Сборник. Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Ненькова сопілка і батіжок

Сини сліпого царя

   Жив десь недалеко від кінця світу один старий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні леґені, а третій недолугий, боязкий, ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп. Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх:
   – Що то ви зажурилися?
   – Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, – відповіли леґені.
   – Не знати, не знати, – сказав на те старий. – А може, й допоможу.
   І леґіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден дохтур у їх царстві не в силі його вилікувати.
   – Чи ви, діду, могли б зарадити? – зазвідали царевичі разом.
   – Сам-один я нічого не вдію, – пояснив старий дідо. – Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу, – і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі – одне потятко^[1]. Скільки разів воно защебече – стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите вітцеві очі, то нараз прозріє.
   Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.
   – Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, – сказав йому старий. – Але ти – нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!
   Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей.
   Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:
   – Хлопці, поможіть мені поховати мерця!
   Брати не хотіли йому помогти.
   – То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу – і гайда!
   Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали його дорікати:
   – А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому копаєш могилу?
   І почали сміятися з дурня.
   На те молодший брат відповів:
   – Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса – ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров'я.
   – Най буде так, ти непогано думаєш, – мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.
   Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добралися до одного міста й на ніч найняли собі зручне пристанище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.
   А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру^[2] та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже:
   – А який тобі хосен^[3], якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу – понесу тебе туди, куди ти зібрався.
   Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:
   – Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!
   Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! – захоплювався хлопець. – Йой, але клітка ще файніша! А що мені з потяти без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки – вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще звідав, нащо йому потя.
   – Мій нянько^[4] осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього потяти, можна йому повернути зір.
   Король подарував гостеві життя, та потя не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня-татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.
   Спустився він із гори, а вовк дорікає:
   – А де потя? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лиш потя зловив?!
   Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане потятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його на плечі й каже:
   – Ну, з'їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звідти татоша, але не дотуляйся до кантара.^[5]
   – Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без кантара.
   Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Татош був дуже красивий, але його кантар виглядав ще файнішим!
   «Раз уже я добрався сюди – най буде, що буде! А яке то – кінь без кантара?» – зміркував царський син.
   Ледве дотулився він до кантара – татош нараз почав гупотіти. Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:
   – Ох, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку-одиначку того й того царя!
   Леґінь узявся те зробити і попросив поради у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив:
   – Ти можеш дуже легко зробити й се діло. На зорі царська донька звикла йти по воду. Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене – я віднесу вас куди треба.
   Усе було так, як говорив вовк. І поверталися назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати:
   – Правда, було би добре дістати й красну дівчину?
   – То неможливо, – мовив хлопець.
   – А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся на одну красну дівку. А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з кантарем. Лише коли, хлопче, будеш передавати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, котра звикла до іншого повітря, могло би зашкодити в запертій кімнаті.
   Так і сталося. Молодий король був нежонатий і дуже зрадів дівчині. У світлиці, куди увійшли, відкрив усі вікна. Молодий витязь рушив у дорогу з конем-татошем, якого він дістав разом із кантарем. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця.
   Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо поспішав до скляної гори.
   Раз лишень вовк каже:
   – А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із кантарем? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив'язував, бо якщо прив'яжуть, то там уже й залишуся.
   На татоші, що постав із вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королеві чарівного коня з кантарем, а сам дістав від нього потя й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв'язаним. І що там довго говорити – коня прив'язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле, там став знову вовком і догнав царевича.
   – Видиш, видиш, – почав докоряти, – казав я тобі, що маєш робити, а ти забув за мене попросити, і я ледве зірвався із прив'язі.
   – Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?
   – Много не прошу. Раз на рік закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев'ять овець.
   – Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.
   – Айбо не забудьмо і про те, що показує нам час, – нагадав добрий вовк. – Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки. Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому місті, через котре будеш проїжджати, твоїх братів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете разом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб'ють – самі понесуть нянькові радісну новину. Словом, май розум при собі.
   Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися.
   Завертає царевич у місто і видить, що старшого й середущого братів уже ведуть на шибеницю. Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє рушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого царевича і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і потя забрали із собою.
   Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, потя не щебетало – і кров не капала із дзьоба. Сліпого царя ніхто не міг вилікувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було.
   Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його.
   По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Найшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера, що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побризкав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів – дівка заговорила, татош заіржав, потятко заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хлопець змастив вітцеві сліпі очі, а той нараз прозрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись, як щебетало потя, бо, чуючи його щебетання, раділи і люди, і звірі.
   Молодший син розповів цареві, що вчинили з ним брати. Цар страшенно розсердився і виголосив присуд – смертну кару старшому й середущому. Але молодший син не захотів своїм братам смерті й прогнав їх із дому – най ідуть, куди видять!
   А тоді царевич повінчався з красною дівицею. Старий передав йому царство. І казці кінець.

