Олександр Шевченко. Кривава осінь у місті Лева

   – Га? Олеже? Босе! Це ви!
   – Олегу Миколайовичу! – залементувала й собі Рада, схопилася зі свого місця і через дві секунди повисла в нього на шиї. – Ах же ж ви!.. Без попередження! А ми тут без вас геть ніяк…
   – Це я бачу. – Від міцних Радиних парфумів закрутило в носі, тому Сокіл відсторонив її і потис руку Борису, котрий все ще витріщався так, неначе бачив привида батька Гамлета. – Ну що – розповідайте.
   – Та що розповідати, – якось похнюпився Борис. – Животіємо. Не закрилися тільки тому, що вам пообіцяли. А справи… Ну, за ці три роки, може, десяток справ і було. Всі розкриті, – додав він із нотками гордості. – Але по дрібничках. Ну, там, за чоловіком постежити… або за жінкою… Навіть кицьку шукали одного разу. В журналі все зафіксовано. Але невигідна це справа, я вам скажу. Може десь, але не в нас. Краще нерухомістю зайнятись.
   – Іншим разом. Я планую продовжувати. Ви все ще зі мною?
   – Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, – надула щічки Рада. – За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого…
   – Це я владнаю, – відказав Сокіл, вивуджуючи з-за пазушини пляшку віскі. – І борги по зарплаті компенсую. Але якщо вам так усе остогидло…
   – Ні, ну чого ж, – заусміхався Борис. – Попрацюємо. Але самі переконаєтесь, що у Львові воно просто ніяк.
   – Побачимо.
   – Ну тоді… того… бухгалтера б знайти, га?

Глава 2

   Дочитуючи останню сторінку «Клубу комісара Бонця», Ніна остаточно переконалася, що велетень дивиться саме на неї, пильно і досить прискіпливо. Вона негайно прибрала обуреного вигляду, як те належить порядній галичанці, – склала вуста в подобу курячої гузки, насупилася та підкреслено сердито фиркнула, опустивши очі до книжки. Але зосередитися на розв'язці не вдалося, можливо, тому, що реакція Ніни не справила на здорованя хоча б малого помітного враження – ну, хіба трохи потішила. Зате сама дівчина з невідомої причини так розхвилювалася, що розгадка хитромудрого злочину, в який вона було занурилася разом із колоритним львівським комісаром, нагло втекла прямо в неї з-під носа. І то все через цього споглядача!
   Ніна засмутилася і з цього приводу вирішила випити ще кави. Власне, каву вона пила з будь-якого приводу, а також зовсім без нього, шкода лиш, що не часто могла собі дозволити відвідини кав'ярень рангом тієї, де сиділа зараз. Однак… ця премія випала Ніні так несподівано, що про неї навіть не встигла довідатися люба матуся, всюдисуща, як той Святий Дух, – тому дівчина вирішила, що не гріх себе трохи й побавити, і подалася до своєї улюбленої «Віденської кав'ярні». І все було б добре, якби такий рідкісний і від того ще дорожчий відпочинок із книжкою, кавусею та без материного верещання під вухом не зіпсував оцей зухвалець. Дивиться на неї так, знервовано подумала Ніна, наче дівчат ніколи не бачив. Вона підняла руку, збираючись закликати офіціанта, однак хлоп, вочевидь, подумав, що цей жест адресується йому, – Ніна й оком не встигла кліпнути, а він вже був біля її столика.
   – Доброго ранку, – зронив двометровий нечема і без зайвих коливань плюхнувся на вільний стілець, від чого той – добротний, з металевими ніжками – жалібно пискнув і похитнувся.
   – Прошу пана, ми знайомі? – Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.
   – Ні, але тому лиху можна дати раду. Я – Олег Сокіл. А ви?..
   – А я ні, – відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала: – Ніна Малишко.
   Почувши ім'я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом'якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.
   – Гм… Тішуся знайомству, – додала вона, повернувши посмішку.
   – Ви поцупили мою репліку, прекрасна Ніно.
   – Авжеж… я знаний злодій.
   – Та ви ніби більше на боці закону? – Олег кивнув на яскраво-жовту книжечку. – Я ці оповіді пам'ятаю ще відтоді, як вони друкувалися в газеті «Молода Галичина».
   – Так, а нині їх зібрали докупи.
   – І вони вам подобаються?
   – Дуже. – Ніна аж посвітлішала на виду. – Там така мова… правдиво львівська, стара – ніхто так більше не говорить. Крім того, відчуття причетності… так, наче я й сама – детектив! Так цікаво! До речі, я розгадала всі злочини, окрім останнього.
   – А що сі стало з тотим остатнім криміналом? – старанно і не без успіху імітуючи довоєнну львівську говірку, поцікавився Сокіл. Ніна засміялася.
   – Ви сталися. Збили мене з пантелику, і злочин лишився без кари.
   – Ну то маю сплатити штраф. – Вишколений офіціант мов із-під землі вискочив на ці слова. – Що ви п'єте, пані Ніно? Ніби каву з молоком?..
   – З молочним лікером, – уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.
   Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум'ї незгасимому! Бісове сім'я…
   Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?
   – Тоді панні те саме, а мені каву по-мексиканськи, – замовив Олег і знову звернувся до неї. – Значить, полюбляєте загадки?
   – Якщо чесно, то дуже. Добре відволікає від побутових проблем, до того ж тренує мозок.
   – Невже в такої гарної дівчини може бути так багато проблем?
   – У будь-кого вони є, пане, – серйозно відказала Ніна. – І зовнішність тут ні на що не впливає.
   – Мабуть, ваша правда. Вибачте. Я дійсно нічого про вас не знаю. Але якщо ви перестанете говорити до мене «пане» і бодай один разочок назвете мене просто Олегом, я спробую дізнатися про вас якусь дещицю – без жодних запитань з мого боку. А ви потім скажете, вгадав я чи ні.
   – Добре, Простоолеже. – В чорних очах дівчини застрибали лукаві бісики. – Домовилися. Починайте.
   – Ну, ви… працюєте, а не вчитесь.
   – Це очевидно – у моєму віці.
   – Властиво, вік, як такий, тут не показник. Студенти, навіть діти заможних батьків, рідко відвідують кав'ярні на кшталт цієї. І тут справа не лише в цінах, а й у стилі закладу. А ще рідше студенти прогулюють пари поодинці.
   – Прогулюють?
   – Так. – їм принесли замовлення, Олег ковтнув кави з текілою, шумно зітхнув від насолоди і продовжив: – Ранок будня, розпал першого семестру. Ви сидите сама, у дорогій кав'ярні, біля вас тільки крихітна дамська сумочка, а на личку – блаженний вираз, що свідчить сам за себе: у вас вихідний.
   – Відгул.
   – Прекрасно. А тепер… із вашого дозволу, я вирахую, скільки вам років. Можна?
   – Та будь ласка. То не є таємниця. – Ця випадкова зустріч із кожною хвилиною видавалася Ніні все цікавішою.
   – Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то…
   – А якщо нижчий? – Ніна засміялася. – Що, як я маляр чи штукатур?
   – Ні. Маляри та штукатури не…
   – Не ходять по дорогих кав'ярнях?..
   – І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий… Вам двадцять сім. Ну як?
   – Буде двадцять сім за два місяці. Браво!
   Олег, жартуючи, манірно схилив голову.
   – Я ще й не те вмію.
   – Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..
   – Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом – книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп'ютера дані з бухгалтерських паперів… При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок – у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.
   – Півтори. І знову браво!
   – Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати – непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.
   – Яким «таким»? Хто ви за фахом?
   – За фахом я філолог. А за покликанням – детектив.
   Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.
   – Тобто ви в міліції працюєте? – ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.
   – Таке скажете… Відколи це в нашій міліції є посада детектива?
   – Я не… вибачте… то де ж ви працюєте?
   – Працюю на себе. Я приватний детектив, – з нотками гордості пояснив Олег.
   – Справжній приватний детектив?
   – Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.
   – Тут, у Львові?!
   – Що вас дивує?
   – Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.
   Сокіл подався вперед, ледь не підім'явши під себе всю порцеляну на столі.
   – Обгрунтуйте.
   – Ваш голос… точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд… себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори… рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви – зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але…
   – Я не ображуся, – запевнив Олег. І Ніна йому повірила.
   – Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?
   – В юності.
   – Так. Добре. Я до чого веду… ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина…
   – І зовнішність вантажника.
   Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!
   – Я цього не казала.
   – Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.
   – Ух ти! – зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. – З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?
   – Викладав англійську студентам, для яких вона – нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.
   – Ну так, авжеж. – Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. – Звичайно. Цікаво – це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво – це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де… – Ніна затнулася. – Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорда та Лондони – це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!
   – Сам дивуюся. – її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.
   – Тішитесь? – гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. – Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.
   – Ну, часу в мене вдосталь.
   – А в мене – обмаль. Перепрошую, та я вже маю йти, – з цими словами Ніна підвелася і схопилася за свою сумочку, немов за рятувальний круг. – Хатні справи, знаєте… Накопичились. Ще раз дякую – за приємну бесіду та каву. На все добре.
   І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні – чомусь на думку спадає саме ця асоціація – карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно… І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще – Париж. І Рим… Їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію… А ще…
   Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало темно-каштанове пряме волосся. Ще витончені, гарно окреслені вилиці, високе чоло, дві стрімкі стріли чорних брів, маленький прямий носик, рожеві й без помади, вишукано вигнуті вуста, шкіра, мов свіжі вершки, і очі… Таких очей Олег не бачив ніколи в житті. Ніколи і ні в кого. Він бачив темно-карі – сам такі мав, бачив світло-карі, зеленувато-карі, але ще жодного разу йому не траплялися чорні. Зовсім чорні. Як втілений морок. У них навіть зіниць не видно, сама безмежна ніч. Наразі – вкрай сердита, чимось розгнівана ніч. Але яке це має значення? Жінка без перцю, як медовик без меду. І вона вагається. Це чудово. Сокіл давно опанував мистецтво обертати всі коливання чарівних дівчат на свою користь. А тут користь могла б бути подвійною. Бо цілком очевидно, що Ніна – обліковець. Бухгалтер, касир чи економіст – байдуже. То все різні ярлики для однієї суті. А отже…
   – Чи дозволите скласти вам компанію?
   Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.
   – Прошу?
   – Чи можу я провести вас додому?
   – Я… так… ой, ні… краще не треба. – Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.
   – На вас чекає ревнивий чоловік?
   – Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я… волію прогулятися сама.
   – Гаразд. Бажання пані – закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.
   – А для чого вам мене шукати? – спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.
   – Ще кави вип'ємо. То як?
   – Як хочте, – Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. – Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому…
   Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:
   – Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам'яті. Добре?
   – Збережу, – запевнила Ніна і відчула, що знову червоніє. – Неодмінно.

* * *

   Насправді додому вона повернулася лише увечері. Повертатися не хотілося, але який у неї був вибір? Хіба що робити це якомога повільніше.
   Зараз Ніна брела тихою вуличкою з кумедною назвою Під Дубом, звідки до її будинку залишалося всього нічого – лише завернути за ріг. Вечір видався тихим, затишним і навіть трішки сонячним – зранку, коли вона зі своїм несподіваним знайомцем сиділа в кав'ярні, зарядив дрібний дощик, котрий із нерівною періодичністю нагадував про себе протягом цілого дня, та от хвилин за десять до заходу сонця світило нарешті визирнуло з-за хмар і від душі розмалювало все навколо охристо-жовтою фарбою. Це золотаве забарвлення перетворило й без того казковий Львів на щось зовсім потойбічне. Ніна звично милувалася містом, доки рухалася пішки від центру, та чим ближче до домівки, тим важче ставало на душі. А коли крокувала уздовж порепаної й побитої часом рудої стіни будинку № 8 на розі Єрошенка і Джерельної, в якому мешкала, відчайдушно схотілося розвернутися і втекти кудись… хоч би й до того детектива. На каву. Якщо він буде не проти. Варіант не гірший… та що там, значно кращий, ніж те, що чекає на неї під таким милим поняттям, як «повернення додому». Додому… а де це? В її уяві? На іншій планеті? Посередині «ніде»?
   Ніна штовхнула облізлі двері свого під'їзду, і всохлий від часу шматок темно-бордової фарби впав їй на спідницю. Звичним жестом Ніна струсила його на асфальт і переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач на стіні – у парадному було темно, як у льосі. Від сумних роздумів, що вже звично ятрили серце, але нічому не допомагали, на очі дівчини навернулися сльози, і майже в ту ж саму мить під стелею заблимала крихітна підсліпувата лампочка. Сердито труснувши головою – не приведи боже, мати побачить блискучі вологі доріжки на щоках, – Ніна піднялася рипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Знизу підбиті залізом, з пощербленими дошками, старенькі сходинки слухняно прогиналися під її приреченими кроками. Ось і квартира. Обтягнуті яскраво-синім дерматином та оббиті цвяшками «під бронзу» двері, пожовкла від часу та лискуча, як обгризена собакою кістка, пластикова ручка під замковою шпариною, номер «З», що тримається на чесному слові десь угорі, біля одвірка, сіра крапка дзвінка, що вже зо два роки не працює – до Ніни занадто часто ходила подруга, і люба матуся, котру дратувало те безкінечне (раз на день) дзеленчання, якось просто вирвала провідки від дзвоника зі стіни, як-то кажуть, з м'ясом. Стукати у двері також заборонялося під загрозою скандалу масштабів гніву Господнього – принаймні, це стосувалося Ніни. Все її життя нині складалося з цілої низки різноманітних заборон та підпільних способів їх порушення.
   Ласкаво просимо до пекла. Облиште будь-яку надію, ви, що входите сюди.
   Ніяких особливих надій і не було. Ніна відімкнула двері й увійшла у вузький, пропахлий чимось прокислим коридорчик. Механічно скинула туфлі, вслухаючись у завивання, що лунали з великої, материної кімнати. Жіночий голос – «годувальниці» – та незнайомий чоловічий зливаються в істеричні голосіння з регулярним згадуванням Всевишнього. Черговий сеанс зв'язку з Богом – вірніше, з істотою, яку матуся вважала за Нього. Залишалося сподіватися, що коннект якнайшвидше увірветься.
   Ніна увійшла до власної кімнатки, вогкої келії розмірами два на чотири метри, зі здутими шпалерами із потрісканою стелею. Жбурнула сумочку на стілець, роздягнулася, затрималася біля вікна, задумливо дивлячись, як відблиски червоного сонця перестрибують з вікна на вікно потяга, який якраз проходив по насипу неподалік від будинку, а потім плюхнулася на рипливе ліжко й втомлено прикрила очі.
   Так далі не можна. Бо ще трохи, зовсім трішки такого життя – і вона поїде звідси на Кульпарківську. Сама, добровільно, зі змінною білизною та торбою сухариків. І та, друга божевільня виявиться куди більш затишною та привітною, аніж ця, перша. Поза сумнівом. І годувати там будуть не гірше. Просто – там будуть годувати. Хоч як-небудь. Бо тут мати, що дорікає кожним шматком хліба, купленим на доньчині гроші, годує здебільшого словом Божим. Сильно перепеченим або недовареним чи дрібно пережованим, але тільки ним. Святим Письмом.
   Це почалося давно – так давно, що Ніні здавалося, ніби це було завжди, ніби їй лише наснилася смішлива, струнка, сіроока матуся, гарна, як квіточка; матуся, що шалено балувала доньку, не спускала її з рук, вчила читати і радо вислуховувала маленькі секрети маленької ж Ніни, на зразок того, як їй подобається Василько із сусідньої групи і яка сувора в дитсадку нянечка. Та мама пішла в небуття із сірим димом осінніх туманів, але коли і чому це сталося, ніхто вже не пам'ятав. Натомість в родині Малишків з'явилася суха, мов тараня, жінка, з тьмяними, як свинцеві кульки, зіницями, стиснутими у дрібну риску вустами і незмінною Біблією в руках. Жінка, що через кожне слово згадувала пекло, а через два – Страшний суд, у якої Великий піст тривав триста шістдесят п'ять діб на рік, а святкування дня народження, Нового року і навіть Різдва зводилось до нагадувань про швидкоплинність людського життя і, як наслідок, про жадану зустріч із Творцем. Ця жінка вимагала від Ніни шани, а від чоловіка – грошей і повної відсутності гріховних думок про їжу, питво та виконання подружніх обов'язків. Вона юрбами водила додому якихось «братів» та «сестер», невиразних, як і сама, зате із більш ніж виразним бажанням «розжитися десятинкою». Десятинка досить швидко стала четвертинкою, потім – половинкою, і дуже скоро єдиною завадою прагненню матері продати квартиру, а гроші віддати на користь «святої церкви» стала неповнолітня донька. А щойно Ніна досягнула повноліття, як мати, проклинаючи всі нездалі українські закони («тільки Бог пастир мій, і Йому одному корюся»), що веліли приватизувати житло рівними частками на всіх прописаних у ньому мешканців, таки перевела їхню крихітну двокімнатну квартирку у глибоко огидну їй приватну власність. Так що формально Ніна володіла двадцятьма квадратними метрами загальної житлової площі. А фактично – не мала нічого.
   Першим не витримав тато. Склавши у валізу свій нехитрий скарб, він пішов якраз у день Ніниного п'ятнадцятиріччя. Донька дивувалася, що він витримав так довго, і сердилася, що він лишив її, не взяв із собою. Він покинув її на милість монстра в жіночій подобі, а сам згодом одружився, народив ще двох дітей і жодного разу не поцікавився, як там Ніна, чи не треба їй чого. Але дівчина і це пережила, хоча боліло дуже. У батька було нормальне сімейне життя. Ніна відчувала, що потроху божеволіє.
   Від сумних спогадів закортіло поплакати, але потурати таким бажанням Ніна не звикла. Підвівшись, вона підійшла до металевого рукомийника, що висів на стіні, жахаюче убогий зі своїми чорними плямами на жовтій емалі, і увімкнула мідний кран, схожий на дзьоб шуліки-інваліда. Там щось гучно пирхнуло і відразу перетворилося на утробне рохкання, за яким будь-який львів'янин безпомилково впізнає рідну домівку та відсутність води. Мати, котра, судячи з голосів у коридорі, щойно попрощалася з черговим «братом», залетіла до кімнати Ніни, мов той хорт, що зачув зайця.
   – Де ти линдалася, шльондро? – гаркнула вона без передмов. Дипломатія ніколи не входила в перелік християнських чеснот, затверджений для Олени, вочевидь, самою Небесною канцелярією. – Я дзвонила тобі на роботу, там сказали, що в тебе відгул! – Останнє слово люба ненька виплюнула, як матюк. – То де це ти гуляла, га? Чого мовчиш, сатана? Що це за гульки на цілий день, я тебе питаю? У пелені принести хочеш?!
   Логічний ланцюжок, вибудуваний матір'ю між відгулом і нагуляною дитиною, як завжди, вражав своєю бездоганністю.
   – Звідки це ти дзвонила? – у свою чергу поцікавилася Ніна, кинувши короткий погляд на свій старенький комп'ютер. Років зо два тому на роботі їй подарували зовнішній модем, і дівчина на радощах підключилася до Інтернету. Зв'язок був жахливим, картки дорогими, та що всі ці дрібні прикрощі могли значити для тієї, якій відкрився цілий світ! Перший місяць, доки Ніна вчилася користуватися Інтернетом, вона взагалі виходила з дому лише для того, щоби дістатися до роботи. Потім ще місяць насолоджувалася віртуальним спілкуванням із цікавими та вільними людьми, старанно оминаючи сумнівні компанії, однак якогось дня їй не пощастило. Ніна зайшла на якийсь суто бухгалтерський сайт, де, як на гріх, блимав баннер – вродлива напівоголена дівиця, вся в мереживах – реклама магазину жіночої білизни. А мати якраз зайшла до Ніни в кімнату і побачила ту кралю. Картинка була цілком пристойною, із цим погодився б навіть Папа Римський, та Олену ледь шляк не трафив. Модем якийсь дуже недовгий час слугував матері в якості батута, а телефонні дроти спіткала доля дзвінка. Тепер Ніна використовувала комп'ютер тільки для роботи, точніше, для підробітку – вела на ньому бухгалтерський облік для сусіда – приватного підприємця.
   – З вулиці. Баки мені не забивай, – огризнулася турботлива ненька. – Говори, де тебе чорти носили?!
   – Я просто милувалася містом, – терпляче та безнадійно, як говорить людина, наперед знаючи, що її не почують, пояснила Ніна.
   Мати навіщось шарпнула комірець запраного до повної втрати кольору байкового халата – наче воїн, що перевіряє надійність кольчуги, – і кивнула з удаваним розумінням:
   – Так, авжеж. Чом би й ні. Цілий день, з ранку до ночі. Є чим милуватися! Натовпом грішників, за якими пекло стогне-побивається, у гнізді пороку. Ну то як, знайшла того, перед ким варто ноги розсунути?
   – Мамо!!!
   – Що таке? Правда очі коле? Ну, давай уже, зізнавайся, з ким сьогодні мала гріх?! Як його хоч звуть? Чи спитати забула?
   Ніна відчула, що ще трохи – і вона уперше в житті вдарить живу істоту.
   – Так, не спитала. Вир пристрасті, знаєш, – повільно, мов жуючи камінці, промовила дівчина, а подумки додала: «Хотіла б я, щоб це було правдою. Бодай би знала, за що караюся». – Йди вже звідси, мамо. Бо я за себе не відповідаю.
   – А я відповідаю – за тебе, – пискнула Олена, б'ючи себе в груди сухорлявим кулаком, та все ж позадкувала до виходу – спасибі й на тому. – Перед Богом відповідаю! За душу твою пропащу! Ось понесеш ти у гріху, що тоді буде?! Я скажу тобі що! Ти або байстря на світ вродиш, або, скорше за все, на аборт побіжиш! Ти вбивцею станеш, чуєш мене, сучко? А кара за гріх – смерть! Таких, як ти, самих убивати треба! Нищити, щоб і сліду вашого на землі не було…
   Ніна таки не втрималася – крокнула вслід за нею й з усіх сил штовхнула свою біологічну матусю в груди, пришвидшуючи її рух. Та з вереском вилетіла в коридорчик, заплуталася у власних капцях і, врізавшись спиною у вихідні двері, повільно осіла на підлогу. У круглих очах-цибулинах нарешті відбилося щось, окрім маніакального фанатизму. Здивування і страх. У відповідь на цей погляд Ніна лише грюкнула дверима до кімнати так, що зі стелі полетіли шматки штукатурки.