Сборник. Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

   – Еге… Он що?! Це вже значить – годі полову їсти, що торік у мене брав та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м'ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?
   А теща сидить на печі та каже:
   – Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.
   – Оце добре.
   – Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.
   – Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.
   Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.
   – Отепер піду до брата.
   Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.
   – Що це за знак? – каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.
   Прийшов, здоровкається:
   – Здоров, брате.
   – Здоров.
   – Боже тобі поможи.
   – Спасибі. – Та ще й руку подав.
   – А чого я, брате, до тебе прийшов?
   – Не знаю.
   – Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.
   – Так що ж, нехай постоїть, привези.
   – Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.
   – Та поставимо в хаті, вези.
   Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться – скриня стоїть:
   – Дядьку, що це у вас за скриня?
   – Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.
   – Бреше він.
   Повечеряли й полягали спати.
   Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.
   Коли це вранці іде багатий брат із наймитами.
   – А що, брате, ціла скриня?
   – Ціла.
   – Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.
   Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:
   – Мамо, чули, де вони беруть гроші?
   Не озивається.
   – Мабуть, заснула.
   Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:
   – Умерла?! Дивись, жінко, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить? Треба йти до попа – нехай іде ховать. Скажемо, що раптово вмерла.
   Прийшов до попа:
   – Здорові були, батюшко.
   – Здоров, здоров.
   – Ідіть ховать – мати вмерла.
   – Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.
   – Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.
   – Так, може, вона вдавилась?
   – Та, може ж, і вдавилась. Бог же її зна.
   – Ну так я прийду і поховаю.
   Прийшли і поховали тещу.
   Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тешу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує – ґвалт по селу. Питається дядька:
   – Що там таке?
   – Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.
   – А ходім, дядьку, подивимось.
   Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве – гука до наймита:
   – Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.
   Побіг Каленик до попа:
   – Здрастуйте, батюшко.
   – Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?
   – Ідіть до нас, та як можна швидше.
   – Що таке? Що таке?
   – Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.
   – Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».
   Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:
   – Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?
   – Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.
   Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.
   – А давайте, – каже, – я візьму.
   Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав закляття, забили осиковий кіл на гробі.
   – Отепер, – каже, – не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.
   Прийшли до двору. Багатий питається:
   – А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?
   – Е, ні-ні, не можна.
   – А де ж її діть?
   – Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.
   А бідний брат, що тут же стояв, каже:
   – Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. – Його зарання підучив парубок.
   – Візьми, зроби милість. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.
   Як почали ту пшеницю носить – дядько, дядина і парубок, та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:
   – Ну, слава Богу! Тепер збувся.
   А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.
   – А що, дядьку, буде з тебе?
   – Слава Богу, буде.
   Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки – карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.
   На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:
   – Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.
   Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:
   – Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!
   Коли зирк – аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий – погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.
   – Що там таке?
   – Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.
   А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур^[6] у нього лопнув з переляку.
   – Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.
   Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:
   – Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп'ять…
   – А що? Що, баба Параска прийшла?
   – Прийшла.
   – Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб усі чули…
   Прийшли до багача. Він як побачив попа, та аж чоботи йому цілує.
   – Батюшко, чи не послать до архирея? Може, в нього молитва друга, може, в нього закляття не таке, як у вас?
   – Ні, постой, постой, цей раз заховаєм, і вже закопаємо у яму не так, і вже два осикових кілки заб'єм: один у головах, а другий у ногах. Посередині хрест зроблю заступом та херувимського ладану туди засиплю, то вже не встане.
   – Оце було б і тоді так зробить, то вона б не прийшла… А беріть хто роздягайте її та понесем.
   Тільки люди баньки повитріщали та роти пороззявляли… Ніхто не хоче і підступиться – боїться. Що то воно значить, як не своєю смертю умре! Хто ж піде брати гаспидяку? Парубок стоїть коло дверей, каже:
   – Давай я роздягну і понесу.
   Роздяг і поніс. Приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки – один у головах, другий у ногах, зробили посеред гробу хрест, насипали туди херувимського ладану, піп прочитав молитву.
   – Оце, – каже, – тепер не вийде.
   – Ну, спасибі вам, батюшко. А де, батюшко, мені одежу дівать? Чи її спалить, чи поспродувать? Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.
   – Так, так, як ніхто не візьме, то спали.
   А бідний брат каже:
   – Оддай мені, брате, ту одежу.
   – Та й візьми, будь ласка.
   Пішли бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі, скільки можна було. Пішли і другий раз: набрали й вдруге по стільки ж. Пішли і втретє, набрали і втретє.
   – Ну, брат, – каже багач, – узяв одежу, бери й комору, бо як мені її спалить, то й вся оселя згорить.
   Забрали й комору, перенесли.
   – А що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?
   – Спасибі тобі, небоже.
   – А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?
   – Та цур їм, навіщо вони нам?
   – Та то я тільки так питаю.
   – У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!
   Парубок намотав на вус.
   Встав уночі, пішов на гробовище, оп'ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тешу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.
   Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, – йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться – скрізь гроші валяються; коли до скрині – аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього – і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:
   – Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп'ять прийшла!
   Той як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.
   – Що таке? Що таке?
   – Оп'ять прийшла…
   – Оп'ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…
   А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:
   – Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?
   – Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.
   Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:
   – Де батюшчин чобіт?
   А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене надприродної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт – насилу знайшли. Взув. Як дременуть – та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Той бух попові в ноги:
   – Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?
   – Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… надприродна сила… Не знаю.
   – Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.
   – Так, так, це вже не твої – це чортові гроші.
   – Так будьте ласкаві, якщо те – то б до митрополита…
   А парубок стоїть та каже:
   – А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.
   Піп як почув, то аж баньки вивалив…
   – А як же ти зробиш? Хіба можеш?
   А багатий бух йому в ноги:
   – Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.
   – Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.
   – Бери, зроби милість, я ще й рад буду.
   – Добре, так ходім же.
   Пішов у погріб, витяг тещу зі скрині, взяв на плечі.
   – А ходімо, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.
   Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.
   – Оце, – каже, – ніколи не вилізе.
   А багач од радості аж плаче:
   – Спасибі, дай Бог здоров'я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.
   Пішов парубок додому.
   – А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.
   Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали – принесли.
   – Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.
   Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.
   – Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?
   – Буде, небоже.
   – Тепер давай розпрощаємось з вами.
   – Давай, небоже.
   Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:
   – Купи, брате, худобу.
   – Продай, – каже.
   Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.

Дідова дочка й бабина дочка

   Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
   – Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
   – Добре, – відказав чоловік, – не буду брати не то її, а й ніякої, – і женитися не буду.
   Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і вдову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
   – Я вже давно цього ждала!
   От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
   Ото живуть усі вкупі – дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, – все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться – надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, – у них ніколи ласки нема.
   Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
   А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, – то й каже бабина дочка до дідової дочки:
   – Дай, – каже, – мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
   – Добре, – каже, – сестрице, на!
   Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
   – А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
   От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
   – Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
   Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, – і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
   Ото й почала баба дідові гризти голову:
   – Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б із неї!
   – Де я найму її? – каже дід.
   – Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
   Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
   Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
   – Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
   – Добре, – каже дід.
   Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.
   Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
   Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
   – Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, – вона й пішла далі. Коли біжить такий поганий собака та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказав: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
   Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
   Йде та йде, – зустрічає її жінка та й каже:
   – Здрастуй, дівчино!
   Дівчина відказала їй:
   – Доброго здоров'я!
   – Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка.
   А дівчина й каже:
   – Іду, тітонько, щоб де найнятися.
   – Наймись у мене, – сказала жінка.
   – Добре, – відказала дівчина, – наймусь.
   – У мене, – каже жінка, – невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
   – А чому ж не зумію? – каже дівчина. – Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
   Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
   – Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, – тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, – стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
   Дівчина сказала:
   – Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
   Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, – як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
   І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як скінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
   – Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
   Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
   – Хочу додому, – спасибі вам, паніматко!
   Хазяйка й каже їй:
   – Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
   А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, – сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
   Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне – аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
   – Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала – спасибі тобі!
   Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
   Їде та їде, коли дивиться – аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибіг до возика та й каже:
   – На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
   Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
   От їде – і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там і нап'юсь». От заїхала, дивиться – аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
   – Напийсь і собі набери барильце й кухлик візьми!
   Стала та дівчина пити – а вода така добра, що й зроду такої не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.
   Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
   – Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
   Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
   Приїхала та дівчина додому і гукає:
   – Ідіть, тату, забирайте добро!
   Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
   – Де ж ти, дочко, була?
   – Служила, тату, – каже дочка. – Зносьте добро!
   А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити – то те гарне, а те – ще краще!
   Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
   – Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
   Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, – сказано, заздрість бабу взяла, – то він і сказав:
   – Нехай убирається, поведу.
   Попрощались, і пішов дід із бабиною дочкою.
   Зайшли у ліс, дід і каже:
   – Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
   – Добре, – відказала бабина дочка.
   І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
   Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина відказала:
   – Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
   Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
   – Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану!
   – Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, – сказала та дівчина та й пішла далі.
   Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
   – Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
   – Та нехай тебе лиха година маже, а не я буду мазати! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
   Коли це біжить собака – такий поганий, що гидко й глянути, та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина поглянула та й каже:
   – Оце, бісів батько тебе не видав, такий поганий, а щоб я коло тебе руки каляла! А щоб ти не діждав! – і пішла бабина дочка далі, лаючись.
   Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
   – Здорова була, дівчино!
   Дівчина відказала:
   – Доброго здоров'я, тіточко!
   – Куди ти йдеш? – спиталася жінка.
   А бабина дочка й каже:
   – Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
   А жінка каже:
   – Наймись у мене, дівчино!
   – Добре, тітко, – каже дівчина. – А яке ж у вас діло?
   – Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла зробити, – сказала жінка.
   – А чому не зумію, – відказала дівчина. – Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
   – Ось що, дівчино, – каже жінка, – така твоя робота: оце тобі казани, – рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, – тільки не бійся, – то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
   – Зумію, – відказала дівчина.
   Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ – мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
   Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
   – Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись та полягали, та й не встають?
   – Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
   Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
   – Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
   Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
   Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
   Коли дивиться – аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
   – Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, – не будеш від мене намиста брати!
   От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. «Ну, – думає, – візьму пиріжків матері на гостинець!»
   Тільки злізла з воза, а піч закрилася та й каже: