Страница:
хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати ©© свiтовими прихилами
i збавляти тим ©© силу.
- Воiстину так, - пiдмiцнив i отець Василь, - менi подоба до
тружденних зiйти i окрилити ©х силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з
миром.
I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньо© башти в
мiстечко i попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i
розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й
навкруги, - чи перемагають ляхи козака, чи не лама ться, сила козача? Коли
ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних
ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Укра©ну.
Ой чого ж ви полягали, ворожi©-душi?
Мабуть, добре напилися пiд мурами Бушi?
Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з
розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалi, на греблi, ворог готу новi жахи: звозять на кам'яну загату
шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають ©х пащами до
пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться
i зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблi лашту ться грiзна грiмниця, почесав
сердито потилицю i обернувся до Шрама:
- А що, пане Шраме, ляшки-панки, зда ться, готують нам подарунки?
- Бачу, батьку, - вiдiзвався Шрам, - це б iще байдуже, а досадно,
матерi його ковiнька, що несила нам ©м назад вiдiслати гостинцiв: панянки
нашi, мабуть, що не те , а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще,
може, от он баба...
- А спробуй-но зараз, - сказав сотник.
Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати,
намiрив метник добре i двигонув першим набо м iз баби. Всi з надзвичайною
пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем
вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло
перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.
- Овва! - засмiялися козаки.- Стара баба, видко, на втори слаба!
- Авжеж! - додали другi.- Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз
решета...
- Або як iз вершi,- вставив запорожець.
- А тривайте, хай гукне ще й панi, - сказав Шрам i приставив гнота до
полички.
Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась
грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона
поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло
повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який
теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато
сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що
ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на
самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в
повiтрi...
- Докинула, докинула панi вельможна! - зрадiли козаки. - Саме на
середину греблi шерепнула!
- Спасибi, добродiйко! - поклонились другi.- Вiдпасла, хвала боговi,
черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
- Та он, гля, братцi,- деякi аж припали до греблi,- певно, винюхують...
панський гостинець... Усi зареготалися весело.
- Гей, пильнуй! Стережись! - крикнув Шрам. - Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув
бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки
присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь
немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши
догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши
©© очертом.
- Не доплюнула! - крикнули козаки.
- Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, - зауважив пан сотник.
- Та то вони примiряються тiльки, - вставив Шрам,- а гармати у поганцiв
подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
- А ось, братцi, й друга закурилася, i, зда ться, немов у лiвий куток,-
постерегав Шрам.Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над
головами i щезло в долинi.
- От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця,- повiншував
усiх чуприндир-запорожець.
- Поки прилетить, i ми плюнемо! - крикнув Шрам, приложивши гнота до
товстопузихи.
Але не встигло ще заспоко©тися сполошене грюком повiтря, як почувся
рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв
глиною та цурпалками.
- Важно ляпнули! - пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i
чуприну, i вуса.- ©й-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
- Що й казати, - згодились другi, - запорошили очi. Але ось налетiв з
скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з
окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала
носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався... Почувся
стогiн...
- Ста душно, - завважив пан сотник,- тiльки ви, хлопцi, начхайте на
оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
- Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! - згодився запорожець.Досадно
тiльки, хрiн ©м та редька, дарма стояти - руки сверблять.
- Потерпи, пожди, - буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне
ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж
за пальцi лiвицю.
- От тобi й дочекався! - засмiявся сивоусий завзятець.- Ще спасибi, що
лiву, а то б за праву я лаявся здорово, ©й-богу! Ач, - роздивлявся вiн
розбатовану в шмаття долоню,хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки
понiвечили... Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни ©© чи сокирою, чи шаблюкою,
тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю
разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку
запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась
рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
- Оце так справно! - похвалив запорожець.- А тепер порохом та землею
забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем,- ухмiляючись у вуси,
наставляв вiн свого випадкового лiкаря,- а менi, батьку, дозволь михайлик
горiлки, бо трохи щипа...
- Випий, голубе, на здоров'я...- стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола,
шматуючи бiле тiло козаче...
VII
Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на
повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв
було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти
левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених
димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд
темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним
променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край само©
продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому
просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на
якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi
гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й
бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори
сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та
стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi,
сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв
здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а
якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша
бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись
i крики, i лайки, i стогiн.
- Доброго гостинця прислали нашi,- засмiявся тихо Вернидуб.
- То, певно, дядько Шрам так вiта ,- зауважив сусiда.
- Авжеж, не хто,- пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско
зiпав:
- Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих
бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я ©х, псiв...
- Але тi бестi©... молодець! Браво, браво! - проводив басовi якийсь
тенор.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у
пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини
козачi крем'яшня й глина.
- Уже гавкнули, iроди! - прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
- А що, як нашим? Докинули? - цiкавились найближчi до його.
- Не видко, братцi; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидiв добрi,
здоровi,- з нашого добра накували.
- Поскида мо ©х у воду! - гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо
було ятаганом вiдтято).
- Пождiть трохи, хлопцi,- почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести
гармат вибух - громом забив враз його голос i так здвигонув мури й
склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй... i почався
страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому;
козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом
вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв ©х
посипало камiння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши
дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила
вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.
Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi,
а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до
вiддушини, коло яко© лежав Вернидуб.
- Дядьку Дубе! - кричали йому на вухо найближчi сусiди.- А чи ж нам у
холоднiй водi потопати, то краще удармо!
- Пождiть! Покупайтесь трохи! - вiдгукпув Вернидуб. - З холодно© купелi
ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, -
пильнуйте, аби не замокли, - а гасло я дам!
Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було
неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли
майже по колiна в водi, яка рiзала ©м пекучим холодом ноги; деякi
непризвича нi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби
контентнi з цi © новини, - це ©х бавило.
- Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi,
чудесно скупатися перед парнею! - вигукнув один чуприндир, мочачи у
крижанiй водi свою голену голову.
- Незабаром пiрнеш i з чуприною, - вiдповiв другий, - вода почала
гаразд прибувати - певно, прорвало дiрку цiлком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi
туманом слався i заволiкав ©© геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною
пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в ©й
потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха
гукнув:
- Ану, тепер, хлопцi, за мною - пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком
по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив ©х
ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився
завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на
пiвгуку.
Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби,
нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим
дозволив ©м надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух
смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв.
Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною
лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой
нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих
метались,- здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все
надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями
впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так
козаки ©© привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали
п'ятами, та марно: здебiльша ©х лишилось на греблi i скрасили ©© геть усю
червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на гле©сте дно, i тiльки
хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги
греблю добули.
Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати:
заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.
- Гепай ©х усiх у ставок, - певнiша рiч! - верховодив Вернидуб.
- А може б, хоч одну дотягти нашим? - завважив один козак, весь
обляпаний кров'ю.
- Чи не здурiв ти? - сперечив Вернидуб.-Та ти ще спробуй дотягти сво©
ноги, то й то буде з тебе!
За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд
пiнявими хвилями у ставку.
- Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, - квапив
завзятцiв сво©х Вернидуб,- нам уперед через хмарища ляхiв та татар не
пробитись, а марно гинути жаль, так спробу мо по той бiк ставка
прокрастись до сво©х на пiдмогу.
- Чому не спробувати? Спробувати! - вiдгукнулись козаки. - "Втiк не
втiк, а побiгти можна".
- Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено,- зауважив Безвухий,-
не лишати ж ©х на знущання, пане отамане?
- Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою,-
постановив Вернидуб.- Та проворнiш, он уже ляхи наступають.
Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як
густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку
бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що
вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв",
надходили дуже поволi, з великою осторогою, - сподiвались на велику силу
козачу.
А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем
прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу
частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих
колi©в такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши
шаблi, двi сотнi драгонi© понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не
спинив ©х смертодайно© сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху ©м
ковдобина, що ©© не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на
не©, попадали, а через них i другi ряди - то перекидались, то плутались,
то розбiгалися врозтiч.
Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались
задля нового нападу, Вернидуб добiг до одно© досить вузенько© коси, що
врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу
у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв
i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут - зупинити
драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять
чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених
вiдпрохався зостатись.
- Мене, братцi, не берiте з собою,- прохав вiн товаришiв,- менi
перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi...
покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять,
а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро
гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу...
Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi
кинулись уплинь другого берега досягати.
Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих
дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i
пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд,
а другi кинулись уплинь... але й тут перших зустрiчав спис або куля...
Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись:
ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до
обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами
досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного
розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом
i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею
додолу Безногий... Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа,
багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими
посипали ©х з берега вороги.
- Посто©мо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно! -
покрикнув Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.
- Умремо, батьку, як слiд! - вiдгукнулись товаришi дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском
холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi
брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрнп вiд прокльонiв i стогiн...
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних шаблею вклав, а
лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому криця
шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання, випустив з
дужо© руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на землю. Молодий
чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч смертельнi дарунки, з
ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i рябий запорожець,
закотивши пiд високий лоб сво© очi орлинi; повалився за ним услiд i
Лопата, не постерiгшися з тилу кривулi, яка розпанахала йому спину аж до
вiрного серця...
Тiльки дво ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв ще
мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю...
- Гей! Продаймо себе щонайдорожче! - крикнув Верни-дуб i, зiбравши
останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i два
товаришi.
Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi
леви все, що ©х оточало: ©х велетенськi пбсiки розбивали надво голови,
розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали перса могутнi; пораненi,
покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд блискавками нависло© над
©х чолами крицi... Але ось у одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля
угору, та на пiвколi зупинилась на мить i спустилась безсило додолу,
другий товариш присiв чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав
перебитим геть лезом, аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний
обух, та похитнувся дуб i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла
якогось шляхтича в смерть.
Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над
козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого.
Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на
дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою
рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю
прощальну... Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та покотився
до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями...
А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з сво©ми
братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но дво з найтяжче пораненим
серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками гребли по
зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.
- Братцi! Пустiть! - став нещасний проситись. - Все одно не дотягти вам
мене...
- Як же так кинути? - сперечив йому пiдручний плавець, якому вже
забивало дух вiд утоми. - Та, ©й же богу, менi на днi буде й спокiйно, а
ви й там станете у пригодi. I - Чи не правду пак каже Книш? - зауважив
другий.
- Правду, братцi, святу правду! - стогнав поранений.- Все одно менi вже
на свiтi не жити.
- Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! - попрощались товаришi i
кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на плесi
води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi.I
знялась, полетiла козача душа за сво©ми подругами услiд за хмари високi до
невiдомих i недосяжних просторiв...
VIII
Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогово© башти i пильно стежив
старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими
зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала,
де вона сто©ть i ще робиться навколо. Душа ©©, покинувши тiло, здавалось,
тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого
хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цi © групи, спершись
головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм ©©
iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм
гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i
завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на
греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водогра©
скаламучено© води пiдказали ©й, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi
прояви лицарського герцю та скажено©, смертельно© боротьби визвали на ©©
блiдi щоки фарбу задоволено© гордостi i захвату. Вона пiдiйшла до дiда й
велебно промовила:
- Дiду! Ви, що вже нажились на сво©м вiку i сво©ми дiлами придбали собi
славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними
душами, як он тi, бути в однiм мiсцi - надмiрне щастя!
- Велике щастя, дитино моя,- вiдповiв зворушений дiд,- велике! Не вмре
наша широка Укра©на, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!
- Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на
користь мо©й бiднiй Укра©нi...
- Ще зробиш,- сказав прорбчо дiд.
- Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного
тiльки б прохала я в бога - зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не
знаючi жаху орли.
Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий
вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по
водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i
бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались
уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.
- А чи не можна, дiду, от з цi © плющихи послати ©м гостинця навздогiн?
- спитала дiда Орися.
- Нi, не повернеться,- сказав дiд,- вона наведена лише он на той шлях.
Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили
наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним
©хали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що
стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах
вартових, вершники пiд'©хали занадто близько i почали розглядати мури й
окопища.
- От цих добре можна шелеснути,- сказав дiд, i Орися запалила з його
люльки гнота.
- Стривай! - скрикнула Катря, пильно придивляючись до струнко© постави
вродливого лицаря.- Не пiднось гнота! Зна ш, хто це?..
- Неприятель, ворог нашого народу,- байдуже вiдповiла Орися.
- Зна ш хто? - хвилювалась все бiльше подруга.- Це Антось, це Корецький
твiй... Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!
Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений
гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря
поглядом... Так, сумнiву нема,- це вiн, ©© брат, ©© друг, ©©... коханець!
Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi
вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осява теплом благороднi риси
молодого обличчя...
Чимсь гарячим сповнилось ©© затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у
грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею ©© блiдi лиця, блиснути
чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя...
Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови,
радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся
закохано-велебно, очi, - все це промайнуло в одну мить в ©© запаленому
мозку.
- Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись,- хвилювалась Катря,- який
вiн славний, коханий твiй...
Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з ©© обличчя, i
брови суворо нахмурились.
- Коханець! - вiдгукнулась вона глухим голосом.- Зрадник! Невiра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль,
приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, дво вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i
надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:
- Вище вiд цi © любовi до сво © вiтчизни, дитино моя, нема на свiтi!
Прискакав до греблi во вода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому
зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив
летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi
селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.
- Ясний гетьмане,- обернувся вiн до пiд'©хавшого Лянцкоронського,- мо
передчуття справдилось - жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим
славним бойовим силам!
- Так, я бачу,- сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. - 3 Марсом
жартувати не можна, як бажа того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних
природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як гомосць мислить, а
жменя левiв!
- О, це гi ни - не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину
кровi шляхетного славного лицарства!
- Доки вони заплатять, багато ще пролл ться цi © шляхетно© кровi! -
вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: -
Чи не можна б для виконання цi © навiжено© i безцiльно© вигадки вжити хоч
татар?
- На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути
сво© сили! - вiдповiв Чарнецький. - Помiж ними i так вже чути нарiкання, i
я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.
- Ру©на, одна ру©на, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в
серця розлютованих дiтей велико© i славно© колись Польщi! - зiтхнув важко
Лянцкоронський.
- Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, - вiдповiв, скипiii-ши,
Чарнецький, i полум'я нелюдсько© ненавистi свiргонуло в його очах.- Я,
проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.
- Яке ж? - зацiкавився гетьман.
- Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй,
випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i
дощенту знищать це гадюче кубло!..
- Люто придумано, пане во водо! - завважив гетьман. - Саме пекло навело
тебе на цю думку...
- Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля
розруху з гармашнi вашо© вельможностi сарана налетить ззаду! - I
Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть
здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.
Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було
i збавляти тим ©© силу.
- Воiстину так, - пiдмiцнив i отець Василь, - менi подоба до
тружденних зiйти i окрилити ©х силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з
миром.
I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньо© башти в
мiстечко i попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i
розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й
навкруги, - чи перемагають ляхи козака, чи не лама ться, сила козача? Коли
ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних
ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Укра©ну.
Ой чого ж ви полягали, ворожi©-душi?
Мабуть, добре напилися пiд мурами Бушi?
Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з
розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалi, на греблi, ворог готу новi жахи: звозять на кам'яну загату
шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають ©х пащами до
пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться
i зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблi лашту ться грiзна грiмниця, почесав
сердито потилицю i обернувся до Шрама:
- А що, пане Шраме, ляшки-панки, зда ться, готують нам подарунки?
- Бачу, батьку, - вiдiзвався Шрам, - це б iще байдуже, а досадно,
матерi його ковiнька, що несила нам ©м назад вiдiслати гостинцiв: панянки
нашi, мабуть, що не те , а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще,
може, от он баба...
- А спробуй-но зараз, - сказав сотник.
Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати,
намiрив метник добре i двигонув першим набо м iз баби. Всi з надзвичайною
пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем
вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло
перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.
- Овва! - засмiялися козаки.- Стара баба, видко, на втори слаба!
- Авжеж! - додали другi.- Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз
решета...
- Або як iз вершi,- вставив запорожець.
- А тривайте, хай гукне ще й панi, - сказав Шрам i приставив гнота до
полички.
Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась
грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона
поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло
повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який
теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато
сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що
ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на
самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в
повiтрi...
- Докинула, докинула панi вельможна! - зрадiли козаки. - Саме на
середину греблi шерепнула!
- Спасибi, добродiйко! - поклонились другi.- Вiдпасла, хвала боговi,
черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
- Та он, гля, братцi,- деякi аж припали до греблi,- певно, винюхують...
панський гостинець... Усi зареготалися весело.
- Гей, пильнуй! Стережись! - крикнув Шрам. - Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув
бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки
присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь
немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши
догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши
©© очертом.
- Не доплюнула! - крикнули козаки.
- Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, - зауважив пан сотник.
- Та то вони примiряються тiльки, - вставив Шрам,- а гармати у поганцiв
подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
- А ось, братцi, й друга закурилася, i, зда ться, немов у лiвий куток,-
постерегав Шрам.Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над
головами i щезло в долинi.
- От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця,- повiншував
усiх чуприндир-запорожець.
- Поки прилетить, i ми плюнемо! - крикнув Шрам, приложивши гнота до
товстопузихи.
Але не встигло ще заспоко©тися сполошене грюком повiтря, як почувся
рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв
глиною та цурпалками.
- Важно ляпнули! - пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i
чуприну, i вуса.- ©й-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
- Що й казати, - згодились другi, - запорошили очi. Але ось налетiв з
скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з
окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала
носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався... Почувся
стогiн...
- Ста душно, - завважив пан сотник,- тiльки ви, хлопцi, начхайте на
оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
- Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! - згодився запорожець.Досадно
тiльки, хрiн ©м та редька, дарма стояти - руки сверблять.
- Потерпи, пожди, - буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне
ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж
за пальцi лiвицю.
- От тобi й дочекався! - засмiявся сивоусий завзятець.- Ще спасибi, що
лiву, а то б за праву я лаявся здорово, ©й-богу! Ач, - роздивлявся вiн
розбатовану в шмаття долоню,хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки
понiвечили... Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни ©© чи сокирою, чи шаблюкою,
тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю
разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку
запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась
рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
- Оце так справно! - похвалив запорожець.- А тепер порохом та землею
забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем,- ухмiляючись у вуси,
наставляв вiн свого випадкового лiкаря,- а менi, батьку, дозволь михайлик
горiлки, бо трохи щипа...
- Випий, голубе, на здоров'я...- стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола,
шматуючи бiле тiло козаче...
VII
Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на
повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв
було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти
левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених
димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд
темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним
променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край само©
продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому
просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на
якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi
гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й
бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори
сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та
стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi,
сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв
здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а
якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша
бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись
i крики, i лайки, i стогiн.
- Доброго гостинця прислали нашi,- засмiявся тихо Вернидуб.
- То, певно, дядько Шрам так вiта ,- зауважив сусiда.
- Авжеж, не хто,- пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско
зiпав:
- Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих
бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я ©х, псiв...
- Але тi бестi©... молодець! Браво, браво! - проводив басовi якийсь
тенор.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у
пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини
козачi крем'яшня й глина.
- Уже гавкнули, iроди! - прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
- А що, як нашим? Докинули? - цiкавились найближчi до його.
- Не видко, братцi; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидiв добрi,
здоровi,- з нашого добра накували.
- Поскида мо ©х у воду! - гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо
було ятаганом вiдтято).
- Пождiть трохи, хлопцi,- почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести
гармат вибух - громом забив враз його голос i так здвигонув мури й
склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй... i почався
страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому;
козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом
вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв ©х
посипало камiння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши
дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила
вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.
Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi,
а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до
вiддушини, коло яко© лежав Вернидуб.
- Дядьку Дубе! - кричали йому на вухо найближчi сусiди.- А чи ж нам у
холоднiй водi потопати, то краще удармо!
- Пождiть! Покупайтесь трохи! - вiдгукпув Вернидуб. - З холодно© купелi
ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, -
пильнуйте, аби не замокли, - а гасло я дам!
Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було
неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли
майже по колiна в водi, яка рiзала ©м пекучим холодом ноги; деякi
непризвича нi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби
контентнi з цi © новини, - це ©х бавило.
- Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi,
чудесно скупатися перед парнею! - вигукнув один чуприндир, мочачи у
крижанiй водi свою голену голову.
- Незабаром пiрнеш i з чуприною, - вiдповiв другий, - вода почала
гаразд прибувати - певно, прорвало дiрку цiлком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi
туманом слався i заволiкав ©© геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною
пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в ©й
потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха
гукнув:
- Ану, тепер, хлопцi, за мною - пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком
по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив ©х
ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився
завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на
пiвгуку.
Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби,
нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим
дозволив ©м надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух
смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв.
Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною
лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой
нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих
метались,- здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все
надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями
впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так
козаки ©© привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали
п'ятами, та марно: здебiльша ©х лишилось на греблi i скрасили ©© геть усю
червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на гле©сте дно, i тiльки
хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги
греблю добули.
Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати:
заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.
- Гепай ©х усiх у ставок, - певнiша рiч! - верховодив Вернидуб.
- А може б, хоч одну дотягти нашим? - завважив один козак, весь
обляпаний кров'ю.
- Чи не здурiв ти? - сперечив Вернидуб.-Та ти ще спробуй дотягти сво©
ноги, то й то буде з тебе!
За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд
пiнявими хвилями у ставку.
- Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, - квапив
завзятцiв сво©х Вернидуб,- нам уперед через хмарища ляхiв та татар не
пробитись, а марно гинути жаль, так спробу мо по той бiк ставка
прокрастись до сво©х на пiдмогу.
- Чому не спробувати? Спробувати! - вiдгукнулись козаки. - "Втiк не
втiк, а побiгти можна".
- Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено,- зауважив Безвухий,-
не лишати ж ©х на знущання, пане отамане?
- Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою,-
постановив Вернидуб.- Та проворнiш, он уже ляхи наступають.
Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як
густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку
бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що
вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв",
надходили дуже поволi, з великою осторогою, - сподiвались на велику силу
козачу.
А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем
прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу
частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих
колi©в такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши
шаблi, двi сотнi драгонi© понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не
спинив ©х смертодайно© сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху ©м
ковдобина, що ©© не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на
не©, попадали, а через них i другi ряди - то перекидались, то плутались,
то розбiгалися врозтiч.
Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались
задля нового нападу, Вернидуб добiг до одно© досить вузенько© коси, що
врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу
у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв
i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут - зупинити
драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять
чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених
вiдпрохався зостатись.
- Мене, братцi, не берiте з собою,- прохав вiн товаришiв,- менi
перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi...
покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять,
а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро
гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу...
Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi
кинулись уплинь другого берега досягати.
Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих
дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i
пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд,
а другi кинулись уплинь... але й тут перших зустрiчав спис або куля...
Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись:
ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до
обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами
досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного
розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом
i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею
додолу Безногий... Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа,
багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими
посипали ©х з берега вороги.
- Посто©мо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно! -
покрикнув Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.
- Умремо, батьку, як слiд! - вiдгукнулись товаришi дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском
холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi
брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрнп вiд прокльонiв i стогiн...
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних шаблею вклав, а
лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому криця
шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання, випустив з
дужо© руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на землю. Молодий
чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч смертельнi дарунки, з
ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i рябий запорожець,
закотивши пiд високий лоб сво© очi орлинi; повалився за ним услiд i
Лопата, не постерiгшися з тилу кривулi, яка розпанахала йому спину аж до
вiрного серця...
Тiльки дво ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв ще
мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю...
- Гей! Продаймо себе щонайдорожче! - крикнув Верни-дуб i, зiбравши
останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i два
товаришi.
Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi
леви все, що ©х оточало: ©х велетенськi пбсiки розбивали надво голови,
розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали перса могутнi; пораненi,
покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд блискавками нависло© над
©х чолами крицi... Але ось у одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля
угору, та на пiвколi зупинилась на мить i спустилась безсило додолу,
другий товариш присiв чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав
перебитим геть лезом, аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний
обух, та похитнувся дуб i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла
якогось шляхтича в смерть.
Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над
козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого.
Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на
дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою
рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю
прощальну... Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та покотився
до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями...
А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з сво©ми
братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но дво з найтяжче пораненим
серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками гребли по
зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.
- Братцi! Пустiть! - став нещасний проситись. - Все одно не дотягти вам
мене...
- Як же так кинути? - сперечив йому пiдручний плавець, якому вже
забивало дух вiд утоми. - Та, ©й же богу, менi на днi буде й спокiйно, а
ви й там станете у пригодi. I - Чи не правду пак каже Книш? - зауважив
другий.
- Правду, братцi, святу правду! - стогнав поранений.- Все одно менi вже
на свiтi не жити.
- Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! - попрощались товаришi i
кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на плесi
води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi.I
знялась, полетiла козача душа за сво©ми подругами услiд за хмари високi до
невiдомих i недосяжних просторiв...
VIII
Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогово© башти i пильно стежив
старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими
зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала,
де вона сто©ть i ще робиться навколо. Душа ©©, покинувши тiло, здавалось,
тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого
хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цi © групи, спершись
головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм ©©
iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм
гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i
завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на
греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водогра©
скаламучено© води пiдказали ©й, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi
прояви лицарського герцю та скажено©, смертельно© боротьби визвали на ©©
блiдi щоки фарбу задоволено© гордостi i захвату. Вона пiдiйшла до дiда й
велебно промовила:
- Дiду! Ви, що вже нажились на сво©м вiку i сво©ми дiлами придбали собi
славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними
душами, як он тi, бути в однiм мiсцi - надмiрне щастя!
- Велике щастя, дитино моя,- вiдповiв зворушений дiд,- велике! Не вмре
наша широка Укра©на, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!
- Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на
користь мо©й бiднiй Укра©нi...
- Ще зробиш,- сказав прорбчо дiд.
- Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного
тiльки б прохала я в бога - зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не
знаючi жаху орли.
Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий
вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по
водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i
бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались
уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.
- А чи не можна, дiду, от з цi © плющихи послати ©м гостинця навздогiн?
- спитала дiда Орися.
- Нi, не повернеться,- сказав дiд,- вона наведена лише он на той шлях.
Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили
наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним
©хали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що
стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах
вартових, вершники пiд'©хали занадто близько i почали розглядати мури й
окопища.
- От цих добре можна шелеснути,- сказав дiд, i Орися запалила з його
люльки гнота.
- Стривай! - скрикнула Катря, пильно придивляючись до струнко© постави
вродливого лицаря.- Не пiднось гнота! Зна ш, хто це?..
- Неприятель, ворог нашого народу,- байдуже вiдповiла Орися.
- Зна ш хто? - хвилювалась все бiльше подруга.- Це Антось, це Корецький
твiй... Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!
Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений
гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря
поглядом... Так, сумнiву нема,- це вiн, ©© брат, ©© друг, ©©... коханець!
Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi
вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осява теплом благороднi риси
молодого обличчя...
Чимсь гарячим сповнилось ©© затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у
грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею ©© блiдi лиця, блиснути
чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя...
Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови,
радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся
закохано-велебно, очi, - все це промайнуло в одну мить в ©© запаленому
мозку.
- Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись,- хвилювалась Катря,- який
вiн славний, коханий твiй...
Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з ©© обличчя, i
брови суворо нахмурились.
- Коханець! - вiдгукнулась вона глухим голосом.- Зрадник! Невiра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль,
приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, дво вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i
надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:
- Вище вiд цi © любовi до сво © вiтчизни, дитино моя, нема на свiтi!
Прискакав до греблi во вода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому
зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив
летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi
селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.
- Ясний гетьмане,- обернувся вiн до пiд'©хавшого Лянцкоронського,- мо
передчуття справдилось - жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим
славним бойовим силам!
- Так, я бачу,- сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. - 3 Марсом
жартувати не можна, як бажа того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних
природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як гомосць мислить, а
жменя левiв!
- О, це гi ни - не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину
кровi шляхетного славного лицарства!
- Доки вони заплатять, багато ще пролл ться цi © шляхетно© кровi! -
вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: -
Чи не можна б для виконання цi © навiжено© i безцiльно© вигадки вжити хоч
татар?
- На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути
сво© сили! - вiдповiв Чарнецький. - Помiж ними i так вже чути нарiкання, i
я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.
- Ру©на, одна ру©на, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в
серця розлютованих дiтей велико© i славно© колись Польщi! - зiтхнув важко
Лянцкоронський.
- Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, - вiдповiв, скипiii-ши,
Чарнецький, i полум'я нелюдсько© ненавистi свiргонуло в його очах.- Я,
проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.
- Яке ж? - зацiкавився гетьман.
- Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй,
випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i
дощенту знищать це гадюче кубло!..
- Люто придумано, пане во водо! - завважив гетьман. - Саме пекло навело
тебе на цю думку...
- Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля
розруху з гармашнi вашо© вельможностi сарана налетить ззаду! - I
Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть
здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.
Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було