Страница:
– Беріть його і дайте йому сто різок, так, аби його винесли на верети й викинули за браму. А коли ні, то зацькуйте собаками.
А Василь як візьме скрипку в руки, як заграє, то пан не шукав де пані, а вхопив кухарку, пані хапнула фірмана, тут не втрималися й гайдуки в торбі – все танцює, як безумне. Пан змучився, піт йому очі заливає, просить він:
– Чоловіче, дам тобі, що сам хочеш, лише перестань грати.
– Собі я нічого не хочу. Хочу – цілому селу волі.
– Я дам.
– Коли даси, то відпущу тебе, а коли ні, то своє життя скінчиш в оцій торбі, де тепер твої гайдуки…
Василь перестав грати, пан вздрів, що біда, сів за стіл і підписав цілому селу волю. Василь тоді каже:
– Щоби тому чоловікові, який їздив до млина, не впав волос з голови й воли не смієш у нього відбирати.
Каже пан:
– Я всім волю дарую, даруй мені життя.
А пані так вхлипалася, що не питала крісла, а впала на лавку, розпростерла руки – вмирає. Усі слуги лягли покотом.
Подивився Василь та й пішов далі, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дійшов до столичного міста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дівчину, а піп загробну молитву читає.
Питає Василь:
– Люди, що це у вас робиться?
– Лихо у нас. Змій не дає води, поки не з'їсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогодні черга цій сімнадцятирічній дівчині.
Він зупиняє їх і каже:
– Будьте спокійні – ця дівчина не вмре.
Витрясає з торби гайдуків, що вже ледве дихають, лишає їх серед міста, а сам з торбою і скрипкою йде на воду. Там справді є дванадцятоголовий змій. Як побачив Василя, то й показав вогненні язики:
– Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?
– Битися.
– Тоді ходімо на залізний тік.
Прийшли на залізний тік. Василь бере скрипку й починає грати.
Дванадцятиголовий змій як пішов у танець, то залізний тік став ламатися під ним. Василь грає, змій повисолоплював язики, головами товче до заліза, вогнем дихає, проситься, але музикант і слухати не хоче. Доти грав, поки змій не здох.
Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але він ніякої нагороди не хоче. Дізнався сам цар, що вояк убив змія. Посилає по нього гінця.
Василь повідрізував з голів змія язики, завив у хустинку й пішов до царя. Цар зустрічає його і дивується:
– Невже ти в мене служив?
– Служив.
– А де ти таку силу заслужив?
– У гайку.
І він розповів про лісового діда та про його дарунки.
– То ти би міг і наді мною заволодіти? – питає цар.
– Коли бажаєте, то я зараз можу вашу волю вволити, – і береться за торбу.
Цар злякався й каже:
– Ні-ні, тільки докажи мені, що ти дійсно змія вбив.
Він виймає язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:
– Якби не він, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього віддаватися. Ми будемо з ним щасливі.
Цар дав згоду. Справили весілля. І став жити вояк у царських палатах.
Дурний Іван та його побратими
Кирило Кожум'яка
Про князя Коріятовича і жовтого змія Веремія
Змієва дочка
А Василь як візьме скрипку в руки, як заграє, то пан не шукав де пані, а вхопив кухарку, пані хапнула фірмана, тут не втрималися й гайдуки в торбі – все танцює, як безумне. Пан змучився, піт йому очі заливає, просить він:
– Чоловіче, дам тобі, що сам хочеш, лише перестань грати.
– Собі я нічого не хочу. Хочу – цілому селу волі.
– Я дам.
– Коли даси, то відпущу тебе, а коли ні, то своє життя скінчиш в оцій торбі, де тепер твої гайдуки…
Василь перестав грати, пан вздрів, що біда, сів за стіл і підписав цілому селу волю. Василь тоді каже:
– Щоби тому чоловікові, який їздив до млина, не впав волос з голови й воли не смієш у нього відбирати.
Каже пан:
– Я всім волю дарую, даруй мені життя.
А пані так вхлипалася, що не питала крісла, а впала на лавку, розпростерла руки – вмирає. Усі слуги лягли покотом.
Подивився Василь та й пішов далі, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дійшов до столичного міста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дівчину, а піп загробну молитву читає.
Питає Василь:
– Люди, що це у вас робиться?
– Лихо у нас. Змій не дає води, поки не з'їсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогодні черга цій сімнадцятирічній дівчині.
Він зупиняє їх і каже:
– Будьте спокійні – ця дівчина не вмре.
Витрясає з торби гайдуків, що вже ледве дихають, лишає їх серед міста, а сам з торбою і скрипкою йде на воду. Там справді є дванадцятоголовий змій. Як побачив Василя, то й показав вогненні язики:
– Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?
– Битися.
– Тоді ходімо на залізний тік.
Прийшли на залізний тік. Василь бере скрипку й починає грати.
Дванадцятиголовий змій як пішов у танець, то залізний тік став ламатися під ним. Василь грає, змій повисолоплював язики, головами товче до заліза, вогнем дихає, проситься, але музикант і слухати не хоче. Доти грав, поки змій не здох.
Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але він ніякої нагороди не хоче. Дізнався сам цар, що вояк убив змія. Посилає по нього гінця.
Василь повідрізував з голів змія язики, завив у хустинку й пішов до царя. Цар зустрічає його і дивується:
– Невже ти в мене служив?
– Служив.
– А де ти таку силу заслужив?
– У гайку.
І він розповів про лісового діда та про його дарунки.
– То ти би міг і наді мною заволодіти? – питає цар.
– Коли бажаєте, то я зараз можу вашу волю вволити, – і береться за торбу.
Цар злякався й каже:
– Ні-ні, тільки докажи мені, що ти дійсно змія вбив.
Він виймає язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:
– Якби не він, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього віддаватися. Ми будемо з ним щасливі.
Цар дав згоду. Справили весілля. І став жити вояк у царських палатах.
Дурний Іван та його побратими
Були собі два брати мудрі, а третій дурний. Мудрі поженилися, розділили між собою маєток, а дурному дали бичка і залишили самого в старій хаті. Годував Іван бичка, а коли не стало сіна – жене його на базар.
Дорога йшла через ліс, і під старою липою хлопець сів відпочити. Раптом чує – заскрипіла липа.
– Що, бичка хочеш? – питає Іван.
Липа знову заскрипіла.
– Що, липо, даси мені гроші на Пилипа? Най буде на Пилипа – я почекаю.
Прив'язав до дерева бичка, а сам пішов додому.
Дочекався Пилипа – таке свято було колись – і йде до липи.
– Де плата за мого бичка?
А липа скрип-скрип.
– Що, не хочеш платити? То я тобі віддячу.
Побіг додому, взяв сокиру, і – до лісу.
Як ударив по стовбуру, а гроші золотим дощем посипалися. То розбійники у дуплі свій скарб мали.
Поносив Іван гроші мішком додому, насипав купу посеред хати і перебирає. Минає так день, другий. А на третій день найстарший брат заглянув через вікно до хати і побачив Івана за дивною роботою. Вірив очам і не вірив, та й побіг щодуху до середущого брата:
– Ходи, брате, щось тобі покажу.
Прибігли обидва, подивилися, і середущий брат думає вголос:
– Що нам зробити, аби ці гроші забрати?
– Заведемо його у темний ліс і там залишимо, – радить старший.
Як надумали, так і роблять. Зайшли до наймолодшого брата і почали манити його до лісу:
– Ходи, брате, там ще більше грошей наберемо.
А Іван мав ще залізну ступу, яку колись батько змайстрував. Він батька не пам'ятав і гадав, що це батькова ложка. Боїться він залишати ступу вдома, щоб хто не вкрав, і тягне її за собою до лісу.
Зайшли в дрімучий ліс, водять брати Івана й думають, що він десь відстане, а вони втечуть. Та Іван тягне за собою ступу і – ні кроку від них. Ходили-бродили, аж настала ніч. Напав страх на старших братів. Радяться, де ночувати. Каже Іван:
– Лізьмо на дуба.
Знайшли вони старого високого дуба і полізли. Старшим братам добре, бо вони голіруч, а Іван поки витяг свою ступу, то й північ прийшла.
Чують – хтось іде лісом. А то йшли розбійники. Прийшли і розсідаються просто під тим дубом. Вогонь розіклали і вечерю готують. Поки варилося, гроші порахували і під дубом закопали.
Запахла вечеря, а Іван шепоче:
– Браття, я хочу їсти.
– Тихше. Що будеш їсти?
– Я маю пляшку молока.
Почав пити, а потім каже:
– У них вечеря скоро буде. Ліпше виллю на них це молоко, а вони подумають, що це чарівний дощ, повтікають.
Іван почав лити молоко просто на якогось розбійника. А той розбійник був циган. Виставив язика, лиже молоко і примовляє:
– Ой, який солоденький дощик іде!
Розсердився Іван:
– Браття, я кидаю татову ложку!
– Йой, не кидай, Іване, бо погубиш нас! – просять брати.
Не послухався Іван, як кине ступу, як почала вона трощити гілля, гриміти-дзвеніти, розбійники налякалися, покинули вечерю і – втікати. Та ступа якраз захопила циганову ногу. Пошкандибав циган, а Іван – на землю, піймав цигана, відтяв йому кінчик язика і відпустив. Циган наздоганяє розбійників, кричить: «Чекайте!» А в нього виходить так, що розбійникам здається: «Тікайте!» Чешуть розбійники, аж у вухах свистить.
Іван собі сідає коло каші й гукає братам:
– Досить вам на дубі сидіти! Ходіть вечеряти.
Але брати бояться злізти.
– Та чого боїтеся? Я маю татову ложку.
Злізли таки брати, сіли коло вечері, а Іван копає яму під дубом. І викопав дуже багато грошей.
Як настав день, брати набрали два мішки грошей і кажуть Іванові:
– Будь тут. Ми віднесемо додому і повернемось по решту.
А як ішли додому, порадилися, що по дурного не прийдуть, бо він може комусь похвалятися про гроші, та можуть їх засудити, що когось пограбували.
А Іван сидить собі під дубом і далі копає. Викопав він собі золоту шаблю і дубельтівку. Озброївся і йде шукати друзів, бо братів як нема, так нема.
Надбіг назустріч вовк, а Іван цілиться в нього:
– Не убивай мене, – проситься вовк.
– Як будеш моїм другом, то не вб'ю.
– Буду твоїм другом.
Ідуть вони з вовком, а надбігає лис. Прицілився Іван.
– Не стріляй, Іване, – проситься лис.
– Якщо будеш нашим другом, то ходи з нами.
– Піду з вами.
Далі зустріли вони ведмедя.
– Якщо будеш нашим другом, то живим будеш, а ні – від кулі ляжеш.
– Рахуйте мене своїм другом.
Зустріли ще зайця. Вирішили убити його та пообідати.
– Не убивайте, – проситься заєць. – Я вам ще не раз у пригоді стану.
Стали вони жити в лісі. Заєць пасеться, а ведмідь, вовк та лис на полювання ходять. Зловлять яку звірину – Іванові несуть, а він уже ділить усім порівну. Але надокучило йому таке життя і каже побратимам:
– Чого нам жити у лісі, коли у селі набагато веселіше?
Прийшли вони до якогось села чи міста, а там чорні фани скрізь висять. Захотів Іван води напитися і зайшов до однієї хати. Кажуть йому:
– Нема води. Дванадцятиголовий змій усі криниці висушив, а в одній, де є вода, – сам сидить. Щодня йому за воду треба давати молоду дівчину. Сьогодні прийшла черга до царської дочки. Тому і чорні фани повсюдно. Сказав цар – хто врятує дочку, той стане на його місце.
Каже Іван:
– Які ви, люди, дурні, бо трохи і я нерозумний. Але покажіть мені, у якій криниці змій, і я цареву дочку врятую.
Привели люди Івана з побратимами до криниці і чекають, коли царева донька приїде. Нарешті привіз її, залляту сльозами, міністр. Стала вона над криницею, а Іван каже:
– Царівно, я тебе врятую.
– Якщо мене врятуєш, стану твоєю дружиною.
Наступила хвилина обіду. Прокинувся змій, піднімає своїх дванадцять голів.
– Де мій обід?
– Пообідаєш ти сьогодні раз і навіки, – каже Іван.
І почав змієві голови рубати. Відрубає одну, а вона знову приростає.
Гукає Іван:
– Бий, ведмедю, ями! Носи, вовче, голови, а ти, лисе, загрібай.
Іван стяв дванадцять голів, повідрізував язики, загорнув у хусточку і з царівною та міністром поїхав до царського палацу.
А царівна вже встигла всім Івановим побратимам червоні стрічки на шиї зав'язати. Так звірі й пішли слідом за бричкою до палацу.
Та дорогою міністр стяв Іванові голову, кинув його у канаву, а царівні сказав, що і її таке жде, коли вона не вийде за нього заміж. Мусила царівна поклястися, що батькові скаже, ніби міністр убив змія.
Міністр повернувся, забрав усі голови і поїхав до палацу.
А тим часом ішли звірі та й знайшли мертвого Івана у канаві. Зажурилися тяжко, а ведмідь каже:
– Треба лише цілющої води, і він оживе. Але хто нам принесе її з-за синього моря.
Каже лис:
– Ходи зі мною, зайче. Я прикинуся неживим, а ти притаїшся коло мене. Як прилетять сороки мене клювати, то ти постарайся одну спіймати.
Зловили сороку на полі, а вона почала скреготати-проситися. Лис каже:
– Нічого злого тобі не зробимо, лише віднесемо до начальника.
– А хто ваш начальник?
– Ведмідь.
Принесли її до ведмедя, він і каже:
– Полети, сороко, за синє море і принеси нам живлющої-цілющої води, аби ми свого побратима оживили.
– Прив'яжіть мені до лапочок пляшечки, і я полечу, – відповідає сорока. – Якщо через двадцять днів не повернуся, то знайте, що я море не перелетіла.
Бігає заєць дивитися, чи ще весілля не почалося у царському палаці: якраз на двадцятий день цар призначив.
Пройшло дев'ятнадцять днів, лис і каже:
– Треба приготувати яку їжу, бо сорока голодною прилетить.
Пішов вовк у село і приніс ціле порося.
А надвечір побачили всі, що сорока летить. Летить та скрегоче, бо дуже їсти хоче.
Відв'язали звірі пляшечки з цілющою-живлющою водою і кажуть:
– Оце порося, сороко, – твій обід. А ми беремося до роботи.
Підняли вони Іванову голову, вилили води на неї, на тулуб і – зрослося. Дали води Іванові ще й випити, а він каже:
– Що мені з того, що я живий, коли зброї не маю.
– Буде твоєю і зброя, і царівна, – відповідає ведмідь. – Пиши листа.
Написав Іван листа, заєць взяв його в зуби, і разом пішли до палацу. Зупинилися коло брами, а заєць із листом переліз через дірочку в паркані і став під вікном. Царівна заплакана у вікні сиділа. Побачила вона зайця і по стрічечці червоній, якою колись шиї всім Івановим побратимам перев'язувала, впізнала.
Відчинила вікно – і заєць скочив до палацу.
Прочитала вона Іванового листа і заплакала з радості.
Але приходить цар і каже до шлюбу збиратися. Тоді царівна мовить:
– Ні, тату, не цей мене від смерті врятував, за якого хочеш віддати, а той, що під брамою з друзями стоїть.
Наказав цар привести Івана до палацу. Міністр як побачив його живого, то каже:
– Я маю знаки, що вбив змія.
І приносить дванадцять голів.
Подивився Іван на ті голови та й каже:
– Всяка звірина на світі має язик.
Тоді виймає з кишені дванадцять язиків і показує цареві.
Подивилися на зміїні пащі – справді язики відтяті.
Питає цар у дочки, як було. А вона все розповіла. Тоді він говорить:
– Віддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогодні весілля. А що з цим зробити? – і показав на міністра.
Каже Іван:
– Тут є справедливий суддя – ведмідь, прокурор – вовк, а присяжні – лис і заєць. Як вони присудять, так і буде.
Ведмідь тоді каже:
– Приступи, підсудний, до нас.
А міністр не хоче. Тоді вовк як стрибнув, як стиснув міністра за горло, то він і не квікнув.
І кінець.
Дорога йшла через ліс, і під старою липою хлопець сів відпочити. Раптом чує – заскрипіла липа.
– Що, бичка хочеш? – питає Іван.
Липа знову заскрипіла.
– Що, липо, даси мені гроші на Пилипа? Най буде на Пилипа – я почекаю.
Прив'язав до дерева бичка, а сам пішов додому.
Дочекався Пилипа – таке свято було колись – і йде до липи.
– Де плата за мого бичка?
А липа скрип-скрип.
– Що, не хочеш платити? То я тобі віддячу.
Побіг додому, взяв сокиру, і – до лісу.
Як ударив по стовбуру, а гроші золотим дощем посипалися. То розбійники у дуплі свій скарб мали.
Поносив Іван гроші мішком додому, насипав купу посеред хати і перебирає. Минає так день, другий. А на третій день найстарший брат заглянув через вікно до хати і побачив Івана за дивною роботою. Вірив очам і не вірив, та й побіг щодуху до середущого брата:
– Ходи, брате, щось тобі покажу.
Прибігли обидва, подивилися, і середущий брат думає вголос:
– Що нам зробити, аби ці гроші забрати?
– Заведемо його у темний ліс і там залишимо, – радить старший.
Як надумали, так і роблять. Зайшли до наймолодшого брата і почали манити його до лісу:
– Ходи, брате, там ще більше грошей наберемо.
А Іван мав ще залізну ступу, яку колись батько змайстрував. Він батька не пам'ятав і гадав, що це батькова ложка. Боїться він залишати ступу вдома, щоб хто не вкрав, і тягне її за собою до лісу.
Зайшли в дрімучий ліс, водять брати Івана й думають, що він десь відстане, а вони втечуть. Та Іван тягне за собою ступу і – ні кроку від них. Ходили-бродили, аж настала ніч. Напав страх на старших братів. Радяться, де ночувати. Каже Іван:
– Лізьмо на дуба.
Знайшли вони старого високого дуба і полізли. Старшим братам добре, бо вони голіруч, а Іван поки витяг свою ступу, то й північ прийшла.
Чують – хтось іде лісом. А то йшли розбійники. Прийшли і розсідаються просто під тим дубом. Вогонь розіклали і вечерю готують. Поки варилося, гроші порахували і під дубом закопали.
Запахла вечеря, а Іван шепоче:
– Браття, я хочу їсти.
– Тихше. Що будеш їсти?
– Я маю пляшку молока.
Почав пити, а потім каже:
– У них вечеря скоро буде. Ліпше виллю на них це молоко, а вони подумають, що це чарівний дощ, повтікають.
Іван почав лити молоко просто на якогось розбійника. А той розбійник був циган. Виставив язика, лиже молоко і примовляє:
– Ой, який солоденький дощик іде!
Розсердився Іван:
– Браття, я кидаю татову ложку!
– Йой, не кидай, Іване, бо погубиш нас! – просять брати.
Не послухався Іван, як кине ступу, як почала вона трощити гілля, гриміти-дзвеніти, розбійники налякалися, покинули вечерю і – втікати. Та ступа якраз захопила циганову ногу. Пошкандибав циган, а Іван – на землю, піймав цигана, відтяв йому кінчик язика і відпустив. Циган наздоганяє розбійників, кричить: «Чекайте!» А в нього виходить так, що розбійникам здається: «Тікайте!» Чешуть розбійники, аж у вухах свистить.
Іван собі сідає коло каші й гукає братам:
– Досить вам на дубі сидіти! Ходіть вечеряти.
Але брати бояться злізти.
– Та чого боїтеся? Я маю татову ложку.
Злізли таки брати, сіли коло вечері, а Іван копає яму під дубом. І викопав дуже багато грошей.
Як настав день, брати набрали два мішки грошей і кажуть Іванові:
– Будь тут. Ми віднесемо додому і повернемось по решту.
А як ішли додому, порадилися, що по дурного не прийдуть, бо він може комусь похвалятися про гроші, та можуть їх засудити, що когось пограбували.
А Іван сидить собі під дубом і далі копає. Викопав він собі золоту шаблю і дубельтівку. Озброївся і йде шукати друзів, бо братів як нема, так нема.
Надбіг назустріч вовк, а Іван цілиться в нього:
– Не убивай мене, – проситься вовк.
– Як будеш моїм другом, то не вб'ю.
– Буду твоїм другом.
Ідуть вони з вовком, а надбігає лис. Прицілився Іван.
– Не стріляй, Іване, – проситься лис.
– Якщо будеш нашим другом, то ходи з нами.
– Піду з вами.
Далі зустріли вони ведмедя.
– Якщо будеш нашим другом, то живим будеш, а ні – від кулі ляжеш.
– Рахуйте мене своїм другом.
Зустріли ще зайця. Вирішили убити його та пообідати.
– Не убивайте, – проситься заєць. – Я вам ще не раз у пригоді стану.
Стали вони жити в лісі. Заєць пасеться, а ведмідь, вовк та лис на полювання ходять. Зловлять яку звірину – Іванові несуть, а він уже ділить усім порівну. Але надокучило йому таке життя і каже побратимам:
– Чого нам жити у лісі, коли у селі набагато веселіше?
Прийшли вони до якогось села чи міста, а там чорні фани скрізь висять. Захотів Іван води напитися і зайшов до однієї хати. Кажуть йому:
– Нема води. Дванадцятиголовий змій усі криниці висушив, а в одній, де є вода, – сам сидить. Щодня йому за воду треба давати молоду дівчину. Сьогодні прийшла черга до царської дочки. Тому і чорні фани повсюдно. Сказав цар – хто врятує дочку, той стане на його місце.
Каже Іван:
– Які ви, люди, дурні, бо трохи і я нерозумний. Але покажіть мені, у якій криниці змій, і я цареву дочку врятую.
Привели люди Івана з побратимами до криниці і чекають, коли царева донька приїде. Нарешті привіз її, залляту сльозами, міністр. Стала вона над криницею, а Іван каже:
– Царівно, я тебе врятую.
– Якщо мене врятуєш, стану твоєю дружиною.
Наступила хвилина обіду. Прокинувся змій, піднімає своїх дванадцять голів.
– Де мій обід?
– Пообідаєш ти сьогодні раз і навіки, – каже Іван.
І почав змієві голови рубати. Відрубає одну, а вона знову приростає.
Гукає Іван:
– Бий, ведмедю, ями! Носи, вовче, голови, а ти, лисе, загрібай.
Іван стяв дванадцять голів, повідрізував язики, загорнув у хусточку і з царівною та міністром поїхав до царського палацу.
А царівна вже встигла всім Івановим побратимам червоні стрічки на шиї зав'язати. Так звірі й пішли слідом за бричкою до палацу.
Та дорогою міністр стяв Іванові голову, кинув його у канаву, а царівні сказав, що і її таке жде, коли вона не вийде за нього заміж. Мусила царівна поклястися, що батькові скаже, ніби міністр убив змія.
Міністр повернувся, забрав усі голови і поїхав до палацу.
А тим часом ішли звірі та й знайшли мертвого Івана у канаві. Зажурилися тяжко, а ведмідь каже:
– Треба лише цілющої води, і він оживе. Але хто нам принесе її з-за синього моря.
Каже лис:
– Ходи зі мною, зайче. Я прикинуся неживим, а ти притаїшся коло мене. Як прилетять сороки мене клювати, то ти постарайся одну спіймати.
Зловили сороку на полі, а вона почала скреготати-проситися. Лис каже:
– Нічого злого тобі не зробимо, лише віднесемо до начальника.
– А хто ваш начальник?
– Ведмідь.
Принесли її до ведмедя, він і каже:
– Полети, сороко, за синє море і принеси нам живлющої-цілющої води, аби ми свого побратима оживили.
– Прив'яжіть мені до лапочок пляшечки, і я полечу, – відповідає сорока. – Якщо через двадцять днів не повернуся, то знайте, що я море не перелетіла.
Бігає заєць дивитися, чи ще весілля не почалося у царському палаці: якраз на двадцятий день цар призначив.
Пройшло дев'ятнадцять днів, лис і каже:
– Треба приготувати яку їжу, бо сорока голодною прилетить.
Пішов вовк у село і приніс ціле порося.
А надвечір побачили всі, що сорока летить. Летить та скрегоче, бо дуже їсти хоче.
Відв'язали звірі пляшечки з цілющою-живлющою водою і кажуть:
– Оце порося, сороко, – твій обід. А ми беремося до роботи.
Підняли вони Іванову голову, вилили води на неї, на тулуб і – зрослося. Дали води Іванові ще й випити, а він каже:
– Що мені з того, що я живий, коли зброї не маю.
– Буде твоєю і зброя, і царівна, – відповідає ведмідь. – Пиши листа.
Написав Іван листа, заєць взяв його в зуби, і разом пішли до палацу. Зупинилися коло брами, а заєць із листом переліз через дірочку в паркані і став під вікном. Царівна заплакана у вікні сиділа. Побачила вона зайця і по стрічечці червоній, якою колись шиї всім Івановим побратимам перев'язувала, впізнала.
Відчинила вікно – і заєць скочив до палацу.
Прочитала вона Іванового листа і заплакала з радості.
Але приходить цар і каже до шлюбу збиратися. Тоді царівна мовить:
– Ні, тату, не цей мене від смерті врятував, за якого хочеш віддати, а той, що під брамою з друзями стоїть.
Наказав цар привести Івана до палацу. Міністр як побачив його живого, то каже:
– Я маю знаки, що вбив змія.
І приносить дванадцять голів.
Подивився Іван на ті голови та й каже:
– Всяка звірина на світі має язик.
Тоді виймає з кишені дванадцять язиків і показує цареві.
Подивилися на зміїні пащі – справді язики відтяті.
Питає цар у дочки, як було. А вона все розповіла. Тоді він говорить:
– Віддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогодні весілля. А що з цим зробити? – і показав на міністра.
Каже Іван:
– Тут є справедливий суддя – ведмідь, прокурор – вовк, а присяжні – лис і заєць. Як вони присудять, так і буде.
Ведмідь тоді каже:
– Приступи, підсудний, до нас.
А міністр не хоче. Тоді вовк як стрибнув, як стиснув міністра за горло, то він і не квікнув.
І кінець.
Кирило Кожум'яка
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить – коли давали городяни, треба й йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її і полюбив. От вона до його прилестилась та й питається раз у нього:
– Чи є, – каже, – на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є, – каже, – такий у Києві, над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого чоловіка тільки мені й страшно.
Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця:
«Отак і так, – каже, – у вас, панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився він за яке необачне слово. Я за нього і за вас буду до віку Богу молиться!»
Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо да й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по надвір'ю да й побачили голубка.
– Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок од сестриці прилетів?
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав да й засумував:
– Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.
– Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром.
– Як же до нього приступити, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились да й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає оттакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
– Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просить, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голову.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина:
– Чи не послать нам іще молодших?
Послали молодих – нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за тії кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:
– Ну, се ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.
– Давайте ж, – каже, – мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, да й пішов до змія.
А змій йому й каже:
– А що, Кириле? Прийшов биться чи мириться?
– Де вже мириться? Биться з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони биться – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так шматок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить – так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп, аж луна іде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебни правлять, а по горах народ стоїть як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли тут зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
– От так Кирило! От так Кожум'яка!
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зватися те урочище в Києві, де він жив, Кожум'яки.
– Чи є, – каже, – на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є, – каже, – такий у Києві, над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого чоловіка тільки мені й страшно.
Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця:
«Отак і так, – каже, – у вас, панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився він за яке необачне слово. Я за нього і за вас буду до віку Богу молиться!»
Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо да й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по надвір'ю да й побачили голубка.
– Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок од сестриці прилетів?
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав да й засумував:
– Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.
– Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром.
– Як же до нього приступити, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились да й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає оттакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
– Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просить, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голову.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина:
– Чи не послать нам іще молодших?
Послали молодих – нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за тії кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:
– Ну, се ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.
– Давайте ж, – каже, – мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, да й пішов до змія.
А змій йому й каже:
– А що, Кириле? Прийшов биться чи мириться?
– Де вже мириться? Биться з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони биться – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так шматок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить – так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп, аж луна іде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебни правлять, а по горах народ стоїть як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли тут зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
– От так Кирило! От так Кожум'яка!
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зватися те урочище в Києві, де він жив, Кожум'яки.
Про князя Коріятовича і жовтого змія Веремія
Не в десятім царстві, не в тридесятім государств, а на нашій Підкарпатській Русі жив добрий цар Володар. Та й не зле тоді людям жилося. Худобу гнали на пасло, а під горами вино росло, а на долах жито, пшениця і усякая пашниця.
Аж умер старий цар Володар, а з широкого степу прийшов новий. Той новий цар витягнув із Дунаю змія Веремія. Та й загнав той цар змія Веремія у мукачівські гори, та й казав нам, русинам, йому дань давати: що одміниться місяць – по дванадцять діток-малоліток.
Розсівся той змій Веремій на Чернечій горі, на латорицькій воді людям на горе. Сім голів має, діток пожирає, не рік, не два, не три, не чотири. Та й вже наша земля пустелею стала. Старі вже мруть, а молоді не ростуть, тільки душі з діток-малоліток вилітають та й у квіти сідають і плачуть до схід сонця. А на сході сонця, на широкому Подолі володів хоробрий князь руський Федір Коріятович. До нього й долетіла звістка про змія Веремія та про те, як змій малих діток пожирає. Князь подумав, а далі сідає на вороного коня, їде через гори та й приходить до Мукачева.
Опівночі станув на мукачівськім замку. Та й перед зорею з'явився йому старий дід, сивий увесь, та й показав пальцем на Токай та каже:
– Вийди до схід сонця на долину, то почуєш, яке то горе в нашій руській землі!
Вийшов князь до схід сонця на долину та їде конем з Мукачева до Токаю. Сонце світить, а квіти черлені від Мукачева до Токаю тремтять під росою. А з кожної квітки маленькі душі плачуть.
– Рятуй себе, князю, і нас від жовтого змія Веремія!
Перейшов князь аж від Токаю, а від Токаю аж до Маковиць, від Маковиць до Мукачева, та дуже здивувався, що ніде немає дітей, лиш діди та баби в кожній хижі.
– Звезіть мені, – каже князь, – сім бочок смоли і сім возів конопель, піду я на того змія воювати!
Звезли йому не сім, а сім раз по сім, як казав князь, – з усіх сторін до Мукачева. А самі зійшли на замкову гору позирати, що буде. А князь обмотався коноплями, обсмолився смолою, взяв довгий меч і щит з хрестом двораменним та й пішов до змія на Чернечій горі, на латорицькій воді, воювати.
А змій розложився на горі та й гріється до сонця, аж міниться сімома пащеками, іскриться тілом та сімома хвостами, як пава, гордий та лискучий. Почув, хтось йде.
– Ге! – каже, – руський дух пахне!
– Де би то не пах, – одказує князь, – коли я прийшов!
– А що тобі тут треба? Битися чи миритися?
– Куди вже миритися, битися з тобою, гаде ненаситний!
От почали вони битися, аж ліс гомонить. Що розгониться змій Веремій та вхопить сімома пащеками князя – то кусками смолу і жмутками коноплі вириває. А князь мечем махне, то все одну голову зітне. Голова відрубана скаче, а кров з неї ллється – мов річка пливе. А змій як огень горить, спраготу має, до Латориці збігає і скаче у воду гоїтися, чей полічить йому на рану цілюща водиця.
А князь за той час обмотався коноплями і смолою обсмолився, куди треба. О, то вже вискакує ізцілений змій Веремій. Та що розбіжиться проти князя, а князь тільки мечем мах! та й мах! – аж вітер гуде у лісах. А за кожним махом одна голова відлітає та скаче, а нова річка крові пливе у долину…
А тут на горі у дзвони дзвонять, молебни правлять. А народ упав на коліна, ні живий, ні мертвий.
Вже шість голів змія Веремія відрубаних скаче, а кров з них ллється шістьма річками в долину. А та долина від Мукачева до Токаю червоними квітками вкрилася, аж міняться від сонця. І з кожної квітки маленькі душі слухають і кличуть:
– Рятуй нас, князю, рятуй від жовтого змія Веремія!
Аж знову вискакує змій сіркастий, жовтий, як гірчиця. Вся людська кров сплила з нього, тільки жовч залишилася і смертю дихає. Біжить проти князя, пирхає жовтою пащекою, як пекельне жерло сіркою. Кинувся до князя, вхопив у зуби щит з хрестом та грим тим щитом об землю! Но князь мечем по голові чах! – не відскочила. Князь замахнувся мечем, чах по голові вдруге – не відскочила, тільки жовчею захлинається. Накинувся змій на його голову, князь підскочив та й мечем по голові втретє – чах! – як рубанув, а змій бабух! – аж земля затряслась, – повалився, проклятий! А з нього жовч так пливе в долину, як жовте море!
Народ, що стояв на мукачівських горах, так і сплеснув руками:
– Слава тобі, Господи!
Та й кинувся з гір – хто з вилами, хто з сокирами – жовту гадину на дрібен мак порубати та й веречи (шпурляючи), аби несла його Латориця далі у Дунай до Чорного моря.
А на черленій долині з кожної квітки вилетіла маленька душка з краплю крові, і стала дитинка. Скільки квіток, стільки діток вкрило долину, усю свою кров од змія Веремія відібрало, зосталося лиш жовте озеро його жовчі. А довкола діти, як макові квіти, процвітають, в ручки плещуть та співають тисячами голосів:
– Слава тобі, князю, що звитяжив змія Веремія!
Подивився князь на тоте поле дітей загублених серед моря змієвої жовчі та й зажурився: хто тих дітей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цілому краю: лиш старі діди та баби, як гриби горбаті?!
Сів князь на коня і знов вертає в своє Поділля, у свій прекрасний Кам'янець. Вертає по людей.
І заграно, забубнено в княжім дворі рано:
– Збирайтеся! – кличуть княжі окличники. – Збирайтеся, хто хоче мати сад під виноград і землицю під ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Візьміть жінки-молодиці малих дітей годувати, черців і черниць – в школах научати, князеві на радість, а Русі на славу.
Через тридцять три дні і ночі йшли з дружиною з Подолля ґаздове руські синове, жінки і молодиці, черці і черниці за гори Карпати. І дав князь ґаздам триста сіл від Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби їх молодиці малих діток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькій горі по лівому боці Латориці, аби вони сих діток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечій горі по правому боці Латориці, аби їх у школі научали. А святому Миколаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, відпуст учинили від того часу до віка людям на радість, а Русі на славу.
І почало тоді те жовте море із змія під Мукачевом Латорицею у море відпливати, а з Дунаю в Чорнім Руськім морі потопати. А діти, як ярі квіти, ростуть, як бджоли, гудуть та співають пісень:
– Радуйся, радуйся, руська земле!
В'ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.
І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в'язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?
Аж умер старий цар Володар, а з широкого степу прийшов новий. Той новий цар витягнув із Дунаю змія Веремія. Та й загнав той цар змія Веремія у мукачівські гори, та й казав нам, русинам, йому дань давати: що одміниться місяць – по дванадцять діток-малоліток.
Розсівся той змій Веремій на Чернечій горі, на латорицькій воді людям на горе. Сім голів має, діток пожирає, не рік, не два, не три, не чотири. Та й вже наша земля пустелею стала. Старі вже мруть, а молоді не ростуть, тільки душі з діток-малоліток вилітають та й у квіти сідають і плачуть до схід сонця. А на сході сонця, на широкому Подолі володів хоробрий князь руський Федір Коріятович. До нього й долетіла звістка про змія Веремія та про те, як змій малих діток пожирає. Князь подумав, а далі сідає на вороного коня, їде через гори та й приходить до Мукачева.
Опівночі станув на мукачівськім замку. Та й перед зорею з'явився йому старий дід, сивий увесь, та й показав пальцем на Токай та каже:
– Вийди до схід сонця на долину, то почуєш, яке то горе в нашій руській землі!
Вийшов князь до схід сонця на долину та їде конем з Мукачева до Токаю. Сонце світить, а квіти черлені від Мукачева до Токаю тремтять під росою. А з кожної квітки маленькі душі плачуть.
– Рятуй себе, князю, і нас від жовтого змія Веремія!
Перейшов князь аж від Токаю, а від Токаю аж до Маковиць, від Маковиць до Мукачева, та дуже здивувався, що ніде немає дітей, лиш діди та баби в кожній хижі.
– Звезіть мені, – каже князь, – сім бочок смоли і сім возів конопель, піду я на того змія воювати!
Звезли йому не сім, а сім раз по сім, як казав князь, – з усіх сторін до Мукачева. А самі зійшли на замкову гору позирати, що буде. А князь обмотався коноплями, обсмолився смолою, взяв довгий меч і щит з хрестом двораменним та й пішов до змія на Чернечій горі, на латорицькій воді, воювати.
А змій розложився на горі та й гріється до сонця, аж міниться сімома пащеками, іскриться тілом та сімома хвостами, як пава, гордий та лискучий. Почув, хтось йде.
– Ге! – каже, – руський дух пахне!
– Де би то не пах, – одказує князь, – коли я прийшов!
– А що тобі тут треба? Битися чи миритися?
– Куди вже миритися, битися з тобою, гаде ненаситний!
От почали вони битися, аж ліс гомонить. Що розгониться змій Веремій та вхопить сімома пащеками князя – то кусками смолу і жмутками коноплі вириває. А князь мечем махне, то все одну голову зітне. Голова відрубана скаче, а кров з неї ллється – мов річка пливе. А змій як огень горить, спраготу має, до Латориці збігає і скаче у воду гоїтися, чей полічить йому на рану цілюща водиця.
А князь за той час обмотався коноплями і смолою обсмолився, куди треба. О, то вже вискакує ізцілений змій Веремій. Та що розбіжиться проти князя, а князь тільки мечем мах! та й мах! – аж вітер гуде у лісах. А за кожним махом одна голова відлітає та скаче, а нова річка крові пливе у долину…
А тут на горі у дзвони дзвонять, молебни правлять. А народ упав на коліна, ні живий, ні мертвий.
Вже шість голів змія Веремія відрубаних скаче, а кров з них ллється шістьма річками в долину. А та долина від Мукачева до Токаю червоними квітками вкрилася, аж міняться від сонця. І з кожної квітки маленькі душі слухають і кличуть:
– Рятуй нас, князю, рятуй від жовтого змія Веремія!
Аж знову вискакує змій сіркастий, жовтий, як гірчиця. Вся людська кров сплила з нього, тільки жовч залишилася і смертю дихає. Біжить проти князя, пирхає жовтою пащекою, як пекельне жерло сіркою. Кинувся до князя, вхопив у зуби щит з хрестом та грим тим щитом об землю! Но князь мечем по голові чах! – не відскочила. Князь замахнувся мечем, чах по голові вдруге – не відскочила, тільки жовчею захлинається. Накинувся змій на його голову, князь підскочив та й мечем по голові втретє – чах! – як рубанув, а змій бабух! – аж земля затряслась, – повалився, проклятий! А з нього жовч так пливе в долину, як жовте море!
Народ, що стояв на мукачівських горах, так і сплеснув руками:
– Слава тобі, Господи!
Та й кинувся з гір – хто з вилами, хто з сокирами – жовту гадину на дрібен мак порубати та й веречи (шпурляючи), аби несла його Латориця далі у Дунай до Чорного моря.
А на черленій долині з кожної квітки вилетіла маленька душка з краплю крові, і стала дитинка. Скільки квіток, стільки діток вкрило долину, усю свою кров од змія Веремія відібрало, зосталося лиш жовте озеро його жовчі. А довкола діти, як макові квіти, процвітають, в ручки плещуть та співають тисячами голосів:
– Слава тобі, князю, що звитяжив змія Веремія!
Подивився князь на тоте поле дітей загублених серед моря змієвої жовчі та й зажурився: хто тих дітей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цілому краю: лиш старі діди та баби, як гриби горбаті?!
Сів князь на коня і знов вертає в своє Поділля, у свій прекрасний Кам'янець. Вертає по людей.
І заграно, забубнено в княжім дворі рано:
– Збирайтеся! – кличуть княжі окличники. – Збирайтеся, хто хоче мати сад під виноград і землицю під ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Візьміть жінки-молодиці малих дітей годувати, черців і черниць – в школах научати, князеві на радість, а Русі на славу.
Через тридцять три дні і ночі йшли з дружиною з Подолля ґаздове руські синове, жінки і молодиці, черці і черниці за гори Карпати. І дав князь ґаздам триста сіл від Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби їх молодиці малих діток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькій горі по лівому боці Латориці, аби вони сих діток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечій горі по правому боці Латориці, аби їх у школі научали. А святому Миколаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, відпуст учинили від того часу до віка людям на радість, а Русі на славу.
І почало тоді те жовте море із змія під Мукачевом Латорицею у море відпливати, а з Дунаю в Чорнім Руськім морі потопати. А діти, як ярі квіти, ростуть, як бджоли, гудуть та співають пісень:
– Радуйся, радуйся, руська земле!
В'ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.
І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в'язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?
Змієва дочка
Жив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже:
– Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.
– Окрім жінки, усе дам! – каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!
От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.
– Я ж ваш син, – каже парубок.
Чоловік зрадів, а далі як заплаче!
– Чого ти, тату, плачеш? – запитав парубок.
– Та це я так! – одмовив батько.
От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже:
– Чому ж ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?
А то була та записочка, що в ній батько обіщався цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то заткнув записку у загату. Далі й каже син:
– Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.
Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.
Приїхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.
От змій зараз покликав того парубка та й каже:
– Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.
– Окрім жінки, усе дам! – каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!
От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.
– Я ж ваш син, – каже парубок.
Чоловік зрадів, а далі як заплаче!
– Чого ти, тату, плачеш? – запитав парубок.
– Та це я так! – одмовив батько.
От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже:
– Чому ж ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?
А то була та записочка, що в ній батько обіщався цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то заткнув записку у загату. Далі й каже син:
– Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.
Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.
Приїхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.
От змій зараз покликав того парубка та й каже: