Страница:
Нумо квапливо перехоплює, ніби випадковий лузер – свистюче ласо, нову петлю конфлікту, бо вона єдина, кого ця битва світоглядів не розважає, а навпаки – засмучує: їй одразу згадується власна мама, котра все життя проспала на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і не придатних для носіння капронок, бідна мама, краща частина життя якої, та, де все було попереду, спливла у країні зашитих капронок і парфумів «Ландиш».
– Я знаю кафе «Білочка», – каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, – я там працювала колись.
Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:
– Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?
– Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. – Нумо шарпає свій кульчик у вусі.
– Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, – замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, – вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети – виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік – що смак жінки…
– Ви що, мастите руки кремом? – запитує Божевільна Юра.
– Ви ліпите котлети? – саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.
Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», – сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоутьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак – це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися – теж не краще – повний анкст, ось.
Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.
– Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.
– Він нас ненавидить, – озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.
Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:
– Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте – не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! – Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. – Ігорьооок! Наливай гостям!
Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»
Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.
Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні – у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються – лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.
– Пішли собі, – підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.
Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.
Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює – оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан – це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама – тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка – прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс – ні, не бачить. Та якби і бачив – що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі – і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.
Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще – спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина – це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, – подрочили, хлюпнули та й померли, – до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово – це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.
Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці – конкретні образи, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.
– Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень – і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.
– Розкажи про це їй, – Нумо киває у бік Женщени В Поліетиленовому Кульку, – може, ви якось порозумієтесь тоді.
– А навіщо мені з нею розумітися? Я цей тип ментальної консьєржки-боговоїтельки з дитинства не перетравлюю. Терпіти не можу фанатичок.
– Ти просто чіпляєшся за власні судження так, ніби вони тебе врятують.
– А ти?
– І я. Всі ми. Я завжди знала, що я жахливо занудлива і взагалі не дуже весела людина. Клоун таким не може бути.
– А по-моєму, клоун має бути саме таким – печальним і занудливим. Тоді все, що б він не зробив, смішить інших. Сміються завжди з когось жалюгідного. Еххх, піду пройдуся.
Він підморгує гоу-гоу-тьолкам і підходить до шинквасу. Видряпується на високий стілець і звідти заспокійливо махає Нумо рукою, бо та не зводить з нього переляканого погляду.
– Ну шо, Ігорьок?
– Тобі чого? – цідить похмурий бармен.
– Пирога і батога. Жартую, мені як завжди. Ти не хочеш поговорити?
– Пиздуй звідси, жартівник.
– Чого це ти такий нечемний? Може, тобі ключицю на нозі зламать?
– Ти собі очко стволом зламай.
Ігорьок схаркує крізь зуби кудись під шинквас і розтирає груди затиснутою в жмені футболкою, брудно-зеленою розтягнутою засмальцьованою футболкою у плямах чи то кетчупу, чи то портвейну, чи ще якого лайна. Його вовчий погляд сталево пронизує всіх у барі – по черзі. З таким барменом у барі не потрібен охоронець чи викидайло. Цікаво, чи може Ігорьок викинути когось звідси? В сенсі, чи звідси взагалі можливо викинути того, хто вже сюди потрапив? Ігорьок попав був колись у нічну зміну з новенькими охоронцями якоїсь підозрілої фірми, – звідтоді він ненавидить усіх присутніх у будь-якому нічному клубі, пабі, ресторані, хай то клієнти чи персонал – однаково. П’яні клієнти під ранок затівають бійку, а розбиратися доводиться барменові. Не кельнерці ж, трясця її матері. І коли охоронець-новачок з підозрілої фірми не знає персоналу в обличчя, а тому, щойно полетіли стільці, тричі шмаляє у бармена, котрий звично заламав би п’яних бидлюків за вісімдесят секунд, то є з чого зненавидіти божий замисел. Коли начальник охорони белькоче, мовляв, пацан нєрвний, це ж його перший робочий день, то де тут, у біса, справедливість? Чому закон не дозволяє вбити козла на місці? Це що, божий задум такий? Ота стара клізма з проскуркою любить повторювати, що божий замисел спотворив і перекрутив сатана. Але таких от нєрвних гондонів, котрі раптом що – одразу шмаляють, а потім думають, треба мочити, поки маленькі, – так він, Ігорьок, вважає. Ось і цей тоже, нєрвний, шмальнув у дєвушку, а тепер психіатра з себе тут малює, урод.
