Страница:
От і на третій день іде він до царя. Цар сидить, а коло його увесь чин, генерали, сенатори усі. От мужик і каже:
– Як хазяйнували ми з батьком, так оцей пан позичав у нас сто тисяч, а оцей – п'ятдесят, а цей десять, – та так на усіх по йменню зве і гроші вищитує.
Цар і пита.
А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, та:
– Правда, правда.
– А коли правда, то й заплатіть.
Треба їм платити. Той забрав гроші, та ще і цар йому щось дав, та й пішов собі.
Вівчар Василько і золоті гори
Вівчар, пан, його внук та бичок
Голий парубок
Гостина
Гуцул, чорнокнижник і цісар
Два брати
– Як хазяйнували ми з батьком, так оцей пан позичав у нас сто тисяч, а оцей – п'ятдесят, а цей десять, – та так на усіх по йменню зве і гроші вищитує.
Цар і пита.
А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, та:
– Правда, правда.
– А коли правда, то й заплатіть.
Треба їм платити. Той забрав гроші, та ще і цар йому щось дав, та й пішов собі.
Вівчар Василько і золоті гори
Жив бідний парубок Василько. Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу – мозолів набити, щоб гріш заробити.
Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:
– Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.
Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися. А той здивувався:
– Ти, леґіню, хочеш робити у мене?
– Хочу.
– То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:
– Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було – як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:
– Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.
Шкода стало красного орла, і Василько відповів:
– Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!
– Не журися, нічого не буде… – орел схопив ягня і полетів.
А хлопець боявся – довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.
– Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.
– Не гризися, не буде біди.
Орел схопив ягня і полетів.
Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.
На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:
– Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене – понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.
Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:
– Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.
– Добре, орлику!
Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:
– Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився і – гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:
– Чекай, не тікай, хто ти?
Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:
– Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?
– Золото, пане.
– Звідки маєш?
– Мені орлик дав… – і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.
Дідич попросив:
– Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару…
– Най буде й так, – погодився Василько.
Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями.
Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.
– Ти що робиш тут, пане? – питає орел.
– Овець пасу, орлику.
– Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.
– Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.
Орел відповів:
– Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.
– Бери собі одразу ягня, – утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з'їв.
А потім сказав:
– Сідай, пане, на мене!
Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:
– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.
Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:
– А де пан, вівчарю?
Василько відповів:
– Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…
– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
– Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
– Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
– Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
– Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.
Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.
Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:
– Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.
Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися. А той здивувався:
– Ти, леґіню, хочеш робити у мене?
– Хочу.
– То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:
– Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було – як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:
– Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.
Шкода стало красного орла, і Василько відповів:
– Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!
– Не журися, нічого не буде… – орел схопив ягня і полетів.
А хлопець боявся – довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.
– Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.
– Не гризися, не буде біди.
Орел схопив ягня і полетів.
Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.
На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:
– Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене – понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.
Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:
– Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.
– Добре, орлику!
Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:
– Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився і – гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:
– Чекай, не тікай, хто ти?
Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:
– Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?
– Золото, пане.
– Звідки маєш?
– Мені орлик дав… – і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.
Дідич попросив:
– Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару…
– Най буде й так, – погодився Василько.
Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями.
Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.
– Ти що робиш тут, пане? – питає орел.
– Овець пасу, орлику.
– Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.
– Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.
Орел відповів:
– Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.
– Бери собі одразу ягня, – утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з'їв.
А потім сказав:
– Сідай, пане, на мене!
Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:
– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.
Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:
– А де пан, вівчарю?
Василько відповів:
– Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…
– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
– Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
– Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
– Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
– Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.
Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:
– Чого, хлопче, співаєш?
– Аби не плакати, пане.
– Чи не пішов би ти до мене на службу?
– Та я на службі – чужі вівці пасу.
– А що тобі платять?
– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
– А де твоя мама?
– В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
– Та так.
– Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав – жінка повірила й відпустила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
– Пане, – каже новий слуга, – буду вам і вівці, і коні, і велику худобу – все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
– Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
– Та з верби, пане, погана сопілка.
– А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився – викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки – ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:
– Чуєш, Іване, навчи мене грати.
– Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
Просить малий навчити.
– Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
– Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
– Що ти, Іване, сказав?
– Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
– А бичка міг би навчити?
– Міг би й бичка.
– Знаєш що, Іване? – каже пан. – В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати – тобі добре заплачу.
– Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити – досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
– Я тобі гроші дам.
– Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
– Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок – танцюрист?
– Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
– Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:
– Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
– Добрий день, пане!
– Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
– Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
– Та що ти кажеш, Іване?
– Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
– А як далі буде, Іване?
– Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.
– Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
– Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік – треба йти до пана. Питає дідич:
– Іване, що там мій бичок робить?
– Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранні ходити.
Каже пан:
– Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
– Але ви, пане, будете мати свого суддю.
– Та добре, добре, Йване.
Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився – вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
– Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
– Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав – Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
– Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
– Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
Пан розсердився та й як улупить суддю:
– Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.
Так Іван з паном розрахувався.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:
– Чого, хлопче, співаєш?
– Аби не плакати, пане.
– Чи не пішов би ти до мене на службу?
– Та я на службі – чужі вівці пасу.
– А що тобі платять?
– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
– А де твоя мама?
– В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
– Та так.
– Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав – жінка повірила й відпустила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
– Пане, – каже новий слуга, – буду вам і вівці, і коні, і велику худобу – все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
– Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
– Та з верби, пане, погана сопілка.
– А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився – викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки – ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:
– Чуєш, Іване, навчи мене грати.
– Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
Просить малий навчити.
– Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
– Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
– Що ти, Іване, сказав?
– Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
– А бичка міг би навчити?
– Міг би й бичка.
– Знаєш що, Іване? – каже пан. – В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати – тобі добре заплачу.
– Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити – досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
– Я тобі гроші дам.
– Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
– Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок – танцюрист?
– Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
– Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:
– Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
– Добрий день, пане!
– Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
– Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
– Та що ти кажеш, Іване?
– Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
– А як далі буде, Іване?
– Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.
– Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
– Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік – треба йти до пана. Питає дідич:
– Іване, що там мій бичок робить?
– Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранні ходити.
Каже пан:
– Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
– Але ви, пане, будете мати свого суддю.
– Та добре, добре, Йване.
Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився – вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
– Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
– Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав – Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
– Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
– Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
Пан розсердився та й як улупить суддю:
– Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.
Так Іван з паном розрахувався.
Голий парубок
Жив на світі голий парубок. Лише купить собі одежину, а вночі щось увійде і поїсть, подере її. На другий день – знов голий. Подарує хтось – таке саме.
Приходить він до пана і проситься на службу. Пан подивився на нього і каже:
– Поганий з тебе наймит буде, як ти не можеш навіть на вбрання заробити.
– Буду, пане, вам добре служити.
– То служи за те, що я тебе вберу і буду годувати.
– Най буде.
Дає йому свій поношений одяг, а на ранок виходить наймит надвір голий. Пан розсердився і каже:
– Будеш тепер ходити і їздити так, як є.
Але підійшов до нього якийсь дідусь і питає:
– Чи ти, сину, такий нещасний, що так ходиш?
– Дідусю, я нічого не годен собі придбати, бо щоночі якась біда їсть і рве мою одежу.
– А ти тютюн маєш?
– Тютюн маю, бо ношу в кулаці.
– То дай закурити.
Дає дідусеві тютюну, закурили, і дід радить:
– Йди, хлопче, до пана і проси, аби він дав тобі за службу ту гранітну скалу, що стоїть серед його поля. Підеш цієї ночі туди ночувати. Але не спи, лиш дивися, що буде зі скалою робитися. Що би там не було, не займай. Лише останнє, що залишиться, злови і добре бий. Тоді будеш знати, чому голий ходиш.
Приходить наймит до пана і просить дати за службу скалу, що серед поля. Пан витріщився на нього і розсміявся.
– Я тобі, голяку, задурно даю ту скалу, бо з неї хісна не маю ніякого.
Не ночує наймит в пана, а скоро смерклося – йде спати на свою скалу. Опівночі з усього світа злізлося гаддя, вужі, ящірки, мавпи і почало той камінь гризти. Поки зазоріло, згризли до половини. Перед днем все розлазиться, розбігається, лиш одна мавпа посилено гризе скалу і пищить.
Парубок має добрий ціпок, ловить мавпу і починає добре її молотити. Вона проситься:
– Йой, чоловіче, не бий мене. Скажу тобі все, що хочеш.
Перестав бити і питає:
– Чого я вічно голий ходжу?
– На це я тобі таку раду дам. Йди на край села, там є бідненька хата, а в тій хаті дві дівчини живуть. Старша має двоє щасть: одне своє, а друге – твоє. Оженися на ній. Як будете ґаздувати, то ніколи не кажи, що щось твоє – лише жінчине.
Голий парубок закрив грішне місце лопухами і прийшов на сватання.
– Чого ти, парубче, загостив до мене? – питає його дівчина.
– Женитися.
– Та чи ти не бачиш, яка я бідна? І ти теж, певне, нічого не маєш, як без штанів та без сорочки прийшов. Де ти працював, що нічого не заробив?
– Тепер не питай, чому я голий. Буду і вбраний, лише віддавайся за мене.
Дівчина подумала і погодилася вийти заміж. Просить парубок землі у пана, але той каже:
– Коло скали, яку я тобі дав, є така рінь, що нічого рости не хоче, крім каміння. Як хочеш, то візьми собі.
Він подякував панові і говорить:
– Най то буде не моє, а жінчине.
Купує дівчина йому вбрання на весілля. Він одягнув і каже:
– То не моє, то жінчине.
Встає на другий день, а вбрання ціле – ніхто не знищив. Йде він до скали, а на ріні нема ані камінчика – чиста земля, хоч зараз ори. Посіяв господар пшеницю і промовив:
– То не моя, то жінчина.
Така пшениця вродилася, що він з ріні більше зібрав, як пан з усіх ланів. Через рік-другий став він з жінкою багатшим, як його пан. Дідич якось зустрічає його на полі і питає:
– Скажи мені, чого тобі так гарно хліб родиться? Таж ти колись голий ходив.
Він відповідає:
– Дивіться, пане, яка цього року моя пшениця буде. Зелена, дорідна, густа.
Нараз пшениця пожовтіла, почала сохнути, падати. Але господар говорить:
– Я забувся, що то не моя пшениця, а жінчина.
Пшениця знову стала весела – зазеленіла, зашуміла.
А господар каже до пана:
– Бачите, пане, що то не мій хліб…
І казка ця не моя. Я почув її від одного діда старого.
Приходить він до пана і проситься на службу. Пан подивився на нього і каже:
– Поганий з тебе наймит буде, як ти не можеш навіть на вбрання заробити.
– Буду, пане, вам добре служити.
– То служи за те, що я тебе вберу і буду годувати.
– Най буде.
Дає йому свій поношений одяг, а на ранок виходить наймит надвір голий. Пан розсердився і каже:
– Будеш тепер ходити і їздити так, як є.
Але підійшов до нього якийсь дідусь і питає:
– Чи ти, сину, такий нещасний, що так ходиш?
– Дідусю, я нічого не годен собі придбати, бо щоночі якась біда їсть і рве мою одежу.
– А ти тютюн маєш?
– Тютюн маю, бо ношу в кулаці.
– То дай закурити.
Дає дідусеві тютюну, закурили, і дід радить:
– Йди, хлопче, до пана і проси, аби він дав тобі за службу ту гранітну скалу, що стоїть серед його поля. Підеш цієї ночі туди ночувати. Але не спи, лиш дивися, що буде зі скалою робитися. Що би там не було, не займай. Лише останнє, що залишиться, злови і добре бий. Тоді будеш знати, чому голий ходиш.
Приходить наймит до пана і просить дати за службу скалу, що серед поля. Пан витріщився на нього і розсміявся.
– Я тобі, голяку, задурно даю ту скалу, бо з неї хісна не маю ніякого.
Не ночує наймит в пана, а скоро смерклося – йде спати на свою скалу. Опівночі з усього світа злізлося гаддя, вужі, ящірки, мавпи і почало той камінь гризти. Поки зазоріло, згризли до половини. Перед днем все розлазиться, розбігається, лиш одна мавпа посилено гризе скалу і пищить.
Парубок має добрий ціпок, ловить мавпу і починає добре її молотити. Вона проситься:
– Йой, чоловіче, не бий мене. Скажу тобі все, що хочеш.
Перестав бити і питає:
– Чого я вічно голий ходжу?
– На це я тобі таку раду дам. Йди на край села, там є бідненька хата, а в тій хаті дві дівчини живуть. Старша має двоє щасть: одне своє, а друге – твоє. Оженися на ній. Як будете ґаздувати, то ніколи не кажи, що щось твоє – лише жінчине.
Голий парубок закрив грішне місце лопухами і прийшов на сватання.
– Чого ти, парубче, загостив до мене? – питає його дівчина.
– Женитися.
– Та чи ти не бачиш, яка я бідна? І ти теж, певне, нічого не маєш, як без штанів та без сорочки прийшов. Де ти працював, що нічого не заробив?
– Тепер не питай, чому я голий. Буду і вбраний, лише віддавайся за мене.
Дівчина подумала і погодилася вийти заміж. Просить парубок землі у пана, але той каже:
– Коло скали, яку я тобі дав, є така рінь, що нічого рости не хоче, крім каміння. Як хочеш, то візьми собі.
Він подякував панові і говорить:
– Най то буде не моє, а жінчине.
Купує дівчина йому вбрання на весілля. Він одягнув і каже:
– То не моє, то жінчине.
Встає на другий день, а вбрання ціле – ніхто не знищив. Йде він до скали, а на ріні нема ані камінчика – чиста земля, хоч зараз ори. Посіяв господар пшеницю і промовив:
– То не моя, то жінчина.
Така пшениця вродилася, що він з ріні більше зібрав, як пан з усіх ланів. Через рік-другий став він з жінкою багатшим, як його пан. Дідич якось зустрічає його на полі і питає:
– Скажи мені, чого тобі так гарно хліб родиться? Таж ти колись голий ходив.
Він відповідає:
– Дивіться, пане, яка цього року моя пшениця буде. Зелена, дорідна, густа.
Нараз пшениця пожовтіла, почала сохнути, падати. Але господар говорить:
– Я забувся, що то не моя пшениця, а жінчина.
Пшениця знову стала весела – зазеленіла, зашуміла.
А господар каже до пана:
– Бачите, пане, що то не мій хліб…
І казка ця не моя. Я почув її від одного діда старого.
Гостина
Були собі чоловік та жінка. Молоді ще обоє, дітей не мали, жили на хуторі, далеко від села і мало з людьми зналися, то й сумували, що ні вони до людей, ні люди до них не ходять. Обридло їм таке самотнє життя, і вони собі надумали ось що:
– Ти, чоловіче, – каже жінка, – іди собі куди-небудь сьогодні з дому та переночуй, а завтра в обідню пору прийдеш до мене неначебто в гості, а наступного дня я до тебе прийду.
– Добре, – каже чоловік.
Та й пішов. Десь блукав по лісу до вечора, ліг під копицею сіна, переночував, дожидається того завтрашнього дня. А жінка вдосвіта заходилася по хазяйству: спекла пиріжків, курку, наварила локшини до молока, спряжила кабакових зернят та ще й наварила варенухи. До сніданку зовсім упоралася, причепурилася гарненько, сіла на лаві та й дожидає свого гостя.
А тут і гість у хату:
– Здоровенькі були! Як ви тут, Бог милував?
– Та ще до якого часу, Богу дякувати! Живемо нічого собі. А ви ж як?
– Та так собі, не дуже-то!
– Ну, то сідайте ж у нашій хаті, дорогим гостем будете!
– Спасибі! Сядемо.
Отут вона йому зараз на стіл і печене, і варене, поштує та припрошує. І отак вони собі любенько їли, пили, гуляли, що й незчулися, коли й смеркло.
– Тепер же, чоловіче, я піду, а ти тут зоставайся, та давай усьому порядок. Просо на кашу стовчи, там у горшку сметана, то масла збий, та на курчат поглядай, щоб ворона не похапала, а я піду. Трохи мені тільки неначе боязно, як ти тут даси собі раду!
– Та не бійся, жінко! Невже ж таки я дурніший за бабу! Все справлю – побачиш!
Пішла вона, а за нею побіг в ліс і цуцик Рябко. Чоловік ліг і зараз захропів. Прокинувся наступного дня, аж сонечко вже високо. «Е, нічого, до обіду упораюся! Хіба тут великого розуму треба? Перше всього – затопити піч, а там все вже піде, як по маслу».
Затопив і почав товкти просо в ступі на кашу, та згадав про той горщик із сметаною – дістав з полиці, прив'язав собі ззаду на спині до пояса – думає: «За одним заходом і пшоно стовчу, і масло зіб'ю».
Виліз на ступу – товче, той горщик і собі товчеться по спині та підскакує, аж виляски йдуть, а та сметана хлюпається і на спину, і на землю, а він товче!
Коли чує: кури закричали. Він прожогом надвір, аж капосна ворона несе одне курча.
«Е! Стривай же, я ж тобі штуку встругну!»
Загнав курчат в сіни, половив, пов'язав валом одне до одного і випустив знову надвір. Спіймав гуску, зарізав її і почав скубти. Скуб, скуб та й пригадав, що ще закришки немає на борщ, і корова в оборі не годована, і недоєна, бо реве, аж обора гуде! Схопив відро і дійницю, та до корови, аж тут здоровенна шуліка як ухопе одне курча, а за ним всі десятеро так і поїхали вгору, і як язиком їх злизало!
– А сто ж чортів його матері з такою роботою!
Та нічого не вдієш. Забув з досади і про корову, і повернувся до хати. Та знов до ступи. Висипав пшоно в горщик, до діжки – аж в ній і води нема.
– А не сто чортів його матері з такою роботою!
Побіг по воду, налив у горщик та до печі, аж там все вигоріло і погасло.
– Чи не сто чортів!
Сюди, туди за сокирою, але, згадавши, що жінка часом ховає дрова під піл, поліз туди… аж нема!
– Чи не сто чортів з такою…
Аж тут двері – рип! І входить жінка, а за нею рябенький песик, що ходив з нею в ліс.
Поздоровкалась до нього – сіла на лаву та й сидить. А кругом таке, що хоч з хати тікай! Хата не метена, пір'я по всій хаті, чоловік її увесь в сметані і в пір'ї – чиста проява! А той песик був голодний, хвать ту гуску та ходу з хати!
– О дивіться, дивіться, – каже жінка, – ваша цюця та вашу гусю вхопила!
Тут уже він не видержав:
– І не сто ж чортів твоїй матері!.. А ти ж чия?! А ти ж чия?!
Та вже довіку заріклися в гості ходити!
– Ти, чоловіче, – каже жінка, – іди собі куди-небудь сьогодні з дому та переночуй, а завтра в обідню пору прийдеш до мене неначебто в гості, а наступного дня я до тебе прийду.
– Добре, – каже чоловік.
Та й пішов. Десь блукав по лісу до вечора, ліг під копицею сіна, переночував, дожидається того завтрашнього дня. А жінка вдосвіта заходилася по хазяйству: спекла пиріжків, курку, наварила локшини до молока, спряжила кабакових зернят та ще й наварила варенухи. До сніданку зовсім упоралася, причепурилася гарненько, сіла на лаві та й дожидає свого гостя.
А тут і гість у хату:
– Здоровенькі були! Як ви тут, Бог милував?
– Та ще до якого часу, Богу дякувати! Живемо нічого собі. А ви ж як?
– Та так собі, не дуже-то!
– Ну, то сідайте ж у нашій хаті, дорогим гостем будете!
– Спасибі! Сядемо.
Отут вона йому зараз на стіл і печене, і варене, поштує та припрошує. І отак вони собі любенько їли, пили, гуляли, що й незчулися, коли й смеркло.
– Тепер же, чоловіче, я піду, а ти тут зоставайся, та давай усьому порядок. Просо на кашу стовчи, там у горшку сметана, то масла збий, та на курчат поглядай, щоб ворона не похапала, а я піду. Трохи мені тільки неначе боязно, як ти тут даси собі раду!
– Та не бійся, жінко! Невже ж таки я дурніший за бабу! Все справлю – побачиш!
Пішла вона, а за нею побіг в ліс і цуцик Рябко. Чоловік ліг і зараз захропів. Прокинувся наступного дня, аж сонечко вже високо. «Е, нічого, до обіду упораюся! Хіба тут великого розуму треба? Перше всього – затопити піч, а там все вже піде, як по маслу».
Затопив і почав товкти просо в ступі на кашу, та згадав про той горщик із сметаною – дістав з полиці, прив'язав собі ззаду на спині до пояса – думає: «За одним заходом і пшоно стовчу, і масло зіб'ю».
Виліз на ступу – товче, той горщик і собі товчеться по спині та підскакує, аж виляски йдуть, а та сметана хлюпається і на спину, і на землю, а він товче!
Коли чує: кури закричали. Він прожогом надвір, аж капосна ворона несе одне курча.
«Е! Стривай же, я ж тобі штуку встругну!»
Загнав курчат в сіни, половив, пов'язав валом одне до одного і випустив знову надвір. Спіймав гуску, зарізав її і почав скубти. Скуб, скуб та й пригадав, що ще закришки немає на борщ, і корова в оборі не годована, і недоєна, бо реве, аж обора гуде! Схопив відро і дійницю, та до корови, аж тут здоровенна шуліка як ухопе одне курча, а за ним всі десятеро так і поїхали вгору, і як язиком їх злизало!
– А сто ж чортів його матері з такою роботою!
Та нічого не вдієш. Забув з досади і про корову, і повернувся до хати. Та знов до ступи. Висипав пшоно в горщик, до діжки – аж в ній і води нема.
– А не сто чортів його матері з такою роботою!
Побіг по воду, налив у горщик та до печі, аж там все вигоріло і погасло.
– Чи не сто чортів!
Сюди, туди за сокирою, але, згадавши, що жінка часом ховає дрова під піл, поліз туди… аж нема!
– Чи не сто чортів з такою…
Аж тут двері – рип! І входить жінка, а за нею рябенький песик, що ходив з нею в ліс.
Поздоровкалась до нього – сіла на лаву та й сидить. А кругом таке, що хоч з хати тікай! Хата не метена, пір'я по всій хаті, чоловік її увесь в сметані і в пір'ї – чиста проява! А той песик був голодний, хвать ту гуску та ходу з хати!
– О дивіться, дивіться, – каже жінка, – ваша цюця та вашу гусю вхопила!
Тут уже він не видержав:
– І не сто ж чортів твоїй матері!.. А ти ж чия?! А ти ж чия?!
Та вже довіку заріклися в гості ходити!
Гуцул, чорнокнижник і цісар
Один гуцул мав трьох синів. Поля у них не було, і кепсько їм жилося. Найстарший син сказав:
– У нас нема, неню, за що рукою зачепитися. Що мені тут робити? Піду я у світ, може, там десь знайду свою долю…
– Іди, сину, – мовив йому батько.
Найстарший поклав хліба у торбину та й пішов, куди очі дивилися. Не минав дорогою ні сіл, ні міст.
І всюди питав, чи нема десь муки на руки. Але ніде не міг знайти роботи. Якось на роздоріжжі здибав чоловіка з довгою бородою.
– Куди, леґіню, йдеш? – питає той.
– Шукаю муки на руки.
Бородатий втішився:
– А ти б не найнявся до мене на службу?
– А чого би ні?
– Та чи вмієш читати й писати?
– Аякже, ще й як! – похвалився парубок, хоч сам не знав ні одної букви.
Бородатий посміхнувся й каже:
– Письменного наймита я не потребую…
Найстарший син вернувся додому.
– Нема добра у світі… – сказав батькові.
А середущий проситься:
– Пустіть тепер мене шукати гараздів.
– Іди, сину, – погодився батько.
Середущий пішов. Довго блукав дорогами, бував у селах і містах, але ніде не знайшов роботи. А на роздоріжжі якось його здибав бородатий чоловік.
– Куди йдеш? – спитав.
– Хочу десь заробити…
– А ти не пішов би до мене служити?
– Піду, чого ж ні?
– А читати і писати вмієш?
– Го-го, дуже добре! – похвалився леґінь, хоч ніколи в руках не тримав ні книжки, ні пера.
– Письменного наймита я не потребую. Іди собі далі… – засміявся бородач.
І середущий син вернувся до рідної хати.
– Нема добра на світі, – сказав батькові.
Проситься найменший:
– Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…
– Іди, сину, – відповів старий.
Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і – гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.
– Куди ти йдеш, леґінику?
– Шукаю роботу…
– А читати і писати вмієш?.
– Не вмію, чоловіче, – схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.
– Такий наймит мені вже потрібний…
– А яка робота?
– Будеш стирати порохи з книжок.
Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:
– Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?
– Віддав, а що?
– Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.
– Дякую тобі, добра жінко.
Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.
А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:
– Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.
Чоловік прийшов до чорнокнижника:
– Хочу забрати свого сина.
Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:
– Між ними є твій син, мусиш його впізнати…
– Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?
– Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.
– Бідна моя голова – що маю робити? – забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: – Ади, це мій син…
Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:
– Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.
– Ходім, сину, – погодився батько.
Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:
– Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.
– Добре, сину, зроблю так, як кажеш.
Син обернувся на коня – білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:
– Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.
Варта зупинила чоловіка:
– Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.
– Куди? їду на ярмарок продавати коника.
Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.
– Ведіть сюди гуцула!
Привели верхівця, і цісар спитав:
– Що хочеш за коня?
– Торбу золотих, – відповів чоловік.
Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.
– Нащо береш вуздечку? – спитав цісар.
– Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна, та ще й золота.
Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили додому.
А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!
– У нас нема, неню, за що рукою зачепитися. Що мені тут робити? Піду я у світ, може, там десь знайду свою долю…
– Іди, сину, – мовив йому батько.
Найстарший поклав хліба у торбину та й пішов, куди очі дивилися. Не минав дорогою ні сіл, ні міст.
І всюди питав, чи нема десь муки на руки. Але ніде не міг знайти роботи. Якось на роздоріжжі здибав чоловіка з довгою бородою.
– Куди, леґіню, йдеш? – питає той.
– Шукаю муки на руки.
Бородатий втішився:
– А ти б не найнявся до мене на службу?
– А чого би ні?
– Та чи вмієш читати й писати?
– Аякже, ще й як! – похвалився парубок, хоч сам не знав ні одної букви.
Бородатий посміхнувся й каже:
– Письменного наймита я не потребую…
Найстарший син вернувся додому.
– Нема добра у світі… – сказав батькові.
А середущий проситься:
– Пустіть тепер мене шукати гараздів.
– Іди, сину, – погодився батько.
Середущий пішов. Довго блукав дорогами, бував у селах і містах, але ніде не знайшов роботи. А на роздоріжжі якось його здибав бородатий чоловік.
– Куди йдеш? – спитав.
– Хочу десь заробити…
– А ти не пішов би до мене служити?
– Піду, чого ж ні?
– А читати і писати вмієш?
– Го-го, дуже добре! – похвалився леґінь, хоч ніколи в руках не тримав ні книжки, ні пера.
– Письменного наймита я не потребую. Іди собі далі… – засміявся бородач.
І середущий син вернувся до рідної хати.
– Нема добра на світі, – сказав батькові.
Проситься найменший:
– Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…
– Іди, сину, – відповів старий.
Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і – гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.
– Куди ти йдеш, леґінику?
– Шукаю роботу…
– А читати і писати вмієш?.
– Не вмію, чоловіче, – схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.
– Такий наймит мені вже потрібний…
– А яка робота?
– Будеш стирати порохи з книжок.
Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:
– Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?
– Віддав, а що?
– Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.
– Дякую тобі, добра жінко.
Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.
А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:
– Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.
Чоловік прийшов до чорнокнижника:
– Хочу забрати свого сина.
Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:
– Між ними є твій син, мусиш його впізнати…
– Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?
– Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.
– Бідна моя голова – що маю робити? – забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: – Ади, це мій син…
Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:
– Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.
– Ходім, сину, – погодився батько.
Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:
– Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.
– Добре, сину, зроблю так, як кажеш.
Син обернувся на коня – білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:
– Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.
Варта зупинила чоловіка:
– Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.
– Куди? їду на ярмарок продавати коника.
Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.
– Ведіть сюди гуцула!
Привели верхівця, і цісар спитав:
– Що хочеш за коня?
– Торбу золотих, – відповів чоловік.
Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.
– Нащо береш вуздечку? – спитав цісар.
– Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна, та ще й золота.
Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили додому.
А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!
Два брати
Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий – бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному пришилось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички – усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.
Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
– Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
– Ну то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.
– Чого ти, – каже, – йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?
– За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
– Та що з того, що ти мені брат? Є у мене, брати, не такі, як ти, а такі, як я.
– Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.
– Hi, – каже брат, – ніяково мені зі старцями знаться.
– Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
– Ні, – каже, – всі знають, що ти мені брат.
Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
– Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
– Ну то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.
– Чого ти, – каже, – йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?
– За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
– Та що з того, що ти мені брат? Є у мене, брати, не такі, як ти, а такі, як я.
– Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.
– Hi, – каже брат, – ніяково мені зі старцями знаться.
– Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
– Ні, – каже, – всі знають, що ти мені брат.