Страница:
Солдат підняв її, поклав у труну, забив віко й повіз на цвинтар; привіз, укинув труну в могилу, загорнув землею й повернувся до купця.
– Все, – каже, – зробив; беріть свого коня.
Купець побачив солдата й очі витріщив:
– Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів – дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!
– Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.
Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.
Відьма і Сонцева сестра
У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі цар і цариця, у них був син Іван-царевич, від народження німий. Було йому років дванадцять, і пішов він якось на стайню до свого улюбленого конюха. Конюх той розповідав йому завжди казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати його казочку, та не те почув.
– Іване-царевичу! – сказав конюх. – У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і неньку, і всіх підначальних людей; тож іди, попроси у батька найкращого коня – мовляв, покататися, і їдь звідси світ за очі, якщо хочеш від біди втекти.
Іван-царевич прибіг до батька і зроду вперше заговорив з ним; цар так зрадів цьому, що й не питав, навіщо йому добрий кінь потрібен. Мерщій наказав щонайкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича.
Довго-довго він їхав; приїхав до двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старенькі відповіли:
– Ми й раді б тебе взяти, Іване-царевичу, та нам недовго жити зосталося. От доламаємо скриню голок та вишиємо скриню ниток – зразу й смерть прийде!
Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав; під’їжджає до Вернидуба і просить:
– Прийми мене до себе!
– Радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та жити мені лишилось небагато. От як повириваю всі ці дуби з корінням – тут і смерть моя!
Ще гіркіше заплакав царевич і поїхав усе далі й далі. Під’їжджає до Вернигори, став його просити, а він у відповідь:
– І радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставили мене гори вергати; як упораюсь із цими останніми – тут і смерть моя!
Залився Іван-царевич гіркими слізьми і поїхав ще далі.
Довго-довго їхав; приїхав нарешті до Сонцевої сестриці. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла, як за рідним сином ходила. Добре жилося царевичу, а все ні-ні та й зажуриться: захоче довідатись, що в рідному домі діється. Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все з’їдено, тільки стіни лишилися! Зітхне і заплаче.
Раз отак подивився та поплакав – повернувся, а Сонцева сестра питає:
– Чого ти, Іване-царевичу, нині заплаканий?
Він каже:
– Вітром очі надуло.
Наступного разу те саме; Сонцева сестра взяла й заборонила вітру дути.
І втретє повернувся Іван-царевич заплаканий; та вже нічого не зробиш – довелося в усьому зізнатися, і почав він просити Сонцеву сестрицю, щоб відпустила його, доброго молодця, на батьківщину навідатись. Вона його не пускає, а він її умовляє, нарешті упросив-таки. Відпустила вона його на батьківщину навідатись і дала йому в дорогу щітку, гребінець і два молодильних яблучка: хоч яка стара людина була б, а з’їсть яблучко – вмить помолодшає!
Приїхав Іван-царевич до Вернигори, всього одна гора лишилась; він узяв свою щітку і кинув у чисте поле. Аж ось раптом виросли із землі високі-високі гори, верхівками в небо впираються, і скільки їх – видимо-невидимо! Вернигора зрадів і весело узявся до роботи.
Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до Вернидуба, усього три дуби лишилося; він узяв гребінець і кинув у чисте поле. Не знати звідки – раптом зашуміли, виросли із землі густі дубові ліси, дерево від дерева товще! Вернидуб зрадів, подякував царевичу і пішов столітні дуби вивертати.
Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до стареньких швачок, дав їм по яблучку; вони з’їли, вмить помолодшали і подарували йому хустину. Як махнеш нею – з’явиться позаду ціле озеро!
Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила.
– Сядь, – каже, – братику, пограй на гуслах, а я піду – обід приготую.
Царевич сів і бринькає на гуслах; вилізло з нори мишеня і каже йому людським голосом:
– Рятуйся, царевичу, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби точити.
Іван-царевич вийшов зі світлиці, сів на коня і поскакав назад; а мишеня по струнах бігає, гусла бринькають, а сестра не знає, що брат пішов. Наточила зуби, кинулась у світлицю, зирк – нема ні душі, тільки мишеня в нору шмигнуло. Розізлилася відьма, так і скрегоче зубами, і пустилася в погоню.
Іван-царевич почув шум, озирнувся – ось-ось нажене сестра; махнув хустиною – і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко від’їхав. Понеслася вона ще швидше… ось уже близько!
Вернидуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби і кидати на дорогу – цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона дорогу прочищати, гризла, гризла, насилу продерлась, а Іван-царевич уже далеко. Кинулась доганяти, гнала, гнала, ще трішечки… і не втечеш!
Вернигора побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її якраз на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма дерлася й лізла, Іван-царевич їхав і їхав і далеко опинився.
Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом… Побачила його і каже:
– Тепер не втечеш від мене!
Ось близько, ось нажене! Ти м часом під’їхав Іван-царевич до терема Сонцевої сестриці і закричав:
– Сонце, Сонце! Відчини віконце.
Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич ускочив у нього разом з конем.
Відьма почала просити, щоб їй віддали брата; Сонцева сестра її не послухала і не віддала. Тоді каже їй відьма:
– Хай Іван-царевич іде зі мною на ваги, хто за кого важчий! Якщо я важча – тоді я його з’їм, а якщо він – хай мене вб’є!
Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки-но ступила ногою, так Івана-царевича і підкинуло вгору, та з такою силою, що він прямо потрапив до Сонцевої сестри в терем; а відьма-змія лишилася на землі.
Горе
В одному селі жили двоє чоловіків, два рідних брати: один був бідний, інший багатий.
Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки – дрібнота – плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.
Каже він своїй дружині:
– Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?
Прийшов до багатого:
– Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.
– Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!
Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:
– Ось тобі за роботу!
– І на цьому спасибі! – сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.
– Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.
– Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.
– Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.
Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:
– Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.
– Як у гості? Хто кликав?
– Брат: він завтра іменинник.
– Ну що ж, підемо.
Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув – нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.
Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж – підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.
А бідний іде назад з порожнім черевом.
– Давай-но, – каже дружині, – і ми заспіваємо пісню!
– Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?
– Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…
– Ну співай, коли хочеш, а я не буду! – Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: – Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?
– Що з тобою? Я й не думала.
– Тоді хто ж?
– Не знаю! – сказала жінка. – Ану заспівай, я послухаю.
Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:
– Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?
Горе відгукнулось:
– Так, господарю! Це я допомагаю.
– Ну, Горе, ходімо з нами разом.
– Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.
Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже:
– У мене грошей нема!
– Ох ти, чолов’яго! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожушанка надіта, а нащо вона тобі? Незабаром літо буде, все одно не носитимеш! Ходімо в шинок, та кожушанка байдужки…
Мужик і Горе прийшли в шинок і пропили кожушанку. Наступного дня Горе заохкало – на похмілля голова болить, і знову кличе господаря винця випити.
– Нема грошей, – каже чоловік.
– Та нащо нам гроші? Візьми сани й воза – нам вистачить!
Нічого не поробиш, не відбитися чоловіку від Горя: взяв він сани й воза, потіг у шинок і пропив разом з Горем.
Уранці Горе ще більше заохкало; кличе господаря похмелитися; мужик пропив і борону, і соху.[4]
Місяця не минуло, як він усе прогайнував; навіть хату свою сусіду заклав, а гроші в шинок відніс.
Горе знову причепилося до нього:
– Ходімо та й ходімо в шинок!
– Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.
– Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один лиши, а другий пропити треба.
Чоловік узяв сарафан, пропив і думає: «От коли чистий! Ні кола, ні двора, ні на собі, ні на дружині!».
Вранці прокинулось Горе, бачить, що в чоловіка нічого більше взяти, і каже:
– Господарю!
– Що, Горе?
– А от що: іди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.
Пішов чоловік до сусіда.
– Дай, – просить, – на часину пару волів з возом; я на тебе хоч тиждень за це працюватиму.
– Нащо тобі?
– У ліс по дрова з’їздити.
– Ну візьми; тільки багато у віз не накладай.
– Та що ти, годувальнику!
Привів пару волів, сів разом з Горем на воза і поїхав у чисте поле.
– Господарю, – питає Горе, – чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?
– Як не знати!
– А як знаєш, їдь просто до нього.
Приїхали вони на те місце, зупинились і вилізли з воза.
Горе наказало чоловіку підняти камінь. Він піднімає, Горе допомагає; от підняли, а під каменем яма – повна золотом насипана.
– Ну, чого дивишся? – каже Горе чоловіку. – Тягай до воза швидше.
Чоловік узявся до роботи й насипав воза золотом; усе з ями вибрав до останнього червінця. Бачить, що вже нічого не лишилося, і каже:
– Поглянь, Горе, певно, там ще гроші лишились?
Горе нахилилось:
– Де? Я щось не бачу!
– Та он у кутку світиться!
– Ні, не бачу.
– Полізь у яму, то й побачиш.
Горе полізло в яму; тільки-но спустилося туди, а чоловік накрив його каменем.
– Ось так краще буде! – сказав чоловік. – Бо як узяти тебе з собою, то ти, Горе гіркеє, хоч не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!
Приїхав чоловік додому, скидав гроші у підвал, волів одвів до сусіда і став думати, як би себе пристроїти. Купив лісу, звів великі покої і зажив удвічі багатше за свого брата.
Довго чи ні – поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.
– Он що надумав! – сказав йому багатий брат. – У самого їсти нічого, а ти ще й іменини справляєш!
– Ну, колись було нічого їсти, а тепер, слава Богу, маю не менше за тебе; приїжджай – побачиш.
– Гаразд, приїду!
Наступного дня багатий брат зібрався з дружиною і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного злидня палати нові, високі – не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, почастував усякими наїдками, напоїв усякими медами й винами. Питає багатий у брата:
– Скажи, будь ласка, як забагатів ти?
Чоловік розповів йому все по правді, як причепилося до нього Горе гіркеє, як пропив він з Горем у шинку все своє добро до останньої нитки – тільки й лишилося, що душа в тілі, – як Горе показало йому скарб у чистому полі, як він забрав цей скарб та Горя позбувся.
Заздрість узяла багатого. «Дай, – думає, – поїду в чисте поле, підніму камінь та випущу Горе – хай воно вщент спустошить мого брата, щоб не смів переді мною своїм багатством чванитися!»
Відпустив свою дружину додому, а сам у поле помчав. Під’їхав до великого каменя, відштовхав його вбік і нахилився подивитись, що там під каменем. Не встиг іще й голови як слід нагнути – аж Горе вискочило і всілося йому на шию.
– А, – кричить, – ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.
– Послухай, Горе, – сказав купець, – зовсім не я засадив тебе під камінь…
– А хто ж, як не ти?
– Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.
– Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!
Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.
«Отак негоже жити! – думає про себе купець. – Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»
Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:
– Що ти, Горе, все боки відлежуєш?
– А що ж мені ще робити?
– Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.
А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався – Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.
– Ну, – каже, – мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!
– Куди тобі! – відповідає купець. – Ти в колесо не влізеш, а то – в щілину!
– В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!
Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.
Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.
Горщик
Жили собі чоловік і дружина. Обоє такі ледачі… Та к і силкуються діло на чужі плечі скинути, аби тільки самим не робити… І двері в хату ніколи на гачок не засували: уранці-бо вставати, руку простягати та знов гачка скидати… І так проживемо.
Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:
– Ну, чоловіче, я своє діло зробила – каші наварила, а горщик тобі мити!
– Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.
– А от і не подумаю!
– І я не буду.
– А не будеш – хай так і стоїть! – сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.
Стоїть горщик немитий.
– Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!
– Сказала – твоя це робота, ти й мий!
– Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.
– Гаразд, лізь на піч, там видно буде.
Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.
А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться – не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.
Сусідки вже корівчин погнали.
– А що це Меланки не видно? Чи все благо?
– Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…
І назад ідуть – нема Меланки.
– Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! – і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.
– Меланко!
А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.
– Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?
Мовчить жінка.
– Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?
Мовчить жінка, ні пари з вуст.
– Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!
Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені – не ворухнеться.
– Що з твоєю дружиною? Чи здалося?
Мовчить чоловік, як води в рот набрав.
Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».
Побігла селом:
– Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою – одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?
Прибігли жінки, голосять біля них:
– Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?
Мовчать обоє як убиті.
– Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!
Збігали. Прийшов піп.
– Ось, батюшко, лежать обоє – не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?
Піп бороду пригладив – і до печі:
– Василю, рабе Божий! Що ж сталося?
Мовчить чоловік.
Піп до лави:
– Раба Божа! Що з чоловіком?
Мовчить жінка.
Сусідки поговорили, поговорили – та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…
Піп і каже:
– Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.
Тій ніколи, і тій ніколи.
– Та он, – каже піп, – баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть – сама живе.
А баба Степанида вклонилася й каже:
– Та ні, батюшко, задарма ніхто працювати не буде! Признач плату – то й посиджу.
– Та яку ж плату тобі призначити? – питає піп – і повів очима по хаті.
А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.
– Та он, – каже піп, – візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.
Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.
– Що ж це таке? – каже. – Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!
Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:
– Ну от, дружино, ти перше слово мовила – тобі й горщика мити.
Гуси-лебеді
Жили собі чоловік і жінка; у них були донечка і синочок маленький.
– Доню, доню! – казала мати. – Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку; будь розумницею, бережи братика, не йди з двору.
Батьки пішли, а донька забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилась. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.
Прийшла дівчинка, зирк – братика нема! Охнула, кинулась туди-сюди – нема! Кликала, заливалася слізьми, голосила, що погано буде від батька й матері, – братик не відгукнувся!
Вибігла в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді і пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно собі поганої слави зажили, багато шкодили і маленьких дітей викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж стоїть пічка.
– Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.
– З’їж мій житній пиріжок – скажу.
– У мого батечка і пшеничні не їдяться!
Пічка нічого не сказала.
Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.
– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.
– З’їж моє лісове яблуко – скажу.
– У мого батечка і садові не їдяться!
Яблуня нічого не сказала.
Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.
– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?
– Поїж мого киселику з молоком – скажу.
– У мого батечка й вершки не їдяться!
І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:
– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?
– Он туди! – показав.
Побігла – стоїть хатинка на курячих ніжках, стоїть-повертається. У хатинці сидить баба-яга – пика жилувата, нога глиняна; сидить і братик на лаві, грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила і навтьоки; а гуси-лебеді за нею навздогін летять; наженуть поганці – куди подітися? Тече молочна річка, киселеві береги.
– Річко-матінко, сховай мене!
– Поїж мого киселику!
Нічого не поробиш – поїла. Річка її посадила під бережок, гуси-лебеді пролетіли. Вийшла вона, сказала «Дякую!» – і знову біжить із братиком; а гуси повернулись, летять назустріч. Що робити? Біда! Стоїть яблуня.
– Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!
– З’їж моє лісове яблучко!
Швиденько з’їла. Яблуня її затулила гілочками, прикрила листочками; гуси-лебеді пролетіли. Вийшла і знову біжить із братиком, а гуси побачили – та за нею; зовсім налітають, уже крилами б’ють, тільки й дивись – із рук вирвуть! На щастя, на дорозі – пічка.
– Господине пічко, сховай мене!
– Поїж мого житнього пиріжка!
Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.
А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.
Два Морози
Гуляли в чистім полі два Морози, два рідні брати, з ноги на ногу перескакували, рука об руку поляскували.
Каже один Мороз іншому:
– Братику Морозе – Червоний носе! Як би нам потішитися – людей поморозити?
Відповідає йому другий:
– Братику Морозе – Синій носе! Якщо людей морозити – то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Та м хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.
Сказали – зробили. Побігли два Морози – два рідні брати в чистий бір.
Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать – кора крижана; билинка з-під снігу виглядає – дмухнуть, наче бісером її обнижуть.
Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого – бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем – мужик.
Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.
Мороз – Синій ніс, що молодший був, каже:
– Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.
Мороз – Червоний ніс тільки підсміюється.
– Молодий ти ще, – каже, – братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки бувай!
– Бувай, братику!
Свиснули, клацнули, побігли.
Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:
– Що?
– Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, – каже молодший, – а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!
Старший знай підсміюється.
– Ех, – каже, – братику Морозе – Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися – не відігріється.
– А як же шуба, та шапка, та чоботи?
– Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього – ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?
– Ет, братику Морозе – Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав – заморожу мужика, а вийшло – він нам’яв мені боки.
– Як так?
– Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться – ще й лається: «Такий, – каже, – сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько – не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я – швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся – скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, – кажу, – ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї – заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти – всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, – думаю собі, – лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг – виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.
– Все, – каже, – зробив; беріть свого коня.
Купець побачив солдата й очі витріщив:
– Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів – дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!
– Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.
Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.
Відьма і Сонцева сестра
– Іване-царевичу! – сказав конюх. – У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і неньку, і всіх підначальних людей; тож іди, попроси у батька найкращого коня – мовляв, покататися, і їдь звідси світ за очі, якщо хочеш від біди втекти.
Іван-царевич прибіг до батька і зроду вперше заговорив з ним; цар так зрадів цьому, що й не питав, навіщо йому добрий кінь потрібен. Мерщій наказав щонайкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича.
Довго-довго він їхав; приїхав до двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старенькі відповіли:
– Ми й раді б тебе взяти, Іване-царевичу, та нам недовго жити зосталося. От доламаємо скриню голок та вишиємо скриню ниток – зразу й смерть прийде!
Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав; під’їжджає до Вернидуба і просить:
– Прийми мене до себе!
– Радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та жити мені лишилось небагато. От як повириваю всі ці дуби з корінням – тут і смерть моя!
Ще гіркіше заплакав царевич і поїхав усе далі й далі. Під’їжджає до Вернигори, став його просити, а він у відповідь:
– І радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставили мене гори вергати; як упораюсь із цими останніми – тут і смерть моя!
Залився Іван-царевич гіркими слізьми і поїхав ще далі.
Довго-довго їхав; приїхав нарешті до Сонцевої сестриці. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла, як за рідним сином ходила. Добре жилося царевичу, а все ні-ні та й зажуриться: захоче довідатись, що в рідному домі діється. Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все з’їдено, тільки стіни лишилися! Зітхне і заплаче.
Раз отак подивився та поплакав – повернувся, а Сонцева сестра питає:
– Чого ти, Іване-царевичу, нині заплаканий?
Він каже:
– Вітром очі надуло.
Наступного разу те саме; Сонцева сестра взяла й заборонила вітру дути.
І втретє повернувся Іван-царевич заплаканий; та вже нічого не зробиш – довелося в усьому зізнатися, і почав він просити Сонцеву сестрицю, щоб відпустила його, доброго молодця, на батьківщину навідатись. Вона його не пускає, а він її умовляє, нарешті упросив-таки. Відпустила вона його на батьківщину навідатись і дала йому в дорогу щітку, гребінець і два молодильних яблучка: хоч яка стара людина була б, а з’їсть яблучко – вмить помолодшає!
Приїхав Іван-царевич до Вернигори, всього одна гора лишилась; він узяв свою щітку і кинув у чисте поле. Аж ось раптом виросли із землі високі-високі гори, верхівками в небо впираються, і скільки їх – видимо-невидимо! Вернигора зрадів і весело узявся до роботи.
Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до Вернидуба, усього три дуби лишилося; він узяв гребінець і кинув у чисте поле. Не знати звідки – раптом зашуміли, виросли із землі густі дубові ліси, дерево від дерева товще! Вернидуб зрадів, подякував царевичу і пішов столітні дуби вивертати.
Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до стареньких швачок, дав їм по яблучку; вони з’їли, вмить помолодшали і подарували йому хустину. Як махнеш нею – з’явиться позаду ціле озеро!
Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила.
– Сядь, – каже, – братику, пограй на гуслах, а я піду – обід приготую.
Царевич сів і бринькає на гуслах; вилізло з нори мишеня і каже йому людським голосом:
– Рятуйся, царевичу, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби точити.
Іван-царевич вийшов зі світлиці, сів на коня і поскакав назад; а мишеня по струнах бігає, гусла бринькають, а сестра не знає, що брат пішов. Наточила зуби, кинулась у світлицю, зирк – нема ні душі, тільки мишеня в нору шмигнуло. Розізлилася відьма, так і скрегоче зубами, і пустилася в погоню.
Іван-царевич почув шум, озирнувся – ось-ось нажене сестра; махнув хустиною – і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко від’їхав. Понеслася вона ще швидше… ось уже близько!
Вернидуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби і кидати на дорогу – цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона дорогу прочищати, гризла, гризла, насилу продерлась, а Іван-царевич уже далеко. Кинулась доганяти, гнала, гнала, ще трішечки… і не втечеш!
Вернигора побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її якраз на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма дерлася й лізла, Іван-царевич їхав і їхав і далеко опинився.
Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом… Побачила його і каже:
– Тепер не втечеш від мене!
Ось близько, ось нажене! Ти м часом під’їхав Іван-царевич до терема Сонцевої сестриці і закричав:
– Сонце, Сонце! Відчини віконце.
Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич ускочив у нього разом з конем.
Відьма почала просити, щоб їй віддали брата; Сонцева сестра її не послухала і не віддала. Тоді каже їй відьма:
– Хай Іван-царевич іде зі мною на ваги, хто за кого важчий! Якщо я важча – тоді я його з’їм, а якщо він – хай мене вб’є!
Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки-но ступила ногою, так Івана-царевича і підкинуло вгору, та з такою силою, що він прямо потрапив до Сонцевої сестри в терем; а відьма-змія лишилася на землі.
Горе
Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки – дрібнота – плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.
Каже він своїй дружині:
– Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?
Прийшов до багатого:
– Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.
– Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!
Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:
– Ось тобі за роботу!
– І на цьому спасибі! – сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.
– Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.
– Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.
– Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.
Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:
– Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.
– Як у гості? Хто кликав?
– Брат: він завтра іменинник.
– Ну що ж, підемо.
Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув – нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.
Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж – підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.
А бідний іде назад з порожнім черевом.
– Давай-но, – каже дружині, – і ми заспіваємо пісню!
– Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?
– Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…
– Ну співай, коли хочеш, а я не буду! – Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: – Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?
– Що з тобою? Я й не думала.
– Тоді хто ж?
– Не знаю! – сказала жінка. – Ану заспівай, я послухаю.
Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:
– Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?
Горе відгукнулось:
– Так, господарю! Це я допомагаю.
– Ну, Горе, ходімо з нами разом.
– Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.
Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже:
– У мене грошей нема!
– Ох ти, чолов’яго! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожушанка надіта, а нащо вона тобі? Незабаром літо буде, все одно не носитимеш! Ходімо в шинок, та кожушанка байдужки…
Мужик і Горе прийшли в шинок і пропили кожушанку. Наступного дня Горе заохкало – на похмілля голова болить, і знову кличе господаря винця випити.
– Нема грошей, – каже чоловік.
– Та нащо нам гроші? Візьми сани й воза – нам вистачить!
Нічого не поробиш, не відбитися чоловіку від Горя: взяв він сани й воза, потіг у шинок і пропив разом з Горем.
Уранці Горе ще більше заохкало; кличе господаря похмелитися; мужик пропив і борону, і соху.[4]
Місяця не минуло, як він усе прогайнував; навіть хату свою сусіду заклав, а гроші в шинок відніс.
Горе знову причепилося до нього:
– Ходімо та й ходімо в шинок!
– Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.
– Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один лиши, а другий пропити треба.
Чоловік узяв сарафан, пропив і думає: «От коли чистий! Ні кола, ні двора, ні на собі, ні на дружині!».
Вранці прокинулось Горе, бачить, що в чоловіка нічого більше взяти, і каже:
– Господарю!
– Що, Горе?
– А от що: іди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.
Пішов чоловік до сусіда.
– Дай, – просить, – на часину пару волів з возом; я на тебе хоч тиждень за це працюватиму.
– Нащо тобі?
– У ліс по дрова з’їздити.
– Ну візьми; тільки багато у віз не накладай.
– Та що ти, годувальнику!
Привів пару волів, сів разом з Горем на воза і поїхав у чисте поле.
– Господарю, – питає Горе, – чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?
– Як не знати!
– А як знаєш, їдь просто до нього.
Приїхали вони на те місце, зупинились і вилізли з воза.
Горе наказало чоловіку підняти камінь. Він піднімає, Горе допомагає; от підняли, а під каменем яма – повна золотом насипана.
– Ну, чого дивишся? – каже Горе чоловіку. – Тягай до воза швидше.
Чоловік узявся до роботи й насипав воза золотом; усе з ями вибрав до останнього червінця. Бачить, що вже нічого не лишилося, і каже:
– Поглянь, Горе, певно, там ще гроші лишились?
Горе нахилилось:
– Де? Я щось не бачу!
– Та он у кутку світиться!
– Ні, не бачу.
– Полізь у яму, то й побачиш.
Горе полізло в яму; тільки-но спустилося туди, а чоловік накрив його каменем.
– Ось так краще буде! – сказав чоловік. – Бо як узяти тебе з собою, то ти, Горе гіркеє, хоч не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!
Приїхав чоловік додому, скидав гроші у підвал, волів одвів до сусіда і став думати, як би себе пристроїти. Купив лісу, звів великі покої і зажив удвічі багатше за свого брата.
Довго чи ні – поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.
– Он що надумав! – сказав йому багатий брат. – У самого їсти нічого, а ти ще й іменини справляєш!
– Ну, колись було нічого їсти, а тепер, слава Богу, маю не менше за тебе; приїжджай – побачиш.
– Гаразд, приїду!
Наступного дня багатий брат зібрався з дружиною і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного злидня палати нові, високі – не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, почастував усякими наїдками, напоїв усякими медами й винами. Питає багатий у брата:
– Скажи, будь ласка, як забагатів ти?
Чоловік розповів йому все по правді, як причепилося до нього Горе гіркеє, як пропив він з Горем у шинку все своє добро до останньої нитки – тільки й лишилося, що душа в тілі, – як Горе показало йому скарб у чистому полі, як він забрав цей скарб та Горя позбувся.
Заздрість узяла багатого. «Дай, – думає, – поїду в чисте поле, підніму камінь та випущу Горе – хай воно вщент спустошить мого брата, щоб не смів переді мною своїм багатством чванитися!»
Відпустив свою дружину додому, а сам у поле помчав. Під’їхав до великого каменя, відштовхав його вбік і нахилився подивитись, що там під каменем. Не встиг іще й голови як слід нагнути – аж Горе вискочило і всілося йому на шию.
– А, – кричить, – ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.
– Послухай, Горе, – сказав купець, – зовсім не я засадив тебе під камінь…
– А хто ж, як не ти?
– Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.
– Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!
Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.
«Отак негоже жити! – думає про себе купець. – Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»
Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:
– Що ти, Горе, все боки відлежуєш?
– А що ж мені ще робити?
– Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.
А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався – Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.
– Ну, – каже, – мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!
– Куди тобі! – відповідає купець. – Ти в колесо не влізеш, а то – в щілину!
– В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!
Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.
Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.
Горщик
Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:
– Ну, чоловіче, я своє діло зробила – каші наварила, а горщик тобі мити!
– Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.
– А от і не подумаю!
– І я не буду.
– А не будеш – хай так і стоїть! – сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.
Стоїть горщик немитий.
– Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!
– Сказала – твоя це робота, ти й мий!
– Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.
– Гаразд, лізь на піч, там видно буде.
Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.
А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться – не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.
Сусідки вже корівчин погнали.
– А що це Меланки не видно? Чи все благо?
– Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…
І назад ідуть – нема Меланки.
– Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! – і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.
– Меланко!
А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.
– Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?
Мовчить жінка.
– Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?
Мовчить жінка, ні пари з вуст.
– Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!
Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені – не ворухнеться.
– Що з твоєю дружиною? Чи здалося?
Мовчить чоловік, як води в рот набрав.
Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».
Побігла селом:
– Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою – одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?
Прибігли жінки, голосять біля них:
– Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?
Мовчать обоє як убиті.
– Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!
Збігали. Прийшов піп.
– Ось, батюшко, лежать обоє – не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?
Піп бороду пригладив – і до печі:
– Василю, рабе Божий! Що ж сталося?
Мовчить чоловік.
Піп до лави:
– Раба Божа! Що з чоловіком?
Мовчить жінка.
Сусідки поговорили, поговорили – та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…
Піп і каже:
– Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.
Тій ніколи, і тій ніколи.
– Та он, – каже піп, – баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть – сама живе.
А баба Степанида вклонилася й каже:
– Та ні, батюшко, задарма ніхто працювати не буде! Признач плату – то й посиджу.
– Та яку ж плату тобі призначити? – питає піп – і повів очима по хаті.
А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.
– Та он, – каже піп, – візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.
Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.
– Що ж це таке? – каже. – Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!
Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:
– Ну от, дружино, ти перше слово мовила – тобі й горщика мити.
Гуси-лебеді
– Доню, доню! – казала мати. – Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку; будь розумницею, бережи братика, не йди з двору.
Батьки пішли, а донька забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилась. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.
Прийшла дівчинка, зирк – братика нема! Охнула, кинулась туди-сюди – нема! Кликала, заливалася слізьми, голосила, що погано буде від батька й матері, – братик не відгукнувся!
Вибігла в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді і пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно собі поганої слави зажили, багато шкодили і маленьких дітей викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж стоїть пічка.
– Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.
– З’їж мій житній пиріжок – скажу.
– У мого батечка і пшеничні не їдяться!
Пічка нічого не сказала.
Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.
– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.
– З’їж моє лісове яблуко – скажу.
– У мого батечка і садові не їдяться!
Яблуня нічого не сказала.
Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.
– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?
– Поїж мого киселику з молоком – скажу.
– У мого батечка й вершки не їдяться!
І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:
– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?
– Он туди! – показав.
Побігла – стоїть хатинка на курячих ніжках, стоїть-повертається. У хатинці сидить баба-яга – пика жилувата, нога глиняна; сидить і братик на лаві, грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила і навтьоки; а гуси-лебеді за нею навздогін летять; наженуть поганці – куди подітися? Тече молочна річка, киселеві береги.
– Річко-матінко, сховай мене!
– Поїж мого киселику!
Нічого не поробиш – поїла. Річка її посадила під бережок, гуси-лебеді пролетіли. Вийшла вона, сказала «Дякую!» – і знову біжить із братиком; а гуси повернулись, летять назустріч. Що робити? Біда! Стоїть яблуня.
– Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!
– З’їж моє лісове яблучко!
Швиденько з’їла. Яблуня її затулила гілочками, прикрила листочками; гуси-лебеді пролетіли. Вийшла і знову біжить із братиком, а гуси побачили – та за нею; зовсім налітають, уже крилами б’ють, тільки й дивись – із рук вирвуть! На щастя, на дорозі – пічка.
– Господине пічко, сховай мене!
– Поїж мого житнього пиріжка!
Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.
А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.
Два Морози
Каже один Мороз іншому:
– Братику Морозе – Червоний носе! Як би нам потішитися – людей поморозити?
Відповідає йому другий:
– Братику Морозе – Синій носе! Якщо людей морозити – то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Та м хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.
Сказали – зробили. Побігли два Морози – два рідні брати в чистий бір.
Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать – кора крижана; билинка з-під снігу виглядає – дмухнуть, наче бісером її обнижуть.
Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого – бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем – мужик.
Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.
Мороз – Синій ніс, що молодший був, каже:
– Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.
Мороз – Червоний ніс тільки підсміюється.
– Молодий ти ще, – каже, – братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки бувай!
– Бувай, братику!
Свиснули, клацнули, побігли.
Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:
– Що?
– Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, – каже молодший, – а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!
Старший знай підсміюється.
– Ех, – каже, – братику Морозе – Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися – не відігріється.
– А як же шуба, та шапка, та чоботи?
– Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього – ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?
– Ет, братику Морозе – Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав – заморожу мужика, а вийшло – він нам’яв мені боки.
– Як так?
– Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться – ще й лається: «Такий, – каже, – сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько – не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я – швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся – скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, – кажу, – ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї – заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти – всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, – думаю собі, – лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг – виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.