Містечко Антонінів має близько трьох тисяч мешканців. Його чотири вулиці перехрещуються одна з одною. В центрі містечка — ринок, його прямокутний майдан забруковано великим камінням. Біля ринку стоїть найбільша споруда — двоповерховий будинок, в ньому міститься Президія міської Ради Народової. З другого боку височить костьол, збудований із червоної цегли. Його історія сягає XIV століття, та відтоді костьол стільки разів перебудовували, що він став тепер негарною сумішшю найрізноманітніших стилів. У містечку є бензоколонка і заїзд біля невеличкого скверу, де спиняються міжміські автобуси. На головній вулиці в миршавому дерев'яному будиночку міститься кав'ярня під назвою «Барвиста» — брудно-сіра, із зеленавими плямами на стелі.
За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в глибині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогосподарська школа.
Цей ренесанський палац — єдина гарна архітектурна споруда в усій місцевості. Саме містечко Антонінів бридке. Вулиці його вузькі, засмічені кінським та коров'ячим гноєм. Будиночки низенькі, переважно дерев'яні, з двосхилими дахами. Майже всі вони вже руйнуються — процвітання містечка скінчилося 1914 року, з початком першої світової війни.
До того часу за п'ять кілометрів од містечка проходив кордон між Росією і Пруссією. Жителі Антонінова займалися контрабандою — перевозили через кордон славетний російський чай. В містечку жило кілька некоронованих «чайних королів», які на контрабандному промислі надзвичайно розбагатіли. Ці «королі» мали маєтки та своїх контрабандистів, які теж жили в достатку. Отже за тих часів багатьом жителям Антонінова велося непогано, містечко розрослося, вздовж чотирьох вулиць з'явилися нові дерев'яні будинки.
Коли ж кордон пересунувся, зникли й великі заробітки. Позбавлене промислу, містечко одразу зубожіло, з роками дерев'яні будинки, яких ніхто не доглядав, стали руйнуватися. Некороновані «чайні королі» були настільки багаті, що могли й далі розкошувати. Гірше було тим, хто колись належав до зграй, що організували ці багатії.
За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Переправляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризикували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.
Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контрабандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працювати. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як конокради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато контрабандистів скінчило свій вік у в'язниці.
Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шастати розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.
Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокійного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеленою гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кожному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях полуденного сонця на призьбах будинків, а коло них дрімають собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятиліт-рову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я одразу ж її купив і подався до бензоколонки.
Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.
Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
— Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? — спитала вона хрипким чоловічим голосом.
— Я? Та що ви, прошу пані! — удав я обуреного таким припущенням і пояснив: — Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
— А що вони ритимуть?
— Хто? — здивувалася жінка.
— Ну, ті науковці.
— А хтозна, — знизала вона плечима. — Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
— Всячину?..
— Атож, — поважно кивнула вона головою. — Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
— Картини теж викопав? — здивувався я.
— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.
— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
— Він знову все закопав?
— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
— Ф'ююю, — свиснув я крізь зуби. — Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
— Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
— Та ні, прошу пана, справді закопав.
— І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
— Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
— Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
— Все-таки дідичеві картини познаходили, — сказала вона.
— Дуже добре пиво, — зауважив я.
— Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
— Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, — мовив я.
— Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.
Я поставив порожню пляшку на прилавок.
— Скільки з мене?
— Вас не цікавить та історія? — здивувалася жінка. Я махнув рукою.
— Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?
— Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.
— Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.
Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.
— Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.
— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.
— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.
— До побачення, — сказав я.
Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.
Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.
Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.
Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.
Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.
Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.
Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.
Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.
Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:
— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..
Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.
Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоловіка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, червоний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.
Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, — наче страшенно розгніваний, — побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.
Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлючений — не знати чого — кинеться на мене з сокирою?
На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоловік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».
За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повернув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бурмочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.
Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з каністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я виплив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись якнайближче підійти до правого берега. Коли я минав чоловіка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.
Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.
Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.
У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.
В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна — рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.
Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.
Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, — сказав я собі, — спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».
Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.
Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? — міркував я. — Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».
Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в глибині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогосподарська школа.
Цей ренесанський палац — єдина гарна архітектурна споруда в усій місцевості. Саме містечко Антонінів бридке. Вулиці його вузькі, засмічені кінським та коров'ячим гноєм. Будиночки низенькі, переважно дерев'яні, з двосхилими дахами. Майже всі вони вже руйнуються — процвітання містечка скінчилося 1914 року, з початком першої світової війни.
До того часу за п'ять кілометрів од містечка проходив кордон між Росією і Пруссією. Жителі Антонінова займалися контрабандою — перевозили через кордон славетний російський чай. В містечку жило кілька некоронованих «чайних королів», які на контрабандному промислі надзвичайно розбагатіли. Ці «королі» мали маєтки та своїх контрабандистів, які теж жили в достатку. Отже за тих часів багатьом жителям Антонінова велося непогано, містечко розрослося, вздовж чотирьох вулиць з'явилися нові дерев'яні будинки.
Коли ж кордон пересунувся, зникли й великі заробітки. Позбавлене промислу, містечко одразу зубожіло, з роками дерев'яні будинки, яких ніхто не доглядав, стали руйнуватися. Некороновані «чайні королі» були настільки багаті, що могли й далі розкошувати. Гірше було тим, хто колись належав до зграй, що організували ці багатії.
За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Переправляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризикували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.
Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контрабандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працювати. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як конокради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато контрабандистів скінчило свій вік у в'язниці.
Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шастати розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.
Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокійного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеленою гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кожному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях полуденного сонця на призьбах будинків, а коло них дрімають собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятиліт-рову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я одразу ж її купив і подався до бензоколонки.
Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.
Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
— Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? — спитала вона хрипким чоловічим голосом.
— Я? Та що ви, прошу пані! — удав я обуреного таким припущенням і пояснив: — Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
— А що вони ритимуть?
— Хто? — здивувалася жінка.
— Ну, ті науковці.
— А хтозна, — знизала вона плечима. — Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
— Всячину?..
— Атож, — поважно кивнула вона головою. — Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
— Картини теж викопав? — здивувався я.
— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.
— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
— Він знову все закопав?
— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
— Ф'ююю, — свиснув я крізь зуби. — Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
— Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
— Та ні, прошу пана, справді закопав.
— І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
— Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
— Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
— Все-таки дідичеві картини познаходили, — сказала вона.
— Дуже добре пиво, — зауважив я.
— Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
— Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, — мовив я.
— Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.
Я поставив порожню пляшку на прилавок.
— Скільки з мене?
— Вас не цікавить та історія? — здивувалася жінка. Я махнув рукою.
— Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?
— Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.
— Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.
Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.
— Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.
— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.
— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.
— До побачення, — сказав я.
Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.
Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.
Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.
Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.
Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.
Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.
Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.
Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.
Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:
— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..
Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.
Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоловіка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, червоний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.
Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, — наче страшенно розгніваний, — побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.
Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлючений — не знати чого — кинеться на мене з сокирою?
На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоловік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».
За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повернув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бурмочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.
Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з каністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я виплив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись якнайближче підійти до правого берега. Коли я минав чоловіка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.
Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.
Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.
У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.
В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна — рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.
Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.
Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, — сказав я собі, — спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».
Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.
Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? — міркував я. — Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».
Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Я стаю табором край яру. — Стріла. — Візит гарцерів. — Гарцери в ролі детективів. —Прогулянка до військового кладовища. — Криваві сліди. — Браконьєри. — Нічна драма. — Роздуми. — Я в ролі дідича Дуніна. — Чому Дідич довіряв лісничому? — Де він міг сховати свої скарби?
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.
«Мабуть, тут», — подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.
Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.
Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, — міркував я, — видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».
У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, — подумав я, — а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.
Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.
Я схопився на ноги.
— Вільгельме Теллю, — гукнув я, — не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.
— А ми вас знайшли, — виголосив Телль. — Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.
Я знизав плечима.
— Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.
— Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, — почав Телль. — Аж дивимось — від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» — думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.
— Я проїхав цією дорогою двічі, — пояснив я, — учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.
— Ну, це ми побачили, — обізвався Соколине Око. — Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
— Ви стежите за мною! — удавано обурився я. Вони всміхнулися:
— Ні! — заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. — Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
— Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? — спитав я.
— Атож.
— Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.
Де ви знайшли собі таку колимагу? — спитав Вивірка.
— Це — спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, — пояснив я. — Але машина дуже добра.
— А ви теж дивак, — мовив Телль. — Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
— Бо тут краще…
— Ні, там було краще.
— Це як на чий смак, — ухильно відповів я.
— Чи вам не сподобалися антропологи? — допитувався Телль.
— Може, — буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
— Колись на цьому місці була чиясь садиба, — мовив Телль.
— Це було років двадцять тому, не більше, — додав Соколине Око.
— А як ти знаєш, що років двадцять тому? — спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
— Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
— Гляньте-но сюди, — мовили хлопці. — Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі — льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
— Я знаю, — вигукнув Соколине Око, — тут була колись лісова сторожка.
— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.
— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.
— Отакої! — пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.
«Мабуть, тут», — подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.
Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.
Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, — міркував я, — видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».
У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, — подумав я, — а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.
Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.
Я схопився на ноги.
— Вільгельме Теллю, — гукнув я, — не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.
— А ми вас знайшли, — виголосив Телль. — Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.
Я знизав плечима.
— Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.
— Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, — почав Телль. — Аж дивимось — від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» — думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.
— Я проїхав цією дорогою двічі, — пояснив я, — учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.
— Ну, це ми побачили, — обізвався Соколине Око. — Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
— Ви стежите за мною! — удавано обурився я. Вони всміхнулися:
— Ні! — заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. — Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
— Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? — спитав я.
— Атож.
— Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.
Де ви знайшли собі таку колимагу? — спитав Вивірка.
— Це — спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, — пояснив я. — Але машина дуже добра.
— А ви теж дивак, — мовив Телль. — Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
— Бо тут краще…
— Ні, там було краще.
— Це як на чий смак, — ухильно відповів я.
— Чи вам не сподобалися антропологи? — допитувався Телль.
— Може, — буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
— Колись на цьому місці була чиясь садиба, — мовив Телль.
— Це було років двадцять тому, не більше, — додав Соколине Око.
— А як ти знаєш, що років двадцять тому? — спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
— Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
— Гляньте-но сюди, — мовили хлопці. — Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі — льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
— Я знаю, — вигукнув Соколине Око, — тут була колись лісова сторожка.
— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.
— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.
— Отакої! — пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.