— Це, либонь, машина якогось чужоземця? — спитав я.
Вартовий зневажливо знизав плечима.
— Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.
— Цікаво, скільки коштувала ця машина, — сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».
— На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, — засміявся вартовий, вважаючи, що висловився дуже дотепно. — Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!
Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.
Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.
— Ідіть самі, — сказала вона. — Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж можна заходити туди в такій сукні?
— Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий вигляд.
Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми зайняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю залу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.
У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною борідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, — пригадав я. — А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».
Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.
— Чого панство бажає? — кельнер підійшов до нашого столика.
А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти багато страв.
— Дві великі чашки кави й дві скибки торта, — сказав я. Кельнер невдоволено скривився.
— О такій годині, прошу пана, у нас страви треба замовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.
— То прошу два бризолі, — кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.
— Я не маю при собі й копійчини, — шепнула мені Ганка.
— Нічого, я трохи заможніший.
Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення — власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.
— Потанцюємо? — спитав я Ганку.
— Що? В такій сукні? — обурилася вона.
— Нам треба зблизька придивитися до того пана, — відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.
Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.
— Ви чудово танцюєте, — сказала Ганка,
— Невже? — здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.
— Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, — вела далі Ганка. — А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.
— Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…
— Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.
— Вам не подобається моя машина? — спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.
— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.
— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.
Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.
— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.
— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.
— І довго тривало ваше знайомство?
— Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.
— І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?
— Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.
— Інакше кажучи, я дурна?
Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.
Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.
— Вони налагодилися тут довгенько розважатися, — сказала Ганка.
Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:
— Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.
Ганка глузливо посміхнулася:
— Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.
Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.
— Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? — безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.
— Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.
— А-а, теж дівчина з автостопом, — усміхнулася Тереза.
— Ні, — в'їдливо мовила Ганка.
— Вам щастить підвозити гарних дівчат, — засміялася
Тереза. — Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.
— А ця пані, — показав я на Ганку, — глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.
— Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? — звернулася вона до Ганки.
— Авжеж. І що з того? — гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:
— Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?
— У нього чудова машина, — сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. — Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.
— Хто ж він? Чужоземець?
— Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? — заскочила мене питанням Тереза.
— Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.
Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, певно, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього рахунок. Тереза кивнула нам головою, — це мало означати, що вона прощається, — і знову сіла біля Гертеля.
Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.
— Мені здається, що цей тип хоче зникнути, — зауважила Ганка.
Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й підвівся.
— Прошу рахунок, — гукнув я.
Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з борідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».
— Чи не збираєтеся ви стежити за ним? — глумливо спитала Ганка. — його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пансіонату.
Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шосе до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шосе було майже порожнє.
І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але відстань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом стежила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.
— Сто двадцять… сто тридцять… — бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи голівкою і нагадуючи мені про обережність.
На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хотів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехоцінка.
Антонінів ми проминули.
— Я гадала, що він прямує до нашого лісу, — сказала Ганка.
За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.
— Сто тридцять… сто сорок… — шепотіла Ганка.
Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, залишивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева машина звернула на путівець.
— Я знаю, — прошепотіла Ганка, — цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.
Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукроварні, а за ними починався ліс — високий, густий, розлогий.
Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.
Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали мені з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виникла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.
— Втік! Слово честі, втік! — розпачливо мовила Ганка.
— Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світло. А ми, не помітивши, проскочили його.
— Чи він зробив це навмисне?
Не знаю. Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?
Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.
Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.
— Добре пошив нас у дурні! — зітхала Ганка.
А я не брав близько до серця витівки добродія з борідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він мешкає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.
— Сідайте, будь ласка, — запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив цигарку.
Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.
Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випарувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.
Зійшов місяць, і враз у лісі пояснішало, побіліло. Марно ми сподівалися, що чорний лімузин нарешті проїде повз нас. Жодна машина не освітила фарами дороги, і довгий час ліс здавався взагалі безлюдний. Нараз ми почули кроки — дорогою пройшло троє людей, тихенько брязкаючи якимсь залізяччям. Ці люди пройшли якнайбільше за двадцять кроків од нас, але нічого не помітили, — ми сиділи біля «сама» на бічній дорозі, що вела до містечка.
Троє невідомих спустилися до Вісли, але не в тому місці, де піщана дорога вела до води і де колись приставав пором, а трохи далі, коло кущів. Звідти почувся шелест, а тоді стукіт весел об облавок човна. Цей звук дуже характерний, бо корпус човна резонує і вода несе відгомін далеко-далеко.
Раптом нас оточив гурт хлопців.
— Лучники!..
Вільгельм Телль приклав мені пальця до губів.
— То браконьєри, — шепнув він. — Понесли свої пастки. Тут, у лісі, в них вже попалося трохи звірини. Тепер браконьєри позабирали пастки на той бік річки. У них є човен та невеличкий гумовий понтон.
Я зірвався з місця.
— Треба їх затримати, — шепнув я Теллеві, — не дати їм від'їхати. Або може… — я подумав, що міг би догнати браконьєрів на своєму «самі».
Хлопець заперечливо похитав головою.
— Вони озброєні. Ми роздивились — у них рушниці.
Я зрозумів Телля. Якби браконьєри побачили, що ми хочемо догнати їх чи стежимо за ними, то, мабуть, стріляли б. Не можна наражатися на таку небезпеку.
— Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Певне, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, — розповідав мені Телль. — Ми вистежимо їх і тоді всім загоном схопимо.
Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.
Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.
— Навіщо їм отой понтон? — здивувався Соколине Око.
Мені це було цілком зрозуміле.
— На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він поплив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей понтон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.
— Не витримаю, справді не витримаю, — повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.
Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона тихенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.
— Що ти зробив, Теллю? — здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.
Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.
Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.
— Не поцілив! — вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:
— Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумовий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.
Ми чекали.
Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почулися розлючені голоси, що лунали десь посеред річки. Кочети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.
— Понтон потонув! Потонув! — Вільгельм Телль танцював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибували, вимахуючи руками.
— Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! — вигукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.
Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Вартовий зневажливо знизав плечима.
— Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.
— Цікаво, скільки коштувала ця машина, — сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».
— На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, — засміявся вартовий, вважаючи, що висловився дуже дотепно. — Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!
Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.
Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.
— Ідіть самі, — сказала вона. — Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж можна заходити туди в такій сукні?
— Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий вигляд.
Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми зайняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю залу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.
У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною борідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, — пригадав я. — А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».
Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.
— Чого панство бажає? — кельнер підійшов до нашого столика.
А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти багато страв.
— Дві великі чашки кави й дві скибки торта, — сказав я. Кельнер невдоволено скривився.
— О такій годині, прошу пана, у нас страви треба замовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.
— То прошу два бризолі, — кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.
— Я не маю при собі й копійчини, — шепнула мені Ганка.
— Нічого, я трохи заможніший.
Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення — власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.
— Потанцюємо? — спитав я Ганку.
— Що? В такій сукні? — обурилася вона.
— Нам треба зблизька придивитися до того пана, — відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.
Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.
— Ви чудово танцюєте, — сказала Ганка,
— Невже? — здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.
— Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, — вела далі Ганка. — А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.
— Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…
— Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.
— Вам не подобається моя машина? — спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.
— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.
— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.
Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.
— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.
— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.
— І довго тривало ваше знайомство?
— Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.
— І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?
— Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.
— Інакше кажучи, я дурна?
Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.
Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.
— Вони налагодилися тут довгенько розважатися, — сказала Ганка.
Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:
— Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.
Ганка глузливо посміхнулася:
— Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.
Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.
— Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? — безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.
— Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.
— А-а, теж дівчина з автостопом, — усміхнулася Тереза.
— Ні, — в'їдливо мовила Ганка.
— Вам щастить підвозити гарних дівчат, — засміялася
Тереза. — Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.
— А ця пані, — показав я на Ганку, — глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.
— Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? — звернулася вона до Ганки.
— Авжеж. І що з того? — гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:
— Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?
— У нього чудова машина, — сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. — Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.
— Хто ж він? Чужоземець?
— Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? — заскочила мене питанням Тереза.
— Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.
Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, певно, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього рахунок. Тереза кивнула нам головою, — це мало означати, що вона прощається, — і знову сіла біля Гертеля.
Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.
— Мені здається, що цей тип хоче зникнути, — зауважила Ганка.
Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й підвівся.
— Прошу рахунок, — гукнув я.
Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з борідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».
— Чи не збираєтеся ви стежити за ним? — глумливо спитала Ганка. — його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пансіонату.
Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шосе до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шосе було майже порожнє.
І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але відстань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом стежила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.
— Сто двадцять… сто тридцять… — бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи голівкою і нагадуючи мені про обережність.
На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хотів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехоцінка.
Антонінів ми проминули.
— Я гадала, що він прямує до нашого лісу, — сказала Ганка.
За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.
— Сто тридцять… сто сорок… — шепотіла Ганка.
Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, залишивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева машина звернула на путівець.
— Я знаю, — прошепотіла Ганка, — цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.
Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукроварні, а за ними починався ліс — високий, густий, розлогий.
Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.
Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали мені з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виникла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.
— Втік! Слово честі, втік! — розпачливо мовила Ганка.
— Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світло. А ми, не помітивши, проскочили його.
— Чи він зробив це навмисне?
Не знаю. Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?
Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.
Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.
— Добре пошив нас у дурні! — зітхала Ганка.
А я не брав близько до серця витівки добродія з борідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він мешкає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.
— Сідайте, будь ласка, — запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив цигарку.
Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.
Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випарувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.
Зійшов місяць, і враз у лісі пояснішало, побіліло. Марно ми сподівалися, що чорний лімузин нарешті проїде повз нас. Жодна машина не освітила фарами дороги, і довгий час ліс здавався взагалі безлюдний. Нараз ми почули кроки — дорогою пройшло троє людей, тихенько брязкаючи якимсь залізяччям. Ці люди пройшли якнайбільше за двадцять кроків од нас, але нічого не помітили, — ми сиділи біля «сама» на бічній дорозі, що вела до містечка.
Троє невідомих спустилися до Вісли, але не в тому місці, де піщана дорога вела до води і де колись приставав пором, а трохи далі, коло кущів. Звідти почувся шелест, а тоді стукіт весел об облавок човна. Цей звук дуже характерний, бо корпус човна резонує і вода несе відгомін далеко-далеко.
Раптом нас оточив гурт хлопців.
— Лучники!..
Вільгельм Телль приклав мені пальця до губів.
— То браконьєри, — шепнув він. — Понесли свої пастки. Тут, у лісі, в них вже попалося трохи звірини. Тепер браконьєри позабирали пастки на той бік річки. У них є човен та невеличкий гумовий понтон.
Я зірвався з місця.
— Треба їх затримати, — шепнув я Теллеві, — не дати їм від'їхати. Або може… — я подумав, що міг би догнати браконьєрів на своєму «самі».
Хлопець заперечливо похитав головою.
— Вони озброєні. Ми роздивились — у них рушниці.
Я зрозумів Телля. Якби браконьєри побачили, що ми хочемо догнати їх чи стежимо за ними, то, мабуть, стріляли б. Не можна наражатися на таку небезпеку.
— Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Певне, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, — розповідав мені Телль. — Ми вистежимо їх і тоді всім загоном схопимо.
Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.
Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.
— Навіщо їм отой понтон? — здивувався Соколине Око.
Мені це було цілком зрозуміле.
— На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він поплив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей понтон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.
— Не витримаю, справді не витримаю, — повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.
Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона тихенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.
— Що ти зробив, Теллю? — здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.
Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.
Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.
— Не поцілив! — вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:
— Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумовий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.
Ми чекали.
Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почулися розлючені голоси, що лунали десь посеред річки. Кочети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.
— Понтон потонув! Потонув! — Вільгельм Телль танцював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибували, вимахуючи руками.
— Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! — вигукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.
Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Залічка підозрює. — Анонімний лист. — Чи ви справді детектив? — Пан Король рибалить. — Родовід людини. — Пралюдина, чи пітекантроп. — Гарцери в засідці на браконьєрів. — У гостину до Скалбани. — Де зник рибалка? — Череп, знайдений у бункері. — Тривога пані Пілярчиковоі.
Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.
Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.
Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.
Музика привабила Залічку.
— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.
— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?
— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.
— Можемо поїхати хоч зараз…
— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.
Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:
— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.
— Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?
— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.
— Він сам сказав вам про це?
— Ні. Але дав мені зрозуміти.
— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?
— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?
— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.
— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.
— І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.
— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.
— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.
— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.
За якусь мить вона благально подивилася на мене.
— А ви справді непевна людина?
«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:
— Пан Кароль, мабуть, досить виразно це пояснив вам.
— Він тільки звернув мою увагу на те, що ваша поведінка якась підозріла, бо невідомо, чого ви тут блукаєте. Ви не рибалите і не купаєтеся в річці. Одним словом, сюди ви приїхали не відпочивати, а з якоюсь підозрілою метою.
— І це все? — глузливо засміявся я. — А чи вам нічого не говорить, що спочатку я поставив свого намета на місці, де стояла колись сторожка Габрищака, якого вбили бандити? А чи відомо вам, що потім я переніс свій намет на Острів злочинців, де розбито Барабашеву банду? Чи вам не казали також, що в мене є надзвичайно загадковий план цієї місцевості?
— То… то ви насправді непевна людина? Я зневажливо махнув рукою.
— Хіба ж я розповідав би вам усе це, якби дійсно був причетний до якоїсь підозрілої історії? Блукаю тут? Ну, гаразд. Але замість «блукаю» досить вжити слово «відпочиваю», і про мою поведінку одразу ж зміниться думка. Я тут відпочиваю, гуляю в лісі, в містечку. Хіба ви не те саме робили б, якби приїхали сюди відпочивати? Запевняю вас, що пан Кароль у сто разів непевніша людина, ніж я. Він завжди ходить рибалити, а чи впіймав хоч одну рибину?
— Він тільки вдає, що рибалить, адже він детектив. Удає, що рибалить, а насправді оглядає в бінокль усе навкруги.
— То це так?..
— Його не було майже цілу ніч. Певно, стежив за кимось. Можливо, вже натрапив на слід людини, яка пропонувала продати нашому професорові скарби дідича Дуніна.
— Можливо, — погодився я.
Я не збирався втаємничувати Залічку в свої справи чи переконувати її, що пан Кароль в сто разів непевніша людина, ніж я. Залічка була наївна, як дитина. Це не заважало їй бути в галузі антропології «світлою головою». Вона не тільки багато знала, але й уміла передавати іншим свої знання.
Того ж дня я знову міг у цьому переконатися, коли прийшли Вільгельм Телль і Чорниця.
— Ми влаштували засідку на браконьєрів, — розповів Телль. — Соколине Око й інші хлопці з нашого загону поховалися в лісі біля браконьєрових пасток. Ввечері ми з Чорницею змінимо їх. Тепер, серед дня, марно сподіватися, щоб браконьєри прийшли, та ввечері може бути гаряче, еге ж? Ми розповіли нашому вожатому про вчорашню зустріч із браконьєрами, адже треба було пояснити, чом так пізно повертаємося до табору. І тепер, коли ми дамо знати, що браконьєри десь недалеко, в таборі знімуть тривогу. Якщо ви почуєте гострий, тривожний сигнал сурми, біжіть, будь ласка, нам на допомогу. Спробуймо затримати браконьєрів. Ми ж потопили їм зброю, то, мабуть, тепер можна їх не боятися.
— Сподіваюсь, — сказав я, — ваш вожатий повідомив міліцію про пастки, що їх порозставляли в лісі браконьєри. Попри все, ви тільки хлоп'ята, і не гаразд вам наражатися на небезпеку. Ті браконьєри, здається, люди затяті й здатні на найгірше.
— Авжеж. Міліцію вже повідомлено, — кивнув головою Вільгельм Телль.
Та мої слова, либонь, вразили їхню гордість, бо більше вони нічого мені не розповіли, а попросили Залічку пояснити їм «родове дерево» людини, про яке вона вчора згадувала. Бо ж коли хлопці повернулися до табору й схотіли розповісти іншим про походження людини, то замість «родового дерева» у них вийшов «родовий гриб», як трохи зловтішно визначили їхні товариші.
Залічка взяла тоненький патичок і накреслила на піску щось схоже на грубезний стовбур.
— Ось, — почала вона, — дріопітек, чи людиноподібна прамавпа. Це було дивне створіння, трохи схоже на мавпу, трохи на людину. Жили дріопітеки на великих територіях і, мабуть, за досить своєрідних умов. Можливо, саме ці своєрідні умови життя призвели до того, що за тисячоліття дріопітек змінився. Так, наприклад, дріопітеки, що жили в холоднішому кліматі, ставали іншими, ніж ті, що жили в теплішому. Вірогідно, що першими від цього спільного стовбура відокремилися гібони — мавпи, дуже кумедні на вигляд. Ось я малюю це галуззя, що виросло з правого боку дерева… Водночас тут же виростають дві нові гілки — то людиноподібні мавпи: горила, шимпанзе, орангутанг. Але з лівого боку дерева теж зводиться груба гілка — австралопітек, перше кільце в ланцюгу людської еволюції.
— А яка була ця істота на вигляд? — зацікавився Телль.
— Найвірогідніше, що на зріст вона була близько ста тридцяти сантиметрів, а будовою тіла схожа на людину. Рухлива і спритна, ця істота ходила й бігала тільки на двох ногах. Вона харчувалася крабами, ящірками, павіанами і навіть великими копитними тваринами. Австралопітек мав мозок значно більший, ніж у теперішніх людиноподібних мавп. З часом австралопітек перетворився на істоту, яку назвали пітекантропом, або пралюдиною. На підставі викопаних кісток можна вважати, що на зріст ця істота була вже сантиметрів сто сімдесят, легка, струнка, з низьким скошеним назад чолом. Уперше кістяк пітекантропа знайдено на Яві. Згодом стало відомо про інші знахідки. Пралюдина жила і в Європі, її кістки знайдено в Гейдельберзі, жила вона в східній і південно-східній Азії та в Африці. Пралюдина вже вміла робити — хоч дуже примітивні — знаряддя праці і користалася вогнем.
Третьою стадією розвитку людини стала первісна людина або простіше — неандерталець. Ця істота, невисока на зріст, але дуже кремезна, мала велику довгасту голову й довгасте лице з дуже розвиненою щелепою. Щоправда, неандерталець не був гарний в нашому розумінні. Зате в нього були вже краще розвинені специфічно людські риси — наприклад, сильно розвинений мозок. Він куди краще обробляв кам'яне знаряддя, ніж пітекантроп.
І нарешті — розумна людина, чи homo sapiens. Першим її представником вважають так званого «кроманьйонця», чи людину з печери Кро-Маньйон у Франції, де знайшли його кістки. Цей далекий предок буз уже схожий на нас. Навіть серед сучасних людей можна зустріти представників кроманьйонської раси. Кроманьйонець мав зріст сантиметрів сто вісімдесят, будова тіла свідчила про його велику силу. Голова довгаста, із високим склепінням черепа, обличчя широке, ніс довгий і не дуже широкий.
Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.
Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.
Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.
Музика привабила Залічку.
— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.
— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?
— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.
— Можемо поїхати хоч зараз…
— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.
Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:
— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.
— Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?
— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.
— Він сам сказав вам про це?
— Ні. Але дав мені зрозуміти.
— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?
— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?
— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.
— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.
— І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.
— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.
— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.
— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.
За якусь мить вона благально подивилася на мене.
— А ви справді непевна людина?
«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:
— Пан Кароль, мабуть, досить виразно це пояснив вам.
— Він тільки звернув мою увагу на те, що ваша поведінка якась підозріла, бо невідомо, чого ви тут блукаєте. Ви не рибалите і не купаєтеся в річці. Одним словом, сюди ви приїхали не відпочивати, а з якоюсь підозрілою метою.
— І це все? — глузливо засміявся я. — А чи вам нічого не говорить, що спочатку я поставив свого намета на місці, де стояла колись сторожка Габрищака, якого вбили бандити? А чи відомо вам, що потім я переніс свій намет на Острів злочинців, де розбито Барабашеву банду? Чи вам не казали також, що в мене є надзвичайно загадковий план цієї місцевості?
— То… то ви насправді непевна людина? Я зневажливо махнув рукою.
— Хіба ж я розповідав би вам усе це, якби дійсно був причетний до якоїсь підозрілої історії? Блукаю тут? Ну, гаразд. Але замість «блукаю» досить вжити слово «відпочиваю», і про мою поведінку одразу ж зміниться думка. Я тут відпочиваю, гуляю в лісі, в містечку. Хіба ви не те саме робили б, якби приїхали сюди відпочивати? Запевняю вас, що пан Кароль у сто разів непевніша людина, ніж я. Він завжди ходить рибалити, а чи впіймав хоч одну рибину?
— Він тільки вдає, що рибалить, адже він детектив. Удає, що рибалить, а насправді оглядає в бінокль усе навкруги.
— То це так?..
— Його не було майже цілу ніч. Певно, стежив за кимось. Можливо, вже натрапив на слід людини, яка пропонувала продати нашому професорові скарби дідича Дуніна.
— Можливо, — погодився я.
Я не збирався втаємничувати Залічку в свої справи чи переконувати її, що пан Кароль в сто разів непевніша людина, ніж я. Залічка була наївна, як дитина. Це не заважало їй бути в галузі антропології «світлою головою». Вона не тільки багато знала, але й уміла передавати іншим свої знання.
Того ж дня я знову міг у цьому переконатися, коли прийшли Вільгельм Телль і Чорниця.
