Страница:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, – не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, – аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
– Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.
Не завжди по правді і в суді судять
Ненаситний піп
Пан та прикажчик
Перекотиполе
Про вперту жінку
Про дідову і бабину дочку та змія
Про Івана-дурника
Про льоху-козу
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, – не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, – аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
– Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.
Не завжди по правді і в суді судять
Було собі два брати: старший був розумний, а менший – так собі, придуркуватий трохи. Через те він і не женився, бо відома річ: ніхто не хтів своєї долі зв'язувати з дурним. Ті два брати мали стару маму, а старший брат мав молоду жінку.
Одного разу дурень упав з печі і задушив маму, що лежала на припічку. От старший брат з жінкою ідуть в суд позивати його; сказали і дурневі, щоб ішов разом з ними в суд. По дорозі, куди їм треба було іти, в однім місці був яр, і тим яром весною біжить вода, і для того через нього був міст. Старший брат із жінкою пішов прямо через яр, а дурень закапризував і через міст пішов, та взяв та й звалився з мосту на жінку свого брата, та й задушив дитину.
Вони-таки ідуть в суд. От дурень взяв та дорогою назбирав каміння, зав'язав його в хустку і положив за пазуху. Як увійшли вони в суд, то старший брат з жінкою стали попереду – перед суддею, а менший став коло порога. Тут вони розказують судді діло, як було, а як тільки його запитають, чи так було, то він каже:
– Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!
А сам вийме з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, і показує. От як все уже розказали, і той дурень сам сказав, що так було – правда, і за всяким разом виймав з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, кажучи:
– Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!
То суддя думав, що то він показував гроші, що має йому дати, як він на його сторону добре осудить, сказав так:
– Ваш брат дурень і зробив то неумисне – він не знав, що то зле, маму задушив, мама стара була, і сама не сьогодні-завтра умерла б, а може, їй Бог уже таку смерть назначив; ви люди ще молоді, як Бог дасть, то ще будете мати не одну дитину, так, значить, його винуватить не можна, бо хіба він винен, що йому Бог дав такий розум.
Таким способом дурень зостався не винен. А як старший брат з жінкою вийшли з суда, то суддя, прийшовши до нього, сказав:
– А що ж ти там маєш, давай його сюди!
То він вийняв, розв'язав та й каже:
– От я вам показував оці камінці на знак того, що якби тільки ви були зло осудили на мою сторону, то я був би вас усіх позабивав.
«Ге, погана штука! – думає суддя. – І душею покривив, і грошей не узяв».
Одного разу дурень упав з печі і задушив маму, що лежала на припічку. От старший брат з жінкою ідуть в суд позивати його; сказали і дурневі, щоб ішов разом з ними в суд. По дорозі, куди їм треба було іти, в однім місці був яр, і тим яром весною біжить вода, і для того через нього був міст. Старший брат із жінкою пішов прямо через яр, а дурень закапризував і через міст пішов, та взяв та й звалився з мосту на жінку свого брата, та й задушив дитину.
Вони-таки ідуть в суд. От дурень взяв та дорогою назбирав каміння, зав'язав його в хустку і положив за пазуху. Як увійшли вони в суд, то старший брат з жінкою стали попереду – перед суддею, а менший став коло порога. Тут вони розказують судді діло, як було, а як тільки його запитають, чи так було, то він каже:
– Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!
А сам вийме з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, і показує. От як все уже розказали, і той дурень сам сказав, що так було – правда, і за всяким разом виймав з-за пазухи камінці, зав'язані в хустці, кажучи:
– Пани милостиві, ваша воля, ваша і сила, як хотіте, так і судіте!
То суддя думав, що то він показував гроші, що має йому дати, як він на його сторону добре осудить, сказав так:
– Ваш брат дурень і зробив то неумисне – він не знав, що то зле, маму задушив, мама стара була, і сама не сьогодні-завтра умерла б, а може, їй Бог уже таку смерть назначив; ви люди ще молоді, як Бог дасть, то ще будете мати не одну дитину, так, значить, його винуватить не можна, бо хіба він винен, що йому Бог дав такий розум.
