Страница:
Святий Пес Пива задримбав, і низька вібрація зав’юнилася по тріщинах між розмовами. Бомж заскімлив, а Водій Маршрутки заплакав. Водій Маршрутки завжди в цьому місці вистави плаче. Водій Марш рутки не розуміє, за що з ним сталося те, що з ним сталося, що він такого зробив? Водій Маршрутки дивується, як таке могло статися саме з ним, а не з його напарником, наприклад, або з котримось з тих навіжених молодиків, що гасають на своїх мотоциклах? Але ж ні – саме він потрапив під ці танкові гусіні долі й тепер скніє тут у розпачі й безсиллі. Водій Марш рутки втратив усе – навіть своїх пасажирів.
Як би часто не повертався він на маршрут і як би повільно не їхав, навіть з відчиненими дверима, пригальмовуючи на кожній зупинці, люди вперто ігнорують його порожнісіньку, чисто прибрану маршрутку навіть у години пік. Вдають, ніби не бачать, печально думає Водій Маршрутки, а насправді так висловлюють йому своє презирство. Бо лузерів зневажають. Водієм Маршрутки знехтував навіть патруль ДАІ, коли той з відчаю порушив правила дорожнього руху. В цьому місці вистави співрозмовник Нумо завжди напружується й заходиться таким дрожем, ніби крізь нього пустили струм. Він дивиться на Божевільну Юру і намагається згадати, де він її бачив, на кого вона схожа. А тоді Святий Пес Пива уриває вібрацію, кладе на стіл дримбу і бере до рук сірникове пуделко. Зараз вилетить рибка, говорить Святий Пес Пива, і всі дивляться, дитинно пороззявлявши роти. Ніякої рибки не видно, але всі заспокоюються і повертаються до своїх історій. Нумо дивиться на свого візаві, як на хворого кота, котрий може померти лише через її невігластво у фізіології тварин. Той отямлюється і продовжує:
– Ми ходили до цього бару, ще коли тебе тут не було. І вона завжди мовчала. Вона єдина мовчала, і я їй за це був вдячний. Коли ми поверталися назад, то за нами слідом завжди гасли ліхтарі. В її присутності взагалі часто псувалася електрика: то коротило і вибивало запобіжники, то лампочки вибухали, то просто блимали, вмикалися і вимикалися… Вона мені завжди нагадувала грозу. Вона була схожа на грозу. А цей її голубий опал, якого вона ніколи з шиї не знімала, навіть у ванній, мені нагадував кульову блискавицю.
Він перевертає келих догори дном і знову соває ним по столу, піднімає й опускає, ніби штампує розкатане на вареники тісто. Нумо говорить дуже тихо, навмисне для того, щоби він пригадав те, що він хоче пригадати. Він колись сказав їй, що ця її історія про стару грушу і кульову блискавку щораз насвіжо показує повторюваність невловності, викликає таке свербіння, мовби ось-ось зникне з очей химерний бар і оприявниться те, що неможливо згадати.
– Колись у стару грушу вдарила блискавка – я це дуже добре пам’ятаю, бо перед тим чарівна електрична куля пропливла нашою хатою. Я була зовсім малою – пам’ятаю тільки дерев’яні ґратки дитячого ліжка довкола мене, такі високі, вищі за мене, і якусь тьмяну млість у хаті, як то буває перед грозою, – навіть фіранки не коливалися… І я не знаю, як так могло статися, що та блискавиця вдарила в грушу, бо мені пригадується, що вона увійшла в мене. Але пригадується так, ніби це наснилося і примарилося водночас. Кульову блискавицю може притягнути будь-що, найменший порух її хапає і всмоктує, вона не здатна опиратися, опиняється то тут, то там, всюди. Я це бачила, і мене це налякало. Батьки думали, що мене налякала пожежа. Ти в курсі, батьки таке вміють: з очевидної речі витворити якусь фантастичну драму, притягнути за вуха найнеймовірніші припущення і уявні подробиці, а тоді все це кріпиться на конструкцію чергового сімейного міфу, лакується і ставиться на фамільний олтар під шкло. Я не знаю, увійшло в мене тоді щось чи, навпаки, щось вийшло з мене. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де – разом із собою чи та чекає на нього ззовні? От що я хотіла би знати, бо мені завжди здавалося, що я народилася без тіні, а та куля – не була блискавкою, що прилетіла по мене, аби вбити, а була просто сферою, звідки вийшла до мене моя тінь – вона прилетіла до мене. Тільки я, бачиш, усе забула і попереплутувала. Мама розказувала, що я до п’яти років не говорила. Взагалі не розмовляла, а просто кивала – так або ні. Але той знімок і досі висить десь у приватній темній вічності, пришпилений до дитячого ліжка: немовля, що бачить кульову блискавку й уперше встає на рівні, тримаючись ручками за ґратки. Зосереджене личко, відкритий рот з двома передніми зубами, незмигний погляд і відбиток кульової блискавки в зіницях.
Йому знову не вдається згадати те, що він ніяк не може згадати, хай би як він тим переймався – аж до кропивниці по всьому тілі, особливо на стегнах і животі. Натомість згадується знайома філологиня, котра поїхала на стажування до Београда і знайшла там своє коло. Своїм колом він називає не оточення, а ситуацію повторюваної невловності. Ця знайома побачила за огорожкою вуличного ресторану Милорада Павича. Звідтоді вона всіх своїх закордонних гостей водить Београдом з традиційною екскурсією і завжди ніби знічев’я приводить до цього ресторану. І тоді розказує, що якось вона собі йшла і раптом узріла через огорожку – за отим кутнім столиком ліворуч – самого Павича, отак просто. І додає: «Він тут часто буває, це його улюблений ресторан, це його улюблений столик. Зараз його нема, але, мабуть, він скоро з’явиться. Можемо повернутися трохи пізніше». Невідомо, чи вдалося їй хоч комусь показати Павича.
Здригаючись від внутрішнього холоду крізь усі шари своєї сірої вати, яку він називає відчаєм, він підводиться і йде до шинквасу. Підморгує гоу-гоу-тьолкам, хоча це підморгування скидається на нервову конвульсію. А тоді підсідає до столика, за яким Божевільна Юра слухає Женщену В Поліетиленовому Кульку, колисаючи на колінах свій арбалет. Пухкенька, зіжмакана втомою і відданістю ідеалам жіночка розмовляє надміру емоційно, але його це вже не дивує. Цього разу він, спілкуючись з Нумо, пропустив момент, коли жіночка пояснювала, що її називають Женщеною В Поліетиленовому Кульку не тому, що вона ходить у мішку для трупів, а тому, що не встигла зняти з голови кульок. Коли вона фарбує волосся, то завжди одягає на голову поліетиленовий пакет для сміття, щоб краще взялася фарба. А чому вона бере саме пакет для сміття, а не якийсь інший, то це тому, що він зручний – тоненький і добре лягає. Майже як спеціальна перукарська шапочка для фарбування волосся, котру вона собі дозволити не може, бо звикла відмовлятися від найменших атрибутів власного комфорту, бо їй нічого для себе не треба, а лиш би рідним було добре, щоб вони були ситі і вбрані як належить. Отже, вона фарбувала волосся, а коли вона фарбує волосся, котре почало вилізати жмутами, як від радіації, то вона одягає кульок, а тоді ще стару діряву вовняну шапку, щоб фарба краще взялася. Але того разу вона так втомилася, замоталася і замучилася, що не змогла знайти шапки, ну хоч ти вбийся, а не пам’ятала, куди могла її запхати. І тому вона намотала на кульок старий дірявий вовняний шарф. Та він виявився закоротким і занадто грубим, аби його можна було якось зав’язати, щоб не падав. Вона почала шукати, чим би його закріпити, і нічого не могла надибати, жодної шпильки, чи брошки, чи заколки, так їй було зле, і в голові паморочилося, і ноги тремтіли й підгиналися. Вона мало не розплакалася від безсилля, аж тут Бог вказав їй в коридорі на тумбочку, куди вона складала всілякий непотріб, і вже дуже давно їй не доходили руки то всьо розібрати. І дійсно, в шуфлядці лежала велика англійська булавка з пластмасовою декоративною квіткою. Колись таке було модно. Квітка, звісно, огидна, жахливий несмак, просто дивно, як вона могла таке носити, але тут вона згадала, що і не носила її, просто це чийсь подарунок. Ось, і вона заколола тією жахливою квіткою цю свою конструкцію на голові, а потім так закрутилася, що й забула зняти.
– Я не знаю, за що мені така біда, чим я розсердила Господа, – піднесено вимовляє Женщена В Поліетиленовому Кульку, – я все життя намагалася робити якнайкраще, та де мені самій впоратися з трьома! Спочатку він пив, бо вся його родина – алкоголіки, його матуся сама йому чарочку підносила, аби синочок собі на стороні проблем не шукав.
А потім він почав давати старшому «грамульку для настрою», як він мав зухвальство висловлюватися. А з ними і менший мій синочок почав, і пішло-поїхало. Тридцять років чорних запоїв. І в ліжко сцяли, і по хаті срали, і билися між собою, і ригали всюди, мене били, виганяли на вулицю в одній сорочці, зачиняли в шафі, попродавали все, все, що тільки можна було, з хати повиносили. А як сам помер, блювотою власною вві сні захлинувся, то вже мене почали на смерть убивати, бомжих у хату приводити, і доприводилися. Якось – ніколи собі не пробачу, ніколи! – я пішла ночувати до сестри, бо вже просто не могла то витримувати. А вони понапивалися, побилися і синочку моєму меншенькому проломили голову, розбили все лице, як відбивну, і дільничний сказав, що то старший зробив, але я не вірю. Вигнала міліціонера. Сказала, що не подаватиму ніякої заяви, бо менший часто падав на сходах і розбивав собі об бетон усе лице, ніс ламав, майже всі зуби повибивав… А що сусіди чули, як він страшно кричав, то хіба вони вперше таке чують? Не міг мій синок рідного братика вбити. А такі ж були – як тварини, ніби нічого людського в них не лишилося. Меншенький, бувало, намагався зав’язати, і тоді лагідний ставав, серце в нього добре було, любив мене, говорив, що на море повезе. Готувати він любив дуже. Так готував добре, і прикрашав – усе обов’язково прикрашав, на салати – такі розочки з моркви і буряка, на курочку – лапки з фольги робив. Він же як з війська повернувся, у Туркменістані служив, то пішов кухарем у кафе «Білочка» в зоопарку, знаєш? А потім знову – зірветься і кричить: «Уб’ю тебе, суко!» Так мене ображав, так чорно і страшно, що я не вірила, що то він. Щось в нього вселялося, якісь демони. Біла гарячка. Я, як з роботи йшла, підбирала його – валявся на хіднику біля під’їзду – і тягла додому. І старший тепер… Як батько. Дуже на нього схожий. Той, коли напивався, то таке мені говорив, що як би потім не плакав і не вибачався, а вже не могла я його поважати, бо таке не забувається. Це незагойні рани, це вже та межа, за якою тільки чорна прірва і вороття нема… Тільки руїни… і така агресія в них чорна, просто звіри, скажені звіри і все. В сестри моєї рідної, старшої, тоже чоловік запійний, все життя вона з ним промучилася, і ще є одна сестра, менша, то в неї чоловік іноді напивався до білої гарячки, він хороша дуже людина, інтеліґентний, порядний, та як нап’ється, то тоже все трощить у хаті, і їй таке виговорює… а коли дочка їхня безвісти зникла, то почав тоже спиватися. Ти на неї, до речі, трохи схожа, на дочку, тільки та б ніколи так, як ти, не одяглася б. Дуже скромна була, якась така ніби не від світу. І у сестриних подружок – через одного чоловіки чорно п’ють, хоча і сім’ї ніби благополучні, і діти нівроку, один чоловік навіть водієм у посольстві працював, а п’ють так страшно, і все те саме: все руйнують – і хату, і стосунки, так, що ніякої поваги до них не лишається, але це вже наш такий хрест. Покоління таке, чи що… не знаю. Жінка – вона сильніша, усе на собі тягне. Я в Бога вірую, Бог мені помагає, але я вже не дочекаюся, коли Він за мною прийде і забере звідси. Скільки людина може терпіти? Я знаю, що в Нього багато справ, а я – не така вже і цаца, щоби Він тримав мене на думці весь час, але колись обов’язково згадає.
