Страница:
– Ще трохи, і я таки стану вбивцею, – прошипіла дівчина дверям. – І першою вб'ю тебе.
А потім, коли з-за рятівної деревини почулося ображене схлипування та шаркання кроків, що віддалялися, безсило опустилася на долівку.
І заплакала.
Пасків відсахнувся. Тут, у цій холодній і просмерділій їдко-солодким кахельній кімнаті, під блимаючим світлом денних ламп трупи чомусь завжди виглядали куди гірше, аніж на самому місці пригоди. Тіло, яке зовсім нещодавно було Сніжаною Доброхот, не належало до винятків. Шкіра вже пішла синюшними плямами, розпанахана грудна клітка в усій красі ширилася схожими на зламані зуби шматками ребер, а порожні очниці видавалися широко розплющеними чорними очима, які вже не закрити. Вигляд такий само жахливий, як і в двох попередниць. Трупи, напевно, єдина у світі річ, до якої не звикаєш… принаймні, більшість людей на це неспроможна, подумав Пасків, глянувши на Гарберга, який незворушно обійшов стола і припідняв голову покійниці.
– Почнемо звідси. Як я й казав, маємо черепно-мозкову травму від твердого й тупого предмета, ймовірно молотка. Майже квадратний отвір приблизно чотири на чотири сантиметри ось тут, на потилиці. – Судмедексперт трохи повернув голову набік, але Пасків не відчув жодного бажання нахилятися, аби вивчити отвір детальніше. – Всередині рани виявлено шматок шкіри голови з волоссям і дрібні уламки кістки. Травма спричинила субарахноїдальний крововилив…
– Тобто її вбив цей удар? – увірвав Пасків занурення в терміни.
– Ймовірно, що так. Хоча й не одразу. Але до того, як її почали чикрижити, жертва вже напевно була мертвою. Орієнтовний час смерті – між п'ятою й шостою учорашнього вечора. Ага, ще – судячи з отвору, вбивця правша.
– Ще щось спільне з попередніми жертвами є?
– Знаряддя вбивства, майоре. Я не скажу напевно, що це за штуки, але вони дуже гострі й орудували ними ідентично в усіх випадках. Очі вийняті чимось типу великого гачка – тобто це, ймовірно, була якась вигнута залізяка. Можливо, загострений медичний пластинчатий гачок, можливо, щось інше. Важко сказати. Може, вбивця сам винайшов цю хріновину.
– Далі.
– Із серцем простіше. Я це бачу так – спочатку на грудях жертви вирізали клапоть шкіри, щоб намітити місце для цієї… гм… операції. Потім, аби пробити ребра, до них приставляли щось на кшталт заточеної стамески, по якій вдаряли молотком. Так і виникла оця дірочка, – Гарберг для виразності провів по краях рани пальцем у гумовій рукавичці. – Тобто діяла людина, яка точно знає, чого хоче і як цього досягти.
– Стамеска, значить? – задумливо почухав підборіддя Пасків.
– Не виключено. Діставшись серця, вбивця вирізав його ножем або скальпелем. Так що в цього м'ясника непоганий інструментарій, як мінімум з трьох предметів. Шукайте серед медиків, слюсарів, електриків… одним словом, тих, хто працює із залізяччям.
– Це не надто звужує коло пошуків, – пробурмотів Пасків. Гарберг у відповідь скривив вуста в сардонічну гримасу.
– Ну, принаймні, можете не трусити бібліотекарів, письменників та бабусь – божих кульбабок.
– Щиро дякую, Саничу, саме так я і вчиню. Щось ще цікаве?
– Є дещо. – Гарберг знову посерйознішав. – На відміну від двох інших жертв ця була вагітна.
– Ва… що? – витріщився Пасків.
– Еге ж. На третьому місяці. Так що тут у нас виходить подвійне вбивство. Має це якесь відношення до мотивів чи ні – це вже ваша справа. Свою я зробив.
– Так, – машинально відказав Пасків і відчув, як промовлене фахівцем слово зав'язло в мозку, як доісторична муха в деревній смолі.
Вагітна.
«Це вже занадто», – рішуче подумав він.
Тепер це зайшло занадто далеко.
– Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, – примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». – Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес – пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?
– Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта – то мій клопіт.
Остап кивнув.
– Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.
Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку – ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім'ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.
– Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? – Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. – Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?
– Ось наведу в агенції лад, і посунуть, – рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.
– Що ж, певність – половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?
– Ще вчора зроблено, – посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! – Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі…
– Часу не гаєш, дотепнику. То добре, – тітка Аліна кивнула сама собі. – Що конкретно хочеш брати з умеблювання?
Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м'які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер'єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.
– Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?
– Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, – звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, – гайда совати меблі.
Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав до вхідних дверей, аби жоден з відвідувачів більше не застав левів приватного розшуку із задертими ногами перед телевізором. Коли той дзенькнув, Лупибатько здивовано глянув на шефа:
– Це що… фен-шуй якийсь?
Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з'явився, і Олег виявив, що знає цю людину.
– Пане Ратушний?
– Привіт, Олеже, – кивнув платиново-сивий чоловік років п'ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. – Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.
– Так. – Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. – Радий зустрічі.
– Навзаєм. – Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. – Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.
Борис Лупибатько закашлявся, потім зиркнув на боса і непомітно вислизнув з кімнати.
– Та, власне, поки що лише готую грунт, – повів плечима Олег. – Оновлюю потрошку. А ви по справі, чи?..
– Так, Олеже. По справі. На жаль, по справі. Я можу сісти?
– Так, звичайно! Проходьте, сідайте. – Сокіл широким жестом вказав на одне з новопридбаних м'яких крісел, а сам виразною гримасою в бік кавоварки наказав Раді заварити кави і пройшов за свій стіл. – Чим можу допомогти?
– Читав сьогоднішню пресу? – похмуро поцікавився Ратушний.
– Власне, ні, ще не встиг.
Той витяг з кишені плаща згорнуту вчетверо ранкову газету й кинув на стіл.
– На першій сторінці. Продовження на третій.
Олег розгорнув газету й оглянув першу полосу. Проігнорувавши черговий політичний скандал, що займав більшу частину сторінки, зосередився на другій статті.
«ПІД ЛЬВОВОМ ЗНАЙДЕНО ТРЕТЮ ЖЕРТВУ
НЕВІДОМОГО ВБИВЦІ.
Схоже, околиці міста Лева стали улюбленим місцем полювання на людей таємничого маніяка. Вже втретє за останні чотири місяці молода жінка стає жертвою безіменного психопата, і втретє злочинець лишається невпійманим. Маємо надію, тимчасово.
За повідомленням прес-служби Головного управління МВС України у Львівській області, вчора, 15 вересня, на території Крукеницького лісництва було виявлено труп Доброхот Сніжани Олексіївни, 1982 р. н., непрацюючої. За висновками медекспертизи, причиною смерті стали численні рани, не сумісні з життям. Тіло дівчини спотворено, подібно до двох інших жертв – Ратушної Оксани Семенівни, 1962 р. н., що була знайдена вбитою у Львові 25 липня цього року, та Стецюк Мирослави Володимирівни, 1973 р. н., яка стала першою здобиччю вбивці й чиє тіло було виявлене 17 травня в парку «Шевченківський Гай». Уже не залишається сумнівів, що всі жінки загинули від рук серійного маніяка – на це також: вказує…»
– Номером два була моя дружина, – раптом промовив Ратушний тремтячим голосом, а потім схлипнув і затулив обличчя долонями. Сокіл здивовано відірвав погляд від газети. Рада, що якраз несла на таці дві паруючі філіжанки кави, ніяково зупинилася в центрі офісу, й Олег зробив очима знак залишити все в нього на столі.
– Будь ласка, розкажіть мені все, що збиралися. – Він швидко продивився решту статті на третій сторінці, де репортери будували здогадки, а прокурор клятвено запевняв, що слідство вже вийшло на вірний шлях і вбивцю ось-ось вполюють. Нічого собі новини. Це ж учора… дівчину знайшли учора, рано-вранці. Лише за кілька годин до того, як він сидів у кав'ярні зі своєю новою знайомою Ніною. І можливо, того дня, коли повернувся до Львова, бідолашна Сніжана була ще жива. Прокрутивши це в голові, Сокіл нервово пересмикнувся. Тепер вже приїзд до рідного міста не видавався такою світлою подією. Так, дрібні злочини трапляються практично щодня… та не щодня з'являються серійні вбивці – особливо в тихому Львові. Відносно тихому, та все ж… І тим більш неприємно, що твоє повернення додому майже збігається в часі з чиєюсь смертю від рук такого психопата.
Трусонувши головою, Сокіл вийшов із задуми. Його власні відчуття зараз не грають ніякої ролі. Те, що дружина Ратушного стала однією із жертв, було куди більшим шоком. До того як полишити Львів, Олег двічі бачив цю жінку, з них один раз спілкувався наживо, і спогади про неї залишилися суто позитивні. Як таке могло статися?
І чому ж це мати, яка завжди все про всіх знає, нічого йому не сказала?
Ратушний між тим знову опанував себе. Голос більше не тремтів, а очі не блищали. Прочистивши горло, він сказав:
– Дідька лисого вони його впіймають, Олеже. В них досі немає ані мотивів, ані чиїхось свідчень, ані зачіпок – нічого. До цього дня мене вже нагодували обіцянками так, що блювати тягне. Тому я прийшов до тебе.
– Пане Ра…
– Зачекай. Ти просив розповісти – я розповім. Оксана, моя дружина, зникла двадцять третього липня, у понеділок. Не повернулася додому з роботи. Вона працювала в невеличкому бутіку, хоча могла, власне, й не працювати, грошей вистачало. Я казав їй, наполягав, та Оксані хотілося «роботи для душі», як вона це називала. Ось до чого це призвело… Так от. Вона часто засиджувалася там довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було – ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її – безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме – вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.
– Що з'ясувалося на місці? – Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.
– Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.
– Тобто?
– Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася – а з нею було все гаразд, – Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.
– Ви подзвонили в міліцію?
– Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву… але Оксані це вже не допомогло.
Її знайшли ранком двадцять п'ятого в одному з дворів-колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. – Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. – Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там… гола… в неї вийняли очі, і…
Він не зміг продовжувати – зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.
– Олеже, – знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. – Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.
– Пане Ратушний… Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства…
– Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. – Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. – Я лише прошу тебе знайти людину… якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім'я паскуди… просто подзвони мені.
– Я…
– Цій дівчині було лише двадцять п'ять. Вона має стати останньою. Про гроші питання навіть не стоїть. Я відразу плачу аванс, ту суму, яку ти мені називаєш, і решту… скільки скажеш… а ти встановлюєш ім'я того, хто це зробив. Ми домовилися?
Йому допоміг зважитися випадково схоплений погляд Ради. Він неначе промовляв з іншого кінця кімнати: «Ні, шефе, не лізьте в це, не бавтеся з вогнем, то дуже небезпечна справа, ви ж це знаєте?
Але, окрім вас, її ніхто не зробить».
«… Та невже? – спитало щось єхидне всередині неї. – То поясни хоча б сама собі, на біса ти купила ту сріблясту міні-спідницю в тітки на Краківському ринку? Ще пожертвувала для цього обідньою перервою… кому це ти хочеш сподобатися?»
«Ніні Малишко», – сердито подумала дівчина і безжально обірвала цей внутрішній діалог. Може, й справді не варто було ось так викидати останні гроші, та з іншого боку… коли вона востаннє купувала щось для себе? Не тому, що потрібно, а тому, що кортить? Якщо не враховувати каву, то вже років зо два такого точно не було. Тому – нічого. Один раз можна.
Ніна кинула порожній гаманець у порожню ж сумку й підвелася. Час йти в те кубло, де вона живе. Ще раз приміряти обновку, заварити собі чаю, якщо заварка лишилася, і, гріючи об горнятко вічно холодні долоні, знову подумати про те, яка ти гарна і яка нікому не потрібна. Що ж, принаймні, у неї є…
– Нінчику, – збуджена до краю, продавщиця Галя зазирнула в комірчину, що була для їх книгарні бухгалтерією, – там тебе якийсь пан питає. Такий високий некрасивий здоровило. Вийдеш до нього?
– Так.
До нього, за нього… я вже на все згодна.
– Що за один? – Галина і не думала звільняти Ніні шлях, бовваніючи між одвірків, як сто кіло суцільної цікавості. – Давно знаєтесь?
– Уже десять літ. Я його з тюрми чекала. Учора відкинувся.
Галя зойкнула і притьмом кинулась до зали – мабуть, охороняти свій крам від зазіхань злодюги. Ніна ж трохи подумала, а потім, прикривши двері, рішуче стягнула стару спідницю і похапцем вбралася у своє придбання. «Хоч щось добре», – подумалось їй.
Коли Ніна підійшла до Сокола, той гортав тлустий англійський словник і не відразу помітив її. Вона кашлянула, привертаючи увагу. Олег озирнувся й поклав книжку на місце. Серце Ніни застрибало десь біля горла, та вона все ж помітила, що вигляд у Сокола не надто веселий.
– Е… який сюрприз! – Це все, на що її вистачило.
– Сподіваюся, приємний?
– Могли б і не питати. Ви засмучені чи мені здається? Щось сталося?
– Ні, тобто… це по роботі. Взявся за досить складну справу. Але я прийшов з іншого приводу.
– А як це ви мене знайшли? – бовкнула розгублена Ніна, та за мить ляснула себе по лобі. – Вибачте. Щось у мене голова сьогодні геть не варить, мабуть, на дощ… Візитка, так?
– Еге ж, вона. Ви маєте хвилинку?
– Для чого саме?
– Для кави та цікавої пропозиції.
Заінтригована Ніна кивнула, Сокіл галантно підставив їй руку, і під пильним поглядом Галі вони вийшли з книгарні, як найсправжнісінька пара. Це було дуже приємно. Втіхи додала й коротка прогулянка вечірнім Львовом з його медовими сутінками, і маленька кав'ярня, де варили напрочуд смачну каву з корицею, але найбільше Ніну потішила пропозиція Олега.
Працювати в детективній агенції? Про таке вона могла тільки мріяти, і байдуже, що їй пропонували стати усього лише бухгалтером, а зовсім не приватним сищиком. Та для годиться дівчина все ж спробувала засумніватися:
– Я не певна, що впораюся. Я ж лише касир.
– Бухгалтер-касир, а це різні речі. Ви на звітах знаєтеся?
– Ще б пак! – відказала вона, згадуючи свого головного бухгалтера, сухуватого і банькатого, як вобла, чоловіка років шістдесяти, що з'являвся в магазині від сили раз на тиждень, ліниво гортав піднесені Ніною папери і, не читаючи їх, розписувався в потрібних місцях. – Лихо навчило.
– От і добре. Тобто погано, що лихо, однак те, що ви тямите в усіх цих «дебет-кредитах», просто клас! Просто-таки відповідь на мої молитви. Як скоро зможете стати до роботи?
– Ну, за законом – за два тижні.
Олег спохмурнів.
– А скорше ніяк? У нас там такий завал у паперах, що аж податкова погрози шле. Бачте, за моєї відсутності мій помічник Борис Лупибатько складав звіти сам, а він і досі всі податки вважає здирництвом та плутає їх між собою. Йому що ПДВ, що збір на землю… А на бухгалтера тямущого бракувало коштів. Ви не хвилюйтеся, насправді нічого складного там немає, у нас самі послуги, та й з тими негусто, але хочеться нарешті усьому дати лад.
Ніна замислилася – вона й сама воліла б якнайшвидше взятися до справи за обіцяні добрі гроші… ну, й від симпатії до свого нового шефа теж.
– Можемо зробити ось як – я завтра ж напишу заяву про звільнення, а ті дні, що я їм заборгувала, відпрацюю по суботах. До банку замість мене може й Галя їздити… Одним словом, спробую все владнати полюбовно. Гадаю, вони погодяться.
– Ви мене втішили, – зрадів Сокіл і, видобувши з кишені піджака купюру в двісті гривень, поклав її на стільницю. Ніна здивовано підвела брови.
– Ваш аванс, – відповів він на це німе питання. – Вам же напевно щось придбати треба буде – бланки там різні, ручки, калькулятор, зошити… Ось на це ще сотня, – до Лесі Українки приєднався Кобзар. – Як грошей забракне, не соромтеся, кажіть. Нашу адресу ви тепер знаєте, так що чекаємо вас завтра, опівдні, із радісним нетерпінням. Колектив у нас маленький, та золотенький, я певен, вам сподобається. – Олег знову сяйнув усмішкою, і Ніна вирішила, що так не довго й осліпнути. Але воно того варте. Ідея пересуватися шефовим кабінетом навпомацки раптом здалася їй досить привабливою.
– І ще одне прохання з мого боку, – сказав Сокіл. – Якщо тепер ми з вами колеги, то, може, нарешті перейдемо на «ти»?
Пасків мешкав у Сихові, спальному районі Львова, де селилися в основному вихідні з навколишніх сіл і полюбляли знімати квартири громадяни сумнівного вигляду та роду занять. Тому відсутність електролампочки в під'їзді була радше правилом, ніж винятком. Утім, задля чистоти сумління Пасків зиркнув у вічко, побачив на сходовому майданчику темний силует великих розмірів і… відчинив.
– Трясця, – сказав він замість привітання.
Сокіл у відповідь єхидно фиркнув.
– І тобі теж добрий вечір, приятелю.
Пасківу раптом нестерпно захотілося бути зараз у формі. При виконанні. Щоб мати законні підстави бахнути дверима, нічого не пояснюючи, – так, щоб аж луна пішла.
– Чого тобі треба?
– Та ось, вирішив старого колегу провідати… дізнатися, як ти тут? Як воно ведеться? – Пильний погляд Сокола так і нишпорив передпокоєм. – Справжнього віскаря приніс. «Джек Деніелс». Хочеш? – Олег простягнув Сергію красиву коробочку із золотими літерами, але Пасків лише скривився.
– Бійтесь троянців, що дари приносять, – буркнув він. Сокіл зрадів невідомо чому.
– Дозволь мені увійти, і я швиденько переповім тобі «Іліаду» та «Одіссею», своїми словами. Будеш знати, що боятися слід данайців. У дерев'яному коні.
А потім, коли з-за рятівної деревини почулося ображене схлипування та шаркання кроків, що віддалялися, безсило опустилася на долівку.
І заплакала.
* * *
– Значить, справи такі, – почав Гарберг і зісмикнув саван, відкриваючи тіло для огляду.Пасків відсахнувся. Тут, у цій холодній і просмерділій їдко-солодким кахельній кімнаті, під блимаючим світлом денних ламп трупи чомусь завжди виглядали куди гірше, аніж на самому місці пригоди. Тіло, яке зовсім нещодавно було Сніжаною Доброхот, не належало до винятків. Шкіра вже пішла синюшними плямами, розпанахана грудна клітка в усій красі ширилася схожими на зламані зуби шматками ребер, а порожні очниці видавалися широко розплющеними чорними очима, які вже не закрити. Вигляд такий само жахливий, як і в двох попередниць. Трупи, напевно, єдина у світі річ, до якої не звикаєш… принаймні, більшість людей на це неспроможна, подумав Пасків, глянувши на Гарберга, який незворушно обійшов стола і припідняв голову покійниці.
– Почнемо звідси. Як я й казав, маємо черепно-мозкову травму від твердого й тупого предмета, ймовірно молотка. Майже квадратний отвір приблизно чотири на чотири сантиметри ось тут, на потилиці. – Судмедексперт трохи повернув голову набік, але Пасків не відчув жодного бажання нахилятися, аби вивчити отвір детальніше. – Всередині рани виявлено шматок шкіри голови з волоссям і дрібні уламки кістки. Травма спричинила субарахноїдальний крововилив…
– Тобто її вбив цей удар? – увірвав Пасків занурення в терміни.
– Ймовірно, що так. Хоча й не одразу. Але до того, як її почали чикрижити, жертва вже напевно була мертвою. Орієнтовний час смерті – між п'ятою й шостою учорашнього вечора. Ага, ще – судячи з отвору, вбивця правша.
– Ще щось спільне з попередніми жертвами є?
– Знаряддя вбивства, майоре. Я не скажу напевно, що це за штуки, але вони дуже гострі й орудували ними ідентично в усіх випадках. Очі вийняті чимось типу великого гачка – тобто це, ймовірно, була якась вигнута залізяка. Можливо, загострений медичний пластинчатий гачок, можливо, щось інше. Важко сказати. Може, вбивця сам винайшов цю хріновину.
– Далі.
– Із серцем простіше. Я це бачу так – спочатку на грудях жертви вирізали клапоть шкіри, щоб намітити місце для цієї… гм… операції. Потім, аби пробити ребра, до них приставляли щось на кшталт заточеної стамески, по якій вдаряли молотком. Так і виникла оця дірочка, – Гарберг для виразності провів по краях рани пальцем у гумовій рукавичці. – Тобто діяла людина, яка точно знає, чого хоче і як цього досягти.
– Стамеска, значить? – задумливо почухав підборіддя Пасків.
– Не виключено. Діставшись серця, вбивця вирізав його ножем або скальпелем. Так що в цього м'ясника непоганий інструментарій, як мінімум з трьох предметів. Шукайте серед медиків, слюсарів, електриків… одним словом, тих, хто працює із залізяччям.
– Це не надто звужує коло пошуків, – пробурмотів Пасків. Гарберг у відповідь скривив вуста в сардонічну гримасу.
– Ну, принаймні, можете не трусити бібліотекарів, письменників та бабусь – божих кульбабок.
– Щиро дякую, Саничу, саме так я і вчиню. Щось ще цікаве?
– Є дещо. – Гарберг знову посерйознішав. – На відміну від двох інших жертв ця була вагітна.
– Ва… що? – витріщився Пасків.
– Еге ж. На третьому місяці. Так що тут у нас виходить подвійне вбивство. Має це якесь відношення до мотивів чи ні – це вже ваша справа. Свою я зробив.
– Так, – машинально відказав Пасків і відчув, як промовлене фахівцем слово зав'язло в мозку, як доісторична муха в деревній смолі.
Вагітна.
«Це вже занадто», – рішуче подумав він.
Тепер це зайшло занадто далеко.
* * *
Ранок третього дня у Львові для Сокола почався з незвичної метушні. Олег, що завжди канонічно починав день не інакше як з філіжаночки запашної кави та свіжої преси, мусив забути про свої, як сказала мама Катя, «оксфордські замашки» і, зірвавшись на рівні ноги о пів на сьому, бігти до одного скаженого, проте досить відомого художника, свого доброго знайомця, що вже років двадцять малював вельми самобутні пейзажі – для душі, а для гаманця – вивіски, таблички та іншу рекламну продукцію для вибагливих клієнтів, які бажали отримати річ, створену людиною, а не бездушним механізмом. Причому всі замовлення майстер пензля приймав лише дві години на добу – з шостої до восьмої ранку, і з цього правила не було жодних винятків. Коли він малював, узагалі ніхто не бачив, та для Олега більше важив результат, а вивіски в Остапа завжди виходили оригінальними і, що називається, брали за живе. Принаймні, ніхто не залишався байдужим. Майстерня Остапа знаходилася на вулиці Вірменській, і сам він був на якусь частку вірменином, та найбільше – громадянином світу. Олегу він зрадів, від усієї душі намагався напоїти детектива розчинною кавою і відрадити від «тої авантюри». Обидві спроби зазнали фіаско. Сокіл вперто бажав замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.– Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, – примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». – Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес – пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?
– Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта – то мій клопіт.
Остап кивнув.
– Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.
Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку – ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім'ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.
– Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? – Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. – Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?
– Ось наведу в агенції лад, і посунуть, – рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.
– Що ж, певність – половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?
– Ще вчора зроблено, – посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! – Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі…
– Часу не гаєш, дотепнику. То добре, – тітка Аліна кивнула сама собі. – Що конкретно хочеш брати з умеблювання?
Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м'які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер'єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.
– Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?
– Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, – звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, – гайда совати меблі.
Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав до вхідних дверей, аби жоден з відвідувачів більше не застав левів приватного розшуку із задертими ногами перед телевізором. Коли той дзенькнув, Лупибатько здивовано глянув на шефа:
– Це що… фен-шуй якийсь?
Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з'явився, і Олег виявив, що знає цю людину.
– Пане Ратушний?
– Привіт, Олеже, – кивнув платиново-сивий чоловік років п'ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. – Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.
– Так. – Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. – Радий зустрічі.
– Навзаєм. – Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. – Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.
Борис Лупибатько закашлявся, потім зиркнув на боса і непомітно вислизнув з кімнати.
– Та, власне, поки що лише готую грунт, – повів плечима Олег. – Оновлюю потрошку. А ви по справі, чи?..
– Так, Олеже. По справі. На жаль, по справі. Я можу сісти?
– Так, звичайно! Проходьте, сідайте. – Сокіл широким жестом вказав на одне з новопридбаних м'яких крісел, а сам виразною гримасою в бік кавоварки наказав Раді заварити кави і пройшов за свій стіл. – Чим можу допомогти?
– Читав сьогоднішню пресу? – похмуро поцікавився Ратушний.
– Власне, ні, ще не встиг.
Той витяг з кишені плаща згорнуту вчетверо ранкову газету й кинув на стіл.
– На першій сторінці. Продовження на третій.
Олег розгорнув газету й оглянув першу полосу. Проігнорувавши черговий політичний скандал, що займав більшу частину сторінки, зосередився на другій статті.
«ПІД ЛЬВОВОМ ЗНАЙДЕНО ТРЕТЮ ЖЕРТВУ
НЕВІДОМОГО ВБИВЦІ.
Схоже, околиці міста Лева стали улюбленим місцем полювання на людей таємничого маніяка. Вже втретє за останні чотири місяці молода жінка стає жертвою безіменного психопата, і втретє злочинець лишається невпійманим. Маємо надію, тимчасово.
За повідомленням прес-служби Головного управління МВС України у Львівській області, вчора, 15 вересня, на території Крукеницького лісництва було виявлено труп Доброхот Сніжани Олексіївни, 1982 р. н., непрацюючої. За висновками медекспертизи, причиною смерті стали численні рани, не сумісні з життям. Тіло дівчини спотворено, подібно до двох інших жертв – Ратушної Оксани Семенівни, 1962 р. н., що була знайдена вбитою у Львові 25 липня цього року, та Стецюк Мирослави Володимирівни, 1973 р. н., яка стала першою здобиччю вбивці й чиє тіло було виявлене 17 травня в парку «Шевченківський Гай». Уже не залишається сумнівів, що всі жінки загинули від рук серійного маніяка – на це також: вказує…»
– Номером два була моя дружина, – раптом промовив Ратушний тремтячим голосом, а потім схлипнув і затулив обличчя долонями. Сокіл здивовано відірвав погляд від газети. Рада, що якраз несла на таці дві паруючі філіжанки кави, ніяково зупинилася в центрі офісу, й Олег зробив очима знак залишити все в нього на столі.
– Будь ласка, розкажіть мені все, що збиралися. – Він швидко продивився решту статті на третій сторінці, де репортери будували здогадки, а прокурор клятвено запевняв, що слідство вже вийшло на вірний шлях і вбивцю ось-ось вполюють. Нічого собі новини. Це ж учора… дівчину знайшли учора, рано-вранці. Лише за кілька годин до того, як він сидів у кав'ярні зі своєю новою знайомою Ніною. І можливо, того дня, коли повернувся до Львова, бідолашна Сніжана була ще жива. Прокрутивши це в голові, Сокіл нервово пересмикнувся. Тепер вже приїзд до рідного міста не видавався такою світлою подією. Так, дрібні злочини трапляються практично щодня… та не щодня з'являються серійні вбивці – особливо в тихому Львові. Відносно тихому, та все ж… І тим більш неприємно, що твоє повернення додому майже збігається в часі з чиєюсь смертю від рук такого психопата.
Трусонувши головою, Сокіл вийшов із задуми. Його власні відчуття зараз не грають ніякої ролі. Те, що дружина Ратушного стала однією із жертв, було куди більшим шоком. До того як полишити Львів, Олег двічі бачив цю жінку, з них один раз спілкувався наживо, і спогади про неї залишилися суто позитивні. Як таке могло статися?
І чому ж це мати, яка завжди все про всіх знає, нічого йому не сказала?
Ратушний між тим знову опанував себе. Голос більше не тремтів, а очі не блищали. Прочистивши горло, він сказав:
– Дідька лисого вони його впіймають, Олеже. В них досі немає ані мотивів, ані чиїхось свідчень, ані зачіпок – нічого. До цього дня мене вже нагодували обіцянками так, що блювати тягне. Тому я прийшов до тебе.
– Пане Ра…
– Зачекай. Ти просив розповісти – я розповім. Оксана, моя дружина, зникла двадцять третього липня, у понеділок. Не повернулася додому з роботи. Вона працювала в невеличкому бутіку, хоча могла, власне, й не працювати, грошей вистачало. Я казав їй, наполягав, та Оксані хотілося «роботи для душі», як вона це називала. Ось до чого це призвело… Так от. Вона часто засиджувалася там довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було – ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її – безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме – вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.
– Що з'ясувалося на місці? – Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.
– Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.
– Тобто?
– Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася – а з нею було все гаразд, – Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.
– Ви подзвонили в міліцію?
– Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву… але Оксані це вже не допомогло.
Її знайшли ранком двадцять п'ятого в одному з дворів-колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. – Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. – Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там… гола… в неї вийняли очі, і…
Він не зміг продовжувати – зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.
– Олеже, – знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. – Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.
– Пане Ратушний… Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства…
– Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. – Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. – Я лише прошу тебе знайти людину… якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім'я паскуди… просто подзвони мені.
– Я…
– Цій дівчині було лише двадцять п'ять. Вона має стати останньою. Про гроші питання навіть не стоїть. Я відразу плачу аванс, ту суму, яку ти мені називаєш, і решту… скільки скажеш… а ти встановлюєш ім'я того, хто це зробив. Ми домовилися?
Йому допоміг зважитися випадково схоплений погляд Ради. Він неначе промовляв з іншого кінця кімнати: «Ні, шефе, не лізьте в це, не бавтеся з вогнем, то дуже небезпечна справа, ви ж це знаєте?
Але, окрім вас, її ніхто не зробить».
* * *
Ніна покрутила в руках гаманець, наче ілюзіоніст, що прагне привернути увагу глядачів, і зазирнула туди ще раз. Фокус не вдався – гроші не з'явилися. У відділенні для купюр соромливо червоніла самотня «десятка», а до зарплати лишився тиждень. Добре, хоч на роботу можна ходити пішки, усього двадцять хвилин, та ще й старими вуличками – їздити такими просто гріх. Однак про каву доведеться забути. Не кажучи вже про тістечка та цукерки. Прикро.«… Та невже? – спитало щось єхидне всередині неї. – То поясни хоча б сама собі, на біса ти купила ту сріблясту міні-спідницю в тітки на Краківському ринку? Ще пожертвувала для цього обідньою перервою… кому це ти хочеш сподобатися?»
«Ніні Малишко», – сердито подумала дівчина і безжально обірвала цей внутрішній діалог. Може, й справді не варто було ось так викидати останні гроші, та з іншого боку… коли вона востаннє купувала щось для себе? Не тому, що потрібно, а тому, що кортить? Якщо не враховувати каву, то вже років зо два такого точно не було. Тому – нічого. Один раз можна.
Ніна кинула порожній гаманець у порожню ж сумку й підвелася. Час йти в те кубло, де вона живе. Ще раз приміряти обновку, заварити собі чаю, якщо заварка лишилася, і, гріючи об горнятко вічно холодні долоні, знову подумати про те, яка ти гарна і яка нікому не потрібна. Що ж, принаймні, у неї є…
– Нінчику, – збуджена до краю, продавщиця Галя зазирнула в комірчину, що була для їх книгарні бухгалтерією, – там тебе якийсь пан питає. Такий високий некрасивий здоровило. Вийдеш до нього?
– Так.
До нього, за нього… я вже на все згодна.
– Що за один? – Галина і не думала звільняти Ніні шлях, бовваніючи між одвірків, як сто кіло суцільної цікавості. – Давно знаєтесь?
– Уже десять літ. Я його з тюрми чекала. Учора відкинувся.
Галя зойкнула і притьмом кинулась до зали – мабуть, охороняти свій крам від зазіхань злодюги. Ніна ж трохи подумала, а потім, прикривши двері, рішуче стягнула стару спідницю і похапцем вбралася у своє придбання. «Хоч щось добре», – подумалось їй.
Коли Ніна підійшла до Сокола, той гортав тлустий англійський словник і не відразу помітив її. Вона кашлянула, привертаючи увагу. Олег озирнувся й поклав книжку на місце. Серце Ніни застрибало десь біля горла, та вона все ж помітила, що вигляд у Сокола не надто веселий.
– Е… який сюрприз! – Це все, на що її вистачило.
– Сподіваюся, приємний?
– Могли б і не питати. Ви засмучені чи мені здається? Щось сталося?
– Ні, тобто… це по роботі. Взявся за досить складну справу. Але я прийшов з іншого приводу.
– А як це ви мене знайшли? – бовкнула розгублена Ніна, та за мить ляснула себе по лобі. – Вибачте. Щось у мене голова сьогодні геть не варить, мабуть, на дощ… Візитка, так?
– Еге ж, вона. Ви маєте хвилинку?
– Для чого саме?
– Для кави та цікавої пропозиції.
Заінтригована Ніна кивнула, Сокіл галантно підставив їй руку, і під пильним поглядом Галі вони вийшли з книгарні, як найсправжнісінька пара. Це було дуже приємно. Втіхи додала й коротка прогулянка вечірнім Львовом з його медовими сутінками, і маленька кав'ярня, де варили напрочуд смачну каву з корицею, але найбільше Ніну потішила пропозиція Олега.
Працювати в детективній агенції? Про таке вона могла тільки мріяти, і байдуже, що їй пропонували стати усього лише бухгалтером, а зовсім не приватним сищиком. Та для годиться дівчина все ж спробувала засумніватися:
– Я не певна, що впораюся. Я ж лише касир.
– Бухгалтер-касир, а це різні речі. Ви на звітах знаєтеся?
– Ще б пак! – відказала вона, згадуючи свого головного бухгалтера, сухуватого і банькатого, як вобла, чоловіка років шістдесяти, що з'являвся в магазині від сили раз на тиждень, ліниво гортав піднесені Ніною папери і, не читаючи їх, розписувався в потрібних місцях. – Лихо навчило.
– От і добре. Тобто погано, що лихо, однак те, що ви тямите в усіх цих «дебет-кредитах», просто клас! Просто-таки відповідь на мої молитви. Як скоро зможете стати до роботи?
– Ну, за законом – за два тижні.
Олег спохмурнів.
– А скорше ніяк? У нас там такий завал у паперах, що аж податкова погрози шле. Бачте, за моєї відсутності мій помічник Борис Лупибатько складав звіти сам, а він і досі всі податки вважає здирництвом та плутає їх між собою. Йому що ПДВ, що збір на землю… А на бухгалтера тямущого бракувало коштів. Ви не хвилюйтеся, насправді нічого складного там немає, у нас самі послуги, та й з тими негусто, але хочеться нарешті усьому дати лад.
Ніна замислилася – вона й сама воліла б якнайшвидше взятися до справи за обіцяні добрі гроші… ну, й від симпатії до свого нового шефа теж.
– Можемо зробити ось як – я завтра ж напишу заяву про звільнення, а ті дні, що я їм заборгувала, відпрацюю по суботах. До банку замість мене може й Галя їздити… Одним словом, спробую все владнати полюбовно. Гадаю, вони погодяться.
– Ви мене втішили, – зрадів Сокіл і, видобувши з кишені піджака купюру в двісті гривень, поклав її на стільницю. Ніна здивовано підвела брови.
– Ваш аванс, – відповів він на це німе питання. – Вам же напевно щось придбати треба буде – бланки там різні, ручки, калькулятор, зошити… Ось на це ще сотня, – до Лесі Українки приєднався Кобзар. – Як грошей забракне, не соромтеся, кажіть. Нашу адресу ви тепер знаєте, так що чекаємо вас завтра, опівдні, із радісним нетерпінням. Колектив у нас маленький, та золотенький, я певен, вам сподобається. – Олег знову сяйнув усмішкою, і Ніна вирішила, що так не довго й осліпнути. Але воно того варте. Ідея пересуватися шефовим кабінетом навпомацки раптом здалася їй досить привабливою.
– І ще одне прохання з мого боку, – сказав Сокіл. – Якщо тепер ми з вами колеги, то, може, нарешті перейдемо на «ти»?
* * *
У двері подзвонили саме тоді, коли Пасків важко опустився в продавлене крісло перед увімкненим телевізором, тримаючи в руці щойно відкупорену пляшку пива. Він мав на гадді трохи розслабитися, спостерігаючи за футбольним двобоєм між донецьким «Шахтарем» та київським «Динамо». Був якраз чемпіонат України, а отже, кого саме принесли чорти о дев'ятій вечора до його порога, Сергій не знав і знати не хотів. Робочий день видався на рідкість безглуздим і непродуктивним; хоч усе й робилося за процедурою – відпрацьовувалися контакти Сніжани Доброхот, допитувалися на предмет мотиву вбивства або ж алібі її колишній та нинішній коханці і вбиті горем батьки, що зі шкіри пнулися, аби згадати, чи міг хтось аж так ненавидіти їхню єдину доньку, навіть у її минулому, непутящому житті, – та результат дорівнював нулю. Сазоненко похмуро мовчав, з усіх сил стримуючись, щоб не підганяти й без того захеканих оперів, але безпосередній начальник Пасківа не був настільки тактовним, метав громи й блискавки, махав у повітрі добіркою свіжих газет, кожна з яких так чи інакше згадувала про некомпетентність органів… невміння шукати… третю жертву маніяка… серійні вбивства тощо, і питав, навіщо йому це лайно?! Відповіді ні від кого не вимагалося, проте й крові оперативникам ця нарада попсувала добряче. Згадавши про це, Пасків аж скривився – а дзвінок не вгавав, деренчав, віщуючи про прибуття незваного гостя. Сергій нікого не чекав, та все ж мусив відставити «Львівське», що зашипіло на знак протесту, й податися до дверей. Вбраний він був більш ніж вільно: у старі розтягнуті «спортивки» брудно-синього кольору і засмальцьовану сіру майку, та перейматися з цього приводу не збирався. Має він право хоч у себе вдома розслабитися?Пасків мешкав у Сихові, спальному районі Львова, де селилися в основному вихідні з навколишніх сіл і полюбляли знімати квартири громадяни сумнівного вигляду та роду занять. Тому відсутність електролампочки в під'їзді була радше правилом, ніж винятком. Утім, задля чистоти сумління Пасків зиркнув у вічко, побачив на сходовому майданчику темний силует великих розмірів і… відчинив.
– Трясця, – сказав він замість привітання.
Сокіл у відповідь єхидно фиркнув.
– І тобі теж добрий вечір, приятелю.
Пасківу раптом нестерпно захотілося бути зараз у формі. При виконанні. Щоб мати законні підстави бахнути дверима, нічого не пояснюючи, – так, щоб аж луна пішла.
– Чого тобі треба?
– Та ось, вирішив старого колегу провідати… дізнатися, як ти тут? Як воно ведеться? – Пильний погляд Сокола так і нишпорив передпокоєм. – Справжнього віскаря приніс. «Джек Деніелс». Хочеш? – Олег простягнув Сергію красиву коробочку із золотими літерами, але Пасків лише скривився.
– Бійтесь троянців, що дари приносять, – буркнув він. Сокіл зрадів невідомо чому.
– Дозволь мені увійти, і я швиденько переповім тобі «Іліаду» та «Одіссею», своїми словами. Будеш знати, що боятися слід данайців. У дерев'яному коні.