Урод вловлює месидж і відвалює.
Він проходить повз Женщену В Поліетиленовому Кульку, до якої після зникнення Божевільної Юри рідко хто підсідає поговорити, хіба що співчутлива Нумо. Вібрація дримби і завивання дуету Бомжа та Водія Маршрутки долунюють, наче кинутий навздогін у спину ніж. Навіть у туалеті чутно. Він давно сюди не заходив, тому й забув, що не може справити потребу. Точніше, він забув призначення цього приміщення.
Він стоїть тут якийсь час, розглядаючи руді патьоки і чорні грибкові плями на стінах, як тупий школяр – географічну мапу, а тоді виходить. Вкотре, аби хоч як себе зайняти, читає на приліпленому до стіни скотчем аркуші роздрукований, мабуть з Інтернету, текст:
Невблаганно коротка стаття добігає кінця, і коли він відривається від останнього слова – «Авалокітешвари», то раптом помічає коридор. Замість глухого закамарка з темними дверима, почорнілим і видзьобаним лярвами люстром та запацяним перемикачем світла тягнеться бетонний коридор. Гігантські обмотані подертою ізоляцією вентиляційні труби, схожі на кишки алюмінієвого плазуна, зникають у глибині телевізорно-блакитнуватого, як у нічних реанімаціях, світла.
Він зрадів нагоді уникнути свого зачарованого кола розмов з мешканцями бару. Тому вирушає коридором й не озираючись, а коли озирається, то виявляє, що позаду немає простору. Ніби плівка заросла і зникла.
І на цю відсутність простору неможливо дивитися. Наче таке споглядання є дедалі потужнішою вібрацією, яка приходить з глибин, щоб руйнувати. Він не витримує цієї вібрації, відчуває, що та розхитує його до основ і ось-ось він просто розсиплеться купкою піску, як розбита клепсидра. Він йде вперед, крокує одноманітним сірим коридором, завертає до моторошних коридорних відгалужень і всюди знаходить глухі кути й купи розпоротих подушок та матраців попід стінами. Кучугури скачаної вати і жовклого пір’я ворушаться під ногами, збігаються у ще більші кучугури, наче кульки живого срібла. Холодне світло яскравішає, доки не засліплює, мов лампи в операційній, виїдаючи очі, роздрібнюючи всі нутрощі нестерпним ультразвуковим дзижчанням. Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світло-звуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття – на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка – це жах. Жах – це паніка. Жах – це просто жах. Жах – це просто слово. Жах – це життя. Життя – це жах. Жах – це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.
А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки – власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.
Кульова блискавка подорожує будинком
– Я знаю кафе «Білочка», – каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, – я там працювала колись.
Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:
– Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?
– Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. – Нумо шарпає свій кульчик у вусі.
– Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, – замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, – вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети – виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік – що смак жінки…
– Ви що, мастите руки кремом? – запитує Божевільна Юра.
– Ви ліпите котлети? – саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.
Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», – сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоутьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак – це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися – теж не краще – повний анкст, ось.
Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.
– Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.
– Він нас ненавидить, – озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.
Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:
– Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте – не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! – Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. – Ігорьооок! Наливай гостям!
Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»
Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.
Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні – у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються – лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.
– Пішли собі, – підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.
Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.
Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює – оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан – це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама – тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка – прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс – ні, не бачить. Та якби і бачив – що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі – і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.
Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще – спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина – це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, – подрочили, хлюпнули та й померли, – до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово – це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.
Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці – конкретні образи, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.
– Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень – і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.
– Розкажи про це їй, – Нумо киває у бік Женщени В Поліетиленовому Кульку, – може, ви якось порозумієтесь тоді.
– А навіщо мені з нею розумітися? Я цей тип ментальної консьєржки-боговоїтельки з дитинства не перетравлюю. Терпіти не можу фанатичок.
– Ти просто чіпляєшся за власні судження так, ніби вони тебе врятують.
– А ти?
– І я. Всі ми. Я завжди знала, що я жахливо занудлива і взагалі не дуже весела людина. Клоун таким не може бути.
– А по-моєму, клоун має бути саме таким – печальним і занудливим. Тоді все, що б він не зробив, смішить інших. Сміються завжди з когось жалюгідного. Еххх, піду пройдуся.
Він підморгує гоу-гоу-тьолкам і підходить до шинквасу. Видряпується на високий стілець і звідти заспокійливо махає Нумо рукою, бо та не зводить з нього переляканого погляду.
– Ну шо, Ігорьок?
– Тобі чого? – цідить похмурий бармен.
– Пирога і батога. Жартую, мені як завжди. Ти не хочеш поговорити?
– Пиздуй звідси, жартівник.
– Чого це ти такий нечемний? Може, тобі ключицю на нозі зламать?
– Ти собі очко стволом зламай.
Ігорьок схаркує крізь зуби кудись під шинквас і розтирає груди затиснутою в жмені футболкою, брудно-зеленою розтягнутою засмальцьованою футболкою у плямах чи то кетчупу, чи то портвейну, чи ще якого лайна. Його вовчий погляд сталево пронизує всіх у барі – по черзі. З таким барменом у барі не потрібен охоронець чи викидайло. Цікаво, чи може Ігорьок викинути когось звідси? В сенсі, чи звідси взагалі можливо викинути того, хто вже сюди потрапив? Ігорьок попав був колись у нічну зміну з новенькими охоронцями якоїсь підозрілої фірми, – звідтоді він ненавидить усіх присутніх у будь-якому нічному клубі, пабі, ресторані, хай то клієнти чи персонал – однаково. П’яні клієнти під ранок затівають бійку, а розбиратися доводиться барменові. Не кельнерці ж, трясця її матері. І коли охоронець-новачок з підозрілої фірми не знає персоналу в обличчя, а тому, щойно полетіли стільці, тричі шмаляє у бармена, котрий звично заламав би п’яних бидлюків за вісімдесят секунд, то є з чого зненавидіти божий замисел. Коли начальник охорони белькоче, мовляв, пацан нєрвний, це ж його перший робочий день, то де тут, у біса, справедливість? Чому закон не дозволяє вбити козла на місці? Це що, божий задум такий? Ота стара клізма з проскуркою любить повторювати, що божий замисел спотворив і перекрутив сатана. Але таких от нєрвних гондонів, котрі раптом що – одразу шмаляють, а потім думають, треба мочити, поки маленькі, – так він, Ігорьок, вважає. Ось і цей тоже, нєрвний, шмальнув у дєвушку, а тепер психіатра з себе тут малює, урод.
Урод вловлює месидж і відвалює.
Він проходить повз Женщену В Поліетиленовому Кульку, до якої після зникнення Божевільної Юри рідко хто підсідає поговорити, хіба що співчутлива Нумо. Вібрація дримби і завивання дуету Бомжа та Водія Маршрутки долунюють, наче кинутий навздогін у спину ніж. Навіть у туалеті чутно. Він давно сюди не заходив, тому й забув, що не може справити потребу. Точніше, він забув призначення цього приміщення.
Він стоїть тут якийсь час, розглядаючи руді патьоки і чорні грибкові плями на стінах, як тупий школяр – географічну мапу, а тоді виходить. Вкотре, аби хоч як себе зайняти, читає на приліпленому до стіни скотчем аркуші роздрукований, мабуть з Інтернету, текст:
«Далай-лама виступив проти християнських місіонерів у МонголіїЧомусь цей текст щоразу діє на нього наче в’язкий дим бляшаної безвиході. Ніби горять довкола стратегічні запаси консервів й автомобільні покривки, а він задихається в епіцентрі прокволих вихорів, виловлюючи з брудної скловати то роздратування християнськими місіонерами, то зловтіху від того, як Далайлама жорстко їх попустив, то гіркий сарказм щодо реакції юдео-християнських місіонерів на догану Далай-лами – клали вони з прибором на якогось там непросунутого бузувіра, за яким і бабла реального не стоїть, під чиїми ногами лише земля горить – сморід паленої ґуми і стопленої пластмаси. Зрештою буддизм колись розчинив бон, а тепер уже ніхто й не скаже, що то була за гра, як ніхто нічого до пуття не скаже і про український дохристиянський шаманізм, і про мексиканських толтеків до приходу конкісти. Але це не страшно – корпорації виробили таку зручну в обігу штуку, як Духовність. Якщо уявляти Будду Шак’ямуні блискучим гастролером або дуже прокачаним чаром, котрий безперешкодно ковзає рівнями, то знайти свою духовність – це як коника з гімна зліпити. Мав колись такого, не те щоби знайомого, а так – що називається «перетиналися»… Прізвище в нього було якесь чеченське, але практикував бон. Ніхто не знав усіх його кінців, стрьомний такий мужик – ніби тлущем змащений, як стратегічна консервна бляшанка, – нема як ухопити, за що зачепити. Поруч одразу ж відчувалося власне убозтво, хоча той переважно мовчав, спілкувався ввічливо, горілку міг пити діжами, але не те що не п’янів, а навіть спокійно демонстрував якісь неймовірні асани, чи як воно там називається. Такі чудеса координації, що не кожному тверезому майстру кунґ-фу під силу. Добре, хоча б пост-бон отри мав лише камуфляжний термін «ламаїзм», це політичні дрібниці у порівнянні з паралізуючою ін’єкцією конфуціанства, – так цей знайомий говорив. Нашому язичництву уникнути хрестового геноциду не вдалося, як і мексиканським наґвалям. У нас легше навертати нових рабів до Термітника Благодаті – у нас Гімалаїв нема. А може, просимо батога, бо дуже хочеться пирога. Мертвеччина. Дим загусає, наповнює череп цементом, тисне зсередини, виліплюється у каламутні форми безпорадності, звідки вигулькує павичів хвіст фантазій про ідеальний, глобальний теракт, що по клав би край усім імперіям та, відповідно, всім геноцидам. Плаває, конденсується, обплутує ноги, торс, голову розмотлошена й комашлива злість на людей, на цілі народи, на тибетців – тупих, як, утім, й українці, як будь-яка людська маса – геополітичний ґель, наповнювач кожної країни. На відміну від Далай-лами, він думає, що зі зникненням так званого ламаїзму буддизм по-китайськи нічим не відрізнятиметься від християнства: відвалив бабла на храм – і, вважай, місце в райському бізнес-класі тобі зарезервовано. Бронювання пролонговується кожним ударом лоба об капот броньованого джипа генерал-майора батюшки хрестопузого. Хоча, здавалося б – що йому особисто до Далай-лами, тибетців і, зрештою, буддизму? Він завжди сповідував радикальний нігілізм, віртуозно прикидаючись навіть перед самим собою, ніби взагалі нічого не сповідує.
Далай-лама вважає, що в Азії не повинно бути християнських місіонерів. Далай-лама висловив критику на адресу християнських місіонерів у Монголії та інших азійських країнах. Голова тибетських буддистів, що з десятиденним візитом перебуває в Німеччині, зауважив в інтерв’ю телекомпанії ARD: “Неправильно віддаляти людей від їхньої культурної спадщини. Краще та надійніше залишатися у своїй власній традиції. Я був нещодавно в Монголії (те ж саме, я чув, відбувається й у Тибеті): я зустрів християнських місіонерів. Я сказав їм в обличчя: “Це буддийська країна, а не місце для навернення”. Тут, на Заході, у своїх лекціях я завжди говорю людям: у вас юдео-християнська традиція. Краще в ній і залишатися”.
Нгаґванґ Ловзанґ Тенцзин Ґ’ямцго – приблизно так називають Далай-ламу тибетською – з 1959 року живе у вигнанні в індійському штаті Хімачал-Прадеш. Імовірно, він буде останнім, чотирнадцятим за ліком Далай-ламою в історії Тибету. Вже у 1969 році він зробив офіційну заяву про те, що майбутнє інституту Далай-лам залежить від мешканців Тибету. Це означає, якщо більшість тибетців вирішить, що інститут Далай-лам виконав свою мету й більше не відіграє визначної ролі для тибетської нації, він припинить своє існування.
“Я думаю, якщо мені доведеться найближчим часом покинути цей світ, більшість тибетців висловиться за збереження традиції. А якщо я проживу ще років двадцять-тридцять, то не виключено, що рішення буде іншим”, – сказав в інтерв’ю радіостанції Deutsche Welle Тенцзин Ґ’ямцго, Далай-лама XIV, “земне втілення Будди Авалокітешвари”».
Невблаганно коротка стаття добігає кінця, і коли він відривається від останнього слова – «Авалокітешвари», то раптом помічає коридор. Замість глухого закамарка з темними дверима, почорнілим і видзьобаним лярвами люстром та запацяним перемикачем світла тягнеться бетонний коридор. Гігантські обмотані подертою ізоляцією вентиляційні труби, схожі на кишки алюмінієвого плазуна, зникають у глибині телевізорно-блакитнуватого, як у нічних реанімаціях, світла.
Він зрадів нагоді уникнути свого зачарованого кола розмов з мешканцями бару. Тому вирушає коридором й не озираючись, а коли озирається, то виявляє, що позаду немає простору. Ніби плівка заросла і зникла.
І на цю відсутність простору неможливо дивитися. Наче таке споглядання є дедалі потужнішою вібрацією, яка приходить з глибин, щоб руйнувати. Він не витримує цієї вібрації, відчуває, що та розхитує його до основ і ось-ось він просто розсиплеться купкою піску, як розбита клепсидра. Він йде вперед, крокує одноманітним сірим коридором, завертає до моторошних коридорних відгалужень і всюди знаходить глухі кути й купи розпоротих подушок та матраців попід стінами. Кучугури скачаної вати і жовклого пір’я ворушаться під ногами, збігаються у ще більші кучугури, наче кульки живого срібла. Холодне світло яскравішає, доки не засліплює, мов лампи в операційній, виїдаючи очі, роздрібнюючи всі нутрощі нестерпним ультразвуковим дзижчанням. Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світло-звуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття – на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка – це жах. Жах – це паніка. Жах – це просто жах. Жах – це просто слово. Жах – це життя. Життя – це жах. Жах – це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.
А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки – власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.
Кульова блискавка подорожує будинком
Листопад накрив мокрим рядном. Гайвороння щедро засирало цвинтар, і здавалося, що то перший сніг. З усіх секреторних залоз соталася нежитем і слізьми пізня осінь, крізь раптові пролизні у хмаровинні зиркав далекий Місяць. Восени Місяць плаває дуже далеко від землі, це влітку він підлітає майже впритул до лиця, ніби хоче глянути тобі в очі. Електрична кров у замерзлих кам’яних судинах міста згорталася у паруючі тромби, утворюючи автомобільні корки на дорогах. Уздовж хідників та узбочин вигулькували буденні видива зіжмаканих, мов паперова серветка, машин; згуртованих у мовчазному роздратуванні санітарів і даішників біля трупа, з ніг якого від удару злетіли мешти, а з-під паска сотається і плазує поверхнею кривавих калюж мерехка пара вивільненого життя. Сьогодні тут гуртуються випадкові свідки, поволі підступаючи ближче і ближче, наче налякані й водночас зацікавлені дикі тварини – до раптового і незнаного. Завтра на цьому місці назавжди пропишеться пластмасовий жалобний вінок з чорною стрічкою пам’яті. Пам’ять – це людська упертість. Це їхня уперта жага триматися купи своїх міфів. Страх самотності, якої все одно не позбутися ніколи, бо самотність – це константа існування істоти у будь-якій інкарнації.
Юра повільно йде цвинтарем, тендітна, бліда в сутінках, наче на холоді – пара з рота. Прогулянка і сон найбільше нагадують про подорож, а подорож – безкрайня, її береги розмиті, вона має безліч початків і кінців усередині себе – острівців без назви, дрейфуючих темних плям у світлі. Незмінно мінливе коло сансари. Повторювана невловність. Юра блукає тут не через нещасне кохання, що найлегше було б припустити, – кохання в неї якраз щасливе: ідеальне платонічне кохання, не скаламучене жодним досвідом, безсумнівне і цілісне, як великодня писанка. Шкільні проблеми, непорозуміння з батьками? Теж ні, хоча вона пробує тут курити, а курити починають, мабуть, саме через шкільні проблеми і непорозуміння з батьками…
Юра повільно йде цвинтарем, тендітна, бліда в сутінках, наче на холоді – пара з рота. Прогулянка і сон найбільше нагадують про подорож, а подорож – безкрайня, її береги розмиті, вона має безліч початків і кінців усередині себе – острівців без назви, дрейфуючих темних плям у світлі. Незмінно мінливе коло сансари. Повторювана невловність. Юра блукає тут не через нещасне кохання, що найлегше було б припустити, – кохання в неї якраз щасливе: ідеальне платонічне кохання, не скаламучене жодним досвідом, безсумнівне і цілісне, як великодня писанка. Шкільні проблеми, непорозуміння з батьками? Теж ні, хоча вона пробує тут курити, а курити починають, мабуть, саме через шкільні проблеми і непорозуміння з батьками…