Перед собою на столі Женщена В Поліетиленовому Кульку тримає запліснявілу проскурку, з якої стримить тоненька невгасима церковна свічечка. Таке враження, що і звертається вона до цієї свічечки, коли говорить, хоч і дивиться на Божевільну Юру. Вогник свічки ледве жевріє у маслянистому повітрі, мерехтить від судомних зітхань Женщени В Поліетиленовому Кульку, але все одно тримається ґнотика. Божевільна Юра незмигно дивиться на жіночку, з терпінням високооплачуваного психіатра вислуховуючи історію про алкогольне родове прокляття, як вона завжди вислуховує кожного в цьому барі. Єдина Юрина дія при цьому – полювання на невидимих монстрів. Але всі завсідники до цього звикли і не зважають на різкі Юрині рухи, якими та нагло уриває свою незворушність. Коли Божевільна Юра стріляє, фантом чергової поціленої потвори на мить оприявнюється в барі, але це видиво легко сплутати з пасмом тютюнового диму. Якби хоч хтось звернув на те увагу і придивився, то міг би побачити, що і ці хмари на щось схожі – то на зловісного ґладіатора з арбалетною стрілою в грудях, то на дракона з прохромленою точно межи очі головою. Тільки замість крові з них струмує глевкий серпанок. Юра проходить свою місію з неухильністю комп’ютерного чара, але це зовсім не заважає їй слухати історії.
Він у цій компанії почувається вередливим хлопчаком, котрий вперто допікає свою жертву на позір невинними вчинками. Женщена В Поліетиленовому Кульку на його відчуття – просто тобі хрестоматійна жертва, така велика курка, прохромлена, мовби стрілою з арбалета Божевільної Юри, параноєю і фальшивою смиренністю. То він так собі думає, мабуть, надто зловтішно, бо ця кисло-солодкава істота його дратує. Бажання накапостити свербить йому перемінним струмом аж у спинному мозку. Тож він, мовби знічев’я, звично заводить своєї:
– А вам не здається, що людина п’є, щоби повернутися до свого природного скотського стану? У людських дітей нема генетичної пам’яті на зав’язування шнурків, прання шкарпеток, прибирання за собою, нема такої, ну, ви розумієте, соціальної охайності – кожну дитину доводиться з пелюшок цього наполегливо вчити: «вдягни капці», – він кривляється, вдаючи улазливий голосочок уявної матусі, – «зніми брудну футболку», «почисть зуби», «поклади на місце», «не пхай сміття до кишень», «не сякайся на людях», «не відригуй вголос» – і так з року в рік по тисячі разів на день батьки повторюють одне і те саме, до істерики, навіть якщо вони самі добре вишколені й можуть слугувати за приклад – дитина вперто це ігнорує. Доводиться видлубувати їй в голові дірку, наче батьки беруть на себе обов’язки дятлів. Сказитися можна! І ніякі демони ні в кого не вселяються, людина – це і є демон.
– Ви просто невіруюча людина і говорите як сатаніст, – з присвистом відсікає Женщена В Поліетиленовому Кульку.
– Цікаво, – він безжально посміхається. – От ви вірите в Бога, так?
– Вірую. Ну? – войовничо наїжачується жіночка й усміхається навздогін самими тільки губами; погляд у неї – як у сполоханої голубки – сторожко-злий.
– І всіх, хто не вірить у Бога, обзиваєте сатаністами. Отже, визнаєте існування Сатани.
Женщена В Поліетиленовому Кульку не заперечує, але починає нервуватися, відчуваючи логічну пастку.
– Вірите, бо одне без іншого неможливе – де Бог, там і Сатана, де Сатана, там і Бог. Ви самі собі створили таку релігію. Отже, ви вірите в існування Сатани. А я – ні, – з удаваною щирістю посміхається він і розводить руками: мовляв, що з мене візьмеш! – І хто з нас сатаніст?
– Саме через таких перевертнів, як ви, диявол захоплює невинні душі. Ви – помічник Сатани, бо вашими вустами він спотворює Божий Замисел і перекручує Святі Істини. Ви – убивця, а прикидаєтесь інтеліґентною людиною.
– Чому це я прикидаюся? Тобто я не вважаю себе інтеліґентом, але і не подумав би таким прикидатися.
– Бо ви говорите ніби добре, і головне – говорите нормальною мовою, а насправді ви – бандит.
– У вас уявлення про бандитів склалося з російських телесеріалів. Ви, мабуть, часто телевізор дивитесь. Ті, кого ви називаєте бандитами, на те, що ви називаєте «фєня», переходять лише з тими, хто не розуміє звичайної мови. Ви собі навіть уявити не можете, яка величезна кількість пересічних з вигляду людей могла би потрапити під ваше визначення бандита.
Маленька Нумо зсутулено чимчикує до їхнього столика. Вона завжди намагається завадити цьому конфліктові, вигадуючи щось перше-ліпше. Можливо, просто знудившись сидіти на самоті, обіймаючи долонями свого кухля, вона долучається до трійці однаково ущент розшматованих судженнями, але геть не монтажних поміж собою істот.
– Я сьогодні бачила у вагоні метро – на телемоніторі – слайди про дні народження великих людей. Сьогодні народилися Дженіз Джоплін і Едґар По.
– Бути такого не може, – похмуро озивається Божевільна Юра, – зараз же листопад!
– Таж ні – грудень! – дивується Женщена В Поліетиленовому Кульку.
Підтягується Святий Пес Пива, наспівуючи собі за комір пісеньку про бари Алабами, ставить на стіл сірникове пуделко з дримбою, наче маленьку труну з помираючим пташеням, відсьорбує з кухля рідкого вогню.
– Я перепрошую, шановні, але вони народилися не сьогодні, а чортзна-коли, а сьогодні – день смерті Джима Моррісона. І знаєте, як він помер? Я вам зараз розкажу. Я знаю правду, бо я був менеджером славнозвісного Rock-n-Roll Circus у Парижі. І сказав нам Господь: «Ідіть і споживайте!» У нас продавалися всі можливі речовини, які заведено називати наркотиками. Мене звуть Сем Бернетт, хоча я й не можу тепер цього довести. Я знищив усе, що могло би засвідчити мою особу на суді, чи в поліції, чи в банку, чи на митниці, бо мені здавалося, що відмовившись від самого себе, зможу спокутувати жахливу провину. Знаєте, який найтяжчий вчинок може скоїти людина? Знати правду і мовчати, ось що я вам скажу. Отож, тоді Джим уже знав, що його літак приземлився і чекає за рогом наступного віскі-бару, коли рок-зірці перейде напад астми. Памела Коерсон, його подружка, нічого такого не запідозрила, бо Джим зранку нібито перебував у піднесеному гуморі, декламував свої поезії, співав їй своїх старих пісень. Це офіційна версія, за яку їй, бідолашці, та лікареві, що констатував природну смерть Джима, злюки-бариги заплатили, і я навіть знаю скільки. Прикольна шняга, скажіть: кохана жінка тільки вранці помічає, що її бойфренд з-від учора не виходив з лазнички?! А потім і вона і лікар несподівано обоє передознулися і померли. Що ви хочете – сімдесят перший, майже пік року й уявної свободи від корпорацій! Розширення свідомости! Американці любе лайно схавають з пончиками, якщо їм це втюхає офіційна преса! Два садна на грудях і природна смерть, кхгм… Якби ви тоді бачили нещасного Джима, джізус, що в нього був за вигляд! Він розжирів, мов кнур, він виглядав як звичайний американський фастфудовий жиртос-жиробас, я його навіть назвав «жиробосом» і сказав, що він убивця, бо знищив Велику Американську Мрію, ось так! Я продав Джимові герича, і Джим пошкандибав у туалет вмазуватися. А потім ми вибивали двері, героїчно відкачували бридкий жирний труп, прямо як дев’ять-один-один, хе-хе. Пересралися, звісно, капітально: світова зірка кинулася від обердозу в нашому, блін, клубі! Ви не уявляєте, які бабки у нас крутилися, просто собі не уявляєте, який це був попандос! Джізус, як він міг таке з нами зробити? Ну, то й відтягли жиробоса до його готелю, ніби він сам не міг там померти, ніби треба було підставляти всіх, хто його підігрівав першокласним чистим герасимчуком!
Святий Пес Пива шмаркає носом, зітхає і знову починає наспівувати – свого чергового віршика, як водиться:
Щоразу він мугикає щось нове, ніби дійсно складає поезії. Ніхто йому не вірить, ясна річ, бо з чого б це американський наркобарон тирлувався у цій задроченій дірі по інший бік океану, та ще й поетствував, наче якийсь недороблений Сковорода. Минулого разу він читав щось іще каламутніше і химерніше – про багряний цукор далекої осені, про зелений чай недосяжного літа, про хроматичний бронхіт і хронічні гами безнадійної весни – жах. Але на всі підступні закиди щодо його біографії Святий Пес Пива відповідає так:
все, що спрацьовує – істина
кожне життя – навмання
ніч осипається іскрами
скліючого знання
море сьогодні не снилося
снилися літаки
брижами снів прокотилася
осінь по згині руки
море сьогодні не снилося
снився червоний літак
брижами сни прокотилися
скальпель у м’язах закляк
– Щойно люди перестають працювати – за копійку гарувати, аби лише вижити, і зависають у барі, то одразу в них прокидається митець – вони починають писати вірші й музику, малювати на серветках карикатури і комікси, портрети завсідників і сюрреалістичні видива. Це тендітні матерії нашого призначення – всі люди митці, а живуть переважно як бидло.
І знову співає: «Любов – як закручені крани негоєна, рани – краплями плазми точаться полисками нічної реклами перебігають дорогу нічним убивцям…» – а Водій Маршрутки з тваринним острахом позирає на дримбу, водночас і боячись, і хворобливо чекаючи, коли та оживе і прохромить його своєю руйнівною вібрацією. Святий Пес Пива раптом ніби мимохідь звертається до Божевільної Юри:
– Розкажи щось про себе, Божевільна Юро, щось таке, щоб ми зрозуміли, хто ти така.
Божевільна Юра усміхається і скеровує свій арбалет просто на Святого Пса Пива, але той і вухом не веде. Звик. Божевільна Юра стенає плечима:
– Одного разу я так посварилася з мамою, що вибігла з хати як була, і мені здалося, ніби я вже ніколи не повернуся назад. Я пішла на цвинтар – я там завжди читала книжки, коли на дворі тепло, – і мені раптом так нестерпно закортіло перечитати «Сто років самотності», наче я зараз помру без цієї книжки. Але ж я не могла повернутися по неї додому. Добре, що в задній кишені джинсів знайшлися гроші, бо я часто розпихаю гроші по всіх кишенях, і ця звичка мене вкотре врятувала. Тож я пішла до книгарні й купила цю книгу. Я думала, що Маркес має просто перевидаватися, дура наївна, а то виявився зовсім інший переклад, і такий жахливий, що просто неможливо ані рядка прочитати, щоб не знудило. Я свою книгу мало не напам’ять знаю, тому кожне речення мені різало око з першого ж слова. Наче всі слова були не на своїх місцях. А тоді мене взяли жахливі сумніви: а раптом мій улюблений твір насправді і є саме таким, як знати, який переклад правдивий? Ну ось, і я твердо вирішила вивчити якомога більше мов, щоби читати все в оригіналі. Я повернулася додому, ніби нічого не сталося, зачинилася у себе в кімнаті, а вночі випустила на волю алое. Встала тихенько, взяла горщик, в якому алое розрісся так, що навіть дивитися на нього тісно робилося очам, ось, і винесла його на двір у глупу дощисту ніч. Бідна рослина, мені завжди здавалося, що вона задихається від астми, особливо вночі, а тут якраз дощ і така свіжість. Я поставила вазонок на землю і тихо шепнула алое: «Іди», і воно заворушилося, вибралося з горщика, вилізло на землю і посунуло геть. Все довкруж просто кишіло дощовими черваками, вони так гарно світилися під ліхтарем, наче блакитні світлячки… Мені зробилося так затишно і спокійно, я відчула, що тікати безглуздо, що нема куди і від кого тікати, що ти можеш тільки відпускати і випускати на волю.
– То ти сварилася з мамою? – підтискає губи Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Ти, мабуть, гадала собі, що вже виросла і стала в сто разів за неї розумніша, що мама взагалі нічого в цьому житті не тямить, ге?
– Та ні, – Божевільна Юра трохи спантеличено глипає на Женщену В Поліетиленовому Кульку, – просто мама не довіряла мені настільки і звинувачувала мене у стількох речах нараз, про які я сама і не подумала б, що вже неможливо було терпіти цю параною. Це дуже образливо, коли тебе постійно звинувачують, несправедливо звинувачують. Мені було боляче, я думала, звідки у найріднішої людини могло набратися на мене стільки злості, за що? Садизм якийсь.
– Я впевнена, що вона тебе любить і бажає тільки якнайкращого! – бундючно виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Діти цього ніколи не розуміють!
– Я ніколи не зрозумію, як можна знаходити собі радість у печалі, це точно, хоча всі чомусь гадають, і в школі теж, ніби я ґот чи – ще гірше – емо, але, по-моєму, це якраз моя мама – емо. Вона завжди перебуває в такому повному анксті. Навіть якщо все добре, вона не заспокоїться, поки собі не вигадає, з чого б постраждати.
– Твій алое – то був Джим, я його по астмі впізнав! – встрягає Святий Пес Пива.
– На кухні у моєї мами дихають легені пластикових пляшок – купа десятилітрових пластикових балонів від води, розумієш, і, коли надворі мороз, якщо відкрити вікно, вони починають потріскувати, зітхати, ніби кухня дихає своїми пластиковими легенями, як астматик. – Звертається до Нумо щойно проголошений сатаніст і бандит:
– Можеш узяти собі цю метафору. Ти ж знаєш, як старі жінки люблять збирати слоїки, коробки, кульки, пляшки – всякою фігньою заставляють балкони, кухні, передпокій, навіть туалет: а раптом усе це колись знадобиться, ну ти розумієш. Християнство задихається від астми, релігія рабів-паралітиків.
– А до чого тут християнство? – обурюється Женщена В Поліетиленовому Кульку.
– А до того, що я вас просто провокую, а ви реагуєте, і мені це подобається. Я в такий спосіб підживлюю свою непохитність, бо інакше від страху вже давно побіг би до якогось батюшки. Всі охоплені страхом, дріб’язковим, метушливим страхом – усі, кого я бачу, то як я можу йти зі своїм страхом до лікаря, котрий сам боїться? На боці вашої релігії особисто я не зустрічав жодної, по-перше, розумної і освіченої, по-друге – і це головне – по-справжньому умиротвореної і чистої людини. Тільки озлоблені сполохані кури. Ось що мене бісить. Ви просто їсте свого бога з гречкою і, природно як на побутових фанатиків, намагаєтеся силоміць запихати цією гречкою інших. Якщо хтось вважає гречку поживною і смачною без жодного бога, то він – сатаніст.