– Один хрін. – Та, усвідомлюючи, що виходу в нього немає і Олег так чи інакше дістане його, Сергій приречено посторонився, пропускаючи старого товариша до вітальні, що слугувала також спальнею, їдальнею та кабінетом. Квартиру Пасків мав однокімнатну і вважав за щастя, що після розлучення лишився з такою, бодай крихітною, але власною житлоплощею. Футболісти в телевізорі вже завзято гасали зеленим полем, однак Сокола, вочевидь, цікавила інша гра. Він поставив своє віскі на журнальний столик, де видихалося пиво, а сам, не чекаючи запрошення, вмостився на канапі біля крісла.
– Склянки є?
– Так, сер, почувайтеся, як удома, – в'їдливо припросив Сергій.
– Годі тобі, прошу. Ми ж не вороги.
– Але й друзями вже давно не пишемося. Хіба ти не тому пішов з відділка? Бо твоїм нерозкритим талантам стало затісно в нашому бидлячому колективі? Втім… добре. – Пасків махнув рукою й почалапав на кухню.
Склянки знайшлися досить швидко, і вони випили, як висловився Олег, за зустріч. Потім – ще раз, за все хороше. А потім Сокіл пояснив мету свого візиту, і Пасківу довелося пити втретє. Самому.
– Тобто ти усього лише хочеш, щоб заради твоїх очей, пари старих спогадів і цього пійла я порушив таємницю слідства і надав тобі всі зібрані нами матеріали? Слухай, ти при тямі, чи встиг перед візитом сюди ще й дихлофосу понюхати?
– Я при тямі, не турбуйся. І в мене своє розслідування.
Сергій розвів руками так широко, як тільки зміг.
– Ну то вперед. Розслідуй. Копай, рий носом землю… що там ще роблять такі, як ти, аматори, у дешевих детективах?.. Прапор тобі в руки і якір – сам знаєш куди. Може, тобі пощастить і ти за три-чотири доби розкриєш справу, над якою б'ється ціла команда професійних, зауваж, пошуковців та експертів. У цьому світі все можливе.
– У труні я бачив вашу професійність, – огризнувся Сокіл. – Знаємо, вже доповіли. Менш ніж за півроку – третій випатраний труп, і жодної зачіпки. У цьому й полягає горезвісна таємниця слідства, яку ви так ретельно зберігаєте: боронь боже, хтось дізнається, що за вами порожнеча!
Пасків вирішив, що віскі з нього досить, і приклався до пива. А спорожнивши півпляшки одним махом, гикнув і поцікавився:
– Сокіл, хто тобі платить?
– Так я тобі й виклав усе.
– Ой, страшне діло, який ти скритний! Я й сам здогадаюся. Хоч у оксфордах не був, та з дедукцією знайомий. Слідкуй уважно за ходом моєї думки! Отже, це той, у кого грошей як вошей на тифозному. А зважаючи на те, що про родичів загиблих я знаю все і ще трішки, це може бути тільки…
– Так. Це може бути тільки він. Однак дамо спокій моєму клієнту. Ліпше поговоримо про нашу співпрацю.
Мета, яку я ставлю перед собою, проста й чітка, немов бажання похмелитися, що неодмінно відвідає тебе завтра, мій обережний друже. Вбивцю слід зупинити. Доки не з'явилися четверта, п'ята, шоста і десята жертви. Доки в місті не піднялася паніка – дякуйте Небу, жи за тою політикою Львів і світа білого не бачить. Ти зі мною згоден?
– Ну.
Олег зітхнув, що неабияк роздратувало Сергія. Довелося уточнювати:
– Згоден, згоден. Далі.
– Далі – пахучі лаври переможця мене не хвилюють. Лиши їх собі. Купайся в них, вари з них чай, і Сазоненка свого пригостити не забудь – уся слава ваша.
– Ох, який ти обізнаний!
– Слухай, – Сокіл підвівся і від того став виглядати ще монументальніше, – задля економії часу – твого і мого – мушу тобі повідомити, що я вже взявся за цю справу. І доведу її до кінця. Це не порожні слова – ти ж мене знаєш. А в тебе є два варіанти дій. Перший: ти допомагаєш мені – звісно, неофіційно, а я, в свою чергу, ділюся з тобою чим можу, за умови що ця інформація не суперечить інтересам мого клієнта. В разі якщо я вийду на вбивцю раніше від вас, – увесь вигляд Олега говорив про те, що інакше й бути не може, від чого Пасків ледь не сказився: що за самовпевнений вилупок! – я передам вам усі зібрані докази, мотиви – все, що накопаю. Отримаю свій гонорар і піду купувати вранішні газети, де будуть надруковані портрети героїчних оперів, котрі зупинили цього психопата. І другий – ти мені не допомагаєш, і я все роблю сам. Теж неофіційно. Але при цьому я волаю на кожному кроці про бездіяльність нашої міліції, про те, як її працівники відмовляються від реальної допомоги, а самі повію в борделі не годні знайти, не те що вбивцю-серійника. А коли, знову ж таки, я розкрию справу, то згадаю, як Бог святий, про те, що всі докази і підозрюваного підносив вам на срібній таці, а ви мене послали лісом. І не бути тобі підполковником ще довго і нудно. Що обираєш, друже?
Сергій у два ковтки прикінчив пиво, акуратно поставив порожню пляшку на підлогу і хитро глянув на Сокола.
– А знаєш що? Давай. Я згоден. Покажу тобі, що зможу – не на винос, звичайно. Протоколи розтину та огляду місць, де виявлені тіла, висновки судмедекспертизи, ну й усе таке. І сяке. І залюбки помилуюся тим, як ти зі своїм «его» сядеш у велику, глибоку, брудну калабаню. Це зіб'є з тебе пиху. Давно пора.
Олег засміявся.
– Я теж тебе люблю. Віскі залишаю – ранком ти це оціниш. Зайду до тебе завтра. Чекай на мене. І не проводжай. Я сам знайду дорогу.
За мить двері грюкнули, і Сокіл розчинився десь у темряві, а Пасків зручніше вмостився в кріслі і спрямував усю свою дещо затуманену увагу на екран, де саме розпочався другий тайм футбольного матчу. Нарешті йому ніхто не заважав. Ніхто і ніщо. Навіть сумніви, чи вірно він вчинив, погодившись на співпрацю з детективом, його не мучили. Звичайно, так. Усе було правильно. І його, Сергія, згода на цю авантюру з присмаком тріумфу була обумовлена двома причинами. Першу він оголосив Олегу. Друга ж полягала у правилі, якого Пасків намагався дотримуватися усе життя, – якщо ти не можеш запобігти якомусь явищу, візьми його під контроль. Сокіл став саме таким явищем. Він і справді може накоїти багато лиха зі своїм стахановським ентузіазмом. Треба за ним пильно пантрувати, бо інакше все розслідування може піти псу під хвіст. А це неприпустимо.
Глава 4
– Склянки є?
– Так, сер, почувайтеся, як удома, – в'їдливо припросив Сергій.
– Годі тобі, прошу. Ми ж не вороги.
– Але й друзями вже давно не пишемося. Хіба ти не тому пішов з відділка? Бо твоїм нерозкритим талантам стало затісно в нашому бидлячому колективі? Втім… добре. – Пасків махнув рукою й почалапав на кухню.
Склянки знайшлися досить швидко, і вони випили, як висловився Олег, за зустріч. Потім – ще раз, за все хороше. А потім Сокіл пояснив мету свого візиту, і Пасківу довелося пити втретє. Самому.
– Тобто ти усього лише хочеш, щоб заради твоїх очей, пари старих спогадів і цього пійла я порушив таємницю слідства і надав тобі всі зібрані нами матеріали? Слухай, ти при тямі, чи встиг перед візитом сюди ще й дихлофосу понюхати?
– Я при тямі, не турбуйся. І в мене своє розслідування.
Сергій розвів руками так широко, як тільки зміг.
– Ну то вперед. Розслідуй. Копай, рий носом землю… що там ще роблять такі, як ти, аматори, у дешевих детективах?.. Прапор тобі в руки і якір – сам знаєш куди. Може, тобі пощастить і ти за три-чотири доби розкриєш справу, над якою б'ється ціла команда професійних, зауваж, пошуковців та експертів. У цьому світі все можливе.
– У труні я бачив вашу професійність, – огризнувся Сокіл. – Знаємо, вже доповіли. Менш ніж за півроку – третій випатраний труп, і жодної зачіпки. У цьому й полягає горезвісна таємниця слідства, яку ви так ретельно зберігаєте: боронь боже, хтось дізнається, що за вами порожнеча!
Пасків вирішив, що віскі з нього досить, і приклався до пива. А спорожнивши півпляшки одним махом, гикнув і поцікавився:
– Сокіл, хто тобі платить?
– Так я тобі й виклав усе.
– Ой, страшне діло, який ти скритний! Я й сам здогадаюся. Хоч у оксфордах не був, та з дедукцією знайомий. Слідкуй уважно за ходом моєї думки! Отже, це той, у кого грошей як вошей на тифозному. А зважаючи на те, що про родичів загиблих я знаю все і ще трішки, це може бути тільки…
– Так. Це може бути тільки він. Однак дамо спокій моєму клієнту. Ліпше поговоримо про нашу співпрацю.
Мета, яку я ставлю перед собою, проста й чітка, немов бажання похмелитися, що неодмінно відвідає тебе завтра, мій обережний друже. Вбивцю слід зупинити. Доки не з'явилися четверта, п'ята, шоста і десята жертви. Доки в місті не піднялася паніка – дякуйте Небу, жи за тою політикою Львів і світа білого не бачить. Ти зі мною згоден?
– Ну.
Олег зітхнув, що неабияк роздратувало Сергія. Довелося уточнювати:
– Згоден, згоден. Далі.
– Далі – пахучі лаври переможця мене не хвилюють. Лиши їх собі. Купайся в них, вари з них чай, і Сазоненка свого пригостити не забудь – уся слава ваша.
– Ох, який ти обізнаний!
– Слухай, – Сокіл підвівся і від того став виглядати ще монументальніше, – задля економії часу – твого і мого – мушу тобі повідомити, що я вже взявся за цю справу. І доведу її до кінця. Це не порожні слова – ти ж мене знаєш. А в тебе є два варіанти дій. Перший: ти допомагаєш мені – звісно, неофіційно, а я, в свою чергу, ділюся з тобою чим можу, за умови що ця інформація не суперечить інтересам мого клієнта. В разі якщо я вийду на вбивцю раніше від вас, – увесь вигляд Олега говорив про те, що інакше й бути не може, від чого Пасків ледь не сказився: що за самовпевнений вилупок! – я передам вам усі зібрані докази, мотиви – все, що накопаю. Отримаю свій гонорар і піду купувати вранішні газети, де будуть надруковані портрети героїчних оперів, котрі зупинили цього психопата. І другий – ти мені не допомагаєш, і я все роблю сам. Теж неофіційно. Але при цьому я волаю на кожному кроці про бездіяльність нашої міліції, про те, як її працівники відмовляються від реальної допомоги, а самі повію в борделі не годні знайти, не те що вбивцю-серійника. А коли, знову ж таки, я розкрию справу, то згадаю, як Бог святий, про те, що всі докази і підозрюваного підносив вам на срібній таці, а ви мене послали лісом. І не бути тобі підполковником ще довго і нудно. Що обираєш, друже?
Сергій у два ковтки прикінчив пиво, акуратно поставив порожню пляшку на підлогу і хитро глянув на Сокола.
– А знаєш що? Давай. Я згоден. Покажу тобі, що зможу – не на винос, звичайно. Протоколи розтину та огляду місць, де виявлені тіла, висновки судмедекспертизи, ну й усе таке. І сяке. І залюбки помилуюся тим, як ти зі своїм «его» сядеш у велику, глибоку, брудну калабаню. Це зіб'є з тебе пиху. Давно пора.
Олег засміявся.
– Я теж тебе люблю. Віскі залишаю – ранком ти це оціниш. Зайду до тебе завтра. Чекай на мене. І не проводжай. Я сам знайду дорогу.
За мить двері грюкнули, і Сокіл розчинився десь у темряві, а Пасків зручніше вмостився в кріслі і спрямував усю свою дещо затуманену увагу на екран, де саме розпочався другий тайм футбольного матчу. Нарешті йому ніхто не заважав. Ніхто і ніщо. Навіть сумніви, чи вірно він вчинив, погодившись на співпрацю з детективом, його не мучили. Звичайно, так. Усе було правильно. І його, Сергія, згода на цю авантюру з присмаком тріумфу була обумовлена двома причинами. Першу він оголосив Олегу. Друга ж полягала у правилі, якого Пасків намагався дотримуватися усе життя, – якщо ти не можеш запобігти якомусь явищу, візьми його під контроль. Сокіл став саме таким явищем. Він і справді може накоїти багато лиха зі своїм стахановським ентузіазмом. Треба за ним пильно пантрувати, бо інакше все розслідування може піти псу під хвіст. А це неприпустимо.
Глава 4
Коли наступного дня рівно опівдні Ніна переступила поріг детективної агенції «Деррік», від хвилювання її навіть трохи нудило. Вона нічого не сказала матері про свою нову роботу і вмовила Галю також не виказувати її хоча б упродовж тижня – якщо люба ненька телефонуватиме і питатиме доньку, сказати, що та десь вийшла. Відпустили Ніну не без рипіння, особливо рипів головбух, що раптом прозрів щодо її цінності як фахівця, але врешті-решт усе владналося. І ось вона тут, у конторі, де невідомо, чи платитимуть вчасно, – хоча аванс, слід зізнатися, багато говорив за те, що так; із шефом, якого вона обрала виключно з візуально-фонетичних вражень, і колективом, про який узагалі нічого не знає. Що ж, то саме час познайомитись.
Судомно ковтнувши повітря, Ніна хвацько всміхнулася і штовхнула вхідні двері, під супровід дзенькання дзвоника десь угорі. За секунду, як пролунав цей звук, з офісу до неї вибігла гарненька рудоволоса жіночка років тридцяти п'яти в темно-зеленій блузі та сірій спідниці.
– Боже мій, як приємно вас бачити! – соковитим, ледь хрипкуватим голосом вигукнула руда. Ніна дещо розгубилася.
– Стривайте, я не клієнтка…
– Та я знаю. Ви – наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.
Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м'якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.
За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.
– Я з вами вип'ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає – гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, – жіночка засміялася. – А ви у крісло сядьте, ось так. – Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.
– Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега… тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.
– Вибачте, – до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, – а як вас звуть?
– Рада Петрик. А ви – Ніна, так?
– Ніна Малишко. І давай на «ти».
– Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові – удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. – Рада засміялася. Ніна теж – усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.
– По-талліннськи? – здивувалася вголос. – 3 молочним лікером?.. Як ти здогадалася?
– А це не я. – Рада й собі з насолодою відпила. – Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зболили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.
Ніна знітилася.
– Ой, ну навіщо він… для чого ці реверанси?
– Бо ти йому сподобалась, ось для чого, – відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: – У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.
Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.
– А робота моя де? – нарешті мовила вона, вирішивши перевести розмову в ділове русло. – Ну, папери там, звіти… може, я б щось встигла переглянути, доки Олег… Миколайович повернеться?
– Тобі що, пече? – неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. – Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив… уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.
– Давно тут працюєш, Радо?
Секретарка наморщила лоба.
– Дай подумати. Стільки не живуть… Сім років.
– Це стільки існує агенція?
– Так, але «існує» – надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.
Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.
– Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький… Хотіла б я так животіти.
– А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі… Добре ще, що був інший підробіток… Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.
– Із менгури? – повторила спантеличена Ніна. – А я гадала, він за фахом філолог.
– Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки романо-германська філологія – це його друга вища освіта. Друга кваліфікація. А першою була юридична.
– Он як?.. А чому ж…
– Та усе тому ж – через його характер. Для адвоката Олег надто порядний, для оперативника чи слідчого – надто запальний. Він щось років п'ять відпрацював у міліції, дослужився до звання капітана, паралельно вчився на заочному, філологію свою вивчав, а потім… що там сталося, не знаю, та щось мусило статися, і щось серйозне, то він дверима ляснув, подав у відставку і заснував нашу агенцію буквально другого ж дня. – Рада всміхнулася сама собі. – Дав об'яву в газету, що шукає співробітників для агентства. Ми з Борисом перші прийшли – і так і залишилися. А ще за три роки у Сокола з'явилася можливість поїхати вчитись у Оксфорд. Щось типу дуже дорогих курсів підвищення кваліфікації з подальшим працевлаштуванням.
– І звідки ж взялася ця можливість?
– Та… темна історія. Себто ні, усе законно, я так кажу тому, що ми з Борисом не в курсі деталей. Шеф сам вів ту справу, на якій купу грошей заробив, – замах на одного столичного олігарха, що якраз до Львова приїхав, а тут по ньому трохи постріляли. Та дядько виявився міцним, вижив, одужав і, природно, захотів дізнатися, кому це він мозолі відтоптав. Так Олег знайшов не лише кіл ера – вірніше, не лише труп кіл ера, а й живого-живісінького замовника, котрий невдовзі теж раптово помер – подейкують, що олігарх його сам… ну, власноруч йому капці в біле пофарбував. Але то таке… хто те може знати? Так ось, для того щоб цей клубок загадок розплутати, босу довелося півроку жити в потягах та літаках між Києвом та Львовом, проте він упорався. Премію нам видав за активну неучасть у справі. – Зелені очі Ради потемніли. – Не через нашу безталанність, просто справа була небезпечна, а Олег нас беріг. Тобто Бориса – моя справа лише на дзвінки відповідати й каву клієнтам варити.
– А потім він таки поїхав учитися? – Що більше Ніна слухала секретарку, то більше зацікавлювалася постаттю боса.
– Якби ж то. Його рік не випускали – через те що ментом був. Невиїзний – так це в них називається. Пів-гонорару на хабарі пішло. Але таки вирвався наш шеф за кордон, і… що б ти думала? Він, виявляється, і в Оксфорді знайшов собі халепу. Там якусь студентку вбили, слов'янку – з тої групи, де Сокіл викладав. Ну, так він і тамтешнім фараонам у пригоді став. Допоміг їм, кілька доказів знайшов, що вони не зауважили, мотив злочину правильно вирахував… Ет, ну що тобі сказати?! Він для цього народився. Я, звісно, не чула, як Олег сонети Шекспіра декламує мовою оригіналу, – Рада лукаво глянула на Ніну з-під довгих, густо нафарбованих вій, – може, ти почуєш, я надіюся… та все, що пов'язане з розшуком, – то його покликання.
– Цікаво, – цілком щиро промовила Ніна. – Але ти кажеш, що роботи у вас нині небагато?
– Загалом так, та бос твердо вірує, що справи ось-ось підуть на краще, і, схоже, як у воду дивиться. Лишень учора, щойно нові меблі завезли, якраз і клієнт з'явився. Перший – уже й не скажу, за який час. – Рада довірчо нахилилася до неї. – Ратушний приходив. Знаєш, хто це?
Хоча це прізвище видалося Ніні знайомим, деталей вона не пригадувала і чесно сказала про це секретарці.
– Пригадаєш, якщо чула про Окозбирача.
Від несподіванки Ніна аж рота відкрила. Звісно, вона чула. Невловимий убивця, що порішив двох жінок в околицях Львова, а після цього жахливо скалічив їхні тіла. Це ідіотське прізвисько психові вигадали журналісти, коли міліція знайшла другий труп і хтось із репортерів устиг його зазнімкувати. Тренована численними загадками та головоломками Нінина пам'ять послужливо нагадала прізвище жертви, яке чекало свого часу десь на віддаленій полиці в архіві спогадів.
– Ратушний? Боже! Це ж його дружину знайшли останньою?
– Точніше, передостанньою, – сумно похитала головою Рада. – Ти, мабуть, не в курсі. Лише позавчора виявили третю. Десь у лісах під містом.
Ніна шоковано замовкла. Так, цієї жахливої новини вона не чула. Так ось чому Сокіл виглядав учора ввечері неначе у воду зануреним…
– То ваш бос взявся за цю справу? – вголос продовжила вона хід думок.
– Взявся, – підтвердила Рада. – І я певна, що йому, на відміну від колишніх колег, вдасться розкусити цю падлюку. Ось тільки, боюся я, це буде куди небезпечніше за того кілера, котрий ледь олігарха не кокнув. Цей Окозбирач – безсумнівний психопат. А таким лунатикам втрачати нічого. В разі чого вкоротить віку й собі, й усім, хто під руку трапиться.
Тепер вже й Ніна захвилювалася. Дивно, знаючи Сокола усього лише третій день, зараз вона почувалася так, наче небезпека загрожувала безпосередньо їй самій. Мабуть, це відбилося й на лиці, бо Рада заусміхалася й заспокійливо поплескала її по долоні.
– Та не переймайся ти так! То в мене занадто бурхлива фантазія. Наш бос сам міцний горішок. Його теж голими руками не візьмеш.
– Я й не переймаюся, – впевнено відказала Ніна і спробувала виглядати помірно-байдужою. Судячи з хитрувато примружених очей секретарки, в неї це не дуже добре вийшло.
Тут знову дзенькнув дзвоник на дверях, і в офіс увірвався молодик років тридцяти, у затертих джинсах і закороткій чорній шкірянці, з-під якої стирчала линяла картата сорочка; маргінально-бунтарський портрет завершувала величезна копиця чорного волосся, яке, мабуть, не розчісували відтоді, як його власник ліг спати напередодні.
– А боса ще немає? – випалив молодик з порога. – Я тут заспав трішко, забув, що він мене викликав на одинадцяту. Привіт, як справи? – останнє питання адресувалося вже безпосередньо Ніні.
– Оце і є босова, у хорошому сенсі, права рука, – відрекомендувала його Рада.
– Ги-ги, як дотепно. Що за фамільярність перед нашим новим бухгалтером?
– Ви таки справжній детектив, – із здивуванням похитала головою Ніна. Хлопець згідно кивнув.
– Життя ще й не такому навчить. Але взагалі-то я згадав, що бос казав учора про ваш прихід. Я – Борис.
– …Лупибатько, – підступно продовжила Рада й гигикнула.
– Лупи… як? – вголос здивувалася Ніна, перш ніж збагнула, що це, мабуть, було нечемно. Борис лише махнув рукою.
– Та не кажіть. Усе життя мучуся. Насправді я свого татуся й пальцем не чіпав. Більше того – взагалі не знав ніколи. А вас як величати?
Ніна назвалася. За ініціативою Бориса вони потиснули одне одному руки.
– Дуже приємно, Ніно. Просто надзвичайно. Я там теє… – молодик помітно знітився, – ну, одним словом, накрутив трохи в тих звітах.
– Як циган сонцем, – знову озвалася Рада, котра, здавалося, фізично не могла мовчати. Борис на те не відреагував – він запопадливо глянув на Ніну.
– Ну подумаєш… переплутав я прибутковий податок з податком на прибуток. Я ж не фахівець. Це ж не дуже серйозно?
Ніна ледь встигла відкрити рота, щоб якомога тактовніше заперечити Лупибатьку – насправді ні, на жаль, усе це дуже серйозно, – та висловитися з цього приводу їй завадив дзвінок Борисового мобільного. Ніжна мелодія, котра лунала протягом кількох секунд, доки хлопець не відповів, – а це була знаменита «Love Me Tender» Преслі, – навіювала думку, що телефонує, як мінімум, Борина подруга. Ніна навіть заусміхалася, з невідомих причин наперед симпатизуючи закоханій парі. Однак, давши відбій, Лупибатько повернувся до дівчат і суворим голосом єфрейтора, що замінив загиблого на полі бою капітана, повідомив:
– То був шеф. Він затримується – щось там з опером ніяк не поділить. Сказав мені віддати Ніні всі папери, а самому їхати… ну, куди треба. Радо, ти посидь тут, доки він не повернеться, добре? А я зараз усю нашу бухгалтерію з комірчини витягну.
Не чекаючи на їхню реакцію, він зник у коридорчику і за півхвилини вніс до кімнати картонний ящик з-під офісного паперу, вщерть набитий звітами вперемішку з журналами «Все про бухгалтерський облік». Ніна зойкнула і тут-таки спробувала замаскувати розгубленість мужньою усмішкою.
– Ви що, всю бухгалтерію вручну вели?
Питала вона Бориса, та відповіла, як завжди, Рада.
– Ні, він її всю вручну спотворював.
– Нічого, я впораюся, – бадьоро запевнила Ніна, не так своїх колег, як саму себе. – За кілька днів усе буде добре.
Втішений почутим, Лупибатько гайнув на своє «куди треба». Ніна зітхнула, витягнула навмання якийсь сіренький папірець, що виявився звітом про нарахування земельного податку, і занурилась у роботу.
Судомно ковтнувши повітря, Ніна хвацько всміхнулася і штовхнула вхідні двері, під супровід дзенькання дзвоника десь угорі. За секунду, як пролунав цей звук, з офісу до неї вибігла гарненька рудоволоса жіночка років тридцяти п'яти в темно-зеленій блузі та сірій спідниці.
– Боже мій, як приємно вас бачити! – соковитим, ледь хрипкуватим голосом вигукнула руда. Ніна дещо розгубилася.
– Стривайте, я не клієнтка…
– Та я знаю. Ви – наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.
Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м'якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.
За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.
– Я з вами вип'ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає – гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, – жіночка засміялася. – А ви у крісло сядьте, ось так. – Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.
– Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега… тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.
– Вибачте, – до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, – а як вас звуть?
– Рада Петрик. А ви – Ніна, так?
– Ніна Малишко. І давай на «ти».
– Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові – удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. – Рада засміялася. Ніна теж – усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.
– По-талліннськи? – здивувалася вголос. – 3 молочним лікером?.. Як ти здогадалася?
– А це не я. – Рада й собі з насолодою відпила. – Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зболили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.
Ніна знітилася.
– Ой, ну навіщо він… для чого ці реверанси?
– Бо ти йому сподобалась, ось для чого, – відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: – У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.
Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.
– А робота моя де? – нарешті мовила вона, вирішивши перевести розмову в ділове русло. – Ну, папери там, звіти… може, я б щось встигла переглянути, доки Олег… Миколайович повернеться?
– Тобі що, пече? – неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. – Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив… уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.
– Давно тут працюєш, Радо?
Секретарка наморщила лоба.
– Дай подумати. Стільки не живуть… Сім років.
– Це стільки існує агенція?
– Так, але «існує» – надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.
Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.
– Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький… Хотіла б я так животіти.
– А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі… Добре ще, що був інший підробіток… Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.
– Із менгури? – повторила спантеличена Ніна. – А я гадала, він за фахом філолог.
– Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки романо-германська філологія – це його друга вища освіта. Друга кваліфікація. А першою була юридична.
– Он як?.. А чому ж…
– Та усе тому ж – через його характер. Для адвоката Олег надто порядний, для оперативника чи слідчого – надто запальний. Він щось років п'ять відпрацював у міліції, дослужився до звання капітана, паралельно вчився на заочному, філологію свою вивчав, а потім… що там сталося, не знаю, та щось мусило статися, і щось серйозне, то він дверима ляснув, подав у відставку і заснував нашу агенцію буквально другого ж дня. – Рада всміхнулася сама собі. – Дав об'яву в газету, що шукає співробітників для агентства. Ми з Борисом перші прийшли – і так і залишилися. А ще за три роки у Сокола з'явилася можливість поїхати вчитись у Оксфорд. Щось типу дуже дорогих курсів підвищення кваліфікації з подальшим працевлаштуванням.
– І звідки ж взялася ця можливість?
– Та… темна історія. Себто ні, усе законно, я так кажу тому, що ми з Борисом не в курсі деталей. Шеф сам вів ту справу, на якій купу грошей заробив, – замах на одного столичного олігарха, що якраз до Львова приїхав, а тут по ньому трохи постріляли. Та дядько виявився міцним, вижив, одужав і, природно, захотів дізнатися, кому це він мозолі відтоптав. Так Олег знайшов не лише кіл ера – вірніше, не лише труп кіл ера, а й живого-живісінького замовника, котрий невдовзі теж раптово помер – подейкують, що олігарх його сам… ну, власноруч йому капці в біле пофарбував. Але то таке… хто те може знати? Так ось, для того щоб цей клубок загадок розплутати, босу довелося півроку жити в потягах та літаках між Києвом та Львовом, проте він упорався. Премію нам видав за активну неучасть у справі. – Зелені очі Ради потемніли. – Не через нашу безталанність, просто справа була небезпечна, а Олег нас беріг. Тобто Бориса – моя справа лише на дзвінки відповідати й каву клієнтам варити.
– А потім він таки поїхав учитися? – Що більше Ніна слухала секретарку, то більше зацікавлювалася постаттю боса.
– Якби ж то. Його рік не випускали – через те що ментом був. Невиїзний – так це в них називається. Пів-гонорару на хабарі пішло. Але таки вирвався наш шеф за кордон, і… що б ти думала? Він, виявляється, і в Оксфорді знайшов собі халепу. Там якусь студентку вбили, слов'янку – з тої групи, де Сокіл викладав. Ну, так він і тамтешнім фараонам у пригоді став. Допоміг їм, кілька доказів знайшов, що вони не зауважили, мотив злочину правильно вирахував… Ет, ну що тобі сказати?! Він для цього народився. Я, звісно, не чула, як Олег сонети Шекспіра декламує мовою оригіналу, – Рада лукаво глянула на Ніну з-під довгих, густо нафарбованих вій, – може, ти почуєш, я надіюся… та все, що пов'язане з розшуком, – то його покликання.
– Цікаво, – цілком щиро промовила Ніна. – Але ти кажеш, що роботи у вас нині небагато?
– Загалом так, та бос твердо вірує, що справи ось-ось підуть на краще, і, схоже, як у воду дивиться. Лишень учора, щойно нові меблі завезли, якраз і клієнт з'явився. Перший – уже й не скажу, за який час. – Рада довірчо нахилилася до неї. – Ратушний приходив. Знаєш, хто це?
Хоча це прізвище видалося Ніні знайомим, деталей вона не пригадувала і чесно сказала про це секретарці.
– Пригадаєш, якщо чула про Окозбирача.
Від несподіванки Ніна аж рота відкрила. Звісно, вона чула. Невловимий убивця, що порішив двох жінок в околицях Львова, а після цього жахливо скалічив їхні тіла. Це ідіотське прізвисько психові вигадали журналісти, коли міліція знайшла другий труп і хтось із репортерів устиг його зазнімкувати. Тренована численними загадками та головоломками Нінина пам'ять послужливо нагадала прізвище жертви, яке чекало свого часу десь на віддаленій полиці в архіві спогадів.
– Ратушний? Боже! Це ж його дружину знайшли останньою?
– Точніше, передостанньою, – сумно похитала головою Рада. – Ти, мабуть, не в курсі. Лише позавчора виявили третю. Десь у лісах під містом.
Ніна шоковано замовкла. Так, цієї жахливої новини вона не чула. Так ось чому Сокіл виглядав учора ввечері неначе у воду зануреним…
– То ваш бос взявся за цю справу? – вголос продовжила вона хід думок.
– Взявся, – підтвердила Рада. – І я певна, що йому, на відміну від колишніх колег, вдасться розкусити цю падлюку. Ось тільки, боюся я, це буде куди небезпечніше за того кілера, котрий ледь олігарха не кокнув. Цей Окозбирач – безсумнівний психопат. А таким лунатикам втрачати нічого. В разі чого вкоротить віку й собі, й усім, хто під руку трапиться.
Тепер вже й Ніна захвилювалася. Дивно, знаючи Сокола усього лише третій день, зараз вона почувалася так, наче небезпека загрожувала безпосередньо їй самій. Мабуть, це відбилося й на лиці, бо Рада заусміхалася й заспокійливо поплескала її по долоні.
– Та не переймайся ти так! То в мене занадто бурхлива фантазія. Наш бос сам міцний горішок. Його теж голими руками не візьмеш.
– Я й не переймаюся, – впевнено відказала Ніна і спробувала виглядати помірно-байдужою. Судячи з хитрувато примружених очей секретарки, в неї це не дуже добре вийшло.
Тут знову дзенькнув дзвоник на дверях, і в офіс увірвався молодик років тридцяти, у затертих джинсах і закороткій чорній шкірянці, з-під якої стирчала линяла картата сорочка; маргінально-бунтарський портрет завершувала величезна копиця чорного волосся, яке, мабуть, не розчісували відтоді, як його власник ліг спати напередодні.
– А боса ще немає? – випалив молодик з порога. – Я тут заспав трішко, забув, що він мене викликав на одинадцяту. Привіт, як справи? – останнє питання адресувалося вже безпосередньо Ніні.
– Оце і є босова, у хорошому сенсі, права рука, – відрекомендувала його Рада.
– Ги-ги, як дотепно. Що за фамільярність перед нашим новим бухгалтером?
– Ви таки справжній детектив, – із здивуванням похитала головою Ніна. Хлопець згідно кивнув.
– Життя ще й не такому навчить. Але взагалі-то я згадав, що бос казав учора про ваш прихід. Я – Борис.
– …Лупибатько, – підступно продовжила Рада й гигикнула.
– Лупи… як? – вголос здивувалася Ніна, перш ніж збагнула, що це, мабуть, було нечемно. Борис лише махнув рукою.
– Та не кажіть. Усе життя мучуся. Насправді я свого татуся й пальцем не чіпав. Більше того – взагалі не знав ніколи. А вас як величати?
Ніна назвалася. За ініціативою Бориса вони потиснули одне одному руки.
– Дуже приємно, Ніно. Просто надзвичайно. Я там теє… – молодик помітно знітився, – ну, одним словом, накрутив трохи в тих звітах.
– Як циган сонцем, – знову озвалася Рада, котра, здавалося, фізично не могла мовчати. Борис на те не відреагував – він запопадливо глянув на Ніну.
– Ну подумаєш… переплутав я прибутковий податок з податком на прибуток. Я ж не фахівець. Це ж не дуже серйозно?
Ніна ледь встигла відкрити рота, щоб якомога тактовніше заперечити Лупибатьку – насправді ні, на жаль, усе це дуже серйозно, – та висловитися з цього приводу їй завадив дзвінок Борисового мобільного. Ніжна мелодія, котра лунала протягом кількох секунд, доки хлопець не відповів, – а це була знаменита «Love Me Tender» Преслі, – навіювала думку, що телефонує, як мінімум, Борина подруга. Ніна навіть заусміхалася, з невідомих причин наперед симпатизуючи закоханій парі. Однак, давши відбій, Лупибатько повернувся до дівчат і суворим голосом єфрейтора, що замінив загиблого на полі бою капітана, повідомив:
– То був шеф. Він затримується – щось там з опером ніяк не поділить. Сказав мені віддати Ніні всі папери, а самому їхати… ну, куди треба. Радо, ти посидь тут, доки він не повернеться, добре? А я зараз усю нашу бухгалтерію з комірчини витягну.
Не чекаючи на їхню реакцію, він зник у коридорчику і за півхвилини вніс до кімнати картонний ящик з-під офісного паперу, вщерть набитий звітами вперемішку з журналами «Все про бухгалтерський облік». Ніна зойкнула і тут-таки спробувала замаскувати розгубленість мужньою усмішкою.
– Ви що, всю бухгалтерію вручну вели?
Питала вона Бориса, та відповіла, як завжди, Рада.
– Ні, він її всю вручну спотворював.
– Нічого, я впораюся, – бадьоро запевнила Ніна, не так своїх колег, як саму себе. – За кілька днів усе буде добре.
Втішений почутим, Лупибатько гайнув на своє «куди треба». Ніна зітхнула, витягнула навмання якийсь сіренький папірець, що виявився звітом про нарахування земельного податку, і занурилась у роботу.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента