Марина Соколян
Зворотня сторона Демонології
ПОВІСТЬ-ЖАРТ
This shit happening is good for me.
Stoicism.
всі події та особи вигадані, будь-яка подібність до реальних подій чи осіб випадкова
…І…
Я — суккуб. Моя мати була демоном, а батько, природньо, — монахом. Та, власне, ним міг бут хто завгодно: моя матінка ніколи і не намагалася впорядкувати за пріоритетами своє вельми активне сексуальне життя.
Щоправда, я про це дізналася зовсім недавно. Виховання, знаєте, культурні обмеження часто не дають розкритися природнім здібностям. Не можна сказати, що цей факт мене здивував чи приголомшив. Ні. Він просто ввів мене в глибокий шоковий стан, заледве не вкоротивши мені життя. Мої тодішні почуття можна порівняти хіба що з почуттями дівчини, яку добрий лікар вітає з поповненням у сімействі.
Таким ось лікарем став для мене пан Бішоп, викладач курсу Прикладної Демонології у нашому Університеті. Прошу не плутати наш Університет з Королівським Університетом, цією пародією на Вищу Школу, де рівень корупції зростає щороку в оберненій залежності від рівня освіти. В нашому ж Університеті навчається тільки еліта. Можете сміливо сподіватися, гроші витрачені вами на невеличкі подарунки при вступі не пропадуть намарне.
Чесно кажучи, я не записувалася на Прикладну Демонологію з власної волі та в тверезій пам'яті. Просто, хтось із моїх прихованих ворогів чи безтолкових друзів підло вписав мене до списку охочих. Що ж тут вдієш? Вирахувавши всі можливі кандидатури, я вписала цих людей до Загального Курсу Вітчизняної та Зарубіжної Содомії і з легким серцем пішла слухати непотрібні мені лекції.
Чи могла я знати, що вони виявляться для мене катастрофічно небезпечними? Певно, ні. Бо й непотрібними я їх перестала вважати, добряче розгледівши нашого викладача.
Він не був одним з тих розумників, що, переклавши якогось іноземного підручника, дурять тобі голову своєю оригінальністю. Не був він і істеричним власником парадоксального інтелекту, що відверто вимагає від вас захоплення і поклоніння.
Ні. У нього був стиль. Вузенькі чорні брюки, що щільно облягали його струнку фігуру, сорочка з комірцем-стоєчкою, цей уважний суворий погляд… Я вважала його лекції виключно цікавими і пізнавальними.
Дорогий пане Бішоп! Якби тільки того дня ви загубили свій тематичний план чи зачиталися Торквемадою у міському парку, можливо, все склалося би зовсім інакше. Але не сталося нічого подібного. Як сьогодні, пам'ятаю я вашу фатальну лекцію: “Суккуби та інкуби, як окремий випадок середньовічної проблематики”. Пам'ятаю єдине визначення, яке я спромоглася занотувати в конспекті:
“Суккуби (від лат. succuba, повія) — жін.-демони, що вступали у секс. контакт з чол. для отримання жит. енергії, необхідної їм для існ-ня”. Мій спосіб ведення нотаток завжди себе виправдовував. Я було задумалася над оптимізацією цього завдання, аж раптом…
— Ех, мені би таку темпераментну кралечку! — вигукнув хтось із аудиторії.
Аудиторія відповіла радісним гиканням. Пан Бішоп гнівно зиркнув на юнака.
— Ви, певно, не зрозуміли, хлопче. В результаті таких контактів, дуже часто, чоловіки гинули.
— Та це ж чудово! Покінчити з життям у повнім смислі!
Всі присутні просто подуріли від захоплення. Та цей хлопчина вже почав псувати мені нерви — все говорило про те, що тільки зовсім недавно в результаті якогось нещасного випадку його було позбавлено дівоцтва.
— Ну добре, я спробую вам пояснити, — поволі промовив пан Бішоп. — Суккуби — жінки виключної привабливості. Загадкова блідість, гіпнотичні очі… (“Ха, подумала я, у мене таке буває, коли я не сплю довгими одинокими ночами під час сесії). Її мелодійний голос зачаровує, а слова обіцяють щастя, яке годі навіть уявити. (Ну дак, це — коли я обіцяю викладачеві принести вчасно реферат.) Коли ви зустрічаєтесь поглядами, вся ваша істота відчуває сильний шок. Вам здається, що в її очах кружляє зоряний вир, та ви продовжуєте дивитись, не здатні відірвати погляду, поки у всьому світі не залишаєтесь тільки ви, ваше бажання, таке ж природнє, як спрага в пустелі, і вона, як мерехтливий струмінь життєдайної вологи…
Здається, тільки я помітила, як він здригнувся і говорив, заглядаючи просто мені в очі. (Для найкращого обзору викладача я сиділа якраз навпроти лекторської трибуни.)
Та ні. Не тільки я. Оратор сам був не дурень. Пан Бішоп зупинився, із зусиллям відвів погляд, а потім обережно, з підозрою зиркнув в мій бік. Та, після невпевненого “гм-гррх” він продовжував заливати:
— Тоді ви тягнетесь і п'єте, і п'єте, але спрага ніяк не минає. Кожний ковток відгукується болем, і накочується безмежна слабкість, в муці ви востаннє заглядаєте в її очі, та не бачите вже нічого, і ваша свідомість назавжди занурюється в темряву…
В аудиторії запала цілковита тиша.
— Хоча ми і вивчаємо Прикладну Демонологію, — тихо проказав пан Бішоп, — не побажаю вам ніяких особистих контактів із суккубами. Жінки — то загибель для нормативної науки, — він махнув рукою, — Все, лекцію завершено.
Приголомшені студентики рушили до виходу. Я теж зібрала свої речі, та, перед тим, як іти, ще раз глянула на викладача своєї мрії.
— А вас, Делі, я попрошу залишитись.
