Страница:
Рукотворна ікона в дереві промовляла до всіх сущих, проймаючи до найглибших сокровень душі. Мимоволі перед хатою скликаний цим випроміненням Христової жертви люд прикляк на коліна і почав молитися. Відтак печаль людська найсумнішої на планеті п’ятниці вибухнула симфонією всесвітнього розпачу.
Кедрівський живописець назвав свій образ, як голосила душа його односельців, «Страждальна мати». Напевно, він не знав достеменно з історії світового іконопису, бо ніколи не був у соборі Святого Петра в Римі, що там знаходиться точно такий самий образ уславленої у віках скульптури «Пієта». Створив її у 24-річному віці знаменитий Мікеланджело, після чого навіки ввійшов в історію світового мистецтва як геніальний художник.
Кедрівський самородок, слава якого сягала не далі його села, не знав, що ця рання робота одного з найвидатніших майстрів образотворчого мистецтва визнана найгеніальнішим твором в історії світової скульптури усіх часів і народів.
Очевидно, йому, Бальтазарові, було байдуже до золотих лаврів Мікеланджело. Але він плакав від щастя, споглядаючи, як його благословенне одкровення в дереві воскрешає пригнічені душі рідного йому люду і розкриває навстіж їхні зболені серця, немов вранішнє проміння крокуючого ввись сонця розкриває до світла і тепла вмиті росою квіти на вбогому селянському обійсті.
Влада не стала чекати Великодня. Наступного дня Бальтазара викликали до сільради, і районний начальник у райтках і з «Паміром» у зубах люто процідив крізь ці зуби:
– Слышь, ты! Убери это немедленно. Иначе загремишь, сам знаешь куда.
– Куди?
– В Сибирь! Богомаз ты доморощенный.
– У Сибір так у Сибір. Це ж ваша безбожна Росія. Там таких, як я, треба. Буду там ікони ставити. Може, навернетеся.
– Он еще пасть раскрывает. Убери, тебе сказано!
– Не приберу. Тільки через мій труп.
– Что ты сказал? Бандеровская сволочь! Мы снесем эту болванку деревянную вместе с твоим домом и всем твоим отродьем.
– Попробуй.
Марія неохоче відпускала Андрійка на колгоспний тік. Машинерія там пощади не знає, а то ж діти. Підгортати зерно під сушильню, що гребе електролопатами збіжжя докупи, – проста робота. Але не для юних нащадків Шевченкових кріпаків.
Відтоді, як та клята автолопата підгорнула в Маріївцях за руку дитину і втягнула під прес, похрупавши кісточки, немовби галузки, брати молодших школярів до роботи при машинах заборонили. Батькам безрукого інваліда виписали в колгоспі три мішки комбікорму за завдані збитки, вчителеві винесли догану, та на тім і обійшлося. Бо як без дармової дитячої праці? Заборону вже наступного літа скасували. Бо в Міносвіти СРСР діяла інструкція, яка поширювалася на весь Союз. І ніяка відрубана рука в якійсь там Галіцманії не могла збити з програми процес трудового виховання. Кожен дітвак мав за літо відробити 30 трудоднів. Інакше його не переводили у старший клас. Оцінки з математики чи то хімії значення не мали.
Тримання дітей у тенетах дармової трудової повинності називалося триманням у таборі. Точно так, як називалися гітлерівські концентраційні табори в Бухенвальді й Дахау чи сталінські в Норильську й Тобольську. Табір – він і в школі табір, і несть їм числа. Такі собі сотні тисяч маленьких гулагів для молодшого та середнього шкільного віку. Найперше в дитинстві юний мешканець Країни Рад мав сформуватися, як раб системи – слухняний і безвідмовний, а вже потім той раб міг стати мудрим, середнім чи геть дурним. Усі сорти людського матеріалу підходили режимові. З одних згодом виходили академіки, з інших – середня керівна ланка, а вже внизу піраміди – багатомільйонний гегемон, якому все втовкмачили з точністю до навпаки – його рабське становище означало не що інше, як те, що він є носієм влади. Держава ж пролетарська, а партія – робітнича і ще трохи селянська з мінімальним прошарком інтелігенції. Тому кожен, хто народився в цій комуністичній колбі, мав пройти курс молодого кріпака. «Як гарт увалася сталь» – так називався роман комсомольського ватажка, який втратив здоров’я на комунарській вузькоколійці і, будучи нерухомим і прикутим до ліжка, написав цей катехізис червоного кріпака.
Якби не рабське виховання, якби він зростав не в державі Леніна, а на батьківщині Маркса, у Німеччині, чи на батьківщині Енгельса, в Англії, він би мав виявити елементарний інстинкт самозбереження і вимагав би компенсації він режиму, що позбавив його здоров’я. Так було б у будь-якому, бодай мінімально гуманізованому, соціальному середовищі. Лише не в більшовицькому, де формування моралі раба передбачало подяку за позбавлення себе цього здоров’я. І гордість, що ти віддав усього себе режимові.
Хто знає, чи пускалася Марія в такі аналітичні роздуми, однак сина до трудового «лагеря» на літо не пускала. Формально чіплялася за трагедію з безруким корчагінцем із сусіднього села. Має ж вона право дбати про власну дитину і не пускати її під ніж. Хоча б сам Хрущов із Мікояном прибули до Кедрівки і спонукали її до цього злочину. І коли вона гнала з подвір’я директора школи з такими прокльонами на голову самих членів політбюро, педагог знав, що вона говорить правду.
У селі всім було відомо – Марія нікого, окрім Бога, не боїться. Вона була єдиною в районі, а може, й більше, хто не пішов до колгоспу. Єдина. Жила на пенсію чоловіка-інваліда, котрого в 44-му загнали до Червоної армії, з якої назад привезли за чотири місяці. На носилках занесли до хати вмирати. А він не вмер. Щоранку перемотував собі сам рану, з якої стирчав осколок. І якась незбагненна сила тримала в локалізації цю кровоточину. Дивовижним чином інфекція не поширювалася, а тканина довкруж металу навіть затягалася. Бо за рік він, правда, при палиці, почав ходити подвір’ям – курей годувати, а відтак і дрова рубати. Руки ж цілі та й міцні нівроку.
Якби вона пішла до колгоспу, жити було б легше. Він пару разів нагадував їй про це. Не дорікав, а так – констатував. І не тільки копійчина навіть за вошиві трудодні не завадила б – було б право на присадибну ділянку не лише коло хати, а й у полі. Земля – це харч, без якого людина не проживе. Але вона мовчки сприймала ці докори. Від усіх, хто час від часу пробував напоумити її. Минали роки один за одним. Надія на те, що другі москалі пробудуть тут не довше, ніж перші, розтанула, як роса на сонці. Бо вже в кільканадцятеро довше сиділи вони тут, у цій крайній західній від Москви колонії. Її неможливо було напоумити, бо це означало змиритися. А вона заприсяглася перед собою – із владою, що не визнає Бога, немає й не може бути в неї миру. Доки вони не впокоряться Всевишньому, вона не впокориться їм.
Перший її бунт просто приголомшив село. Десь лише по війні приїхали енкаведисти робити облаву на бандерівців. Над вечір розбрелися, як водиться, по хатах і звеліли ґаздиням готували їм вечерю.
До Крап’яків прийшов сам командир Афанасьєв. Марія наварила повний казан бараболі, а прибульці мали завше при собі флягу зі сталінськими ста грамами. Коли, розпашілі від теплої хати і гарячої сивухи, пустилися в балачку про «преимущества социалистического строя», Афанасьєв за всю свою кількарічну службу взявся повторювати одне й те ж. Запитав, як усюди це робив раніше, хазяйку, що саме витягала квашені огірки з глибокої бутлі:
– Вот ты, я вижу, интересная женщина. Не простая, – перевів він враз розмову про сорти картоплі і види ґрунтів на політику. – Мы же с вами братья и сестры, русские и украинцы. С Гитлером мы воевали четыре года и победили, а с вами воюем уже восьмой год, а победы пока не видно. Почему вы так упрямо нас ненавидите?
У районі вже знали звичку цього капітана, який спочатку вихвалявся форсуванням Вісли й Одера, а потім брався за промивання мізків упертим бандерівцям. І коли під п’яну руку саратовського вовкодава потрапляли якісь нерозсудливі балакуни, які піддавалися щирості його сп’янілих теревенів і радили москалям забиратися додому й дати їм спокій, товариш капітан полюбляв здіймати стрілянину. Домочадці ховалися під стіл від сліпих куль рвучкого визволителя. Поки що обходилося без жертв, але кілька рикошетів таки поранили безневинних ґаздинь, які не встигали плигнути під припічок у ході енкаведешних уроків політичного всеобучу.
Настала черга складати іспит на лояльність і Крап’якам, до яких занесло непрошеного гостя.
– Ви, пане Афанасьєв, чоловік воєнний, але культурний. Якщо ви хочете знати, що зробити, аби всі повстанці повернулися з лісу, то я вам скажу, що на те треба. То є дуже легка справа.
– Неужели все вернутся и нам не надо сейчас шастать по лесам? Ведь я знаю, что половина моих ребят к утру не вернется из этого леса. Да и к вам в клуб опять привезем целый грузовик трупов ваших бандитов для опознания. А ты говоришь, что эту войну можно остановить? Если скажешь как, как это сделать, я тебя завтра представлю к званию Героя Советского Союза.
– Справа є легка, бо влада ваша є добра. Я би сама була за таку владу, – Марія почала здалеку свій маневр.
– Иди скажи это твоим бандеровцам! – зареготався Афанасьєв. – Да за такие слова они бы тебя повесили на твоем же этом столбе посреди хаты.
– Я вам кажу, що коли влада народна, то є добре, – стояла на своєму Крап’ячка. – Я от кравчиня. І коли роблю примірку, потім поправляю там, де вшила зле. Так і ваша влада. Її треба трохи поправити. Як би вам сказати – у двох місцях змінити той шов, за яким вона зшита.
– Только два шва кривых заметила портниха. Молодец! – наче в безневинну, але смертельно небезпечну дискусію втягнувся енкаведист. – Выкладывай побыстрей. Сейчас же телетайпую на Лубянку.
– Зробіть дві справи в нашім селі й по всій Україні, – із трепетом у голосі, але з металом у словах промовила вона. – Віддайте людям землю і відкрийте церкви.
Її нагородили за Польщі безкоштовним навчанням у гімназії. Але батько не пустив: за науку не треба платити – то ще півдобра, але утримувати дівку там, у місті, – то не малий кошт. А де його взяти, коли в хаті ще таких сім голодних ротів?
Вона зі своїми чотирма класами вміла читати й писати, але не мала де й коли прочитати Іммануїла Канта про два найграндіозніших дива людської сутності – зоряне небо над нами і совість, Божий голос, усередині нас. Той голос ніколи не змовкав у ній і провадив її по землі, яку вона обертала своїми босими ногами, а небо звисало запитально над головою, примушуючи схилятися у вічній задумі цього вічного мандрівника на ймення земний чоловік, який бродить у пошуку вселенської сутності міріадами галактик. Випростуючись у своїй незбагненній величі між небом і землею, людина прагне возз’єднувати собою ці двоєдині полюси, між якими пролягає її величальне покликання. І витягнути, яко струну всесвітньої гармонії, на весь вселенський зріст її може єдина сила, що мно житься безупинно, – віра. Віра в те, що ти лише богоподібний атом всесвітнього космосу. Усвідом себе цим атомом віри – і ти осягнеш велич цього космосу.
Для неї ця іпостась – вірити, що є Бог, який усюди є й усім управляє, – стала рівнозначною іпостасі життя, якого немає там, де немає віри. Як дихати дано людині, так само їй дано вірити. Тому її нестерпно гнітили мутанти духу, яким бракувало повітря віри, а надто ті, які позбавляли себе озону.
Про підмосковську велику Україну вона знала змалку. Там ті, що розмовляють так само, як і ми, розвалюють церкви. Якась страшна, пекельна бувальщина, не ближча, ніж із чужої галактики. Здавалося, що відстань до них не може бути меншою, за мільйони сонячних літ, і ця духовна віддаленість рівнозначна географічній, просторовій. Вони, ті, із диких жахітливих книжок, ніколи не прийдуть сюди. Бо вони дуже далеко, бо ніщо не може бути так далеко одне від одного, як віра і невіра. А от вони прийшли. Однорогі чорти на броньованих гусеницях повиповзали із геєни вогненної просто на гостинець сільської округи. Будьонівці. За городами нашого села. Вони справді говорили по-нашому, але полізли до церкви, не знімаючи рогатих картузів, голосно ґелґочучи, як динозаври: «А Бога-то нєт!»
Коли вони таки повісили замок на церковні двері, вона опинилася у стані божевілля. Сумнівне за своєю всюдисущою гріховністю життя втратило сенс ураз і вщент. Ночами їй снилося, як небо падає на землю і вся ця мудра, Богом виплекана хата сиплеться й валиться. Усе в одну мить полетіло шкереберть. Кінець світу. Так, настав час. Тоді їй уперше здалося, що земля захиталася, як би пояснили вчені мужі, задрижала, сповзаючи зі своєї осі. Вона марила від шоку перевернутого світу, але вчені до неї й після неї саме так пояснюють імовірність кінця – сходження планети Земля з осі. Науково обґрунтоване завершення життя на Землі.
Оракули кажуть, що це має статися у 2012-му, коли вже напевно її тут не буде, але тоді, у 1939-му, вона пережила оте сповзання з орбіти, коли зі стану всесвітньої рівноваги планету вивів замок, повішений більшовиком на вході до храму, під омофором якого її хрестили.
Тепер вона сказала просто в очі цьому титулованому антихристові, у якого від її слів гарячий бульбан застряг у горлі. Він оскаженіло заревів чи то від опіків у горлі, чи то від опіків у тій його порожнині, у якій у богоподібної істоти має міститися душа.
– Отдать вам все? – скочив він з місця, на льоту хапаючись за кобуру. – Вернуть вам Бога? Отдать вам землю?
Хвороблива гримаса скривила йому вилицю. Афанасьєв пішов у напрямі цього прозорого, майже бездуховного жіночого тільця, яке пломенилося сліпучим сяйвом й освітило понурі під нічним каганцем ці ясла Христового духа.
– А ху-ху не хо-хо! – загарчав він на всю хату нелюдським голосом, показуючи відомий національний жест, універсальний на всі випадки російського норову.
Він враз опустився на лавку, неначе спустив дух, якого в атеїстів, на їхнє глибоке переконання, немає. А далі вже якось благально й винувато:
– А что останется, если все отдать? – розвів він безпорадно руками. – А ничего не останется. Тогда это будет уже не наша власть. Тогда это уже будет власть ваша. И вашего Бога.
Хитаючись чи то від літри, яку він видудлив самотужки, чи то від пережитого потрясіння, до якого його довела ця галицька селянка, він почвалав до порога. У дверях розвернувся і помахав їй грізно пальцем.
Бальтазари з Харкавими жили межа в межу. І треба ж було поселити отак поруч, як би сказали вчені мужі, антиподів. Але таке життя – праведні люди мусять жити в одному стаді з приборканими бісами. Якби їх розселити по різних планетах! Але ні, вони пліч-о-пліч приречені бути разом, і в цьому – найбільша вада того незбагненного феномена, що зветься життям людським на Землі. Богоподібні і звіроподібні, ще й в одній кошарі – від цього нонсенсу всі трагедії.
Паші ніколи не подобалося це сусідство. Марія Бальтазарова неначе провокувала його. Знала, що він робить у райкомі. А віталася, як з усіма все життя: «Слава Ісусу Христу». У селі не привітатися так – це НП, яка миттєво облітала всі хати й була гнана вселюдським осудом. Тому як інакше – сусідський хлопчина. Виріс же на очах.
Одного разу Паша не втримався:
– Знаєте що, пані Маріє. Ви мені так більше не кажіть. Я маю таку роботу, з якої мене виженуть на другий день, якщо я вам відповім «навіки слава». То є раз. А по-друге, щоб ви знали мою думку. Слава – то вже не навіки. Слава скінчилася. Ви темна сільська баба. Але ви що, не видите, що в ці біблійні побрехеньки вже ніхто не вірить? Так що слава скінчилася. Бувайте здорові і ніколи мені того не кажіть.
Як не дивно, Марія відреагувала спокійно. Бо вже добре знала, з яким дияволом має справу:
– То я тобі буду казати «слава Леніну чи Сталіну». Хто у вас головний?
– Ви так не жартуйте. Добре, що ніхто не чує. Ви ліпше, як мене видите на дорозі, йдіть собі у другий бік. Бо ми з вами справді розійшлися. Виросли поряд, а пішли в різні боки.
І тепер цей прибацаний Бальтазар поставив у городі той образ. Паша ламає хрести по всьому районі. А тут виросло опудало просто перед батьківськими очима. Його аж затіпало, коли він якось заскочив до батька і побачив, як біліє під дубом скульптура. Його так розпинало від злості, що він вирішив не відкладати на завтра. «Візьму шофера райкомівського. Потягнемо на буксир, у багажник, і туди – на хрестовий цвинтар».
Як стемніло, заїхали машиною на подвір’я Харкавих. Паші здалося, що якось уповільнився час чи ті Бальтазари спати не лягають. Ледь видно, але в хаті не гаснув каганець далеко за північ. Маріїна вечірня молитва тривала довго. Розпочиналася на схилі одного дня і переходила в день грядущий. Так виробився в селянки ритуал – проводжати прожитий день і зустрічати той, що настає, у подяці Богові. За ці дари найдорогоцінніші – за дні життя. Якщо той, що вчора, минув, а той, що сьогодні, настав, значить, життя триває. І як за це не подякувати Творцеві!
Коли згасло врешті горішнє вікно й у селі замовк уже останній собака на нічній їхній тваринній перекличці,
Паша виліз зі сховку. Із райкомівським водієм Ванею вони взяли добрячий трос від лісовоза.
– Давай, іди обв’яжи. Але добре, аби не зірвалося. Треба з першого разу звалити.
Ваня пішов у город навпочіпки. І заверещав, як кричить свиня, коли ніж потрапляє їй не просто в серце. Паша підбіг і побачив, як Ваня лежить горілиць. Його трусило. Невже хворий на малярію? І тут Паша побачив ледь помітний дріт навколо скульптури і все зрозумів. Бальтазар пустив по своєму образу електрику. Скульптура була під струмом, який і гепнув нещасного райкомівця.
Паша – не з лякливих. Не такі кари Божі він бачив. Ухопив Ваню за ноги і щосили смикнув. Відірвав від дроту, що спопелив йому руку.
Посадив у машину і пошпарив до лікарні. Він знав, що робити, коли б’є струмом. Усе-таки технікум електрифікації сільського господарства закінчив.
Лікарі Ваню врятували. Казали – добре, що швидко привіз. Він полежав два тижні і вийшов на роботу. Наче нічого не трапилося. Тільки коли завважував у дворі райкому інструктора Харкавого, ховався за машину. А досягнення тієї самої електрифікації Пашу не зупинило. Електрифікація мінус хрести – ось, товаришу Ленін, нова формула комунізму.
Паша не раз замислювався скептично про цю незбагненну мудрість вождя. Комунізм – це електрифікація плюс радянська влада. А чому не газифікація? Чи не менш важлива меліорація та іригація? І де серед доданків роль партії, якщо це така вичерпна сума – аж сам комунізм? Паша полюбляв отак критично поміркувати про життєдайну глибину марксизму-ленінізму. Але тільки поміркувати. І від нічого робити.
Власне, так і було, коли він наступної ночі знову пішов на полювання до сусідського городу. Тепер його, випускника технікуму стаціонарно та інституту заочно, не обдуриш. Спочатку він акуратно перерізав дріт і почав ховати його кінці у траві – хай би зранку, коли почне той Рубльов шукати свою скульптуру, наступив. Ото його й смальне. Щоб знав, як на людей струм запускати.
І щойно Паша нагнувся, як відчув, що на його спину звалився непомірний тягар. Неначе прибило до землі. Він пробував підвестися, але куди там. Бракувало сил, щоб протистояти. А захисник не гавкав – лише гарчав, що мороз таки побіг по шкірі. У пітьмі блиснули очі. У собак вони так блищать уночі, що лише від цього можна у штани наробити.
То був Бальтазарів ротвейлер, який так і називався – Чорний. Наймудріший, найблагородніший і найсильніший із собак. Він стояв над завмерлим від страху чортом із райкому і дивився йому просто в очі. Наукою доведено, що такого проникливого і грізного в момент боротьби погляду не має жодна тварина. Погляду цієї породи досить, щоб паралізувати волю будь-якої живої істоти. Одного лише погляду.
Але Чорний не став убивати вже паралізованого від страху Пашу, хоча паща цієї тварини силою 12 атмосфер могла одним захватом перегризти горло такій нікчемі, як ця ница двонога, людиноподібна звірина. Цього бойового й вірного друга людини можна безпечно випускати проти тигра, а тут отаке гидке бидло валялося під ногами і смерділо холодним потом впереміш із гарячою сечею. Ротвейлер лише ляснув його зі всього розмаху по морді лапою. З очей посипалися іскри. За мить до, здавалося, неминучої кончини Чорний чомусь прийняв рішення про пощаду. Може, спрацювало те, що, живучи в селі, серед людей та з людьми, цей мудрий і благородний звір ще ніколи нікого не вкусив. За вдачею та вихованням він був добрим. Може, аж занадто, щоб із такою м’якою вдачею жити серед таких злих тварин, як люди.
Коли Паша вийшов з нокаута й отямився, Чорного над ним уже не було. Сліди від його ляпаса засохли чорною кров’ю. Мокрі штани Паша навіть не став прати. Від них нестерпно смерділо. Просто викинув у канаву. А от довгий і глибокий шрам на правій щоці лишився.
Андрійко на колгоспний тік просто втік. Аби мама не знала. Парторг пообіцяв їхньому фізруку, що за місяць роботи біля молотарки колгосп подарує школярам футбольний м’яч. Справжній, шкіряний. Втриматися від такої спокуси капітан кедрівської «Скали» не міг.
Уже перед заходом сонця дітваків, як снопів, вантажили в кузов газона. На польових вибоїнах їх трясло поміж чотирма дошками, як ті м’ячики, але мрія була сильнішою за цю просто смертельну наругу.
Це в номенклатурних салонах «папочки» з переляку повмирали б, якби побачили, як їхнє чадо товчеться в засмоленому дерев’яному кориті лісовоза. А тут планка батьківської безпеки практично з перших літ життя опускалася до плінтуса. Справжній мужчина – це дитина, яка випадково вижила. І виживання це знову мусило повторюватися щодня у сповненому небезпек і позбавленому турбот дитинстві колгоспних кріпаків.
Для Андрійка ця їзда з току додому була першим у житті випробуванням, коли, чіпляючись пальчиками аж до крові за шершаві дошки кузова, він неначе тримався за береги самого життя, з яких його могла викинути ця з юних літ густо всіяна вибоїнами дорога. Власне, бездоріжжя, бо яка в полі, та ще й передгірському, дорога? І таким бездоріжжям попереду було життя кожного з цих кількарічних колгоспних бранців, бо вибратися з цього табору громадянської смерті, табору без прав і свобод, відсутність яких підтверджувала відсутність права на паспорт громадянина, міг лише живучий, як вуж. І найперше він мав вижити на отих кількох кілометрах їзди в колгоспній вантажівці, якою возили худобу.
Він примостився в кутку біля кабіни, спираючись на дві дошки. Але раптом його інстинктивну думку – як би втриматися тут до кінця і не полетіти на черговій ямі у протилежний кінець кузова – перебила балачка з самої кабіни, у якій поруч із водієм сидів товариш із району.
– Ти пройшов добру школу, – розмахував він руками під носом похнюпленого водія. – Тому тебе зарахували до команди для проведення операції особливого значення. Зустрічаємося завтра на тому ж місці. До інших сіл їхати не треба. Попрацюємо на славу в рідному колгоспі.
– Але в нас уже хрестів нема, – зі знанням справи вигукував Діма, відбиваючись від вимпела «победителя соцсоревнования», що висів над головою і в унісон із хитанням машини майорів йому перед очима, затуляючи раз по раз дорогу.
– Отут ти, товаришу, помиляєшся! – крикнув районний начальник. – Ми з тобою переламали всі хрести, що на Землі. А той, що на небі? – підніс Паша палець і ткнув ним у засмальцьований верхняк кабіни.
– Де на небі? – затряс руками Діма, випустивши з переляку кермо.
– А на церкві, матолку, – пхнув його в бік наставник. – А чим той хрест ліпший, ніж ті, що були на землі?
Не дочекавшись відповіді від шокованого шофера, він добивав його з притаманною йому норовливістю:
– Лише тому, що він високо, що до нього дістатися важко? А ми дістанемося. Нет таких рубежей, которые бы не покорили большевики!
Андрієві враз його маленький світ у цьому буревійному кориті здався неймовірно мініатюрним. Ще мить тому його охопив уперше в житті жах, яким може бути жах за життя в 17-річному віці. Він зі всією прозорливістю дорослої розсудливості заглядав за борт і усвідомлював, що будь-якої секунди може вилетіти звідси, як м’ячик. Стрімголов униз на ходу цієї фронтової колимаги. І міцність пальців, якими він, як зубами, тримався за життя, може не витримати. Вибити його звідси могло мимоволі почуте, у яке він не міг не вірити, бо все відбувалося за його невидимої присутності – його не бачили співрозмовники в кабіні, але він звисав над ними одразу поруч і позаду відчиненого вікна дверей.
Він ще не знав, що ця його присутність, започаткована на пшеничному лані посеред спекотного літа, протягнеться на довгі літа. Але імпульс, який стрепенув його, стократ сильніший за будь-яку, навіть найглибшу, вибоїну, він неначе проніс перед очима ці літа, як сплутані кадри довжелезної стрічки, якій належиться здійнятися так високо, до підніжжя мало не самої вічності.
Може, усю тисячу християнських літ Кедрівка возносила до небес цю пісенну скорботу, але, напевно, ще ніколи в ній не було стільки болю, розділеного з Ісусом. Кожна селянська мати, що також умивалася сльозами перед образом, неначе зливалася всім своїм єством із Божою Матір’ю. Бо та тяженька година комуністичного диявольства чорною хмарою зависала над християнською Україною, і здавалося, Страсна п’ятниця, що прийшла сюди у 1944-му, терзає безнастанно з тієї чорної миті карпатських спадкоємців Дніпрової купелі.
Страждальна мати під Хрестом стояла.
Стала ридати, в сльозах промовляти:
– Ой, сину, сину, за яку провину
Переносиш нині тяженьку годину на хресті?
Кедрівський живописець назвав свій образ, як голосила душа його односельців, «Страждальна мати». Напевно, він не знав достеменно з історії світового іконопису, бо ніколи не був у соборі Святого Петра в Римі, що там знаходиться точно такий самий образ уславленої у віках скульптури «Пієта». Створив її у 24-річному віці знаменитий Мікеланджело, після чого навіки ввійшов в історію світового мистецтва як геніальний художник.
Кедрівський самородок, слава якого сягала не далі його села, не знав, що ця рання робота одного з найвидатніших майстрів образотворчого мистецтва визнана найгеніальнішим твором в історії світової скульптури усіх часів і народів.
Очевидно, йому, Бальтазарові, було байдуже до золотих лаврів Мікеланджело. Але він плакав від щастя, споглядаючи, як його благословенне одкровення в дереві воскрешає пригнічені душі рідного йому люду і розкриває навстіж їхні зболені серця, немов вранішнє проміння крокуючого ввись сонця розкриває до світла і тепла вмиті росою квіти на вбогому селянському обійсті.
Влада не стала чекати Великодня. Наступного дня Бальтазара викликали до сільради, і районний начальник у райтках і з «Паміром» у зубах люто процідив крізь ці зуби:
– Слышь, ты! Убери это немедленно. Иначе загремишь, сам знаешь куда.
– Куди?
– В Сибирь! Богомаз ты доморощенный.
– У Сибір так у Сибір. Це ж ваша безбожна Росія. Там таких, як я, треба. Буду там ікони ставити. Може, навернетеся.
– Он еще пасть раскрывает. Убери, тебе сказано!
– Не приберу. Тільки через мій труп.
– Что ты сказал? Бандеровская сволочь! Мы снесем эту болванку деревянную вместе с твоим домом и всем твоим отродьем.
– Попробуй.
Марія неохоче відпускала Андрійка на колгоспний тік. Машинерія там пощади не знає, а то ж діти. Підгортати зерно під сушильню, що гребе електролопатами збіжжя докупи, – проста робота. Але не для юних нащадків Шевченкових кріпаків.
Відтоді, як та клята автолопата підгорнула в Маріївцях за руку дитину і втягнула під прес, похрупавши кісточки, немовби галузки, брати молодших школярів до роботи при машинах заборонили. Батькам безрукого інваліда виписали в колгоспі три мішки комбікорму за завдані збитки, вчителеві винесли догану, та на тім і обійшлося. Бо як без дармової дитячої праці? Заборону вже наступного літа скасували. Бо в Міносвіти СРСР діяла інструкція, яка поширювалася на весь Союз. І ніяка відрубана рука в якійсь там Галіцманії не могла збити з програми процес трудового виховання. Кожен дітвак мав за літо відробити 30 трудоднів. Інакше його не переводили у старший клас. Оцінки з математики чи то хімії значення не мали.
Тримання дітей у тенетах дармової трудової повинності називалося триманням у таборі. Точно так, як називалися гітлерівські концентраційні табори в Бухенвальді й Дахау чи сталінські в Норильську й Тобольську. Табір – він і в школі табір, і несть їм числа. Такі собі сотні тисяч маленьких гулагів для молодшого та середнього шкільного віку. Найперше в дитинстві юний мешканець Країни Рад мав сформуватися, як раб системи – слухняний і безвідмовний, а вже потім той раб міг стати мудрим, середнім чи геть дурним. Усі сорти людського матеріалу підходили режимові. З одних згодом виходили академіки, з інших – середня керівна ланка, а вже внизу піраміди – багатомільйонний гегемон, якому все втовкмачили з точністю до навпаки – його рабське становище означало не що інше, як те, що він є носієм влади. Держава ж пролетарська, а партія – робітнича і ще трохи селянська з мінімальним прошарком інтелігенції. Тому кожен, хто народився в цій комуністичній колбі, мав пройти курс молодого кріпака. «Як гарт увалася сталь» – так називався роман комсомольського ватажка, який втратив здоров’я на комунарській вузькоколійці і, будучи нерухомим і прикутим до ліжка, написав цей катехізис червоного кріпака.
Якби не рабське виховання, якби він зростав не в державі Леніна, а на батьківщині Маркса, у Німеччині, чи на батьківщині Енгельса, в Англії, він би мав виявити елементарний інстинкт самозбереження і вимагав би компенсації він режиму, що позбавив його здоров’я. Так було б у будь-якому, бодай мінімально гуманізованому, соціальному середовищі. Лише не в більшовицькому, де формування моралі раба передбачало подяку за позбавлення себе цього здоров’я. І гордість, що ти віддав усього себе режимові.
Хто знає, чи пускалася Марія в такі аналітичні роздуми, однак сина до трудового «лагеря» на літо не пускала. Формально чіплялася за трагедію з безруким корчагінцем із сусіднього села. Має ж вона право дбати про власну дитину і не пускати її під ніж. Хоча б сам Хрущов із Мікояном прибули до Кедрівки і спонукали її до цього злочину. І коли вона гнала з подвір’я директора школи з такими прокльонами на голову самих членів політбюро, педагог знав, що вона говорить правду.
У селі всім було відомо – Марія нікого, окрім Бога, не боїться. Вона була єдиною в районі, а може, й більше, хто не пішов до колгоспу. Єдина. Жила на пенсію чоловіка-інваліда, котрого в 44-му загнали до Червоної армії, з якої назад привезли за чотири місяці. На носилках занесли до хати вмирати. А він не вмер. Щоранку перемотував собі сам рану, з якої стирчав осколок. І якась незбагненна сила тримала в локалізації цю кровоточину. Дивовижним чином інфекція не поширювалася, а тканина довкруж металу навіть затягалася. Бо за рік він, правда, при палиці, почав ходити подвір’ям – курей годувати, а відтак і дрова рубати. Руки ж цілі та й міцні нівроку.
Якби вона пішла до колгоспу, жити було б легше. Він пару разів нагадував їй про це. Не дорікав, а так – констатував. І не тільки копійчина навіть за вошиві трудодні не завадила б – було б право на присадибну ділянку не лише коло хати, а й у полі. Земля – це харч, без якого людина не проживе. Але вона мовчки сприймала ці докори. Від усіх, хто час від часу пробував напоумити її. Минали роки один за одним. Надія на те, що другі москалі пробудуть тут не довше, ніж перші, розтанула, як роса на сонці. Бо вже в кільканадцятеро довше сиділи вони тут, у цій крайній західній від Москви колонії. Її неможливо було напоумити, бо це означало змиритися. А вона заприсяглася перед собою – із владою, що не визнає Бога, немає й не може бути в неї миру. Доки вони не впокоряться Всевишньому, вона не впокориться їм.
Перший її бунт просто приголомшив село. Десь лише по війні приїхали енкаведисти робити облаву на бандерівців. Над вечір розбрелися, як водиться, по хатах і звеліли ґаздиням готували їм вечерю.
До Крап’яків прийшов сам командир Афанасьєв. Марія наварила повний казан бараболі, а прибульці мали завше при собі флягу зі сталінськими ста грамами. Коли, розпашілі від теплої хати і гарячої сивухи, пустилися в балачку про «преимущества социалистического строя», Афанасьєв за всю свою кількарічну службу взявся повторювати одне й те ж. Запитав, як усюди це робив раніше, хазяйку, що саме витягала квашені огірки з глибокої бутлі:
– Вот ты, я вижу, интересная женщина. Не простая, – перевів він враз розмову про сорти картоплі і види ґрунтів на політику. – Мы же с вами братья и сестры, русские и украинцы. С Гитлером мы воевали четыре года и победили, а с вами воюем уже восьмой год, а победы пока не видно. Почему вы так упрямо нас ненавидите?
У районі вже знали звичку цього капітана, який спочатку вихвалявся форсуванням Вісли й Одера, а потім брався за промивання мізків упертим бандерівцям. І коли під п’яну руку саратовського вовкодава потрапляли якісь нерозсудливі балакуни, які піддавалися щирості його сп’янілих теревенів і радили москалям забиратися додому й дати їм спокій, товариш капітан полюбляв здіймати стрілянину. Домочадці ховалися під стіл від сліпих куль рвучкого визволителя. Поки що обходилося без жертв, але кілька рикошетів таки поранили безневинних ґаздинь, які не встигали плигнути під припічок у ході енкаведешних уроків політичного всеобучу.
Настала черга складати іспит на лояльність і Крап’якам, до яких занесло непрошеного гостя.
– Ви, пане Афанасьєв, чоловік воєнний, але культурний. Якщо ви хочете знати, що зробити, аби всі повстанці повернулися з лісу, то я вам скажу, що на те треба. То є дуже легка справа.
– Неужели все вернутся и нам не надо сейчас шастать по лесам? Ведь я знаю, что половина моих ребят к утру не вернется из этого леса. Да и к вам в клуб опять привезем целый грузовик трупов ваших бандитов для опознания. А ты говоришь, что эту войну можно остановить? Если скажешь как, как это сделать, я тебя завтра представлю к званию Героя Советского Союза.
– Справа є легка, бо влада ваша є добра. Я би сама була за таку владу, – Марія почала здалеку свій маневр.
– Иди скажи это твоим бандеровцам! – зареготався Афанасьєв. – Да за такие слова они бы тебя повесили на твоем же этом столбе посреди хаты.
– Я вам кажу, що коли влада народна, то є добре, – стояла на своєму Крап’ячка. – Я от кравчиня. І коли роблю примірку, потім поправляю там, де вшила зле. Так і ваша влада. Її треба трохи поправити. Як би вам сказати – у двох місцях змінити той шов, за яким вона зшита.
– Только два шва кривых заметила портниха. Молодец! – наче в безневинну, але смертельно небезпечну дискусію втягнувся енкаведист. – Выкладывай побыстрей. Сейчас же телетайпую на Лубянку.
– Зробіть дві справи в нашім селі й по всій Україні, – із трепетом у голосі, але з металом у словах промовила вона. – Віддайте людям землю і відкрийте церкви.
Її нагородили за Польщі безкоштовним навчанням у гімназії. Але батько не пустив: за науку не треба платити – то ще півдобра, але утримувати дівку там, у місті, – то не малий кошт. А де його взяти, коли в хаті ще таких сім голодних ротів?
Вона зі своїми чотирма класами вміла читати й писати, але не мала де й коли прочитати Іммануїла Канта про два найграндіозніших дива людської сутності – зоряне небо над нами і совість, Божий голос, усередині нас. Той голос ніколи не змовкав у ній і провадив її по землі, яку вона обертала своїми босими ногами, а небо звисало запитально над головою, примушуючи схилятися у вічній задумі цього вічного мандрівника на ймення земний чоловік, який бродить у пошуку вселенської сутності міріадами галактик. Випростуючись у своїй незбагненній величі між небом і землею, людина прагне возз’єднувати собою ці двоєдині полюси, між якими пролягає її величальне покликання. І витягнути, яко струну всесвітньої гармонії, на весь вселенський зріст її може єдина сила, що мно житься безупинно, – віра. Віра в те, що ти лише богоподібний атом всесвітнього космосу. Усвідом себе цим атомом віри – і ти осягнеш велич цього космосу.
Для неї ця іпостась – вірити, що є Бог, який усюди є й усім управляє, – стала рівнозначною іпостасі життя, якого немає там, де немає віри. Як дихати дано людині, так само їй дано вірити. Тому її нестерпно гнітили мутанти духу, яким бракувало повітря віри, а надто ті, які позбавляли себе озону.
Про підмосковську велику Україну вона знала змалку. Там ті, що розмовляють так само, як і ми, розвалюють церкви. Якась страшна, пекельна бувальщина, не ближча, ніж із чужої галактики. Здавалося, що відстань до них не може бути меншою, за мільйони сонячних літ, і ця духовна віддаленість рівнозначна географічній, просторовій. Вони, ті, із диких жахітливих книжок, ніколи не прийдуть сюди. Бо вони дуже далеко, бо ніщо не може бути так далеко одне від одного, як віра і невіра. А от вони прийшли. Однорогі чорти на броньованих гусеницях повиповзали із геєни вогненної просто на гостинець сільської округи. Будьонівці. За городами нашого села. Вони справді говорили по-нашому, але полізли до церкви, не знімаючи рогатих картузів, голосно ґелґочучи, як динозаври: «А Бога-то нєт!»
Коли вони таки повісили замок на церковні двері, вона опинилася у стані божевілля. Сумнівне за своєю всюдисущою гріховністю життя втратило сенс ураз і вщент. Ночами їй снилося, як небо падає на землю і вся ця мудра, Богом виплекана хата сиплеться й валиться. Усе в одну мить полетіло шкереберть. Кінець світу. Так, настав час. Тоді їй уперше здалося, що земля захиталася, як би пояснили вчені мужі, задрижала, сповзаючи зі своєї осі. Вона марила від шоку перевернутого світу, але вчені до неї й після неї саме так пояснюють імовірність кінця – сходження планети Земля з осі. Науково обґрунтоване завершення життя на Землі.
Оракули кажуть, що це має статися у 2012-му, коли вже напевно її тут не буде, але тоді, у 1939-му, вона пережила оте сповзання з орбіти, коли зі стану всесвітньої рівноваги планету вивів замок, повішений більшовиком на вході до храму, під омофором якого її хрестили.
Тепер вона сказала просто в очі цьому титулованому антихристові, у якого від її слів гарячий бульбан застряг у горлі. Він оскаженіло заревів чи то від опіків у горлі, чи то від опіків у тій його порожнині, у якій у богоподібної істоти має міститися душа.
– Отдать вам все? – скочив він з місця, на льоту хапаючись за кобуру. – Вернуть вам Бога? Отдать вам землю?
Хвороблива гримаса скривила йому вилицю. Афанасьєв пішов у напрямі цього прозорого, майже бездуховного жіночого тільця, яке пломенилося сліпучим сяйвом й освітило понурі під нічним каганцем ці ясла Христового духа.
– А ху-ху не хо-хо! – загарчав він на всю хату нелюдським голосом, показуючи відомий національний жест, універсальний на всі випадки російського норову.
Він враз опустився на лавку, неначе спустив дух, якого в атеїстів, на їхнє глибоке переконання, немає. А далі вже якось благально й винувато:
– А что останется, если все отдать? – розвів він безпорадно руками. – А ничего не останется. Тогда это будет уже не наша власть. Тогда это уже будет власть ваша. И вашего Бога.
Хитаючись чи то від літри, яку він видудлив самотужки, чи то від пережитого потрясіння, до якого його довела ця галицька селянка, він почвалав до порога. У дверях розвернувся і помахав їй грізно пальцем.
Бальтазари з Харкавими жили межа в межу. І треба ж було поселити отак поруч, як би сказали вчені мужі, антиподів. Але таке життя – праведні люди мусять жити в одному стаді з приборканими бісами. Якби їх розселити по різних планетах! Але ні, вони пліч-о-пліч приречені бути разом, і в цьому – найбільша вада того незбагненного феномена, що зветься життям людським на Землі. Богоподібні і звіроподібні, ще й в одній кошарі – від цього нонсенсу всі трагедії.
Паші ніколи не подобалося це сусідство. Марія Бальтазарова неначе провокувала його. Знала, що він робить у райкомі. А віталася, як з усіма все життя: «Слава Ісусу Христу». У селі не привітатися так – це НП, яка миттєво облітала всі хати й була гнана вселюдським осудом. Тому як інакше – сусідський хлопчина. Виріс же на очах.
Одного разу Паша не втримався:
– Знаєте що, пані Маріє. Ви мені так більше не кажіть. Я маю таку роботу, з якої мене виженуть на другий день, якщо я вам відповім «навіки слава». То є раз. А по-друге, щоб ви знали мою думку. Слава – то вже не навіки. Слава скінчилася. Ви темна сільська баба. Але ви що, не видите, що в ці біблійні побрехеньки вже ніхто не вірить? Так що слава скінчилася. Бувайте здорові і ніколи мені того не кажіть.
Як не дивно, Марія відреагувала спокійно. Бо вже добре знала, з яким дияволом має справу:
– То я тобі буду казати «слава Леніну чи Сталіну». Хто у вас головний?
– Ви так не жартуйте. Добре, що ніхто не чує. Ви ліпше, як мене видите на дорозі, йдіть собі у другий бік. Бо ми з вами справді розійшлися. Виросли поряд, а пішли в різні боки.
І тепер цей прибацаний Бальтазар поставив у городі той образ. Паша ламає хрести по всьому районі. А тут виросло опудало просто перед батьківськими очима. Його аж затіпало, коли він якось заскочив до батька і побачив, як біліє під дубом скульптура. Його так розпинало від злості, що він вирішив не відкладати на завтра. «Візьму шофера райкомівського. Потягнемо на буксир, у багажник, і туди – на хрестовий цвинтар».
Як стемніло, заїхали машиною на подвір’я Харкавих. Паші здалося, що якось уповільнився час чи ті Бальтазари спати не лягають. Ледь видно, але в хаті не гаснув каганець далеко за північ. Маріїна вечірня молитва тривала довго. Розпочиналася на схилі одного дня і переходила в день грядущий. Так виробився в селянки ритуал – проводжати прожитий день і зустрічати той, що настає, у подяці Богові. За ці дари найдорогоцінніші – за дні життя. Якщо той, що вчора, минув, а той, що сьогодні, настав, значить, життя триває. І як за це не подякувати Творцеві!
Коли згасло врешті горішнє вікно й у селі замовк уже останній собака на нічній їхній тваринній перекличці,
Паша виліз зі сховку. Із райкомівським водієм Ванею вони взяли добрячий трос від лісовоза.
– Давай, іди обв’яжи. Але добре, аби не зірвалося. Треба з першого разу звалити.
Ваня пішов у город навпочіпки. І заверещав, як кричить свиня, коли ніж потрапляє їй не просто в серце. Паша підбіг і побачив, як Ваня лежить горілиць. Його трусило. Невже хворий на малярію? І тут Паша побачив ледь помітний дріт навколо скульптури і все зрозумів. Бальтазар пустив по своєму образу електрику. Скульптура була під струмом, який і гепнув нещасного райкомівця.
Паша – не з лякливих. Не такі кари Божі він бачив. Ухопив Ваню за ноги і щосили смикнув. Відірвав від дроту, що спопелив йому руку.
Посадив у машину і пошпарив до лікарні. Він знав, що робити, коли б’є струмом. Усе-таки технікум електрифікації сільського господарства закінчив.
Лікарі Ваню врятували. Казали – добре, що швидко привіз. Він полежав два тижні і вийшов на роботу. Наче нічого не трапилося. Тільки коли завважував у дворі райкому інструктора Харкавого, ховався за машину. А досягнення тієї самої електрифікації Пашу не зупинило. Електрифікація мінус хрести – ось, товаришу Ленін, нова формула комунізму.
Паша не раз замислювався скептично про цю незбагненну мудрість вождя. Комунізм – це електрифікація плюс радянська влада. А чому не газифікація? Чи не менш важлива меліорація та іригація? І де серед доданків роль партії, якщо це така вичерпна сума – аж сам комунізм? Паша полюбляв отак критично поміркувати про життєдайну глибину марксизму-ленінізму. Але тільки поміркувати. І від нічого робити.
Власне, так і було, коли він наступної ночі знову пішов на полювання до сусідського городу. Тепер його, випускника технікуму стаціонарно та інституту заочно, не обдуриш. Спочатку він акуратно перерізав дріт і почав ховати його кінці у траві – хай би зранку, коли почне той Рубльов шукати свою скульптуру, наступив. Ото його й смальне. Щоб знав, як на людей струм запускати.
І щойно Паша нагнувся, як відчув, що на його спину звалився непомірний тягар. Неначе прибило до землі. Він пробував підвестися, але куди там. Бракувало сил, щоб протистояти. А захисник не гавкав – лише гарчав, що мороз таки побіг по шкірі. У пітьмі блиснули очі. У собак вони так блищать уночі, що лише від цього можна у штани наробити.
То був Бальтазарів ротвейлер, який так і називався – Чорний. Наймудріший, найблагородніший і найсильніший із собак. Він стояв над завмерлим від страху чортом із райкому і дивився йому просто в очі. Наукою доведено, що такого проникливого і грізного в момент боротьби погляду не має жодна тварина. Погляду цієї породи досить, щоб паралізувати волю будь-якої живої істоти. Одного лише погляду.
Але Чорний не став убивати вже паралізованого від страху Пашу, хоча паща цієї тварини силою 12 атмосфер могла одним захватом перегризти горло такій нікчемі, як ця ница двонога, людиноподібна звірина. Цього бойового й вірного друга людини можна безпечно випускати проти тигра, а тут отаке гидке бидло валялося під ногами і смерділо холодним потом впереміш із гарячою сечею. Ротвейлер лише ляснув його зі всього розмаху по морді лапою. З очей посипалися іскри. За мить до, здавалося, неминучої кончини Чорний чомусь прийняв рішення про пощаду. Може, спрацювало те, що, живучи в селі, серед людей та з людьми, цей мудрий і благородний звір ще ніколи нікого не вкусив. За вдачею та вихованням він був добрим. Може, аж занадто, щоб із такою м’якою вдачею жити серед таких злих тварин, як люди.
Коли Паша вийшов з нокаута й отямився, Чорного над ним уже не було. Сліди від його ляпаса засохли чорною кров’ю. Мокрі штани Паша навіть не став прати. Від них нестерпно смерділо. Просто викинув у канаву. А от довгий і глибокий шрам на правій щоці лишився.
Андрійко на колгоспний тік просто втік. Аби мама не знала. Парторг пообіцяв їхньому фізруку, що за місяць роботи біля молотарки колгосп подарує школярам футбольний м’яч. Справжній, шкіряний. Втриматися від такої спокуси капітан кедрівської «Скали» не міг.
Уже перед заходом сонця дітваків, як снопів, вантажили в кузов газона. На польових вибоїнах їх трясло поміж чотирма дошками, як ті м’ячики, але мрія була сильнішою за цю просто смертельну наругу.
Це в номенклатурних салонах «папочки» з переляку повмирали б, якби побачили, як їхнє чадо товчеться в засмоленому дерев’яному кориті лісовоза. А тут планка батьківської безпеки практично з перших літ життя опускалася до плінтуса. Справжній мужчина – це дитина, яка випадково вижила. І виживання це знову мусило повторюватися щодня у сповненому небезпек і позбавленому турбот дитинстві колгоспних кріпаків.
Для Андрійка ця їзда з току додому була першим у житті випробуванням, коли, чіпляючись пальчиками аж до крові за шершаві дошки кузова, він неначе тримався за береги самого життя, з яких його могла викинути ця з юних літ густо всіяна вибоїнами дорога. Власне, бездоріжжя, бо яка в полі, та ще й передгірському, дорога? І таким бездоріжжям попереду було життя кожного з цих кількарічних колгоспних бранців, бо вибратися з цього табору громадянської смерті, табору без прав і свобод, відсутність яких підтверджувала відсутність права на паспорт громадянина, міг лише живучий, як вуж. І найперше він мав вижити на отих кількох кілометрах їзди в колгоспній вантажівці, якою возили худобу.
Він примостився в кутку біля кабіни, спираючись на дві дошки. Але раптом його інстинктивну думку – як би втриматися тут до кінця і не полетіти на черговій ямі у протилежний кінець кузова – перебила балачка з самої кабіни, у якій поруч із водієм сидів товариш із району.
– Ти пройшов добру школу, – розмахував він руками під носом похнюпленого водія. – Тому тебе зарахували до команди для проведення операції особливого значення. Зустрічаємося завтра на тому ж місці. До інших сіл їхати не треба. Попрацюємо на славу в рідному колгоспі.
– Але в нас уже хрестів нема, – зі знанням справи вигукував Діма, відбиваючись від вимпела «победителя соцсоревнования», що висів над головою і в унісон із хитанням машини майорів йому перед очима, затуляючи раз по раз дорогу.
– Отут ти, товаришу, помиляєшся! – крикнув районний начальник. – Ми з тобою переламали всі хрести, що на Землі. А той, що на небі? – підніс Паша палець і ткнув ним у засмальцьований верхняк кабіни.
– Де на небі? – затряс руками Діма, випустивши з переляку кермо.
– А на церкві, матолку, – пхнув його в бік наставник. – А чим той хрест ліпший, ніж ті, що були на землі?
Не дочекавшись відповіді від шокованого шофера, він добивав його з притаманною йому норовливістю:
– Лише тому, що він високо, що до нього дістатися важко? А ми дістанемося. Нет таких рубежей, которые бы не покорили большевики!
Андрієві враз його маленький світ у цьому буревійному кориті здався неймовірно мініатюрним. Ще мить тому його охопив уперше в житті жах, яким може бути жах за життя в 17-річному віці. Він зі всією прозорливістю дорослої розсудливості заглядав за борт і усвідомлював, що будь-якої секунди може вилетіти звідси, як м’ячик. Стрімголов униз на ходу цієї фронтової колимаги. І міцність пальців, якими він, як зубами, тримався за життя, може не витримати. Вибити його звідси могло мимоволі почуте, у яке він не міг не вірити, бо все відбувалося за його невидимої присутності – його не бачили співрозмовники в кабіні, але він звисав над ними одразу поруч і позаду відчиненого вікна дверей.
Він ще не знав, що ця його присутність, започаткована на пшеничному лані посеред спекотного літа, протягнеться на довгі літа. Але імпульс, який стрепенув його, стократ сильніший за будь-яку, навіть найглибшу, вибоїну, він неначе проніс перед очима ці літа, як сплутані кадри довжелезної стрічки, якій належиться здійнятися так високо, до підніжжя мало не самої вічності.