Страница:
самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою
походжали, немовбито душно© лiтньо© ночi, чекаючи до розмови коханку.
Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено,
бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi
пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край сво © мажi i мовив:
- Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей - i
кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд
перед бенкетом смикнуть оковито©. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти,
Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з сво ю лавою в
правий закуток, а ти, Жидолупе, - у лiвий; хорунжому доручаю тридцять
Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих,- це задля випаду до
потреби... щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та
слухайте ще, братове,- у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать
набо©в на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть,
кожна бомба-погибель: адже ©х - ворогiв i поганцiв - як сарани, цiлi
хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах
вип' мо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору,
промовив:
- Ну, дорогi мо© друзi i браття, - за святу вiру, за волю, за нашу
матiр Вкра©ну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою
полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу!
Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умi мо за праве дiло стояти, як ми
умi мо весело й умирати.
- Покажемо, пане сотнику, покажемо! - розлiгся дружний галас навколо.
- Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а
пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.
- За тво здоров'я, пане сотнику! - всi вiдгукнулися радо i по черзi, з
повагою стали до кашовара пiдходити.
За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i
тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим,
сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i
бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi
переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях
кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по
мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними
плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною
хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу,
риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було
вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi
густими потугами згромаджувалась пiхота.
На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збру© ви©хав граф Потоцький i
зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства по©зд.
Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого
ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його
i були сповитi мертвим поко м, глянув навколо i здивувався, що й досi ще
нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав
перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на
здобут мiста рушити.
- З такою рванню та ще церемонi© вигадав? Послать миттю татар i
розчавити вiдразу гадюк у ©хнiм кублi,- спалахнув Потоцький.
- Татари зреклися вiд штурму,- вiдповiв обозний.
- Гi ни падлючi! - процiдив з злобою гетьман. - Тiльки на падла
збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби
зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда
добули,- я хочу ниньки обiдати в замку.
Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю
вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.
- Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? - спитав сотник, занудившись
чеканням.
- Уже на шляху готуються, дурнi,- вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку,
дозволь менi першому привiтати ©х гостинцем.
- Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога,- згодився сотник,
смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.
- А славно обмерзли голощоком окопи,- завважив вiн, глянувши,-от для
ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.
- Так, так! - вiдiзвався й Шрам.- Михайло святий нам спомiг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до
ставка, а другим - до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до
страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим,
i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм
знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи,
яко© ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i
сурем, напасники рушили весело, оглядно.
- Гармашi, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабiв дрiбною картоплею, а
панiй - галушками, а гакiвницi й плющихи - горохом, наводь усi метко на
тамту площину, пiдготуй на змiну набо©, i як махну люлькою - шквар!
- А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках порох? Оглядiть,
пiдсипте сухого! - обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.
- Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! - вiдмовили з-поза маж веселi
обличчя, хочай очi ©м блимали лиховiсним вогнем.
Батава дiйшла до вузько© перейми, зупинилась у непевностi, боячися
пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде
жодно© вiдсiчi, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн
махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули,
задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими
цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами.
Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на
голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську
зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в
порох,- сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв,
i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на
пробi, i лемент, i обiрваний стогiн...
Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з
узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так
трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок
розкидав ©х грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть
зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i,
задубiвши, зразу пускалися на дно...
- Tausend Teufel! - покрикнув нiмецький проводир.- Наперед! Не то вони,
собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
- До збро©! Бiгцем! - розляглася i в другiм мiсцi команда.
Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за
ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв ©х
вибух гарматний i вчинив жаховиту ру©ну; чавун i свинець пронизували з
шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом
мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед... Але ледве
надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з
гакiвниць i плющих який нiвечив ©х украй; проте недобитки, з палу не
тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до
окопищ.
- А нуте, хлопцi, тепера наша черга! - крикнув сотник i двiстi жерел,
виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньо© сили.
Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у
рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали... I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки
дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б
не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили
шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.
- Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! - смiявся сотник.
- Занятно! Го-го-го! - реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над
нiмцями та ляхами.- А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи
пiдлата мо.
