Але навіть укупі з орлами сили були все одно нерівні. Останньої години наспів сам Беорн — ніхто й не знав як і звідкіля. Прийшов сам-один і в ведмежій подобі; його переповнювала така лють, що, здавалося, він виріс до гігантських розмірів.
Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір'їнки. Напосівши з тилу, блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.
Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу! — і вони кинулися переслідувати потвор по п'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі Чорного лісу. Пісні твердили, що три чверті гоблінського воїнства погинуло того дня, і мир запанував у горах на багато років.
Ще до настання ночі була здобута цілковита перемога над гоблінами, але переслідування тривало й тоді, коли Більбо вернувся до табору; в долині були здебільшого самі тяжкопоранені.
— А де орли? — спитав він Гандальфа того вечора, залізши під кілька теплих ковдр.
— Декотрі переслідують ворога, — відповів чарівник, — але більшість полетіла назад до своїх гнізд. Вони не хотіли затримуватися тут і відлетіли на світанку. Даїн подарував їхньому ватажкові золоту корону й заприсягся у вічній з ним дружбі.
— Жаль. Тобто я хотів би знову їх побачити, — мовив Більбо сонливим голосом. — Може, я побачуся з ними, коли мандруватиму додому. А скоро можна буде вирушити?
— Як тільки ти побажаєш, — запевнив чарівник.
Насправді минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі поховали Торіна глибоко під Самітною горою; Бард поклав йому на груди Гори-камінь.
— Тут хай він лежить, поки гора впаде! — сказав він. — Нехай Гори-камінь приносить щастя всім, хто житиме тут віднині!
На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріс-та — ельфійського меча, відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож неможливо було зненацька опасти твердиню гномів. Володіння підземним палацом перейшло по праву до Даїна, сина Наїна, — він став королем Самітної гори, і з часом багато гномів звідусіль зібралося до його трону посеред стародавніх палат. Із дванадцятьох товаришів Торіна живими зосталося десять. Філі й Кілі полягли, захищаючи ватажка і щитом і тілом, бо ж він був старшим братом їхньої матері. Решта десятеро лишилися з Даїном, і Даїн справедливо розпорядився скарбом.
Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб ділити скарб так, як було задумано спочатку: поміж Баліном, Дваліном, Дорі, Норі, Орі, Оїном, Глоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром — чи й Більбо. А проте Даїн дав Бардові чотирнадцяту частку всього золота й срібла, обробленого й необробленого, сказавши:
— Я хочу дотриматися обіцянки, яку дав небіжчик, — адже Гори-камінь належить тепер йому.
Навіть чотирнадцята частка була неймовірним багатством, яке багатьом смертним королям і не снилося. Чимало того золота Бард відіслав голові Озерного міста й щедро винагородив своїх соратників і друзів. Лісовому королю він подарував смарагди Гіріона — найулюбленіші свої самоцвіти, які, окрім золота й срібла, дав йому Даїн.
А Злоткінсові Бард сказав:
— Це багатство настільки твоє, як і моє, хоча колишні угоди не мають чинності нині, адже право на нього мають усі, хто його здобував і захищав. А проте, хоч ти й сам відмовлявся від усієї своєї частки, я не хотів би, щоб справдилися Торінові слова, за якими він пошкодував: що ми тобі дамо мало. Я хотів би обдарувати тебе щедріше, ніж будь-кого іншого.
— Це дуже люб'язно з твого боку, — мовив Більбо. — Але у мене ніби гора з пліч звалилася, коли я відмовився від тієї частки. Не уявляю, як би я приставив увесь той скарб до себе додому, не спричиняючи ним по дорозі скрізь війну і насильство. І вже й не знаю, що я з ним робив би вдома. Я певен, що в твоїх руках він принесе більше користі.
Зрештою він погодився узяти лише дві невеличкі скриньки — одну, повну срібла, а другу із золотом, — саме стільки, скільки міг піднести один дужий поні.
— Цього мені буде більш ніж досить, — аби я дав йому раду, — сказав гобіт.
Нарешті настав час прощання з друзями.
— Прощавай, Баліне! — мовив Більбо. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не стануть ріденькі!- І, повернувшись до Самітної гори, додав:- Прощавай, Торіне Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!
Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова застрягли їм у горлянках.
— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував! — спромігся нарешті Балін на напутнє слово. — Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!
- І ви, коли йтимете повз мій дім, — сказав Більбо, — не топчіться на порозі, заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!
І, відвернувшись, пішов геть.
Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню радісну весну.
Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов Беорн, знов у людській подобі,- велетень сміявся і голосно співав пісень. Так вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.
— Прощавай, королю ельфів! — сказав Гандальф. — Хай тобі весело живеться серед зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої підданці!
— Прощавай, Гандальфе! — мовив король. — Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм палаці, то більше буде мені радості!
— А я прошу тебе, королю, — затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав Більбо, — прийняти цей подарунок!
І простяг намисто із срібла й перлин.
— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок? — спитав король.
— Ну, знаєте, я думав, — ніяково провадив Більбо, — що, гм, треба б якось віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.
— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король.- І я оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!
Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.
Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й підзимували. Якраз у всьому краї весело зустрічали Новий рік, і люди з усіх усюд плавом пливли до Беорна — він запрошував усіх. В Імлистих горах гоблінів зосталося мало, та й ті, нажахані, ховалися по найглибших норах. Вовків-уоргів зовсім не стало в лісах, і люди ходили скрізь без страху. Беорн, заживши великої шани в краї, став згодом правити всіма просторими землями, що лежали між Імлистими горами й Чорним лісом. І, як твердять легенди, його нащадки в багатьох наступних поколіннях зберігали здатність прибирати ведмежу подобу; декотрі з них були похмурі й лихі на вдачу, та більшість — душею схожі на Беорна, хоч, може, не такі великі й дужі. За їхніх часів останніх гоблінів вигнано з Імлистих гір, і запанував цілковитий мир і спокій за межею Дикого краю.
Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.
Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.
— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець! — вирік Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень.- Єдиного хочу: опинитися в своєму кріслі!
Розділ дев'ятнадцятий
Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір'їнки. Напосівши з тилу, блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.
Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу! — і вони кинулися переслідувати потвор по п'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі Чорного лісу. Пісні твердили, що три чверті гоблінського воїнства погинуло того дня, і мир запанував у горах на багато років.
Ще до настання ночі була здобута цілковита перемога над гоблінами, але переслідування тривало й тоді, коли Більбо вернувся до табору; в долині були здебільшого самі тяжкопоранені.
— А де орли? — спитав він Гандальфа того вечора, залізши під кілька теплих ковдр.
— Декотрі переслідують ворога, — відповів чарівник, — але більшість полетіла назад до своїх гнізд. Вони не хотіли затримуватися тут і відлетіли на світанку. Даїн подарував їхньому ватажкові золоту корону й заприсягся у вічній з ним дружбі.
— Жаль. Тобто я хотів би знову їх побачити, — мовив Більбо сонливим голосом. — Може, я побачуся з ними, коли мандруватиму додому. А скоро можна буде вирушити?
— Як тільки ти побажаєш, — запевнив чарівник.
Насправді минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі поховали Торіна глибоко під Самітною горою; Бард поклав йому на груди Гори-камінь.
— Тут хай він лежить, поки гора впаде! — сказав він. — Нехай Гори-камінь приносить щастя всім, хто житиме тут віднині!
На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріс-та — ельфійського меча, відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож неможливо було зненацька опасти твердиню гномів. Володіння підземним палацом перейшло по праву до Даїна, сина Наїна, — він став королем Самітної гори, і з часом багато гномів звідусіль зібралося до його трону посеред стародавніх палат. Із дванадцятьох товаришів Торіна живими зосталося десять. Філі й Кілі полягли, захищаючи ватажка і щитом і тілом, бо ж він був старшим братом їхньої матері. Решта десятеро лишилися з Даїном, і Даїн справедливо розпорядився скарбом.
Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб ділити скарб так, як було задумано спочатку: поміж Баліном, Дваліном, Дорі, Норі, Орі, Оїном, Глоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром — чи й Більбо. А проте Даїн дав Бардові чотирнадцяту частку всього золота й срібла, обробленого й необробленого, сказавши:
— Я хочу дотриматися обіцянки, яку дав небіжчик, — адже Гори-камінь належить тепер йому.
Навіть чотирнадцята частка була неймовірним багатством, яке багатьом смертним королям і не снилося. Чимало того золота Бард відіслав голові Озерного міста й щедро винагородив своїх соратників і друзів. Лісовому королю він подарував смарагди Гіріона — найулюбленіші свої самоцвіти, які, окрім золота й срібла, дав йому Даїн.
А Злоткінсові Бард сказав:
— Це багатство настільки твоє, як і моє, хоча колишні угоди не мають чинності нині, адже право на нього мають усі, хто його здобував і захищав. А проте, хоч ти й сам відмовлявся від усієї своєї частки, я не хотів би, щоб справдилися Торінові слова, за якими він пошкодував: що ми тобі дамо мало. Я хотів би обдарувати тебе щедріше, ніж будь-кого іншого.
— Це дуже люб'язно з твого боку, — мовив Більбо. — Але у мене ніби гора з пліч звалилася, коли я відмовився від тієї частки. Не уявляю, як би я приставив увесь той скарб до себе додому, не спричиняючи ним по дорозі скрізь війну і насильство. І вже й не знаю, що я з ним робив би вдома. Я певен, що в твоїх руках він принесе більше користі.
Зрештою він погодився узяти лише дві невеличкі скриньки — одну, повну срібла, а другу із золотом, — саме стільки, скільки міг піднести один дужий поні.
— Цього мені буде більш ніж досить, — аби я дав йому раду, — сказав гобіт.
Нарешті настав час прощання з друзями.
— Прощавай, Баліне! — мовив Більбо. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не стануть ріденькі!- І, повернувшись до Самітної гори, додав:- Прощавай, Торіне Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!
Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова застрягли їм у горлянках.
— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував! — спромігся нарешті Балін на напутнє слово. — Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!
- І ви, коли йтимете повз мій дім, — сказав Більбо, — не топчіться на порозі, заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!
І, відвернувшись, пішов геть.
Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню радісну весну.
Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов Беорн, знов у людській подобі,- велетень сміявся і голосно співав пісень. Так вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.
— Прощавай, королю ельфів! — сказав Гандальф. — Хай тобі весело живеться серед зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої підданці!
— Прощавай, Гандальфе! — мовив король. — Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм палаці, то більше буде мені радості!
— А я прошу тебе, королю, — затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав Більбо, — прийняти цей подарунок!
І простяг намисто із срібла й перлин.
— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок? — спитав король.
— Ну, знаєте, я думав, — ніяково провадив Більбо, — що, гм, треба б якось віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.
— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король.- І я оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!
Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.
Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й підзимували. Якраз у всьому краї весело зустрічали Новий рік, і люди з усіх усюд плавом пливли до Беорна — він запрошував усіх. В Імлистих горах гоблінів зосталося мало, та й ті, нажахані, ховалися по найглибших норах. Вовків-уоргів зовсім не стало в лісах, і люди ходили скрізь без страху. Беорн, заживши великої шани в краї, став згодом правити всіма просторими землями, що лежали між Імлистими горами й Чорним лісом. І, як твердять легенди, його нащадки в багатьох наступних поколіннях зберігали здатність прибирати ведмежу подобу; декотрі з них були похмурі й лихі на вдачу, та більшість — душею схожі на Беорна, хоч, може, не такі великі й дужі. За їхніх часів останніх гоблінів вигнано з Імлистих гір, і запанував цілковитий мир і спокій за межею Дикого краю.
Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.
Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.
— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець! — вирік Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень.- Єдиного хочу: опинитися в своєму кріслі!
Розділ дев'ятнадцятий
ОСТАННІ МИЛІ
Було перше травня, коли двоє подорожніх досягли нарешті долини Рівенделл, де стояв Останній (чи то Перший?) затишний дім. І цього разу вечоріло, коненята були зморені, особливо те, що везло поклажу, та й чарівник із гобітом жадали спочинку. З'їжджаючи вниз крутою стежкою, Більбо почув, як ельфи співають поміж дерев, от ніби співали безперестанку, відколи він вирушив звідсіля. Як тільки вершники поїхали через долішні галявинки, довкола них залунала пісня, дуже схожа на ту, що її вони чули майже рік тому. Слова були десь такі:
Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф, — почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.
— Небагато мине часу, — казав Гандальф, — і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!
— Це було б і справді добре, — погодився Елронд, — та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.
Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії: і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало, — аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.
Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.
— А ти своїм хропінням розбудив би і кам'яного дракона — і все ж ми тобі дякуємо! — сміючись, відповіли ельфи. — Скоро світанок, а ти спиш від самого вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми.
— Невеличкий сон в Елрондовім домі — це великі ліки! — заявив гобіт. — Але тих ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!
І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.
Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.
Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем ударили їм в обличчя.
— Веселенький мені травень! — вигукнув Більбо. — Але ми повернулися спиною до пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.
— Дорога ще далека, — зауважив Гандальф.
— Але це остання дорога, — відказав Більбо.
Доїхали до річки, що позначала межу Дикого краю, і до броду під крутим берегом, про який ви, мабуть, пам'ятаєте. Річка стала повновода — від талої весняної води та від цілоденного дощу, але якось переправилися і, дарма що вже поночіло, поїхали вперед, не зупиняючись, бо це ж були останні милі їхньої мандрівки. А зворотна мандрівка нині дуже скидалася на ту, торішню, хіба що товариства було менше й менше балачки; а ще ж цього разу не було ніяких тролів. На кожному закруті дороги Більбо пригадував, що вони робили та що казали рік тому (йому ж видавалося, ніби минуло цілих десять років); тож, звісно, він швидко впізнав місце, де їхній поні був упав у річку, а вони звернули вбік і вскочили в препогану пригоду з Томом, Бертом і Вільямом.
Недалеко від дороги чарівник із гобітом відкопали тролівське золото — воно так і лежало, ніким не знайдене й неторкане, де його зарито.
— Мені того, що маю, стане, поки мого віку, — сказав Більбо чарівникові. — А це, Гандальфе, краще ви заберіть собі. Гадаю, ви знайдете йому добрий вжиток.
— Авжеж, знайду! — погодився чарівник. — Але ми це золото поділимо, і поділимо порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.
Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь погубилися, а позиченим у Елронда), — прийшов уже червень, приніс жарке літо.
Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п'ять пальців. Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт несподівано став і проказав:
І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під самісінькі гобітові двері.
— Леле! Що тут діється? — скрикнув Більбо.
А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило — не витираючи навіть ніг об хату, як зауважив Більбо з досадою.
Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з'ясувалося, саме втрапив на аукціон — прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок розпродажу рівно о десятій годині… А вже був майже час підобідку й речі здебільшого продані — що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали за «гаданого небіжчика», і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка спростувалася.
Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок, — він утратив своє добре ім'я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм, — але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за «чудного» — окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже дозволяли з ним дружити.
Соромно мені за Більбо, та мушу сказати, що він на те не зважав. Був собі задоволений, і спів чайника на вогні здавався йому відтоді куди мелодійніший, ніж колись, за спокійних часів, до Несподіваних Гостей. Меча свого він почепив над поличкою каміна. Обладунок виставив на особливому стоячку в передпокої, де він довго красувався, поки господар передав його в гобітонський музей. Майже все своє золото-срібло він розтратив на подарунки (корисні й незвичайні), чим, до певної міри, й пояснюється приязнь небожів і небог до свого дядечка. Чарівного перстеника пан Злоткінс тримав у великій таємниці, надягаю-чи його хіба тоді, коли приходили неприємні відвідувачі.
Він почав писати вірші й ходити в гості до ельфів; і дарма що не один сусіда-гобіт хитав головою і торкався пальцем до лоба, приказуючи: «Бідолаїшний старий Злоткінс!» — і дарма що мало хто вірив усім його розповідям, — Більбо жив собі дуже щасливо до кінця своїх днів, яких йому випало напрочуд багато.
Одного осіннього вечора, кілька років опісля, Більбо сидів у кабінеті й записував свої спогади (він хотів їх назвати «Мандрівка за Імлисті гори або Відпустка одного гобіта»), коли задзеленчав дзвоник при дверях. На порозі стояв Гандальф із якимсь гномом, а той гном насправді був Балін.
— Заходьте! Заходьте! — запросив Більбо, і скоро гості вже сиділи в кріслах біля вогнища. Балін помітив, що камізелька пана Злоткінса стала просторіша, й гудзики на ній були із щирого золота, а Більбо помітив, що Балінова борода подовшала на якийсь вершок, а прикрашений самоцвітами пояс був по-справжньому розкішний.
Звісно, розмова зайшла про пережиті спільні пригоди, і гобіт запитав, що нового в околицях Самітної гори. Справи там начебто були зовсім непогані. Бард відбудував місто Діл, і люди поприходили до нього від Довгого озера, із заходу і з півдня. Від колишньої пустки не зосталося й сліду; оброблена земля давала багаті врожаї; весна приносила квітування і пташині пісні, а осінь — стиглі плоди та веселощі. Озерне місто було побудоване заново і процвітало більше, ніж будь-коли, й чимало всякого товару йшло вгору і вниз по річці Бистрій, а поміж ельфами, гномами й людьми запанувала міцна дружба.
Голову Озерного міста спіткав лихий кінець. Бард послав йому багато золота на допомогу озерянам, але, бувши тієї породи, що легко підхоплює драконову хворобу, голова запалав пристрастю до скарбу; з більшою частиною того золота він утік і, покинутий своїми прибічниками, помер з голоду серед скель.
— Новий голова мудрий, — провадив Балін, — і його дуже шанують, адже саме йому завдячує місто своє нинішнє процвітання. Люди складають пісні, в яких співається, що в його дні потекли золоті річки.
— Отже, так чи так, а пророцтва давніх пісень виявилися правдивими! — зауважив Більбо.
— Авжеж! — підтвердив Гандальф. — А чого б їм було й не справдитися? Ти ж не перестанеш вірити в пророцтва тільки тому, що сам допоміг їм здійснитися? І чи не думаєш ти, що тільки своїм таланом ти вирятовувався з усіх твоїх пригод і тільки заради свого власного добра? Ти просто чудовий гобіт, пане Злоткінс, і я тебе дуже люблю, але, зрештою, ти — лишень маленький чоловічок у великому світі!
— То й слава небу! — сказав Більбо, сміючись, і подав чарівникові посудину з тютюном.
Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався — коли чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.
Дракон вгамувався,
Вже кості він склав, —
І панцер розпався,
І гнів одбуяв!
Поржавіє криця,
І трон упаде,
І сила відсниться,
І скарб відійде.
Трава зеленіє
І листя дерев,
І річка леліє
Й виспівує ельф:
Тра-ля! Тра-ля-лину!
Вертайте в долину!
Бо зірка ясніша
За всякий рубін,
Бо місяць біліший
За срібло скарбів;
Миліший-бо промінь
Затишних багать,
Ніж золото гномів, —
То нащо блукать?
Тра-ля! Тра-ля-лину!
Вертайте в долину.
Куди проти нічки
Йдете навпрошки?
Шумить собі річка,
Вже сяють зірки!
Дороги нерівні
І повні страхіть.
Тут ельфи, ельфівни
Вас раді зустріть
Із «Тра-ля-ля-лину».
Вертайте в долину!
Тра-ля-ля-лину,
Фа-ля-ля-лину,
Фа-ля!
Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф, — почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.
— Небагато мине часу, — казав Гандальф, — і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!
— Це було б і справді добре, — погодився Елронд, — та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.
Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії: і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало, — аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.
Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.
— Гей, веселе плем'я! — гукнув Більбо, виглядаючи у вікно. — Котра година за місяцем? Своєю колисковою ви б і п'яного гобліна розбудили! І все ж я вам дякую.
Нумо, веселої всі заспіваймо!
Вітрику! В трави лягай-но негайно!
Зорі цвітуть, розквітає вже й місяць,
Вежі нічної віконця вже світять.
Нумо, таночку веселого підемо
Легко над травами, легко над квітами!
Річка сріблиться, тіні мигочуть,
Весело в травні ельфи регочуть.
Нумо тихішої — в соньки вгорнім його!
В дрімки вгорнімо і в дрімках лишім його!
Спить мандрівник. Будь, подушко, м'якою!
Люлі! О вербо, замри над рікою!
Сосно! До ранку мовчи, не зітхай.
Місяцю, щезни! Спить він нехай.
Цитьте ви, клени, дуби, ясени!
Річенько, цить! До світанку засни!
— А ти своїм хропінням розбудив би і кам'яного дракона — і все ж ми тобі дякуємо! — сміючись, відповіли ельфи. — Скоро світанок, а ти спиш від самого вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми.
— Невеличкий сон в Елрондовім домі — це великі ліки! — заявив гобіт. — Але тих ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!
І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.
Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.
Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем ударили їм в обличчя.
— Веселенький мені травень! — вигукнув Більбо. — Але ми повернулися спиною до пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.
— Дорога ще далека, — зауважив Гандальф.
— Але це остання дорога, — відказав Більбо.
Доїхали до річки, що позначала межу Дикого краю, і до броду під крутим берегом, про який ви, мабуть, пам'ятаєте. Річка стала повновода — від талої весняної води та від цілоденного дощу, але якось переправилися і, дарма що вже поночіло, поїхали вперед, не зупиняючись, бо це ж були останні милі їхньої мандрівки. А зворотна мандрівка нині дуже скидалася на ту, торішню, хіба що товариства було менше й менше балачки; а ще ж цього разу не було ніяких тролів. На кожному закруті дороги Більбо пригадував, що вони робили та що казали рік тому (йому ж видавалося, ніби минуло цілих десять років); тож, звісно, він швидко впізнав місце, де їхній поні був упав у річку, а вони звернули вбік і вскочили в препогану пригоду з Томом, Бертом і Вільямом.
Недалеко від дороги чарівник із гобітом відкопали тролівське золото — воно так і лежало, ніким не знайдене й неторкане, де його зарито.
— Мені того, що маю, стане, поки мого віку, — сказав Більбо чарівникові. — А це, Гандальфе, краще ви заберіть собі. Гадаю, ви знайдете йому добрий вжиток.
— Авжеж, знайду! — погодився чарівник. — Але ми це золото поділимо, і поділимо порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.
Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь погубилися, а позиченим у Елронда), — прийшов уже червень, приніс жарке літо.
Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п'ять пальців. Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт несподівано став і проказав:
— Дорогий мій Більбо! — сказав чарівник. — Щось та сталося з тобою! Ти вже не той гобіт, яким був колись.
Дороги біжать, звиваються
Між гір і поміж борів,
По норах, що день їх лякається,
По ріках, що не знайдуть морів;
Біжать у полях засніжених,
Між квітів спішать вони,
По травах, по водах збрижених
Все далі — до далини…
Дороги летять, ширяючи, —
Під хмари веде верста…
Та хто їх сходив, блукаючи,
Додому все ж поверта.
Ті очі, що битви бачили
І жах у підземній млі,
Дивляться знов, заплакані,
На стежку в рідній землі.
Гандальф зиркнув на нього.
І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під самісінькі гобітові двері.
— Леле! Що тут діється? — скрикнув Більбо.
А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило — не витираючи навіть ніг об хату, як зауважив Більбо з досадою.
Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з'ясувалося, саме втрапив на аукціон — прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок розпродажу рівно о десятій годині… А вже був майже час підобідку й речі здебільшого продані — що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали за «гаданого небіжчика», і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка спростувалася.
Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок, — він утратив своє добре ім'я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм, — але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за «чудного» — окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже дозволяли з ним дружити.
Соромно мені за Більбо, та мушу сказати, що він на те не зважав. Був собі задоволений, і спів чайника на вогні здавався йому відтоді куди мелодійніший, ніж колись, за спокійних часів, до Несподіваних Гостей. Меча свого він почепив над поличкою каміна. Обладунок виставив на особливому стоячку в передпокої, де він довго красувався, поки господар передав його в гобітонський музей. Майже все своє золото-срібло він розтратив на подарунки (корисні й незвичайні), чим, до певної міри, й пояснюється приязнь небожів і небог до свого дядечка. Чарівного перстеника пан Злоткінс тримав у великій таємниці, надягаю-чи його хіба тоді, коли приходили неприємні відвідувачі.
Він почав писати вірші й ходити в гості до ельфів; і дарма що не один сусіда-гобіт хитав головою і торкався пальцем до лоба, приказуючи: «Бідолаїшний старий Злоткінс!» — і дарма що мало хто вірив усім його розповідям, — Більбо жив собі дуже щасливо до кінця своїх днів, яких йому випало напрочуд багато.
Одного осіннього вечора, кілька років опісля, Більбо сидів у кабінеті й записував свої спогади (він хотів їх назвати «Мандрівка за Імлисті гори або Відпустка одного гобіта»), коли задзеленчав дзвоник при дверях. На порозі стояв Гандальф із якимсь гномом, а той гном насправді був Балін.
— Заходьте! Заходьте! — запросив Більбо, і скоро гості вже сиділи в кріслах біля вогнища. Балін помітив, що камізелька пана Злоткінса стала просторіша, й гудзики на ній були із щирого золота, а Більбо помітив, що Балінова борода подовшала на якийсь вершок, а прикрашений самоцвітами пояс був по-справжньому розкішний.
Звісно, розмова зайшла про пережиті спільні пригоди, і гобіт запитав, що нового в околицях Самітної гори. Справи там начебто були зовсім непогані. Бард відбудував місто Діл, і люди поприходили до нього від Довгого озера, із заходу і з півдня. Від колишньої пустки не зосталося й сліду; оброблена земля давала багаті врожаї; весна приносила квітування і пташині пісні, а осінь — стиглі плоди та веселощі. Озерне місто було побудоване заново і процвітало більше, ніж будь-коли, й чимало всякого товару йшло вгору і вниз по річці Бистрій, а поміж ельфами, гномами й людьми запанувала міцна дружба.
Голову Озерного міста спіткав лихий кінець. Бард послав йому багато золота на допомогу озерянам, але, бувши тієї породи, що легко підхоплює драконову хворобу, голова запалав пристрастю до скарбу; з більшою частиною того золота він утік і, покинутий своїми прибічниками, помер з голоду серед скель.
— Новий голова мудрий, — провадив Балін, — і його дуже шанують, адже саме йому завдячує місто своє нинішнє процвітання. Люди складають пісні, в яких співається, що в його дні потекли золоті річки.
— Отже, так чи так, а пророцтва давніх пісень виявилися правдивими! — зауважив Більбо.
— Авжеж! — підтвердив Гандальф. — А чого б їм було й не справдитися? Ти ж не перестанеш вірити в пророцтва тільки тому, що сам допоміг їм здійснитися? І чи не думаєш ти, що тільки своїм таланом ти вирятовувався з усіх твоїх пригод і тільки заради свого власного добра? Ти просто чудовий гобіт, пане Злоткінс, і я тебе дуже люблю, але, зрештою, ти — лишень маленький чоловічок у великому світі!
— То й слава небу! — сказав Більбо, сміючись, і подав чарівникові посудину з тютюном.