнана з науковими проблемами, як-не-як, перспективний молодий науковець, саме ви, повторюю, з іншої точки зору дуже наївні. Можу сказать вам наперед, що за кільканадцять років ви станете тим анекдотичним вченим, що ввійшов у приказку, і з вас завжди кепкуватимуть студенти.
— Я не наївна, — похитала головою Залічка. — І тому не звертаю уваги на ваші слова.
— Пан Кароль не детектив, — розпачливо повторив я.
— Не детектив? А хто ж він тоді?
— Поштовий службовець. Приїхав сюди у відпустку. Він рибалить, відпочиває.
— Ми отримали листа, що до нашого табору приїде детектив. От і приїхав пан Кароль, тож немає ніякого сумніву, що він детектив.
— А я?
— Ви?
— Я теж приїхав сюди.
— Ні, ви вже були тут, коли ми приїхали.
Я махнув рукою. Розмова з Залічкою тільки роздратувала мене. Я сів на «сама» і помчав до міста. Купивши дещо в крамницях та пообідавши в заїзді, я повернувся о другій пополудні до свого намету.
Там на мене чекала Ганка. Вигляд у неї був зажурений.
— Батька затримали в Повітовій комендатурі, — сказала вона. — Мати в розпачі, а я не маю найменшого уявлення, що за таких обставин треба робити. Чекаю на вас уже години зо три. Тут був пан Кароль, я радилася з ним, так він сказав, якщо батька затримали після першого допиту, значить, його підозрюють в убивстві Плюти.
Запала довга мовчанка.
— Мені здається, — сказав я, — ще немає причини для розпачу. Коли все те, що ви мені вчора розповіли, правда, то справа закінчиться на користь вашого батька. Міліція не звинуватить батька тільки через те, що Плюта перед смертю ночував у вашому домі. Міліції треба довіряти.
— Вам легко казати, бо арештували не вашого батька. Та взагалі, — знизала вона плечима, — хіба вас обходить мій клопіт?
— Повірте, що я дуже вам співчуваю.
— Аякже, страшенно мені співчуваєте, — глузливо мовила Ганка. — Поїхали гуляти на човні в товаристві свосї симпатії…
— Я? Що ви кажете? Якої симпатії? Коли?
— Ну, сьогодні вранці прийшла до нас ваша знайома, Тереза, і сказала, що ви просите позичити човна, бо хочете покататися по Віслі.
— Я?
— Еге ж, ви.
— Дурниці. Я нікого не просив позичати човна і не збирався плавати по Віслі, тим паче з Терезою.
— Тоді ця дівчина вкрала у нас човна!
Ганка побігла додому, а я лишився сам, пойнятий недобрим передчуттям. «Чого знову шукає тут Тереза і навіщо їй човен?» — міркував я, хоч на кожне питання міг би легко відповісти. Виходячи тоді з машини, дівчина виразно пояснила мені, що ані Гертель, ані вона не кинуть шукати Дунінових колекцій. А човен? Мабуть, Тереза чи Гертель хотіли переплисти на той бік річки, бо їх вели туди якісь сліди.
Я знову сів у машину й поїхав до роздоріжжя, а далі до місця, де колись причалював річковий пором. Тут звернув ліворуч, на дорогу, якою гнався за чорною Гертелевою машиною. Доїхавши до малинника, я зупинив «сама» в тому місці, де спинявся Гертель, і подався пішки до колишніх бункерів. Проминувши лаз до залізобетонного підземелля, в якому ми знайшли зв'язаного Скалбану, я опинився біля протитанкового рову, заповненого водою. Пройшовши до кладки через рів, я звернув ліворуч до бункера.
І завмер. Обіч стежки хтось сидів на старому пні. Під моєю ногою нараз тріснула гілка, той «хтось» озирнувся і кивнув мені. Це був офіцер Головного управління міліції.
— Добридень, — привітався я. — Чув, що ви знайшли вбивцю. Начебто арештували Кондраса.
— Арештували? — здивувався офіцер. — Півгодини тому я провів Кондраса майже до самої його хати. Допит тривав довго, бо Кондрас мав показати нам острів та будку на ньому, але про арешт я нічого не знаю.
Я полегшено зітхнув.
— Тоді, — сказав я, — чого ви прогулюєтеся лісом, а не шукаєте справжнього вбивцю? Сподіваєтесь його тут здибати?
— Я дихаю свіжим повітрям, — засміявся офіцер. Нараз він споважнів.
— Чи ви вчора теж ловили браконьєрів?
— Та це ж я захопив їхнього човна, — гордо відказав я.
— А-а, так, — мовив він трохи розчаровано. — п гадав,
ви гналися за тим, що зник у лісі. Я вдарив себе по лобі. — Розумію, все розумію. Вас теж зацікавило, куди зник браконьєр.
— Як гадаєте, чи є хоч крихта правди в тому, що подейкують люди про два підземні поверхи давніх бункерів?
— У такому підземеллі ми знайшли зв'язаного Скалбану.
— Кого? Скалбану? Хто це? Де це було?
— Скалбана — рибалка, живе на тім боці Вісли. Чому його зв'язали, невідомо, він не хотів нам нічого пояснити. А зв'язав його, мабуть, Гертель, власник чорного лімузина.
— Пане! — заволав міліціонер. — Кажіть якось зрозуміліше, бо я нічого не можу збагнути.
І я розказав йому про чорну машину, що вночі кружляла лісом, про гонитву за паном Гертелем, про допомогу спостережливого ласуна Пальки і, нарешті, як ми знайшли підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану.
Офіцер міліції аж за голову схопився:
— Боже ж ти мій, чом ви все це розповідаєте мені тільки тепер? Та ж це дуже важливі деталі.
— А сьогодні я дізнався, — вів я далі, — що та дівчина з автостопом, Тереза, знову прийшла сюди й «позичила» Кондрасового човна.
— Човна? — замислився він.
— Так. Мабуть, вона хотіла дістатися на той бік Вісли. Знаєте, мені спало на думку, чи це не зв'язано якось із Скалбаною… Він живе на тім боці.
Офіцер схопив мене за руку.
— Я мушу негайно їхати до Скалбани. Чи ви не знаєте, де тут можна дістати човна?
— Не знаю. Але я можу перевезти вас через Віслу.
— То ви маєте в своєму розпорядженні якогось човна?
— Ні, я перевезу вас на автомобілі.
— На чому? — здивувався офіцер. — Ви знову відволікаєте мене від діла?
— Прошу здатися на мене. Мій автомобіль любісінько перевезе нас через річку.
Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.
Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.
— Утік! Скочив у човна і втік, — підбіг до мене Соколине Око. — А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!
Я з'їхав на воду. Це було ризиковано, — самому переслідувати браконьєра, який, певне, мав зброю. Тільки опинившись на воді, я усвідомив усю небезпеку свого вчинку. Але не міг же я сказати гарцерам, що злякався. Та й роздумувати не було часу. Браконьєр підпливав до правого берега, між нами залишалося якихось двісті метрів. Його човен мав невеличкий мотор, який голосно гуркотів. І те, що невідомий плив на моторному човні, викликало в мене почуття спортивного суперництва.
Я ввімкнув дальні фари, промені сковзнули по човну втікача. Збільшивши швидкість «сама», я уже ні на мить не спускав з нього променів фар.
«Сам» плив явно швидше за човен. Минуло заледве кілька хвилин, а я опинився вже метрів за п'ятдесят від браконьєра. Фари сліпили його, і він, мабуть, не годен був навіть роздивитися, хто за ним женеться. Утікач тільки бачив, що те «щось» мчить швидше і просто на нього. Аби ще більше настрахати його, я кілька разів натис на клаксон. Річка понесла гучний і дзвінкий голос автомобіля. Коли спершу браконьєр збирався тікати вниз річкою, то тепер, мабуть, передумав. Зрозумівши, що врятуватися на човні не пощастить, він вирішив тікати на берег. Ще тридцять метрів… двадцять… десять…
Човен зарився в пісок. Я побачив, як чоловік вискочив з нього й метнувсь у кущі верболозу.
Шукати браконьєра в побережних кущах не було сенсу. Я пристав до берега, вийняв з багажника автомобільний трос, прив'язав човна до «сама» і рушив назад. «Якщо в наших руках, — думав я, — опинився човен, то рано чи пізно міліція знайде його власника. Тим паче, що це не простий човен, а моторний».
На березі мене зустріли гарцери радісними вигуками: «Віват! Ура!» Вони витягли браконьєрового човна далеко на берег і поставили при ньому варту. Тепер я довідався від Телля початок цієї пригоди.
І знову виявилося, яку важливу роль відіграв друг Палька-ласун.
— Він знову, не спитавшись дозволу, подався ввечері до малинника, — розповідав Телль. — Дістався він туди без жодних пригод, наївся малини і вже вертав до табору, коли враз у загайнику біля кладки через протитанковий рів побачив двох чоловіків, що розставляли між ялинками залізні пастки. Палька прожогом кинувся до начальника табору. Ми саме лягали спати після вечірнього переклику, коли тривожно заграла сурма. Ой, що робилося в таборі! Дехто побіг переслідувати браконьєрів у самій білизні, бо не встиг одягтися. До лісу мчали геть усі, в кожного був електричний ліхтарик, тож браконьєрам могло видатися, що за ними женеться ціла армія. Вони тікали що мали духу. А тоді надумали дуже хитро — розбігтися. Один мчав у глиб лісу, а другий — у протилежний бік, до річки. Ми розгубилися: кому бігти за тим, що втік до лісу, а кому — за тим, що побіг до річки? Невдовзі той, що чкурнув у лісові хащі, зник нам з очей. Ніби крізь землю запався. Це сталося біля того бункера, де ми знайшли кістяк. А другий браконьєр устиг добігти до човна. На щастя, ви вчасно опинилися на березі…
— Так, так, це був надзвичайно щасливий збіг обставин, — почувся знайомий голос.
І до «сама», біля якого я розмовляв із Теллем, підійшов пан Кароль.
— Ви тут? — здивувався я. — Ви теж переслідували браконьєрів?
— І дуже енергійно. Особливо того, що зник у лісі, — підтвердив Телль.
— Я повертався з річки. Ловив рибу, — пояснив пан Кароль, показуючи на вудки. — Раптом почув, як у таборі тривожно заграла сурма, а тоді побачив гарцерів, що бігли лісом. Я приєднався до них, і ми напевне догнали б браконьєрів, аби не їхній фортель.
Мені крутилося на язиці: «А я гадав, що ви кинули рибалити заради приємної розмови в кав'ярні», та стримався, бо не хотів, аби пан Кароль дізнався, що я стежив за ним, А тут підійшов до мене друг Палька, наш знаменитий ласун. Я радий був з ним познайомитися, адже ж завдяки його схильності до ласощів ми довідалися про чорний лімузин, що приїжджав вечорами до лісу, і звільнили Скалбану.
Цього разу ми теж мали пожиток із Пальчиного ласунства.
Друг Палька був високий, худорлявий, з довгою шиєю й маленькою головою. Я завжди уявляв ласунів тільки товстунами. А Палька був худий і, як на мене, дуже кумедний.
— Я гадаю, що матиму якусь нагороду, — сказав друг Палька, гордо випинаючи худі груди. — Це завдяки мені влаштовано облаву на браконьєрів.
— Найшвидше ти матимеш суворе зауваження, — урвав його Телль. — Знов без дозволу пішов з табору після вечірнього переклику.
Хлопці засперечались. Я покинув їх чубитись і разом з паном Каролем поїхав до нашого табору.
— Як сталося, що один браконьєр зник вам з очей, наче крізь землю запався? — спитав я дорогою пана Кароля.
— Він був од нас щонайбільше за двадцять кроків. Перебіг кладкою через протитанковий рів і нараз наче розвіявся в повітрі.
— Гарцери запевняють, що це сталося біля того бункера, де знайдено людський кістяк.
— Я не знаю, де знайдено кістяк, — знизав плечима пан Кароль. — Адже було дуже темно, і хоч гарцери мали електричні ліхтарі, в лісі не важко сховатись.
— А надто, коли в ньому є давні бункери.
— Ми заглядали і в давні бункери, — відказав пан Кароль.
Зненацька мені сяйнула досить дивна й несподівана думка. Замислившись, я змовк. Пан Кароль теж не сказав більше ані слова, і ми мовчки доїхали до табору.
Одразу ж я ліг спати. Вночі мені снилося, наче хтось у чорному кружляв лісовими стежками, а я за ним гнався. Я був уже зовсім близько, ось-ось мав схопити його за плече, коли нараз ноги в мене скам'яніли. Той у чорному озирнувся, і я вмить упізнав пана Кароля. Він чимраз далі віддалявся од мене, тоді зробив рукою якийсь таємничий рух, земля розступилась, і пан Кароль зник мені з очей…
Я прокинувся досить пізно, страшенно голодний. Харчі скінчилися, табір антропологів був порожній, усі пішли працювати на розкопки, і не було в кого позичити навіть шматка хліба. Не лишалося іншої ради, як натщесерце їхати до міста.
Я поснідав у молочному барі на вулиці біля костьолу. А по тому на ринку зустрів Телля і його хлопців.
— Ми йдемо на розкопки в парк дідича Дуніна, — пояснив Вільгельм Телль. — Пані магістр Аліна обіцяла нам розповісти про те, що там уже знайдено.
Сьогодні там працює і пані Залічка, — додав Соколине Око. — Вона пояснить нам, до яких типів людей ми належимо.
— Я одразу можу сказати, який ти тип, — втрутився Чорниця. — Ти темний тип.
— А ти непевний тип, — відрубав Соколине Око.
— Цитьте! Не сваріться, — угамував їх Телль.
Хлопці сіли до мене в машину, й ми поїхали в парк дідича Дуніна. Кількасот років тому саме тут, на невеликому горбі над озером, було кладовище. Тепер, звичайно, від нього не лишилося й сліду, а від озера зосталася тільки сажалка. Над сажалкою височів палац, в якому жили Дуніни. Допіру, коли в Дуніновому палаці розмістилася сільськогосподарська школа і в парку почали копати рови для каналізаційних труб, в землі знайшли давні людські кістяки.
Антропологи зняли верхній шар землі на чималій площі, що утворювала квадрат. Нагорі могили виявилися одразу під поверхнею, адже протягом кількасот років дощі розмили землю. А ті могили, що були нижче, вкривав шар землі завтовшки з метр. Людські кістяки добре збереглися, бо земля була тут суха. Вони лежали рівними рядами, недалеко один від одного. Жовто-брунатні черепи й кістяки добре вирізнялися на тлі золотавого піску.
— Які ці кістяки маленькі… — сказав півголосом Вільгельм Телль.
— Справді, — згодилася Залічка, — майже дві третини могил — це могили дітей. За давніх часів була величезна смертність серед немовлят і дітей. Люди не знали таких ліків, які є тепер, не вміли запобігти пошестям, не було загального медичного нагляду. За колишніх важких і складних умов могла вижити тільки дужа й надзвичайно здорова людина. Отож вік людини тоді був значно коротший, ніж тепер.
— Коротший? — здивувався Телль. — А я читав у якійсь книжці, що люди в давнину були куди здоровіші, дужчі, міцніші й жили дуже довго.
— Звісно, були одиниці, які доживали похилого віку, — втрутилася в розмову пані Аліна. — Та пересічна людина в давнину жила менше, ніж тепер. Вона була нижча, дрібніша, хоч, безперечно, траплялися й такі, як циклопи, велетні. Старі кладовища розповідають про давніх людей. Вивчаючи кістки, можна довідатися, скільки літ було людині, коли вона померла, а часом навіть — на що слабувала за життя і з чого померла. Ми відкрили тут майже сто могил, і тільки в кількох лежали останки літніх людей. Решта — дітей, юнаків, молоді, що померла, як кажуть, у розквіті життя. Погляньте, які ці кістки дрібні, вони мають сліди ревматизму, рахіту. Інша річ, що на цьому кладовищі ховали незаможних. Багатіїв, лицарів ховали в склепах під костьолом. Але це свідчить про те, що бідні люди в давнину жили зле, будь-яка хвороба збивала їх з ніг, серед них панувала висока смертність, адже вони нічогісінько не знали про гігієну, не вміли боротися з моровицями.
Кладовище, яке ми розкопуємо, — вела далі магістр Аліна, — закладено, очевидно, в XI столітті, і ховали тут людей аж до XIII століття, бо саме до того часу належать наймолодші могили. Більшість могил розташована типово для кладовищ того періоду: небіжчиків ховали неодмінно головою до заходу. В деяких могилах є рештки домовин, дерево погнило майже дощенту, а залізні цвяхи зостались. Іноді небіжчиків, — мабуть, найубогіших, — ховали без домовин, їх тільки загортали в саван, про що свідчить характерна поза кістяка.
Біля кістяків ми знайшли багато прикрас — обручі, сережки, бронзові персні, залізні пряжки від пасків, скляне намисто. В одній дитячій могилі чудово збереглася невеличка тасьма з оригінальним геометричним орнаментом. У кількох могилах знайдено монети, які були, певне, в одязі померлих. Варто також згадати, що ми знайшли монети, які лежали в устах небіжчиків. Це свідчить про те, що в нашому краї досить довго зберігалися серед найбід-нішого населення поганські звичаї. Про шанування цих зви чаїв свідчать і речі щоденного вжитку — залізні ножі, глиняні прядки, — що часом ми знаходимо в могилах…
Наприклад, у тій могилі в кутку кладовища, — показала магістр Аліна, — взагалі не було кістяка. На тому місці, де мав бути череп, стояв глиняний посуд із курячими кістками. Це яскравий вияв поганських вірувань і поганських звичаїв.
На цьому огляд давнього кладовища скінчився. Ми не хотіли докучати пані Аліні, бо навколо всі напружено працювали, робітники відкидали землю, а студенти щіточками відчищали кістяки.
Опівдні на розкопках оголосили півгодинний відпочинок. Тоді я звернувся до Залічки:
— А до яких рас належали наші предки? Мене цікавить, ким вони були з точки зору антропології?
— Ви маєте на увазі тих людей, які поховані на цьому кладовищі? Якщо йдеться про ці кістяки, то спершу ми повинні їх вивчити, виміряти черепи, провести низку копітких наукових досліджень. Зрештою, ніяких висновків не можна зробити, поки не обстежимо всього кладовища. Але існує багато наукових праць про расовий склад населення, що жило на наших землях навіть за дуже давніх часів, наприклад, за кам'яного віку.
— О, це мене дуже цікавить, — сказав я.
— Мій колега недавно надрукував наукову статтю на цю тему. Матеріал, який він дослідив, свідчить про те, що на наших землях за часів кам'яного віку жило населення дуже неоднорідне щодо рас. Близько тридцяти відсотків становили представники білої раси, близько п'ятдесяти — біло-жовті метиси, десять відсотків — представники жовтої раси. Але в усіх випадках переважав елемент жовтої раси. Та поволі цей елемент поступився місцем чи перед елементом нордичним, — ми знаємо, які були нордійці: довгоголові, біляві, блакитноокі, — чи перед елементом кроманьйонським. Для кроманьйонської раси характерна довга голова й широке обличчя з досить широким носом, — щось схоже на білого негра, — будова тіла масивна, волосся біляве, навіть рудаве, шкіра світла, очі блакитні або сірі. Ця раса, як я вже казала, дуже давня, походить ще з часів палеоліту. Тепер вона майже зовсім зникла. Можна вважати, що в ранньому середньовіччі на наших землях відбулася сильна нордизація населення.
— А тепер? Яке населення в Польщі тепер?
— Остаточних наслідків найновіших досліджень ще немає. Є тільки певні відомості з довоєнних часів. Проте можна сказати, що теперішнє населення Польщі походить від шести рас, — чотирьох білих і двох жовтих.
До нашої розмови прислухалися Телль та інші хлопці. Відчувши, що я вже наговорився з Залічкою, вони взялися самі розпитувати її:
— А до якої раси належите ви?
— А ми?
— Я — представник так званого динарського типу, — терпляче пояснювала Залічка. — В мене світла шкіра, темне волосся, я висока, маю коротку голову, довгасте обличчя, вузький горбатий ніс і великі ступні.
Я глянув на Заліччині ноги. Справді, ступні в неї були чималі. Принаймні в мене були такі самі, хоч я вищий за неї.
— А ти, Теллю, здаєшся мені представником середземноморської раси. Для неї характерні невисокий зріст, довгий тулуб, смаглява шкіра, темне волосся, темні очі, досить вузький ніс і довга голова.
— А я? — домагався Чорниця.
— Визначити тип можна тільки, коли його докладно вивчиш, — засміялася Залічка. — Та припустімо, що я не помилюся, коли скажу, що ти, мабуть, представник альпійського типу, адже в тебе досить світла шкіра, темне волосся, карі очі, обличчя не дуже довге, вузький ніс, кругла голова і ти невеликий на зріст.
— Неправда, — розсердився Чорниця. — Я зовсім не малий.
— Я ж не казала, що ти малий. Але Соколиному Окові стільки ж років, як тобі, а він куди вищий. Соколине Око схожий на представника північно-західного типу. В нього біла веснянкувата шкіра, голова видовжена, обличчя теж довгасте й досить широке, вузький ніс, хлопець він стрункий і високий.
На розкопках знову почалася робота, і Залічка від нас пішла. А я спитав Телля зовсім про інше:
— Ти розповідав мені, Теллю, що гнався за браконьєром, який тікав у ліс. Чи ти добре пам'ятаєш те місце, де він зник?
— Пам'ятаю, — кивнув головою хлопець. — Це було біля бункера, в якому ми знайшли кістяк.
— Але ж він не сховався в бункері. Там же сила-силенна червоних мурах.
— Ні, він не сховався в бункері, ми зазирали туди й присвічували ліхтариками.
— То що ж тоді з ним сталося? Він же не випарувався.
— Може, він якось непомітно добіг до загайника і сховався в гущавині? Шукати його далі я лишив хлопцям, а сам побіг до річки за другим браконьєром.
До нас знову підійшла Залічка.
— Ви увесь час тільки перешіптуєтесь із хлопцями, весь час провадите таємні наради. Коли б я була детективом, як пан Кароль, то насамперед намагалася б вилучити з пошуків колекцій дідича Дуніна саме вас.
— Пан Кароль не детектив, — зауважив я не знати вже котрий раз. — Він навіть просив мене переконати вас, що не треба називати його детективом, бо він звичайний поштовий службовець і не хоче мати неприємностей через те, що його вважають за іншу особу.
— Він так вам сказав? — з захватом спитала Залічка. — Ой, яка ж це хитра людина!
Мене взяла злість.
— Прошу пані, — почав я дуже ввічливо, хоч був такий роздратований, що аж тремтів. — Я ніяк не можу збагнути, що ви, така обізнана з науковими проблемами, як-не-як, перспективний молодий науковець, саме ви, повторюю, з іншої точки зору дуже наївні. Можу сказать вам наперед, що за кільканадцять років ви станете тим анекдотичним вченим, що ввійшов у приказку, і з вас завжди кепкуватимуть студенти.
— Я не наївна, — похитала головою Залічка. — І тому не звертаю уваги на ваші слова.
— Пан Кароль не детектив, — розпачливо повторив я.
— Не детектив? А хто ж він тоді?
— Поштовий службовець. Приїхав сюди у відпустку. Він рибалить, відпочиває.
— Ми отримали листа, що до нашого табору приїде детектив. От і приїхав пан Кароль, тож немає ніякого сумніву, що він детектив.
— А я?
— Ви?
— Я теж приїхав сюди.
— Ні, ви вже були тут, коли ми приїхали.
Я махнув рукою. Розмова з Залічкою тільки роздратувала мене. Я сів на «сама» і помчав до міста. Купивши дещо в крамницях та пообідавши в заїзді, я повернувся о другій пополудні до свого намету.
Там на мене чекала Ганка. Вигляд у неї був зажурений.
— Батька затримали в Повітовій комендатурі, — сказала вона. — Мати в розпачі, а я не маю найменшого уявлення, що за таких обставин треба робити. Чекаю на вас уже години зо три. Тут був пан Кароль, я радилася з ним, так він сказав, якщо батька затримали після першого допиту, значить, його підозрюють в убивстві Плюти.
Запала довга мовчанка.
— Мені здається, — сказав я, — ще немає причини для розпачу. Коли все те, що ви мені вчора розповіли, правда, то справа закінчиться на користь вашого батька. Міліція не звинуватить батька тільки через те, що Плюта перед смертю ночував у вашому домі. Міліції треба довіряти.
— Вам легко казати, бо арештували не вашого батька. Та взагалі, — знизала вона плечима, — хіба вас обходить мій клопіт?
— Повірте, що я дуже вам співчуваю.
— Аякже, страшенно мені співчуваєте, — глузливо мовила Ганка. — Поїхали гуляти на човні в товаристві свосї симпатії…
— Я? Що ви кажете? Якої симпатії? Коли?
— Ну, сьогодні вранці прийшла до нас ваша знайома, Тереза, і сказала, що ви просите позичити човна, бо хочете покататися по Віслі.
— Я?
— Еге ж, ви.
— Дурниці. Я нікого не просив позичати човна і не збирався плавати по Віслі, тим паче з Терезою.
— Тоді ця дівчина вкрала у нас човна!
Ганка побігла додому, а я лишився сам, пойнятий недобрим передчуттям. «Чого знову шукає тут Тереза і навіщо їй човен?» — міркував я, хоч на кожне питання міг би легко відповісти. Виходячи тоді з машини, дівчина виразно пояснила мені, що ані Гертель, ані вона не кинуть шукати Дунінових колекцій. А човен? Мабуть, Тереза чи Гертель хотіли переплисти на той бік річки, бо їх вели туди якісь сліди.
Я знову сів у машину й поїхав до роздоріжжя, а далі до місця, де колись причалював річковий пором. Тут звернув ліворуч, на дорогу, якою гнався за чорною Гертелевою машиною. Доїхавши до малинника, я зупинив «сама» в тому місці, де спинявся Гертель, і подався пішки до колишніх бункерів. Проминувши лаз до залізобетонного підземелля, в якому ми знайшли зв'язаного Скалбану, я опинився біля протитанкового рову, заповненого водою. Пройшовши до кладки через рів, я звернув ліворуч до бункера.
І завмер. Обіч стежки хтось сидів на старому пні. Під моєю ногою нараз тріснула гілка, той «хтось» озирнувся і кивнув мені. Це був офіцер Головного управління міліції.
— Добридень, — привітався я. — Чув, що ви знайшли вбивцю. Начебто арештували Кондраса.
— Арештували? — здивувався офіцер. — Півгодини тому я провів Кондраса майже до самої його хати. Допит тривав довго, бо Кондрас мав показати нам острів та будку на ньому, але про арешт я нічого не знаю.
Я полегшено зітхнув.
— Тоді, — сказав я, — чого ви прогулюєтеся лісом, а не шукаєте справжнього вбивцю? Сподіваєтесь його тут здибати?
— Я дихаю свіжим повітрям, — засміявся офіцер. Нараз він споважнів.
— Чи ви вчора теж ловили браконьєрів?
— Та це ж я захопив їхнього човна, — гордо відказав я.
— А-а, так, — мовив він трохи розчаровано. — п гадав,
ви гналися за тим, що зник у лісі. Я вдарив себе по лобі. — Розумію, все розумію. Вас теж зацікавило, куди зник браконьєр.
— Як гадаєте, чи є хоч крихта правди в тому, що подейкують люди про два підземні поверхи давніх бункерів?
— У такому підземеллі ми знайшли зв'язаного Скалбану.
— Кого? Скалбану? Хто це? Де це було?
— Скалбана — рибалка, живе на тім боці Вісли. Чому його зв'язали, невідомо, він не хотів нам нічого пояснити. А зв'язав його, мабуть, Гертель, власник чорного лімузина.
— Пане! — заволав міліціонер. — Кажіть якось зрозуміліше, бо я нічого не можу збагнути.
І я розказав йому про чорну машину, що вночі кружляла лісом, про гонитву за паном Гертелем, про допомогу спостережливого ласуна Пальки і, нарешті, як ми знайшли підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану.
Офіцер міліції аж за голову схопився:
— Боже ж ти мій, чом ви все це розповідаєте мені тільки тепер? Та ж це дуже важливі деталі.
— А сьогодні я дізнався, — вів я далі, — що та дівчина з автостопом, Тереза, знову прийшла сюди й «позичила» Кондрасового човна.
— Човна? — замислився він.
— Так. Мабуть, вона хотіла дістатися на той бік Вісли. Знаєте, мені спало на думку, чи це не зв'язано якось із Скалбаною… Він живе на тім боці.
Офіцер схопив мене за руку.
— Я мушу негайно їхати до Скалбани. Чи ви не знаєте, де тут можна дістати човна?
— Не знаю. Але я можу перевезти вас через Віслу.
— То ви маєте в своєму розпорядженні якогось човна?
— Ні, я перевезу вас на автомобілі.
— На чому? — здивувався офіцер. — Ви знову відволікаєте мене від діла?
— Прошу здатися на мене. Мій автомобіль любісінько перевезе нас через річку.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Що сталося в хаті рибалки Скалбани. — Ми знаходимо автора анонімних листів. — Арешт рибалки. — Хто вбив Плюту? — За крок від смерті. — Трагічна втеча. — Гонитва за злочинцями. — Клопіт із Залічкою. — Злодії віддають здобич. — У підземеллі. — Похмурий кінець Барабашевоі історії.
Офіцер міліції з великою недовірою сів до «сама», а коли я виїхав на воду, він мало не вискочив з машини Заспокоївся тільки, як переконався, що мій ридван не поринає глибоко і мотор у нього не замовкає.
— Ух, — одітхнув він, витираючи піт з чола. — Якщо ви мені тепер скажете, ніби ваша машина може й пірнати, я ладен із заплющеними очима спуститися на дно Вісли.
Офіцер міліції з великою недовірою сів до «сама», а коли я виїхав на воду, він мало не вискочив з машини Заспокоївся тільки, як переконався, що мій ридван не поринає глибоко і мотор у нього не замовкає.
— Ух, — одітхнув він, витираючи піт з чола. — Якщо ви мені тепер скажете, ніби ваша машина може й пірнати, я ладен із заплющеними очима спуститися на дно Вісли.