Бідний Іван і попадя

   Давним-давно жив собі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.
   Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір прийшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч.
   Каже йому попадя:
   – Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо добре зробиш – добрі гроші заплачу.
   Іван не від заробітку, то й погодився.
   От і каже йому попадя:
   – Вмер оце недавно наш батюшка і попросив перед смертю, щоб його поховали в мішку в річці в нічну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.
   Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи в річку, то і в річку, чорт з ним. Якщо йому так забандюжилось, відтаскаю». Іван і не знав того, що минулої ночі ночували в попаді три багаті попики, що попадя, побачивши в них багато грошей, підлила отрути в наливочку та й відправила їх грішні душі на той світ, а тепер вона хоче і сліди змить.
   Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мішок з попом та й каже:
   – Дивись же, кидай аж насеред річки.
   Узяв Іван мішок на плечі, аж присів, і поніс до річки. Приніс, укинув у річку та й каже:
   – Ну й важкущий-таки, видно, гріхів багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.
   Іде Іван до попаді та й думає: «Ну, добре зробив». А попадя зустріла його та й каже:
   – А як же ти, сякий-такий, носив, як він ось тут і лежить?
   Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попадя його підгонить:
   – Бери мерщій та неси, а то через тебе, ледащо, мій батюшка і в рай запізниться.
   Нічого робити, звалив Іван мішок на плечі та й поніс. Укинув попа в річку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазить. Ні. Витер Іван мокру чуприну та й пішов до попаді. «Ну, тепер уже, – дума, – відпочину».
   Та де там! Не встиг він на поріг ступнути, як попадя уже сичить:
   – Ну, вже як таких наймати, то тільки гроші платить! Як же ти, бісів сину, робиш, мішок з попом знову дома. Може, ти його й не носив?
   Розсердився Іван та й каже до попа, що в мішку:
   – Ну, тепер ти в мене не втечеш!
   Скинув мішок на плечі третій раз та й приніс до річки. Приніс, поставив мішок на березі, знайшов камінець, прив'язав та й укинув з найкрутішого берега.
   – Ху! – зітхнув Іван і поплентався до попаді, ледве ноги несе.
   Ішов він, ішов, коли глядь – з другого кінця іде батюшка з хрестом і прямо до матушки в двір (то ж батюшка повертався вдосвіта із служби Божої додому). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:
   – А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою? Спіймався! Я тебе набігаю!
   Схватив Іван камінь і вбив попа. Убив, закинув на плечі і побіг до річки бігом, бо вже починало світати. Біг, від гніву не почував ні втоми, ні ніг під собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:
   – Хто йде?
   – Чорт попа несе! – відказав Іван та й подався. Приніс до річки, прив'язав два камені до шиї та й укинув з крутого берега.
   – Аж тепер, – каже, – ти не вилізеш!
   Та й повернувся до попаді. Іде та й думає: «Бач, який святий та божий, ані стида, ні совісті; я його однією дорогою ношу, а він другою тікає. Хотів уморити чоловіка, а ще йому в рай».
   Прийшов Іван, а попадя його зустрічає рада та весела.
   – На ж, – каже, – Іване, тобі гроші за роботу, аж тепер ти молодець, батюшка не вернувся.
   Взяв Іван гроші та й каже:
   – Якби знав, що мені з вашим батюшкою така морока буде, то й не брався б. Тільки відніс його втретє, вертаюся до вас, аж глядь – з другого боку прямо в двір біжить, та ще й з хрестом. Узяла мене злість, думаю: «Так доки я за ним буду бігать?» Як тарахнув каменюкою, схватив на плечі та в річку його, ще й два камені до шиї прив'язав. Тепер уже чорта вилізе!
   – А-а-а! – закричала попадя та й зомліла.
   – Вам і сам дідько не вгодить! – сказав Іван та й пішов своєю дорогою роботи шукати.