Таким способом дурень зостався не винен. А як старший брат з жінкою вийшли з суда, то суддя, прийшовши до нього, сказав:
– А що ж ти там маєш, давай його сюди!
То він вийняв, розв'язав та й каже:
– От я вам показував оці камінці на знак того, що якби тільки ви були зло осудили на мою сторону, то я був би вас усіх позабивав.
«Ге, погана штука! – думає суддя. – І душею покривив, і грошей не узяв».
Ненаситний піп
Був собі заможний дядько. Прийшла смерть, і він помер. Його жінка пішла до попа та й каже йому:
– Я вам, батюшко, заплачу, що схочете, тільки до ладу поховайте мого чоловіка.
Піп радий. Убирається та й іде на похорон.
Правив-правив – скільки влізло. Прийшлося до плати, – одчиняє господиня йому сундук з мідними грошима.
– Беріть, батюшко, скільки вам треба.
Набрав піп повні кишені.
Тоді вона одчиняє ще й другий сундук із срібними грошима.
Чухається піп, що йому робить.
Бере вже він і ті гроші срібні; і в пазуху напхав, і скрізь.
А тоді вона відчиняє йому і третій сундук із золотими грошима.
Дивиться піп – що робить? Набрав уже і в дві жмені; де яка була латка – він і туди напхав.
Попрощався з господинею, подякував та й іде.
Вийшовши з хати, помітив: під хлівом висить хомут з наритниками, та й каже:
– Параско, дай мені і цього хомутця!
А вона каже:
– Візьміть, батюшко.
А піп каже:
– Надінь мені його сюди, на шию.
Наділа вона йому на шию хомута, іде він. Тоді помітив, що на полиці під хлівцем лежить брус, та й каже:
– Параско, дай мені оцього брусика, дай мені сюди його, в зуби!
Так навантажився піп більше, ніж треба. Іде він помаленьку, але наритники якось ізсунулись і попали попові під ноги. Піп заплутався у наритниках та й упав, а брус посунувся йому далі в горло – піп і помер.
– Я вам, батюшко, заплачу, що схочете, тільки до ладу поховайте мого чоловіка.
Піп радий. Убирається та й іде на похорон.
Правив-правив – скільки влізло. Прийшлося до плати, – одчиняє господиня йому сундук з мідними грошима.
– Беріть, батюшко, скільки вам треба.
Набрав піп повні кишені.
Тоді вона одчиняє ще й другий сундук із срібними грошима.
Чухається піп, що йому робить.
Бере вже він і ті гроші срібні; і в пазуху напхав, і скрізь.
А тоді вона відчиняє йому і третій сундук із золотими грошима.
Дивиться піп – що робить? Набрав уже і в дві жмені; де яка була латка – він і туди напхав.
Попрощався з господинею, подякував та й іде.
Вийшовши з хати, помітив: під хлівом висить хомут з наритниками, та й каже:
– Параско, дай мені і цього хомутця!
А вона каже:
– Візьміть, батюшко.
А піп каже:
– Надінь мені його сюди, на шию.
Наділа вона йому на шию хомута, іде він. Тоді помітив, що на полиці під хлівцем лежить брус, та й каже:
– Параско, дай мені оцього брусика, дай мені сюди його, в зуби!
Так навантажився піп більше, ніж треба. Іде він помаленьку, але наритники якось ізсунулись і попали попові під ноги. Піп заплутався у наритниках та й упав, а брус посунувся йому далі в горло – піп і помер.
Пан та прикажчик
Був такий пан ще за кріпацтва і жив самотньо, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик – собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знать? – всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там золотий, чи що, і вже всякому видно, що золотий коштує, самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, – видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять, чи й більше, а він все догоджає, а він все догоджає, а пан все більше й більше любить його, більше йому ввіряється; дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому передав, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так розповідає йому, – те так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав він та й каже:
– Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, – один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс.
– Дякую, – каже, – за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я чай пити й обідати.
– Чому? – питає пан.
– Не їм я, – каже прикажчик, – і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
– Не їм і не п'ю зроду!
Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є, та все старається. Переконався пан і в цьому.
– Як же ти так живеш? – питає якось прикажчика. – Умерти ж можна.
– Чого ж тут умирать? – каже прикажчик. – Я таку штуку знаю, що всякий може відвикнуть їсти.
– Справді?! – зрадів пан. – Так відучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
– Що ж, – каже прикажчик, – я із великим задоволеннєм, аби тільки захотіли.
– Та як же не хотіть, помилуй! – каже пан. – Коли ж ти мене відучиш? – питає.
– Та коли завгодно, – каже прикажчик, – хоч і завтра почнем.
Дождали завтрашнього дня, запряг прикажчик візка, узяв мотузку й під'їхав до ґанку.
– Як же ти мене відучиш? – питає.
– Отак і отак, – розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тому візку. А там, бачите, верст за три-чотири та було провалля й таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніяк не можна. От і приїхали вони до того провалля.
– Посидьте, – каже прикажчик, – днів три чи чотири у цьому проваллі – і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше витрат буде, та швидше наказує опустить його: «А хто запитає, де, мов, пан, скажи, – каже, – що поїхав у Київ абощо».
Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
– А що, пане, їсти хочете? – питає.
– Хочу, брате, – мовить пан.
– Нічого, паночку, це воно так зразу, – відповів прикажчик та й знову поїхав собі додому.
Приїздить знову на другий день.
– А що, паночку, їсти хочете?
– Хочу, брате, сильно! – аж ніби із серцем проказав пан.
– Нічого, нічого, паночку, – каже прикажчик та й знову поїхав.
Приїздить так і на третій день.
– А що, пане, їсти хочете?
– Хочу, – кричить пан. – Тягни скоріш!
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, важко цей день, а тоді й байдуже, побачите! – Та й поїхав додому без пана.
Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:
– А що, пане, хочеться їсти?
– Хочу! – вже ледве вимовив пан.
– Скоро не захочете, – проказав прикажчик і поїхав од того провалля.
Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:
– А що, пане, хочеться їсти?
А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.
Добре. Запряг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, поклав на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, – ледве дихає.
– Що з вами? – питають.
А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:
– Розкажи нам про нього, ти все знаєш.
А прикажчик хлипає, витираючи очі.
– Нічого, – каже, – я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.
А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери й почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.
– Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.
А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.
Полежав пан день та й Богу душу віддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз'їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!
– Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, – один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс.
– Дякую, – каже, – за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я чай пити й обідати.
– Чому? – питає пан.
– Не їм я, – каже прикажчик, – і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
– Не їм і не п'ю зроду!
Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є, та все старається. Переконався пан і в цьому.
– Як же ти так живеш? – питає якось прикажчика. – Умерти ж можна.
– Чого ж тут умирать? – каже прикажчик. – Я таку штуку знаю, що всякий може відвикнуть їсти.
– Справді?! – зрадів пан. – Так відучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
– Що ж, – каже прикажчик, – я із великим задоволеннєм, аби тільки захотіли.
– Та як же не хотіть, помилуй! – каже пан. – Коли ж ти мене відучиш? – питає.
– Та коли завгодно, – каже прикажчик, – хоч і завтра почнем.
Дождали завтрашнього дня, запряг прикажчик візка, узяв мотузку й під'їхав до ґанку.
– Як же ти мене відучиш? – питає.
– Отак і отак, – розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тому візку. А там, бачите, верст за три-чотири та було провалля й таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніяк не можна. От і приїхали вони до того провалля.
– Посидьте, – каже прикажчик, – днів три чи чотири у цьому проваллі – і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше витрат буде, та швидше наказує опустить його: «А хто запитає, де, мов, пан, скажи, – каже, – що поїхав у Київ абощо».
Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
– А що, пане, їсти хочете? – питає.
– Хочу, брате, – мовить пан.
– Нічого, паночку, це воно так зразу, – відповів прикажчик та й знову поїхав собі додому.
Приїздить знову на другий день.
– А що, паночку, їсти хочете?
– Хочу, брате, сильно! – аж ніби із серцем проказав пан.
– Нічого, нічого, паночку, – каже прикажчик та й знову поїхав.
Приїздить так і на третій день.
– А що, пане, їсти хочете?
– Хочу, – кричить пан. – Тягни скоріш!
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, важко цей день, а тоді й байдуже, побачите! – Та й поїхав додому без пана.
Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:
– А що, пане, хочеться їсти?
– Хочу! – вже ледве вимовив пан.
– Скоро не захочете, – проказав прикажчик і поїхав од того провалля.
Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:
– А що, пане, хочеться їсти?
А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.
Добре. Запряг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, поклав на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, – ледве дихає.
– Що з вами? – питають.
А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:
– Розкажи нам про нього, ти все знаєш.
А прикажчик хлипає, витираючи очі.
– Нічого, – каже, – я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.
А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери й почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.
– Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.
А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.
Полежав пан день та й Богу душу віддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз'їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!
Перекотиполе
Два парубки ходили на Басарабію заробляти грошей і одного літа заробили по двадцять карбованців, – та й ідуть уже додому. А один був дужчий од того другого та й думає собі: «Ану, вб'ю його та візьму ті двадцять карбованців, то буде вже сорок». Та й каже своєму товаришеві: «Ходімо, брате, осюдою: тут є слобідка, а в тій слобідці люди мені знайомі». Той і послухавсь.
Зайшли вони в такий степ, що нічого не видко, тільки небо та земля. Тоді цей парубок і каже: «Оттепер я тебе заріжу!» Та й почав давити, зваливши. А той каже: «Підожди, пане-брате, хоч попрощаюсь!..» А цей каже: «З ким же ти, вражий сину, будеш прощатися, що тут нікого немає?» А той таки просить його: «Не ріж, поки хоч попрощаюся з Божим світом». Та глянув по степу, – коли це котиться перекотиполе. Так він тоді й каже: «Прощавай, перекотиполе! Та гляди: будеш мені свідок». Ото сказав це та й лежить і не борониться. А той наче трошки злякавсь, а потім думає собі: «Чого мені бояться? Він до бур'янини говорив… Де вже вона кому скаже!» Ото й зарізав; узяв у його ті двадцять карбованців та й іде додому.
Приходить додому, – тут стали його питаться: «А той же де парубок, що з тобою туди ходив?» Він каже: «Зостався там, каже: не маю чого додому поспішаться, – лучче зостанусь, то, може, ще що зароблю». Ото це сказав, а люде йому й повірили.
Ото цей парубок у м'ясниці оженивсь, потім на святках поїхав із жінкою до її батька. Їдуть вони полем, аж котиться перекотиполе. Він побачив його, зараз і здумав те, що той прощавсь із перекотиполем, та й засміявсь. А жінка й почала його допитуваться: «Чого ти засміявсь, чоловіче?» Він каже: «Так собі». Ото вона як причепилась до його: «Скажи та й скажи, чоловіче!» Він собі думає: «Хіба жінка кому скаже?» Та й розказав, як він зарізав того парубка і як той з перекотиполем прощався.
Допиталась бідолашна жінка та вже й сама не рада. Як таки його жити з чоловіком-душогу-бом? А тут ще й те дума: «Як заріже й мене коли-небудь?!»
Ото приїхали вони до батька – там їх приймають так, як і треба. От цей чоловік тут упивсь добре та й почав жінку бити. А жінка й не вимовчала та й каже: «А, ти того зарізав, хочеш і мене зарізати!..» А батько зараз став питати її: що? як? Вона й розказала, що так і так було: «Він зарізав парубка за двадцять карбованців». Тоді зараз його люди з'язали та до станового, а тоді на Сибір.
Зайшли вони в такий степ, що нічого не видко, тільки небо та земля. Тоді цей парубок і каже: «Оттепер я тебе заріжу!» Та й почав давити, зваливши. А той каже: «Підожди, пане-брате, хоч попрощаюсь!..» А цей каже: «З ким же ти, вражий сину, будеш прощатися, що тут нікого немає?» А той таки просить його: «Не ріж, поки хоч попрощаюся з Божим світом». Та глянув по степу, – коли це котиться перекотиполе. Так він тоді й каже: «Прощавай, перекотиполе! Та гляди: будеш мені свідок». Ото сказав це та й лежить і не борониться. А той наче трошки злякавсь, а потім думає собі: «Чого мені бояться? Він до бур'янини говорив… Де вже вона кому скаже!» Ото й зарізав; узяв у його ті двадцять карбованців та й іде додому.
