Страница:
— Мені було не до того. Я розглядала красеня-викладача. Було би бажання!
— Аделін, я прошу уваги! Знаєш, хто такий Люк?
Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.
— Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.
При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.
— Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!
— Що? — розгубився той, — Тебе чи рушник?
— Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!
Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.
— Н-ну я ніяк не можу…
— Станьте зручніше і спробуйте ще раз.
— Даремно. Нічого не вийде.
— Але чому?
— Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.
— Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!
— І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!
— Ох, я вам влаштую дольче віту!
Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.
І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася — позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.
— Аа-хха. — Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…
…Х…
Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…
М-да, плідна дискусія.
Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.
— Хе-хе.
— Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?
— Угу.
— Прошу.
— Угм?
— Будь ласка.
— Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер — мій найліпший друг.
— Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера, а закінчуєте мордобоєм. Тому вас ніхто не любить.
— Ага, — погодився Бішоп, — зате поважають. Ну добре, почнемо.
Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.
— Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.
— Бішопе, я вас дуже прошу…
— Що?
— Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.
— О, леді, вам пасує зелений колір.
— А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?
— Зараз — ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.
— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.
— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!
— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.
Він покосився на мене, сумно зітхнув.
— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?
— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.
Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.
— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.
— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.
— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?
Я миттєво перелякалася і зблідла.
— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?
— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…
— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.
— Треба ж, який із тебе гуманіст!
— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?
— Ммн… ти майже вгадала.
— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.
— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.
Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.
…ХІ…
…ХIІ…
— Аделін, я прошу уваги! Знаєш, хто такий Люк?
Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.
— Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.
При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.
— Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!
— Що? — розгубився той, — Тебе чи рушник?
— Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!
Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.
— Н-ну я ніяк не можу…
— Станьте зручніше і спробуйте ще раз.
— Даремно. Нічого не вийде.
— Але чому?
— Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.
— Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!
— І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!
— Ох, я вам влаштую дольче віту!
Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.
І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася — позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.
— Аа-хха. — Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…
…Х…
Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…
М-да, плідна дискусія.
Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.
— Хе-хе.
— Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?
— Угу.
— Прошу.
— Угм?
— Будь ласка.
— Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер — мій найліпший друг.
— Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера, а закінчуєте мордобоєм. Тому вас ніхто не любить.
— Ага, — погодився Бішоп, — зате поважають. Ну добре, почнемо.
Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.
— Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.
— Бішопе, я вас дуже прошу…
— Що?
— Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.
— О, леді, вам пасує зелений колір.
— А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?
— Зараз — ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.
— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.
— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!
— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.
Він покосився на мене, сумно зітхнув.
— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?
— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.
Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.
— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.
— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.
— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?
Я миттєво перелякалася і зблідла.
— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?
— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…
— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.
— Треба ж, який із тебе гуманіст!
— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?
— Ммн… ти майже вгадала.
— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.
— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.
Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.
…ХІ…
“Чого я хочу? Так-с. Ну хочу ж я чогось. Ну, скажімо… Рінальдо, кис-кис. Хочу, щоб ти перетворився на прекрасного юнака. Абра-кадабра, три віники, швабра! Е-ее. Що, слабу? Ну, я так і знала. Ні, щоб хоч раз в своєму недостойному житті зробити мені приємне. Тільки те і вмієш, що жерти, невдячна тварюка.” Рінальдо іронічно нявкнув і тицьнувся мордою у ціль свого існування — мисочку з котячими наїдками.
“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!
Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.
— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?
— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.
— Треба? Та ну!
— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.
— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?
— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.
— Ну, все, що добре починається…
— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?
— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.
— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.
— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?
— Варіант. Або просто уяви, що я тобі подобаюсь. Важко? Знаю.
— Нічого-нічого. Мене так приваблюють завдання, які неможливо виконати.
— Грх-хх-х, — Гаел, здається, вдавився наступною реплікою.
— Спробуємо по-конвенційному, — я відразу ж скористалася нагодою, — може так, пішачка, пройтись нічними Манівцями до якогось пам'ятника…
— Чого?
— Ну, хіба ти не вивчав Історію Дошлюбних Стосунків? Елементарно. Пам'ятник — традиційне місце зустрічі за… за… Ну, для побачень, словом.
— Чого ж, можна. А де ти вивчала такий, гм, екзотичний предмет?
— В Університеті. Моя спеціалізація — теоретична сексологія.
— О-о. Як дотепно. Отже, біля пам'ятника.
— Окі-докі. Чекайте.
— Як соловейко — літа.
— Як алкоголік — стограм, як збоченець — слушної нагоди.
Я зістрибнула з підвіконня і кру-угом, через ліве плече — до дзеркала. І звідки цей голодний оскал? Так, побільше демонічного блиску в очах. Що там? Ага, зоряний вир. Ну то потім. Загадкова блідість? Чи краще здоровий рум'янець пристрасті? Боже, що одягнути? Нічого. Ха-ха, хороша ідея. А-аделін, припинити істерику! Вільно. Вхуу. Стратегічну ціль дислоковано: пам'ятник. Кроком — руш. Я ж не бігом сказала! Бігати будеш до дамської кімнати, як приспічить. Гордовитою такою ходою, як третя леді королівської опочивальні, відповідальна за недоторканість королівських шкарпеток.
А пам'ятник? Ну, у нас всього один пам'ятник, який є в кожному місті Яснізорії. Пам'ятник Герою. Ніхто не знає, хто він і за що був удостоєний всенародної пошани. Він не має голови. Правда, існувала традиція, за кожних політичних нововведень чіпляти пам'ятнику іншу голову, відповідно до ідеологій і особистих уподобань лідерів. Безліч легенд пов'язані з Пам'ятником. Кажуть, буцімто він вилитий з цілковитого золота 999 проби. Знаю, що не буває такого. Ну от, хтось і вирішив пересвідчитися, відтявши Герою голову. А ще кажуть, що однієї буремної серпневої ночі голова відпала сама, її підібрали вандали і зробили з неї якесь збоченське божество, а ймовірно, попільничку. Зараз пам'ятник так і стоїть без голови, нещасний і одинокий, з німим докором у очах.
Мене тієї ночі, зізнатись, дуже мало хвилювала доля Пам'ятника, зрозуміло чому. Треба було дбати про власну голову, Герою все одно вже нічим не допоможеш.
Ми з Гаелом з'явилися на площі одночасно. Який поганий смак, де він вчився? Однак, він виглядає ще краще, ніж останнього разу. Нові парфуми. Солодкі, правда, мені такі геть не подобаються. Буду терпіти. О, Гаел, ти б знав, на які жертви я йду заради тебе!
Поки я захоплювалася власним благородством, Гаел продовжував шкіритись. Сподіваюсь, вигляд у мене не надто захеканий, а то аж соромно якось.
— Ну? — на одному диханні видала я сентенцію, проникнуту сумнівом і тривогою сподівання.
— Так от, — примруживши око, красномовно відповів Гаел.
Наступної хвилини ми вже реготали від власної винахідливості; контакт братніх розумів відбувся.
— Це необхідно відзначити, — слушно запропонував мій супутник.
— Просто життєво необхідно. І бажано би чогось поміцніше, — з ентузіазмом підхопила я, — Я ж, власне, за тим і тут. А то вже всі мої знайомі стомилися наливати мені кожного разу з нагоди чергового дня тижня.
— Правильно. Відвертість за відвертість. Я маю намір споїти це невинне дитя і дико розважатись, спостерігаючи, як ти непристойно поводишся в моєму товаристві.
— Це можна. А пресу вже запросили? Щоби всі бачили, що голова муніципалітету може дико розважатися не тільки в компанії штатних стажерок.
Я думала, він образиться. Але ні, Гаел сміявся так, що мешканці сусідніх будинків, напевне, попрокидалися із зойком і раптовим бажанням викликати органи охорони порядку.
Ну що ж, мій кавалер пройшов перше випробування на міцність. Тут мені спало на думку, що я якраз завалила цей тест — погана звичка атакувати відразу ж, не знаючи броду.
— Делі, — відсміявшись, поцікавився Гаел, — якій кухні ти надаєш перевагу — традиційній чи екзотичній?
— Екзотична кухня — у Манівцях? Якщо тільки це не смажений із салом улюблений собака місцевого священика, то я хотіла б це бачити.
— Побачиш, значить. Це якраз поряд. Тут наліво і вниз.
— Це підвал, чи що? Оце екзотика — пацючки з хробачками…
— Знущаєшся? Шість десятих цієї країни знаходиться у підпіллі, всі про це знають, та не можуть нічого вдіяти.
— Що ж, представникам урядових структур треба вірити. Спробуй лишень висловити недовіру — так вони ображаються і відмовляються йти у відставку.
— Ти ба, — Гаел аж обернувся, — хоч хтось розуміє нашу вразливу і ніжну душу.
У підвалі, на моє зачудування, виявилося, був розташований симпатичний ресторанчик у східному стилі. Відвідувачів, правда, не густо. Нас зустріла господарка у вузькому ітнамійському вбранні з довгими штричками у високій зачісці. Вона вклонилася, щось таке пролопотіла, від чого я страшно розгубилася, та виручив Гаел, потягши мене до столика у якомусь темному кутку.
Далі пішло за всіма канонами ІДС (Іст. Дошл. Стос-в). Хоча Гаел такого і не вивчав, відчувалося, що рука набита добряче. Свічки, хороше таке сухе винце, безліч компліментів, ну і так далі. Але якщо спитаєте, що там була за екзотична кухня, я під страхом одинокої передчасної смерті не зізнаюсь. Не пам'ятаю. Я так захопилася темою дискусії, як же ж, про мене, дорогеньку, мова йшла! Та тут Гаел мав нахабність позаздрити, мовляв, вам, суккубам, взагалі проблем ніяких немає, клієнти так самі в руки і падають. А інкуби нещасні, обділені Богом і людьми…
— Чого ти жалієшся? — здивувалася я, — Хіба жінкам не того самого треба, що і чоловікам?
— Ох, — гірко зітхнув Гаел, — тебе зіпсувала освіта. На практиці виявляється трохи не так…
— Як же?
— Та чогось прийнято думати, що чоловіки щось отримують, а жінки — віддають, хоча, — він винувато посміхнувся, — буквально, ну, фізіологічно, виходить якраз навпаки.
Саме час було густо почервоніти, але мені не вдалося. Якось уже дуже кумедно виглядала ця професійна дискусія.
— Ну це, ситуація знайома. Як же, принцип Подвійного Стандарту. Нерівно розподілені суспільні табу. А людина ж, понабирає собі всякого морального матюччя і носиться з усіма цими настановами, як дурень з писаною торбою. І головне — куди б вона не пішла, що б не робила, та торба нечутно ховається за плечем. Он, як, великий парадигматик концепту “природної людини”, як його… чи Том Крузо, чи Рабін Карузо, навіть за відсутності критичної суспільної оцінки поводився як джентльмен — знімав капелюха в присутності дам і не шукав собі альтернативного застосування за їх відсутності. Ну, це якщо я правильно розумію дух справжньої чоловічої дружби.
— Клопоту з цим стандартом… Теж, певно, з досвіду помітила?
— Е-егм… — Нарешті, вдалося! Почервоніти, я маю на увазі.
— Проблеми? — він, єхидно посміхаючись, спостерігав за моєю реакцією, — Чим можем, допоможем. Але тільки не кажи, що тобі конче треба покрасуватися у вінку з квітів апельсина на власному весіллі. Це не до мене.
— Ну, знаєш… Весіллі. І гадки такої не мала, це було б уже якось…
— Неприродно?
Він зітхнув, взяв мою руку до своїх і піймав мій погляд. Та якось це було дивно. Кілька секунд я не могла зрозуміти, що таке, зате потім мені довелося затримати подих, щоб не утнути нічого такого непристойного. Якщо хтось має сумнів стосовно доцільності застосування фізики у сексології, то ось що я скажу. Тут мало місце застосування винаходу якогось божевільного фізика давності, важіль, називається. Цей гіпотетичний загадковий предмет починався десь в очах Гаела, мав точку опори в наших руках і цілком був здатен перевернути світ, який я переважно тримаю десь там, всередині, далі від світла і чужих людей. Відчуття словами не передати, та зрештою я не витримала і нервово хихотнула. Теж, свого роду, певно, перевірка на міцність.
— Ти казав, проблеми з жінками? Так тепер я точно знаю, брехав, вражий сину!
— Ну, все нормально, — він нарешті дав спокій моїм рукам і відвів погляд.
— Чого було вдаватися до таких методів? Ти ж не на роботі, треба час від часу давати собі відпочинок.
— Та що, улюблена справа не втомлює. Хочеш іще бамбукового салату?
“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!
Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.
— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?
— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.
— Треба? Та ну!
— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.
— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?
— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.
— Ну, все, що добре починається…
— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?
— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.
— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.
— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?
— Варіант. Або просто уяви, що я тобі подобаюсь. Важко? Знаю.
— Нічого-нічого. Мене так приваблюють завдання, які неможливо виконати.
— Грх-хх-х, — Гаел, здається, вдавився наступною реплікою.
— Спробуємо по-конвенційному, — я відразу ж скористалася нагодою, — може так, пішачка, пройтись нічними Манівцями до якогось пам'ятника…
— Чого?
— Ну, хіба ти не вивчав Історію Дошлюбних Стосунків? Елементарно. Пам'ятник — традиційне місце зустрічі за… за… Ну, для побачень, словом.
— Чого ж, можна. А де ти вивчала такий, гм, екзотичний предмет?
— В Університеті. Моя спеціалізація — теоретична сексологія.
— О-о. Як дотепно. Отже, біля пам'ятника.
— Окі-докі. Чекайте.
— Як соловейко — літа.
— Як алкоголік — стограм, як збоченець — слушної нагоди.
Я зістрибнула з підвіконня і кру-угом, через ліве плече — до дзеркала. І звідки цей голодний оскал? Так, побільше демонічного блиску в очах. Що там? Ага, зоряний вир. Ну то потім. Загадкова блідість? Чи краще здоровий рум'янець пристрасті? Боже, що одягнути? Нічого. Ха-ха, хороша ідея. А-аделін, припинити істерику! Вільно. Вхуу. Стратегічну ціль дислоковано: пам'ятник. Кроком — руш. Я ж не бігом сказала! Бігати будеш до дамської кімнати, як приспічить. Гордовитою такою ходою, як третя леді королівської опочивальні, відповідальна за недоторканість королівських шкарпеток.
А пам'ятник? Ну, у нас всього один пам'ятник, який є в кожному місті Яснізорії. Пам'ятник Герою. Ніхто не знає, хто він і за що був удостоєний всенародної пошани. Він не має голови. Правда, існувала традиція, за кожних політичних нововведень чіпляти пам'ятнику іншу голову, відповідно до ідеологій і особистих уподобань лідерів. Безліч легенд пов'язані з Пам'ятником. Кажуть, буцімто він вилитий з цілковитого золота 999 проби. Знаю, що не буває такого. Ну от, хтось і вирішив пересвідчитися, відтявши Герою голову. А ще кажуть, що однієї буремної серпневої ночі голова відпала сама, її підібрали вандали і зробили з неї якесь збоченське божество, а ймовірно, попільничку. Зараз пам'ятник так і стоїть без голови, нещасний і одинокий, з німим докором у очах.
Мене тієї ночі, зізнатись, дуже мало хвилювала доля Пам'ятника, зрозуміло чому. Треба було дбати про власну голову, Герою все одно вже нічим не допоможеш.
Ми з Гаелом з'явилися на площі одночасно. Який поганий смак, де він вчився? Однак, він виглядає ще краще, ніж останнього разу. Нові парфуми. Солодкі, правда, мені такі геть не подобаються. Буду терпіти. О, Гаел, ти б знав, на які жертви я йду заради тебе!
Поки я захоплювалася власним благородством, Гаел продовжував шкіритись. Сподіваюсь, вигляд у мене не надто захеканий, а то аж соромно якось.
— Ну? — на одному диханні видала я сентенцію, проникнуту сумнівом і тривогою сподівання.
— Так от, — примруживши око, красномовно відповів Гаел.
Наступної хвилини ми вже реготали від власної винахідливості; контакт братніх розумів відбувся.
— Це необхідно відзначити, — слушно запропонував мій супутник.
— Просто життєво необхідно. І бажано би чогось поміцніше, — з ентузіазмом підхопила я, — Я ж, власне, за тим і тут. А то вже всі мої знайомі стомилися наливати мені кожного разу з нагоди чергового дня тижня.
— Правильно. Відвертість за відвертість. Я маю намір споїти це невинне дитя і дико розважатись, спостерігаючи, як ти непристойно поводишся в моєму товаристві.
— Це можна. А пресу вже запросили? Щоби всі бачили, що голова муніципалітету може дико розважатися не тільки в компанії штатних стажерок.
Я думала, він образиться. Але ні, Гаел сміявся так, що мешканці сусідніх будинків, напевне, попрокидалися із зойком і раптовим бажанням викликати органи охорони порядку.
Ну що ж, мій кавалер пройшов перше випробування на міцність. Тут мені спало на думку, що я якраз завалила цей тест — погана звичка атакувати відразу ж, не знаючи броду.
— Делі, — відсміявшись, поцікавився Гаел, — якій кухні ти надаєш перевагу — традиційній чи екзотичній?
— Екзотична кухня — у Манівцях? Якщо тільки це не смажений із салом улюблений собака місцевого священика, то я хотіла б це бачити.
— Побачиш, значить. Це якраз поряд. Тут наліво і вниз.
— Це підвал, чи що? Оце екзотика — пацючки з хробачками…
— Знущаєшся? Шість десятих цієї країни знаходиться у підпіллі, всі про це знають, та не можуть нічого вдіяти.
— Що ж, представникам урядових структур треба вірити. Спробуй лишень висловити недовіру — так вони ображаються і відмовляються йти у відставку.
— Ти ба, — Гаел аж обернувся, — хоч хтось розуміє нашу вразливу і ніжну душу.
У підвалі, на моє зачудування, виявилося, був розташований симпатичний ресторанчик у східному стилі. Відвідувачів, правда, не густо. Нас зустріла господарка у вузькому ітнамійському вбранні з довгими штричками у високій зачісці. Вона вклонилася, щось таке пролопотіла, від чого я страшно розгубилася, та виручив Гаел, потягши мене до столика у якомусь темному кутку.
Далі пішло за всіма канонами ІДС (Іст. Дошл. Стос-в). Хоча Гаел такого і не вивчав, відчувалося, що рука набита добряче. Свічки, хороше таке сухе винце, безліч компліментів, ну і так далі. Але якщо спитаєте, що там була за екзотична кухня, я під страхом одинокої передчасної смерті не зізнаюсь. Не пам'ятаю. Я так захопилася темою дискусії, як же ж, про мене, дорогеньку, мова йшла! Та тут Гаел мав нахабність позаздрити, мовляв, вам, суккубам, взагалі проблем ніяких немає, клієнти так самі в руки і падають. А інкуби нещасні, обділені Богом і людьми…
— Чого ти жалієшся? — здивувалася я, — Хіба жінкам не того самого треба, що і чоловікам?
— Ох, — гірко зітхнув Гаел, — тебе зіпсувала освіта. На практиці виявляється трохи не так…
— Як же?
— Та чогось прийнято думати, що чоловіки щось отримують, а жінки — віддають, хоча, — він винувато посміхнувся, — буквально, ну, фізіологічно, виходить якраз навпаки.
Саме час було густо почервоніти, але мені не вдалося. Якось уже дуже кумедно виглядала ця професійна дискусія.
— Ну це, ситуація знайома. Як же, принцип Подвійного Стандарту. Нерівно розподілені суспільні табу. А людина ж, понабирає собі всякого морального матюччя і носиться з усіма цими настановами, як дурень з писаною торбою. І головне — куди б вона не пішла, що б не робила, та торба нечутно ховається за плечем. Он, як, великий парадигматик концепту “природної людини”, як його… чи Том Крузо, чи Рабін Карузо, навіть за відсутності критичної суспільної оцінки поводився як джентльмен — знімав капелюха в присутності дам і не шукав собі альтернативного застосування за їх відсутності. Ну, це якщо я правильно розумію дух справжньої чоловічої дружби.
— Клопоту з цим стандартом… Теж, певно, з досвіду помітила?
— Е-егм… — Нарешті, вдалося! Почервоніти, я маю на увазі.
— Проблеми? — він, єхидно посміхаючись, спостерігав за моєю реакцією, — Чим можем, допоможем. Але тільки не кажи, що тобі конче треба покрасуватися у вінку з квітів апельсина на власному весіллі. Це не до мене.
— Ну, знаєш… Весіллі. І гадки такої не мала, це було б уже якось…
— Неприродно?
Він зітхнув, взяв мою руку до своїх і піймав мій погляд. Та якось це було дивно. Кілька секунд я не могла зрозуміти, що таке, зате потім мені довелося затримати подих, щоб не утнути нічого такого непристойного. Якщо хтось має сумнів стосовно доцільності застосування фізики у сексології, то ось що я скажу. Тут мало місце застосування винаходу якогось божевільного фізика давності, важіль, називається. Цей гіпотетичний загадковий предмет починався десь в очах Гаела, мав точку опори в наших руках і цілком був здатен перевернути світ, який я переважно тримаю десь там, всередині, далі від світла і чужих людей. Відчуття словами не передати, та зрештою я не витримала і нервово хихотнула. Теж, свого роду, певно, перевірка на міцність.
— Ти казав, проблеми з жінками? Так тепер я точно знаю, брехав, вражий сину!
— Ну, все нормально, — він нарешті дав спокій моїм рукам і відвів погляд.
— Чого було вдаватися до таких методів? Ти ж не на роботі, треба час від часу давати собі відпочинок.
— Та що, улюблена справа не втомлює. Хочеш іще бамбукового салату?
…ХIІ…
…Дзень, торох, бум, бах-бах! Здравія бажаю, хаззяйко! Бум-бурум, торох!
Що це таке, чорт забирай! Я натягнула на вуха подушку, потім ще одну. Це не допомогло. Із страшним утробним риком я підхопилася з ліжка і запустила чимось важким в стіну. Здається то був мій улюблений стілець, і тепер в стіні буде велика дірка. Та мене то не обходить, я хочу спати, просто, повірте, спати найвідвертішим чином. Зважаючи на те, коли я повернулася зі своєї романтичної зустрічі, ну, це просто жорстоко зчиняти такий галас, неначе небо падає нам на голови, так що треба лягати в окопи і натягати каски.
Та здається, на тому військову кампанію не було завершено. До мене час від часу долітав якийсь шум і уривки команд типу “розквартирувати командний склад”, “виступаємо єдиним фронтом”, “боєприпаси на стіл”. Я знала, звичайно, що Мадам Мадлен любить урізноманітнювати свій досвід і здатна на подвиг, але обслужити армію… Хай навіть “армію коханців”, як у нас часом називають команду підтримки кандидатів до міської ради.
Менш за все мені хотілося занурюватися у проблеми Мадам Мадлен. Хай вже сама розбирається з абстрактною загрозою військової навали. А більш за все мені хотілося зануритися у блакитні світанкові сни. Та куди там! В якому, все таки жорстокому світі ми живемо!
Зла, як сто тисяч демонів пекла під холодним душем, я одяглася і почвалала вниз сходами до вітальні. Там я стала в дверях, руки в боки, і оглянула похмурим оком наявну компанію: Мадам Мадлен у бойовому спорядженні, розмальована, що твоя фреска, — один екз, пан Бішоп, на мій жах занадто вже бадьорий (я від народження з відразою і нетерпінням ставилася до ближніх своїх, яким чомусь краще, ніж мені, рідній) — теж 1екз. Далі… Зовсім юні парубки, бліді, худі, закомплексовані, — 3 екз і. один — ну, ознака в ознаку, батяня Чорномор, червонопикий, широкочеревий і наглий. Одягнені як цивільні, що, правда, зовсім не приховувало їхню ганебну суть.
— Медді, це що ж таке? — подала я нарешті свій невиспаний скрипучий голос,— Буває, що мотелі перетворюються на борделі, чула. Але щоб бордель — на казарму… Яке падіння моралі!
— А, Делі, — відгукнулася Медді, — доброго вечора. Полковнику, знайомтесь, моя названа сестра Аделін.
— Полковник Ап-Перкот. Ійоган Ап-Перкот.
Я, ставши струнко, клацнула капцями і відсалютувала. Вражений моєю нахабністю, полковник розчулено клацнув зубами.
— А чому “доброго вечора”?
— Бо вже по п’ятій, моя мила.
Настала моя черга ошелешено завмерти. Медді продовжувала:
— Полковник у нас інкогніто. Він зі своїми ад'ютантами направляється до Вічного Міста. Там здається, якісь проблеми.
— Угу, — проказала я, сідаючи до столу.
— Вбито Великого Банкіра, — пояснив Ап-Перкот, — король у розпачі. Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.
— Яке горе, — поспівчувала я і солодко позіхнула.
— Делі, це серйозно, — прокоментував пан Бішоп, — Його знайшли у королівському палаці зі скрученими в'язами. А така форма вбивства…
— Ой, не кажіть. Пане Ап-Перкот, ви що, зі спецпідрозділу?
Полковник поважно кивнув.
— ЗБОНЧ, — повільно додав Бішоп, — Загін Боротьби з Організованою Нечистю.
Я заледве не з'їхала зі стільця. Ап-Перкот з присвистом посміхнувся, демонструючи наявність відсутності передніх зубів.
— І що тепер? — загнано простогнала я.
— Та тепер ш-шорт-зна ш-шо буде, гррм, так. В столиці от-от введуть комендантську годину. А королю взагалі погано — тільки Банкір знав, як зичити з-за кордону гроші, так, щоб віддавати довелось не нам, а нашим нащадкам. А тепер все, уггм.
Мені трохи попустило. Ніхто ж не звинувачував у бозна-чому, не хапав за руки-ноги щоб привселюдно оголосити анафему. Але що буде далі?
— М-мм, скажи, Медді, як так, що для нас інкогніто шановного пана — зовсім не інкогніто?
— Та ми ж давні ділові партнери, правда, Ійогане?
— Було-було, чого ж. Коли я командував полком, що с-стояв, гмм, під Манівцями, ми з пані Мадлен прес-ставляли, відповідно, попит і пропозицію послуг певного с-сорту, хе-хе.
— Скільки душ невинних ми тоді… Ех, хороші були часи!
— Уггм, ну тоді, принаймні, у вас ш-шпики під вікнами не крутилися.
Всі присутні мимоволі розвернулися до вікон.
— Які шпики?
— А я почім знаю, гррм?
— Ну, хоч одне втішає — це не ЗБОНЧ. Шановний полковнику, нам зовсім не треба проблем з вашим славним підрозділом.
— Нікому не треба проблем зі ЗБОНЧем. На те він і ЗБОНЧ.
— А то міг бути хто-завгодно, — Бішоп безтурботно міркував уголос, — хоча б, якісь конкуренти нашої достойної господині…
— Які конкуренти?! — Мадам Мадлен зробила стійку, — я знищила всіх конкурентів!
— Значить, антимонопольний комітет, — справедливо зауважила я.
— Хіба такий є? — здивувався Ап-Перкот, — така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.
— В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, — мляво відбивалася я, побита на голову, — тоді, може, — податкова?
Запала мертва тиша.
— Плюнь! — раптом заволала Медді.
— Що таке?
— Плю-юнь! — вона була на межі істерики.
— Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?
— Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!
Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.
— Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? — фантазував Бішоп, — Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?
— Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?
— Ну, я що подумав, — пояснював пан Теодор, — інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.
— Теодоре, ви що, — обурилася Медді, — це ж не якась там бурса!
Я зачаїла образу і поклялася помститися.
— Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.
— Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?
— Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?
Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.
З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.
Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.
— Ну, маємо одного, поки що, — гордо заявив Бішоп, — худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.
— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.
— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?
— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.
— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?
— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.
— А-аа… це…?
— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.
Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…
Що це таке, чорт забирай! Я натягнула на вуха подушку, потім ще одну. Це не допомогло. Із страшним утробним риком я підхопилася з ліжка і запустила чимось важким в стіну. Здається то був мій улюблений стілець, і тепер в стіні буде велика дірка. Та мене то не обходить, я хочу спати, просто, повірте, спати найвідвертішим чином. Зважаючи на те, коли я повернулася зі своєї романтичної зустрічі, ну, це просто жорстоко зчиняти такий галас, неначе небо падає нам на голови, так що треба лягати в окопи і натягати каски.
Та здається, на тому військову кампанію не було завершено. До мене час від часу долітав якийсь шум і уривки команд типу “розквартирувати командний склад”, “виступаємо єдиним фронтом”, “боєприпаси на стіл”. Я знала, звичайно, що Мадам Мадлен любить урізноманітнювати свій досвід і здатна на подвиг, але обслужити армію… Хай навіть “армію коханців”, як у нас часом називають команду підтримки кандидатів до міської ради.
Менш за все мені хотілося занурюватися у проблеми Мадам Мадлен. Хай вже сама розбирається з абстрактною загрозою військової навали. А більш за все мені хотілося зануритися у блакитні світанкові сни. Та куди там! В якому, все таки жорстокому світі ми живемо!
Зла, як сто тисяч демонів пекла під холодним душем, я одяглася і почвалала вниз сходами до вітальні. Там я стала в дверях, руки в боки, і оглянула похмурим оком наявну компанію: Мадам Мадлен у бойовому спорядженні, розмальована, що твоя фреска, — один екз, пан Бішоп, на мій жах занадто вже бадьорий (я від народження з відразою і нетерпінням ставилася до ближніх своїх, яким чомусь краще, ніж мені, рідній) — теж 1екз. Далі… Зовсім юні парубки, бліді, худі, закомплексовані, — 3 екз і. один — ну, ознака в ознаку, батяня Чорномор, червонопикий, широкочеревий і наглий. Одягнені як цивільні, що, правда, зовсім не приховувало їхню ганебну суть.
— Медді, це що ж таке? — подала я нарешті свій невиспаний скрипучий голос,— Буває, що мотелі перетворюються на борделі, чула. Але щоб бордель — на казарму… Яке падіння моралі!
— А, Делі, — відгукнулася Медді, — доброго вечора. Полковнику, знайомтесь, моя названа сестра Аделін.
— Полковник Ап-Перкот. Ійоган Ап-Перкот.
Я, ставши струнко, клацнула капцями і відсалютувала. Вражений моєю нахабністю, полковник розчулено клацнув зубами.
— А чому “доброго вечора”?
— Бо вже по п’ятій, моя мила.
Настала моя черга ошелешено завмерти. Медді продовжувала:
— Полковник у нас інкогніто. Він зі своїми ад'ютантами направляється до Вічного Міста. Там здається, якісь проблеми.
— Угу, — проказала я, сідаючи до столу.
— Вбито Великого Банкіра, — пояснив Ап-Перкот, — король у розпачі. Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.
— Яке горе, — поспівчувала я і солодко позіхнула.
— Делі, це серйозно, — прокоментував пан Бішоп, — Його знайшли у королівському палаці зі скрученими в'язами. А така форма вбивства…
— Ой, не кажіть. Пане Ап-Перкот, ви що, зі спецпідрозділу?
Полковник поважно кивнув.
— ЗБОНЧ, — повільно додав Бішоп, — Загін Боротьби з Організованою Нечистю.
Я заледве не з'їхала зі стільця. Ап-Перкот з присвистом посміхнувся, демонструючи наявність відсутності передніх зубів.
— І що тепер? — загнано простогнала я.
— Та тепер ш-шорт-зна ш-шо буде, гррм, так. В столиці от-от введуть комендантську годину. А королю взагалі погано — тільки Банкір знав, як зичити з-за кордону гроші, так, щоб віддавати довелось не нам, а нашим нащадкам. А тепер все, уггм.
Мені трохи попустило. Ніхто ж не звинувачував у бозна-чому, не хапав за руки-ноги щоб привселюдно оголосити анафему. Але що буде далі?
— М-мм, скажи, Медді, як так, що для нас інкогніто шановного пана — зовсім не інкогніто?
— Та ми ж давні ділові партнери, правда, Ійогане?
— Було-було, чого ж. Коли я командував полком, що с-стояв, гмм, під Манівцями, ми з пані Мадлен прес-ставляли, відповідно, попит і пропозицію послуг певного с-сорту, хе-хе.
— Скільки душ невинних ми тоді… Ех, хороші були часи!
— Уггм, ну тоді, принаймні, у вас ш-шпики під вікнами не крутилися.
Всі присутні мимоволі розвернулися до вікон.
— Які шпики?
— А я почім знаю, гррм?
— Ну, хоч одне втішає — це не ЗБОНЧ. Шановний полковнику, нам зовсім не треба проблем з вашим славним підрозділом.
— Нікому не треба проблем зі ЗБОНЧем. На те він і ЗБОНЧ.
— А то міг бути хто-завгодно, — Бішоп безтурботно міркував уголос, — хоча б, якісь конкуренти нашої достойної господині…
— Які конкуренти?! — Мадам Мадлен зробила стійку, — я знищила всіх конкурентів!
— Значить, антимонопольний комітет, — справедливо зауважила я.
— Хіба такий є? — здивувався Ап-Перкот, — така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.
— В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, — мляво відбивалася я, побита на голову, — тоді, може, — податкова?
Запала мертва тиша.
— Плюнь! — раптом заволала Медді.
— Що таке?
— Плю-юнь! — вона була на межі істерики.
— Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?
— Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!
Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.
— Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? — фантазував Бішоп, — Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?
— Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?
— Ну, я що подумав, — пояснював пан Теодор, — інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.
— Теодоре, ви що, — обурилася Медді, — це ж не якась там бурса!
Я зачаїла образу і поклялася помститися.
— Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.
— Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?
— Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?
Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.
З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.
Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.
— Ну, маємо одного, поки що, — гордо заявив Бішоп, — худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.
— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.
— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?
— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.
— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?
— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.
— А-аа… це…?
— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.
Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…