Соколян Марина. Зворотня сторона Демонології

   — О, не хвилюйся, я трохи перебільшував.
   — Перебільшували?!
   — Ну, в кожного оратора є свої методи привернути увагу аудиторії. І я завжди вважав тебе порядною та скромною дівчиною. Та годі про це. Де ти збираєшся спинитись у Манівцях?
   — У Медді… Ну, Мадам Мадлен.
   — Бордель Мадам Мадлен?!
   — Так. Медді — моя старша сестра. Це — дім, де я виросла.

…VI…

   Скажу чесно, Манівці не викликали у пана Бішопа особливого захоплення. Звісно, ніякого архітектурного планування, вузькі брудні вулички… На моє запитання про його перше враження від нашого чудового міста пан Бішоп відповів: “Гм-м, тут так багато дерев!” Така відвертість вражає.
   Дорогою додому я зустріла чимало знайомих, з усіма віталася, а вони поглядали на мого високого супутника. Ким, цікаво, вони його вважали? Мені досить скоро випало про це дізнатися.
   — Ад-делін! — вигукнула сестричка Медді, розкриваючи обійми, — ану ж, ану ж, кого це ти привела?
   Вона схопила пана Бішопа за рукав і затягла його до будинку. Він не опирався, його увага була цілком захоплена видовищем чарівної Мадам Мадлен. Моя названа сестра, скажу, повірте, без крихти заздрощів, дуже гарна. Крім того, вона, як фахівець, вживала безліч дорогої косметики та прикрас, і від неї так і пашіло звабливою енергією.
   — Пан Бішоп… — тільки і встигла проказати я.
   — Теодор. Тод. — всунув і своє слово мій гість. Яка приємна несподіванка! Я оце тільки зараз дізналася, що у нього є ім'я.
   — Тодді! — Моя сестричка вхопила його за комірця, притисла до себе і міцно поцілувала, — Ласкаво просимо до родини!
   Навколо Медді вже зібрався чималенький гурт наших дівчаток. Після такого акту гостинності, кожна з них вирішила привітатися і познайомитися з гостем у той же манер. Пан Бішоп дещо зніяковів, відступив на крок назад, поглядаючи на мене переляканими очима. Це йому анітрохи не допомогло — сам за мною ув'язався, хай терпить тепер.
   Нарешті галас став просто неймовірним, і я мусила втрутитися.
   — Хей, люди, прошу слова! — заволала я.
   На мене таки звернули увагу. І — кинулися вітати з поверненням і вдалим зарученням.
   — Зарученням?! — тут мій голос зірвався на вереск, — Ви що, подуріли?! Пан Бішоп — мій викладач з Університету і хоче зняти тут кімнату. Правильно, Теодоре?”
   Медді відразу ввела корективи.
   — Дівчата, струнко! Рівняння на клієнта! — і, підморгнувши мені, до пана Бішопа, — дозвольте провести вас до вашої кімнати, Теодоре.
   Вона взяла його під руку і повела вверх сходами. Пан Бішоп озирнувся і стенув плечима. Стримуючи посмішку, я помахала йому рукою.
   — Гей, Делі, даремно ти сказала, що ви з ним не заручені, — промовила Б'янка, найактивніша наша працівниця і права рука Мадам Мадлен, — Бачила, Медді так відразу око на нього і поклала.
   — Я не стоятиму в них на дорозі, — гордо заявила я, — а крім того, я вже маю залік з його предмету.
   Б'янка багатозначно заусміхалася.
   — Подивишся, Медді здасть екзамен екстерном.
   — Не маю жодного сумніву. Їй же належить підтримати репутацію нашого закладу. А от чи годують тут відвідувачів, чи залишають помирати з голоду, невідомо.
   — О, пробач. У нас тут все розраховано на голодних відвідувачів. Ходімо, сьогодні у нас смажені стегенця!
   — Ага, і тушкована грудинка.
   — Делі, слава Богу, ти зовсім не змінилася!
   Жаль було її розчаровувати. Мовчатиму поки-що. Ну, принаймні, поки не нагодують.
   За вечерею зібралися всі: наша родина, пан Бішоп і бордель повним складом. Дівчатка особливо на їжу не налягали, так, соки-води для підтримання тонусу. Мадлен змушувала їх слідкувати за фігурою, та ще й постійні вправи допомагали. Агенція моєї сестри об'єднувала найбільш кваліфікованих працівників, що пройшли підготовку в столичній Школі Бордельного Бізнесу, і, таким чином, набула всезагального визнання і популярності.
   … і тоді я відкриваю свої карти. Флеш Рояль!, — це пан Бішоп розповідав про свої подвиги. Я почала присухатися, — Ну, що, кажу я, пан Поманець, де ж ваша хвалена вдача?, — Це була стратегічна помилка. Поманець глянув на мене злючими очима і мстиво напророчив: “Подивимося іще, кому буде потрібна вдача найближчим часом. Ваші студентики, я чув, позаписувалися на деякі курси Школи…” Тут я вхопив його за барки і кажу: “Спробуйте тільки, негіднику, нашкодити моїм дітям, і вся ваша Школа полетить під три чорти!” Президент-Настоятель так нас і застав, так би мовити, у близькому емоційному контакті… Але Поманець не посмів займати ні в чому не винних демонологів.
   — Мені здається, — дипломатично зауважила я, — у Президента склалося трохи інше враження.
   — На жаль, на жаль, — пан Бішоп метнув поглядом в мою сторону, — але деяким і на користь…
   Мені зовсім не сподобалася тема, яку він заторкнув.
   — Президент… він, взагалі, має таку властивість несподівано з'являтись там, де його найменше чекають, — спробувала я змінити тему.
   — Так само, як і різні комісії з муніципалітету, — підхопила мою думку Б'янка, — Завели собі звичку щось перевіряти тут, у нас, ледве не кожного тижня!
   Обличчя Медді посуворішало.
   — Ці єзувіри таки змусять мене поскаржитися феодальним властям! Все їм треба знати, скільки у нас доходу на кожного члена кооперативу, а то — в якому санітарному стані знаходяться наші простирадла. А як можна було знати, що кожному будинку розпусти треба мати план евакуації, ящик піску і дві лопати на випадок пожежі? А то, взагалі, якість послуг надумали перевіряти!
   Дівчата пирснули. Медді насупилася.
   — Заледве випровадили. Чорт би забрав цього Гаела!
   — Хто такий Гаел?, — здивувалася я.
   — Гаел — новий голова муніципалітету, — пояснила Медді, — його призначили, коли старий осоромився на прийомі у Короля. Він, бачте, напився до втрати пульсу, вліз на банкетний стіл і почав щось верзти про переваги демократії. Треба ж було так упитися!
   — А цей Гаел — темна кобилка, — додала Б'янка, — і тільки він має право видавати ліцензії… а нам уже час поновлювати дозвіл.
   — А це значить… Ні, я б йому і пальцем не дозволила доторкнутись до наших дівчат!
   — Що, боїтесь бюрократичної зарази?
   — Та ні, є щось у ньому… демонічне. Вні такими очами дивиться на жінок!
   І це — Мадам Мадлен, власниця будинку розпусти. Ми з паном Бішопом перезирнулися. Були в цьому якісь на диво знайомі нотки.
   — Слухай, Медді, я спробую розібратись із цим Гаелом.
   — Ти?!
   — Ну, це ж зачіпає і мої інтереси…
   — І не думай, Делі!
   — Пан Бішоп?
   — Ні!
   — Та я ж…
   — Ні!
   — Та я тільки…
   — Ні!
   — Ну то вже добре, ні так ні.
   — Ні!
   Як можна бачити, він таки добряче завівся. Не знаю, що було би далі, якби в двері не постукали. Медді підхопилася з місця.
   — Дівчата, бойова тривога! Всім зайняти свої місця!
   У борделі починався робочий день. Я просковзнула до своєї кімнати. Треба відпочити — в мене завтра відповідальна зустріч у муніципалітеті.

…VІI…

   Зранку переді мною постала проблема — як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками завжди більше клопоту. Звичайно, я маю на увазі пана Бішопа. Якщо я збираюся відвідати Гаела, можливого товариша по нещастю, і отримати дещицю корисної інформації, треба якось змусити його дати мені спокій. Не вигадавши нічого кращого, я повісили на двері своєї кімнати табличку “Не турбувати”. Дуже корисна річ. Якщо ви колись надумаєте відкривати бордель, то такі таблички — перше, що слід придбати для нового закладу.
   Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”— вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді.
   Гаел — ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів.
   Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим — виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.
   Я звернулася до одного з охоронців.
   — Як мені потрапити до приймальні Гаела?
   — Какова лешева? — рявкнуло страховидло, — Прійом по вторнікам!
   Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.
   — Та я до нього зі справи — все ж таки спробувала я, — він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.
   — Я ж вам сказал! А што, — видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, — с бордєлєм?
   — Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!
   Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода — приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.
   — Хто?! — прозвучало питання звідкись згори.
   Я назвалася і повторила своє пояснення.
   — Процедура? — прошипів жіночий голос, — а довідка у вас є?
   — Яка довідка? — здивувалася я, передбачаючи ускладнення.
   — Про проходження медичного обстеження.
   — Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.
   — Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.
   — Які двері?
   Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.
   Печальна доля оббивателя порогів — в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.
   Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви — Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.
   Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку — “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.
   З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.
   — Чого ви тут двері довбаєте? — почувся голос зсередини, — не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.
   — А я ж хто по вашому? — визвірилася я, — інкасація?
   — Тьху-тьху-тьху.
   Двері обережно прочинилися.
   — Щось я вас не пам'ятаю.
   — А я стажерка. Перший день працюю.
   — Вам що, теж в газети потрапити закортіло? — поцікавилися двері.
   — Чого б це?
   — Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…
   — Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я.
   Двері вибухнули реготом.
   — А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.
   Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.
   Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.
   Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…
   — Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю?
   Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.
   — Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав.
   — Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?
   — Мн-н… Так.
   — І як вам?
   — Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.
   — А сам “волоцюга Гаел”?
   — А що, у вас негативний досвід?
   Він раптом вибухнув істеричним сміхом.
   — Вгадали!
   — Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте?
   — Головою муніципалітету.
   — Го… го… Ой, чорт!
   — Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування.
   — Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.
   — Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?
   — Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.
   — Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.
   — Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?
   — Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…
   — Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?
   — Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.
   — Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?
   — Не все так просто. З вас, — він нахилився до мого вуха, — довгий і пристрасний поцілунок.
   — А дідька лисого — не треба? Це ще навіщо?
   — Ну, це вже стосується другого пункту.
   — Фі, як банально.
   — Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…
   — Що ми — колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?
   — Та від вас же за кілометр тхне.
   — Відьмачим духом, — я приречено зітхнула, — горе мені, горе.
   Гаел поскріб потилицю.
   — А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.
   — Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.
   — Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.
   Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.
   — Ого, телепечатка!
   — Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.
   — Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!
   — Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!
   У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.

…VІІI…

   Там на мене чекало щось неймовірне.
   У борделі був повний аншлаг. Біля дверей вишикувалася черга, а такого не бувало ніколи, повірте мені. Тут, здається, зібралося все дієздатне населення Манівців; та навіть більше — жіночки з перекошеними від образи обличчями за вуха витягали своїх хлопчаків з виру розпусти, неплатоспроможна молодь підвивала і улюлюкала коло вікон, осторонь стояли браві поліцаї і повільно чуманіли від болісних потуг зберегти честь мундиру.
   Ось із дверей вийшла Медді, хапнула ротом повітря і безсило опустилася на лавку. Таке обличчя, напевне, було у Бога, коли він, наївний, нарешті зрозумів на що перетворили люди творіння його, Содом і Гоморру. Пан Бішоп підійшов, сів поряд, задумливо підпалив люльку, кинув її додолу і запхав до рота сірника.
   Я розгублено зупинилася. Медді підвела на мене очі, зміряла божевільним таким поглядом і зомліла. Пан Бішоп флегматично поклав її назад на лавку і знову затягнувся сірником.
   — Теодоре, — не витримала я, — киньте каку з рота! Чи тут у нас тепер Перша Приватна Божевільня?! А я думаю, чому так народ юрмиться!
   Я думала, він зараз теж зомліє, та вийшло інакше. Із зойком “Демони! Демони! Демони!” пан Бішоп підхопився на ноги, перечепився через Медді і боляче стукнув своєю дебелою башкою мені по правому коліну. Я так і сіла, відчуваючи як до мене тихо і непомітно підбирається істерика.
   — Йой, чорт! — заволала я, — та що ж це відбувається?!
   Тут з будинку вискочила Б'янка, дико роззираючись навколо. Їй потрібна була лише якась секунда, щоб оцінити ситуацію. Наступної миті ми всі троє були жорстоко відлупцьовані по щоках і облаяні останніми словами. Кращої допомоги годі було чекати.
   — Та, може ж, мені хтось пояснить? — схлипнула я, відтираючи травмоване обличчя.
   — Зараз, зараз, — пообіцяв пан Бішоп, — ходімо.
   Мене відвели до власної кімнати, на дверях якої невинно так висіла табличка “не турбувати”. Ага, що би ви думали — звідти таке було чути! Досі не розумію, як це я відчинила двері і увірвалася до кімнати… Треба сказати, що вилетіла я звідти втричі швидше, червона, як рак, зварений мстивим Грекою за особливо жорстокою технологією. Що там було? Гмм… Я. І ще багато людей, і всім було дуже добре. Я з надією подивилася у лагідні Бішопові очі.
   — Правда, я просто божеволію?
   — Та ні, цим і не пахне, і не сподівайся. Та і чого ж, все так природньо, красиво і вигідно для бізнесу. Єдине, що мене вражає, це… ну, словом, це ж уже сім годин продовжується… Як тобі вдалося?
   — Талант, потяг до прекрасного, фізична підготовка! Бішопе, не знущайтеся, прошу! Я не знаю!
   — Ну, звісно. — Його трохи тіпнуло, коли двері до моєї кімнати почали зі скрипом відчинятися досередини. Видовище не для слабкодухих. — Чи це може бути пов'язане з пригодами Бети, ну, коли вона так гарно гойдалася на люстрі?
   — Знаєте, пан Бішоп, проблема, напевне, в моєму понівеченому почутті гумору. Ні тоді, ні зараз, у мене навіть не було чіткого бажання утнути таку штуку. Ну та маємо, тих, що маємо. А от що з ними робити далі? Хто у нас тут спец по демонах?
   — Ну, можна провести екзорцизм, покропити декого святою водою, а то й інквізиторську рейд-групу викликати… Що, очима кліпаєш? Сама напросилася.
   — Хто це тут погрожує?! — прошипіла я крізь зуби, — Хочете приєднатися до виробництва нашого маленького рекламного трюку?
   — Не з тих питань.
   — Хм-м? Зовсім? А я була про вас кращої думки.
   — Ну, все. Я більше не можу. Аделін, зараз просто, будь ласка, заткни пельку і зроби, щоб це припинилося.
   — Так-так, масса, будить зроблено, масса.
   Бішоп застогнав і схопився за голову. Із диким войовничим гуком, я штовхнула двері і постала перед чесним товариством, породженим власною хворобливою уявою.
   — Ану, всі струнко! Хлопчики наліво, дівчатка направо! Тепер шикуємось колонами, махаємо ручками і швиденько зникаємо у туманній далі!
   Ну, подітися їм нікуди було. Із тріумфом переможця я вискочила на своє відвойоване ліжко, виконала сякий-такий ритуальний мисливський танок і вклонилася глядачам. Пан Бішоп обіперся об кант і манірно зааплодував.
   — Спускайся з п'єдесталу, Венера. У тебе справи на грішній землі.
   — З вами, коханий Адонісе, мені і Тартар не страшний! — я ефектно повисла у нього на шиї, від чого у Бішопа сталися якісь проблеми з диханням.
   — Теодоре!? — вискнув хтось з порогу. Пан Бішоп тіпнувся, розвернувся, став мені на ногу, від чого мені довелося відпустити його горлянку.
   — Медді, я…Медді, убий його! Він зробив мене кульгавою калікою на все життя. Тепер мені залишається тільки під церкву — і благати про милостиню погожого недільного ранку.
   — Не дочекаєшся. Ввечері — і під ресторан.
   Я присіла на підлогу.
   — Змилостився, володарко! Це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…
   Бішоп заржав, як дебелий кінь на сінокосі. Медді оглянула нас сполоханими очима. А потім усміхнулася.
   — А чи не можна буде ще таких духів викликати? Виручка за сьогодні перевищила всі мої скромні сподівання.

…IХ…

   Я бачила чудовий сон. Один з тих, гарячково-пошлих, коли прокидаєшся, червонієш, зітхаєш і… не можеш нічого згадати. Я спробувала повернутися назад до сну, але там уже усе позачиняли і вивісили табличку “кінець сеансу”. Шкода. Але одне точно відомо — снився мені нинішній голова муніципалітету. Збоченець, демон-інкуб, словом, Гаел. Та й начхати. Хай собі сниться, мені не шкода. Я солодко потягнулася, все іще намагаючись не впустити до очей нахабні промені сонця. І тут мене спіткала несподіванка. Кінцівки не знайшли ніякого опору для моїх ранкових викрутасів. З'ясувалося, що я знаходжуся у якомусь такому підвішеному стані, левітуючи просто над ліжком. Ні, ми так не домовлялися… Але яке мало бути круте порно, щоб мене аж так підкинуло! Шкода, що не пам'ятаю.
   Іще трохи поборсавшись у невагомості, я змусила себе повернутися на ту саму грішну землю, де на мене чекали справи. Я загорнулася у рушник і вирушила на кухню розшукувати собі кави. Навколо було тихо. Ну, звісно, чи зустрінеш кого зранку у борделі? Але ні. Що сталося зі світом? Всі мої звичайні уявлення про дійсність руйнувалися день за днем — із кухні вже доносився чарівний аромат.
   Я стала на порозі і зворушено спостерігала таку собі маленьку сімейну сценку за участю власниці борделю та експерта-демонолога. Мадам Мадлен, гладенько зачесана і вбрана по-домашньому чаклувала коло вогню, готуючи каву, а пан Бішоп спостерігав за нею і таємниче так усміхався, сидячи на кухонному столі.
   Я розчулено зітхнула, чим і було покладено кінець цій ідилії. Обоє розвернулися до мене, при чому щелепа Бішопа повільно, але вірно опустилася на комірець. Я збагнула, що стою перед ними боса, лише у рушнику. Але, чорт забирай, я ж у себе вдома!
   — Доброго ранку, Медді. А ви чого витріщилися, пан Бішоп? Вам теж — доброго ранку.
   — Вітаю-вітаю. Ну, як провели ніч-ніч? Без пригод?
   — Не знаю. Темно було. І я відчуваю нагальну потребу у черговій ін'єкції кавової субстанції. На мене стане?
   — Стане-стане, — пан Бішоп нервово м'яв пальці лівої руки, — ти б хоч-хоч одяглася, чи що.
   — Чорта з два-два! Де ви так цікаво говорити навчилися?
   — Ану всі цить! — втрутилася Медді, — ніяких сварок на моїй кухні!
   — Мир, Бішоп. Мир і Гаряча Кава!
   — Мгнмм-м…
   — Теодоре, не попечіться!
   — Пізно! Курв-ссс…
   Наступні кілька хвилин ми зосереджено дмухали у чашечки. Пан Бішоп зло поглядав в мій бік, на що я призивно шкірилася і кліпала очима. Медді, роздумуючи над якоюсь метафізичною проблемою, повільно бовтала каву ложечкою. Та раптом — дзвінок! Медді підскочила, немов помітивши, що сидить, настромившись на гвіздок у кріслі.
   — Медді, полундра! Бігом! Клієнт на порозі!
   — Аделін, я тебе…
   — Ага, обіллю гарячим дустом і поріжу серце тупим ножем на дрібні кубіки.
   — Свята невинність! Ти ще не знаєш на що я здатна!
   — Наприклад — відчинити двері? Я ж так не піду.
   — З чого це ти взяла?
   — Та годі вже, — піднявся пан Бішоп, — Сидіть. Я сам відкрию.
   Ось так і сталося, що пан Бішоп знову став для мене вісником нещастя. Взагалі, дуже зручно мати таку людину в оточенні — знаєш, що це саме вона приносить тобі всілякі неприємності, і можна вже контролювати ситуацію. Та і побити є кого у крайньому випадку. Це стимулює.
   Пан Бішоп повернувся з листом у руці і виразом крайньої спантеличеності на обличчі.
   — Це тобі, — він простягнув мені конверта.
   — Ні, прошу, це помилка!
   — Ну, нащо ж так лякатися? Немає там штампу інквізиції, я перевіряв.
   — Вірити? Вам?
   — От і вір своїй покійній бабусі, — образився Бішоп.
   Медді чомусь тихо захихотіла. Істерика? Ну, все нормально.
   Я відкрила конверт. Ось, зачитую текст листа:
   “Люба моя Аделін! Щиро вітаю із вступом до наших рядів. Сподіваюсь, ти отримуєш Задоволення. Чекаю тебе наступної Суботи для посвяти і отримання членського квитка. Завжди і щиро твій, Люк.”
   Я обернулася до свого незрівнянного викладача. Бішоп мав такі великі невинні очі, як малюк, що нашкодив просто на дорогий килим. Медді дивилася на нас із скорботою і нерозумінням. Я дивилася на них і чухала потилицю.
   — Бішопе, я здається здогадуюсь. Це поганий жарт.
   — Просто огидний, — погодився той.
   — І належить він, я думаю, нашій спільній знайомій, яка в свій час зуміла осідлати люстру…
   — Гірше! Набага-ато гірше…
   — Люстру? — здивувалася Медді, — А що це у вас за фізичні вправи?
   — А це, ми готуємося скласти достойну конкуренцію твому закладу. Із такою майстерністю ми перестрибнемо творців індійських трактатів…
   — Делі, не заводься, — порадив пан Бішоп, — у тебе тут зараз велика проблема.
   — Яка така?
   — Тобі загрожує незалік.
   — Пізно схопилися! Невпійманий — не крадій.
   — Ну чого ж, було би бажання, — замріяно повідав Бішоп, — та годі. Невже ти не слухала нічого, що я говорив на лекціях?