Страница:
– Щоб ти мені оцю ріку за ніч загатив і виорав, і пшениці насіяв, щоб пшениця виросла й поспіла, щоб ти її вижав, помолотив, перевіяв, помолов і щоб уранці мені булку приніс із неї!
Сумний вийшов парубок із хати і пішов до найменшої дочки, а та й пита його:
– Чого ти, Іване, такий сумний?
– Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!
– Не журись – все гаразд буде!
От, як полягали всі спати, дочка свиснула – прибігло два молодці. Вона й каже:
– Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи і щоб принесли мені з неї булку.
– Добре! – сказали молодці і позникали.
Прокинулась уранці дочка – коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той – змієві.
Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищить Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:
– Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!
Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:
– Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!
– Е, ні! Це ще трудніша. Кінь – то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе і вб'є! – каже змієва дочка.
Тоді подумала, а далі й каже:
– Та вже дарма, я поможу тобі!
Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:
– Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!
Молодці пішли, та зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели на конюшню.
От уранці змій покликав Івана та й каже:
– Ну, тепер же приходь до мене увечері!
Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:
– Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!
От зараз вони зібрались скоріше та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:
– Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.
І стала змієва дочка пшеницею, а Іван сторожем.
От прибігли слуги на конях до пшениці та й питають Івана-сторожа:
– Чи не бачив, не бігли сюди двоє – дівчина й парубок?
Іван і каже:
– Ні, бачив, бігли тоді, як сіялась оця пшениця.
Слуги й поїхали додому, а змій і питає:
– Що, не нагнали?
– Не нагнали.
– А не бачили нікого?
– Ні, бачили сторожа, стеріг пшеницю.
– Ото ж воно й єсть! Треба б тільки найбільший колосок пшениці зірвати, то б ви взяли її за голову!
От змій послав і вдруге. А Іван та змієва дочка знов пішли. Ідуть та й ідуть, коли щось застугоніло. Дочка притулила вухо до землі та й каже:
– Це за нами знов женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церковкою.
І стала дочка церковкою, а Іван попом, і став служити піп. Приїздять слуги та й питають у попа, чи не бачив він, не бігли сюди парубок та дівчина. Піп і каже, що бачив тоді, як будувалась ця церква. Слуги й поїхали назад. Приїздять додому, а змій і пита:
– Не догнали?
– Ні!
– А не бачили нікого?
– Бачили церкву, а в церкві попа.
– То ж і вони!
От ізліз тоді змій на хату та як крикне:
– Подайте мені вила!
Подали змієві вила. От він підіпер одним кінцем вію, глянув та й каже:
– О, где дожену!
Та зараз і побіг. А дочка притулила вухо до землі та й каже:
– Тепер ми пропали – за нами женеться батько. Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змій пить воду, то ти й одрубай голову!
I стала вона криницею, а Іван козаком із шаблею. Прибіг змій до козака та й пита, чи не бачив він: не бігли дівчина й парубок? Козак каже, що не бачив.
А змій тільки глянув, то зараз і догадався та й каже козакові:
– Дай же мені води напиться!
– Не можна, з цієї криниці тільки отаман п'є воду.
А змій не слуха та зараз і нахилився до криниці, то Іван його й убив.
Тоді криниця стала знов змієвою дочкою, а козак Іваном. Приїхали вони додому і згуляли весілля.
Морський цар
Про купця, його сина і морського царя
Пообіцяй те, за що вдома не знаєш
Про Дундулюка, Михайлика й Калинку
Сумний вийшов парубок із хати і пішов до найменшої дочки, а та й пита його:
– Чого ти, Іване, такий сумний?
– Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!
– Не журись – все гаразд буде!
От, як полягали всі спати, дочка свиснула – прибігло два молодці. Вона й каже:
– Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи і щоб принесли мені з неї булку.
– Добре! – сказали молодці і позникали.
Прокинулась уранці дочка – коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той – змієві.
Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищить Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:
– Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!
Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:
– Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!
– Е, ні! Це ще трудніша. Кінь – то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе і вб'є! – каже змієва дочка.
Тоді подумала, а далі й каже:
– Та вже дарма, я поможу тобі!
Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:
– Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!
Молодці пішли, та зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели на конюшню.
От уранці змій покликав Івана та й каже:
– Ну, тепер же приходь до мене увечері!
Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:
– Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!
От зараз вони зібрались скоріше та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:
– Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.
І стала змієва дочка пшеницею, а Іван сторожем.
От прибігли слуги на конях до пшениці та й питають Івана-сторожа:
– Чи не бачив, не бігли сюди двоє – дівчина й парубок?
Іван і каже:
– Ні, бачив, бігли тоді, як сіялась оця пшениця.
Слуги й поїхали додому, а змій і питає:
– Що, не нагнали?
– Не нагнали.
– А не бачили нікого?
– Ні, бачили сторожа, стеріг пшеницю.
– Ото ж воно й єсть! Треба б тільки найбільший колосок пшениці зірвати, то б ви взяли її за голову!
От змій послав і вдруге. А Іван та змієва дочка знов пішли. Ідуть та й ідуть, коли щось застугоніло. Дочка притулила вухо до землі та й каже:
– Це за нами знов женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церковкою.
І стала дочка церковкою, а Іван попом, і став служити піп. Приїздять слуги та й питають у попа, чи не бачив він, не бігли сюди парубок та дівчина. Піп і каже, що бачив тоді, як будувалась ця церква. Слуги й поїхали назад. Приїздять додому, а змій і пита:
– Не догнали?
– Ні!
– А не бачили нікого?
– Бачили церкву, а в церкві попа.
– То ж і вони!
От ізліз тоді змій на хату та як крикне:
– Подайте мені вила!
Подали змієві вила. От він підіпер одним кінцем вію, глянув та й каже:
– О, где дожену!
Та зараз і побіг. А дочка притулила вухо до землі та й каже:
– Тепер ми пропали – за нами женеться батько. Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змій пить воду, то ти й одрубай голову!
I стала вона криницею, а Іван козаком із шаблею. Прибіг змій до козака та й пита, чи не бачив він: не бігли дівчина й парубок? Козак каже, що не бачив.
А змій тільки глянув, то зараз і догадався та й каже козакові:
– Дай же мені води напиться!
– Не можна, з цієї криниці тільки отаман п'є воду.
А змій не слуха та зараз і нахилився до криниці, то Іван його й убив.
Тоді криниця стала знов змієвою дочкою, а козак Іваном. Приїхали вони додому і згуляли весілля.
Морський цар
Про купця, його сина і морського царя
Був багатий вельми купець. Поїхав якось він на кілька літ у чужий край: свої товари продати, заморських накупити. Залишив дома сім'ю – батька, матір і молоду жінку. А того й не відав, що була вона саме в тяжі.
Довго чи недовго пробував купець у заморській стороні, розпродав свої товари. Сів на корабель і пливе додому. Пливе він день, пливе другий, а на третій – зупинився корабель серед моря. Що вже не робили слуги, як не рятувалися, а корабель – ані з місця. Стали думать, чи не наїхали на підводну скалу. Послали в морську безодню водолаза.
Виліз водолаз із морських глибин та й каже:
– Не пускає корабля старий дід – морський цар. Хоче, аби хазяїн дарував йому з дому те, чого він не знає. Коли ж не згодиться, то затопить корабель.
Думав-думав купець: все, що є вдома, він знає, і вирішив подарувати дідусеві – морському цареві – з дому те, чого не знає.
Відпустив дід – морський цар – корабля, поплив корабель далі. Приїхав купець додому і зустрічає сина, що народила йому жінка. Зажурився купець, бо аж тепер зрозумів, що то саме сина свого він подарував морському цареві.
Ну, нічого. Син виріс, став дорослим, що треба вже його віддавати дідусеві. Ну, воля-неволя. Відпустив батько сина. Іде він, іде. То вовки йому зустрічаються, то змії, він все відганяє їх. Нарешті бачить, іде йому назустріч старесенька, горбатенька бабуся. І каже йому:
– Добридень, синочку!
– Йди к чорту, стара. Вже мені й так все надоїло…
– Ну, йди, синку, йди.
Відійшов хлопець трохи, думає: «Навіщо ж я стареньку жінку образив?» Вернувся, перепрошує бабусю:
– Простіте мені, що я вас образив… Може б, ви мене порадили на яку добру дорогу?
– Пораджу, синок, пораджу тебе. Іди, іди, і дійдеш ти до такої густої калини, що й носа не всадиш. Вона саме цвіте. А межи теї калини є криниця, а в криниці жива вода. Як ти дійдеш до теї криниці, то тихенько сховайся під корчики і під цвіт, і щоб тебе ніхто не запримітив. Під ту криницю прилетять дванадцять голубок – дванадцять дівок. То будуть дочки отого дідуся – морського царя. Одинадцять голубок прилетять разом, а дванадцята – після. Всі вони роздягнуться, підуть купатися, а та одна буде пильно оглядатися, відчувать чужий дух…
Вирушив хлопець у дорогу. Все зробив, як старенька радила. Шумить ліс, гуде вітер. Аж бачить: летять небом голубки. Прилетіло одинадцять, приземлилися край берега морського, зробилися красивими дівками, пороздягалися, пішли у воду купатися. А лиш одна, дванадцята, прилетіла сама, сіла край берега й каже:
– Хух, чути хрещений дух.
А тії сестри й одказують:
– Нікого тут чужого, сестрінько, немає.
Роздягнулася дванадцята сестра, пішла у воду купатися. Підкрався парубок до її одежі, схопив і заховав у кущах. Повиходили дівчата з води, одягаються, а одній і немає одежі.
– Я ж вам, сестриці, казала, що тут хтось є.
– Ну, що ж, ми не будемо тебе ждати, – відказали ті, одяглися, стали знову голубками та й полетіли.
Забідкалась дванадцята, стоїть край берега і каже:
– Хто тут є? Коли чоловік віку літнього – будь мені батьком рідним, коли жінка віку літнього – будь мені матір'ю рідною, коли чоловік середніх літ – будь мені братом рідним, коли жінка літ середніх – будь сестрою рідною, коли ж чоловік молодий – будь мені дружиною вірною.
Вийшов парубок до неї, і вона одразу ж його уподобала. Оддав він їй одежу, і вона йому порадила:
– На тобі клубочка золотого, кидай його поперед себе, і куди він котитиметься, то туди й твоя дорога стелитиметься. Іди ж слідом за тим клубочком.
Сказавши те, стала дівчина голубкою та й полетіла. Кинув хлопець поперед себе клубок та й іде за ним слідом. І прикотився той клубок на таке місце, де стояло дванадцять хатинок на курячих лапках. Підійшов він під крайню хатину, тричі постукав у віконце.
Відкрила дівчина двері, пустила у хату.
– Лізь, – каже, – під ліжко і тихо лежи, бо ось-ось прилетить Вістовик: він не повинен про тебе знати. Коли ж запримітить, то обох нас покарає.
Аж тут у вікно: стук-стук, стук-стук. І Вістовик дає наказ:
– Щоб ви те всі, сестриці, були завтра ранком в дідуся на дворі. І щоб ви те всі були однаковісінько наряджені-одягнені, обуті та позачесувані.
Ранком стали збираться до дідуся. Дівчина й каже парубкові:
– Кидай клубочка поперед себе і йди слідом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобі стрічатимуться в дорозі змії, звірі, та ти тільки тею шпилькою махни і скажи: «Пускайте, бо я йду до дідуся у свати». Клубочок доведе тебе до дідусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, і буде дідусь тебе підганяти, щоб ти хутчій дівчину вибирав, а ти кажи: «Знаєш, дідусю, що то не грушки вкусити, а треба навік жити». Я ж буду стояти з правої сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлі на правій нозі буде кривий. І ти мене по цій ознаці запримітиш. Коли ж мене ти не пізнаєш, то слуги дідуся твою голову настромлять на кілкові.
Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе і рушив у дорогу. Клубок котиться, а він іде слідом за ним. Дійшов уже до перших воріт, а різні звірі – тигри, льви – його і не пускають. Махнув хлопець шпилькою – і до них:
– Пустіть, бо я йду до дідуся у свати.
Пустили його звірі, і самі відкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець перші, другі і треті ворота. Іде, а обік – три ряди поодрубуваних голів на кілках настромлені…
У дворі палацу його зустрів дідусь:
– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчій собі дівчину.
Глянув хлопець на дівочий ряд, приглядаючись до туфлі на правій нозі у крайньої дівчини.
– То, дідусь, не грушки вкусити, а треба навік жити.
– Вірно, синок, вірно.
Підійшов нарешті парубок до своєї обраниці та й каже:
– Ото моя.
– Вірно ж. Тепер будеш моїм зятем.
Незабаром молоді стали під вінець. Тут і нашій казочці кінець.
Довго чи недовго пробував купець у заморській стороні, розпродав свої товари. Сів на корабель і пливе додому. Пливе він день, пливе другий, а на третій – зупинився корабель серед моря. Що вже не робили слуги, як не рятувалися, а корабель – ані з місця. Стали думать, чи не наїхали на підводну скалу. Послали в морську безодню водолаза.
Виліз водолаз із морських глибин та й каже:
– Не пускає корабля старий дід – морський цар. Хоче, аби хазяїн дарував йому з дому те, чого він не знає. Коли ж не згодиться, то затопить корабель.
Думав-думав купець: все, що є вдома, він знає, і вирішив подарувати дідусеві – морському цареві – з дому те, чого не знає.
Відпустив дід – морський цар – корабля, поплив корабель далі. Приїхав купець додому і зустрічає сина, що народила йому жінка. Зажурився купець, бо аж тепер зрозумів, що то саме сина свого він подарував морському цареві.
Ну, нічого. Син виріс, став дорослим, що треба вже його віддавати дідусеві. Ну, воля-неволя. Відпустив батько сина. Іде він, іде. То вовки йому зустрічаються, то змії, він все відганяє їх. Нарешті бачить, іде йому назустріч старесенька, горбатенька бабуся. І каже йому:
– Добридень, синочку!
– Йди к чорту, стара. Вже мені й так все надоїло…
– Ну, йди, синку, йди.
Відійшов хлопець трохи, думає: «Навіщо ж я стареньку жінку образив?» Вернувся, перепрошує бабусю:
– Простіте мені, що я вас образив… Може б, ви мене порадили на яку добру дорогу?
– Пораджу, синок, пораджу тебе. Іди, іди, і дійдеш ти до такої густої калини, що й носа не всадиш. Вона саме цвіте. А межи теї калини є криниця, а в криниці жива вода. Як ти дійдеш до теї криниці, то тихенько сховайся під корчики і під цвіт, і щоб тебе ніхто не запримітив. Під ту криницю прилетять дванадцять голубок – дванадцять дівок. То будуть дочки отого дідуся – морського царя. Одинадцять голубок прилетять разом, а дванадцята – після. Всі вони роздягнуться, підуть купатися, а та одна буде пильно оглядатися, відчувать чужий дух…
Вирушив хлопець у дорогу. Все зробив, як старенька радила. Шумить ліс, гуде вітер. Аж бачить: летять небом голубки. Прилетіло одинадцять, приземлилися край берега морського, зробилися красивими дівками, пороздягалися, пішли у воду купатися. А лиш одна, дванадцята, прилетіла сама, сіла край берега й каже:
– Хух, чути хрещений дух.
А тії сестри й одказують:
– Нікого тут чужого, сестрінько, немає.
Роздягнулася дванадцята сестра, пішла у воду купатися. Підкрався парубок до її одежі, схопив і заховав у кущах. Повиходили дівчата з води, одягаються, а одній і немає одежі.
– Я ж вам, сестриці, казала, що тут хтось є.
– Ну, що ж, ми не будемо тебе ждати, – відказали ті, одяглися, стали знову голубками та й полетіли.
Забідкалась дванадцята, стоїть край берега і каже:
– Хто тут є? Коли чоловік віку літнього – будь мені батьком рідним, коли жінка віку літнього – будь мені матір'ю рідною, коли чоловік середніх літ – будь мені братом рідним, коли жінка літ середніх – будь сестрою рідною, коли ж чоловік молодий – будь мені дружиною вірною.
Вийшов парубок до неї, і вона одразу ж його уподобала. Оддав він їй одежу, і вона йому порадила:
– На тобі клубочка золотого, кидай його поперед себе, і куди він котитиметься, то туди й твоя дорога стелитиметься. Іди ж слідом за тим клубочком.
Сказавши те, стала дівчина голубкою та й полетіла. Кинув хлопець поперед себе клубок та й іде за ним слідом. І прикотився той клубок на таке місце, де стояло дванадцять хатинок на курячих лапках. Підійшов він під крайню хатину, тричі постукав у віконце.
Відкрила дівчина двері, пустила у хату.
– Лізь, – каже, – під ліжко і тихо лежи, бо ось-ось прилетить Вістовик: він не повинен про тебе знати. Коли ж запримітить, то обох нас покарає.
Аж тут у вікно: стук-стук, стук-стук. І Вістовик дає наказ:
– Щоб ви те всі, сестриці, були завтра ранком в дідуся на дворі. І щоб ви те всі були однаковісінько наряджені-одягнені, обуті та позачесувані.
Ранком стали збираться до дідуся. Дівчина й каже парубкові:
– Кидай клубочка поперед себе і йди слідом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобі стрічатимуться в дорозі змії, звірі, та ти тільки тею шпилькою махни і скажи: «Пускайте, бо я йду до дідуся у свати». Клубочок доведе тебе до дідусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, і буде дідусь тебе підганяти, щоб ти хутчій дівчину вибирав, а ти кажи: «Знаєш, дідусю, що то не грушки вкусити, а треба навік жити». Я ж буду стояти з правої сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлі на правій нозі буде кривий. І ти мене по цій ознаці запримітиш. Коли ж мене ти не пізнаєш, то слуги дідуся твою голову настромлять на кілкові.
Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе і рушив у дорогу. Клубок котиться, а він іде слідом за ним. Дійшов уже до перших воріт, а різні звірі – тигри, льви – його і не пускають. Махнув хлопець шпилькою – і до них:
– Пустіть, бо я йду до дідуся у свати.
Пустили його звірі, і самі відкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець перші, другі і треті ворота. Іде, а обік – три ряди поодрубуваних голів на кілках настромлені…
У дворі палацу його зустрів дідусь:
– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчій собі дівчину.
Глянув хлопець на дівочий ряд, приглядаючись до туфлі на правій нозі у крайньої дівчини.
– То, дідусь, не грушки вкусити, а треба навік жити.
– Вірно, синок, вірно.
Підійшов нарешті парубок до своєї обраниці та й каже:
– Ото моя.
– Вірно ж. Тепер будеш моїм зятем.
Незабаром молоді стали під вінець. Тут і нашій казочці кінець.
Пообіцяй те, за що вдома не знаєш
Зачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.
Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він – перед коником стоїть пан, котрий питає:
– Чого так б'єш коника?
– Б'ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
– То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.
Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.
Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:
– У твоєї жони мала дитина.
Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.
А у місяць хлопчик проговорив:
– Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то – не біда.
Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:
– Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:
– Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.
Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:
– Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
– Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
– Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, – але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам'ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться – нема персня! І почала грозити:
– Дай мій перстень!
– Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
– Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
– То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
– А, тут є мій солдат…
Завів його в одну кімнату і сказав:
– Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
– Бачиш оті ліси?
– Бачу.
– Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
– Що тобі казав няньо?
– Те й те.
– То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ – ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
– Но, коли собі приготовив, то з'їж його, – сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
– Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з'їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
– Чи ти знаєш, де живе мій брат?
– Не знаю.
– Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з'явилася донька і питає:
– Що тобі сказав няньо?
– Сказав те й те.
– Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
– Що наказуєш?
– Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
– Ти збудував міст?
– Я збудував.
А стара чортиця промовила:
– Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!
– Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
– Маєш піймати зеленого зайця, коли ні – вип'ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
– Що сказав старий?
– Те й те.
– Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе – стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
– Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
– Ну, чи був хто?
– Був мій нянько.
– Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван – іде його мати. І він пожалував матір.
– Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван – іде його баба.
– Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
– їж його, коли собі приніс, – сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
– Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце…
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
– Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
– Сестри, чи красний цей хлопець?
– Красний.
– Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька – летить її нянько. Каже Івану:
– Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
– Бачив.
– Коли?
– Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт – а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
– Ну, кого ти стрічав?
– Стрічав монастир і монаха.
– Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
– Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе – малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
– Бачив.
– Коли?
– Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
– Ото були вони, – одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими…
Дівчина наказує:
– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе – гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.
Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він – перед коником стоїть пан, котрий питає:
– Чого так б'єш коника?
– Б'ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
– То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.
Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.
Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:
– У твоєї жони мала дитина.
Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.
А у місяць хлопчик проговорив:
– Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то – не біда.
Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:
– Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:
– Заплати мені за казку.
Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.
Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:
– Куди ти, хлопче, йдеш?
Хлопець усе розповів.
– Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.
Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:
– Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, – але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.
Хлопець добре собі запам'ятав і заскіпив у серце дідові слова.
І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться – нема персня! І почала грозити:
– Дай мій перстень!
– Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.
– Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.
Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:
– То сідай на мене.
І понесла його до свого няня.
Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:
– А, тут є мій солдат…
Завів його в одну кімнату і сказав:
– Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.
Чорт увечері приходить і каже:
– Бачиш оті ліси?
– Бачу.
– Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.
Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:
– Що тобі казав няньо?
– Те й те.
– То не журися.
Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ – ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.
Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.
– Но, коли собі приготовив, то з'їж його, – сказав чорт сердито. А чортиця промовила:
– Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з'їсть твоє серце.
Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:
– Чи ти знаєш, де живе мій брат?
– Не знаю.
– Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.
Як чорт пішов геть, з'явилася донька і питає:
– Що тобі сказав няньо?
– Сказав те й те.
– Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.
І свиснула, і збіглися чорти й питають:
– Що наказуєш?
– Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…
Рано подивився старий чорт, а те все готове.
– Ти збудував міст?
– Я збудував.
А стара чортиця промовила:
– Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!
– Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.
І прикликав хлопця й наказав:
– Маєш піймати зеленого зайця, коли ні – вип'ю твоє серце.
Приходить донька й питає:
– Що сказав старий?
– Те й те.
– Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.
Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе – стріляй!
А сама зайшла у море.
Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:
– Ой синку, давно ми не виділися!
Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:
– Ну, чи був хто?
– Був мій нянько.
– Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.
Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван – іде його мати. І він пожалував матір.
– Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.
Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван – іде його баба.
– Ой синку, то давно тебе не виділа.
Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.
Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.
– їж його, коли собі приніс, – сказав чорт.
А стара чортиця знову просить:
– Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце…
Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.
Молодша дівка просить сестер:
– Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.
Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:
– Сестри, чи красний цей хлопець?
– Красний.
– Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.
Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька – летить її нянько. Каже Івану:
– Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.
І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.
– Бачив.
– Коли?
– Коли сей монастир будувався.
І подивився чорт – а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:
– Ну, кого ти стрічав?
– Стрічав монастир і монаха.
– Ото були вони.
Старий чорт знову погнався за ними.
А дівчина радить Івану:
– Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе – малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.
Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.
– Бачив.
– Коли?
– Тоді, коли сю пшеницю сіяли.
Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.
– Ото були вони, – одповіла чортиця.
Тепер вона сама пустилася за молодими…
Дівчина наказує:
– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе – гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.
І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.
Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.
Про Дундулюка, Михайлика й Калинку
Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був – він мав один ґандж: свербіли п'яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати – помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.
Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і – дим та й нитка за ним.
Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села – одні лише піски. Він скочив з воза і – гайда! Гейби поплив у порохах. А коні – перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.
Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися – й ні кроку вперед. Свербинога придивився – вони навіть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускає.
«Мой, кепсько мені! – подумав чоловік. – Хоч реви до неба».
Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.
– Що, полюбило тебе моє море? – спитав з карети.
– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.
– Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.
Свербинога подумав про свою жінку й каже:
– Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!
– Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.
– А то можу дати, – відповів Свербинога.
– Присягай.
– Присягаю. А ти хто є?
– Я – Дундулюк, господар тридев'ятої землі, – сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.
Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку – глип, а її горботки тримається хлопчик.
– Що це за дитина?
– Це твій син, Михайлик, – відповіла жінка.
Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:
– Чому ти такий зажурений?
– Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.
Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.
Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.
– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.
– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.
I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:
– Що ж робити – на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.
Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?
У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.
Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип – на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?
– Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! – сказав чемно.
– Прошу ближче, леґеню, – попросила його ведмедиха. – Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.
Михайлик розповів.
– Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев'ятім царстві не дають лизати меду.
Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:
– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.
Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.
Раптом у повітрі почувся шум крил – фах-фах – фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.
Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:
– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.
Михайлик обізвався з-за корча:
– На тобі убрання і будь моєю жінкою!
Калинка попросила:
– Віддай мені й крила.
А Михайлик каже:
– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.
Дівчина відповіла:
– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.
Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.
А вона сказала:
– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.
– Ти – мій ворог?
– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ять-десять ліктів до моєї хатки.
Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і – дим та й нитка за ним.
Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села – одні лише піски. Він скочив з воза і – гайда! Гейби поплив у порохах. А коні – перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.
Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися – й ні кроку вперед. Свербинога придивився – вони навіть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускає.
«Мой, кепсько мені! – подумав чоловік. – Хоч реви до неба».
Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.
– Що, полюбило тебе моє море? – спитав з карети.
– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.
– Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.
Свербинога подумав про свою жінку й каже:
– Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!
– Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.
– А то можу дати, – відповів Свербинога.
– Присягай.
– Присягаю. А ти хто є?
– Я – Дундулюк, господар тридев'ятої землі, – сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.
Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку – глип, а її горботки тримається хлопчик.
– Що це за дитина?
– Це твій син, Михайлик, – відповіла жінка.
Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:
– Чому ти такий зажурений?
– Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.
Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.
Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.
– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.
– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.
I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:
– Що ж робити – на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.
Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?
У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.
Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип – на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?
– Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! – сказав чемно.
– Прошу ближче, леґеню, – попросила його ведмедиха. – Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.
Михайлик розповів.
– Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев'ятім царстві не дають лизати меду.
Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:
– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.
Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.
Раптом у повітрі почувся шум крил – фах-фах – фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.
Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:
– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.
Михайлик обізвався з-за корча:
– На тобі убрання і будь моєю жінкою!
Калинка попросила:
– Віддай мені й крила.
А Михайлик каже:
– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.
Дівчина відповіла:
– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.
Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.
А вона сказала:
– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.
– Ти – мій ворог?
– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ять-десять ліктів до моєї хатки.