Два брати

   Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий – бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному прийшлось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички – усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.
   Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
   – Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
   – Ну то що ж, піду.
   Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він іде, то зараз до нього і біжить.
   – Чого ти, – каже, – йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб із мене люди сміялися, як з тебе?
   – За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
   – Та що з того, що ти мені брат? Є у мене брати, не такі, як ти, а такі, як я.
   – Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.
   – Ні, – каже брат, – ніяково мені зі старцями знаться.
   – Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
   – Ні, – каже, – всі знають, що ти мені брат.
   – Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.
   – Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. – А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.
   А жінка дожидається.
   – Підождіть, – каже, – дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк – іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.
   – А що, чоловіче, заробив? Тепер, – каже, – будемо їсти. – А сама так і заголосила…
   – Що ж, жінко, не плач. Господь дасть – піду в місто, там і зароблю.
   – А що тобі брат сказав?
   – Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.
   – Та хоч би ти йому за наймита став.
   – Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
   – Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.
   Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
   – Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
   – Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?
   – Навіщо тобі?
   – Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.
   Узяв торбину та й пішов.
   Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
   – Ну, – каже, – слава тобі, Господи, буде на харч.
   Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».
   Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.
   – Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.
   Приходить до своєї хати та й стукає в двері.
   Жінка схопилась та й до дверей:
   – Хто такий?
   – Твій чоловік.
   Одчинила.
   – Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
   Ввійшов у хату – діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу – сидять, їдять.
   – Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:
   – Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб із нас хоч люди не так сміялись.
   – Добре, піду.
   Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться – стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:
   – Що тут таке, дядьку?
   – Та це продають волоцюгу.
   – Якого волоцюгу?
   – Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.
   – Чому же ви, дядьку, не візьмете?
   – А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди он подивись, який стоїть!
   Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:
   – Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
   Злодій стоїть, понурившись, та й каже:
   – Візьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.
   Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть – візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».
   Пропхавсь аж до урядників та й питається:
   – А на скільки років цей парубок продається?
   – На один.
   – А там?
   – А там як він сам схоче: схоче – служитиме ще, а не схоче – одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.
   Вийняв гроші, оддав:
   – Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.
   Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:
   – Ходім, небоже.
   Злодій поклонивсь йому.
   – Спасибі тобі, – каже, – дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.
   Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:
   – Чого ти, дядьку, журишся?
   – Ні, – каже, – я не журюсь.
   – Ні, дядьку, журишся.
   – Чого ж мені журитися?
   – А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.
   – Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.
   – Ну, дядьку, не журись.
   Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно – дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:
   – Ось, – каже, – на тобі, жінко, купив.
   – Що купив?
   – Та ось, дивись, якого парнюгу.
   – Та невже ж?
   А сама в сльози.
   – Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
   А парубок сів на лаві та й каже:
   – Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.
   Посидів трошки, посидів:
   – А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?
   – Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.
   Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:
   – Дядьку, одчини.
   Одчинив бідний хату.
   – А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.
   Коли туди – аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:
   – Спасибі тобі, парубче.
   – Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось – повечеряємо вкупі.
   Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.
   Вранці встали:
   – А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.
   – Та що ж його робить?
   – Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.
   – Так хмизу нема.
   – Ну, так завтра буде хмиз.
   – Так нема ж грошей.
   – Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд із вами живе?
   – Не питай, небоже.
   – А що ж таке?
   – Це, – каже, – брат мій живе. – А сам аж здихнув.
   – Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?
   – Та він і хвіртку замкнув, не то щоб що давав.
   – Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.
   Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.
   Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:
   – А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.
   А далі виймає ще сто карбованців:
   – А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.
   Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:
   – Спасибі ж тобі, мій голубчику!
   Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.
   – Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.
   Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.
   Багатий брат дивується.
   – Що це, – каже, – в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?
   А жінка каже:
   – А злодюга навіщо?
   – Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.
   – А де ж вони грошей набрали?
   – Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?
   А теща каже:
   – Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.
   – Оце добре.
   Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив».
   Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:
   – А що, сину, що ти там чув?
   – Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м'ясом і каша з молоком.