Юрі на вітрі ніяк не вдається припалити сигарету – закоцюблі пальці марно шарпають трибок запальнички. Але не дуже і хотілося (без нікотинової залежності – це як перші поцілунки, не узасмок, а так – дотик, дотик, дотик, дзьоб-дзьоб-дзьоб…).
Юра продирається крізь всохлий хміль – його мертві паперові джмелі посипалися на голову, мов шепотіння чийогось закляття. Вона прямує до чи не єдиного вцілілого і не загидженого серед решти склепу, куди легко залізти всередину. Шкода, що тут тобі не Маніла, бо у склепах жили би неприхищені люди, дітлахи бавилися б між могил у хованки, можна було би востаннє завітати в гості на Геловін, коли вже місцева влада постановила всіх геть у безвість – щоби не заважали порядним громадянам вшановувати пам’ять небіжчиків. Юрині дешеві грубі стіллзи з хрускотом учавлюють у пружний шар прілого листя скручені на бульбулятор пластикові пляшки, пакетики з-під презервативів і власне презервативи, штрикалки і сигаретні пачки, медичні ґумові пальчата і скачані разом з трусами і прокладкою капронки, бите шкло і пластикові стаканчики, згарки свічок й жмути собачої шерсті.
У склепі затишніше, ніж на вулиці. Принаймні не дме вітер і не сіє мжичкою. Вогник запальнички освітлює кілька наглухо запаяних трун, що тримаються на вбитих у стіни залізних шкворнях. Одна труна – під самою стелею – має зсунуте віко. Дивно, чому лише вона одна, адже на цвинтарах мародерствують стільки, скільки ті існують. Що може вціліти, особливо у більш-менш стародавніх гробівцях? Пам’ять? Якщо є кому пам’ятати.
Будучи вороною, або цвинтарним псом, чи котом, за Юрою можна спостерігати крізь проріхи в стелі: вона розкрила свою мобілку-жабку, щоби мати хоч трохи світла, і стає на вільні шкворні сусідньої стіни. Вона лазила у такий спосіб пожежною драбиною.
Опинившись під стелею, зазирнула до порожньої труни. Мобілка згасла. Юра стоїть, як дурна, розчепірившись на металевих опорах, тримається однією рукою за найвищу залізяку і курить. На кожну тягу кінчик цигарки спалахує, але цього світла бракує, аби щось роздивитися. Дим в’юниться по стінах зеленкуватими гадюками, що ніби ледь жевріють власним рухом. Докуривши, дівчина засвітила мобілку і зазирнула до труни. Порожня, якщо не зважати на пляшку з-під хересу, чиїм густо-зеленим боком ковзнув тьмяний полиск. Як часто цікавість не винагороджується. Юра зістрибнула долі. Присіла навпочіпки і сперлася спиною об стіну. Гнильний листопадовий настрій потроху вщух до медитативного депресняка. Принаймні перекортіло когось закатрупити.
Спочатку «всіх» довкола «тебе» не надто багато, переважно це рідня. Але з часом всіх стає дедалі більше, вони оточують тебе, намагаючись налагодити контакт – ніби за допомогою скручених дротиків під’єднати до мережі лампочку або телефон. Більшість свого тутешнього часу ця Юра жила собі так, ніби особисто з нею відбувається щось непересічне і, відповідно, вона через це – також неабияка особистість.
Неабияка особистість зітхнула й підвелася, розтягуючи затерплі кінцівки. Холодно. Холодно і темно. Але поза цвинтарем висить стійка колективна ілюзія міста – там світло від електрики, тепло – від неї ж, і є «всі». І всі колективно щосили невпинно вдають, ніби не знають, що довкола холодно і темно.
Захотілося випити гарячого чаю, зжерти гарячого м’яса, залізти до гарячої ванни, віяти на волосся гарячим повітрям з фена, опинитися поряд з гарячим чоловіком, накритим теплою ковдрою, і Юра тихо вибралася зі склепу назовні.
Вона йде ніби морським дном – на глибині електричних скатів-манта, електричних потворних рибвудильників, сліпих глибоководних створінь. Тінь цвинтарного пса шаснула за найближчий надгробок. Дерева і кущі тихо глибоководно проміняться пухнастою філіґранною памороззю. Ворона перелітає за Юрою з дерева на дерево. Наближається химерний шерех автомобільних шин, ніби то – розмите світло фар з таким звуком шириться, чіпляючись за дерева. Авто зупиняється, і світло гасне. Глухо, ледь чутно траскають у мороці дверцята. Наближаючись, Юра чує притишені чоловічі голоси. Фари вмикаються на мить. Так вночі шукаєш зі сну пляшку з мінералкою, знаєш, де вона стоїть, але навпомацки простір занадто неосяжний, і ти щоразу промахуєшся, здаєшся і врешті робиш те, чого якраз хотілося уникнути, – вмикаєш і одразу вимикаєш світло, аби оприявнити образ пляшки і зафіксувати його відбиток очною сітківкою. І тоді вже безпомилково хапаєш підтверджене, проганяючи з-під повік строкаті плями, наче комах. Мабуть, ці люди шукають певну могилу, думає Юра. Вона бачить вогники цигарок і силуети біля авта, чия темна, мов у касатки, спина вимальовується впритул до чавунної могильної огорожки. Це старий цвинтар, тому поховання тут багатошарові: змучені світовою кризою молоді родичі давно померлих продають елітні місця родичам свіжовбитих місцевих ротшильдів. Або ж їхнім убивцям. За окрему платню – дозвіл на ліквідацію попередніх решток. Підхоронюють когось, затемна, тихцем, фантазує далі Юра, згадуючи романтичні, вироблені сусідньою країною телесеріали про бандюків. У тих серіалах показуються «високіє, високіє атнашенія» між кланами пострадянської мафії. Маріо П’юзо, ридаючи, постригся б у монахи, подивись він хоч одну серію про інтелектуально стурбованих благом родіни олігархів тонкої душевної організації, чиє кадєцтво припало на добу розпаду совка – тобто початкового накопичення капіталу.
Коли Юра підходить майже впритул, двоє чоловіків, що порпалися у багажнику, саме витягають звідти великий лантух. Ще один чоловік стоїть ближче до алеї – ніби на чатах – Юра бачить його бійцівську статуру і крейдяне лице, мовби вималюване мороком наново – з блискучими темними очима і тоненькими вусиками – таких чоловіків молоді журналістки називають «потойбічно гарними» у своїх рецензіях на нові голлівудські фільми з вампірською тематикою. Їхні погляди перетинаються. Юра, п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-п-р-о-х-о-д-и-т-и-п-о-в-з, смикає на грудях свій шалик, чоловік п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-щ-о-й-н-о-ї-ї-б-а-ч-и-т-и, блискавично вихоплює волину з глушаком і тисне на курок.
Випадкових свідків теж прибирають. Інколи випадково.
Невідь-куди.
У привітний простір.
Дивно, які лише місця – усього, наприклад, шви між просторовими пазлами – іноді пишно називають вулицями. Вулиця Привітна, скажімо, – це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів – хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець – стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій – роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі – особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але – жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів – сім. На забутих місцевою владою пагорбах трапляється всяке, а Привітна – це найвища точка одного з таких пагорбів. Якщо підніматися крутими кам’яними сходами знизу – з приватного сектора – на саму гору, то можна поцілуватися з крайнім будинком – п’ятиповерховою сталінкою, завжди мовчазною і темною з лиця. Під стіною, ніби жителі сан-франциського ґето «Місто Бога», медитативно зависають коти кримінальної зовнішності. Їхні жінки циганкуваті, дрібні й кощаві, їхні діти закамуфльовані природним відбором під стару цеглу і випалену сонцем міську траву. Табличка на куті будинку – «вул. Привітна, 8». Якщо пройти попід стіною повз котів та глухо зафіранені порохнявим тюлем вікна, то на протилежному куті можна буде прочитати, що це «вул. Привітна, 2». Закривавлені осіннім спаднем сонні жоржини вдаватимуть, ніби вони лише байдужі рослини, які тихо собі старіють у притулку для зірок Голлівуду. За спиною будинку, мов у дзеркалі, стоїть його близнюк під номером «3», на краю урвища, як уже говорено, – приватна ділянка з городиком, яблуневим садом і хатою, перетвореною на церкву, ще якісь зотлілі сараї чи курники, туалет просто неба, і все це обнесено ностальгійною інсталяцією з тину, парканної сітки, фанерних щитів і прогнилих дощок. Антикварно іржаву поштову скриню на кривій залізній нозі позначено білою водоемульсійкою як «вул. Привітна, 7». А хату-церкву пронумеровано як «6». До велетенської тополі біля затонулого у хащах гаража іржавим дротом прикручено табличку «вул. Привітна, 5», нарешті, на роззявлених щелепах сміттєвого контейнера писало «13». І, попри рясні вигадливі графіті на його боках, зрозуміло, що ці цифри до них не стосуються і носять адміністративний характер. Прання на дротах, супутникові тарілки на балконах і кілька недорогих і не нових авт у дворику між сталінками інсценують людську присутність, але простір Привітної все одно схожий на перші кадри традиційного постколапсного горору. Типу все місто вже вимерло, а зомбаки і головні герої ще не з’явилися.
Міські зарості принадні тим, що в них можна ненадовго приємно заблукати, знаючи, що так звана цивілізація зовсім поруч. З одного боку хащі Привітної впираються у закинутий спортивний майданчик з одним пошарпаним баскетбольним щитом, однією штангою футбольних воріт і з трубами для качання преса, на яких підлітки переважно сидять і всіма своїми дрібними діями заперечують здоровий спосіб життя – обмінюються кліше корпоративних мрій по Bluetooth; а з іншого боку межу між Привітною та цивілізацією у вигляді школи, кіосків та кінцевої зупинки третього тролейбуса позначає мертва карликова радіовежа і непролазна стіна борщовикових парасоль. У пилюку спортмайданчика м’яко падають перестиглі медові груші, і ліниві оси, що рояться довкола їхніх ран, схожі на археологів. Якщо не з висоти пташиного польоту, то з висоти підйомного крана на сусідньому, стрімко доопановуваному місцевою владою пагорбі Привітна виглядає на зібгану ківшиком долоню, вимащену суничним і малиновим соком. Осінь – це пора запалення квітів, а листя дикого винограду у вересні дійсно рубінове.
На лискучому від нічного дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо свіжороздертого, мабуть котом, голуба. Над чорнобривцями і майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у цей світ як скальпель.
Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і пильно спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Юра ненавидить ос, а їх на осінній грушевій учті повно, поводяться вони, як п’яні вікінґи, й за жодних причин Юра не лізла б сюди. За жодних, окрім тієї, що вона тепер має. Така причина водночас, як це водиться, є і проблемою: закоханість в особі стрункого хлопця, котрий стоїть спиною до Юри і базікає зі своїм дружбаном – худющим конопатим Івасиком. Юра змушує себе не втуплюватися в цю спину, в цю червону майку з портретом Кенні й саморобним написом «I’ll neva die!», щоб ненароком не викрити себе, але водночас боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) – тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.
– …типу на маніяка нарвалася…
– Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.
– Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.
– А може, вона й кололася – така странна завжди була. Як емо.
– Хто? Юра?
– Ну.
– Да, пацавата історія… Я Її, правда, майже не знав – так, у дворі бачив.
– Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.
– Чого на мене? Я тоді просто з пивом прийшов. Ну, з бірміксом…
– Нє, вона на тебе весь вечір дивилася.
– Не пам’ятаю. Якби вона щось говорила, я б запам’ятав, а так… Але ну і шо? Я Алку обкатував.
– Та нічо. По-моєму, вона була в тебе закохана.
– Хто?
– Блін! Та Юра!
– Ну і шо? Була, була – чо «була», може, вона жива.
– Ну, тоді її хтось викрав.
– Хто?
– Ну, маніяк. У підвалі тримає. Або сектанти. Чи, там, чорні трансплантологи.
– Ну да, цигани! Може, вона сама з дому втекла – я б від такої мамаші точно втік.
– Даа… а ти звідки мамашу знаєш?
– Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію. Про релігію – найбільше.
– А тепер?
– Тепер не заходить.
– А до мене чіпляється.
– Гівно.
Юра з усієї розмови розуміє тільки своє ім’я – решта звуків нагадують суперклей «Момент» швидкістю, з якою вони загусають і випаровуються. Простір – це грушевий сироп – Юрі так дивно: ніби чутно кожне слово, а сенсу не добрати – звуки вливаються один в одного і змішуються, як гуркіт потоків у водоспаді. Тільки звук «Юра» виринає з шумового тла. «Про мене говорять», – думає Юра, мовби заповнена всередині крилатими мурахами, котрі лізуть з неї назовні, щоб розлетітися навсібіч і набудувати в світі нових мурашників. Голоси. Заціпеніння вересневого полудня, оса невпинно рухає всіма своїми органами – як трансформер, старанно, хижо, безтямно працює жвалами. Звідкись Юрі згадується те, чого вона не знала: ентомологи називають ос корсарами.
Корсари сідають на облущене підвіконня хати з прибудованою на даху банькою – на підвіконня аматорської молитовні, просоченої пообіднім сонцем, пахощами перестиглих яблук, жоржин і непам’яті.
Юра тут живе, це її прихисток – тут ніколи нікого не буває, сюди залітають лише комахи, Юра не знає, як вона тут опиняється. Точніше, як так виходить, що вона – деінде, а потім – тут? Юра навіть не зважає на зміну декорацій. Але віднедавна їй щось муляє. Ще щось, окрім закоханості. Таке, чого не можна описати, чиє існування можна тільки відчути через нудоту і страх. Щось таке, як сморід у трупарні, котрий неможливо відновити в пам’яті, але неможливо собі уявити без нього трупарню. Юра через це невимовне щось почувається так, ніби її налили в колбу і збовтують. Вона сидить на лаві під вікном, дивиться на дешеві паперові ікони – строкаті плями наївних великодніх кольорів – по тинькованих стінах, але не розрізняє зображення. Тобто, коли її знову збовтує, вона зважає на те, що не розрізняє зображення так само, як не розрізняла слова. Але вона про це не думає. Вона взагалі якось дивно думає (і від раптового усвідомлення цієї дивности і взагалі того, що вона думає про те, як і про що вона думає, тобто фраґментує, аналізує і оформлює те, що є цілим і просто є, Юрою знову моторошно збовтує) – думки її – ніби вирвані з корінням дерева у повінь, наче синусоїдний плин дельфінів, який ми бачимо лише на піках понад хвилями. «Чому тут нікого немає? Чому ніхто ніколи сюди не приходить – ні вдень, ні вночі?» – ніби пливучи на спині в олії, думає Юра і так згадує слова, розділяє простір на явища і назви цих явищ. З подіями прийде і час, думає Юра, щось в Юрі, чи хтось за Юру, чи ще одна Юра. Чомусь її тягне надвір, і вона помічає плин і пересування зображень довкола неї, в яких проступає все більше деталей – ніби знання витікає, а розуміння з’являється звідусіль, заповнюючи порожнини, звідки у всюди витекло знання. Вона бачить господаря молитовні – цього автономного священика-еколога, – він стоїть посеред городу й усміхається до своїх яблунь. Довкола нього, мов птахи довкола Франциска Ассизького, кружляють оси, пізні, інфіковані запаленням квітів метелики і скажені мухи, – сідають йому на плечі й на руки, заплутуються у строкатій, триколірній (мов шкура кота, що, за поширеними забобонами, приносить успіх у справах і родинне щастя) бороді. Юра немов упритул – відеозумом – бачить помережану червонястими капілярами шкіру невисокого чоловіка, дротини сивих волосин у рудувато-рябій бороді, візерунки цих павутинних ліній під брижами зморшок накладаються на мапу виноградних лоз, жовтогарячого, лимонного і багряного листя, а крізь бляклі сіруваті очі проступає блакить неба, цятки мандрівних павучків і пізніх кульбабкових парашутиків. І тоді Юра водночас бачить густу непевну тінь (або тьмяний згусток хатнього повітря) у своєму прихистку і розуміє, що ця ось людина, цей чоловік з’являється у молитовні щодня і проводить там багато часу, оточений невиразними силуетами і тінями силуетів, подібними до нього і між собою за обрисами і формою, і густиною внутрішнього простору. Тобто до церкви ходять мешканці Привітної, значить, вони часто оточували Юру, тирлувалися поруч… Проходили наскрізно. Так, Він, коханий з джимміморрісонівським лицем, живе серед них, десь тут, зовсім близько, його можна знайти у цьому невеличкому просторі – варто лише позазирати у вікна… «Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію», – зринають в Юрі Його слова, ця фраза визріває у сприйнятті так, як булька повітря піднімається з дна водойми, так, як приходить те, що ми називаємо раптовим спогадом.
Юра продирається крізь всохлий хміль – його мертві паперові джмелі посипалися на голову, мов шепотіння чийогось закляття. Вона прямує до чи не єдиного вцілілого і не загидженого серед решти склепу, куди легко залізти всередину. Шкода, що тут тобі не Маніла, бо у склепах жили би неприхищені люди, дітлахи бавилися б між могил у хованки, можна було би востаннє завітати в гості на Геловін, коли вже місцева влада постановила всіх геть у безвість – щоби не заважали порядним громадянам вшановувати пам’ять небіжчиків. Юрині дешеві грубі стіллзи з хрускотом учавлюють у пружний шар прілого листя скручені на бульбулятор пластикові пляшки, пакетики з-під презервативів і власне презервативи, штрикалки і сигаретні пачки, медичні ґумові пальчата і скачані разом з трусами і прокладкою капронки, бите шкло і пластикові стаканчики, згарки свічок й жмути собачої шерсті.
У склепі затишніше, ніж на вулиці. Принаймні не дме вітер і не сіє мжичкою. Вогник запальнички освітлює кілька наглухо запаяних трун, що тримаються на вбитих у стіни залізних шкворнях. Одна труна – під самою стелею – має зсунуте віко. Дивно, чому лише вона одна, адже на цвинтарах мародерствують стільки, скільки ті існують. Що може вціліти, особливо у більш-менш стародавніх гробівцях? Пам’ять? Якщо є кому пам’ятати.
Будучи вороною, або цвинтарним псом, чи котом, за Юрою можна спостерігати крізь проріхи в стелі: вона розкрила свою мобілку-жабку, щоби мати хоч трохи світла, і стає на вільні шкворні сусідньої стіни. Вона лазила у такий спосіб пожежною драбиною.
Опинившись під стелею, зазирнула до порожньої труни. Мобілка згасла. Юра стоїть, як дурна, розчепірившись на металевих опорах, тримається однією рукою за найвищу залізяку і курить. На кожну тягу кінчик цигарки спалахує, але цього світла бракує, аби щось роздивитися. Дим в’юниться по стінах зеленкуватими гадюками, що ніби ледь жевріють власним рухом. Докуривши, дівчина засвітила мобілку і зазирнула до труни. Порожня, якщо не зважати на пляшку з-під хересу, чиїм густо-зеленим боком ковзнув тьмяний полиск. Як часто цікавість не винагороджується. Юра зістрибнула долі. Присіла навпочіпки і сперлася спиною об стіну. Гнильний листопадовий настрій потроху вщух до медитативного депресняка. Принаймні перекортіло когось закатрупити.
Спочатку «всіх» довкола «тебе» не надто багато, переважно це рідня. Але з часом всіх стає дедалі більше, вони оточують тебе, намагаючись налагодити контакт – ніби за допомогою скручених дротиків під’єднати до мережі лампочку або телефон. Більшість свого тутешнього часу ця Юра жила собі так, ніби особисто з нею відбувається щось непересічне і, відповідно, вона через це – також неабияка особистість.
Неабияка особистість зітхнула й підвелася, розтягуючи затерплі кінцівки. Холодно. Холодно і темно. Але поза цвинтарем висить стійка колективна ілюзія міста – там світло від електрики, тепло – від неї ж, і є «всі». І всі колективно щосили невпинно вдають, ніби не знають, що довкола холодно і темно.
Захотілося випити гарячого чаю, зжерти гарячого м’яса, залізти до гарячої ванни, віяти на волосся гарячим повітрям з фена, опинитися поряд з гарячим чоловіком, накритим теплою ковдрою, і Юра тихо вибралася зі склепу назовні.
Вона йде ніби морським дном – на глибині електричних скатів-манта, електричних потворних рибвудильників, сліпих глибоководних створінь. Тінь цвинтарного пса шаснула за найближчий надгробок. Дерева і кущі тихо глибоководно проміняться пухнастою філіґранною памороззю. Ворона перелітає за Юрою з дерева на дерево. Наближається химерний шерех автомобільних шин, ніби то – розмите світло фар з таким звуком шириться, чіпляючись за дерева. Авто зупиняється, і світло гасне. Глухо, ледь чутно траскають у мороці дверцята. Наближаючись, Юра чує притишені чоловічі голоси. Фари вмикаються на мить. Так вночі шукаєш зі сну пляшку з мінералкою, знаєш, де вона стоїть, але навпомацки простір занадто неосяжний, і ти щоразу промахуєшся, здаєшся і врешті робиш те, чого якраз хотілося уникнути, – вмикаєш і одразу вимикаєш світло, аби оприявнити образ пляшки і зафіксувати його відбиток очною сітківкою. І тоді вже безпомилково хапаєш підтверджене, проганяючи з-під повік строкаті плями, наче комах. Мабуть, ці люди шукають певну могилу, думає Юра. Вона бачить вогники цигарок і силуети біля авта, чия темна, мов у касатки, спина вимальовується впритул до чавунної могильної огорожки. Це старий цвинтар, тому поховання тут багатошарові: змучені світовою кризою молоді родичі давно померлих продають елітні місця родичам свіжовбитих місцевих ротшильдів. Або ж їхнім убивцям. За окрему платню – дозвіл на ліквідацію попередніх решток. Підхоронюють когось, затемна, тихцем, фантазує далі Юра, згадуючи романтичні, вироблені сусідньою країною телесеріали про бандюків. У тих серіалах показуються «високіє, високіє атнашенія» між кланами пострадянської мафії. Маріо П’юзо, ридаючи, постригся б у монахи, подивись він хоч одну серію про інтелектуально стурбованих благом родіни олігархів тонкої душевної організації, чиє кадєцтво припало на добу розпаду совка – тобто початкового накопичення капіталу.
Коли Юра підходить майже впритул, двоє чоловіків, що порпалися у багажнику, саме витягають звідти великий лантух. Ще один чоловік стоїть ближче до алеї – ніби на чатах – Юра бачить його бійцівську статуру і крейдяне лице, мовби вималюване мороком наново – з блискучими темними очима і тоненькими вусиками – таких чоловіків молоді журналістки називають «потойбічно гарними» у своїх рецензіях на нові голлівудські фільми з вампірською тематикою. Їхні погляди перетинаються. Юра, п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-п-р-о-х-о-д-и-т-и-п-о-в-з, смикає на грудях свій шалик, чоловік п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-щ-о-й-н-о-ї-ї-б-а-ч-и-т-и, блискавично вихоплює волину з глушаком і тисне на курок.
Випадкових свідків теж прибирають. Інколи випадково.
Невідь-куди.
У привітний простір.
Дивно, які лише місця – усього, наприклад, шви між просторовими пазлами – іноді пишно називають вулицями. Вулиця Привітна, скажімо, – це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів – хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець – стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій – роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі – особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але – жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів – сім. На забутих місцевою владою пагорбах трапляється всяке, а Привітна – це найвища точка одного з таких пагорбів. Якщо підніматися крутими кам’яними сходами знизу – з приватного сектора – на саму гору, то можна поцілуватися з крайнім будинком – п’ятиповерховою сталінкою, завжди мовчазною і темною з лиця. Під стіною, ніби жителі сан-франциського ґето «Місто Бога», медитативно зависають коти кримінальної зовнішності. Їхні жінки циганкуваті, дрібні й кощаві, їхні діти закамуфльовані природним відбором під стару цеглу і випалену сонцем міську траву. Табличка на куті будинку – «вул. Привітна, 8». Якщо пройти попід стіною повз котів та глухо зафіранені порохнявим тюлем вікна, то на протилежному куті можна буде прочитати, що це «вул. Привітна, 2». Закривавлені осіннім спаднем сонні жоржини вдаватимуть, ніби вони лише байдужі рослини, які тихо собі старіють у притулку для зірок Голлівуду. За спиною будинку, мов у дзеркалі, стоїть його близнюк під номером «3», на краю урвища, як уже говорено, – приватна ділянка з городиком, яблуневим садом і хатою, перетвореною на церкву, ще якісь зотлілі сараї чи курники, туалет просто неба, і все це обнесено ностальгійною інсталяцією з тину, парканної сітки, фанерних щитів і прогнилих дощок. Антикварно іржаву поштову скриню на кривій залізній нозі позначено білою водоемульсійкою як «вул. Привітна, 7». А хату-церкву пронумеровано як «6». До велетенської тополі біля затонулого у хащах гаража іржавим дротом прикручено табличку «вул. Привітна, 5», нарешті, на роззявлених щелепах сміттєвого контейнера писало «13». І, попри рясні вигадливі графіті на його боках, зрозуміло, що ці цифри до них не стосуються і носять адміністративний характер. Прання на дротах, супутникові тарілки на балконах і кілька недорогих і не нових авт у дворику між сталінками інсценують людську присутність, але простір Привітної все одно схожий на перші кадри традиційного постколапсного горору. Типу все місто вже вимерло, а зомбаки і головні герої ще не з’явилися.
Міські зарості принадні тим, що в них можна ненадовго приємно заблукати, знаючи, що так звана цивілізація зовсім поруч. З одного боку хащі Привітної впираються у закинутий спортивний майданчик з одним пошарпаним баскетбольним щитом, однією штангою футбольних воріт і з трубами для качання преса, на яких підлітки переважно сидять і всіма своїми дрібними діями заперечують здоровий спосіб життя – обмінюються кліше корпоративних мрій по Bluetooth; а з іншого боку межу між Привітною та цивілізацією у вигляді школи, кіосків та кінцевої зупинки третього тролейбуса позначає мертва карликова радіовежа і непролазна стіна борщовикових парасоль. У пилюку спортмайданчика м’яко падають перестиглі медові груші, і ліниві оси, що рояться довкола їхніх ран, схожі на археологів. Якщо не з висоти пташиного польоту, то з висоти підйомного крана на сусідньому, стрімко доопановуваному місцевою владою пагорбі Привітна виглядає на зібгану ківшиком долоню, вимащену суничним і малиновим соком. Осінь – це пора запалення квітів, а листя дикого винограду у вересні дійсно рубінове.
На лискучому від нічного дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо свіжороздертого, мабуть котом, голуба. Над чорнобривцями і майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у цей світ як скальпель.
Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і пильно спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Юра ненавидить ос, а їх на осінній грушевій учті повно, поводяться вони, як п’яні вікінґи, й за жодних причин Юра не лізла б сюди. За жодних, окрім тієї, що вона тепер має. Така причина водночас, як це водиться, є і проблемою: закоханість в особі стрункого хлопця, котрий стоїть спиною до Юри і базікає зі своїм дружбаном – худющим конопатим Івасиком. Юра змушує себе не втуплюватися в цю спину, в цю червону майку з портретом Кенні й саморобним написом «I’ll neva die!», щоб ненароком не викрити себе, але водночас боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) – тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.
– …типу на маніяка нарвалася…
– Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.
– Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.
– А може, вона й кололася – така странна завжди була. Як емо.
– Хто? Юра?
– Ну.
– Да, пацавата історія… Я Її, правда, майже не знав – так, у дворі бачив.
– Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.
– Чого на мене? Я тоді просто з пивом прийшов. Ну, з бірміксом…
– Нє, вона на тебе весь вечір дивилася.
– Не пам’ятаю. Якби вона щось говорила, я б запам’ятав, а так… Але ну і шо? Я Алку обкатував.
– Та нічо. По-моєму, вона була в тебе закохана.
– Хто?
– Блін! Та Юра!
– Ну і шо? Була, була – чо «була», може, вона жива.
– Ну, тоді її хтось викрав.
– Хто?
– Ну, маніяк. У підвалі тримає. Або сектанти. Чи, там, чорні трансплантологи.
– Ну да, цигани! Може, вона сама з дому втекла – я б від такої мамаші точно втік.
– Даа… а ти звідки мамашу знаєш?
– Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію. Про релігію – найбільше.
– А тепер?
– Тепер не заходить.
– А до мене чіпляється.
– Гівно.
Юра з усієї розмови розуміє тільки своє ім’я – решта звуків нагадують суперклей «Момент» швидкістю, з якою вони загусають і випаровуються. Простір – це грушевий сироп – Юрі так дивно: ніби чутно кожне слово, а сенсу не добрати – звуки вливаються один в одного і змішуються, як гуркіт потоків у водоспаді. Тільки звук «Юра» виринає з шумового тла. «Про мене говорять», – думає Юра, мовби заповнена всередині крилатими мурахами, котрі лізуть з неї назовні, щоб розлетітися навсібіч і набудувати в світі нових мурашників. Голоси. Заціпеніння вересневого полудня, оса невпинно рухає всіма своїми органами – як трансформер, старанно, хижо, безтямно працює жвалами. Звідкись Юрі згадується те, чого вона не знала: ентомологи називають ос корсарами.
Корсари сідають на облущене підвіконня хати з прибудованою на даху банькою – на підвіконня аматорської молитовні, просоченої пообіднім сонцем, пахощами перестиглих яблук, жоржин і непам’яті.
Юра тут живе, це її прихисток – тут ніколи нікого не буває, сюди залітають лише комахи, Юра не знає, як вона тут опиняється. Точніше, як так виходить, що вона – деінде, а потім – тут? Юра навіть не зважає на зміну декорацій. Але віднедавна їй щось муляє. Ще щось, окрім закоханості. Таке, чого не можна описати, чиє існування можна тільки відчути через нудоту і страх. Щось таке, як сморід у трупарні, котрий неможливо відновити в пам’яті, але неможливо собі уявити без нього трупарню. Юра через це невимовне щось почувається так, ніби її налили в колбу і збовтують. Вона сидить на лаві під вікном, дивиться на дешеві паперові ікони – строкаті плями наївних великодніх кольорів – по тинькованих стінах, але не розрізняє зображення. Тобто, коли її знову збовтує, вона зважає на те, що не розрізняє зображення так само, як не розрізняла слова. Але вона про це не думає. Вона взагалі якось дивно думає (і від раптового усвідомлення цієї дивности і взагалі того, що вона думає про те, як і про що вона думає, тобто фраґментує, аналізує і оформлює те, що є цілим і просто є, Юрою знову моторошно збовтує) – думки її – ніби вирвані з корінням дерева у повінь, наче синусоїдний плин дельфінів, який ми бачимо лише на піках понад хвилями. «Чому тут нікого немає? Чому ніхто ніколи сюди не приходить – ні вдень, ні вночі?» – ніби пливучи на спині в олії, думає Юра і так згадує слова, розділяє простір на явища і назви цих явищ. З подіями прийде і час, думає Юра, щось в Юрі, чи хтось за Юру, чи ще одна Юра. Чомусь її тягне надвір, і вона помічає плин і пересування зображень довкола неї, в яких проступає все більше деталей – ніби знання витікає, а розуміння з’являється звідусіль, заповнюючи порожнини, звідки у всюди витекло знання. Вона бачить господаря молитовні – цього автономного священика-еколога, – він стоїть посеред городу й усміхається до своїх яблунь. Довкола нього, мов птахи довкола Франциска Ассизького, кружляють оси, пізні, інфіковані запаленням квітів метелики і скажені мухи, – сідають йому на плечі й на руки, заплутуються у строкатій, триколірній (мов шкура кота, що, за поширеними забобонами, приносить успіх у справах і родинне щастя) бороді. Юра немов упритул – відеозумом – бачить помережану червонястими капілярами шкіру невисокого чоловіка, дротини сивих волосин у рудувато-рябій бороді, візерунки цих павутинних ліній під брижами зморшок накладаються на мапу виноградних лоз, жовтогарячого, лимонного і багряного листя, а крізь бляклі сіруваті очі проступає блакить неба, цятки мандрівних павучків і пізніх кульбабкових парашутиків. І тоді Юра водночас бачить густу непевну тінь (або тьмяний згусток хатнього повітря) у своєму прихистку і розуміє, що ця ось людина, цей чоловік з’являється у молитовні щодня і проводить там багато часу, оточений невиразними силуетами і тінями силуетів, подібними до нього і між собою за обрисами і формою, і густиною внутрішнього простору. Тобто до церкви ходять мешканці Привітної, значить, вони часто оточували Юру, тирлувалися поруч… Проходили наскрізно. Так, Він, коханий з джимміморрісонівським лицем, живе серед них, десь тут, зовсім близько, його можна знайти у цьому невеличкому просторі – варто лише позазирати у вікна… «Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію», – зринають в Юрі Його слова, ця фраза визріває у сприйнятті так, як булька повітря піднімається з дна водойми, так, як приходить те, що ми називаємо раптовим спогадом.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента