Сборник. Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

   Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів – усіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
   – Гарна робота! – хвалить ігумен. – Як живий!
   – Тільки навіщо апостолові, – каже ігумен, – грішне тіло? Чи не можна без нього?
   – Можна й без нього, – озивається різчик, – для нас це пусте діло, вмить одріжемо!
   І вже бере різчик у руки долото… Ex, як почув це староста, як зірветься з місця та – плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
   А різчик як закричить:
   – Держіть їх! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
   Ну, тут ігумен став просити різчика, покинь, мовляв, долото, чоловіче, нехай уже буде так, як є…
   Отак визволила жінка свого чоловіка з біди. А то б повісили, неодмінно повісили б!

Двом помогло

   В одному селі люди перестали ходити до церкви. Стогне піп, немає доходу. З боку церкви жив крамар, йому теж від цього гірше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.
   Одного разу крамар приходить до попа та й каже:
   – Знаєте, батюшко, що?
   – А що? – каже піп.
   – Давайте об'явимо «чудо Господнє»: ніби у вас в церкві ікона обновилась. Будуть люди йти, і вам буде виручка, і до мене будуть у крамницю заходити.
   – Оце добре ти придумав, – зрадів піп.
   На другий день піп почав розповідати скрізь, що в церкві обновилася ікона і милує людей.
   Повалили люди до церкви. А крамар мерщій в город та накупив ладану, свічок, оливи.
   Пішла торгівля. Зажили піп з крамарем.
   Одного разу заходить в крамницю чолов'яга на милиці.
   – Здрастуйте, – привітався він до крамаря, – дайте, будьте ласкаві, ладанцю.
   Крамар важить ладан та й питає дядька:
   – До ікони приїхали?
   – Еге, – відповідає той. – Кажуть, що у вас тут ікона обновилася та й людей милує.
   – Обновилася й людей милує, – відповідає крамар.
   – Та й що ж, і помагає воно людям?
   – Якже, якже, помагає! – каже крамар.
   – Чи всім же помагає? – питає дядько.
   – От за це не скажу, чи всім, чи ні, – каже крамар. – Знаю, двом добре помогло.

Дивакуватий Панас

   Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
   – Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
   Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».
   Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
   – Чого ви, ґаздине, плачете?
   Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
   – А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
   – Пораджу, ґаздине.
   – То ходи до хати.
   Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.
   А ґаздиня каже:
   – Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
   – Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
   – Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
   – Дайте мені жменю кукурудзи.
   Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.
   – Оце, – каже, – такі їх дійки.
   Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.
   Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
   – Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
   – Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
   – Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
   – Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
   – Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
   Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
   А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.
   – Гей, він мене, відай, обманув.
   Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
   – А де ж кінь? – питає жінка.
   – Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
   А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.
   Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:
   – Слухай, звідки ти?
   – Здалеку.
   – Куди йдеш?
   – Шукаю служби.
   А один з цих пияків каже:
   – Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.
   – Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.
   – Як так, то я тебе поведу.
   Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
   – Вам наймита треба?
   – Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
   – Я міг би служити й чотири роки.
   – Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
   – Добре.
   Каже ґазда до жінки:
   – Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.
   При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.
   Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.
   Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.
   Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне – хлібом закусить.
   Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
   – Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
   Вчув це ґазда і каже:
   – Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.
   – Що будемо полуднувати, як нема що?
   – Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
   – Добре, я можу й двома руками махати.
   Помахали руками, та й «обід» закінчився.
   – Ходімо, – каже ґазда, – коси клепати.
   Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.
   Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
   – Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
   Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
   – Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.
   Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.
   – Ти що робиш?
   – Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
   Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.
   Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
   Вранці будить ґазда:
   – Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
   Запряг Панас волів і чує таке:
   – Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
   Дала йому ґаздиня сухар і каже:
   – Розмочи десь у воді та й з'їж.
   Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.
   На це надходить ґазда:
   – Ти що робиш?
   – Те, що ви казали.
   – Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!
   Дивиться, а то ще не все.
   – Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його в п'ять пар коней не витягнуть.
   – Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.
   – Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.
   – Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.
   Відвернули воза, наложили дров повну фіру – їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть.
   Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:
   – Пора пригальмувати.
   – Вже, ґаздо, само гальмує.
   Подивився ґазда.
   – Бовване! Та ми без колеса ідемо?!
   Панас мовчить.
   – Та, бовване, чому не обзиваєшся?!
   Подав голос:
   – Ви ж грозили; що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.
   – Ну, говори.
   – Та колесо ще в лісі злетіло.
   Ґазда аж кипить зі злості.
   – Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.
   Прибіг додому.
   – Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.
   – Десь у стодолі є – візьми.
   Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав-погаратав, скидав усе в мішок – на плечі й приносить на гору.
   – Ти що в мішку несеш?
   – Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.
   Ґазда почав скрипіти зубами.
   – Слухай, йди додому й принеси колесо.
   – Як, – питає, – нести?
   – Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада – лише неси, бо ми до півночі тут просто'імо!
   – Добре.
   Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.
   – Колесо несу! – так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.
   Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе… Ґазда чекав-чекав – уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.
   – Жінко, ти наймита не виділа?
   – Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.
   Він – до сусіда, а сусід каже:
   – То не наймит, а якийсь вар'ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.
   Шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.
   Зустрів Панаса коло попа:
   – Ти куди йдеш?
   – Вже піп і громада бачили, що я колесо несу, – ще покажу дякові і йдемо.
   – Ти вже чисто звар'ював! Не неси далі.
   – Це ви, ґаздо, казали.
   Приходить господар додому й говорить жінці:
   – Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.
   Кличе Панаса й каже:
   – Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.
   – Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.
   – Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.
   Взяв наймит гроші, дав п'ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.
   І все.

Дідова дочка й бабина дочка

   Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
   – Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
   – Добре, – відказав чоловік, – не буду брати не то її, а й ніякої, – і женитися не буду.
   Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і вдову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
   – Я вже давно цього ждала!
   От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
   Ото живуть усі вкупі – дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, – все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться – надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, – у них ніколи ласки нема.
   Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
   А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, – то й каже бабина дочка до дідової дочки:
   – Дай, – каже, – мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
   – Добре, – каже, – сестрице, на!
   Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
   – А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
   От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
   – Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
   Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, – і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
   Ото й почала баба дідові гризти голову:
   – Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
   – Де я найму її? – каже дід.
   – Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
   Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
   Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
   – Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
   – Добре, – каже дід.
   Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.
   Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
   Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
   – Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, – вона й пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
   Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
   Йде та йде, – зустрічає її жінка та й каже:
   – Здрастуй, дівчино!
   Дівчина відказала їй:
   – Доброго здоров'я!
   – Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка.
   А дівчина й каже:
   – Іду, тітонько, щоб де найнятися.
   – Наймись у мене, – сказала жінка.
   – Добре, – відказала дівчина, – наймусь.
   – У мене, – каже жінка, – невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
   – А чому ж не зумію? – каже дівчина. – Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
   Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
   – Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, – тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, – стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
   Дівчина сказала:
   – Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
   Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, – як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
   І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
   – Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
   Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
   – Хочу додому, – спасибі вам, паніматко!
   Хазяйка й каже їй:
   – Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
   А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, – сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
   Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне – аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
   – Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала – спасибі тобі!
   Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
   Їде та їде, коли дивиться – аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
   – На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
   Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
   От їде – і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». От заїхала, дивиться – аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
   – Напийсь і собі набери барильце й кухлик візьми!
   Стала та дівчина пити – а вода така добра, що й зроду такої не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі. Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
   – Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
   Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
   Приїхала та дівчина додому і гукає:
   – Ідіть, тату, забирайте добро!
   Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
   – Де ж ти, дочко, була?
   – Служила, тату, – каже дочка. – Зносьте добро!
   А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити – то те гарне, а те – ще краще!
   Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
   – Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
   Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, – сказано, заздрість бабу взяла, – то він і сказав:
   – Нехай убирається, поведу.
   Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
   Зайшли у ліс, дід і каже:
   – Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
   – Добре, – відказала бабина дочка.
   І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
   Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина відказала:
   – Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
   Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
   – Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану!
   – Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, – сказала та дівчина та й пішла далі.
   Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
   – Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
   – Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
   Коли це біжить собака – така погана, що гидко й глянути, та:
   – Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені, – я тобі у великій пригоді стану!
   Дівчина поглянула та й каже:
   – Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! – і пішла бабина дочка далі, лаючись.
   Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
   – Здорова була, дівчино!
   Дівчина відказала:
   – Доброго здоров'я, тіточко!
   – Куди ти йдеш? – спиталася жінка.
   А бабина дочка й каже:
   – Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
   А жінка каже:
   – Наймись у мене, дівчино!
   – Добре, тітко, – каже дівчина. – А яке ж у вас діло?
   – Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, – сказала жінка.
   – А чому не зумію, – відказала дівчина. – Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
   – Ось що, дівчино, – каже жінка, – така твоя робота: оце тобі казани, – рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, – тільки не бійся, – то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
   – Зумію, – відказала дівчина.
   Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ – мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
   Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
   – Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
   – Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
   Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
   – Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
   Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
   Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
   Коли дивиться – аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
   – Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, – не будеш від мене намиста брати!
   От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. «Ну, – думає, – візьму пиріжків матері на гостинець!»
   Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:
   – Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
   Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
   – Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
   Заплакала дівчина та й поїхала далі.
   Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:
   – Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, – не будеш з мене і яблучок зривати!
   Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
   Ото приїхала у двір до батька й гукає:
   – Ідіть, тату, заберіть добро!
   Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, – аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
   – Дочко, що це таке?
   Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
   – Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
   Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Дідові поради

   У давні часи були такі порядки, що при війську служили по дванадцять літ. Збираються додому три вояки – викторівський, комарівський і боднарівський – з оцих-таки наших сіл.
   Нічого вони не заслужили за довгі роки, лише видали їм на дорогу по одному дукату.
   Йшли вони цілий день, аж захопила їх ніч у дорозі. Треба до когось проситися переночувати. Увійшли до найближчої хати. Живуть тут дві жінки – стара і молода, два чоловіки – старий і молодий.
   Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.
   Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:
   – Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?
   – Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.