— Ми влаштували засідку на браконьєрів, — розповів Телль. — Соколине Око й інші хлопці з нашого загону поховалися в лісі біля браконьєрових пасток. Ввечері ми з Чорницею змінимо їх. Тепер, серед дня, марно сподіватися, щоб браконьєри прийшли, та ввечері може бути гаряче, еге ж? Ми розповіли нашому вожатому про вчорашню зустріч із браконьєрами, адже треба було пояснити, чом так пізно повертаємося до табору. І тепер, коли ми дамо знати, що браконьєри десь недалеко, в таборі знімуть тривогу. Якщо ви почуєте гострий, тривожний сигнал сурми, біжіть, будь ласка, нам на допомогу. Спробуймо затримати браконьєрів. Ми ж потопили їм зброю, то, мабуть, тепер можна їх не боятися.
— Сподіваюсь, — сказав я, — ваш вожатий повідомив міліцію про пастки, що їх порозставляли в лісі браконьєри. Попри все, ви тільки хлоп'ята, і не гаразд вам наражатися на небезпеку. Ті браконьєри, здається, люди затяті й здатні на найгірше.
— Авжеж. Міліцію вже повідомлено, — кивнув головою Вільгельм Телль.
Та мої слова, либонь, вразили їхню гордість, бо більше вони нічого мені не розповіли, а попросили Залічку пояснити їм «родове дерево» людини, про яке вона вчора згадувала. Бо ж коли хлопці повернулися до табору й схотіли розповісти іншим про походження людини, то замість «родового дерева» у них вийшов «родовий гриб», як трохи зловтішно визначили їхні товариші.
Залічка взяла тоненький патичок і накреслила на піску щось схоже на грубезний стовбур.
— Ось, — почала вона, — дріопітек, чи людиноподібна прамавпа. Це було дивне створіння, трохи схоже на мавпу, трохи на людину. Жили дріопітеки на великих територіях і, мабуть, за досить своєрідних умов. Можливо, саме ці своєрідні умови життя призвели до того, що за тисячоліття дріопітек змінився. Так, наприклад, дріопітеки, що жили в холоднішому кліматі, ставали іншими, ніж ті, що жили в теплішому. Вірогідно, що першими від цього спільного стовбура відокремилися гібони — мавпи, дуже кумедні на вигляд. Ось я малюю це галуззя, що виросло з правого боку дерева… Водночас тут же виростають дві нові гілки — то людиноподібні мавпи: горила, шимпанзе, орангутанг. Але з лівого боку дерева теж зводиться груба гілка — австралопітек, перше кільце в ланцюгу людської еволюції.
— А яка була ця істота на вигляд? — зацікавився Телль.
— Найвірогідніше, що на зріст вона була близько ста тридцяти сантиметрів, а будовою тіла схожа на людину. Рухлива і спритна, ця істота ходила й бігала тільки на двох ногах. Вона харчувалася крабами, ящірками, павіанами і навіть великими копитними тваринами. Австралопітек мав мозок значно більший, ніж у теперішніх людиноподібних мавп. З часом австралопітек перетворився на істоту, яку назвали пітекантропом, або пралюдиною. На підставі викопаних кісток можна вважати, що на зріст ця істота була вже сантиметрів сто сімдесят, легка, струнка, з низьким скошеним назад чолом. Уперше кістяк пітекантропа знайдено на Яві. Згодом стало відомо про інші знахідки. Пралюдина жила і в Європі, її кістки знайдено в Гейдельберзі, жила вона в східній і південно-східній Азії та в Африці. Пралюдина вже вміла робити — хоч дуже примітивні — знаряддя праці і користалася вогнем.
Третьою стадією розвитку людини стала первісна людина або простіше — неандерталець. Ця істота, невисока на зріст, але дуже кремезна, мала велику довгасту голову й довгасте лице з дуже розвиненою щелепою. Щоправда, неандерталець не був гарний в нашому розумінні. Зате в нього були вже краще розвинені специфічно людські риси — наприклад, сильно розвинений мозок. Він куди краще обробляв кам'яне знаряддя, ніж пітекантроп.
І нарешті — розумна людина, чи homo sapiens. Першим її представником вважають так званого «кроманьйонця», чи людину з печери Кро-Маньйон у Франції, де знайшли його кістки. Цей далекий предок буз уже схожий на нас. Навіть серед сучасних людей можна зустріти представників кроманьйонської раси. Кроманьйонець мав зріст сантиметрів сто вісімдесят, будова тіла свідчила про його велику силу. Голова довгаста, із високим склепінням черепа, обличчя широке, ніс довгий і не дуже широкий.