— Ее-гмм… А, чому? — це, признатись, було доволі безглузде запитання.
Щоправда, я про це дізналася зовсім недавно. Виховання, знаєте, культурні обмеження часто не дають розкритися природнім здібностям. Не можна сказати, що цей факт мене здивував чи приголомшив. Ні. Він просто ввів мене в глибокий шоковий стан, заледве не вкоротивши мені життя. Мої тодішні почуття можна порівняти хіба що з почуттями дівчини, яку добрий лікар вітає з поповненням у сімействі.
Таким ось лікарем став для мене пан Бішоп, викладач курсу Прикладної Демонології у нашому Університеті. Прошу не плутати наш Університет з Королівським Університетом, цією пародією на Вищу Школу, де рівень корупції зростає щороку в оберненій залежності від рівня освіти. В нашому ж Університеті навчається тільки еліта. Можете сміливо сподіватися, гроші витрачені вами на невеличкі подарунки при вступі не пропадуть намарне.
Чесно кажучи, я не записувалася на Прикладну Демонологію з власної волі та в тверезій пам'яті. Просто, хтось із моїх прихованих ворогів чи безтолкових друзів підло вписав мене до списку охочих. Що ж тут вдієш? Вирахувавши всі можливі кандидатури, я вписала цих людей до Загального Курсу Вітчизняної та Зарубіжної Содомії і з легким серцем пішла слухати непотрібні мені лекції.
Чи могла я знати, що вони виявляться для мене катастрофічно небезпечними? Певно, ні. Бо й непотрібними я їх перестала вважати, добряче розгледівши нашого викладача.
Він не був одним з тих розумників, що, переклавши якогось іноземного підручника, дурять тобі голову своєю оригінальністю. Не був він і істеричним власником парадоксального інтелекту, що відверто вимагає від вас захоплення і поклоніння.
Ні. У нього був стиль. Вузенькі чорні брюки, що щільно облягали його струнку фігуру, сорочка з комірцем-стоєчкою, цей уважний суворий погляд… Я вважала його лекції виключно цікавими і пізнавальними.
Дорогий пане Бішоп! Якби тільки того дня ви загубили свій тематичний план чи зачиталися Торквемадою у міському парку, можливо, все склалося би зовсім інакше. Але не сталося нічого подібного. Як сьогодні, пам'ятаю я вашу фатальну лекцію: “Суккуби та інкуби, як окремий випадок середньовічної проблематики”. Пам'ятаю єдине визначення, яке я спромоглася занотувати в конспекті:
“Суккуби (від лат. succuba, повія) — жін.-демони, що вступали у секс. контакт з чол. для отримання жит. енергії, необхідної їм для існ-ня”. Мій спосіб ведення нотаток завжди себе виправдовував. Я було задумалася над оптимізацією цього завдання, аж раптом…
— Ех, мені би таку темпераментну кралечку! — вигукнув хтось із аудиторії.
Аудиторія відповіла радісним гиканням. Пан Бішоп гнівно зиркнув на юнака.
— Ви, певно, не зрозуміли, хлопче. В результаті таких контактів, дуже часто, чоловіки гинули.
— Та це ж чудово! Покінчити з життям у повнім смислі!
Всі присутні просто подуріли від захоплення. Та цей хлопчина вже почав псувати мені нерви — все говорило про те, що тільки зовсім недавно в результаті якогось нещасного випадку його було позбавлено дівоцтва.
— Ну добре, я спробую вам пояснити, — поволі промовив пан Бішоп. — Суккуби — жінки виключної привабливості. Загадкова блідість, гіпнотичні очі… (“Ха, подумала я, у мене таке буває, коли я не сплю довгими одинокими ночами під час сесії). Її мелодійний голос зачаровує, а слова обіцяють щастя, яке годі навіть уявити. (Ну дак, це — коли я обіцяю викладачеві принести вчасно реферат.) Коли ви зустрічаєтесь поглядами, вся ваша істота відчуває сильний шок. Вам здається, що в її очах кружляє зоряний вир, та ви продовжуєте дивитись, не здатні відірвати погляду, поки у всьому світі не залишаєтесь тільки ви, ваше бажання, таке ж природнє, як спрага в пустелі, і вона, як мерехтливий струмінь життєдайної вологи…
Здається, тільки я помітила, як він здригнувся і говорив, заглядаючи просто мені в очі. (Для найкращого обзору викладача я сиділа якраз навпроти лекторської трибуни.)
Та ні. Не тільки я. Оратор сам був не дурень. Пан Бішоп зупинився, із зусиллям відвів погляд, а потім обережно, з підозрою зиркнув в мій бік. Та, після невпевненого “гм-гррх” він продовжував заливати:
— Тоді ви тягнетесь і п'єте, і п'єте, але спрага ніяк не минає. Кожний ковток відгукується болем, і накочується безмежна слабкість, в муці ви востаннє заглядаєте в її очі, та не бачите вже нічого, і ваша свідомість назавжди занурюється в темряву…
В аудиторії запала цілковита тиша.
— Хоча ми і вивчаємо Прикладну Демонологію, — тихо проказав пан Бішоп, — не побажаю вам ніяких особистих контактів із суккубами. Жінки — то загибель для нормативної науки, — він махнув рукою, — Все, лекцію завершено.
Приголомшені студентики рушили до виходу. Я теж зібрала свої речі, та, перед тим, як іти, ще раз глянула на викладача своєї мрії.
— А вас, Делі, я попрошу залишитись.
— Ее-гмм… А, чому? — це, признатись, було доволі безглузде запитання.
…ІІ…
Я бачила, як важко йому було підібрати слова. Бачила, і тихенько собі раділа. Ось, мій суворий і незворушний викладач збирається освідчитися! Мені навіть стало цікаво, яким же із сорока восьми відомих мені способів він це зробить.
— Делі, -розпочав він, — Аделін. У тебе був коли-небудь чоловік?
Що ж, початок цікавий.
— В якому значенні?
Він скривився.
— Благаю, не говори, що не розумієш. В наш вік у платонічне кохання вірять хіба що тільки історики-фольклористи та імпотенти.
— Цілком слушно, — я перебрала в пам'яті свої численні походеньки і відповіла, — Н-ні.
На його обличчі неприховане і щире здивування. Мені що, слід образитися?
— Пане Бішоп, поводьтеся пристойно, — нагадала я йому.
Реакція виявилася діаметрально протилежною. Він вхопив мою руку і вп'явся голодним поглядом мені в обличчя.
— Скажи мені правду, Делі! Хоч раз, перед тим, як усе закінчиться. Я не можу більше протистояти цьому. Бачиш, що відбувається?!
Мені дуже важко було втриматися від того, щоб опустити погляд і пересвідчитися. А так, що він мав на увазі?
— Ти уважно слухала останню лекцію?
— Я? Ну, як завжди…О!
І тут до мене дійшло, як лантухом з-за рогу грюкнуло… В очах відразу потемніло, серце, здавалося, опинилося аж десь у шлунку, на чолі виступив крижаний піт.
— Це, що — натяк?
Пан Бішоп кивнув, але вигляд у нього був настільки нещасний, що мій неймовірний страх відступив; із сльозами на очах я кинулася йому на шию.
І це була велика помилка.
Усіма рецепторами я відчула його близькість. І зайнялося, запалало… як табличка “обережно з вогнем”, підпалена підступним сірником вандала. Це був такої сили шок, що усі мої настанови на супротив зникли умить, подих збився, а ноги відмовлялися служити опорою. Все. Я зрозуміла, що, якщо не задовільню цього бажання тут і зараз, то просто помру.
Але ж я завжди була cкромною і порядною дівчиною. Завжди. Я знала себе такою, і те, що зараз відбувалося, не могло бути правдою. Аделін, отямся! Із страшною силою я вчепилася за його плечі. Я думаю, в нього там синці полишалися, принаймні, хотілось би в це вірити. Мені не вистачало кисню, перед очима застрибали зірочки. Оце і мови про зоряний вир!
— Прощавай, Рінальдо!, — простогнала я, і все довкола зникло.
Рінальдо — мій кіт, рудий, як Барбароса. Чому це саме про нього я згадала в останню хвилину і досі залишається для мене загадкою. Можливо, спеціаліст з психоаналізу швидше би розібрався з цією символікою, але я дещо сумнівалася в доцільності застосування цього методу до суккуба.
З цією суперечливою думкою я і прийшла до тями. Намагаючись сфокусувати погляд, я розмірковувала над іронією власної долі. В голову лізли безліч “якби не” думок, які здатні зіпсувати настрій у будь-якій ситуації. А коли, сфокусувавши погляд, я розгледіла пана Бішопа, моє горе взагалі вихлюпнулося вище ватерлінії.
Він лагідно посміхнувся і тільки-но збирався щось сказати, як почувся до болю знайомий звук — рипнули двері. Чиїсь кроки загуркотіли по підлозі, і грізний голос, що, безперечно, належав Президентові-Настоятелю, запитав:
— Пане Бішоп, що тут у вас відбувається?
Все, мені гаплик. Я обережно підвелася і глянула на пана Бішопа. Це був такий ані-слова-вражий-сину-ато-гірше-буде погляд, на який здатна тільки жінка, репутація якої у небезпеці.
Принаймні це він зрозумів. Червоніючи від розумового напруження, пан Бішоп вичавив:
— Я, е-ее, проводжу залік.
Спантеличений Президент подивився на мене.
— Мені дістався тринадцятий білет, — пожалілася я, кліпаючи очима.
Зі знайомою підозрою у погляді, Президент запитав:
— З якої дисципліни ви спеціалізуєтесь, дівчино?
— Сексологічна теорія.
— Школа Сексуальної Роботи, чи не так?
— Саме так.
Президент зітхнув і повернувся до мого викладача.
— Бішопе, мені це вже набридло. Чи ж можна доводити студентів до відчаю тільки тому, що ви програли керівнику Школи у покер?
Бідний Бішоп просто втратив дар мовлення.
— Я е-е, це… я не…
— І щоб більше за вами такого не спостерігалося! Дівчино, давайте залікову. Залік пройшов успішно, чи не так?
— Абсолютно. Ідеально.
— Ну от і добре. Дивіться ж, ви мені пообіцяли.
Отримавши жаданий розчерк у заліковці, я вискочила геть. Ну все, з мене досить!
— Делі, -розпочав він, — Аделін. У тебе був коли-небудь чоловік?
Що ж, початок цікавий.
— В якому значенні?
Він скривився.
— Благаю, не говори, що не розумієш. В наш вік у платонічне кохання вірять хіба що тільки історики-фольклористи та імпотенти.
— Цілком слушно, — я перебрала в пам'яті свої численні походеньки і відповіла, — Н-ні.
На його обличчі неприховане і щире здивування. Мені що, слід образитися?
— Пане Бішоп, поводьтеся пристойно, — нагадала я йому.
Реакція виявилася діаметрально протилежною. Він вхопив мою руку і вп'явся голодним поглядом мені в обличчя.
— Скажи мені правду, Делі! Хоч раз, перед тим, як усе закінчиться. Я не можу більше протистояти цьому. Бачиш, що відбувається?!
Мені дуже важко було втриматися від того, щоб опустити погляд і пересвідчитися. А так, що він мав на увазі?
— Ти уважно слухала останню лекцію?
— Я? Ну, як завжди…О!
І тут до мене дійшло, як лантухом з-за рогу грюкнуло… В очах відразу потемніло, серце, здавалося, опинилося аж десь у шлунку, на чолі виступив крижаний піт.
— Це, що — натяк?
Пан Бішоп кивнув, але вигляд у нього був настільки нещасний, що мій неймовірний страх відступив; із сльозами на очах я кинулася йому на шию.
І це була велика помилка.
Усіма рецепторами я відчула його близькість. І зайнялося, запалало… як табличка “обережно з вогнем”, підпалена підступним сірником вандала. Це був такої сили шок, що усі мої настанови на супротив зникли умить, подих збився, а ноги відмовлялися служити опорою. Все. Я зрозуміла, що, якщо не задовільню цього бажання тут і зараз, то просто помру.
Але ж я завжди була cкромною і порядною дівчиною. Завжди. Я знала себе такою, і те, що зараз відбувалося, не могло бути правдою. Аделін, отямся! Із страшною силою я вчепилася за його плечі. Я думаю, в нього там синці полишалися, принаймні, хотілось би в це вірити. Мені не вистачало кисню, перед очима застрибали зірочки. Оце і мови про зоряний вир!
— Прощавай, Рінальдо!, — простогнала я, і все довкола зникло.
Рінальдо — мій кіт, рудий, як Барбароса. Чому це саме про нього я згадала в останню хвилину і досі залишається для мене загадкою. Можливо, спеціаліст з психоаналізу швидше би розібрався з цією символікою, але я дещо сумнівалася в доцільності застосування цього методу до суккуба.
З цією суперечливою думкою я і прийшла до тями. Намагаючись сфокусувати погляд, я розмірковувала над іронією власної долі. В голову лізли безліч “якби не” думок, які здатні зіпсувати настрій у будь-якій ситуації. А коли, сфокусувавши погляд, я розгледіла пана Бішопа, моє горе взагалі вихлюпнулося вище ватерлінії.
Він лагідно посміхнувся і тільки-но збирався щось сказати, як почувся до болю знайомий звук — рипнули двері. Чиїсь кроки загуркотіли по підлозі, і грізний голос, що, безперечно, належав Президентові-Настоятелю, запитав:
— Пане Бішоп, що тут у вас відбувається?
Все, мені гаплик. Я обережно підвелася і глянула на пана Бішопа. Це був такий ані-слова-вражий-сину-ато-гірше-буде погляд, на який здатна тільки жінка, репутація якої у небезпеці.
Принаймні це він зрозумів. Червоніючи від розумового напруження, пан Бішоп вичавив:
— Я, е-ее, проводжу залік.
Спантеличений Президент подивився на мене.
— Мені дістався тринадцятий білет, — пожалілася я, кліпаючи очима.
Зі знайомою підозрою у погляді, Президент запитав:
— З якої дисципліни ви спеціалізуєтесь, дівчино?
— Сексологічна теорія.
— Школа Сексуальної Роботи, чи не так?
— Саме так.
Президент зітхнув і повернувся до мого викладача.
— Бішопе, мені це вже набридло. Чи ж можна доводити студентів до відчаю тільки тому, що ви програли керівнику Школи у покер?
Бідний Бішоп просто втратив дар мовлення.
— Я е-е, це… я не…
— І щоб більше за вами такого не спостерігалося! Дівчино, давайте залікову. Залік пройшов успішно, чи не так?
— Абсолютно. Ідеально.
— Ну от і добре. Дивіться ж, ви мені пообіцяли.
Отримавши жаданий розчерк у заліковці, я вискочила геть. Ну все, з мене досить!
…ІІІ…
Я пішла, гучно грюкнувши дверима. Правда, гучності звуку вдалося досягти тільки з третього разу. Колись будівля, де розташований наш Університет, належала королівській в'язниці, і двері тут таки солідні. На стінах Університету красується табличка “Такого-то числа останній в'язень залишив стіни цього Університету…” Я часто роздумувала над тим, куди ж вони всі поділися, оті в'язні. І в мене є кілька цікавих гіпотез. Та не про те мова.
Щойно вийшовши з аудиторії, я буквально налетіла на одну свою колегу. Настрій у цієї останньої був і до того не найкращий, а після такої колізії вона просто осатаніла. Я думала, зараз загарчить, покусає і залишить мені на все життя сліди виробничих травм.
— Звідки це ти прямуєш, Бето, у такому доброму гуморі?
— З практичного заняття по Содомії, — прошипіла Бета, — не можу збагнути, як це я потрапила до списку. Ти не здогадуєшся?
— Я? Та ну, звідки ж мені знати?
— Ні?! А жаль, я б зараз цю сволоту…!
Далі — керівництво до дії, виражене лексикою, переважно застосовуваною в садистській ліриці у світлі анально-оральної тематики. Бета, схоже, таки добре засвоїла базові навички спеціальності.
— А ти, — схаменулася вона, — звідки?
— Прикладна Демонологія, — я намагалася, щоб слова ці прозвучали якомога природніше.
— Ага, пан Бішоп. І що ж ви там робили останні півгодини після закінчення лекції? Звіряли конспекти?
— Без брудних натяків, будь ласка!
— Натяків? То значить, я вгадала?
— Вгадала — ЩО?!, — але Бета вже помчала у зворотньому напрямку.
— Доннерветер! Карамба! Сакри бльо! Чорт!
Вона, абсолютно очевидно, стежила за мною!
Тепер мене чекало найгірше — якщо запустити машину пліток, скоро місця мені спокійного не знайдеться в усьому цьому чудовому світі. Єдиний вихід — дістатися бурси першою і представити широкому загалу свою версію подій.
Бурса — це те місце, де ми всі, студенти Університету, мешкаємо. Але варто би сказати, гостюємо. Студенти, як відомо, не та справа, що здатна збагатити підприємця. І тоді, припертий до стінки, підприємець шукає інші джерела фінансування. Ось оці різні джерела, переважно вигляду досить непривабливого, і населяють бурсу. А ми, так, до речі.
А крім того, у бурси є ще одна визначна особливість. Короткий маршрут від Університету до рідного ліжечка можна описати як “три дні лісом, два дні полем”, якщо ще додати до опису форсування водоймищ.
Із зловісним клацанням зачинилася за мною брама Університету. Над високими червоними дахами неслися з неймовірною швидкістю брудно-сірі шматки хмар. Я щільніше загорнулася в траурну чорну мантію і почимчикувала заплутаними вуличками Вічного Міста.
Дорога, дійсно, була неблизька. Деякі з нас навчилися робити на ходу багато корисних справ (час для студента — цінність надзвичайної ваги, за кілька зайвих хвилин, скажімо, сну, будь-хто з нас маму рідну здав би податковій інспекції). Наприклад, популярності набули променад-сніданки, романтичні побачення на довгу дистанцію, дискусійні забіги, та й навіть гулянки-прогулянки. Зараз же у мене була інша мета — врятувати власну честь і гідність за найкоротший термін.
Турбота про нагальне піддала мені швидкості, і скоро вже я перетнула межі міста — переді мною, сталево-сіра, текла широчезна річка Дрес. Паром бовванів десь посередині ріки і йшов, очевидно, в іншому напрямку. За моїми підрахунками, він відплив десь із півгодини тому. Навряд чи Бета обігнала мене аж настільки. Заспокоєна, я сіла на вогку лавку портового залу чекання. Мимоволі, мої думки повернулися до останніх подій сьогодення.
Пан Бішоп… Краще мені з ним більше не зустрічатися. Бо наступного разу я б таки взяла на себе клопіт переконати його в належності до Спілки Святих Мазохістів, чи чомусь іще гіршому. Ну нагнав на мене дядько страху, а що змінилося? Я не помічала нічого такого демонічного в своїй поведінці. Хоча те відчуття… воно якось погано вписувалося в мій попередній досвід. Та навряд чи варто через це хвилюватися. Мій досвід — то ще не еталон розбещеності. На тому я заспокоїлася і закрила тему.
Знічев'я розглядаючи публіку у залі чекання, я помітила колоритного патера Правовірної Церкви. На ньому була ясно-червона ряса, золотавий пояс і вираз сонної набундюченості. Усміхаючись про себе, я спробувала відтворити той вираз на власному обличчі. Уявляю, як це виглядало! Та мені цієї кумедної думки здалося замало, мені треба було іще побачити його, патера, реакцію. Я кахикнула, а коли це не допомогло, штовхнула його, мов ненавмисне, носком правого черевика.
Священик перевів на мене свій затуманений погляд. Спочатку він дивився просто крізь мене, а коли туман в його очах розсіявся, патер завмер. Потім нервово вхопився за бороду. Ковтаючи ротом повітря, він схопив образок, який висів в нього на шиї і забурмотав ну, ніщо інше, як молитву.
Я не змогла втриматись від садистської, на всі зуби, посмішки. Результатом цього стало явище зовсім уже мені незрозуміле: священик із зойком підстрибнув зі свого місця, підвів руки в інстинктивному жесті самозахисту, повільно позадкував, потім швидше, а зрештою, бігцем, відступив з поля бою.
Яскравий випадок параної. Я задоволено зітхнула, та раптом погляд мій впав на мою траурну мантію. Але вона не була більше траурно-чорною — колір, підозріло, був ясно-червоний! І золотавий пояс! Щоби не бачити цього неподобства, я заплющила очі, примушуючи себе дихати спокійно. Потім обережно розплющила одне око… Чорна? Вхо-ооу… Ну, слава Богу. Що це, чорт забирай, має означати?!
Щойно вийшовши з аудиторії, я буквально налетіла на одну свою колегу. Настрій у цієї останньої був і до того не найкращий, а після такої колізії вона просто осатаніла. Я думала, зараз загарчить, покусає і залишить мені на все життя сліди виробничих травм.
— Звідки це ти прямуєш, Бето, у такому доброму гуморі?
— З практичного заняття по Содомії, — прошипіла Бета, — не можу збагнути, як це я потрапила до списку. Ти не здогадуєшся?
— Я? Та ну, звідки ж мені знати?
— Ні?! А жаль, я б зараз цю сволоту…!
Далі — керівництво до дії, виражене лексикою, переважно застосовуваною в садистській ліриці у світлі анально-оральної тематики. Бета, схоже, таки добре засвоїла базові навички спеціальності.
— А ти, — схаменулася вона, — звідки?
— Прикладна Демонологія, — я намагалася, щоб слова ці прозвучали якомога природніше.
— Ага, пан Бішоп. І що ж ви там робили останні півгодини після закінчення лекції? Звіряли конспекти?
— Без брудних натяків, будь ласка!
— Натяків? То значить, я вгадала?
— Вгадала — ЩО?!, — але Бета вже помчала у зворотньому напрямку.
— Доннерветер! Карамба! Сакри бльо! Чорт!
Вона, абсолютно очевидно, стежила за мною!
Тепер мене чекало найгірше — якщо запустити машину пліток, скоро місця мені спокійного не знайдеться в усьому цьому чудовому світі. Єдиний вихід — дістатися бурси першою і представити широкому загалу свою версію подій.
Бурса — це те місце, де ми всі, студенти Університету, мешкаємо. Але варто би сказати, гостюємо. Студенти, як відомо, не та справа, що здатна збагатити підприємця. І тоді, припертий до стінки, підприємець шукає інші джерела фінансування. Ось оці різні джерела, переважно вигляду досить непривабливого, і населяють бурсу. А ми, так, до речі.
А крім того, у бурси є ще одна визначна особливість. Короткий маршрут від Університету до рідного ліжечка можна описати як “три дні лісом, два дні полем”, якщо ще додати до опису форсування водоймищ.
Із зловісним клацанням зачинилася за мною брама Університету. Над високими червоними дахами неслися з неймовірною швидкістю брудно-сірі шматки хмар. Я щільніше загорнулася в траурну чорну мантію і почимчикувала заплутаними вуличками Вічного Міста.
Дорога, дійсно, була неблизька. Деякі з нас навчилися робити на ходу багато корисних справ (час для студента — цінність надзвичайної ваги, за кілька зайвих хвилин, скажімо, сну, будь-хто з нас маму рідну здав би податковій інспекції). Наприклад, популярності набули променад-сніданки, романтичні побачення на довгу дистанцію, дискусійні забіги, та й навіть гулянки-прогулянки. Зараз же у мене була інша мета — врятувати власну честь і гідність за найкоротший термін.
Турбота про нагальне піддала мені швидкості, і скоро вже я перетнула межі міста — переді мною, сталево-сіра, текла широчезна річка Дрес. Паром бовванів десь посередині ріки і йшов, очевидно, в іншому напрямку. За моїми підрахунками, він відплив десь із півгодини тому. Навряд чи Бета обігнала мене аж настільки. Заспокоєна, я сіла на вогку лавку портового залу чекання. Мимоволі, мої думки повернулися до останніх подій сьогодення.
Пан Бішоп… Краще мені з ним більше не зустрічатися. Бо наступного разу я б таки взяла на себе клопіт переконати його в належності до Спілки Святих Мазохістів, чи чомусь іще гіршому. Ну нагнав на мене дядько страху, а що змінилося? Я не помічала нічого такого демонічного в своїй поведінці. Хоча те відчуття… воно якось погано вписувалося в мій попередній досвід. Та навряд чи варто через це хвилюватися. Мій досвід — то ще не еталон розбещеності. На тому я заспокоїлася і закрила тему.
Знічев'я розглядаючи публіку у залі чекання, я помітила колоритного патера Правовірної Церкви. На ньому була ясно-червона ряса, золотавий пояс і вираз сонної набундюченості. Усміхаючись про себе, я спробувала відтворити той вираз на власному обличчі. Уявляю, як це виглядало! Та мені цієї кумедної думки здалося замало, мені треба було іще побачити його, патера, реакцію. Я кахикнула, а коли це не допомогло, штовхнула його, мов ненавмисне, носком правого черевика.
Священик перевів на мене свій затуманений погляд. Спочатку він дивився просто крізь мене, а коли туман в його очах розсіявся, патер завмер. Потім нервово вхопився за бороду. Ковтаючи ротом повітря, він схопив образок, який висів в нього на шиї і забурмотав ну, ніщо інше, як молитву.
Я не змогла втриматись від садистської, на всі зуби, посмішки. Результатом цього стало явище зовсім уже мені незрозуміле: священик із зойком підстрибнув зі свого місця, підвів руки в інстинктивному жесті самозахисту, повільно позадкував, потім швидше, а зрештою, бігцем, відступив з поля бою.
Яскравий випадок параної. Я задоволено зітхнула, та раптом погляд мій впав на мою траурну мантію. Але вона не була більше траурно-чорною — колір, підозріло, був ясно-червоний! І золотавий пояс! Щоби не бачити цього неподобства, я заплющила очі, примушуючи себе дихати спокійно. Потім обережно розплющила одне око… Чорна? Вхо-ооу… Ну, слава Богу. Що це, чорт забирай, має означати?!
…ІV…
Решту шляху я подолала на повному автоматі, весь час чекаючи, що на мене накинуться зі зброєю, відворотними молитвами чи… гамівною сорочкою. Що про це все думати, я вирішу потім. Коли зберу більше інформації (мені вже страшно було подумати, ЯКА то буде інформація).
Ну, ось і бурса. Як звичайно, озброєні охоронці виконали процедуру жорсткого обшуку і легкого допиту, перевірили документи, відбитки пальців та взяли кров на аналіз. Тепер, можна сказати, я вдома.
Та, ввійшовши до вестибюлю, я відразу відчула якусь хвилю загрози у атмосфері. Ну, атмосфера у нас і так далека від затишної, а тут іще кожен зустрічний вважав за потрібне зміряти мене поглядом та презирливо гмикнувши, відвернутися. Не треба було зайвий раз пояснювати — Бета прибула першою. Може, під'їхала попутним возом чи може навіть розщедрилася на екіпаж… Підлута найвищого ґатунку. Мої вітання.
Я різко розвернулася на підборах і направила стопи свої до власних апартаментів. Та поки я дійшла туди, ці презирливі погляди встигли мене роздягти, заплювати, закидати камінням, вимастити смолою, обваляти в пір'ї і посадити на кілок. Як приємно іноді бути центром усезагальної уваги! Я здатна була вищати від захоплення і вдячності. Єдине, що повернуло би мені втрачену душевну рівновагу, так це можливість змусити Бету відчути зараз усе це на власній шкірі. Смакуючи в уяві це видовище, я незчулася, як опинилась біля дверей своєї кімнати.
Руки тремтіли, я ніяк не могла потрапити ключем куди треба, та раптом увагу мою привернули дикі зойки десь у напрямку холу. Не моя це справа, хоча… Якщо це відвернуло мою увагу від нагальної потреби замкнутися в кімнаті, може це явище здатне, відповідно, відвернути увагу інших від моєї особи? Над цим варто попрацювати.
Я збігла сходами назад до холу, очікуючи побачити щось на зразок жахливої картини примусового виселення — як ото минулого тижня, коли хлопця виволокли за чуба через несплату щомісячних внесків до фонду захисту працівників адміністрації від наслідків економічної кризи. Але чого б я не чекала, такого годі було і сподіватися…
Там, посеред холу, вправно осідлавши люстру, верещала і дригала ногами гола Бета, хоча одяг їй цілком заміняв пучок білого пір'я і товстий шар запашної чорної смоли. Я стиснула руками скроні: побачивши таке, ну як не почати сумніватися у власному психічному здоров'ї! Але, схоже, не я одна піддалася хвилинній паніці. У холі зчинилася страшна метушня. Найбільш розважливі кинулися знімати Бету з люстри, але це ніяк не вдавалося — кожного, хто намагався підступитися, Бета била ногами, руками намертво вчепившись за гачок у стелі. Прохання заспокоїтися, здається, іще більше її розлютили. (Як можна помітити, заклики до здорового глузду мають тенденцію чинити на жінок зворотну дію). З Бети, вкупі з зойками на тон вище, посипалися різноманітні прокляття.
Спитаєте, як вона опинилася на люстрі? І не питайте. Я не знаю. Я тут ні до чого. Їй богу.
Я позадкувала і, звичайно, наштовхнулася на когось спиною. Там був уже чималенький натовп. Серед спантеличеного народу помітно виділялося єдине флегматично-спокійне обличчя — то був один мій знайомий, на ймення Мур Ло.
— Слухай, Муре, що тут діється? — я вхопилася за можливість розібратися.
— Не знаю, Делі. Оце тут була Бета, розповідала останні новини. А потім як закрутило, як зашуміло! Дивлюся, всі лежать, а вона — висить. Ну оце, диви, жах.
— Жах, — погодилася я.
Ну що толку з цього Мур Ла, чи то пак Мура Ло? Якщо хтось взагалі міг дати мені уявлення про те, що сталося, то це тільки сама Бета. Її вже спустили на землю, але вона все ще пручалася і репетувала… Ні, до цього джерела я звернулася би в останню чергу, і то тільки заради гострих вражень.
Я ледве проштовхалася назад. Моє припущення виявилося правильним — ця подія заполонила увагу усіх присутніх. Та, подумалося, такий ажіотаж, безперечно, змусить кожного шукати причинно-наслідкові зв'язки. От цього мені зовсім не треба.
Зручно розташувавшись на ліжку, забувши на деякий час про сімох інших мешканок кімнати, що, схоже, влаштували маленьке дискус-шоу, я тихо сьорбала гарячий чай і аналізувала проблему. Та круть чи верть, а факти річ уперта. Немає ніяких документів, які можна знищити чи фальсифікувати, а свідків же, свідків! Таки точно, зі мною щось негаразд.
Якщо почекати, поки Бета прийде до тями, я ризикую дуже швидко дізнатися, що саме. А чи не можна обійтись без шокової терапії? До кого звернутись, за що хапатись? Пан Бішоп… та ні, про це не варто навіть думати. Якою б критичною не була ситуація, його присутність може тільки поглибити кризу.
Можна спробувати стриматись, але рано чи пізно моя прудка уява заведе мене до лігва таємних служб безпеки. І швидше рано. Господи Пресвятий, чим я перед тобою завинила?! Мій чай повільно холонув, а на очі наверталися сльози безсилля. Уже ніщо не буде так, як було. Може бути тільки гірше і гірше, і ще гірше.
Отже, мій тодішній стан уявити досить просто. Мій настрій коливався десь між відмітками “крайній розпач” і “безсила лють на межі істерики”. Треба взяти себе в руки. Залишався ж іще один вихід. І це — лягти спати і подумати про все зранку, на свіжу голову. А якщо і це не допоможе, тоді… от тоді можна почати панікувати. Цілком розумний підхід, як на мене. Рекомендую спробувати при нагоді.
Але заспокоїтися і заснути було майже неможливо. Так би я і рахувала баранців усю ніч, якби не згадала, як просто реалізувалися мої вигадки. Тож досить тільки сильно захотіти…
Останнім, що я почула, перед тим, як поринути в сон, була репліка однієї моєї сусідки по кімнаті: “Я впевнена, дівчата, це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…”
Не знаю, що там було далі, але зранку я прокинулася з цілком сформованим рішенням — треба давати звідси драла… поки не пізно!
Ну, ось і бурса. Як звичайно, озброєні охоронці виконали процедуру жорсткого обшуку і легкого допиту, перевірили документи, відбитки пальців та взяли кров на аналіз. Тепер, можна сказати, я вдома.
Та, ввійшовши до вестибюлю, я відразу відчула якусь хвилю загрози у атмосфері. Ну, атмосфера у нас і так далека від затишної, а тут іще кожен зустрічний вважав за потрібне зміряти мене поглядом та презирливо гмикнувши, відвернутися. Не треба було зайвий раз пояснювати — Бета прибула першою. Може, під'їхала попутним возом чи може навіть розщедрилася на екіпаж… Підлута найвищого ґатунку. Мої вітання.
Я різко розвернулася на підборах і направила стопи свої до власних апартаментів. Та поки я дійшла туди, ці презирливі погляди встигли мене роздягти, заплювати, закидати камінням, вимастити смолою, обваляти в пір'ї і посадити на кілок. Як приємно іноді бути центром усезагальної уваги! Я здатна була вищати від захоплення і вдячності. Єдине, що повернуло би мені втрачену душевну рівновагу, так це можливість змусити Бету відчути зараз усе це на власній шкірі. Смакуючи в уяві це видовище, я незчулася, як опинилась біля дверей своєї кімнати.
Руки тремтіли, я ніяк не могла потрапити ключем куди треба, та раптом увагу мою привернули дикі зойки десь у напрямку холу. Не моя це справа, хоча… Якщо це відвернуло мою увагу від нагальної потреби замкнутися в кімнаті, може це явище здатне, відповідно, відвернути увагу інших від моєї особи? Над цим варто попрацювати.
Я збігла сходами назад до холу, очікуючи побачити щось на зразок жахливої картини примусового виселення — як ото минулого тижня, коли хлопця виволокли за чуба через несплату щомісячних внесків до фонду захисту працівників адміністрації від наслідків економічної кризи. Але чого б я не чекала, такого годі було і сподіватися…
Там, посеред холу, вправно осідлавши люстру, верещала і дригала ногами гола Бета, хоча одяг їй цілком заміняв пучок білого пір'я і товстий шар запашної чорної смоли. Я стиснула руками скроні: побачивши таке, ну як не почати сумніватися у власному психічному здоров'ї! Але, схоже, не я одна піддалася хвилинній паніці. У холі зчинилася страшна метушня. Найбільш розважливі кинулися знімати Бету з люстри, але це ніяк не вдавалося — кожного, хто намагався підступитися, Бета била ногами, руками намертво вчепившись за гачок у стелі. Прохання заспокоїтися, здається, іще більше її розлютили. (Як можна помітити, заклики до здорового глузду мають тенденцію чинити на жінок зворотну дію). З Бети, вкупі з зойками на тон вище, посипалися різноманітні прокляття.
Спитаєте, як вона опинилася на люстрі? І не питайте. Я не знаю. Я тут ні до чого. Їй богу.
Я позадкувала і, звичайно, наштовхнулася на когось спиною. Там був уже чималенький натовп. Серед спантеличеного народу помітно виділялося єдине флегматично-спокійне обличчя — то був один мій знайомий, на ймення Мур Ло.
— Слухай, Муре, що тут діється? — я вхопилася за можливість розібратися.
— Не знаю, Делі. Оце тут була Бета, розповідала останні новини. А потім як закрутило, як зашуміло! Дивлюся, всі лежать, а вона — висить. Ну оце, диви, жах.
— Жах, — погодилася я.
Ну що толку з цього Мур Ла, чи то пак Мура Ло? Якщо хтось взагалі міг дати мені уявлення про те, що сталося, то це тільки сама Бета. Її вже спустили на землю, але вона все ще пручалася і репетувала… Ні, до цього джерела я звернулася би в останню чергу, і то тільки заради гострих вражень.
Я ледве проштовхалася назад. Моє припущення виявилося правильним — ця подія заполонила увагу усіх присутніх. Та, подумалося, такий ажіотаж, безперечно, змусить кожного шукати причинно-наслідкові зв'язки. От цього мені зовсім не треба.
Зручно розташувавшись на ліжку, забувши на деякий час про сімох інших мешканок кімнати, що, схоже, влаштували маленьке дискус-шоу, я тихо сьорбала гарячий чай і аналізувала проблему. Та круть чи верть, а факти річ уперта. Немає ніяких документів, які можна знищити чи фальсифікувати, а свідків же, свідків! Таки точно, зі мною щось негаразд.
Якщо почекати, поки Бета прийде до тями, я ризикую дуже швидко дізнатися, що саме. А чи не можна обійтись без шокової терапії? До кого звернутись, за що хапатись? Пан Бішоп… та ні, про це не варто навіть думати. Якою б критичною не була ситуація, його присутність може тільки поглибити кризу.
Можна спробувати стриматись, але рано чи пізно моя прудка уява заведе мене до лігва таємних служб безпеки. І швидше рано. Господи Пресвятий, чим я перед тобою завинила?! Мій чай повільно холонув, а на очі наверталися сльози безсилля. Уже ніщо не буде так, як було. Може бути тільки гірше і гірше, і ще гірше.
Отже, мій тодішній стан уявити досить просто. Мій настрій коливався десь між відмітками “крайній розпач” і “безсила лють на межі істерики”. Треба взяти себе в руки. Залишався ж іще один вихід. І це — лягти спати і подумати про все зранку, на свіжу голову. А якщо і це не допоможе, тоді… от тоді можна почати панікувати. Цілком розумний підхід, як на мене. Рекомендую спробувати при нагоді.
Але заспокоїтися і заснути було майже неможливо. Так би я і рахувала баранців усю ніч, якби не згадала, як просто реалізувалися мої вигадки. Тож досить тільки сильно захотіти…
Останнім, що я почула, перед тим, як поринути в сон, була репліка однієї моєї сусідки по кімнаті: “Я впевнена, дівчата, це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…”
Не знаю, що там було далі, але зранку я прокинулася з цілком сформованим рішенням — треба давати звідси драла… поки не пізно!
…V…
Не треба тільки картати мене за малодухість. Що ж мені було — лишатись, щоб вивчати Демонологію з іншого боку — з кунсткамери інквізиції? Собі б ви такого побажали? Сумніваюсь. Ну, отже, “вона зібрала речі і пішла”, та на цей раз не від чоловіка, а від… ну напевне, непередбачених наслідків власної діяльності.
Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.
О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше — чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше — години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).
Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив — співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?
Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях — хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати свою сусідку в тому, що скоро всі будуть жити щасливо. Тб їй не вірила, і я розумію, чому.
Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж — навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати — стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія — приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.
Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж — глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!
— Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!
— Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.
— З Демонології? Які ж демони в Манівцях?
— О, треба знати, де шукати.
Це мені чомусь не сподобалося.
— М-мм… так, вам це добре вдається.
— Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.
— Демонів шукати? Дзуськи!
— Ну, ти ж знаєш місто і все таке.
— То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.
— Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.
— В смолу. І обкачали в пір'ї.
— Твоїй винахідливості можна позаздрити.
— Моїй?!
— А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?
— А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!
— Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.
— А-аа, красно дякую, — тут мені стрельнула химерна думка, — а вам не страшно, що я це…ну…
Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.
О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше — чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше — години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).
Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив — співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?
Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях — хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати свою сусідку в тому, що скоро всі будуть жити щасливо. Тб їй не вірила, і я розумію, чому.
Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж — навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати — стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія — приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.
Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж — глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!
— Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!
— Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.
— З Демонології? Які ж демони в Манівцях?
— О, треба знати, де шукати.
Це мені чомусь не сподобалося.
— М-мм… так, вам це добре вдається.
— Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.
— Демонів шукати? Дзуськи!
— Ну, ти ж знаєш місто і все таке.
— То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.
— Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.
— В смолу. І обкачали в пір'ї.
— Твоїй винахідливості можна позаздрити.
— Моїй?!
— А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?
— А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!
— Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.
— А-аа, красно дякую, — тут мені стрельнула химерна думка, — а вам не страшно, що я це…ну…