Страница:
Якогось вечора на півдні, в Долі, несподівано спалахнуло багато вогнів — начебто багаття й смолоскипи.
— Вони прийшли! — вигукнув Балін.- І табір їхній дуже великий. Певне, пройшли в долину смерком, по обох берегах річки.
Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних кам'яних плит!
Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно заговорив Торін:
— Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори, і що вам треба?
Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче — туди, де розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, задзвеніла пісня — такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.
Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині — спуститися в долину, щоб разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми, — але Торін тільки зиркнув на них сердито.
Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.
Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною. Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.
Знову Торін голосно їх окликнув:
— Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори?
Цього разу йому відповіли.
Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:
— Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то нам є про що переговорити й порадитися.
— Хто ти і про що хочеш вести переговори?
— Я — Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого скарбу є чимало багатства з його палат і міста — багатства, яке вкрав колись Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.
Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані які злотолюбні гном'ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів про давні труди й печалі його племені.
— Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим, — відказав Торін. — Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо — у свій час. Але ми нічого не дамо — ані крупинки золота, поки нам погрожують силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?
— Справедливе запитання, — визнав Бард. — Але ви не погинули, а ми не грабіжники. До того ж багаті повинні б, як не з обов'язку, то з жалю допомогти знедоленим, що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої вимоги.
— Як я вже сказав, я не вестиму переговорів з озброєними людьми, що стоять перед моєю брамою. І вже ж ні в якому разі не говоритиму з ельфами лісового короля — про нього у мене лишилися не вельми приємні спогади. В цих перемовинах їм немає місця. А зараз ідіть геть, поки не полетіли наші стріли! Якщо ж ти схочеш говорити зі мною знову, то спершу відішли військо ельфів до лісу, де їм і годиться бути, а тоді вертайся, склавши зброю чимдалі від нашого порога.
— Король ельфів — мій друг, — відповів Бард. — Він прийшов на поміч потерпілим озерянам, хоч ті не мали до нього ніяких вимог, а тільки дружні почуття. Ми дамо тобі час, щоб ти пошкодував за свої слова. Помудрішай, поки ми вернемося!
І разом зі своїм загоном пішов назад до табору.
Минуло всього кілька годин, і знову прийшли прапороносці; наперед виступили сурмачі й просурмили сигнал.
- Ім'ям Есгароту й Лісу, — виголосив один з них, — ми промовляємо до Торіна, Траїнового сина Дубощита, хто називає себе королем Самітної гори, і пропонуємо добре обдумати вимоги, недавно висловлені, або ж у противному разі проголошуємо його нашим ворогом. Щонайменше він повинен відступити одну дванадцяту частину скарбу Бардові — як переможцеві дракона і як спадкоємцеві Гіріона. З тієї частини Бард сам виділить пожертву Есгаротові; та якщо Торін хоче мати дружбу й шану довколишніх земель, подібно до його дідів і прадідів, він дасть також дещо із своєї частки на підтримку озерян.
Тоді Торін схопив рогового лука й послав стрілу в окличника. Стріла влучила в його щит і застрягла там, тріпочучи.
— А що така твоя відповідь, — голосно мовив той, — я проголошую Самітну гору обложеною. Ви не зможете нікуди піти з неї, поки зі свого боку не попросите перемир'я і переговорів. Ми не застосуємо проти вас зброї, але залишимо вас на самоті з вашим золотом. Можете їсти його, коли така ваша воля!
З тим посланці й відійшли незагайно, лишивши гномам обдумувати своє становище. Торін зробився такий похмурий, що коли б хто з них і хотів щось йому закинути, то не посмів би. Але більшість гномів мабуть-таки поділяла його думку — окрім хіба старого товстуна Бомбура та Філі й Кілі. Більбо, звісно, не схвалював такого повороту справ. Гора й так у печінках йому сиділа, і зовсім не до вподоби йому було скніти в ній, витримуючи облогу.
— Вся ця нора досі смердить драконом, — пробурчав він сам до себе, — й мене від неї аж нудить. А корм уже просто застрягає мені в горлянці.
Розділ шістнадцятий
Розділ сімнадцятий
— Вони прийшли! — вигукнув Балін.- І табір їхній дуже великий. Певне, пройшли в долину смерком, по обох берегах річки.
Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних кам'яних плит!
Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно заговорив Торін:
— Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори, і що вам треба?
Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче — туди, де розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, задзвеніла пісня — такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.
Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині — спуститися в долину, щоб разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми, — але Торін тільки зиркнув на них сердито.
Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.
Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився знову — й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове серденько засмутилося — і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче все це звучало.
Прийди, королю, в щасну пору,
В свої палати попід Гору!
Як згинув Змій, суперник твій, —
Всі вороги погинуть скоро.
З мечами гострими й списами,
Під захистом міцної брами, —
Нема журби, як є скарби, —
Не бути гномам знов рабами!
Здавен закляття знали гноми,
Як били молоти без втоми
У глибині, у темнині,
Де підземельні снять хороми.
В намиста сріберні низали
Блискучі зорі, ще й чіпляли
Вогонь дракона на корону,
Із арфи пісню добували.
І знов палац підземний вільний!
Блукачу! Кинь свій шлях окільний
І навпрошки через піски
Прийди, щоб жить в оселі спільній!
Через холодні кличем гори:
— Прийдіть у предковічні створи! —
Король вас жде — він покладе
До рук вам золото комори.
В свої палати попід Гору
Прийди, королю, в щасну пору!
Як згинув Змій, суперник твій, —
Всі вороги погинуть скоро!
Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною. Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.
Знову Торін голосно їх окликнув:
— Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори?
Цього разу йому відповіли.
Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:
— Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то нам є про що переговорити й порадитися.
— Хто ти і про що хочеш вести переговори?
— Я — Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого скарбу є чимало багатства з його палат і міста — багатства, яке вкрав колись Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.
Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані які злотолюбні гном'ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів про давні труди й печалі його племені.
— Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим, — відказав Торін. — Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо — у свій час. Але ми нічого не дамо — ані крупинки золота, поки нам погрожують силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?
— Справедливе запитання, — визнав Бард. — Але ви не погинули, а ми не грабіжники. До того ж багаті повинні б, як не з обов'язку, то з жалю допомогти знедоленим, що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої вимоги.
— Як я вже сказав, я не вестиму переговорів з озброєними людьми, що стоять перед моєю брамою. І вже ж ні в якому разі не говоритиму з ельфами лісового короля — про нього у мене лишилися не вельми приємні спогади. В цих перемовинах їм немає місця. А зараз ідіть геть, поки не полетіли наші стріли! Якщо ж ти схочеш говорити зі мною знову, то спершу відішли військо ельфів до лісу, де їм і годиться бути, а тоді вертайся, склавши зброю чимдалі від нашого порога.
— Король ельфів — мій друг, — відповів Бард. — Він прийшов на поміч потерпілим озерянам, хоч ті не мали до нього ніяких вимог, а тільки дружні почуття. Ми дамо тобі час, щоб ти пошкодував за свої слова. Помудрішай, поки ми вернемося!
І разом зі своїм загоном пішов назад до табору.
Минуло всього кілька годин, і знову прийшли прапороносці; наперед виступили сурмачі й просурмили сигнал.
- Ім'ям Есгароту й Лісу, — виголосив один з них, — ми промовляємо до Торіна, Траїнового сина Дубощита, хто називає себе королем Самітної гори, і пропонуємо добре обдумати вимоги, недавно висловлені, або ж у противному разі проголошуємо його нашим ворогом. Щонайменше він повинен відступити одну дванадцяту частину скарбу Бардові — як переможцеві дракона і як спадкоємцеві Гіріона. З тієї частини Бард сам виділить пожертву Есгаротові; та якщо Торін хоче мати дружбу й шану довколишніх земель, подібно до його дідів і прадідів, він дасть також дещо із своєї частки на підтримку озерян.
Тоді Торін схопив рогового лука й послав стрілу в окличника. Стріла влучила в його щит і застрягла там, тріпочучи.
— А що така твоя відповідь, — голосно мовив той, — я проголошую Самітну гору обложеною. Ви не зможете нікуди піти з неї, поки зі свого боку не попросите перемир'я і переговорів. Ми не застосуємо проти вас зброї, але залишимо вас на самоті з вашим золотом. Можете їсти його, коли така ваша воля!
З тим посланці й відійшли незагайно, лишивши гномам обдумувати своє становище. Торін зробився такий похмурий, що коли б хто з них і хотів щось йому закинути, то не посмів би. Але більшість гномів мабуть-таки поділяла його думку — окрім хіба старого товстуна Бомбура та Філі й Кілі. Більбо, звісно, не схвалював такого повороту справ. Гора й так у печінках йому сиділа, і зовсім не до вподоби йому було скніти в ній, витримуючи облогу.
— Вся ця нора досі смердить драконом, — пробурчав він сам до себе, — й мене від неї аж нудить. А корм уже просто застрягає мені в горлянці.
Розділ шістнадцятий
НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ
Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках.
— Бо Гори-камінь мого батька, — сказав він, — сам собою вартий річки золота, а для мене він — понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.
Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Гори-камінь, — а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.
Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими, — зауважив Роак, — і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, — сказав він, — і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
— Та й холодно ж! — поскаржився Бомбур. — Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище, як оті у своєму таборі в долині!
— Всередині тепліше, — сказав Більбо.
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,- пробурчав гладкий гном.- І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай борода його росте все довша й довша, — але він завжди був твердолобий гном.
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, — поскаржився й гобіт. — Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
— Та йди вже! — вирядив товстуна Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями — вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
— Ні, то була не риба! — сказав один. — Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими, — зауважив Роак, — і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, — сказав він, — і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
— Та й холодно ж! — поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище. як оті у своєму таборі в долині!
— Всередині тепліше, — сказав Більбо.
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,- пробурчав гладкий гном.- І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай борода його росте все довша й довша, — але він завжди був твердолобий гном.
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, — поскаржився й гобіт. — Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
— Та йди вже! — вирядив товстуна Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями — вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
— Ні, то була не риба! — сказав один. — Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
— За слугу, аякже! — пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.
— Посвітіть лишень! — озвався до них. — Я тут, якщо ви мене шукаєте!
І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.
— Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових? — сипонули вони запитаннями.
— Якщо ви хочете знати, я — пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш, — відказав він. — Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.
— Он як! — мовили ельфи.- І яка ж у тебе до нього справа?
— Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу, — відповів він, тремтячи, — то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу — не більше.
Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.
— Ви ж самі розумієте, — промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою, — це не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у цьому ділі — чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого я, на щастя, зберіг, здається.
І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його ватажок гномів поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня!
— Частку прибутків, розумієте? — провадив він. — Я це усвідомлюю. Особисто я ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут.
— Що ж, хай голодує! — мовив Бард. — Так йому, дурневі, й треба.
— Авжеж, — погодився Більбо. — Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози, й стане сутужно з харчами — навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви не чули про Даїна й гномів із Залізних гір?
— Чули, і давно, — відповів король ельфів. — Але що йому до нас?
— Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів — більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа.
— Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — похмуро спитав Бард.
— Мій дорогий Барде! — схвильовано писнув Більбо. — Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.
— Послухаймо! — сказали Бард і король.
— Ні — подивіться! — сказав Більбо. — Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.
Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір.
— Це — Гори-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди.
І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.
— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? — нарешті запитав він, схаменувшись.
— Ну, він не зовсім мій, — знітився гобіт. — Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять. Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.
Лісовий король вражено подивився на Більбо.
— Більбо Злоткінсе! — сказав він. — Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.
— Я, звісно, дуже вам дякую, — відповів Більбо з поклоном. — Але я не зможу покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.
Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком — воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.
— Молодець, Злоткінсе! — мовив старий, поплескавши гобіта по плечах. — Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!
То був Гандальф.
Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.
— Май терпець і дізнаєшся про все помалу! — заспокоїв його Гандальф. — Події наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!
Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там він попрощався зі своїми провідниками й подався обережно назад до брами. Відчуваючи дедалі більшу втому, встиг усе-таки задовго до півночі видертися на мур по мотузці — вона висіла там, де він її залишив. Тоді відв'язав мотузку й сховав і, сівши на мурі, став гадати тривожно, що ж то воно буде.
Опівночі Більбо розбудив Бомбура й собі скрутився калачиком у своєму куточку, не слухаючи, як старий гном дякує не надякується, — розумів, що навряд чи заслуговував на подяку. Скоро й заснув міцним сном, забувши до ранку всі свої гризоти. І знаєте, що йому снилося? Яєчня з шинкою.
— Бо Гори-камінь мого батька, — сказав він, — сам собою вартий річки золота, а для мене він — понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.
Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Гори-камінь, — а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.
Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими, — зауважив Роак, — і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, — сказав він, — і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
— Та й холодно ж! — поскаржився Бомбур. — Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище, як оті у своєму таборі в долині!
— Всередині тепліше, — сказав Більбо.
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,- пробурчав гладкий гном.- І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай борода його росте все довша й довша, — але він завжди був твердолобий гном.
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, — поскаржився й гобіт. — Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
— Та йди вже! — вирядив товстуна Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями — вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
— Ні, то була не риба! — сказав один. — Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.
— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими, — зауважив Роак, — і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!
Але Торін лишався незворушний.
— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, — сказав він, — і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.
Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне. Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур — відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.
— Та й холодно ж! — поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище. як оті у своєму таборі в долині!
— Всередині тепліше, — сказав Більбо.
— Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,- пробурчав гладкий гном.- І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна — хай борода його росте все довша й довша, — але він завжди був твердолобий гном.
— Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, — поскаржився й гобіт. — Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.
— А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.
— Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.
— Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.
— Та йди вже! — вирядив товстуна Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.
Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин. Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.
Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями — вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.
— Ні, то була не риба! — сказав один. — Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.
— За слугу, аякже! — пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.
— Посвітіть лишень! — озвався до них. — Я тут, якщо ви мене шукаєте!
І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.
— Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових? — сипонули вони запитаннями.
— Якщо ви хочете знати, я — пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш, — відказав він. — Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.
— Он як! — мовили ельфи.- І яка ж у тебе до нього справа?
— Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу, — відповів він, тремтячи, — то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу — не більше.
Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.
— Ви ж самі розумієте, — промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою, — це не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у цьому ділі — чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого я, на щастя, зберіг, здається.
І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його ватажок гномів поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня!
— Частку прибутків, розумієте? — провадив він. — Я це усвідомлюю. Особисто я ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут.
— Що ж, хай голодує! — мовив Бард. — Так йому, дурневі, й треба.
— Авжеж, — погодився Більбо. — Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози, й стане сутужно з харчами — навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви не чули про Даїна й гномів із Залізних гір?
— Чули, і давно, — відповів король ельфів. — Але що йому до нас?
— Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів — більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа.
— Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — похмуро спитав Бард.
— Мій дорогий Барде! — схвильовано писнув Більбо. — Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.
— Послухаймо! — сказали Бард і король.
— Ні — подивіться! — сказав Більбо. — Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.
Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір.
— Це — Гори-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди.
І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.
— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? — нарешті запитав він, схаменувшись.
— Ну, він не зовсім мій, — знітився гобіт. — Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять. Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.
Лісовий король вражено подивився на Більбо.
— Більбо Злоткінсе! — сказав він. — Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.
— Я, звісно, дуже вам дякую, — відповів Більбо з поклоном. — Але я не зможу покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.
Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком — воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.
— Молодець, Злоткінсе! — мовив старий, поплескавши гобіта по плечах. — Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!
То був Гандальф.
Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.
— Май терпець і дізнаєшся про все помалу! — заспокоїв його Гандальф. — Події наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!
Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там він попрощався зі своїми провідниками й подався обережно назад до брами. Відчуваючи дедалі більшу втому, встиг усе-таки задовго до півночі видертися на мур по мотузці — вона висіла там, де він її залишив. Тоді відв'язав мотузку й сховав і, сівши на мурі, став гадати тривожно, що ж то воно буде.
Опівночі Більбо розбудив Бомбура й собі скрутився калачиком у своєму куточку, не слухаючи, як старий гном дякує не надякується, — розумів, що навряд чи заслуговував на подяку. Скоро й заснув міцним сном, забувши до ранку всі свої гризоти. І знаєте, що йому снилося? Яєчня з шинкою.
Розділ сімнадцятий
БУРЯ
Наступного дня рано-вранці заграли сурми в таборі людей та ельфів. Незабаром гноми побачили гінця, що сам-один поспішав вузькою стежкою. Зупинившись віддалік, він окликнув гномів і спитав, чи вислухає Торін нове посольство, оскільки надійшли свіжі вісті, які міняли становище.
— Напевне, почули про Даїна, — сказав, почувши ці слова, Торін. — Дійшли й до них вісті про його наближення. Я так і знав, що вони стануть лагідніші від цього.- І крикнув гінцеві:-Нехай прийдуть невеликим гуртом, та без зброї, і я вислухаю їх!
Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом.
— Напевне, почули про Даїна, — сказав, почувши ці слова, Торін. — Дійшли й до них вісті про його наближення. Я так і знав, що вони стануть лагідніші від цього.- І крикнув гінцеві:-Нехай прийдуть невеликим гуртом, та без зброї, і я вислухаю їх!
Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом.