Страница:
— Не будь точним, — відказав Двалін, — і не турбуйся! Доведеться тобі обходитися без носовичків та багатьох інших речей, поки відбудеш цю мандрівку. А щодо капелюха, то в менеєдля тебе запасний каптур і плащ.
Отак вони й вирушили: потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим травнем, на понав'ючуваних коненятах. На Злоткінсі був темно-зелений плащ і темно-зелений каптур, що їх позичив Викрадачеві Двалін. На нього вони, щоправда, булизавеликі, й гобіт мав трохи кумедний вигляд. Не уявляю, що сказав би татусь Бунго, якби побачив нині свого синочка. Більбо тільки й тішився тим, що його, безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом.
Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх Гандальф. З собою він прихопив чимало гобітових носовичків і його люльку з тютюном. Відтак усім їм помандрувалося дуже весело: цілий день, їдучи, розповідали всякі історії або співали пісень. Зупинялися, звісно, лише для того, щоб попоїсти, їли, до речі, не так часто, як би хотілося Злоткінсові, та все одно пригоди вже починали йому подобатися — не такі вони, зрештою, були й погані.
Так їм велося не один день. Чимала частина шляху наших мандрівців пролягала через рівнинний, добропорядний край, заселений добропорядною людністю: гобітами, ельфами та людьми. Дороги були добрі: проїдеш трохи — й натрапиш як не на заїзд, то на харчівню.
То тут, то там здибався їм який-небудь гном, чи лудильник, чи селянин, що заклопотано тюпав собі шляхом. Але за якийсь там час добулися вони місць, де населення розмовляло дивною мовою і співало пісень, яких Більбо зроду не чув. Заїзди траплялися тут рідко та все погані, дороги робилися дедалі гірші, а гори вдалині виростали вище й вище. На деяких вершинах здіймалися замки, і здебільше виглядали вони так, наче будовані були аж ніяк не з доброю метою. І погода, що частенько бувала така гарна, як і годиться в травні, оспіваному в казках та легендах, почала псуватися.
— Не віриться, що завтра перше червня, — бурчав Більбо, чалапаючи позад усіх по дуже багнистій дорозі. Час чаювання минув; дощ як завзявся зранку, так лив і досі; з каптура крапотіло просто в очі, плащ геть просяк водою; наморений поні спотикався на камінцях; всі супутники набурмосено мовчали.
«Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами, — думав Більбо. — Будь воно прокляте, це ремесло Викрадача і все з ним пов'язане! Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!»
Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося!
Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на гобіта ніякісінької уваги. Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на спочинок, бо стало смеркати. Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над річкою. Не відаю, що то була за річка: бурхлива та руда, переповнена дощами за кілька останніх днів, — тими потоками, що стікали в неї з недалеких пагорбів і гір.
Швидко поночіло. Вітри порозривали сірі хмари, й поміж тим летючим шматтям визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць. Тоді вони зупинились, і Торін буркнув щось про вечерю і «суху латку нанічліг».
Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм товаришить. Він тільки говорив, сміявся та їв. Але тепер його просто не було і квит!
— І треба ж — саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! — забідкалися Дорі й Норі, що, як і гобіт, любили попоїсти вчасно, досхочу і часто.
Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Досі, скільки їхали, їм ще не доводилося так ночувати; хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться Імлисті гори й далеко позаду залишаться землі чесної, порядної людності, муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро було їм починати з такого бридкого, вогкого вечора. Відійшли до купки дерев обіч дороги; тут було сухіше під ногами, але вітер струшував краплі дощу з листя, і те «крап-крап» надто вже докучало. Та ще й вогонь наче хто закляв. Гноми вміють розвести вогонь майже всюди і майже з нічого, байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого не виходило, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших у цьому ділі мастаків.
Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть. Поки ловили конячку, вона опинилася в річці; поки її витягали, Філі й Кілі трохи не потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні. Звісно ж, то були переважно харчі, й на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок — ще менше.
Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:
— Он там світло!
Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, як вогнище чи смолоскипи.
Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав «ні», а хто — «так». Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.
Інші заперечували:
— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.
Перші доводили:
— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:
— І де це подівся Гандальф?
— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.
— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.
Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.
— Тепер хай вперед іде Викрадач, — сказали гноми.
— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, — сказав гобітові Торін. — Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.
І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з «гном'ячого гармидеру», — хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню, — адже то був таки вогонь, — нікого не сполошивши. І ось що він побачив.
Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод. Бони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.
— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб'є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, — казав один із тролів.
— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини, — вторував йому другий. — І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Вільяма, що саме приклався до свого жбана.
Вільям похлинувся.
— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись. — Чи ти думаєш, люди самі приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: «Дякуємо, Білле!» — за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини?
І Вільям відгризнув добрий кусень від баранячої ноги, яку саме смажив, а тоді втер губи рукавом.
Гай-гай, — либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою. Почувши все це, Більбо мав би зразу щось зробити. Треба йому було або вернутися нищечком і попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих тролів, які не від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні, для переміни, — або ж було б йому трохи попрактикуватися красти справно і блискавично. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути, — познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості пригостив би кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді можна було б сміло бенкетувати до ранку.
Більбо це знав. У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже тривожно — і так само бридко. Хотілося йому опинитися за сто миль звідтіля, і все-таки… все-таки він не міг просто так, із порожніми руками вернутися до Торіна і компанії. Тож він стояв у затінку й вагався. З усіх злодійських штук найлегшим йому здавалося перевірити кишені тролів, тому нарешті Більбо поповз до дерева, під яким сидів Вільям.
Берт і Том якраз відійшли до барила. Вільям ще раз приклався до свого жбана. І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну Вільямову кишеню. В кишені був гаманець — як на Більбо, з мішок завбільшки. «Ха! — подумав гобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно вийняв гаманця з кишені.— Оце-то початок!»
Так, це був справжній початок! Гаманці тролів — то лихо, і цей був лихом так само.
— Гей, а хто ти? — писнув гаманець, лишаючи кишеню. Вільям миттю крутнувся і схопив Більбо за карк швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом.
— А хай мене грім поб'є! — вигукнув Вільям. — Глянь, Берте, що мені попалося!
— Що ж воно таке? — спитали, підійшовши, його товариші.
— Хай я провалюсь, коли знаю! Ти хто?
— Більбо Злоткінс, Викра… гобіт, — відказав бідолаха Більбо, весь трусячись і гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили.
— Викрагобіт? — трохи сторопіло перепитали вони. Міркують тролі повільно й страшенно підозріливо ставляться до всього нового.
— Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям.
- І чи годяться викратобіти в страву? — докинув Том.
— Можеш випробувати його, — сказав Берт, хапаючи невеликий рожен.
— Та там нічого буде і в рот укинути, — заперечив Вільям, що вже добряче повечеряв. — А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки…
— А, може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг, — міркував Берт. — Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут, у лісі, ти, бридкий кролику? — І, взявши Більбо за п'яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль потрусив його.
— Так, багато, — встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати друзів. — Ні, більш нікого, жодного, — додав квапливо.
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Берт, цього разу тримаючи гобіта прямовисно за чуприну.
— Те, що кажу, — видихнув Більбо. — І ще прошу, не смажте мене, добродії! Я сам неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не повечеряєте мною.
— Ох ти ж, нещасне, — зітхнув Вільям (я вже казав, що він навечерявся по саму зав'язку та й пива чимало випив). — Ох, нещасне! Пусти його!
— Ні — хай скаже спочатку, що то значить: «багато» й «жодного», — заперечив Берт. — Я не хочу щоб мені уві сні горлянку перерізали! Ану, підсмажмо йому п'яти, поки заговорить!
— Я цього не робитиму, — сказав Вільям. — Досить того, що я його спіймав.
— Дурень ти гладкий, Вільяме, — кинув Берт, — як я вже казав цього вечора.
— А ти — мугиряка!
— А я не стерплю такого від тебе, Білле Хеггінсе, — відказав Берт і — кулаком Вільямові під око.
І зчинилася у них розкішна бійка. Коли тролі впустили Більбо на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг. А вони зчепилися, мов пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими іменами. Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і тупочучи, а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою.
Під цю хвилину накивати б нашому гобітові п'ятами! Коли ж Ті п'яти були такі нам'яті Берто-вим лапищем, та й дух Більбо ледве зводив, і голова йому обертом ішла, — тож якусь хвилину він лежав, відсапуючись, за краєм освітленого вогнищем кола. В розпалі того побоїща надійшов Балін. Звіддалік гноми зачули гамір і, почекавши якийсь час, чи не вернеться Більбо або ж чи не крикне совою, вони почали тихенько, як тільки могли, один по одному скрадатися до вогню. Як тільки Том побачив Баліна, що вийшов на світло, він аж завив, та так жахливо! Тролі просто не зносять самого вигляду гномів (несмажених). Берт із Вільямом ураз припинили бійку і водно крикнули:
— Мішок, Томе, мішок!
І перш ніж Балін, що стояв, видивляючись, де в цьому сум'ятті Більбо, дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку, на землі, — їх ще прийде більше, — запевнив Том, — або ж я дуже помиляюся. Багато й жодного — ось воно! Ніяких тобі викрагобітів, зате повно гномів. Десь отак воно і є!
— Твоя правда, — погодився Берт. — Отож краще ходімо сховаймося далі від світла.
Так вони й зробили. З мішками в руках, якими вони звичайно тягали баранину та всяке інше награбоване добро, тролі поставали в затінку. Гном за гномом виходив з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, і враз: — Шшу! — падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг. Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі, Норі й Орі вкупі, а Біфур, Бофур і Бомбур були поскидані одне на одного біля самісінького вогню.
— Щоб не були такі гарячі,— сказав Том — бо ж Біфур з Бомбуром завдали тролям мороки, билися мов несамовиті (а гноми, коли їх загнати в безвихідь, завжди б'ються до загину).
Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька. Він запідозрив лихе, і йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися: скоїлася біда. Він став віддалік у затінку й голосно спитав:
— Що це за лихо? Хто побиває моїх людей?
— Це тролі! — озвався Більбо з-за дерева. Всі забули про нього! І додав: — Вони поховалися з мішками в кущах!
— О! Невже? — вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, стрибнув уперед до вогню. Вихопивши з вогню велику гілку, що горіла з одного кінця, він тим кінцем влучив Бертові в око — Берт на мить став небоєздатний. Більбо теж старався, як міг. Він обіруч ухопив Тома за ногу (що була завтовшки як стовбур молодого дерева), та полетів перевертом у верхівки якихось кущів, коли троль тією ногою підбив Торінову гілку, аж іскри полетіли гномові в обличчя.
Том за те дістав гілкою в зуби і втратив одного переднього різця. Як же він завив! Але в цю мить Вільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком — усього зразу, з голови до п'ят. На тому битва й скінчилася. В добрячу халепу вскочили шукачі пригод! Гноми були гарненько пов'язані й запхані в мішки, а над ними троє розлючених тролів (двоє з пам'ятними опіками й синцями) сперечалися, чи засмажити бранців на невеликому вогні, чи посікти їх дрібненько та зварити, чи просто сідати на кожного по черзі, щоб зробилося з них желе; а Більбо високо в гіллі, пошарпаний і подряпаний, не смів і ворухнутися, боячись, що його почують.
Якраз тоді повернувся Гандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі саме дійшли згоди: вирішили засмажити гномів негайно, а з'їсти потім. Придумав це Берт, і, довгенько посперечавшись, решта двоє пристали на його думку.
— Не варто смажити їх зараз, це забере всю ніч, — мовив голос, як Бертові здалося, Вільямів.
— Білле, не заводь знов суперечки, — сказав він, — бо суперечка таки забере ніч.
— Хто ж сперечається? — здивувався Вільям, який подумав, що перший заговорив, передумавши, Берт.
— Ти сперечаєшся, — відказав Берт.
— Брешеш, — на те йому Вільям, і суперечка спалахнула знову. Зрештою ухвалили посікти гномів дрібненько і зварити.
Отож вони наготували великого чорного горшка й подіставали свої ножі.
— Не варто їх варити! У нас немає води, а до криниці далеко, — мовив голос. Берт із Вільямом подумали, що говорить Том.
— Замовкни! — сказали вони йому. — А то ми так нічого й не зробимо. Піди та принеси води сам, коли кажеш, що її в нас нема.
— Сам замовкни! — огризнувся Том, який подумав, що про воду заговорив Вільям. — Скажи, будь ласка, хто ще сперечається, крім тебе?
— Ти телепень, — кинув Вільям.
— Сам ти телепень! — повернув йому Том.
Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже потім їх поварити.
— На кого ж першого сідати? — спитав голос.
— Краще спершу сідати на останнього, — сказав Берт, якому Торін пошкодив око. Йому здалося, що питав Том.
— Не розмовляй сам із собою! — мовив Том. — Та якщо ти хочеш посидіти на останньому, то й сідай на нього. Котрий же він?
— Той, що в жовтих панчохах, — сказав Берт.
— Дурниці — той, що в сірих панчохах! — заперечив голос, схожий на Вільямів.
— Я добре пам'ятаю: жовті панчохи, — наполягав Берт.
— Жовті, жовті,— підтвердив Вільям.
— То чого ж ти казав: «сірі»? — спитав Берт.
— Я цього не казав. Це Том!
— Ні, я не казав! — обурився Том. — Це ти сказав!
— Двоє проти одного — тож помовч! — крикнув Берт.
— З ким ви розмовляєте? — спитав Вільям.
— Та годі вже! — разом сказали Берт і Том. — Скоро минає ніч, незабаром світанок. Берімося до діла!
— Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! — промовив голос, що скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них, — адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом.
— Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду.
І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.
Потім Гандальф порозв'язував мішки — випустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки задовольнилися.
— Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур.
— А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою, — заперечив Гандальф. — Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!
Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам'яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам'яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.
— Може, ось це знадобиться? — спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали сердитися. — Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.
І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на камінь.
— Чого ж ти досі мовчав? — загукали гноми.
Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку. А ще на стінах висіли купи одежі, замалої на тролів, — чи не знятої з нещасних жертв — і поміж усього того було й, кілька мечів різного виробу, розміру й форми.
Особливо вбирали очі два з них — своїми чудовими піхвами, руків'ями в самоцвітах.
Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для гобіта — короткий меч.
— З вигляду це добрі леза, — мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи. — Кували їх ані тролі, ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на них, ми б про них більше дізналися.
— Ходімо звідси — з цього жахливого смороду! — запропонував Філі.
Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на жару тролівського вогнища.
Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора. Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали їх — заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань — на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід.
— Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? — звернувся Торін до Гандальфа, порівнявшися з ним.
— Глянути, що там попереду, — відказав чарівник.
— Що ж привело вас назад в останню мить?
— Оглянувся назад.
— Авжеж! — вигукнув Торін. — Та чи не могли б ви ясніше висловитися?
— Я поїхав наперед, щоб розвідати нашу дорогу. Незабаром вона стане трудною і небезпечною. Також я думав, як би поповнити наші скромні припаси. Одначе я недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл.
— А де це? — втрутився Більбо.
— Не перебивай! — сказав Гандальф. — За кілька днів, якщо нам поталанить, ти опинишся там і довідаєшся все про ту долину. Як я вже казав, здибались мені двоє з Елрондового племені. Вони поспішали додому, остерігаючись тролів. Ці ельфи й розповіли мені, що трійко тролів прийшли з гір і загніздилися в лісі побіля дороги, сіючи страх і розганяючи тутешню людність, а також нападаючи на подорожніх. Я враз відчув, що мені треба вернутися. Озирнувшись назад, я розгледів вогнище вдалині й попрямував до нього. Отже, тепер ви все знаєте. Прошу, будьте обачніші надалі, а то ми ніколи й нікуди не дістанемось!
— Спасибі вам! — подякував Торін.
Розділ третій
Отак вони й вирушили: потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим травнем, на понав'ючуваних коненятах. На Злоткінсі був темно-зелений плащ і темно-зелений каптур, що їх позичив Викрадачеві Двалін. На нього вони, щоправда, булизавеликі, й гобіт мав трохи кумедний вигляд. Не уявляю, що сказав би татусь Бунго, якби побачив нині свого синочка. Більбо тільки й тішився тим, що його, безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом.
Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх Гандальф. З собою він прихопив чимало гобітових носовичків і його люльку з тютюном. Відтак усім їм помандрувалося дуже весело: цілий день, їдучи, розповідали всякі історії або співали пісень. Зупинялися, звісно, лише для того, щоб попоїсти, їли, до речі, не так часто, як би хотілося Злоткінсові, та все одно пригоди вже починали йому подобатися — не такі вони, зрештою, були й погані.
Так їм велося не один день. Чимала частина шляху наших мандрівців пролягала через рівнинний, добропорядний край, заселений добропорядною людністю: гобітами, ельфами та людьми. Дороги були добрі: проїдеш трохи — й натрапиш як не на заїзд, то на харчівню.
То тут, то там здибався їм який-небудь гном, чи лудильник, чи селянин, що заклопотано тюпав собі шляхом. Але за якийсь там час добулися вони місць, де населення розмовляло дивною мовою і співало пісень, яких Більбо зроду не чув. Заїзди траплялися тут рідко та все погані, дороги робилися дедалі гірші, а гори вдалині виростали вище й вище. На деяких вершинах здіймалися замки, і здебільше виглядали вони так, наче будовані були аж ніяк не з доброю метою. І погода, що частенько бувала така гарна, як і годиться в травні, оспіваному в казках та легендах, почала псуватися.
— Не віриться, що завтра перше червня, — бурчав Більбо, чалапаючи позад усіх по дуже багнистій дорозі. Час чаювання минув; дощ як завзявся зранку, так лив і досі; з каптура крапотіло просто в очі, плащ геть просяк водою; наморений поні спотикався на камінцях; всі супутники набурмосено мовчали.
«Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами, — думав Більбо. — Будь воно прокляте, це ремесло Викрадача і все з ним пов'язане! Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!»
Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося!
Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на гобіта ніякісінької уваги. Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на спочинок, бо стало смеркати. Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над річкою. Не відаю, що то була за річка: бурхлива та руда, переповнена дощами за кілька останніх днів, — тими потоками, що стікали в неї з недалеких пагорбів і гір.
Швидко поночіло. Вітри порозривали сірі хмари, й поміж тим летючим шматтям визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць. Тоді вони зупинились, і Торін буркнув щось про вечерю і «суху латку нанічліг».
Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм товаришить. Він тільки говорив, сміявся та їв. Але тепер його просто не було і квит!
— І треба ж — саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! — забідкалися Дорі й Норі, що, як і гобіт, любили попоїсти вчасно, досхочу і часто.
Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Досі, скільки їхали, їм ще не доводилося так ночувати; хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться Імлисті гори й далеко позаду залишаться землі чесної, порядної людності, муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро було їм починати з такого бридкого, вогкого вечора. Відійшли до купки дерев обіч дороги; тут було сухіше під ногами, але вітер струшував краплі дощу з листя, і те «крап-крап» надто вже докучало. Та ще й вогонь наче хто закляв. Гноми вміють розвести вогонь майже всюди і майже з нічого, байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого не виходило, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших у цьому ділі мастаків.
Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть. Поки ловили конячку, вона опинилася в річці; поки її витягали, Філі й Кілі трохи не потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні. Звісно ж, то були переважно харчі, й на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок — ще менше.
Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:
— Он там світло!
Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, як вогнище чи смолоскипи.
Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав «ні», а хто — «так». Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.
Інші заперечували:
— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.
Перші доводили:
— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:
— І де це подівся Гандальф?
— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.
— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.
Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.
— Тепер хай вперед іде Викрадач, — сказали гноми.
— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, — сказав гобітові Торін. — Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.
І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з «гном'ячого гармидеру», — хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню, — адже то був таки вогонь, — нікого не сполошивши. І ось що він побачив.
Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод. Бони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.
— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб'є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, — казав один із тролів.
— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини, — вторував йому другий. — І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Вільяма, що саме приклався до свого жбана.
Вільям похлинувся.
— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись. — Чи ти думаєш, люди самі приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: «Дякуємо, Білле!» — за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини?
І Вільям відгризнув добрий кусень від баранячої ноги, яку саме смажив, а тоді втер губи рукавом.
Гай-гай, — либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою. Почувши все це, Більбо мав би зразу щось зробити. Треба йому було або вернутися нищечком і попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих тролів, які не від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні, для переміни, — або ж було б йому трохи попрактикуватися красти справно і блискавично. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути, — познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості пригостив би кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді можна було б сміло бенкетувати до ранку.
Більбо це знав. У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже тривожно — і так само бридко. Хотілося йому опинитися за сто миль звідтіля, і все-таки… все-таки він не міг просто так, із порожніми руками вернутися до Торіна і компанії. Тож він стояв у затінку й вагався. З усіх злодійських штук найлегшим йому здавалося перевірити кишені тролів, тому нарешті Більбо поповз до дерева, під яким сидів Вільям.
Берт і Том якраз відійшли до барила. Вільям ще раз приклався до свого жбана. І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну Вільямову кишеню. В кишені був гаманець — як на Більбо, з мішок завбільшки. «Ха! — подумав гобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно вийняв гаманця з кишені.— Оце-то початок!»
Так, це був справжній початок! Гаманці тролів — то лихо, і цей був лихом так само.
— Гей, а хто ти? — писнув гаманець, лишаючи кишеню. Вільям миттю крутнувся і схопив Більбо за карк швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом.
— А хай мене грім поб'є! — вигукнув Вільям. — Глянь, Берте, що мені попалося!
— Що ж воно таке? — спитали, підійшовши, його товариші.
— Хай я провалюсь, коли знаю! Ти хто?
— Більбо Злоткінс, Викра… гобіт, — відказав бідолаха Більбо, весь трусячись і гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили.
— Викрагобіт? — трохи сторопіло перепитали вони. Міркують тролі повільно й страшенно підозріливо ставляться до всього нового.
— Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям.
- І чи годяться викратобіти в страву? — докинув Том.
— Можеш випробувати його, — сказав Берт, хапаючи невеликий рожен.
— Та там нічого буде і в рот укинути, — заперечив Вільям, що вже добряче повечеряв. — А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки…
— А, може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг, — міркував Берт. — Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут, у лісі, ти, бридкий кролику? — І, взявши Більбо за п'яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль потрусив його.
— Так, багато, — встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати друзів. — Ні, більш нікого, жодного, — додав квапливо.
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Берт, цього разу тримаючи гобіта прямовисно за чуприну.
— Те, що кажу, — видихнув Більбо. — І ще прошу, не смажте мене, добродії! Я сам неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не повечеряєте мною.
— Ох ти ж, нещасне, — зітхнув Вільям (я вже казав, що він навечерявся по саму зав'язку та й пива чимало випив). — Ох, нещасне! Пусти його!
— Ні — хай скаже спочатку, що то значить: «багато» й «жодного», — заперечив Берт. — Я не хочу щоб мені уві сні горлянку перерізали! Ану, підсмажмо йому п'яти, поки заговорить!
— Я цього не робитиму, — сказав Вільям. — Досить того, що я його спіймав.
— Дурень ти гладкий, Вільяме, — кинув Берт, — як я вже казав цього вечора.
— А ти — мугиряка!
— А я не стерплю такого від тебе, Білле Хеггінсе, — відказав Берт і — кулаком Вільямові під око.
І зчинилася у них розкішна бійка. Коли тролі впустили Більбо на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг. А вони зчепилися, мов пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими іменами. Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і тупочучи, а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою.
Під цю хвилину накивати б нашому гобітові п'ятами! Коли ж Ті п'яти були такі нам'яті Берто-вим лапищем, та й дух Більбо ледве зводив, і голова йому обертом ішла, — тож якусь хвилину він лежав, відсапуючись, за краєм освітленого вогнищем кола. В розпалі того побоїща надійшов Балін. Звіддалік гноми зачули гамір і, почекавши якийсь час, чи не вернеться Більбо або ж чи не крикне совою, вони почали тихенько, як тільки могли, один по одному скрадатися до вогню. Як тільки Том побачив Баліна, що вийшов на світло, він аж завив, та так жахливо! Тролі просто не зносять самого вигляду гномів (несмажених). Берт із Вільямом ураз припинили бійку і водно крикнули:
— Мішок, Томе, мішок!
І перш ніж Балін, що стояв, видивляючись, де в цьому сум'ятті Більбо, дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку, на землі, — їх ще прийде більше, — запевнив Том, — або ж я дуже помиляюся. Багато й жодного — ось воно! Ніяких тобі викрагобітів, зате повно гномів. Десь отак воно і є!
— Твоя правда, — погодився Берт. — Отож краще ходімо сховаймося далі від світла.
Так вони й зробили. З мішками в руках, якими вони звичайно тягали баранину та всяке інше награбоване добро, тролі поставали в затінку. Гном за гномом виходив з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, і враз: — Шшу! — падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг. Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі, Норі й Орі вкупі, а Біфур, Бофур і Бомбур були поскидані одне на одного біля самісінького вогню.
— Щоб не були такі гарячі,— сказав Том — бо ж Біфур з Бомбуром завдали тролям мороки, билися мов несамовиті (а гноми, коли їх загнати в безвихідь, завжди б'ються до загину).
Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька. Він запідозрив лихе, і йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися: скоїлася біда. Він став віддалік у затінку й голосно спитав:
— Що це за лихо? Хто побиває моїх людей?
— Це тролі! — озвався Більбо з-за дерева. Всі забули про нього! І додав: — Вони поховалися з мішками в кущах!
— О! Невже? — вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, стрибнув уперед до вогню. Вихопивши з вогню велику гілку, що горіла з одного кінця, він тим кінцем влучив Бертові в око — Берт на мить став небоєздатний. Більбо теж старався, як міг. Він обіруч ухопив Тома за ногу (що була завтовшки як стовбур молодого дерева), та полетів перевертом у верхівки якихось кущів, коли троль тією ногою підбив Торінову гілку, аж іскри полетіли гномові в обличчя.
Том за те дістав гілкою в зуби і втратив одного переднього різця. Як же він завив! Але в цю мить Вільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком — усього зразу, з голови до п'ят. На тому битва й скінчилася. В добрячу халепу вскочили шукачі пригод! Гноми були гарненько пов'язані й запхані в мішки, а над ними троє розлючених тролів (двоє з пам'ятними опіками й синцями) сперечалися, чи засмажити бранців на невеликому вогні, чи посікти їх дрібненько та зварити, чи просто сідати на кожного по черзі, щоб зробилося з них желе; а Більбо високо в гіллі, пошарпаний і подряпаний, не смів і ворухнутися, боячись, що його почують.
Якраз тоді повернувся Гандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі саме дійшли згоди: вирішили засмажити гномів негайно, а з'їсти потім. Придумав це Берт, і, довгенько посперечавшись, решта двоє пристали на його думку.
— Не варто смажити їх зараз, це забере всю ніч, — мовив голос, як Бертові здалося, Вільямів.
— Білле, не заводь знов суперечки, — сказав він, — бо суперечка таки забере ніч.
— Хто ж сперечається? — здивувався Вільям, який подумав, що перший заговорив, передумавши, Берт.
— Ти сперечаєшся, — відказав Берт.
— Брешеш, — на те йому Вільям, і суперечка спалахнула знову. Зрештою ухвалили посікти гномів дрібненько і зварити.
Отож вони наготували великого чорного горшка й подіставали свої ножі.
— Не варто їх варити! У нас немає води, а до криниці далеко, — мовив голос. Берт із Вільямом подумали, що говорить Том.
— Замовкни! — сказали вони йому. — А то ми так нічого й не зробимо. Піди та принеси води сам, коли кажеш, що її в нас нема.
— Сам замовкни! — огризнувся Том, який подумав, що про воду заговорив Вільям. — Скажи, будь ласка, хто ще сперечається, крім тебе?
— Ти телепень, — кинув Вільям.
— Сам ти телепень! — повернув йому Том.
Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже потім їх поварити.
— На кого ж першого сідати? — спитав голос.
— Краще спершу сідати на останнього, — сказав Берт, якому Торін пошкодив око. Йому здалося, що питав Том.
— Не розмовляй сам із собою! — мовив Том. — Та якщо ти хочеш посидіти на останньому, то й сідай на нього. Котрий же він?
— Той, що в жовтих панчохах, — сказав Берт.
— Дурниці — той, що в сірих панчохах! — заперечив голос, схожий на Вільямів.
— Я добре пам'ятаю: жовті панчохи, — наполягав Берт.
— Жовті, жовті,— підтвердив Вільям.
— То чого ж ти казав: «сірі»? — спитав Берт.
— Я цього не казав. Це Том!
— Ні, я не казав! — обурився Том. — Це ти сказав!
— Двоє проти одного — тож помовч! — крикнув Берт.
— З ким ви розмовляєте? — спитав Вільям.
— Та годі вже! — разом сказали Берт і Том. — Скоро минає ніч, незабаром світанок. Берімося до діла!
— Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! — промовив голос, що скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них, — адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом.
— Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду.
І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.
Потім Гандальф порозв'язував мішки — випустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки задовольнилися.
— Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур.
— А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою, — заперечив Гандальф. — Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!
Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам'яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам'яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.
— Може, ось це знадобиться? — спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали сердитися. — Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.
І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на камінь.
— Чого ж ти досі мовчав? — загукали гноми.
Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку. А ще на стінах висіли купи одежі, замалої на тролів, — чи не знятої з нещасних жертв — і поміж усього того було й, кілька мечів різного виробу, розміру й форми.
Особливо вбирали очі два з них — своїми чудовими піхвами, руків'ями в самоцвітах.
Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для гобіта — короткий меч.
— З вигляду це добрі леза, — мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи. — Кували їх ані тролі, ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на них, ми б про них більше дізналися.
— Ходімо звідси — з цього жахливого смороду! — запропонував Філі.
Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на жару тролівського вогнища.
Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора. Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали їх — заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань — на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід.
— Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? — звернувся Торін до Гандальфа, порівнявшися з ним.
— Глянути, що там попереду, — відказав чарівник.
— Що ж привело вас назад в останню мить?
— Оглянувся назад.
— Авжеж! — вигукнув Торін. — Та чи не могли б ви ясніше висловитися?
— Я поїхав наперед, щоб розвідати нашу дорогу. Незабаром вона стане трудною і небезпечною. Також я думав, як би поповнити наші скромні припаси. Одначе я недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл.
— А де це? — втрутився Більбо.
— Не перебивай! — сказав Гандальф. — За кілька днів, якщо нам поталанить, ти опинишся там і довідаєшся все про ту долину. Як я вже казав, здибались мені двоє з Елрондового племені. Вони поспішали додому, остерігаючись тролів. Ці ельфи й розповіли мені, що трійко тролів прийшли з гір і загніздилися в лісі побіля дороги, сіючи страх і розганяючи тутешню людність, а також нападаючи на подорожніх. Я враз відчув, що мені треба вернутися. Озирнувшись назад, я розгледів вогнище вдалині й попрямував до нього. Отже, тепер ви все знаєте. Прошу, будьте обачніші надалі, а то ми ніколи й нікуди не дістанемось!
— Спасибі вам! — подякував Торін.
Розділ третій
КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК
Того дня вони не співали пісень і не розповідали історій, дарма що вигодинилося; так було й назавтра і післязавтра. Наші мандрівники почали відчувати, що небезпека поруч і її можна сподіватися звідки завгодно. Ночували під зорями. Тепер їхнім коненятам було більше їжі, ніж досі,— вони могли пастися в буйній траві; та в мішках було небагато харчів, навіть із тим, що добули в тролів. Якось надвечір вони вбрід перейшли шумку, пінливу, всіяну камінням річку — в тому місці, де вона широко розливалася й робилася мілка. Дальній берег був крутий і слизький. Ведучи коненят за повід, вибралися нагору й побачили, що ті високі гори підступили до них зовсім близько. Здавалося, що до підніжжя найближчої гори лишився всього-на-всього легкий денний перехід. На вигляд вона була понура й страшна, хоч подекуди на брунатних її схилах грало сонце і з-за її пліч визирали сліпучо-білі сніжні вершини.
— Це Самітна гора? — спитав Більбо урочистим тоном, дивлячись на неї круглими від зачудування очима. Чогось такого великого він ще зроду не бачив.
— Це Самітна гора? — спитав Більбо урочистим тоном, дивлячись на неї круглими від зачудування очима. Чогось такого великого він ще зроду не бачив.