Приходить додому, – тут стали його питаться: «А той же де парубок, що з тобою туди ходив?» Він каже: «Зостався там, каже: не маю чого додому поспішаться, – лучче зостанусь, то, може, ще що зароблю». Ото це сказав, а люде йому й повірили.
Ото цей парубок у м'ясниці оженивсь, потім на святках поїхав із жінкою до її батька. Їдуть вони полем, аж котиться перекотиполе. Він побачив його, зараз і здумав те, що той прощавсь із перекотиполем, та й засміявсь. А жінка й почала його допитуваться: «Чого ти засміявсь, чоловіче?» Він каже: «Так собі». Ото вона як причепилась до його: «Скажи та й скажи, чоловіче!» Він собі думає: «Хіба жінка кому скаже?» Та й розказав, як він зарізав того парубка і як той з перекотиполем прощався.
Допиталась бідолашна жінка та вже й сама не рада. Як таки його жити з чоловіком-душогу-бом? А тут ще й те дума: «Як заріже й мене коли-небудь?!»
Ото приїхали вони до батька – там їх приймають так, як і треба. От цей чоловік тут упивсь добре та й почав жінку бити. А жінка й не вимовчала та й каже: «А, ти того зарізав, хочеш і мене зарізати!..» А батько зараз став питати її: що? як? Вона й розказала, що так і так було: «Він зарізав парубка за двадцять карбованців». Тоді зараз його люди з'язали та до станового, а тоді на Сибір.
Про вперту жінку
Один господар мав дуже вперту жінку. Якби то вперта, а розумна, то міг би ще якось жити, а ця була трохи дурнувата. Що би він не сказав, то все не так, і зробить все навпаки. Коли він хоче її словами нарозумити, то чує:
– Так буде, як я знаю, а не так, як ти…
Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:
– Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…
Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:
– Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.
– А господарство як? Залишиться на пропало?
– Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.
На другий день збирається до міста чоловік не сам – збирається і жінка. Просить він:
– Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.
– І ти лишайся, бо ти ґазда.
Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити – йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:
– Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?
– Та нікого.
Перейшли люди на той бік, а він каже:
– Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.
– А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.
– Як ідеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.
– Таки скочу. І що мені зробиш?
– Та спам'ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.
Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п'ятками блиснула.
Люди на березі аж у долоні сплеснули.
– Ого, чоловіче, ти вже повдовів!
Але чоловік не говорив ні слова.
І з кожним таке буває, хто розуму не має.
– Так буде, як я знаю, а не так, як ти…
Бачить чоловік, що з такою лише вік марно стратить, і думає, як її позбутися. Одного разу каже:
– Завтра я піду до міста на ярмарок, а ти залишайся вдома на господарстві. Най тебе Бог боронить йти зі мною до міста…
Не встиг він всього сказати, а жінка вже, як машинка:
– Ой, не буде так, як ти хочеш! Коли ти йдеш, то і я піду.
– А господарство як? Залишиться на пропало?
– Не бійся, чоловіче. Як господарство не з'їв пес без тебе, то не з'їсть і без мене. А я таки піду з тобою, бо ти мій чоловік, а я твоя жінка.
На другий день збирається до міста чоловік не сам – збирається і жінка. Просить він:
– Лишайся вдома, жінко, бо ти ґаздиня.
– І ти лишайся, бо ти ґазда.
Бачить чоловік, що марна справа з нею говорити – йде. Жінка за ним. Йдуть обоє, йшли полем, а під лісом треба було переходити широку і глибоку річку. Дійшли вони до річки, а тут зустрічаються сільські люди. Питають його:
– Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?
– Та нікого.
Перейшли люди на той бік, а він каже:
– Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.
– А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.
– Як ідеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.
– Таки скочу. І що мені зробиш?
– Та спам'ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.
Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п'ятками блиснула.
Люди на березі аж у долоні сплеснули.
– Ого, чоловіче, ти вже повдовів!
Але чоловік не говорив ні слова.
І з кожним таке буває, хто розуму не має.
Про дідову і бабину дочку та змія
Жив дід і баба, і була у них дочка. Баба вмерла. Узяв дід другу бабу із своєю дочкою. От зненавиділа баба дідову дочку:
– Де хоч, там і дінь її! – каже дідові.
Він запріг коника, посадив на санки дочку й поїхав у ліс. Їде та й їде, коли бачить, стоїть хатка на курячій ніжці, на собачій лапці.
– Хатко, хатко, не гордись, на ліс не дивись, до нас повернись!
Хатка до них повернулась, вони зайшли в хатку. Батько каже:
– Ти вари, дочко, галушечки, а я поїду в ліс дровець нарубаю.
Зварила вона галушечки, стала на порозі й гукає:
– Тату, гей! Ідіть галушечки їсти.
А там недалеко та й жив змій. Він і каже:
– Іду!
Два рази гукнула дівчина, і змій прийшов до хатки:
– Дівко, дівко, сип галушечки!
Вона каже:
– І насиплю!
– Дівко, дівко, сідай зі мною їсти!
Вона каже:
– І сяду!
От вони посідали, їдять. А мишка прибігла та й каже:
– Дівко, дівко, кинь мені галушечку, я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина й кинула їй. Мишка підбігла, з'їла, прибігла ще і каже:
– Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!
Та і дала їй. Вона підбігла, з'їла і прибігла втретє:
– Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!
Тоді змій піднявся з-за столу й каже:
– Да стукни її, щоб і не пискнула!
Вона стукнула, да не по мишці, а по столу. Перехитрила змія.
– Дівко, дівко, стели постіль! – каже змій.
– Дак і постелю.
– Дівко, дівко, лягай на полу, а я на печі, тобі на ключі, а мені каміння!
Тут до дівчини мишка прибігла та й каже:
– Ти лізь під піч, а я буду на полу і дай мені ключі.
А змій давай на піл каміння кидати. От він кине камінь, а мишка бігає по полу, кружляє, да все ключиками брязь-брязь, да все в новому місці. Ніяк змій не попаде. А тут півні заспівали. Змій десь дівся, а дівка осталась жива.
Уже вранці баба каже дідові:
– Їдь за дочкою, на тобі кошичок, позбираєш кісточки!
Аж він приїхав, коли бачить, а дочка на порозі сидить у сріблі-золоті – це все змій після себе залишив у золотій скрині.
От їде дід із дочкою, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота й каже:
– Тях-тях, дідову дочку в золоті везуть, а бабину женихи не візьмуть!
Баба ж ворота відчиняє, радіє, що дідову дочку неживу везуть. Аж бачить, що жива-здорова, ще й в золоті, в сріблі!
Давай баба діда лаяти:
– А сякий-такий!.. Вези ж і мою дочку в ліс!
От дід привіз і бабину дочку в ліс у ту саму хатку.
Привіз, а сам, як і перше, пішов нібито дров нарубати. Стала бабина дочка галушечки варити.
От прийшов змій і каже:
– Дівко, дівко, насип мені галушечок!
А бабина дочка каже:
– Не вдавить тебе, коли насиплю?
Змій тоді:
– Дівко, дівко, сідай зі мною галушечки їсти.
– Не великий пан, будеш їсти сам!
Тут і мишка прискочила:
– Дай мені галушечку!
Бабина дочка і кинула. Кинула й вдруге, а за третім разом змій каже бабиній дочці:
– Да вдар її, щоб і не пискнула!
Бабина дочка і вбила мишку.
Повечеряли. От змій і каже:
– Дівко, дівко, стели постіль!
Вона йому:
– Аж постелю!
Він тоді:
– Я буду на печі, а ти на полу, на тобі ключі, а мені каміння.
От полягали спать, а змій як кине каменюку, ключі тільки брязь-брязь, каменюка туди й полетіла. Прибив змій бабину дочку, з'їв, а кісточки у кошичок поскладав.
А баба тільки дождала ранку й каже дідові:
– Їдь за моєю дочкою!
Дід запріг коняку і поїхав. Приїхав до хатки, а в ній на стелі тільки кошичок висить. Він до нього, а там кісточки лежать!
Дід забрав кошичок і їде додому. Баба ворота відчиняє, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота і каже:
– Тях-тях! Дідову дочку женихи беруть, а злої бабиної – у кошичку кісточки везуть!
Ось так. Не будьте, дітки, злими та скупими!
– Де хоч, там і дінь її! – каже дідові.
Він запріг коника, посадив на санки дочку й поїхав у ліс. Їде та й їде, коли бачить, стоїть хатка на курячій ніжці, на собачій лапці.
– Хатко, хатко, не гордись, на ліс не дивись, до нас повернись!
Хатка до них повернулась, вони зайшли в хатку. Батько каже:
– Ти вари, дочко, галушечки, а я поїду в ліс дровець нарубаю.
Зварила вона галушечки, стала на порозі й гукає:
– Тату, гей! Ідіть галушечки їсти.
А там недалеко та й жив змій. Він і каже:
– Іду!
Два рази гукнула дівчина, і змій прийшов до хатки:
– Дівко, дівко, сип галушечки!
Вона каже:
– І насиплю!
– Дівко, дівко, сідай зі мною їсти!
Вона каже:
– І сяду!
От вони посідали, їдять. А мишка прибігла та й каже:
– Дівко, дівко, кинь мені галушечку, я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина й кинула їй. Мишка підбігла, з'їла, прибігла ще і каже:
– Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!
Та і дала їй. Вона підбігла, з'їла і прибігла втретє:
– Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!
Тоді змій піднявся з-за столу й каже:
– Да стукни її, щоб і не пискнула!
Вона стукнула, да не по мишці, а по столу. Перехитрила змія.
– Дівко, дівко, стели постіль! – каже змій.
– Дак і постелю.
– Дівко, дівко, лягай на полу, а я на печі, тобі на ключі, а мені каміння!
Тут до дівчини мишка прибігла та й каже:
– Ти лізь під піч, а я буду на полу і дай мені ключі.
А змій давай на піл каміння кидати. От він кине камінь, а мишка бігає по полу, кружляє, да все ключиками брязь-брязь, да все в новому місці. Ніяк змій не попаде. А тут півні заспівали. Змій десь дівся, а дівка осталась жива.
Уже вранці баба каже дідові:
– Їдь за дочкою, на тобі кошичок, позбираєш кісточки!
Аж він приїхав, коли бачить, а дочка на порозі сидить у сріблі-золоті – це все змій після себе залишив у золотій скрині.
От їде дід із дочкою, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота й каже:
– Тях-тях, дідову дочку в золоті везуть, а бабину женихи не візьмуть!
Баба ж ворота відчиняє, радіє, що дідову дочку неживу везуть. Аж бачить, що жива-здорова, ще й в золоті, в сріблі!
Давай баба діда лаяти:
– А сякий-такий!.. Вези ж і мою дочку в ліс!
От дід привіз і бабину дочку в ліс у ту саму хатку.
Привіз, а сам, як і перше, пішов нібито дров нарубати. Стала бабина дочка галушечки варити.
От прийшов змій і каже:
– Дівко, дівко, насип мені галушечок!
А бабина дочка каже:
– Не вдавить тебе, коли насиплю?
Змій тоді:
– Дівко, дівко, сідай зі мною галушечки їсти.
– Не великий пан, будеш їсти сам!
Тут і мишка прискочила:
– Дай мені галушечку!
Бабина дочка і кинула. Кинула й вдруге, а за третім разом змій каже бабиній дочці:
– Да вдар її, щоб і не пискнула!
Бабина дочка і вбила мишку.
Повечеряли. От змій і каже:
– Дівко, дівко, стели постіль!
Вона йому:
– Аж постелю!
Він тоді:
– Я буду на печі, а ти на полу, на тобі ключі, а мені каміння.
От полягали спать, а змій як кине каменюку, ключі тільки брязь-брязь, каменюка туди й полетіла. Прибив змій бабину дочку, з'їв, а кісточки у кошичок поскладав.
А баба тільки дождала ранку й каже дідові:
– Їдь за моєю дочкою!
Дід запріг коняку і поїхав. Приїхав до хатки, а в ній на стелі тільки кошичок висить. Він до нього, а там кісточки лежать!
Дід забрав кошичок і їде додому. Баба ворота відчиняє, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота і каже:
– Тях-тях! Дідову дочку женихи беруть, а злої бабиної – у кошичку кісточки везуть!
Ось так. Не будьте, дітки, злими та скупими!
Про Івана-дурника
Як був собі дід та баба, у їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили повозочку, щоб він з нею возився та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з'їде. Ідуть троє бурлаків і питають:
– Що се у тебе за візок, що сам, без коней, їздить?
– Се мені один пан подарував.
– Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.
– Ну добре, купіть.
– А що ж тобі за нього?
– Та що? Сто карбованців.
– Ну так, то й так.
Купили вони той візок, а дурень і каже:
– Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.
От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не іде.
– Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його вб'ємо.
От ідуть шляхом, дивляться – сидить Іван. Вони до нього:
– Давай гроші, бо будем тебе бить.
– Хоч закусимо ж перед смертю.
– Ну добре, де ж та закуска?
– Постривайте, зараз.
Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:
– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!
А він уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:
– Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?
– Е! Де взяв – найшов!
– Продай нам її.
– Ні, не продам, бо мені самому треба.
– Та продай, будь ласка.
– Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.
Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та ідуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли – нема нічого. От вони і кажуть:
– Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.
От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:
– Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.
Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:
– Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.
– Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.
Узяв ніж – та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:
– Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.
– Та я, як захочу, то вона і оживе.
Взяв паличку та й каже:
– Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
Вона і встала.
– Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.
– Купіть.
От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.
– Здорові, жіночки!
– Здорові.
– А є що обідать?
– Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.
– Так ви ще будете спориться? – Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: – Оживете, ще рано іти вам у пекло. – Узяли тую паличку і приговорюють: – Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:
– О, тепер ходім та утопим Івана.
От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:
– Рятуйте, хто в Бога вірує!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
– Піду обрятую сердешного чоловіка.
От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.
Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.
– Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!
От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:
– Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.
– Іване, повпихай і нас туди!
– Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
– Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
– Що се у тебе за візок, що сам, без коней, їздить?
– Се мені один пан подарував.
– Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.
– Ну добре, купіть.
– А що ж тобі за нього?
– Та що? Сто карбованців.
– Ну так, то й так.
Купили вони той візок, а дурень і каже:
– Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.
От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не іде.
– Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його вб'ємо.
От ідуть шляхом, дивляться – сидить Іван. Вони до нього:
– Давай гроші, бо будем тебе бить.
– Хоч закусимо ж перед смертю.
– Ну добре, де ж та закуска?
– Постривайте, зараз.
Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:
– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!
А він уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:
– Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?
– Е! Де взяв – найшов!
– Продай нам її.
– Ні, не продам, бо мені самому треба.
– Та продай, будь ласка.
– Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.
Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та ідуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли – нема нічого. От вони і кажуть:
– Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.
От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:
– Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.
Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:
– Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.
– Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.
Узяв ніж – та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:
– Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.
– Та я, як захочу, то вона і оживе.
Взяв паличку та й каже:
– Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
Вона і встала.
– Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.
– Купіть.
От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.
– Здорові, жіночки!
– Здорові.
– А є що обідать?
– Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.
– Так ви ще будете спориться? – Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: – Оживете, ще рано іти вам у пекло. – Узяли тую паличку і приговорюють: – Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:
– О, тепер ходім та утопим Івана.
От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:
– Рятуйте, хто в Бога вірує!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
– Піду обрятую сердешного чоловіка.
От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.
Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.
– Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!
От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:
– Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.
– Іване, повпихай і нас туди!
– Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
– Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
Про льоху-козу
Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок – не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», – тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, – наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
– Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! – відповів згорда чоловік.
А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
– Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. – відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
– Дай Боже щастя, вуйку!
– Дякую вам.
– Продавати женете козу? Скільки правите за неї? – спитав і не кліпнув.
– Тисячу лей! – кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
– Даю двісті.
– Давай мамі своїй! – скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
– На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?
– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.
– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.
– Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.
– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!
А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», – тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, – наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
– Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! – відповів згорда чоловік.
А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
– Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. – відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
– Дай Боже щастя, вуйку!
– Дякую вам.
– Продавати женете козу? Скільки правите за неї? – спитав і не кліпнув.
– Тисячу лей! – кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
– Даю двісті.
– Давай мамі своїй! – скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
– На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?
– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.
– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.
– Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.
– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!