Сборник. Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі

   Пивниця ще й тепер стоїть, але золота і срібла в ній од того часу ніхто не видів.

Як одна жінка чотирьох турків убила

   Тоді ж за моєї молодості, за мого часу, бо старі люди як згадають за те врем’я, то було розказують такий случай, що як одна жінка та чотирьох турків убила. От яким родом воно й було на тім боці – недалеко й відсіль, верст за сорок.
   Стояла у лісі хатка; у тій хатці жив чоловік із жінкою. Находять на той край турки. Чоловік, злякавшись турків, забрав тілько двоє діток та й утік, а жінку таку, що от-от розсиплеться, покинув у хаті на Божу волю, бо її не можна було ні на коня посадить, ні на віз покласти… От, як осталась та жінка сама, дитину ізродила, зачала себе очищать; окропи гріє, а бачить у вікно, що прибігло два турки кіньми. Кого бояться – тих два й прибігло. Аж один з коня та в хату!.. Вона той окріп, що гріла, стрівши турка на порозі, як лине йому межи очі, так він і не кавкнув… та труп його сховала. А другий жде-жде, – не виходить товариш, – та й собі в хату. Так вона й тому так. А послі вп’ять два прибігло, вона й тих так: одним мечем повоювала – усе окропом-таки.

Татарські напади на Підгір’є

   Ще як татари нападали, то раз таке було в однім селі. Як лише зробилася чутка, що татари йдуть, зараз усі люди хто що мав позабирали і повтікали в ліси. А лиш на кінці села, за рікою, стояла одна хата, а в ній жила жінка, вдовиця. То їй якось ніхто не дав знати і вона лишилася. То було рано, баба варить собі обід – борщ якийсь варила, аж ту татари прибігли до села. Всі розскочилися по хатах грабувати, а до тої бідної вдови не йшли, тілько одного вислали. Приходить він до хати, видить, що біднота, баба стара, та й каже:
   – Бабо, давай їсти!
   А баба, немного мисливши, виймила горнець з борщем із печи та й несе до стола, ніби до миски наливати, а далі, підійшовши до татарина, та й бух йому горнець кип’ятку на голову. Поки там той обварений міг крикнути, баба тим часом з хати та в поле, житами та й до ліса.

Втопила в розсолі

   То в Орові колись мені старі чоловіки розказували. Пам’ятаю з них лише Петра Марголича.
   На Ямельницю наскочили колись татари. Всі люди втекли з села, лишень єдна жінка сховалася в ямі, у пивниці для більби. Татари пошукали, понишпорили по хаті і вийшли, тільки єден лишився. А під хатою, на призьбі стояла бочка з росолом. Татарин зігнувся і нахилився в бочку, щоб придивитися, що там є. А жінка вхопила його за ноги і тримала доти, доки він не втопився в тому росолі.
   То та хата ще донедавна стояла там. Є в Ямельниці ще стіл, який татари посікли із злості, що нікого в хаті не застали.

Мавчин великдень

   Ще в давню давнину, за часи наших дідів та прадідів, через передачу від одного до другого, а далі вже й до нас, справлявся й справляється мавчин великдень. Може, того справді й не було, а все ж таки, як там кажуть, гуло. Святкували його на Зелені свята. Старі люди розказували, мавки робляться з нехрещених дітей. Ото як яка мати опородить дитя та загубить його, або втопить, або що друге зробить, так то й буде мавка. Через те не можна починати купатися до Зелених свят. А як хто не втерпе та піде купатися до Зелених свят, то треба йому взяти з собою полиню, держати його в руках та й приказувати: «Мавка, мавка, на тобі полинь, а мене покинь! Мавка, мавка, на тобі полинь, а мене покинь!» То тоді купальщику нічого не буде. А як без полиню влізе купатися в річку, то тоді вона вирне з води та й залоскоче. Ото через те на Зелені свята носять в руках любисток, канупір, м’яту, як ідуть до церкви або так, як ходять по селу.

Лісова панна

   В Косівщині вірять, що в горах у великих лісах є лісові панни. Вони показуються людям вечером, звичайно лиш таким, що йдуть одиноко лісовою дорогою. Така панна виглядає спереду зовсім як молода панна, дуже хорошої вроди, але ззаду тягнуться за нею кишки. Вони заманюють недосвідчених парубків до себе в глибокий ліс і силують їх, щоб жили з ними. В Довгополі оповідають, що перед кільканадцятьма роками звабила лісова панна з собою одного молодого робітника – італьянця. Пізнім вечором він ішов через верх, а ввійшовши в ліс, не вернув з нього, – аж за два роки. З ліса він вийшов сивоволосим, згорбленим старцем і оповідав, що лісова панна держала його при собі, але як йому так було, де живе та панна і чому так подався, сього не говорив. Швидко потім він умер.

Київська Русь

Легенди та перекази

Золоті Київські ворота

   Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, татарин, і ото вже на Вишгород б’є, а далі вже і під Київ підступає. А тут Михайлик, лицар був, та як зійшов на башту, та пустив з лука стрілу, то стріла і впала у миску тому татарину. Той скоро сів коло скам’ї обідати, тільки що поблагословився їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню.
   – Е-е-е, – каже, – це тут є сильний лицар. Подайте мені, – каже до киян, – подайте мені того Михайлика, то я одступлю!
   От кияни шушу, шушу і радяться:
   – А що ж, оддаймо!
   А Михайлик і каже:
   – Як оддасте ви мене, то в останній раз будете бачити Золоті ворота.
   А потім сів на коня, обернувсь до них та й промовив:

 
Ой кияни, кияни, панове громада!
Погана ваша рада!
Якби ви Михайлика не оддавали,
Поки світ сонця вороги б Києва не дістали.
 

   Та взяв на ратище ворота, так, як от сніп святого жита візьмеш, та й поїхав у Цареград через татарське військо, а татари його й не бачать. От як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ та й пішли потоптом.
   А лицар Михайлик і досі живе в Цареграді, перед ним стоїть стаканчик води і проскура лежить, більше нічого не їсть. І Золоті ворота стоять у Цареграді, і буде, кажуть, колись таке врем’я, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місце.
   І от, ідучи хто мимо, скаже: «О Золоті, Золоті ворота! Стоять вам ізнов там, де стояли», – то золото так і засяє. А як не скаже так, то подумає: «Ні, вже не буть вам у Києві», – то золото так і померкне.

Михаїл і Золоті ворота

   Колись давно, то ще був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством всім обладує, а Михаїл – то син царський, але ще він молодий, то на царство його не садовлять – нехай підросте. А Володимир – то старший, то він усім і править. Добре так оце діється. А в стороні татари своє царство мають. То, ніби, ідно царство, а то, татарське, – друге, і в стороні татари жиють. І знахарі татарські стали ворожити, догадались про Михаїла, кажуть своїм:
   – Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михаїл, тепер от його і не чути, а виросте той Михаїл, тоді вже будемо знати, що то за Михаїл.
   Кажуть знахарі, що воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.
   Розказали знахарі про Михаїла, тепер треба щось робити. Татарський пише до Володимира: «Ми довідались, – пише татарський, – за Михаїла, він ще дитина: у вас його царство, його все буде, як підросте; то віддай нам його, будьмо сватами».
   Ото Володимир скликає людей, говорить, що татарський хоче до себе взяти Михаїла; далі дає цю річ до Саноту^[2]… Міркували скрізь, чи зробити так, як татарський пише, і присудили, що віддаймо малого. Вся громада сказала так.
   Ну, ото присудили так, Володимир примітив, що Михаїл став хмурний дуже, ходить такий засмучений… А Михаїл був уже парубок літ вісімнадцяти.
   Спитав Володимир його, що йому за туга така:
   – Михайлятко-дитятко, чого ти засмучений такий? В тебе чаша золотая вина повная завжди і часть Києва на тебе йде… Мені так здається, що журитись тобі нема чого.
   Михаїл і каже Володимирові:
   – Господарю-царю Володимире! Так, в мене чаша золотая вина повная завжди і часть Києва на мене йде, але києвська громада, то зла в неї рада…
   Володимир на цеє промовчав, а Михаїл каже до меча свого, що на стіні висів:
   – Мечу мій, мечу, та на татарове. Мечу мій, мечу, та на Юланове…
   Михаїлові байдуже, що татари хтять його брати, він меч свій як возьме, то…
   Але Володимир цеє вислухав і дивиться, що Михаїл малий такий, і каже йому:
   – Михайлятко-дитятко, молоде ти і неспосібне, то треба, щоб бути літ двадцяти або тридцяти, тоді хіба за меч можна братись.
   Володимир так до Михаїла говорить, а Михаїл йому одказує по-своєму:
   – Господарю-царю Володимире! Возьми ти утятко молоденьке і пусти на море синеньке: воно попливе, як і стареньке.
   Тоді Володимир каже до Михаїла:
   – Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови!
   Після того Михаїл взяв меч, коп’ю, коня йому вивели. Іде Михаїл і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той. Михаїл нічого не робив, іно перехрестив військо татарське своїм мечем. То на обидві сторони Михаїла не стало того війська: на ліву сторону, то так, як огнем спалило, на праву – так, як солому виклав. Як посік теє вже військо Михаїл, то поїхав у світ і прийшлось йому їхати через царські ворота, то до ідного стремена взяв на ногу ідну половину, а на другу ногу, до другого стремена, взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори і став там жити.
   То й досі, кажуть, живий, а, може, й помер… Так оце розказують про Михаїла.

Вал Ольги

   В околицях Зборова (на Поділлі) – Колтові – люди показують вал, що тягнеться з проміжками, який зветься валом Ольги. Та княгиня, втікаючи від Батия, татарського хана, перемінилася в мишу і йшла попід землею, і всюди, де вона рила, висипався такий вал. Безпечне сховище знайшла аж в городищі Плісницьку, поблизу Підгірець, де, закрившись в замку, дала відсіч татарській орді. На тому місці видно ще й тепер кілька сот могил.

Острів Перун

   До приняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський бог Перун, з золотою головою. А тоді, як києвський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика печера, і в тій печері й оселився той бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуном, а печеру – Змієвою. В тій печері, казали старі діди, були двері: сперше залізні, а тоді золоті; а всередині стояли столи: сперше срібняні, а тоді золоті. На столах були дуже дорогі скатерті з золотими китицями по углах. Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій. Люди боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великий волшебник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив, то невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння того острова тріщить. А гул йшов від того ж семиголового змія. Той великий семиголовий змій часто вилітав з печери, хапав скрізь красивих дівчат, жив з ними, а потім пожирав їх.
   Одного разу він притяг якусь цареву дочку і вже був почав над нею знущатись, та бог наслав туди такого богатиря, який убив того лютого змія, а з царівною одружився і мав від неї три сини-соколи.
   На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис – не по-нашому написано. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.
   Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: курінем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається соняшний промінь.

Річка Стугна

   Під Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була красива і сподобалась йому.
   Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку, прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.
   Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля, страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води і здихав, стогнучи.

Житомир

   На березі Тетерева – наш білий Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається – місто кипить у праці.
   Понад тисячу весен славних стрічає Житомир…
   Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. Навчав жити мирно, тихо, дбати про державу. За це його Житомиром в Києві прозвали. Полюбили його князі, а він їх – ще більше. Та нагла Аскольдова смерть ранила старого. З тяжким смутком зібрав воїв і в ліси подався. Довго йшов на захід сонця у ліси древлянські, аж у долині між річками зупинився, нарешті. Вода чиста, ліс дрімучий, трава – по коліна; де не глянеш – звіру, птиці.
   Тут заклали поселення й назвали Житомир.

Біла Церква

   Пишне наше місто Біла Церква. Красується в зелені рясних садів, росте й міцніє щороку.
   Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий.
   А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп’є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла! Скільки раз піде на турка – все з крамом вертає. П’є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану – аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман.
   Не зчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того – повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок. Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла.
   Там і поховано сотника Білого.
   Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше – і місто.

Дівич-гора

   Коло Брідка є висока могила. Всі звуть її Дівич-Гора. Жив тут пастух і була в нього дочка-красуня. Таких уже не знайти. Де, бувало, пройде – мов сонце засяє, а промовить до вас, то аж серце зрадіє. Всі безмежно любили красуню та бажали щастя і долі.
   Не судилась їй радість. Бо якось серед літа страшна вість-блискавиця гримнула людям: «Татари!» Крик, лемент і розпач. Пастухова дочка поспішала до батька в поле і потрапила в татарський аркан. Ой зрадів же проводир, як побачив красуню!
   А коли хотів її обійняти, то схопила ножа і пронизала груди поганцю. Остовпіло військо, на коліна впало і почало кричати:
   – Ал-ла-а-а!
   Збіглися люди озброєні, прибіг батько з мечем. Та застав лиш порубане доччине тіло. Поховали її в полі. Кожен кинув на могилу по грудці землиці.
   Так віками, хто йшов у поле, кидав землі грудку, і виросла висока Дівич-Гора.

Батій-богатир

   Давно колись, дуже давно, як ще монастирі крестян багато мали, і землі, і всякого добра було доволі, от тоді й Лаврія мала стільки крестян, що не знала, що з ними й робити. Ченці лаврські думали-гадали, яку б то роботу їм дати, а далі й придумали: давай, кажуть, церкви строїть будемо. От і почали Софію будувати, а далі – Десятинну. І що то вже за робота була тяжка: цілісінький день роблять люди, не одпочивають, – звісно, як нашому братові було ще за кріпацтва. Ото збудували Десятинну, ченці розвели робочих по усяких роботизнах: одних у двори Лаврські, других – на поле погнали, а інших – куди інде, як кажуть, аби, значить, без роботи не сиділи.
   Ото між тими, котрих відіслали в поле на роботу, був єдин такий чолов’яга, поштенний уже на літа, звався він Батійом. Його вже, бач, і браття не так приневолювали до роботи, як от других, так що йому й одпочити можна було, як водиться, після обід. І то вже він собі робить зранку й до обіда, а в обідню годину, доївши сухого хлібця з водою, і ляже одпочивати де-небудь під снопами, і вже тоді встає, як сонечко поверне і під тінню почне припікати. А далі й так бувало, що вже б і сонечку пора припікати, а Батій усе спить та спить. Запримітив теє прикажчик та й почав назирати за Батійом.
   От на другий там, чи вже на третій день, не знаю, пора б уже і встати Батієві після обіднього одпочинку, а він іще спить. Прикажчик, звісно, до нього, коли дивиться – над ним стоїть якась тінь; він глянув угору, аж там орел широким листом простягся і нерухомо ширяє над Батієвою головою. Прикажчик думав, що воно так собі, та й збудив Батія до роботи. Коли ж ні, і вдруге, і втретє прилетить орел та й висить, наче на шнурочку, над Батієм, ото щоб тінь робити, як Батій спочиває. Прикажчик почав розказувати людям; вони й собі давай запримічати, і всякий день бачили того орла. «Що його робити?» – міркують. А далі, поміркувавши між собою, пішли радитись з гуменом^[3] і розказали усе, як було. Гумен теж здивувався, зібрав братію і почали браття радитись, що його робити, що його казати в такім случаю.
   От один чернець, такий лаврський, такий-то вже старий, що й господи, і почав казати:
   – Я, – каже, – панотці, вичитав у книжках, що воно значить. Оттой Батій – богатир-лицар, йому треба вольну дати, бо він колись і нас поб’є й монастир зруйнує.
   – Коли вольну, то й вольну, – в один голос відказали браття.
   От раз покликали його та й кажуть:
   – Ми, – мовляв, – пускаєм тебе, чоловіче божий, на всі чотири, йди собі, куди хоч.
   А Батій, звісно, вже чоловік у літах, не хотів тинятись по світу і каже:
   – Я ж вам робив стілько, то замолоду й держали мене, а на старість проганяєте. Куди ж тепереньки піду: сили вже нестає і хліба не зможу собі заробити.
   А ченці: «Йди та й іди!»
   Не мав чого казати бідолаха, треба йти, бо, звісно, – начальство, як його не слухати. Коли той же старий чернець, що вичитав про Батія в книгах, і каже гуменові, що так, мов, паноче, не можна його одпускати, треба з нього квиток взяти, щоб він нас не посмів грабувати.
   – Коли взяти, то і взяти, – каже гумен.
   От вони до нього, а він каже:
   – Я, – каже, – не вмію писати, який я вам квиток дам?
   От вони й кажуть йому:
   – Коли ти, – значить, – не вмієш писати – вмочи руку в золоте чорнило та й прикладеш до бумаги, щоб нам хоч твоя признака зосталася.
   Принесли йому золоту чорнильницю з золотим чорнилом, він умочив руку й приклав до бумаги. Ченці дали йому кусок хліба, гривню грошей та й вирядили од себе.
   Пішов собі Батій в інше царство, в бусурменське господарство. Прийшов та й живе собі, поживає. Коли незабаром якийсь цар та на того царя-бусурмена пішов войною. Бусурмен злякавсь, не зна, що його робити. Далі об’являє по всьому царству, усьому бусурменству:
   – Хто звоює мого неприятеля, за того мою царську дочку оддам, іще й півцарства замість приданого.
   Батій приходить до царя та й каже:
   – Я, – мов, – звоюю.
   Зібрав військо і побив того царя, що йшов на бусурмена. Цар дав йому, на чім умовлявся: дочку свою і півцарства.
   От вже Батій став царем. Згадав він, що колись-то його монахи притісняли, як ще він кріпаком був та церкви строїв. От він пішов до царя, свого вже тестя, та й каже:
   – Подозвольте мені, татеньку, військо зібрати, на городи християнські йти, хочу я Київ з церквами золотоголовими звоювати.
   Цар йому дозволив, він і пішов. Тільки що прийшов, то зразу ж таки звелів Софію руйнувати, а далі й Десятинну.
   – Руйнуйте, – каже, – хлопці, щоб і сліду не було!
   А Михайлівського звелів не чіпати, бо там ченці були добрі й гарно жили з своїми кріпаками.
   Ото вже палив-палив, а далі й скомандував у Лаврію йти. Батій звелів грабувати й запалити святу Лаврію. А монахи, хоч деякі й поховались у печерах, і пізнали його та взяли зібрали усю святиню і вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх ішов гумен і на височенній палиці держав той квиток, що Батій колись дав ченцям. Батій, хоч вже був бусурменом, а все ж од свого не міг відрікатись. Як побачив той квиток, та навтікача, прибіг до Дніпра, сів у човен і посеред Дніпра лопнув.
   З того часу свята Лаврія, кажуть люди, так запустіла, що в неї під престолом вовчиця дітей виводила. От таке-то було колись, тепер цього й сліду немає.

Лілії

   Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
   В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
   Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.

Золота корона

   У лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’яні сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.
   А було так. Височів на Пушкарях давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати у підземеллях замку її золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє злі ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула й княгиня.
   Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули – перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна. З переляку шукачі остовпіли.
   – Що тут шукаєте? – спитала.
   – Шукаємо золоту корону, – відповів батько.
   – Шкода вашого поту, – прорекла княгиня. – Таємницю схову чарівної корони тільки я знаю.
   – То що ж нам діяти, княгине? – спитали.
   – Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі. Отоді у ваших працьовитих руках засяє золота корона, все будете мати, що захочете.
   Хотів батько ще щось сказати княгині, та в ту мить вдарив грім, пішов зливний дощ. А постать княгині щезла з очей.
   Ще повідають, що в темні ночі тут ясно від променів пробивних золотої корони. Та ніхто вже не наважується шукати корону, бо стереже її слов’янська княгиня.

Звідки пішла назва Київ

   Зібралася велика чирнява, село до села приставало і так ішли щораз далі. Аж прийшли до великого міста. З міста вийшли попи з коругвами і почали кланятися одні другим. Люди зметали на одну купу киї і запалили. Купа горіла сорок днів і ночей і штири, та й від того назвали місто тото Київ.

Заснування Києва

   Був на Русі один пан, який неймовірно пригнічував своїх підданих; не тільки мусили працювати на нього, але ще він відбирав від них все, що можна було. І не було в них у дворі нічого – від корови до яйця, що б могли назвати своєю власністю. Довго терпів бідний люд те знущання й зажерливість свого пана, і, не можучи довше витримати, старші вирішили зробити заколот. Бачачи, на що заноситься, пан зі свого боку зібрав велике військо. Аж тут повстало багато людей з усіх сіл. Діди, баби, навіть діти вийшли з чим попало – з лопатами, серпами, киями. Маса бідних людей була численна. Пан затято боронився, але вони його гнали через гори й ріки, всюди розбиваючи і не даючи відпочинку. Допіру, коли прийшли на місце, де тепер стоїть Київ, і побачили, що не залишилося в живих жодного ворога, скидали свої киї в одну купу, яка була такою великою, що аж було розпочато будівництво міста, яке, оскільки з київ збудовано, названо Києвом.

Три брати – засновники Києва

   Після потопу три сини Ноєві Сим, Хам і Яфет, метавши жереб, розділили землю, поклали не переступати анікому в братній уділ і жили кожен у своїй частині.
   І був тоді один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони спорудити башту до небес і город навколо неї Вавилон, будували вони башту сорок літ. І не була вона завершена, бо зійшов Господь Бог глянути на город і башту, і сказав Господь: «Се народ один і мова одна». І змішав Бог народи, і розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв їх по всій Землі. По змішанні ж народів Бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її.