Страница:
– Чи все зроблено? – питає яга.
– Сама подивися, бабусю! – мовила Василина.
Баба-яга все оглянула, подосадувала, що нема за що сердитись, і сказала:
– Ну, добре! – потім крикнула: – Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, змеліть мою пшеницю!
З’явилися три пари рук, схопили пшеницю і понесли геть. Баба-яга наїлась, стала вкладатися спати і знов віддала наказ Василині:
– Завтра зроби те саме, що й сьогодні, а крім того, візьми із засіку мак і очисти його від землі по мачинці, бач, хтось зозла землі в нього намішав! – сказала баба, одвернулась до стіни і захропла, а Василина взялася годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй, як і вчора:
– Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший, усе буде зроблено, Василинонько!
Вранці баба-яга знову полетіла в ступі з двору, а Василина з лялечкою всю роботу враз переробили. Стара повернулась, оглянула все і крикнула:
– Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, вичавіть із маку олію!
З’явилися три пари рук, схопили мак і забрали геть. Баба-яга сіла обідати. Вона їсть, а Василина стоїть мовчки.
– Чого ж ти не говориш зі мною ні про що? – запитала баба-яга. – Стоїш, як німа!
– Не насмілююсь, – відповіла Василина, – а якщо дозволиш, то хочу спитати в тебе дещо.
– Питай; тільки не всяке питання до добра веде: багато знатимеш, швидко постарієш!
– Я хочу спитати в тебе, бабусю, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому вбранні. Хто він такий?
– Це день мій ясний, – відповіла баба-яга.
– Потім обігнав мене інший вершник – на червоному коні. Сам червоний і весь у червоне вбраний; хто це такий?
– Це моє сонце красне! – відповіла баба-яга.
– А що означає чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?
– Це ніч моя темна – всі мої слуги вірні!
Василина згадала про три пари рук і мовчала.
– Що ж ти більше не запитуєш? – мовила баба-яга.
– Вистачить з мене й цього; ти ж сама, бабусю, сказала, що багато знатимеш – постарієш.
– Добре, – сказала баба-яга, – що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і надто цікавих їм! Тепер я тебе спитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я загадую тобі?
– Мені допомагає благословення моєї матері, – відповіла Василина.
– Он воно що! Забирайся ти геть від мене, благословенна донько! Не потрібні мені благословенні.
Витягла вона Василину зі світлиці і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, наштрикнувши на палицю, віддала їй і мовила: – Ось тобі вогонь для мачушиних дочок, візьми його: вони ж тебе по це сюди прислали.
Швидко побігла додому Василина при світлі черепа, яке згасло лишень уранці, і нарешті увечері наступного дня дісталась до свого дому. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп. «Певно, вдома він уже більше не потрібен нікому», – подумала собі. Та раптом із черепа почувся глухий голос: «Не кидай мене, неси до мачухи!».
Вона поглянула на мачушин дім і, не побачивши вогника в жодному вікні, наважилась іти туди з черепом. Вперше зустріли її ласкаво і розповіли, що відтоді як вона пішла, в них не було в оселі вогню: самі викресати ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів – той гаснув, щойно входили з ним у світлицю.
– Може, твій вогонь триматиметься! – сказала мачуха.
Внесли череп до світлиці; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і печуть! Вони давай ховатися, та хоч куди кинуться – очі всюди за ними так і стежать. До ранку зовсім їх спалило на попіл; тільки Василину не зачепило.
Вранці Василина закопала череп у землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася жити до однієї бездітної бабусі. Живе собі і чекає батька. Якось вона й каже бабусі:
– Нудно мені сидіти без діла, бабусю! Сходи купи мені льону найкращого, я хоч прястиму.
Старенька купила льону хорошого; Василина сіла за роботу, діло так і горить у неї, і прядиво виходить рівне і тонке, як волосинка. Набралося прядива багато; треба вже й за ткання братися, але таких берд[2] не знайдуть, щоб згодилися на Василинину пряжу; ніхто не береться й зробити. Василина стала просити свою лялечку, а вона каже:
– Принеси-но мені яке-небудь старе бердо, та старого човника, та конячої гриви; я все тобі змайструю.
Василина дістала все, що треба, і лягла спати, а лялечка за ніч зробила гарний верстат. До кінця зими і полотно було виткане – та таке тонке, що його крізь голку замість нитки протягти можна. Навесні полотно вибілили, і Василина каже бабці:
– Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.
Старенька поглянула на товар і охнула:
– Ні, дитинко! Такого полотна, крім царя, носити нікому. Понесу до палацу.
Пішла бабця до царських палат та все повз вікна походжає. Цар побачив і спитав:
– Чого тобі, старенька, треба?
– Ваша царська величносте, – відповідає бабця, – я принесла дивовижний товар; нікому, окрім вас, показувати не хочу.
Цар наказав упустити до себе стареньку, і як побачив полотно – здивувався.
– Що хочеш за нього? – спитав цар.
– Йому ціни немає, царю! Я вам у дарунок його принесла.
Подякував цар і відпустив бабцю з подарунками.
Стали цареві з того полотна сорочки шити; розкроїли, та ніде не могли знайти швачки, яка взялась би їх шити. Довго шукали; нарешті цар покликав бабцю і сказав:
– Уміла ти напрясти й зіткати таке полотно, умій і сорочки з нього пошити.
– Не я, государю, пряла й ткала полотно, – сказала бабця, – це робота моєї приймачки – дівчини.
– Тоді хай пошиє вона!
Повернулась старенька додому і розповіла про все Василині.
– Я знала, – каже їй Василина, – що ця робота моїх рук не мине.
Зачинилась у своїй світлиці, узялась до роботи; шила вона не покладаючи рук, і невдовзі дюжина сорочок була готова.
Бабця понесла цареві сорочки, а Василина вмилася, зачесалася, вбралася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: у двір до старої іде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:
– Цар-государ воліє бачити майстриню, яка пошила йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.
Прийшла Василина і стала перед царські очі. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.
– Ні, – каже він, – красуне моя! Не розлучуся я з тобою; будеш ти моєю дружиною.
Ту т узяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і весілля зіграв. Незабаром повернувся й батько Василинин і лишився жити коло дочки. Бабцю Василина взяла до себе, а лялечку до кінця життя завжди носила в кишені.
Вирлоокий
Жили собі дід і баба, і були в них дві онученьки-сиротиноньки – такі гарненькі та смирненькі, що дідусь із бабусею не могли ними натішитись.
Якось надумав дід посіяти горох; посіяв – виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього і думає: «Тепер усю зиму їстиму пироги з горохом». Як на зло діду, горобці напали на горох. Дід бачить, що біда, і послав молодшу онучку проганяти горобців. Онучка сіла коло гороху, махає лозиною і примовляє:
– Киш, киш, горобці! Не їжте дідового гороху!
Аж чує: у лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса в піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Вирлоокого була така натура: побачить людину, та ще й сумирну, не втримається, щоб дружбу не показати, боки не нам’яти; і не було милості від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні хвацькому.
Побачив Вирлоокий дідову онучку – така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його – не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.
Дід чекав, чекав – нема онучки, послав по неї старшу. Вирлоокий і ту вбив. Дід чекає-почекає – і тієї нема! – і каже дружині:
– Що це вони там забарились? Певно, з парубками заговорились, усе теревені справляють, а горобці горох наминають. Іди-но ти, стара, та швидше тягни їх за вуха.
Баба з печі злізла, в кутку патерицю взяла, через поріг перелізла і з кінцями пішла. Певно, як побачила онучок та потім Вирлоокого, здогадалася, що це його робота; з горя так і вчепилася йому в чуба. А нашому забіяці того й треба було…
Дід чекає бабу й онучок – не дочекається; нема та й нема! Дід і каже сам собі: «Що за лукавий? Чи не стрівся дружині парубок чорнявий? Сказано ж: од нашого ребра не чекати нам добра; а жінка все жінка, хоч і стара!». Ось так пометикувавши, встав він із-за столу, вдягнув тужурку, закурив люльку, помолився Богу і поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його любі онучки – ніби сплять; тільки в однієї кров, як багряна стрічка, смугою на лобі, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців викарбувались. А стара така понівечена, що й упізнати не можна. Дід заплакав-заголосив, цілував їх, голубив і слізно примовляв.
І довго проплакав би, та чує: в лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і ну бити; насилу бідака вирвався і втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами коїть штуки! Зажди, брате, і в нас є руки… Язиком хоч метеляй, та рукам волі не давай. Ми й самі не ликом шиті! Зачепив рукою, накладеш головою. Певно, тебе, Вирлоокий, не вчили змалку прислів’ю: робиш добро – не кайся, робиш зло – не сподівайся! Взяв нитку, віддаси мотузок!»
Довго міркував дід сам із собою і, нарешті вволю наговорившись, узяв залізний костур і вирушив бити Вирлоокого.
Іде він, іде і бачить ставок, а на ставку сидить куций селезень. Побачив діда селезень і кричить:
– Так, так, так! А я вгадав, що тут тебе чекав. Здоров будь, діду!
– Здоров, селезню! Чого ж ти мене чекав?
– Та знав, що ти за бабу й онучок підеш до Вирлоокого на розправу.
– А тобі хто сказав?
– Кума сказала.
– А кума звідки знає?
– Кума все знає, що на світі робиться; іноді ще діло не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а пошепочуться дві куми – увесь світ знає.
– Ти диви, яке диво! – каже дід.
– Не диво, а правда. Та така вже правда, що буває лише з нашим братом і водиться лише серед старших.
– Он воно що! – мовив дід і рота роззявив; а тоді, схаменувшись, скинув шапку, вклонився куцому селезню і каже: – А ти, добродію, знаєш Вирлоокого?
– Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого.
Селезень повернув голову вбік (збоку вони краще бачать), наставив око, подивився на діда та й каже:
– Еге! Кого біда не минає? Вік живи, вік учись, а все одно дурним помреш. Так, так, так!
Поправив крила, покрутив огузком і став повчати діда:
– Слухай, дідусю, та вчись, як на світі жити! Якось отут на березі почав Вирлоокий бити якогось небораку. А в ті часи була в мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Вирлоокий знущається, а я сиджу у воді та й кричу собі: ах, ах, ах! От він, упоравшись із неборакою, підбіг до мене та, і поганого слова не сказавши, хап мене за хвіст! Та не на того напав, тільки хвіст у нього в руках і лишився. Воно хоч хвіст і малий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дороге? Кажуть же: всякій птиці свій хвіст ближче до тіла. Вирлоокий пішов додому та й каже дорогою: «Зажди! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я й узявся за розум відтоді, хоч би хто що робив, не кричу: ах, ах, ах! а все підтакую: так, так, так! Що ж… І жити стало краще, і поваги від людей більше. Всі кажуть: «От селезень – хоч куций, та розумний!».
– То не можеш ти, добродію, показати мені, де живе Вирлоокий?
– Так, так, так!
Селезень виліз із води і, перевалюючись із боку на бік, наче купчиха, пішов берегом, а дід за ним. Ідуть вони, ідуть, а на дорозі лежить мотузочка і каже:
– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!
– Здрастуй, мотузочко!
– Як живеш? Куди ідеш?
– Живу і так і сяк, а йду до Вирлоокого на розправу; бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були такі хороші – на славу.
– Я твоїх онучок знала, бабуню поважала; візьми й мене на підмогу!
Дід подумав: «Може, пригодиться зв’язати Вирлоокого?» – і відповів:
– Лізь, коли знаєш дорогу.
Мотузочка й полізла за ним, наче змія. Ідуть вони, йдуть, на дорозі лежить довбешка та й каже:
– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!
– Здрастуй, довбешко!
– Як живеш? Куди йдеш?
– Живу і так і сяк; іду до Вирлоокого на розправу. Подумай: бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були на славу.
– Візьми мене на підмогу!
– Іди, коли знаєш дорогу.
А сам думає: «Довбешка справді допоможе».
Довбешка підвелась, уперлась держаком у землю і стрибнула. Пішли далі. Ідуть вони, йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить:
– Здрастуй, діду довгоногий!
– Здрастуй, жолудю дубовий!
– Куди це так крокуєш?
– Іду Вирлоокого бити, якщо його знаєш.
– Як не знати! Пора вже з ним поквитатися; візьми й мене на підмогу.
– Чим же ти допоможеш?
– Не плюй, діду, в криницю – доведеться води напитися; синиця – мала птиця, а все поле спалила. А ще кажуть: що не комар, а сила.
Дід подумав: «Нехай уже! Що більше народу, то краще», – і каже:
– Плентайся позаду!
Яке там плентайся! Жолудь так і скаче попереду всіх. От вони і прийшли в густий темний ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться – в хатинці нікого нема. Вогонь давно вичах, а на припічку стоїть куліш. Жолудь не промах – ускочив у куліш, мотузочка розтягнулась на порозі, довбешку дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима.
Прийшов Вирлоокий, кинув дрова на землю і став порядкувати в печі. Жолудь, сидячи в кулеші, завів пісню:
А жолудь не слухає його, все своєї пищить. Вирлоокий розсердився, схопив горщик та й бух куліш у відро. Жолудь як вискочить із відра, хрусь Вирлоокого просто в око, вибив і останнє. Вирлоокий кинувся навтьоки, та мотузочка перечепила його, і Вирлоокий упав. Довбешка з полиці, а дід з-за дверей, і нумо його частувати; а селезень на печі сидить та примовляє: «Так, так, так!».
Не допомогли Вирлоокому ні його сила, ні нахабство. Помер він. А коли дід повернувся додому, його чекали баба й онучки.
От вам і казка, а мені бубликів в’язка.
Відьма
Жив собі солдат, служив Богу й великому государю п’ятнадцять років, жодного разу не бачився з батьками. У той час видав цар наказ відпускати рядових на побачення зі своїми родичами по двадцять п’ять чоловік з роти. Разом з іншими відпросився й наш солдат і вирушив додому у Київську губернію.
Скоро чи ні – прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.
Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Та к і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:
– Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!
Відповідає красна дівчина:
– Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!
Засміялась і пішла своєю дорогою.
От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:
– Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я – грішний чоловік – так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».
– Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця – страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.
– Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.
– Ні, онучку, – каже дід, – якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.
– От іще біда!
– Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…
– Що ж мені робити, дідусю?
– А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті – нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» – тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє – бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!
Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш – послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.
Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки – йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю – аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.
На світанку додому прийшов.
– Ну, друже, як справи? – питає дід.
– Богу дякувати, дідусю, забив її на смерть.
– От і добре! Тепер лягай спати.
Солдат ліг і заснув міцним сном.
Увечері будить його дід:
– Вставай, онучку!
Він устав.
– Ну, а як же тепер? Адже купецька дочка померла, то її батько по тебе прийде – кликатиме тебе до себе псалтир читати над небіжчицею.
– А що, дідусю, іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та краще йди…
– А як трапиться що, куди мені подітися?
– Слухай, онучку! Коли підеш до купця, буде він тебе вином частувати – ти не пий багато, випий скільки треба. Після того поведе він тебе до тієї кімнати, де його дочка в труні лежить, і замкне тебе на замок; будеш ти псалтир читати з вечора до опівночі, а опівночі зненацька подме сильний вітер, труна загойдається, віко додолу впаде… Ось коли ці страсті почнуться, ти мерщій лізь на піч, забийся в куток і читай потихеньку молитви; там вона тебе не знайде!
Через півгодини приїжджає купець і просить солдата:
– Ой, солдатику! А в мене ж дочка померла, почитай над нею псалтир.
Солдат узяв псалтир і поїхав до купецького дому. Купець йому раденький, зразу його за стіл посадив і почав вином поїти. Солдат випив, скільки йому треба, а більше не п’є, відмовляється. Купець узяв його за руку, повів до тієї кімнати, де покійниця лежала.
– Ну, – каже, – читай псалтир!
Сам пішов геть, а двері на замок замкнув.
Нічого не вдієш, узявся солдат за псалтир, читав-читав, аж раптом опівночі повіяв вітер, труна загойдалася, віко злетіло; солдат чимдуж на піч, забився в куток, перехрестився і почав шептати молитви. Відьма вискочила з труни і давай в усі боки метатися – то туди, то сюди! Понабігало до неї нечистої сили тьма-тьмуща – повна хата!
– Що ти шукаєш?
– Солдата: ось щойно читав, та пропав!
Чорти кинулися нишпорити; шукали, шукали, всі закапелки облазили, почали на піч заглядати… тут на солдатове щастя півні заспівали: вмить усі чорти пропали, а відьма на підлозі простяглася. Солдат зліз із печі, поклав її в труну, накрив щільно віком і знову за псалтир.
На світанку приходить господар, відімкнув двері:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу!
– На тобі п’ятдесят рублів; приходь, друже, ще нічку почитай!
– Гаразд, прийду!
Повернувся солдат додому, ліг на лаві і спав до вечора; прокинувся й каже:
– Дідусю! Купець велів приходити другу ніч псалтир читати; йти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – те саме! Та ліпше йди: вина багато не пий – випий скільки треба; а як вітер подме, труна загойдається – мерщій лізь у піч! Та м тебе ніхто не найде!
Солдат зібрався й пішов до купця; той посадив його за стіл і почав вином поїти; потому повів до небіжчиці й замкнув двері на замок.
Солдат читав-читав, читав-читав; настала північ – подув вітер, труна загойдалася, віко додолу впало; він щодуху в піч… Відьма скочила й почала метатися; набігло до неї чортівні – повна хата!
– Що шукаєш?
– Солдата. Та ось зараз читав, та з-перед очей пропав! Знайти не можу…
Чорти кинулися на піч.
– Ось, – кажуть, – те місце, де він учора сидів!
– Місце тут, та його нема!
Туди-сюди… Раптом півні заспівали – чорти пощезли, відьма на підлогу впала.
Солдат перепочив трохи, виліз із печі, поклав купецьку дочку в труну й почав псалтир читати. Дивиться – вже світає, господар іде:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу!
– Ну, ходімо!
Вивів його з тієї кімнати, дав сто рублів грошей і каже:
– Приходь, коли твоя ласка, почитай і третю ніч; я тебе не зобиджу.
– Гаразд, прийду!
Повернувся солдат додому.
– Ну, онучку, що Бог дав?
– Нічого, дідусю! Купець велів ще приходити. Іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та ліпше йди.
– А як що трапиться, куди мені сховатися?
– От що, онучку: купи собі сковороду і заховай так, щоб купець не бачив; а як прийдеш до купця, буде він тебе вином дуже силувати; ти дивись багато не пий, випий, скільки зможеш. Опівночі, тільки-но зашумить вітер і труна загойдається, ти мерщій лізь на комин і накрийся сковородою; там тебе ніхто не знайде!
Солдат виспався, купив собі сковороду, сховав її під шинель і ввечері пішов до купця додому. Купець посадив його за стіл і почав вином поїти; всіляко його припрошує, улещує.
– Ні, – каже солдат, – годі; я своє випив, більше не буду.
– Ну, як не хочеш пити, то йди псалтир читати.
Солдат читав-читав, читав-читав – настала північ, повіяв вітер, труна загойдалася, віко додолу впало. Солдат заліз на комин, накрився сковородою, перехрестився й чекає – що воно буде?
Відьма скочила, стала всюди метатися; набігло до неї чортів тьма-тьмуща – повнісінька хата! Кинулися шукати солдата, зазирнули в піч.
– Ось, – кажуть, – місце, де він учора сидів!
– Місце є, та його нема!
Туди-сюди – ніде не видно!
Аж лізе через поріг старий-престарий чорт:
– Що ви шукаєте?
– Солдата; щойно читав, та й з-перед очей пропав!
– От ви сліпці! А на комині хто то сидить?
У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!
– Це він, – закричали чорти, – тільки що з ним робити? Його ж не дістати!
– Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.
Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало – то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, – думає, – смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали – чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.
На світанні приходить купець, прислухається – живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу, нічого поганого не бачив!
Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:
– Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.
Повернувся солдат додому.
– Ну, онучку, що Бог дав?
– Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.
– Що ж мені робити? Навчіть.
– А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги,[3] об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч – не бійся, сміливо сиди; лусне другий – ти все сиди; а як третій лусне – мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!
Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:
– Тепер їдь, солдате, з Богом!
Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.
Луснув один обруч, за ним другий – відьма зубами скрегоче.
– Начувайся, – кричить, – не втечеш! Зараз я тебе з’їм!
– Ні, голубонько! Солдат – людина казенна; їх їсти не дозволено.
Ось луснув останній обруч – солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!
– Сама подивися, бабусю! – мовила Василина.
Баба-яга все оглянула, подосадувала, що нема за що сердитись, і сказала:
– Ну, добре! – потім крикнула: – Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, змеліть мою пшеницю!
З’явилися три пари рук, схопили пшеницю і понесли геть. Баба-яга наїлась, стала вкладатися спати і знов віддала наказ Василині:
– Завтра зроби те саме, що й сьогодні, а крім того, візьми із засіку мак і очисти його від землі по мачинці, бач, хтось зозла землі в нього намішав! – сказала баба, одвернулась до стіни і захропла, а Василина взялася годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй, як і вчора:
– Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший, усе буде зроблено, Василинонько!
Вранці баба-яга знову полетіла в ступі з двору, а Василина з лялечкою всю роботу враз переробили. Стара повернулась, оглянула все і крикнула:
– Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, вичавіть із маку олію!
З’явилися три пари рук, схопили мак і забрали геть. Баба-яга сіла обідати. Вона їсть, а Василина стоїть мовчки.
– Чого ж ти не говориш зі мною ні про що? – запитала баба-яга. – Стоїш, як німа!
– Не насмілююсь, – відповіла Василина, – а якщо дозволиш, то хочу спитати в тебе дещо.
– Питай; тільки не всяке питання до добра веде: багато знатимеш, швидко постарієш!
– Я хочу спитати в тебе, бабусю, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому вбранні. Хто він такий?
– Це день мій ясний, – відповіла баба-яга.
– Потім обігнав мене інший вершник – на червоному коні. Сам червоний і весь у червоне вбраний; хто це такий?
– Це моє сонце красне! – відповіла баба-яга.
– А що означає чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?
– Це ніч моя темна – всі мої слуги вірні!
Василина згадала про три пари рук і мовчала.
– Що ж ти більше не запитуєш? – мовила баба-яга.
– Вистачить з мене й цього; ти ж сама, бабусю, сказала, що багато знатимеш – постарієш.
– Добре, – сказала баба-яга, – що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і надто цікавих їм! Тепер я тебе спитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я загадую тобі?
– Мені допомагає благословення моєї матері, – відповіла Василина.
– Он воно що! Забирайся ти геть від мене, благословенна донько! Не потрібні мені благословенні.
Витягла вона Василину зі світлиці і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, наштрикнувши на палицю, віддала їй і мовила: – Ось тобі вогонь для мачушиних дочок, візьми його: вони ж тебе по це сюди прислали.
Швидко побігла додому Василина при світлі черепа, яке згасло лишень уранці, і нарешті увечері наступного дня дісталась до свого дому. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп. «Певно, вдома він уже більше не потрібен нікому», – подумала собі. Та раптом із черепа почувся глухий голос: «Не кидай мене, неси до мачухи!».
Вона поглянула на мачушин дім і, не побачивши вогника в жодному вікні, наважилась іти туди з черепом. Вперше зустріли її ласкаво і розповіли, що відтоді як вона пішла, в них не було в оселі вогню: самі викресати ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів – той гаснув, щойно входили з ним у світлицю.
– Може, твій вогонь триматиметься! – сказала мачуха.
Внесли череп до світлиці; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і печуть! Вони давай ховатися, та хоч куди кинуться – очі всюди за ними так і стежать. До ранку зовсім їх спалило на попіл; тільки Василину не зачепило.
Вранці Василина закопала череп у землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася жити до однієї бездітної бабусі. Живе собі і чекає батька. Якось вона й каже бабусі:
– Нудно мені сидіти без діла, бабусю! Сходи купи мені льону найкращого, я хоч прястиму.
Старенька купила льону хорошого; Василина сіла за роботу, діло так і горить у неї, і прядиво виходить рівне і тонке, як волосинка. Набралося прядива багато; треба вже й за ткання братися, але таких берд[2] не знайдуть, щоб згодилися на Василинину пряжу; ніхто не береться й зробити. Василина стала просити свою лялечку, а вона каже:
– Принеси-но мені яке-небудь старе бердо, та старого човника, та конячої гриви; я все тобі змайструю.
Василина дістала все, що треба, і лягла спати, а лялечка за ніч зробила гарний верстат. До кінця зими і полотно було виткане – та таке тонке, що його крізь голку замість нитки протягти можна. Навесні полотно вибілили, і Василина каже бабці:
– Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.
Старенька поглянула на товар і охнула:
– Ні, дитинко! Такого полотна, крім царя, носити нікому. Понесу до палацу.
Пішла бабця до царських палат та все повз вікна походжає. Цар побачив і спитав:
– Чого тобі, старенька, треба?
– Ваша царська величносте, – відповідає бабця, – я принесла дивовижний товар; нікому, окрім вас, показувати не хочу.
Цар наказав упустити до себе стареньку, і як побачив полотно – здивувався.
– Що хочеш за нього? – спитав цар.
– Йому ціни немає, царю! Я вам у дарунок його принесла.
Подякував цар і відпустив бабцю з подарунками.
Стали цареві з того полотна сорочки шити; розкроїли, та ніде не могли знайти швачки, яка взялась би їх шити. Довго шукали; нарешті цар покликав бабцю і сказав:
– Уміла ти напрясти й зіткати таке полотно, умій і сорочки з нього пошити.
– Не я, государю, пряла й ткала полотно, – сказала бабця, – це робота моєї приймачки – дівчини.
– Тоді хай пошиє вона!
Повернулась старенька додому і розповіла про все Василині.
– Я знала, – каже їй Василина, – що ця робота моїх рук не мине.
Зачинилась у своїй світлиці, узялась до роботи; шила вона не покладаючи рук, і невдовзі дюжина сорочок була готова.
Бабця понесла цареві сорочки, а Василина вмилася, зачесалася, вбралася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: у двір до старої іде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:
– Цар-государ воліє бачити майстриню, яка пошила йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.
Прийшла Василина і стала перед царські очі. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.
– Ні, – каже він, – красуне моя! Не розлучуся я з тобою; будеш ти моєю дружиною.
Ту т узяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і весілля зіграв. Незабаром повернувся й батько Василинин і лишився жити коло дочки. Бабцю Василина взяла до себе, а лялечку до кінця життя завжди носила в кишені.
Вирлоокий
Якось надумав дід посіяти горох; посіяв – виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього і думає: «Тепер усю зиму їстиму пироги з горохом». Як на зло діду, горобці напали на горох. Дід бачить, що біда, і послав молодшу онучку проганяти горобців. Онучка сіла коло гороху, махає лозиною і примовляє:
– Киш, киш, горобці! Не їжте дідового гороху!
Аж чує: у лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса в піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Вирлоокого була така натура: побачить людину, та ще й сумирну, не втримається, щоб дружбу не показати, боки не нам’яти; і не було милості від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні хвацькому.
Побачив Вирлоокий дідову онучку – така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його – не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.
Дід чекав, чекав – нема онучки, послав по неї старшу. Вирлоокий і ту вбив. Дід чекає-почекає – і тієї нема! – і каже дружині:
– Що це вони там забарились? Певно, з парубками заговорились, усе теревені справляють, а горобці горох наминають. Іди-но ти, стара, та швидше тягни їх за вуха.
Баба з печі злізла, в кутку патерицю взяла, через поріг перелізла і з кінцями пішла. Певно, як побачила онучок та потім Вирлоокого, здогадалася, що це його робота; з горя так і вчепилася йому в чуба. А нашому забіяці того й треба було…
Дід чекає бабу й онучок – не дочекається; нема та й нема! Дід і каже сам собі: «Що за лукавий? Чи не стрівся дружині парубок чорнявий? Сказано ж: од нашого ребра не чекати нам добра; а жінка все жінка, хоч і стара!». Ось так пометикувавши, встав він із-за столу, вдягнув тужурку, закурив люльку, помолився Богу і поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його любі онучки – ніби сплять; тільки в однієї кров, як багряна стрічка, смугою на лобі, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців викарбувались. А стара така понівечена, що й упізнати не можна. Дід заплакав-заголосив, цілував їх, голубив і слізно примовляв.
І довго проплакав би, та чує: в лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і ну бити; насилу бідака вирвався і втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами коїть штуки! Зажди, брате, і в нас є руки… Язиком хоч метеляй, та рукам волі не давай. Ми й самі не ликом шиті! Зачепив рукою, накладеш головою. Певно, тебе, Вирлоокий, не вчили змалку прислів’ю: робиш добро – не кайся, робиш зло – не сподівайся! Взяв нитку, віддаси мотузок!»
Довго міркував дід сам із собою і, нарешті вволю наговорившись, узяв залізний костур і вирушив бити Вирлоокого.
Іде він, іде і бачить ставок, а на ставку сидить куций селезень. Побачив діда селезень і кричить:
– Так, так, так! А я вгадав, що тут тебе чекав. Здоров будь, діду!
– Здоров, селезню! Чого ж ти мене чекав?
– Та знав, що ти за бабу й онучок підеш до Вирлоокого на розправу.
– А тобі хто сказав?
– Кума сказала.
– А кума звідки знає?
– Кума все знає, що на світі робиться; іноді ще діло не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а пошепочуться дві куми – увесь світ знає.
– Ти диви, яке диво! – каже дід.
– Не диво, а правда. Та така вже правда, що буває лише з нашим братом і водиться лише серед старших.
– Он воно що! – мовив дід і рота роззявив; а тоді, схаменувшись, скинув шапку, вклонився куцому селезню і каже: – А ти, добродію, знаєш Вирлоокого?
– Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого.
Селезень повернув голову вбік (збоку вони краще бачать), наставив око, подивився на діда та й каже:
– Еге! Кого біда не минає? Вік живи, вік учись, а все одно дурним помреш. Так, так, так!
Поправив крила, покрутив огузком і став повчати діда:
– Слухай, дідусю, та вчись, як на світі жити! Якось отут на березі почав Вирлоокий бити якогось небораку. А в ті часи була в мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Вирлоокий знущається, а я сиджу у воді та й кричу собі: ах, ах, ах! От він, упоравшись із неборакою, підбіг до мене та, і поганого слова не сказавши, хап мене за хвіст! Та не на того напав, тільки хвіст у нього в руках і лишився. Воно хоч хвіст і малий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дороге? Кажуть же: всякій птиці свій хвіст ближче до тіла. Вирлоокий пішов додому та й каже дорогою: «Зажди! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я й узявся за розум відтоді, хоч би хто що робив, не кричу: ах, ах, ах! а все підтакую: так, так, так! Що ж… І жити стало краще, і поваги від людей більше. Всі кажуть: «От селезень – хоч куций, та розумний!».
– То не можеш ти, добродію, показати мені, де живе Вирлоокий?
– Так, так, так!
Селезень виліз із води і, перевалюючись із боку на бік, наче купчиха, пішов берегом, а дід за ним. Ідуть вони, ідуть, а на дорозі лежить мотузочка і каже:
– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!
– Здрастуй, мотузочко!
– Як живеш? Куди ідеш?
– Живу і так і сяк, а йду до Вирлоокого на розправу; бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були такі хороші – на славу.
– Я твоїх онучок знала, бабуню поважала; візьми й мене на підмогу!
Дід подумав: «Може, пригодиться зв’язати Вирлоокого?» – і відповів:
– Лізь, коли знаєш дорогу.
Мотузочка й полізла за ним, наче змія. Ідуть вони, йдуть, на дорозі лежить довбешка та й каже:
– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!
– Здрастуй, довбешко!
– Як живеш? Куди йдеш?
– Живу і так і сяк; іду до Вирлоокого на розправу. Подумай: бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були на славу.
– Візьми мене на підмогу!
– Іди, коли знаєш дорогу.
А сам думає: «Довбешка справді допоможе».
Довбешка підвелась, уперлась держаком у землю і стрибнула. Пішли далі. Ідуть вони, йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить:
– Здрастуй, діду довгоногий!
– Здрастуй, жолудю дубовий!
– Куди це так крокуєш?
– Іду Вирлоокого бити, якщо його знаєш.
– Як не знати! Пора вже з ним поквитатися; візьми й мене на підмогу.
– Чим же ти допоможеш?
– Не плюй, діду, в криницю – доведеться води напитися; синиця – мала птиця, а все поле спалила. А ще кажуть: що не комар, а сила.
Дід подумав: «Нехай уже! Що більше народу, то краще», – і каже:
– Плентайся позаду!
Яке там плентайся! Жолудь так і скаче попереду всіх. От вони і прийшли в густий темний ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться – в хатинці нікого нема. Вогонь давно вичах, а на припічку стоїть куліш. Жолудь не промах – ускочив у куліш, мотузочка розтягнулась на порозі, довбешку дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима.
Прийшов Вирлоокий, кинув дрова на землю і став порядкувати в печі. Жолудь, сидячи в кулеші, завів пісню:
– Цить, куліш! У відро виллю, – крикнув Вирлоокий.
Пі… пі… пі!
Прийшли Вирлоокого бити!
А жолудь не слухає його, все своєї пищить. Вирлоокий розсердився, схопив горщик та й бух куліш у відро. Жолудь як вискочить із відра, хрусь Вирлоокого просто в око, вибив і останнє. Вирлоокий кинувся навтьоки, та мотузочка перечепила його, і Вирлоокий упав. Довбешка з полиці, а дід з-за дверей, і нумо його частувати; а селезень на печі сидить та примовляє: «Так, так, так!».
Не допомогли Вирлоокому ні його сила, ні нахабство. Помер він. А коли дід повернувся додому, його чекали баба й онучки.
От вам і казка, а мені бубликів в’язка.
Відьма
Скоро чи ні – прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.
Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Та к і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:
– Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!
Відповідає красна дівчина:
– Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!
Засміялась і пішла своєю дорогою.
От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:
– Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я – грішний чоловік – так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».
– Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця – страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.
– Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.
– Ні, онучку, – каже дід, – якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.
– От іще біда!
– Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…
– Що ж мені робити, дідусю?
– А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті – нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» – тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє – бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!
Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш – послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.
Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки – йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю – аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.
На світанку додому прийшов.
– Ну, друже, як справи? – питає дід.
– Богу дякувати, дідусю, забив її на смерть.
– От і добре! Тепер лягай спати.
Солдат ліг і заснув міцним сном.
Увечері будить його дід:
– Вставай, онучку!
Він устав.
– Ну, а як же тепер? Адже купецька дочка померла, то її батько по тебе прийде – кликатиме тебе до себе псалтир читати над небіжчицею.
– А що, дідусю, іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та краще йди…
– А як трапиться що, куди мені подітися?
– Слухай, онучку! Коли підеш до купця, буде він тебе вином частувати – ти не пий багато, випий скільки треба. Після того поведе він тебе до тієї кімнати, де його дочка в труні лежить, і замкне тебе на замок; будеш ти псалтир читати з вечора до опівночі, а опівночі зненацька подме сильний вітер, труна загойдається, віко додолу впаде… Ось коли ці страсті почнуться, ти мерщій лізь на піч, забийся в куток і читай потихеньку молитви; там вона тебе не знайде!
Через півгодини приїжджає купець і просить солдата:
– Ой, солдатику! А в мене ж дочка померла, почитай над нею псалтир.
Солдат узяв псалтир і поїхав до купецького дому. Купець йому раденький, зразу його за стіл посадив і почав вином поїти. Солдат випив, скільки йому треба, а більше не п’є, відмовляється. Купець узяв його за руку, повів до тієї кімнати, де покійниця лежала.
– Ну, – каже, – читай псалтир!
Сам пішов геть, а двері на замок замкнув.
Нічого не вдієш, узявся солдат за псалтир, читав-читав, аж раптом опівночі повіяв вітер, труна загойдалася, віко злетіло; солдат чимдуж на піч, забився в куток, перехрестився і почав шептати молитви. Відьма вискочила з труни і давай в усі боки метатися – то туди, то сюди! Понабігало до неї нечистої сили тьма-тьмуща – повна хата!
– Що ти шукаєш?
– Солдата: ось щойно читав, та пропав!
Чорти кинулися нишпорити; шукали, шукали, всі закапелки облазили, почали на піч заглядати… тут на солдатове щастя півні заспівали: вмить усі чорти пропали, а відьма на підлозі простяглася. Солдат зліз із печі, поклав її в труну, накрив щільно віком і знову за псалтир.
На світанку приходить господар, відімкнув двері:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу!
– На тобі п’ятдесят рублів; приходь, друже, ще нічку почитай!
– Гаразд, прийду!
Повернувся солдат додому, ліг на лаві і спав до вечора; прокинувся й каже:
– Дідусю! Купець велів приходити другу ніч псалтир читати; йти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – те саме! Та ліпше йди: вина багато не пий – випий скільки треба; а як вітер подме, труна загойдається – мерщій лізь у піч! Та м тебе ніхто не найде!
Солдат зібрався й пішов до купця; той посадив його за стіл і почав вином поїти; потому повів до небіжчиці й замкнув двері на замок.
Солдат читав-читав, читав-читав; настала північ – подув вітер, труна загойдалася, віко додолу впало; він щодуху в піч… Відьма скочила й почала метатися; набігло до неї чортівні – повна хата!
– Що шукаєш?
– Солдата. Та ось зараз читав, та з-перед очей пропав! Знайти не можу…
Чорти кинулися на піч.
– Ось, – кажуть, – те місце, де він учора сидів!
– Місце тут, та його нема!
Туди-сюди… Раптом півні заспівали – чорти пощезли, відьма на підлогу впала.
Солдат перепочив трохи, виліз із печі, поклав купецьку дочку в труну й почав псалтир читати. Дивиться – вже світає, господар іде:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу!
– Ну, ходімо!
Вивів його з тієї кімнати, дав сто рублів грошей і каже:
– Приходь, коли твоя ласка, почитай і третю ніч; я тебе не зобиджу.
– Гаразд, прийду!
Повернувся солдат додому.
– Ну, онучку, що Бог дав?
– Нічого, дідусю! Купець велів ще приходити. Іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та ліпше йди.
– А як що трапиться, куди мені сховатися?
– От що, онучку: купи собі сковороду і заховай так, щоб купець не бачив; а як прийдеш до купця, буде він тебе вином дуже силувати; ти дивись багато не пий, випий, скільки зможеш. Опівночі, тільки-но зашумить вітер і труна загойдається, ти мерщій лізь на комин і накрийся сковородою; там тебе ніхто не знайде!
Солдат виспався, купив собі сковороду, сховав її під шинель і ввечері пішов до купця додому. Купець посадив його за стіл і почав вином поїти; всіляко його припрошує, улещує.
– Ні, – каже солдат, – годі; я своє випив, більше не буду.
– Ну, як не хочеш пити, то йди псалтир читати.
Солдат читав-читав, читав-читав – настала північ, повіяв вітер, труна загойдалася, віко додолу впало. Солдат заліз на комин, накрився сковородою, перехрестився й чекає – що воно буде?
Відьма скочила, стала всюди метатися; набігло до неї чортів тьма-тьмуща – повнісінька хата! Кинулися шукати солдата, зазирнули в піч.
– Ось, – кажуть, – місце, де він учора сидів!
– Місце є, та його нема!
Туди-сюди – ніде не видно!
Аж лізе через поріг старий-престарий чорт:
– Що ви шукаєте?
– Солдата; щойно читав, та й з-перед очей пропав!
– От ви сліпці! А на комині хто то сидить?
У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!
– Це він, – закричали чорти, – тільки що з ним робити? Його ж не дістати!
– Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.
Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало – то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, – думає, – смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали – чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.
На світанні приходить купець, прислухається – живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:
– Здрастуй, солдате!
– Здоров’я бажаю, пане купець!
– Чи благо ніч минула?
– Слава Богу, нічого поганого не бачив!
Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:
– Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.
Повернувся солдат додому.
– Ну, онучку, що Бог дав?
– Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?
– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.
– Що ж мені робити? Навчіть.
– А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги,[3] об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч – не бійся, сміливо сиди; лусне другий – ти все сиди; а як третій лусне – мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!
Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:
– Тепер їдь, солдате, з Богом!
Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.
Луснув один обруч, за ним другий – відьма зубами скрегоче.
– Начувайся, – кричить, – не втечеш! Зараз я тебе з’їм!
– Ні, голубонько! Солдат – людина казенна; їх їсти не дозволено.
Ось луснув останній обруч – солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!