- Агов, хлопцi! Локшiть ©х упень! - крикнув сотник i випалив iз пiстоля
у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:
- Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!
Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.
Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк,
сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом
б' нещасного, безоружного брата, що плазу край нiг i блага , на бога,
пощади.
А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону
бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв
до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до
небесних осель бога любовi та ласки...
V
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньо©
пiшаницi i з нетерплячкою чекав то© митi, коли вона, проминувши залому,
стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздо© рванi, що
зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може,
отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i
придба Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi
поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту... А це враз
несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого
диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до
темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд
Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступа жах. Не встиг пан гетьман
вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i
третiй...
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до добро© вiдсiчi, що
не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито
виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать
його сво©м досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з бо©ща п'ять чоловiка i довело, що все
послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат
i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i
забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому
перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки.
Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного
гетьмана.
- Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? - накинувся граф
Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути
вину.
- Ясний граф на те наказу менi не поставив,- вiдповiв з у©дливим
усмiхом Лянцкоронський.
- Коли дав я наказа до штурму, то ма ться розумiти, що решта виника iз
його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!..- розпалявся
Потоцький. - Гадаю що на те ясновельможного пана i озбро©ла владою Рiч
Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
- Але ясний граф вiдхилив мо© розпорядки, i йогомосць, - пiдкреслив
ущипливо Лянцкоронський, - зауважив менi, що вiдповiда за все гетьман
коронний, а польний тiльки ма пильно справляти його накази, отож я ©х до
цяти справив...
- Не час тут, пане вельможний, до елоквенцi©, а час до поновлення честi
нашо© славетно© збро© i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох
лицарiв мужнiх, до вiдплати тако© страшно©, вiд яко© б здригнулося й
пекло! - Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а
синi губи крилися бiлою пiною.- Але ©х там не жменя; панську вельможнiсть
ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки
чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
- Там, ясний графе, нема Богуна, - це менi досконально вiдомо, -
вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда.- Там засiла манесенька
купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по
недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i
людей.
- Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! - крикнув Потоцький i аж
посинiв.
- Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно,
запобiгши напад гарматним вогнем
- Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря,
чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озбро ного пса,
а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських
тортур.
- Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...
- До вечора! - заносливо крикнув Потоцький i вiд'©хав навзаводи, не
бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ во водi Чарнецькому незабаром на кам'янiй
греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по
валах грюкати.
- Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа,- зауважив Чарнецький, - але
захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
- Правдiсiнько так, - згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б
спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне,
аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський
доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не
можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..
хав ходою Корецький на сво©м конi воронiм, схиливши замислену голову.
Багато ©© обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi
бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна
ненависть i злоба до брата - та хiба ж таким виром нелюдських загар може
бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз
нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене
панство, - вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння;
отi щирозлотi серця i зимньо© мужностi, i тепло©, безкрайньо© прихильностi
повнi; не чiпайте тiльки ©хньо© волi, ©хньо© вiри, ©хнiх звича©в,- i вони
на сво© перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня
Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти... Та хiба ж цi думки
можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але
переважне число супротивних ©х подавило...
Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу... Перед
очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають
розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i згра© хортiв.
Мiж думних i пишних постав туманi одна - i хороша, й ласкава; вона ясними
очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче,
притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом i вигуками вчува ться
лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно...
Далi все захиталось i розпалося у ру©нi... Якийсь галас, i гвалт, i
несамовитий жах чорно© ночi... а далi вже хата проста, тепла сiм'я i
лагiдний спокiй... Минають перед його очима iншi картини; вони лишають
ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо сто©ть на яснiй оболонi й
блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся
рожевим серпанком; з сизо© мли виринають непевними очертами безлистi
дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема - його змiв
уже весняний подих.
Сто©ть вiн у садочку з сво ю милою i очей не вiдiрве вiд ©© хорошого
личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма
©х живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грi сво©м духом ©©
похололi рученьки;
тiльки дiвчина не усмiха ться, як колись, а зажуреними широкими очима
дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i
довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?
- Сьогоднi ©дете? - пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.
- Батько казав, до схiд сонця,- давлячись, вiдповiв юнак.
- Значить... за хвилю...- По обличчю дiвчини блискавкою промайнула
мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь - невiдомо...
- Пiд осiнь, як завжди...
- О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе,
- схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно
голiвку.
- Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його
уповай,- поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля
така: аби день до вечора - так не варт заздалегiдь i тужити.
- Не жах мене пригнiтив тугою,- повернулась поривчасто дiвчина, i на ©©
блiдих щоках спалахнуло зарево,- не за тво життя я боюсь, бо й про сво
не вельми-то дбаю;
не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти ©деш
по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкра©ну, i коли, по волi
божiй, поляжеш за не©, добуваючи слави, то я гордо з сво ю мукою пiду мiж
людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм
серцi, поки воно не захолоне у грудях...
- дина моя, навiки, навiки! - Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих
обiймах.
- Слухай,поклала вона йому сво© бiлi руки па плечi, а голiвку заховала
на персах,тiльки... мене не забудь... цим серце ни ... що б не сталось...
пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе...
- Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..- присяга ться
козак i поцiлунками глушить ©© речi.
Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся
туманом, тiльки теплий погляд хороших,
щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i
розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.
Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги
розкошами i перепихом ся . Музика луна: голосять скрипки i стогнуть
суремки; з знадливими згуками злива ться шепiт знадливий i хвилю у теплiм
та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, двабу, парчi
малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса,
усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i
спокушують раюванням незнаним... I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий,
там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй
одежi... вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i
сть властитель тi © пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило
його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар
- дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон,
в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив:
щоб прищепити сво© думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не
приймались...
Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з
хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими
устоньками, щось шепоче йому, залиця ться i порива до танцю; вся ©©
постать, легесенька та струнка, то згина ться, то звива ться красно,
легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд не© аж
пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурю кров, мозок туманить, а
проте в серцi сто©ть якась непрохана, невгасима дратiвля...
- Яка я неомiрно щаслива! - втiша ться красуня.
- Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.
- Того, що... хiба ж пан не бачить, серцем не чу ...- червонi ,
лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так
незабаром i зникне... а потiм знов,- зiтхнула милесенько панна,- ще гiрша
темрява i нудота...
- Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно
широке i ма безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам
почуття...
- А коли яка радiсть,- щуриться панна так любо,- охопить усi почуття i
опану серцем цiлком... Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?
- Я? - аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за
серце незвана нудьга.
- Так, пан! - допитувалась панянка, положивши сво© манесенькi,
гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей
пронизистого погляду. - Скажiть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить?
Хiба мо прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? - Для
чого вам знать те? - важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.
- Для того...- у пишно© кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла
по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона нiжкою.
- Ну, коли панна править... так я кохаю...
- Кого? - аж загорiлась i затремтiла красуня...
- Навiщо ймення? - глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.- ©© тут
нема... вона далеко...
- Хлопка! - скрикнула панна i зникла.
Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло
вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в
душi, i йому стало жаль сво©х викоханих жадань, сво©х випещених по широких
степах мрiй, свого сiчового завзяття, сво © буйно© волi...
Тепер вiн тихо-тихо ©хав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над
питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не
зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi
думки народним духом, то вiн би зараз... Але справдi, за що ж вiн сто©ть i
що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке
добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро сво © родини сорок тисяч
вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось,
а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем,
такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими
клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ
дорого© тихо© дiвчини i мрiяв вабливими барвами...
"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? - маячили перед
Корецьким думки.- Адже вона дина над мо©м серцем цариця, i нiколи,
довiку, до суду, у мо©й душi не згасне свiт очей ©©, не змовкне срiблистий
згук ©© голосу, не зникне ухмiлка ©© смiло окреслених уст... А от доля
вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та
мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'©хало до Корецького два улани з
десятком татар.
- Прилученi до пана хорунжого во водою Чарнецьким,- пояснили шляхтичi.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива
дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
- За мною, панове!
VI
- А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? - запитав сотник
у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
- Усiх, батьку, до диного,- вiдповiв сивоусий запорожець,- одному
нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись - усе махав шаблею,
боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво...
ну й послухався, язика показав...
- Це вiн тобi в насмiшку, на глум,- засмiявся Шрам.
- Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,- вiдповiв
запорожець сумирно.
- Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? - спитав сотник.
- Трьох-таки, клятi, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були
покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було
неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як
галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до збро© i
давай вiдбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...
- Кого ж та кого?
- Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,- зiтхнув глибоко Шрам: -
Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра...
- Зробiм же першим новосельцям i першу честь - поховаймо ©х
по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над ©хнiми тiлами не знущалися, а за
те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi:
адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
- Не забаримось, не задержимось! - вiдповiли деякi сивочубi понуро.
- А мене навiть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи
на небо рукою, - що скiльки там нашого славного лицарства - сила!
- I нiхто ж то назад до нас не верта ться,- додав, мiркуючи, сотник.
- Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець i почав з
другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в не© трьох товаришiв мертвих при
повнiй збро© козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й
покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на не© лопатою грудку землi i промовив:
- Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай
милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за
родину-матiр ви ©х положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови...
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого
нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було
нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре
жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi
вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки
прикипiли очима до дружин сво©х, до братiв, до синiв, що скаженому
напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць
було не пiзнати, якi болiння трудили ©м серце, по нiмому тремтiнню ©х уст
було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв сво©х кревних, а чи
прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у
раз з однi © бiйницi до друго© i голосно й весело переказували одне одному
сво© подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесi ю ходив по мурах i вiддаля кропив
оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i
загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:
- Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенi !
Стара няня вийшла з закутньо© башти, а ©й ще три баби услiд; у кожно©
на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.
- Я, моя дитино,- обернулась до Орисi няня, - понесу снiданок нашим
заступникам, а то вони натрудились...
- Неси швидше, мамо,- поквапила ©© Орися, - хай хоч трохи пiдживляться,
поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба
до рота узяти.
- I я пiду з бабусею,- захвилювалася Катря, - хоч на одну мить гляну,
побачусь...
- I я, i я теж! - кiлькоро голосiв ще похопилося.
- Нi,вiдперечила Орися, - i я, може б, жадала, ще й як, свого батька
хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi
походжали, немовбито душно© лiтньо© ночi, чекаючи до розмови коханку.
Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено,
бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi
пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край сво © мажi i мовив:
- Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей - i
кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд
перед бенкетом смикнуть оковито©. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти,
Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з сво ю лавою в
правий закуток, а ти, Жидолупе, - у лiвий; хорунжому доручаю тридцять
Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих,- це задля випаду до
потреби... щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та
слухайте ще, братове,- у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать
набо©в на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть,
кожна бомба-погибель: адже ©х - ворогiв i поганцiв - як сарани, цiлi
хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах
вип' мо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору,
промовив:
- Ну, дорогi мо© друзi i браття, - за святу вiру, за волю, за нашу
матiр Вкра©ну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою
полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу!
Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умi мо за праве дiло стояти, як ми
умi мо весело й умирати.
- Покажемо, пане сотнику, покажемо! - розлiгся дружний галас навколо.
- Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а
пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.
- За тво здоров'я, пане сотнику! - всi вiдгукнулися радо i по черзi, з
повагою стали до кашовара пiдходити.
За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i
тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим,
сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i
бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi
переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях
кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по
мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними
плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною
хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу,
риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було
вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi
густими потугами згромаджувалась пiхота.
На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збру© ви©хав граф Потоцький i
зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства по©зд.
Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого
ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його
i були сповитi мертвим поко м, глянув навколо i здивувався, що й досi ще
нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав
перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на
здобут мiста рушити.
- З такою рванню та ще церемонi© вигадав? Послать миттю татар i
розчавити вiдразу гадюк у ©хнiм кублi,- спалахнув Потоцький.
- Татари зреклися вiд штурму,- вiдповiв обозний.
- Гi ни падлючi! - процiдив з злобою гетьман. - Тiльки на падла
збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби
зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда
добули,- я хочу ниньки обiдати в замку.
Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю
вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.
- Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? - спитав сотник, занудившись
чеканням.
- Уже на шляху готуються, дурнi,- вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку,
дозволь менi першому привiтати ©х гостинцем.
- Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога,- згодився сотник,
смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.
- А славно обмерзли голощоком окопи,- завважив вiн, глянувши,-от для
ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.
- Так, так! - вiдiзвався й Шрам.- Михайло святий нам спомiг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до
ставка, а другим - до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до
страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим,
i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм
знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи,
яко© ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i
сурем, напасники рушили весело, оглядно.
- Гармашi, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабiв дрiбною картоплею, а
панiй - галушками, а гакiвницi й плющихи - горохом, наводь усi метко на
тамту площину, пiдготуй на змiну набо©, i як махну люлькою - шквар!
- А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках порох? Оглядiть,
пiдсипте сухого! - обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.
- Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! - вiдмовили з-поза маж веселi
обличчя, хочай очi ©м блимали лиховiсним вогнем.
Батава дiйшла до вузько© перейми, зупинилась у непевностi, боячися
пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде
жодно© вiдсiчi, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн
махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули,
задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими
цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами.
Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на
голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську
зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в
порох,- сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв,
i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на
пробi, i лемент, i обiрваний стогiн...
Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з
узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так
трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок
розкидав ©х грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть
зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i,
задубiвши, зразу пускалися на дно...
- Tausend Teufel! - покрикнув нiмецький проводир.- Наперед! Не то вони,
собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
- До збро©! Бiгцем! - розляглася i в другiм мiсцi команда.
Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за
ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв ©х
вибух гарматний i вчинив жаховиту ру©ну; чавун i свинець пронизували з
шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом
мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед... Але ледве
надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з
гакiвниць i плющих який нiвечив ©х украй; проте недобитки, з палу не
тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до
окопищ.
- А нуте, хлопцi, тепера наша черга! - крикнув сотник i двiстi жерел,
виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньо© сили.
Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у
рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали... I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки
дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б
не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили
шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.
- Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! - смiявся сотник.
- Занятно! Го-го-го! - реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над
нiмцями та ляхами.- А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи
пiдлата мо.
- Агов, хлопцi! Локшiть ©х упень! - крикнув сотник i випалив iз пiстоля
у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:
- Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!
Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.
Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк,
сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом
б' нещасного, безоружного брата, що плазу край нiг i блага , на бога,
пощади.
А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону
бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв
до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до
небесних осель бога любовi та ласки...
V
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньо©
пiшаницi i з нетерплячкою чекав то© митi, коли вона, проминувши залому,
стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздо© рванi, що
зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може,
отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i
придба Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi
поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту... А це враз
несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого
диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до
темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд
Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступа жах. Не встиг пан гетьман
вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i
третiй...
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до добро© вiдсiчi, що
не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито
виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать
його сво©м досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з бо©ща п'ять чоловiка i довело, що все
послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат
i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i
забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому
перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки.
Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного
гетьмана.
- Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? - накинувся граф
Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути
вину.
- Ясний граф на те наказу менi не поставив,- вiдповiв з у©дливим
усмiхом Лянцкоронський.
- Коли дав я наказа до штурму, то ма ться розумiти, що решта виника iз
його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!..- розпалявся
Потоцький. - Гадаю що на те ясновельможного пана i озбро©ла владою Рiч
Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
- Але ясний граф вiдхилив мо© розпорядки, i йогомосць, - пiдкреслив
ущипливо Лянцкоронський, - зауважив менi, що вiдповiда за все гетьман
коронний, а польний тiльки ма пильно справляти його накази, отож я ©х до
цяти справив...
- Не час тут, пане вельможний, до елоквенцi©, а час до поновлення честi
нашо© славетно© збро© i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох
лицарiв мужнiх, до вiдплати тако© страшно©, вiд яко© б здригнулося й
пекло! - Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а
синi губи крилися бiлою пiною.- Але ©х там не жменя; панську вельможнiсть
ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки
чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
- Там, ясний графе, нема Богуна, - це менi досконально вiдомо, -
вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда.- Там засiла манесенька
купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по
недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i
людей.
- Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! - крикнув Потоцький i аж
посинiв.
- Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно,
запобiгши напад гарматним вогнем
- Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря,
чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озбро ного пса,
а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських
тортур.
- Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...
- До вечора! - заносливо крикнув Потоцький i вiд'©хав навзаводи, не
бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ во водi Чарнецькому незабаром на кам'янiй
греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по
валах грюкати.
- Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа,- зауважив Чарнецький, - але
захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
- Правдiсiнько так, - згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б
спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне,
аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський
доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не
можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..
хав ходою Корецький на сво©м конi воронiм, схиливши замислену голову.
Багато ©© обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi
бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна
ненависть i злоба до брата - та хiба ж таким виром нелюдських загар може
бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз
нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене
панство, - вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння;
отi щирозлотi серця i зимньо© мужностi, i тепло©, безкрайньо© прихильностi
повнi; не чiпайте тiльки ©хньо© волi, ©хньо© вiри, ©хнiх звича©в,- i вони
на сво© перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня
Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти... Та хiба ж цi думки
можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але
переважне число супротивних ©х подавило...
Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу... Перед
очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають
розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i згра© хортiв.
Мiж думних i пишних постав туманi одна - i хороша, й ласкава; вона ясними
очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче,
притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом i вигуками вчува ться
лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно...
Далi все захиталось i розпалося у ру©нi... Якийсь галас, i гвалт, i
несамовитий жах чорно© ночi... а далi вже хата проста, тепла сiм'я i
лагiдний спокiй... Минають перед його очима iншi картини; вони лишають
ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо сто©ть на яснiй оболонi й
блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся
рожевим серпанком; з сизо© мли виринають непевними очертами безлистi
дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема - його змiв
уже весняний подих.
Сто©ть вiн у садочку з сво ю милою i очей не вiдiрве вiд ©© хорошого
личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма
©х живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грi сво©м духом ©©
похололi рученьки;
тiльки дiвчина не усмiха ться, як колись, а зажуреними широкими очима
дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i
довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?
- Сьогоднi ©дете? - пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.
- Батько казав, до схiд сонця,- давлячись, вiдповiв юнак.
- Значить... за хвилю...- По обличчю дiвчини блискавкою промайнула
мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь - невiдомо...
- Пiд осiнь, як завжди...
- О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе,
- схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно
голiвку.
- Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його
уповай,- поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля
така: аби день до вечора - так не варт заздалегiдь i тужити.
- Не жах мене пригнiтив тугою,- повернулась поривчасто дiвчина, i на ©©
блiдих щоках спалахнуло зарево,- не за тво життя я боюсь, бо й про сво
не вельми-то дбаю;
не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти ©деш
по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкра©ну, i коли, по волi
божiй, поляжеш за не©, добуваючи слави, то я гордо з сво ю мукою пiду мiж
людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм
серцi, поки воно не захолоне у грудях...
- дина моя, навiки, навiки! - Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих
обiймах.
- Слухай,поклала вона йому сво© бiлi руки па плечi, а голiвку заховала
на персах,тiльки... мене не забудь... цим серце ни ... що б не сталось...
пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе...
- Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..- присяга ться
козак i поцiлунками глушить ©© речi.
Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся
туманом, тiльки теплий погляд хороших,
щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i
розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.
Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги
розкошами i перепихом ся . Музика луна: голосять скрипки i стогнуть
суремки; з знадливими згуками злива ться шепiт знадливий i хвилю у теплiм
та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, двабу, парчi
малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса,
усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i
спокушують раюванням незнаним... I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий,
там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй
одежi... вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i
сть властитель тi © пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило
його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар
- дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон,
в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив:
щоб прищепити сво© думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не
приймались...
Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з
хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими
устоньками, щось шепоче йому, залиця ться i порива до танцю; вся ©©
постать, легесенька та струнка, то згина ться, то звива ться красно,
легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд не© аж
пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурю кров, мозок туманить, а
проте в серцi сто©ть якась непрохана, невгасима дратiвля...
- Яка я неомiрно щаслива! - втiша ться красуня.
- Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.
- Того, що... хiба ж пан не бачить, серцем не чу ...- червонi ,
лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так
незабаром i зникне... а потiм знов,- зiтхнула милесенько панна,- ще гiрша
темрява i нудота...
- Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно
широке i ма безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам
почуття...
- А коли яка радiсть,- щуриться панна так любо,- охопить усi почуття i
опану серцем цiлком... Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?
- Я? - аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за
серце незвана нудьга.
- Так, пан! - допитувалась панянка, положивши сво© манесенькi,
гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей
пронизистого погляду. - Скажiть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить?
Хiба мо прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? - Для
чого вам знать те? - важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.
- Для того...- у пишно© кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла
по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона нiжкою.
- Ну, коли панна править... так я кохаю...
- Кого? - аж загорiлась i затремтiла красуня...
- Навiщо ймення? - глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.- ©© тут
нема... вона далеко...
- Хлопка! - скрикнула панна i зникла.
Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло
вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в
душi, i йому стало жаль сво©х викоханих жадань, сво©х випещених по широких
степах мрiй, свого сiчового завзяття, сво © буйно© волi...
Тепер вiн тихо-тихо ©хав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над
питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не
зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi
думки народним духом, то вiн би зараз... Але справдi, за що ж вiн сто©ть i
що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке
добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро сво © родини сорок тисяч
вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось,
а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем,
такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими
клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ
дорого© тихо© дiвчини i мрiяв вабливими барвами...
"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? - маячили перед
Корецьким думки.- Адже вона дина над мо©м серцем цариця, i нiколи,
довiку, до суду, у мо©й душi не згасне свiт очей ©©, не змовкне срiблистий
згук ©© голосу, не зникне ухмiлка ©© смiло окреслених уст... А от доля
вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та
мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'©хало до Корецького два улани з
десятком татар.
- Прилученi до пана хорунжого во водою Чарнецьким,- пояснили шляхтичi.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива
дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
- За мною, панове!
VI
- А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? - запитав сотник
у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
- Усiх, батьку, до диного,- вiдповiв сивоусий запорожець,- одному
нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись - усе махав шаблею,
боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво...
ну й послухався, язика показав...
- Це вiн тобi в насмiшку, на глум,- засмiявся Шрам.
- Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,- вiдповiв
запорожець сумирно.
- Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? - спитав сотник.
- Трьох-таки, клятi, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були
покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було
неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як
галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до збро© i
давай вiдбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...
- Кого ж та кого?
- Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,- зiтхнув глибоко Шрам: -
Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра...
- Зробiм же першим новосельцям i першу честь - поховаймо ©х
по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над ©хнiми тiлами не знущалися, а за
те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi:
адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
- Не забаримось, не задержимось! - вiдповiли деякi сивочубi понуро.
- А мене навiть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи
на небо рукою, - що скiльки там нашого славного лицарства - сила!
- I нiхто ж то назад до нас не верта ться,- додав, мiркуючи, сотник.
- Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець i почав з
другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в не© трьох товаришiв мертвих при
повнiй збро© козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й
покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на не© лопатою грудку землi i промовив:
- Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай
милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за
родину-матiр ви ©х положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови...
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого
нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було
нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре
жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi
вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки
прикипiли очима до дружин сво©х, до братiв, до синiв, що скаженому
напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць
було не пiзнати, якi болiння трудили ©м серце, по нiмому тремтiнню ©х уст
було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв сво©х кревних, а чи
прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у
раз з однi © бiйницi до друго© i голосно й весело переказували одне одному
сво© подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесi ю ходив по мурах i вiддаля кропив
оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i
загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:
- Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенi !
Стара няня вийшла з закутньо© башти, а ©й ще три баби услiд; у кожно©
на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.
- Я, моя дитино,- обернулась до Орисi няня, - понесу снiданок нашим
заступникам, а то вони натрудились...
- Неси швидше, мамо,- поквапила ©© Орися, - хай хоч трохи пiдживляться,
поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба
до рота узяти.
- I я пiду з бабусею,- захвилювалася Катря, - хоч на одну мить гляну,
побачусь...
- I я, i я теж! - кiлькоро голосiв ще похопилося.
- Нi,вiдперечила Орися, - i я, може б, жадала, ще й як, свого батька
хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi