– Отож-бо й воно!
Диво дивне, чудо небачене
Жив собі заможний купець із купчихою; торгував дорогими і знатними товарами і щороку їздив з ними по чужих державах.
Одного разу спорядив він корабель; став збиратися в дорогу і питає в дружини:
– Скажи, радосте моя, що тобі з чужих земель привезти на гостинець?
Відповіла купчиха:
– Я в тебе всім задоволена; всього в мене багато! А коли догодити й потішити хочеш, купи мені диво дивне, чудо небачене.
– Гаразд, коли знайду – куплю.
Поплив купець за тридев’ять земель, у тридесяте царство, пристав до великого, багатого міста, продав усі свої товари, а нові закупив, корабель навантажив; іде містом і думає: «Де б знайти диво дивне, чудо небачене?».
Трапився йому назустріч незнайомий дідок, питає його:
– Чого так задумався-зажурився, добрий молодцю?
– Як мені не журитися! – відповідає купець. – Шукаю я своїй дружині купити диво дивне, чудо небачене, та не знаю, де.
– Ех ти, давно б мені сказав! Ходімо зі мною; в мене є диво дивне, чудо небачене – гаразд, продам.
Пішли разом; дідок привів купця до свого дому і каже:
– Бачиш – он по двору в мене гусак ходить?
– Бачу!
– Та к дивись, що з ним буде… Агов, гусаче, ходи сюди!
Гусак прийшов до світлиці. Дідок узяв сковороду і знов наказує:
– Агов, гусаче, лягай на сковороду! Гусак ліг на сковороду; дідок поставив її в піч, засмажив гусака, витяг і поставив на стіл.
– Ну, купцю, добрий молодцю! Сідай, закусимо; тільки кісток під стіл не кидай, усі в одну купу збирай.
От вони за стіл сіли та удвох цілого гусака з’їли.
Дідок узяв обгризені кістки, загорнув у скатерть, кинув на долівку і мовив:
– Гусаче! Встань, стрепенися і йди надвір.
Гусак устав, стрепенувся і пішов надвір, наче й у печі не бував!
– Справді, господарю, в тебе диво дивне, чудо небачене! – сказав купець, став торгувати в нього гусака і виторгував за великі гроші. Узяв із собою гусака на корабель і поплив у свою землю.
Приїхав додому, привітався з дружиною, віддав їй гусака і розповів, що з тією птицею хоч щодня не куповану смаженину їж! Засмаж її – вона знову оживе!
Наступного дня купець пішов до крамниць, а до купчихи коханець прибіг. Такому гостю, другові сердечному, вона ой-як рада! Надумала пригостити його смаженим гусаком, висунулась у вікно і крикнула:
– Гусаче, ходи сюди!
Гусак прийшов до світлиці.
– Гусаче, лягай на сковороду!
Гусак не слухає, не йде на сковороду; купчиха розсердилась і вдарила його сковороднем – і тієї ж миті одним кінцем сковородень пристав до гусака, а іншим до купецької дружини, і так міцно пристав, що не відірвеш!
– Ой, милий мій, миленький, – закричала купчиха, – відірви мене від сковородня, певно, цей клятий гусак зачарований!
Коханець обхопив купчиху обома руками, хотів було від сковородня відірвати, та й сам пристав…
Гусак вибіг надвір, на вулицю і потяг їх до крамниць.
Побачили прикажчики, кинулись рознімати; тільки хто до них доторкнеться – так і пристане!
Збіглися люди на ту дивовижу подивитися, вийшов купець із крамниці, бачить – щось не благе: що за друзі в дружини з’явилися?
– Зізнавайся, – каже, – у всьому; а то навіки так – злипнувшись – залишишся!
Нічого не поробиш, зізналася купчиха; купець узяв тоді – розняв їх, коханцеві шию намилив, а дружину додому одвів та добряче провчив, примовляючи:
– Ось тобі диво дивне! Ось тобі чудо небачене!
Зимівля звірів
Ішов віл лісом; трапився йому назустріч баран.
– Куди, баране, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – сказав баран.
– Ходімо зі мною!
От ішли разом; трапилася їм назустріч свиня.
– Куди, свине, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – відповіла свиня.
– Ходи з нами!
Пішли втрьох далі; назустріч їм трапився гусак.
– Куди, гусаче, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – відповів гусак.
– Ну, ходи з нами!
От гусак пішов з ними. Ідуть, а назустріч їм півень.
– Куди, півню, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – відповів півень.
– Ходімо з нами!
От ідуть вони дорогою і розмовляють поміж себе:
– Як же, браття-товариство? Пора наближається холодна: де тепла шукати?
Віл і каже:
– А збудуймо хатину, бо й справді взимку замерзнемо.
Баран каже:
– У мене шуба тепла – бач, яка вовна! Я й так перезимую.
Свиня каже:
– А мені хоч які морози – я не боюся: зариюся в землю і без хати перезимую.
Гусак каже:
– А я сяду в середину ялини, одне крило простелю, а другим одягнуся, – мене ніякий холод не візьме; я й так перезимую.
Півень каже:
– І я теж!
Віл бачить – нема діла, треба самому дбати.
– Ну, – каже, – ви як собі хочете, а я буду хату будувати.
Збудував собі хатину і живе в ній.
От настала зима холоднюча, почали морози проймати; баран – нікуди діватися – приходить до вола:
– Впусти, брате, погрітися.
– Ні, баран, у тебе шуба тепла; ти й так перезимуєш. Не впущу!
– А як не впустиш, то я розженусь і виб’ю з твоєї хати колоду; тобі ж холодніше буде.
Віл думав-думав: «Дай-но впущу, а то, певно, й мене заморозить», – і впустив барана.
От і свиня замерзла, прийшла до вола:
– Впусти, брате, погрітися.
– Ні, не впущу; ти в землю зариєшся, і так перезимуєш!
– А не впустиш, то я рилом усі стовпи підрию і твою хату звалю.
Нічого не поробиш, треба впустити; впустив і свиню.
Тут прийшли до вола гусак і півень:
– Впусти, брате, до себе погрітися.
– Ні, не впущу. У вас по два крила: одне простелете, другим одягнетеся; і так перезимуєте!
– А не впустиш, – каже гусак, – то я весь мох із твоїх стін повищипую; тобі ж холодніше буде.
– Не впустиш? – каже півень. – То я вилечу на горище, всю землю зі стелі згребу; тобі ж холодніше буде.
Що робити волу? Впустив жити до себе і гусака з півнем.
От живуть вони та поживають у хатині. Відігрівся в теплі півень і почав пісеньки співати. Почула лисиця, що півень пісень співає, захотілося півником поласувати, та як дістати його? Лисиця виїхала на хитрості, пішла до ведмедя та вовка і сказала:
– Ну, дорогі кумоньки, я знайшла для всіх поживу: для тебе, ведмедю, – вола; для тебе, вовче, – барана, а для себе – півня.
– Добре, кумасю, – кажуть ведмідь і вовк, – ми твоїх послуг ніколи не забудемо! Ходімо ж, заколемо і поїмо!
Диво дивне, чудо небачене
Одного разу спорядив він корабель; став збиратися в дорогу і питає в дружини:
– Скажи, радосте моя, що тобі з чужих земель привезти на гостинець?
Відповіла купчиха:
– Я в тебе всім задоволена; всього в мене багато! А коли догодити й потішити хочеш, купи мені диво дивне, чудо небачене.
– Гаразд, коли знайду – куплю.
Поплив купець за тридев’ять земель, у тридесяте царство, пристав до великого, багатого міста, продав усі свої товари, а нові закупив, корабель навантажив; іде містом і думає: «Де б знайти диво дивне, чудо небачене?».
Трапився йому назустріч незнайомий дідок, питає його:
– Чого так задумався-зажурився, добрий молодцю?
– Як мені не журитися! – відповідає купець. – Шукаю я своїй дружині купити диво дивне, чудо небачене, та не знаю, де.
– Ех ти, давно б мені сказав! Ходімо зі мною; в мене є диво дивне, чудо небачене – гаразд, продам.
Пішли разом; дідок привів купця до свого дому і каже:
– Бачиш – он по двору в мене гусак ходить?
– Бачу!
– Та к дивись, що з ним буде… Агов, гусаче, ходи сюди!
Гусак прийшов до світлиці. Дідок узяв сковороду і знов наказує:
– Агов, гусаче, лягай на сковороду! Гусак ліг на сковороду; дідок поставив її в піч, засмажив гусака, витяг і поставив на стіл.
– Ну, купцю, добрий молодцю! Сідай, закусимо; тільки кісток під стіл не кидай, усі в одну купу збирай.
От вони за стіл сіли та удвох цілого гусака з’їли.
Дідок узяв обгризені кістки, загорнув у скатерть, кинув на долівку і мовив:
– Гусаче! Встань, стрепенися і йди надвір.
Гусак устав, стрепенувся і пішов надвір, наче й у печі не бував!
– Справді, господарю, в тебе диво дивне, чудо небачене! – сказав купець, став торгувати в нього гусака і виторгував за великі гроші. Узяв із собою гусака на корабель і поплив у свою землю.
Приїхав додому, привітався з дружиною, віддав їй гусака і розповів, що з тією птицею хоч щодня не куповану смаженину їж! Засмаж її – вона знову оживе!
Наступного дня купець пішов до крамниць, а до купчихи коханець прибіг. Такому гостю, другові сердечному, вона ой-як рада! Надумала пригостити його смаженим гусаком, висунулась у вікно і крикнула:
– Гусаче, ходи сюди!
Гусак прийшов до світлиці.
– Гусаче, лягай на сковороду!
Гусак не слухає, не йде на сковороду; купчиха розсердилась і вдарила його сковороднем – і тієї ж миті одним кінцем сковородень пристав до гусака, а іншим до купецької дружини, і так міцно пристав, що не відірвеш!
– Ой, милий мій, миленький, – закричала купчиха, – відірви мене від сковородня, певно, цей клятий гусак зачарований!
Коханець обхопив купчиху обома руками, хотів було від сковородня відірвати, та й сам пристав…
Гусак вибіг надвір, на вулицю і потяг їх до крамниць.
Побачили прикажчики, кинулись рознімати; тільки хто до них доторкнеться – так і пристане!
Збіглися люди на ту дивовижу подивитися, вийшов купець із крамниці, бачить – щось не благе: що за друзі в дружини з’явилися?
– Зізнавайся, – каже, – у всьому; а то навіки так – злипнувшись – залишишся!
Нічого не поробиш, зізналася купчиха; купець узяв тоді – розняв їх, коханцеві шию намилив, а дружину додому одвів та добряче провчив, примовляючи:
– Ось тобі диво дивне! Ось тобі чудо небачене!
Зимівля звірів
– Куди, баране, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – сказав баран.
– Ходімо зі мною!
От ішли разом; трапилася їм назустріч свиня.
– Куди, свине, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – відповіла свиня.
– Ходи з нами!
Пішли втрьох далі; назустріч їм трапився гусак.
– Куди, гусаче, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – відповів гусак.
– Ну, ходи з нами!
От гусак пішов з ними. Ідуть, а назустріч їм півень.
– Куди, півню, йдеш? – спитав віл.
– Від зими літа шукаю, – відповів півень.
– Ходімо з нами!
От ідуть вони дорогою і розмовляють поміж себе:
– Як же, браття-товариство? Пора наближається холодна: де тепла шукати?
Віл і каже:
– А збудуймо хатину, бо й справді взимку замерзнемо.
Баран каже:
– У мене шуба тепла – бач, яка вовна! Я й так перезимую.
Свиня каже:
– А мені хоч які морози – я не боюся: зариюся в землю і без хати перезимую.
Гусак каже:
– А я сяду в середину ялини, одне крило простелю, а другим одягнуся, – мене ніякий холод не візьме; я й так перезимую.
Півень каже:
– І я теж!
Віл бачить – нема діла, треба самому дбати.
– Ну, – каже, – ви як собі хочете, а я буду хату будувати.
Збудував собі хатину і живе в ній.
От настала зима холоднюча, почали морози проймати; баран – нікуди діватися – приходить до вола:
– Впусти, брате, погрітися.
– Ні, баран, у тебе шуба тепла; ти й так перезимуєш. Не впущу!
– А як не впустиш, то я розженусь і виб’ю з твоєї хати колоду; тобі ж холодніше буде.
Віл думав-думав: «Дай-но впущу, а то, певно, й мене заморозить», – і впустив барана.
От і свиня замерзла, прийшла до вола:
– Впусти, брате, погрітися.
– Ні, не впущу; ти в землю зариєшся, і так перезимуєш!
– А не впустиш, то я рилом усі стовпи підрию і твою хату звалю.
Нічого не поробиш, треба впустити; впустив і свиню.
Тут прийшли до вола гусак і півень:
– Впусти, брате, до себе погрітися.
– Ні, не впущу. У вас по два крила: одне простелете, другим одягнетеся; і так перезимуєте!
– А не впустиш, – каже гусак, – то я весь мох із твоїх стін повищипую; тобі ж холодніше буде.
– Не впустиш? – каже півень. – То я вилечу на горище, всю землю зі стелі згребу; тобі ж холодніше буде.
Що робити волу? Впустив жити до себе і гусака з півнем.
От живуть вони та поживають у хатині. Відігрівся в теплі півень і почав пісеньки співати. Почула лисиця, що півень пісень співає, захотілося півником поласувати, та як дістати його? Лисиця виїхала на хитрості, пішла до ведмедя та вовка і сказала:
– Ну, дорогі кумоньки, я знайшла для всіх поживу: для тебе, ведмедю, – вола; для тебе, вовче, – барана, а для себе – півня.
– Добре, кумасю, – кажуть ведмідь і вовк, – ми твоїх послуг ніколи не забудемо! Ходімо ж, заколемо і поїмо!
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента