Страница:
– Ти з ласки Божої стала християнкою, тепер виходь за мене заміж.
Відповіла вона йому мудро:
– Як же ти мене хочеш мати, царю, за жону, коли сам мене хрестив і назвав дочкою своєю? А в християн, як сам добре знаєш, такого звичаю нема – не мені тобі це нагадувати. Не для того-бо, як відразу говорила, я сюди приїхала, щоб з тобою царювати, не хочу тобі царицею бути, царю смертному, бо уже пошлюбилась з Христом, царем небесним, з яким навіки царюватиму. Як ви ж самі кажете, є інший вік, де ті, що Бога люблять, без кінця живуть і вічні веселощі в царстві небеснім мають, якого і я всією душею прагну досягти, для чого й охрестилася. А земного царства досить мені і в Руській Великій землі, де самодержцем мій син Святослав.
Багато інших премудрих слів мовила, а цар, те чуючи, дав їй в тому спокій і відпустив з миром і дарами великими. Блаженна Ольга попросила в святого патріарха благословення і молитву святу в дорогу, щоб дав їй священика, мовлячи:
– Нехай при мені завжди за звичаєм християнським служба справляється, то хай мені буде отець, пастир і вчитель замість тебе.
І святий патріарх благословив її й молився за неї, і дав їй чесного хреста (цей святий хрест, якого блаженна Ольга взяла від святого патріарха, мав такий напис: «Хай обновиться Руська земля до Бога святим хрещенням».
Цей святий хрест великий князь Ярослав Володимирович, правнук її, заснувавши церкву св. Софії в Києві, поставив у вівтарі з правого боку.
Блаженна Єлена радувалася душею і тілом, взявши святість і благословення від святого патріарха, і пішла з миром у землю свою, славлячи в Трійці єдиного Бога. І прийшовши до Києва, жила за наукою святого патріарха: в пості і молитвах день і ніч, милостиню щедру убогим даючи, чистоту душевну й тілесну, яку ще, будучи нехрещеною, мала, бережучи і всілякого гріха остерігаючись, жила серед великої кількості поган, що темнотою були засліплені, нічого не боячись, – були вони, мов дикі звірі. А вона, як світла зірка перед сонцем, ішла і світлий день православ’я руським людям з’являла. І сина свого, великого князя Святослава, ненастанно вчила, щоб пізнав Христа і охрестився, а також бояр і всіх людей, до яких говорила.
І багато їх учила вірі, і деякі з них увірували й охрестилися. А син її, великий князь Святослав, який звичаєм був як звір, і вельможі його також про те мало дбали і її в тому не слухали, тільки ж хреститися нікому не забороняли, хоч і насміхалися з таких. А свята завше за сина свого молилася Господу Богу і його часто упоминала й учила, але нічого не досягла від непокірного сина свого.
Ця наша блаженна Єлена, як правдива учениця Христова і єдиноревнильниця святих апостолів, обходячи міста і села своєї землі, всім людям проповідувала учення й віру Христову. А віруючим данину зменшувала, іншим і всю відпускала, ідолів руйнувала, а на їхніх місцях церкви й хрести ставила, від яких потім багато див було, й пророчила, що Господь не допустить, щоб рід руський у невірі гинув, і навертала їхні серця до розуму православ’я, як її.
Якось проходила вона землю свою і трапилося їй бути в якомусь великому лісі над рікою великою на ймення Плоскова, і побачила там божественне видіння, тобто місце це осяялось трисвітлими променями сонячного божества, аж годі було дивитися. І зраділа цьому видінню, подякувала Господові Богу і, до своїх обернувшись, пророчила, що на цьому місці має бути церква в ім’я Святої Трійці, а до того монастир і місто велике. Помолилася на цьому місці довго і хреста там встановила. А потім знову божественна Ольга повернулася до Києва і, там живучи, багато добра чинила: убогим щедру милостиню давала, гостей і перехожих всіх достатком наділяла, навіть коли з поган були, рівняючись до свого Владики, Господа Ісуса Христа, котрий сонцем сяє над злими і над добрими і дощ посилає на праведних і грішних. Через якийсь час згадала блаженна про те видіння, що на ріці Плоскові бачила, і послала туди багато золота, щоб заснувати церкву святої Трійці, там же і місто велике було закладено – Псков, за пророцтвом її. Працювала для поширення віри святої аж до чесної сивини, велику користь чинячи землі Руській.
У рік 968 син її Святослав, залишивши її з дітьми своїми Ярополком, Олегом і рівнопрестольним Володимиром у городі Києві, пішов завойовувати Болгарську землю, де взяв вісімдесят міст і столичне їхнє місто Переяславці. В той час довідалися печеніги, що Святослав пішов на болгар з військом, зібралися й напали на Київ силою великою, незчисленне множество стояло їх довкола города, і не можна було вийти з города, ні вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна біло увійти в Київ ані одному з них, ні із города ввийти кому до них.
І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти і переказати: «Якщо ви не приступите завтра під город, – ми здамося печенегам». І сказав один хлопець: «Я можу перейти». Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: «Коли можешь ти якось іти, – іди». Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?», – бо він умів по-печенізькому і вони вважали його за одного з своіх. А як приблизився він до ріки, то, скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили це печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.
А ті, побачивши це з тої сторони Дніпра і прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, – здадуться люди печенігам». Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претич: «Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, – погубить нас Святослав».
І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь Святослав прийшов, і побігли од города хто куди.
І послали кияни гінця до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, – то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчизни своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?»
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і журився тим, що сталося од печенігів. І збірав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.
Блаженна Ольга велику подяку склала Господу, що врятував її од облоги. Онуків своїх вчила святої віри, але хрестити не сміла, бо впертий був син Святослав. А він, прогнавши печенігів, прийшов до Києва і хотів знову йти на болгар, щоб там жити.
А блаженна Ольга просила його, щоб не відходив, кажучи, що смерть її близька і так мовлячи:
– Сину мій милий, чому йдеш чужих шукати, а своє на кого покидаєш? Діти ще малі, а я, як бачиш, стара, до того ж вельми хвора, кінець життя мого приходить. Тепер ні про що я так не турбуюся, як про тебе, що багато чому тебе вчила, просила й упоминала, щоб покинув ти темінь ідолопоклонську і звабу бісівську, а пізнав світло віри християнської і правдивого Бога в Трійці єдиного, якого я пізнала. Ти за те не дбаєш, відаю добре, що через упертість і неслухняність свою легковажиш прохання й упоминання родительки своєї – чекає на тебе на землі біда велика, а по смерті вічна мука. Тож прошу тебе, не йди нікуди, поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди, куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обрядів та забобонів поганських, але священик мій нехай поховає тіло моє грішне за звичаєм християнським. І могили наді мною не треба насипати, ні поминки чинити. Але пошли золота багато до Царгорода, до святого патріарха, і хай той за душу мою грішну помолиться Господу Богу і накаже служби Божі іншим священикам за мене служити й іншим милостиню дасть. Інакше щоб не чинив, уже бо час і кінець життя мого дочасного (як сказала) прийшов, щоб до любого мені Христа йшла, в якого вірую.
Це чуючи, Святослав вельми плакав і все наказане обіцяв виконати, тільки вірити у Христа не схотів. А через три дні, дуже хворою будучи, дякувала вона Господу Богу й святій Богородиці, яку в усьому за помічницю мала, також і всіх святих в молитві закликала. І коли прийшов час розлучення з тілом у неї, прикликавши священика, святу сповідь учинила, прийняла Божественні й животворящі тайни Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і, радуючись, віддала святу душу свою в руки Господу Богу, якому вірно служила, відійшовши до вічного мешкання і палацу небесного. Померла року від Різдва Христового 969, місяця липня 11 дня, жила літ усіх своїх 80, і поховано її з великим плачем від усіх людей на тому місці, яке сама свята вказала.
А в літо від Різдва Христового 989, за пророцтвом блаженної, коли Господь просвітив святим хрещенням всю Руську землю через онука її великого князя Володимира, на якого впало добре насіння святої науки блаженної і стократний колос видало за преосвященного Київського митрополита Леонтія (котрий перший був після Михаїла), що хрестив Руську землю. Тоді святий князь Володимир в двадцяте літо по смерті святої заснував першу кам’яну церкву в ім’я пресвятої Богородиці в Києві. На її утримання Володимир Святославович виділив десяту частину київських доходів, після чого її Десятинною і досі звуть, переніс до неї з належною честю її святі мощі, від яких див і зцілення багато було тим, що до неї приходили, в славу Пресвятої Трійці, якій належить від нас усіляка слава, честь і поклоніння нині, завжди і вовіки віків. Амінь.
Димітрій Туптало
Відповіла вона йому мудро:
– Як же ти мене хочеш мати, царю, за жону, коли сам мене хрестив і назвав дочкою своєю? А в християн, як сам добре знаєш, такого звичаю нема – не мені тобі це нагадувати. Не для того-бо, як відразу говорила, я сюди приїхала, щоб з тобою царювати, не хочу тобі царицею бути, царю смертному, бо уже пошлюбилась з Христом, царем небесним, з яким навіки царюватиму. Як ви ж самі кажете, є інший вік, де ті, що Бога люблять, без кінця живуть і вічні веселощі в царстві небеснім мають, якого і я всією душею прагну досягти, для чого й охрестилася. А земного царства досить мені і в Руській Великій землі, де самодержцем мій син Святослав.
Багато інших премудрих слів мовила, а цар, те чуючи, дав їй в тому спокій і відпустив з миром і дарами великими. Блаженна Ольга попросила в святого патріарха благословення і молитву святу в дорогу, щоб дав їй священика, мовлячи:
– Нехай при мені завжди за звичаєм християнським служба справляється, то хай мені буде отець, пастир і вчитель замість тебе.
І святий патріарх благословив її й молився за неї, і дав їй чесного хреста (цей святий хрест, якого блаженна Ольга взяла від святого патріарха, мав такий напис: «Хай обновиться Руська земля до Бога святим хрещенням».
Цей святий хрест великий князь Ярослав Володимирович, правнук її, заснувавши церкву св. Софії в Києві, поставив у вівтарі з правого боку.
Блаженна Єлена радувалася душею і тілом, взявши святість і благословення від святого патріарха, і пішла з миром у землю свою, славлячи в Трійці єдиного Бога. І прийшовши до Києва, жила за наукою святого патріарха: в пості і молитвах день і ніч, милостиню щедру убогим даючи, чистоту душевну й тілесну, яку ще, будучи нехрещеною, мала, бережучи і всілякого гріха остерігаючись, жила серед великої кількості поган, що темнотою були засліплені, нічого не боячись, – були вони, мов дикі звірі. А вона, як світла зірка перед сонцем, ішла і світлий день православ’я руським людям з’являла. І сина свого, великого князя Святослава, ненастанно вчила, щоб пізнав Христа і охрестився, а також бояр і всіх людей, до яких говорила.
І багато їх учила вірі, і деякі з них увірували й охрестилися. А син її, великий князь Святослав, який звичаєм був як звір, і вельможі його також про те мало дбали і її в тому не слухали, тільки ж хреститися нікому не забороняли, хоч і насміхалися з таких. А свята завше за сина свого молилася Господу Богу і його часто упоминала й учила, але нічого не досягла від непокірного сина свого.
Ця наша блаженна Єлена, як правдива учениця Христова і єдиноревнильниця святих апостолів, обходячи міста і села своєї землі, всім людям проповідувала учення й віру Христову. А віруючим данину зменшувала, іншим і всю відпускала, ідолів руйнувала, а на їхніх місцях церкви й хрести ставила, від яких потім багато див було, й пророчила, що Господь не допустить, щоб рід руський у невірі гинув, і навертала їхні серця до розуму православ’я, як її.
Якось проходила вона землю свою і трапилося їй бути в якомусь великому лісі над рікою великою на ймення Плоскова, і побачила там божественне видіння, тобто місце це осяялось трисвітлими променями сонячного божества, аж годі було дивитися. І зраділа цьому видінню, подякувала Господові Богу і, до своїх обернувшись, пророчила, що на цьому місці має бути церква в ім’я Святої Трійці, а до того монастир і місто велике. Помолилася на цьому місці довго і хреста там встановила. А потім знову божественна Ольга повернулася до Києва і, там живучи, багато добра чинила: убогим щедру милостиню давала, гостей і перехожих всіх достатком наділяла, навіть коли з поган були, рівняючись до свого Владики, Господа Ісуса Христа, котрий сонцем сяє над злими і над добрими і дощ посилає на праведних і грішних. Через якийсь час згадала блаженна про те видіння, що на ріці Плоскові бачила, і послала туди багато золота, щоб заснувати церкву святої Трійці, там же і місто велике було закладено – Псков, за пророцтвом її. Працювала для поширення віри святої аж до чесної сивини, велику користь чинячи землі Руській.
У рік 968 син її Святослав, залишивши її з дітьми своїми Ярополком, Олегом і рівнопрестольним Володимиром у городі Києві, пішов завойовувати Болгарську землю, де взяв вісімдесят міст і столичне їхнє місто Переяславці. В той час довідалися печеніги, що Святослав пішов на болгар з військом, зібралися й напали на Київ силою великою, незчисленне множество стояло їх довкола города, і не можна було вийти з города, ні вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна біло увійти в Київ ані одному з них, ні із города ввийти кому до них.
І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти і переказати: «Якщо ви не приступите завтра під город, – ми здамося печенегам». І сказав один хлопець: «Я можу перейти». Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: «Коли можешь ти якось іти, – іди». Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?», – бо він умів по-печенізькому і вони вважали його за одного з своіх. А як приблизився він до ріки, то, скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили це печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.
А ті, побачивши це з тої сторони Дніпра і прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, – здадуться люди печенігам». Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претич: «Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, – погубить нас Святослав».
І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь Святослав прийшов, і побігли од города хто куди.
І послали кияни гінця до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, – то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчизни своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?»
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і журився тим, що сталося од печенігів. І збірав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.
Блаженна Ольга велику подяку склала Господу, що врятував її од облоги. Онуків своїх вчила святої віри, але хрестити не сміла, бо впертий був син Святослав. А він, прогнавши печенігів, прийшов до Києва і хотів знову йти на болгар, щоб там жити.
А блаженна Ольга просила його, щоб не відходив, кажучи, що смерть її близька і так мовлячи:
– Сину мій милий, чому йдеш чужих шукати, а своє на кого покидаєш? Діти ще малі, а я, як бачиш, стара, до того ж вельми хвора, кінець життя мого приходить. Тепер ні про що я так не турбуюся, як про тебе, що багато чому тебе вчила, просила й упоминала, щоб покинув ти темінь ідолопоклонську і звабу бісівську, а пізнав світло віри християнської і правдивого Бога в Трійці єдиного, якого я пізнала. Ти за те не дбаєш, відаю добре, що через упертість і неслухняність свою легковажиш прохання й упоминання родительки своєї – чекає на тебе на землі біда велика, а по смерті вічна мука. Тож прошу тебе, не йди нікуди, поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди, куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обрядів та забобонів поганських, але священик мій нехай поховає тіло моє грішне за звичаєм християнським. І могили наді мною не треба насипати, ні поминки чинити. Але пошли золота багато до Царгорода, до святого патріарха, і хай той за душу мою грішну помолиться Господу Богу і накаже служби Божі іншим священикам за мене служити й іншим милостиню дасть. Інакше щоб не чинив, уже бо час і кінець життя мого дочасного (як сказала) прийшов, щоб до любого мені Христа йшла, в якого вірую.
Це чуючи, Святослав вельми плакав і все наказане обіцяв виконати, тільки вірити у Христа не схотів. А через три дні, дуже хворою будучи, дякувала вона Господу Богу й святій Богородиці, яку в усьому за помічницю мала, також і всіх святих в молитві закликала. І коли прийшов час розлучення з тілом у неї, прикликавши священика, святу сповідь учинила, прийняла Божественні й животворящі тайни Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і, радуючись, віддала святу душу свою в руки Господу Богу, якому вірно служила, відійшовши до вічного мешкання і палацу небесного. Померла року від Різдва Христового 969, місяця липня 11 дня, жила літ усіх своїх 80, і поховано її з великим плачем від усіх людей на тому місці, яке сама свята вказала.
А в літо від Різдва Христового 989, за пророцтвом блаженної, коли Господь просвітив святим хрещенням всю Руську землю через онука її великого князя Володимира, на якого впало добре насіння святої науки блаженної і стократний колос видало за преосвященного Київського митрополита Леонтія (котрий перший був після Михаїла), що хрестив Руську землю. Тоді святий князь Володимир в двадцяте літо по смерті святої заснував першу кам’яну церкву в ім’я пресвятої Богородиці в Києві. На її утримання Володимир Святославович виділив десяту частину київських доходів, після чого її Десятинною і досі звуть, переніс до неї з належною честю її святі мощі, від яких див і зцілення багато було тим, що до неї приходили, в славу Пресвятої Трійці, якій належить від нас усіляка слава, честь і поклоніння нині, завжди і вовіки віків. Амінь.
Димітрій Туптало
Житіє Володимира
Великий Володимир, князь київський і самодержець усіх Руських країн, був сином Святослава, внуком Ігоря і святої Ольги і правнуком Рюрика, якого призвано на князівство руське від варягів. Вів він свій рід од Августа, кесаря римського. Князівський престол Рюрик мав у Великому Новгороді. Ігор же Рюрикович по батьковій смерті переніс престол до Києва – тут народився у нього від святої Ольги син Святослав. А у Святослава Ігоревича було три сини: Ярополк, Олег і Володимир – не від однієї жінки. Розділяючи велике князівство руське між трьома своїми синами, Святослав дав старшому сину Ярополку Київ, середньому Олегові – древлян, а наймолодшому Володимирові – Великий Новгород. По смерті великого князя Святослава Ярополк, котрий сидів на батьковім престолі, пішов війною на древлянського князя Олега, брата свого, убив його і князівство його собі забрав. Як взнав про це князь великоновгородський Володимир, злякався Ярополка, старшого брата свого, що той і йому таке вчинить, та й утік за море до варягів. Ярополк же взяв у своє володіння і великоновгородське князівство, як і древлянське. Але в короткому часі Володимир велику силу зібрав воїнську – трохи від варягів, трохи з інших руських земель – і пішов на Ярополка, князя київського, убив його і прийняв князівство київське і жону братову, родом грекиню. Учинив він себе монархом усієї Руської землі і поставив ідолів у Києві на місцях високих – кланявся їм із жертвами і весь народ до ідолопоклонства приводив. А тих, що не зволяли кланятися ідолам, повелів карати смертю.
Поставив Володимир у Києві найкращих ідолів таких: найперше найголовнішого кумира Перуна, бога грому, блискавок і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вуса золоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої, рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свойого, смертю карали.
Другий ідол був Волос, бог скоту.
Третій – Позвізд; інші ж прозивали його Похвістом, а деякі – Вихром, сподіваючи як бога повітря, погоди і непогоди.
Четвертий ідол – Ладо. Сього мали за бога веселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, які готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду.
П’ятий ідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому, облудою бісівською заморочені, подарунки і жертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога, чи істинніше біса – і досі по деяких сторонах руських ще пам’ять держиться; найбільше під вечір на різдво святого Іоанна Хрестителя, зібравшись увечері, молодь чоловічої, дівочої і жіночої статі сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови, і опоясуються ними; ще ж на тому бісівському грищі розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, нечестивого ходять і скачуть і пісні співають, бридкого Купала часто повторяючи і через огонь перескакуючи, самих себе тому ж бісу Купалу в жертву приносять; і інших дійств диявольських багато на мерзенних зборищах творять, що й писати про них не гоже. Після сього святого Іоанна Хрестителя празника, ще й на празник святих верховних апостолів Петра і Павла свою сіть диявол напинає через колиски, бо ті, що колишуться на них, буває падають на землю, вбиваються й лихі і грішні без покаяння душу свою випускають. А тому й колисок, як сіті диявольської, хоронитися усякому християнському чоловікові треба, аби не попасти і не зав’язнути у ній.
Дехто із прадавніх беззаконників джерелам і озерам, заради примноження плодів земних, жертви приносив, а часом і людей у воді топив. По деяких сторонах руських ще й досі давнього того безчинства одновлюється пам’ять, коли в час пресвітлого дня Воскресіння Христового зібравшись, обох статей молоді й старі люди одне одного для якоїсь втіхи у воду вкидають, і трапляється, за насланням бісівським, ввергнутому у воду чи об камінь, чи об дерево розбитися, а чи втопитися і грішну випустити душу свою. Інші, якщо не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів одновлюючи, а нині як звичай утішний, а не як жертви ідольські творять, та все ж краще б і тому не бути.
Шостий ідол Коляда, бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють. Хоч люди руські і святим хрещенням просвітилися й ідоли викорінили, та деякі пам’ять того біса Коляди і досі не перестають одновляти, почавши од самого Різдва Христового у всі святі дні, збираючись на богомерзкі грища, пісні співають і в них, хоч і про Різдво Христове споминають, та тут же беззаконно і Коляду, здавна відому спокусу диявольську, багато разів повторюючи, додають.
Окрім тих бісівських кумірів, ще й інші ідоли численні були.
І послав великий князь руський Володимир замість себе у Великий Новгород родича свойого Добриню-воєводу, брата матері своєї, і той, досягши Великого Новгорода, так, як у Києві бачив, що Володимир творив, так, наслідуючи йому, чинив там, ідоли ставлячи, богами їх називаючи, і людям кланятися і пожертвування їм приносити неволею повелівав.
Ще мав Володимир, крім ідолопоклонства, й інше зло – в похотях плотських без стриму, як у багні валятися, бо, мов давній Соломон, любив жінок дуже і, неситий плотською похітливістю, мав багатьох жінок, а ще більше наложниць. І жив препогано, в ідолопоклонському блуді будучи. Християнам, які були від святої Ольги навчені, і церкву було на Аскольдовій могилі створено; ті, котрі в живих залишалися, через страх ховалися, інші ж у таємниці берегли святу віру, треті знову на попереднє нечестивство обернулися, а де ще була християнська церква, розорялася рукою ідолослужительною.
Коли преблагий Бог, не хочучи смерті грішникам, а повернення їх у життя бажав, з превеликого й невимовного милосердя свого, благословив Руським країнам, що тьмою ідолобісся запаморочені були, не до кінця загинути, а світлом святої віри просвітитися і на шлях спасіння стати – вибрав їм керманича цього великого князя Володимира, так як раніше римлянам і грекам великого царя Константина, а спочатку всім народам – апостола Павла. Кажуть-бо: із тьми світлу возсіяти – возсіяла тож у серці Володимировім зоря таємничого світла і збудила в ньому бажання пізнати істини, перетворивши його з нечестивого ідолопоклонника в благочестивого християнина, із гонителя в нового руського апостола й учителя, який численні руські народи від пекельного поглинення і вічної смерті вихопив, повернув на відродження у життя вічне святим хрещенням. Не буде зайвим коротко згадати тут про те, що русичі ще до Володимира в певні часи, хоч і не всі, але частково, хрестилися. Вперше хрестився слав’яноруський народ од святого апостола Андрія Первозванного, який досяг Київських гір, благословив їх і хреста на високому пагорбі поставив, прорікши про створення тут міста і про благодать Божу, що мала в цих місцях возсіяти. І знайшов там людей, і навчив їх святої віри і хрестив. Всюди, де до Христа звернутися міг, просвіщав святим хрещенням. Ще хрестилася Русь у царство грецького царя Василя Македона, в патріарство найсвятішого Фотія. В той час князівством малого ще віком князя руського Ігоря Рюриковича управляв Олег, князів родич і вихователь. Од грецького архієрея, що прийшов із Царграда в Руську землю, щоб навчити святої віри народ невірний, бажали люди бачити чудо якесь. І спитав архієрей, якого чуда вони вимагають. Вони ж сказали:
– Книга, яка навчає вашої християнської віри, хай буде кинута у вогонь і коли не згорить, тоді пізнаємо ми, що добра й істинна ваша віра і що великий Бог, котрого ти проповідуєш.
Архієрей же, уповаючи на Бога, повелів розвести перед усіма великий вогонь і, звівши руки до неба, помолився, кажучи:
– Прослав ім’я Твоє, Христе-Боже!
І це вирікши, поклав книгу Євангелія святого на вогонь, і не згоріла книга. Всі дрова погоріли, і вогонь погас, а Євангеліє залишилося ціле і нітрохи вогнем не пошкодилося. Бачачи це чудо, багато людей увірували в Христа і хрестилися. Врешті вся Русь просвітилася у дні великого князя Володимира, який спершу просвітився сам, пізнавши істинний шлях спасіння, і всіх на нього настановив – чи образом свого благочестя, чи монаршим своїм повелінням. А почалося це просвітительство так.
До Володимира, що вславився хоробрістю, самодержавством і величністю царства свого більше від усіх царів та князів на цілій землі, почали приходити різні народи, вихваляючи свою віру. Спершу прийшли магометани. І спитав їх Володимир:
– Яка є віра ваша?
Вони ж мовили:
– Віруємо в Бога на небесах сущого і маємо Божого пророка Магомета. Він дозволяє нам жінок мати, скільки хто хоче, і великими плотськими насолодами тішитися, тільки обрізатися велить, не їсти свинячого м’яса і вина не пити.
Ще й про інші діла у вірі своїй магометани говорили, нечесні й сороміцькі, що не гоже їх і описувати. Володимир же про жінок із насолодою вислухав, бо жонолюбний був, але обрізання і непиття вина не сподобалося йому. І каже їм:
– Ми не можемо без вина бути, оскільки на Русі всі веселощі й приятельства при підпитті бувають.
Приходили і від німців, і від римського папи, і від інших князів посланці. Кожен свою віру доброю називав, але жодна з них йому не сподобалася. Ще й євреї прийшли, називаючи найкращою з усіх вір свою старозаконну віру. І спитав Володимир:
– Де ж земля і царство ваше?
Вони ж мовили:
– Наша земля – Єрусалим і Палестина і околиці їхні, але оскільки прогнівили ми Бога гріхами нашими, то розіслав нас Бог по цілому світі, а землю нашу віддав християнам.
І сказав їм Володимир:
– Як же ви своєї віри інших навчаєте, а самі прокляті вашим Богом? Коли б любив вас Бог, не розсіяв би вас по чужих землях. Чи ж і нам ви бажаєте такого розсіяння?
Сказав так і вигнав їх з-перед очей своїх.
Потому прийшов від царів грецьких Василя та Константина і від патріарха цареградського Миколая Хрисоверга посол з дарами, муж достойний, красномовний і побожний Кирило Філософ. Називають його деякі історіографи не Кирилом, а Киром. Цей Філософ Кирило (чи Кир) багато бесідував із Володимиром про християнську віру, почавши від створення світу за всіма пророцтвами навіть до втілення Христового і до наділеного волею страждання і смерті на хресті заради спасіння людства і до триденного воскресіння з мертвих і вознесення на небо, як про це преподобний Нестор широко пише. Потім продовжив мову про другий прихід Христа, про воскресіння мертвих, про страшний суд, про безмежну муку, уготовану грішникам, і про віддяку праведним у небесному царстві, дав йому від тих, хто його послав, у дар велику золототканну запону. На ній хитромудрим тканням зображено було страшний суд Божий і відділення грішних од праведних. І стояли праведні по праву руку судді, з того ж правого боку і рай, і царство небесне зображені були. Грішні ж стояли ліворуч, де геєна огненна і страшні види демонські і різні у пеклі муки було зображено. На все це Володимир уважно дивився, питаючи Філософа про кожну річ. Філософ докладно оповідав йому, кажучи:
– Коли прийде Христос-Бог у славі своїй з неба на землю судити живих і мертвих і воздати кожному за діла його, тоді тих, кого знайде праведних, поставить праворуч од себе і пошле в царство небесне на вічні веселощі. Тих же, кого знайде грішних, поставить зліва і пошле їх у геєну вогненну невгасну на безмежні муки.
Володимир же почув, зітхнув і сказав:
– Блаженні ті, що стануть праворуч, горе ж тим, що будуть ліворуч.
І мовить йому Філософ:
– А коли й ти, царю, злі діла припиниш і приймеш святе хрещення, то будеш праворуч стояти, а коли в нечестивості залишишся, твоє місце зліва буде.
Володимир послухався мови Філософа і, роздумуючи, сказав:
– Зачекаю ще трохи, доки певніше розпитаюся за інші віри.
І обдарував Філософа та всіх, хто з ним прибув, відпустивши їх із честю до Царграду.
Після відходу грецького філософа скликав Володимир усіх своїх бояр та старійшин і каже їм:
– Приходили до мене від різних народів мудреці: від Магомета, і німців, і римлян, і від інших народів – кожен із них хвалив свою віру. Після всіх прийшли греки і казали над усіх багато дивного про свою віру, оповідали про піднебесні діяння з початку світу і дотепер; кажуть, що інший буде вік та інше життя. І як по смерті всі люди воскреснуть, і ще: хто добре в цьому віці робив, той у майбутньому може радіти, живучи безсмертним життям, а грішні вовіки мучитися будуть.
І сказали йому бояри його та старійшини:
– Свого ніколи ніхто не гудить, а хвалить. Ти ж, великий княже, коли хочеш вірніше істину пізнати, маєш багато мудрих людей, пошли від них найдостойніших по різних землях і народах – хай побачать і взнають усякі віри і як хто служить Богові своєму, і потім повернуться і сповістять тобі про все докладно й точно, як самовидці.
Такої поради Володимир послухав, послав мужів тямучих і розумних у різні землі споглядати віри і служби кожного народу. Вони ж, пройшовши багато країн і царств, дісталися врешті до Царграда і сказали царям грецьким Василю і Константину причину приходу свого. Царі зраділи і святому патріарху про них звістили. Патріарх же повелів прикрасити церкву і зробив свято, одягся в дорогі священичі одежі з багатьма єпископами і священиками й учинив божественну літургію. Прийшли на літургію царі з посланцями Володимира, ввели їх у церкву і поставили на такому місці, звідки їм все бачити і чути зручно було. Вони ж, бачачи несказанну красу хвали Божої, якої ніколи не бачили й не чули, дивувалися дуже і відчували себе не на землі, а на небі. Осіяло їх у цей час світло небесне, і були вони не в собі від радості духовної, якою їхні серця наповнилися. По завершенні божественної літургії царі й патріарх виявили цим руським послам велику честь і пригощення і, наділивши їх дарами великими, відпустили. А коли до Володимира повернулися, скликав Володимир бояр своїх та старійшин і повелів, щоб посланці, які повернулися, сказали перед усіма, що де бачили й чули. Ті почали розказувати все по порядку про віру кожного народу і про служби їхні, але всім слухачам недогідні були ті віри. Тоді почали розповідати, що в греків бачили.
– Коли прийшли, – казали, – в Царград, увели нас греки в церкву свою, де вони Богові своєму служать, і бачили там таку красу і славу, що її словами не передати. Одежі священиків у них пречудові і чин служби дуже чесний, а стояння на молитві людей благоговійне. Співи ж ті такі солодкі, яких ніде не чули. І пройняла нас радість така, що не відчували себе й не відали: на землі ми чи на небі. Немає такої краси і преславного богохваління на всій землі, як у греків, тому ми віримо, що істинною є їхня віра і тільки з тими людьми живе істинний Бог.
Сказали бояри Володимирові:
– Якби віра грецька не була б добра й істинна, то баба твоя Ольга не прийняла б тієї віри, а була вона жінка вельми мудра.
Тоді Володимир од благодаті Святого Духа, що діяла в ньому, почав помалу просвіщатись у розумі своєму, і пізнавати правдиву християнську віру, і бажати її. Але оскільки не було при ньому нікого, хто б його до звершення наміченого діла скоро привів, бо всі бояри й порадники тьмою нечестивства були затуманені, відклав він навернення у віру і хрещення до певного часу і вирішив піти на грецьку землю війною, захопити міста їхні і залучити християнських учителів, які б його на віру істинну наставили.
Поставив Володимир у Києві найкращих ідолів таких: найперше найголовнішого кумира Перуна, бога грому, блискавок і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вуса золоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої, рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свойого, смертю карали.
Другий ідол був Волос, бог скоту.
Третій – Позвізд; інші ж прозивали його Похвістом, а деякі – Вихром, сподіваючи як бога повітря, погоди і непогоди.
Четвертий ідол – Ладо. Сього мали за бога веселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, які готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду.
П’ятий ідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому, облудою бісівською заморочені, подарунки і жертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога, чи істинніше біса – і досі по деяких сторонах руських ще пам’ять держиться; найбільше під вечір на різдво святого Іоанна Хрестителя, зібравшись увечері, молодь чоловічої, дівочої і жіночої статі сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови, і опоясуються ними; ще ж на тому бісівському грищі розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, нечестивого ходять і скачуть і пісні співають, бридкого Купала часто повторяючи і через огонь перескакуючи, самих себе тому ж бісу Купалу в жертву приносять; і інших дійств диявольських багато на мерзенних зборищах творять, що й писати про них не гоже. Після сього святого Іоанна Хрестителя празника, ще й на празник святих верховних апостолів Петра і Павла свою сіть диявол напинає через колиски, бо ті, що колишуться на них, буває падають на землю, вбиваються й лихі і грішні без покаяння душу свою випускають. А тому й колисок, як сіті диявольської, хоронитися усякому християнському чоловікові треба, аби не попасти і не зав’язнути у ній.
Дехто із прадавніх беззаконників джерелам і озерам, заради примноження плодів земних, жертви приносив, а часом і людей у воді топив. По деяких сторонах руських ще й досі давнього того безчинства одновлюється пам’ять, коли в час пресвітлого дня Воскресіння Христового зібравшись, обох статей молоді й старі люди одне одного для якоїсь втіхи у воду вкидають, і трапляється, за насланням бісівським, ввергнутому у воду чи об камінь, чи об дерево розбитися, а чи втопитися і грішну випустити душу свою. Інші, якщо не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів одновлюючи, а нині як звичай утішний, а не як жертви ідольські творять, та все ж краще б і тому не бути.
Шостий ідол Коляда, бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють. Хоч люди руські і святим хрещенням просвітилися й ідоли викорінили, та деякі пам’ять того біса Коляди і досі не перестають одновляти, почавши од самого Різдва Христового у всі святі дні, збираючись на богомерзкі грища, пісні співають і в них, хоч і про Різдво Христове споминають, та тут же беззаконно і Коляду, здавна відому спокусу диявольську, багато разів повторюючи, додають.
Окрім тих бісівських кумірів, ще й інші ідоли численні були.
І послав великий князь руський Володимир замість себе у Великий Новгород родича свойого Добриню-воєводу, брата матері своєї, і той, досягши Великого Новгорода, так, як у Києві бачив, що Володимир творив, так, наслідуючи йому, чинив там, ідоли ставлячи, богами їх називаючи, і людям кланятися і пожертвування їм приносити неволею повелівав.
Ще мав Володимир, крім ідолопоклонства, й інше зло – в похотях плотських без стриму, як у багні валятися, бо, мов давній Соломон, любив жінок дуже і, неситий плотською похітливістю, мав багатьох жінок, а ще більше наложниць. І жив препогано, в ідолопоклонському блуді будучи. Християнам, які були від святої Ольги навчені, і церкву було на Аскольдовій могилі створено; ті, котрі в живих залишалися, через страх ховалися, інші ж у таємниці берегли святу віру, треті знову на попереднє нечестивство обернулися, а де ще була християнська церква, розорялася рукою ідолослужительною.
Коли преблагий Бог, не хочучи смерті грішникам, а повернення їх у життя бажав, з превеликого й невимовного милосердя свого, благословив Руським країнам, що тьмою ідолобісся запаморочені були, не до кінця загинути, а світлом святої віри просвітитися і на шлях спасіння стати – вибрав їм керманича цього великого князя Володимира, так як раніше римлянам і грекам великого царя Константина, а спочатку всім народам – апостола Павла. Кажуть-бо: із тьми світлу возсіяти – возсіяла тож у серці Володимировім зоря таємничого світла і збудила в ньому бажання пізнати істини, перетворивши його з нечестивого ідолопоклонника в благочестивого християнина, із гонителя в нового руського апостола й учителя, який численні руські народи від пекельного поглинення і вічної смерті вихопив, повернув на відродження у життя вічне святим хрещенням. Не буде зайвим коротко згадати тут про те, що русичі ще до Володимира в певні часи, хоч і не всі, але частково, хрестилися. Вперше хрестився слав’яноруський народ од святого апостола Андрія Первозванного, який досяг Київських гір, благословив їх і хреста на високому пагорбі поставив, прорікши про створення тут міста і про благодать Божу, що мала в цих місцях возсіяти. І знайшов там людей, і навчив їх святої віри і хрестив. Всюди, де до Христа звернутися міг, просвіщав святим хрещенням. Ще хрестилася Русь у царство грецького царя Василя Македона, в патріарство найсвятішого Фотія. В той час князівством малого ще віком князя руського Ігоря Рюриковича управляв Олег, князів родич і вихователь. Од грецького архієрея, що прийшов із Царграда в Руську землю, щоб навчити святої віри народ невірний, бажали люди бачити чудо якесь. І спитав архієрей, якого чуда вони вимагають. Вони ж сказали:
– Книга, яка навчає вашої християнської віри, хай буде кинута у вогонь і коли не згорить, тоді пізнаємо ми, що добра й істинна ваша віра і що великий Бог, котрого ти проповідуєш.
Архієрей же, уповаючи на Бога, повелів розвести перед усіма великий вогонь і, звівши руки до неба, помолився, кажучи:
– Прослав ім’я Твоє, Христе-Боже!
І це вирікши, поклав книгу Євангелія святого на вогонь, і не згоріла книга. Всі дрова погоріли, і вогонь погас, а Євангеліє залишилося ціле і нітрохи вогнем не пошкодилося. Бачачи це чудо, багато людей увірували в Христа і хрестилися. Врешті вся Русь просвітилася у дні великого князя Володимира, який спершу просвітився сам, пізнавши істинний шлях спасіння, і всіх на нього настановив – чи образом свого благочестя, чи монаршим своїм повелінням. А почалося це просвітительство так.
До Володимира, що вславився хоробрістю, самодержавством і величністю царства свого більше від усіх царів та князів на цілій землі, почали приходити різні народи, вихваляючи свою віру. Спершу прийшли магометани. І спитав їх Володимир:
– Яка є віра ваша?
Вони ж мовили:
– Віруємо в Бога на небесах сущого і маємо Божого пророка Магомета. Він дозволяє нам жінок мати, скільки хто хоче, і великими плотськими насолодами тішитися, тільки обрізатися велить, не їсти свинячого м’яса і вина не пити.
Ще й про інші діла у вірі своїй магометани говорили, нечесні й сороміцькі, що не гоже їх і описувати. Володимир же про жінок із насолодою вислухав, бо жонолюбний був, але обрізання і непиття вина не сподобалося йому. І каже їм:
– Ми не можемо без вина бути, оскільки на Русі всі веселощі й приятельства при підпитті бувають.
Приходили і від німців, і від римського папи, і від інших князів посланці. Кожен свою віру доброю називав, але жодна з них йому не сподобалася. Ще й євреї прийшли, називаючи найкращою з усіх вір свою старозаконну віру. І спитав Володимир:
– Де ж земля і царство ваше?
Вони ж мовили:
– Наша земля – Єрусалим і Палестина і околиці їхні, але оскільки прогнівили ми Бога гріхами нашими, то розіслав нас Бог по цілому світі, а землю нашу віддав християнам.
І сказав їм Володимир:
– Як же ви своєї віри інших навчаєте, а самі прокляті вашим Богом? Коли б любив вас Бог, не розсіяв би вас по чужих землях. Чи ж і нам ви бажаєте такого розсіяння?
Сказав так і вигнав їх з-перед очей своїх.
Потому прийшов від царів грецьких Василя та Константина і від патріарха цареградського Миколая Хрисоверга посол з дарами, муж достойний, красномовний і побожний Кирило Філософ. Називають його деякі історіографи не Кирилом, а Киром. Цей Філософ Кирило (чи Кир) багато бесідував із Володимиром про християнську віру, почавши від створення світу за всіма пророцтвами навіть до втілення Христового і до наділеного волею страждання і смерті на хресті заради спасіння людства і до триденного воскресіння з мертвих і вознесення на небо, як про це преподобний Нестор широко пише. Потім продовжив мову про другий прихід Христа, про воскресіння мертвих, про страшний суд, про безмежну муку, уготовану грішникам, і про віддяку праведним у небесному царстві, дав йому від тих, хто його послав, у дар велику золототканну запону. На ній хитромудрим тканням зображено було страшний суд Божий і відділення грішних од праведних. І стояли праведні по праву руку судді, з того ж правого боку і рай, і царство небесне зображені були. Грішні ж стояли ліворуч, де геєна огненна і страшні види демонські і різні у пеклі муки було зображено. На все це Володимир уважно дивився, питаючи Філософа про кожну річ. Філософ докладно оповідав йому, кажучи:
– Коли прийде Христос-Бог у славі своїй з неба на землю судити живих і мертвих і воздати кожному за діла його, тоді тих, кого знайде праведних, поставить праворуч од себе і пошле в царство небесне на вічні веселощі. Тих же, кого знайде грішних, поставить зліва і пошле їх у геєну вогненну невгасну на безмежні муки.
Володимир же почув, зітхнув і сказав:
– Блаженні ті, що стануть праворуч, горе ж тим, що будуть ліворуч.
І мовить йому Філософ:
– А коли й ти, царю, злі діла припиниш і приймеш святе хрещення, то будеш праворуч стояти, а коли в нечестивості залишишся, твоє місце зліва буде.
Володимир послухався мови Філософа і, роздумуючи, сказав:
– Зачекаю ще трохи, доки певніше розпитаюся за інші віри.
І обдарував Філософа та всіх, хто з ним прибув, відпустивши їх із честю до Царграду.
Після відходу грецького філософа скликав Володимир усіх своїх бояр та старійшин і каже їм:
– Приходили до мене від різних народів мудреці: від Магомета, і німців, і римлян, і від інших народів – кожен із них хвалив свою віру. Після всіх прийшли греки і казали над усіх багато дивного про свою віру, оповідали про піднебесні діяння з початку світу і дотепер; кажуть, що інший буде вік та інше життя. І як по смерті всі люди воскреснуть, і ще: хто добре в цьому віці робив, той у майбутньому може радіти, живучи безсмертним життям, а грішні вовіки мучитися будуть.
І сказали йому бояри його та старійшини:
– Свого ніколи ніхто не гудить, а хвалить. Ти ж, великий княже, коли хочеш вірніше істину пізнати, маєш багато мудрих людей, пошли від них найдостойніших по різних землях і народах – хай побачать і взнають усякі віри і як хто служить Богові своєму, і потім повернуться і сповістять тобі про все докладно й точно, як самовидці.
Такої поради Володимир послухав, послав мужів тямучих і розумних у різні землі споглядати віри і служби кожного народу. Вони ж, пройшовши багато країн і царств, дісталися врешті до Царграда і сказали царям грецьким Василю і Константину причину приходу свого. Царі зраділи і святому патріарху про них звістили. Патріарх же повелів прикрасити церкву і зробив свято, одягся в дорогі священичі одежі з багатьма єпископами і священиками й учинив божественну літургію. Прийшли на літургію царі з посланцями Володимира, ввели їх у церкву і поставили на такому місці, звідки їм все бачити і чути зручно було. Вони ж, бачачи несказанну красу хвали Божої, якої ніколи не бачили й не чули, дивувалися дуже і відчували себе не на землі, а на небі. Осіяло їх у цей час світло небесне, і були вони не в собі від радості духовної, якою їхні серця наповнилися. По завершенні божественної літургії царі й патріарх виявили цим руським послам велику честь і пригощення і, наділивши їх дарами великими, відпустили. А коли до Володимира повернулися, скликав Володимир бояр своїх та старійшин і повелів, щоб посланці, які повернулися, сказали перед усіма, що де бачили й чули. Ті почали розказувати все по порядку про віру кожного народу і про служби їхні, але всім слухачам недогідні були ті віри. Тоді почали розповідати, що в греків бачили.
– Коли прийшли, – казали, – в Царград, увели нас греки в церкву свою, де вони Богові своєму служать, і бачили там таку красу і славу, що її словами не передати. Одежі священиків у них пречудові і чин служби дуже чесний, а стояння на молитві людей благоговійне. Співи ж ті такі солодкі, яких ніде не чули. І пройняла нас радість така, що не відчували себе й не відали: на землі ми чи на небі. Немає такої краси і преславного богохваління на всій землі, як у греків, тому ми віримо, що істинною є їхня віра і тільки з тими людьми живе істинний Бог.
Сказали бояри Володимирові:
– Якби віра грецька не була б добра й істинна, то баба твоя Ольга не прийняла б тієї віри, а була вона жінка вельми мудра.
Тоді Володимир од благодаті Святого Духа, що діяла в ньому, почав помалу просвіщатись у розумі своєму, і пізнавати правдиву християнську віру, і бажати її. Але оскільки не було при ньому нікого, хто б його до звершення наміченого діла скоро привів, бо всі бояри й порадники тьмою нечестивства були затуманені, відклав він навернення у віру і хрещення до певного часу і вирішив піти на грецьку землю війною, захопити міста їхні і залучити християнських учителів, які б його на віру істинну наставили.