Страница:
– А ти, такий мудрий, видів, що той жид з Тустані мені дав? Я за що хату першим у селі поставив? І перший телевізор, і перший «Москвіч». Що пенсія? Отого, що блистіло на столі тої ночі, вистачить ще й твоїм дітям. Як там моя внучка?
– Росте, нівроку. Приїдемо до тебе на свято – на Перший май.
– Тому ти не зупиняйся на півдорозі. Якби я тоді розпустив нюні, то кусав би донині лікті. Ми з тобою таких кровей, що нам по ночах не сняться ті, котрих ми прибираємо з дороги. Заліз тобі в горло той хрест, змети його з лиця землі до біса.
– З лиця церкви. Якби-то із землі. Простіше пареної ріпи. Я тут подумав: чого я маю стидатися чи ховатися? Влаштую посеред дня сходження на «пік комунізму». Урок комунізму, тріумф комунізму. Нехай повсикається ота чернь голопуза. Кого мені боятися, отих кріпаків колгоспних? Та пішли вони к їбені фєні.
– Правильно, як їбать, то королеву! – То вже вони обидва реготалися гомеричним сміхом, і регіт цей линув крізь прочинені вікна. Довкруж спало село. І цієї миті у снах до сільчан приходили жахи, від яких вони схоплювалися з ліжка, умиваючись холодним потом. А наступного дня розказували одне одному про поганий сон. І надивуватися не могли, чому так усім враз і водночас снилися чорти…
Товкся цілу ніч на припічку і Маріїн одинак. Як і її, його сон не брав. Вона спостерігала, як крутиться навколо осі його стривожене тільце, і тільки тепер помітила, що за півтора десятка літ воно виросло з цих ясел. Ноги, завше босі, рапаті та вкриті футбольними синцями, звисали мало не до підлоги.
«А що далі буде? Йому ще рости й рости, – думала вона, коли місяць закотився аж над подушками. – Що він собі взяв до голови, що так неспокійно спить? Знову лізуть йому в голову оті чудернацькі формули чи строфи, про що вже знають у всьому районі».
Їй ніяк не йшло з голови, як сама в такому ж юному віці рвалася з дому до монастиря. Кого приводять ноги в це затвірництво? Хто позбавляє себе того життя земного, яке прийнято вважати тотожним насолоді? Того, кому світське життя видається нестерпним. Марія як особисту трагедію сприймала облуду, підлість, підступність. А цим частоколом усіяне життя кожної людини щодня. Вона не вміла пристосуватися на цьому мінному полі, тому прагнула до чистилища ще тут, на землі. І таким первозданним полем їй видавалося життя сповідників віри.
Однак уже цього разу на заваді стала мати. Старшого сина вона віддала до духовної семінарії на Святоюрській горі, а з наймолодшою, наймилішою серед усіх її дорогих дітей розпрощатися не могла. Бо то було би затвірництво не лише від лихого світу, до якого вона була непридатна, а й від неї, матері.
– Жити в Бозі можна й не в келії. Так навіть легше – відгородитися від усього злого. А тримайся заповідей Божих тут, посеред гріхів пробирайся до світла.
Мати таки переконала Марію. А коли вже сама привела на світ свою дитину, її давня мрія знову обізвалася. І найважливіше – вона бачила в Андрійкові покликання. Коли впокоїлася в Бозі мама, йому минав п’ятий. Сталося перше предиво – він уже тоді перечитав усі молитовники. І коли нарядили небіжку посеред хати, раптом виходить із задньої кімнати русяве хлопча. Вдягнувся в довгу мамину сорочку. Із молитовником у руках. І приступив до тіла та почав правити… Святу літургію. Слово в слово – за молитовником. Хата мало не розпуклася від ридань жіноцтва – чи то за бабцею, яку любило все село, чи то над онуком, що просто приголомшив усіх таким своїм вчинком.
Отоді вона й угледіла в ньому покликання до Бога. Впродовж років їхнім улюбленим заняттям було при вечірній лампі сидіти по півночі й розгадувати чи то Святе Письмо, чи то загадкову велич цього дивовижного світу.
– Людина, мамо, інакша, ніж уся живність на світі. Вона не могла з неї взятися. Вона мусила взятися десь звідтіля, – вдивлявся він у мереживо зірок, що мерехтіли за вікном у синій далечині нічного неба. – Я нині, мамо, був там, десь дуже далеко відлетіла моя душа, а на ранок повернулася, – міг він видати щось отаке, прокинувшись раптом непомірно щасливим.
Вона й не розказувала нікому про такі недитячі та й не зовсім узвичаєні вияви його вдачі. Бо боялася, що люди засміють, бо й сама часом побоювалася такого незвичного для його віку вияву віри.
Одного разу вона розповіла йому про свої дитячі мрії, про те, як її мати не пустила в черниці.
– Добре зробила, – перервав він її на півслові. – Якби ти пішла в монастир, мене би не було. А то був би великий гріх.
Вона щиро сміялася з цього жарту, у якому була така мила її серцю правда. Марія довго думала над цими словами. А може, у тому і є найвище служіння Богові – виплекати на Його славу ревного християнина. Відтоді їй неначе стало легше на душі, і багаторічні сумніви – так чи не так вона розпорядилася життям, дарованим їй Богом, – нарешті розвіялися.
Того ранку вона наважилася сказати йому те, що давно визріло в ній.
– Сідай, хлопче, – посадила його на лаву, коли він уже спорожнив третю миску свіжого запашного борщу.
– Ти вже скінчиш скоро школу, а що далі? – раптом отак просто з моста розпочала вона епохальну розмову. – Що ти, Андрію, собі думаєш? Може, підеш вуйковими слідами?
– То котрого вуйка? – утрутився в розмову батько. – Як ви таке важливе бюро зібрали без першого секретаря? – розрядив він напругу, що запала від таких несподіваних маминих слів. – Не годиться без голови сім’ї такі рішення приймати.
– Ти що, не видиш, шо він вроджений до священства?
Тато мав таку ж вдачу, як і мама, але на фронті, з якого він повернувся калікою, залишив добрячу дозу романтизму, що ним наділили його батьки.
– І де ти це священство бачила? – брав у свої руки розмову тато. – Ти що, не видиш, хто нині стоїть при престолі? Чорти!
– Спам’ятайся, що ти говориш! – затулила мама вуха руками, а відтак пішла зачиняти вікно, аби сусіди не чули.
– Ти що, не знаєш, що всі оті попи – кагебісти? Ти куди його посилаєш? – зміряв він важким поглядом усіх. – Не треба квапитися. Може, його в той клятий комсомол таки приймуть. Може, того чорта, котрий все питає про Бога, не буде там, на тім бюро. Може, щось іншого спитають і пропустять. Не може він вічно там сидіти. А як приймуть, можна йти вчитися далі. До університетів. Гріх його в колгоспнім ярмі тримати. Обдарував його Господь по самі вінця. За твою молитву. А ти ці дари в землю хочеш закопати?
Тієї ночі, після втечі на тік і почутого в кузові, він не спав. Батьківські приземлені доленосні матерії здалися йому дріб’язком. Андрій несподівано перевів розмову на інший регістр. Спершу розповів про те, що почув у кузові вантажівки.
– Коли я злізав з машини, мені здалося, що в той момент на мене звалився хрест. Дитинство – уже не виправдання. Треба його нести.
Запала тиша. Вона народжувала вибір, устократ вагоміший, ніж обирання шляху без п’яти хвилин випускником школи.
– Були б то інші часи, бандерівці того чорта повісили би на його ж городі, – Андрій чеканив слова, як коваль у розпеченій кузні. – Але забити диявола – найпростіше. Так їх не побореш. На місці однієї відтятої голови виростуть дві… Якщо це випало на нас, ми мусимо щось робити.
Паша неохоче ходив у цей похмурий, пофарбований червоним дім. Ще за Австрії тут була тюрма, у якій тримали Івана Франка, коли етапували з Коломиї до Нагуєвичів. За поляків тут розробляли плани пацифікації. Звідси ночами виїжджали загони Армії Крайової і палили українські села. Німці не могли не розмістити тут гестапо. Сотні українських повстанців скінчили життя в цих мурах. Але всі ці чужинські режими, що топталися по галицькій землі, не могли зрівнятися, докупи взяті, із КГБ, яке звичайно поселялося після війни туди, де німці тримали гестапо. Діяло таке писане чи неписане правило спадкоємності. Але Пашу бентежило не це. Він не любив сюди ходити, особливо по понеділках, бо тут можна було зустріти «найдостойніших із достойних», як він сам жартував. Сексоти сповзалися сюди звітувати. Чорний вхід був із боку залізничної колії, тому стукачів могли побачити хіба що пасажири з поїздів, що мчали на Європу чи звідти.
Галичина була наймолодшою територією у складі СРСР. Практично тільки після Другої світової війни вона опинилася під Москвою, тоді як Східна Україна налічувала сотні літ «російського братерства». З огляду на таку специфіку методи роботи радянських спецслужб були особливими. Насамперед, це виражалося в тому, що тут щільність сексотської мережі була в кілька разів більшою, ніж у середньому в Союзі. Не сміло бути жодного цеху на підприємстві чи бригади в колгоспі, де би КГБ не мало своїх вух і очей. Звичайно, вербували за принципом кількох каналів інформації з однієї одиниці території. Галузево-територіальний принцип означав, що суцільним покривалом сексотів накривало міста й села. За нормативом не менше трьох сексотів на десять душ населення. Система була така, що практично жодне слово, що виходило із суспільної риторики і масової свідомості, не могло не дійти до відома районного КГБ.
– Наш девиз – «Ни одной семьи без сексотов!», – любив жартувати підполковник Феофанов.
І він був недалекий від цієї страшної істини. Крім автоматичного заповнення пустографки, були позиції, коли сексотами призначали за посадою. Завклубу, сільський кіномеханік, завбібліотеки, містечкові придворні поети, самодіяльні художники й інші аматори. Усі ці «діячі мистецтв» були майже поголовно безпросвітними пияками. Тому вербувати їх було найлегше – за п’яними оргіями.
За посадою до багатотисячної армії входили попи, які право на парафію отримували не так за заявою про прийняття на роботу, як за заявою про добровільну співпрацю із КГБ. Їхня інформація була безцінною, бо вони переказували до КГБ те, що їм люди говорили на сповіді. Ревний християнин думає, що говорить із Божим посланцем, а насправді він розкриває свою душу таємному інформаторові безбожного, диявольського режиму. Канон про таємницю сповіді КГБ експлуатувало по повній програмі. Творцеві міфу про те, що священикові треба виливати чи вивертати всю душу без будь-якого залишку, на Луб’янці мали би поставити пам’ятник.
Поруч із Дзержинським, котрого скинуть російські демократи в 1990-му на чолі з віце-мером Станкевичем, якого невдовзі кадебня покарає вигаданим арештом і для науки всім іншим, хто смів писнути проти цього страшного «ордена меча й кинджала», запроторить у варшавську тюрму – до тієї самої камери, у якій 100 років тому сидів їхній «хрещений» батько – сам «залізний» Фелікс.
Паша не хотів бачити ці перелякані пики, які незліченними потоками зливали сюди свої доноси. Він зневажав їх тому, що, на відміну від його, їхні доноси були таємними. А він – явний! Він – за комунізм і проти Бога! І то не має бути таємницею ні для кого! І це те, чим він пишається.
Після історичного бюро він ще вище підвів голову. Але на виклик Феофанова мусив з’явитися негайно. Не лише тому, що їм обом перший секретар доручив розробити план операції, а тому, що так не буває: начальник КГБ викликав, а ти ще думаєш. Не маєш права. Мусиш шпарити на килим кулею. Це знали всі. Навіть найвищі в районі начальники. Навіть сам перший секретар, до якого – єдиного – застосовували м’яку форму виклику:
– Может, зайдете к нам, Тимофей Тимофеевич? Есть о чем посудачить. Часикам так к четырем.
Майже так само лагідно, як і першого секретаря, запросив до себе Феофанов і Харкавого. Підполковник розумів, що з цим демоном ліпше не зв’язуватися. Він далеко піде. Чорт у людській подобі. Такі навіть у НКВД-КГБ були на вагу золота.
Спочатку Паша виклав свій план, схвалений батьком. Феофанову особливе задоволення приносило те, що цей вискочка навіть не знає, що його ріднесенький предок справно та регулярно серед численних доносів пише й на свого сина. Харкавий-старший був серед сексотів просто ас. Його завербували ще в 39-му перші червоні. Під час німецької окупації зумів себе не заплямувати. В поліції не служив, у бандерівці не записався. Тому його залюбки активізували після війни. Із Феофановим його єднає давня не просто служба, а дружба. Чекіста направили в район після трьох уже вбитих начальників НКВД. Останній з них був його товаришем по спецшколі. Тоді, будучи ще лейтенантом, заприсягся помститися «бандітам». Отоді Феофанов і зустрівся з Харкавим, якого йому відрекомендували як особливо цінного агента.
Уся оперативна інформація свідчила, що Кедрівка стала епіцентром бандерівського підпілля. Але так уміло й глибоко законспірованим, що натрапити на слід було просто неможливо. Незважаючи на те, що в селі орудував такий видатний сексот, як Харкавий. Проте він, на жаль, у селі був один. Нікого більше завербувати не вдавалося. Та й Семко давав убогі дані. Про те, що він – юда, у селі знали, тому остерігалися. У тій клятій Кедрівці кожна хата – фортеця, яку сексотським підкопом не візьмеш. Хто тримає тут усю лісову армію, здогадувалися. А впіймати на гарячому не могли.
І от Феофанов за елементарними канонами, яких його вчили у спецшколі в Підмосков’ї, вирішив реалізувати класичну операцію. Головна роль була відведена Харкавому.
– Как отец, жив-здоров? – розпочав начальник КГБ розмову із заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.
– Та здоровий, як бик. Учора вихилили десять пузирів на двох.
– Ну бойцы, ну молодца! – похвалив підполковник. Майже всі його головні операції трималися на цьому прийомі – споїти, а потім роби, що хочеш.
Галичани так пити не вміли, як визволителі. За Польщі літрою горілки можна було опровадити ціле весілля. І коли у 39-му прийшли москалі, крамниці завалили дешевою горілкою по самі стелі. Хлопці так упивалися, що цілими днями валялися попід парканами, бо не могли з підкошеними ногами добрести додому. Зранку дівчата йдуть до церкви, а вони, лежачи, їх за ноги лапають.
– Якраз батько і схвалив мій план операції, – і далі виклав публічне сходження видатного сина Кедрівки на «пік комунізму», звідки він скине власноруч, як учить нас товариш Карл Маркс, опіум народу.
– Ну, ты погоди, не спеши. Подумать надо, – стримано сприйняв поривання цього навіженого корчагінця Феофанов.
Останні два вечори після того бюро вони годинами сиділи з Тропченком і обговорювали ситуацію, що склалася. Питань нема – на шляху будівництва комунізму не можна зупинятися, треба йти далі.
Ну добре, залізе цей чорт на церкву. А якщо село збунтується? Якою буде реакція цих одурманених парафіян? Чого від них можна чекати? Адже не треба забувати, що було ще зовсім недавно. Останнього «бандіта» тут витягли з криївки ще якихось п’ять років тому. Лише останнім часом вляглося. Заспокоїлося. Наче випалили гарячим залізом. Наче втопили у крові цей страшний бандерівський бунт. А якщо не залили до кінця? А якщо ще шкварчить десь так на дні душі? А як вхоплять селяни вила? А як повитягають обрізи? Ні, начальник КГБ гарантій не дає, що обрізів у стріхах уже нема. Не може бути такої гарантії.
Тому не треба цієї показухи. І партія від нас цього не вимагає. Бо як зірветься святеє атеїстичне діло, ох полетять голови. Операція – не з простих. Поголос і до Москви дійде, навіть якщо товариш Феофанов не поінформує. І чиї голови полетять? Правильно, першого секретаря і начальника КГБ. А як той називається, що сам собі голову стинає? Йолоп він і є йолоп – от такий спільний висновок.
– Воно, конєшно, до комунізма двигаться надо, но не такой же ценой, – Тропченко і Феофанов самі дивувалися, що в них така залізно одностайна думка в оцінці ситуації у районі.
– Мы с тобой с войны вернулись, подполковник, бандеровщину пережили, а тут на какой-то церкви можем сорваться, – «розодкровенничався» перший секретар. – Неправильно это, не по-коммунистически. Мы же эти кресты по улицам и полям втихаря ломали. И удачно. Обошлось. Так и дальше надо двигаться. Втихаря и только втихаря. Тише едешь – дальше будешь! Мы же не собираемся с тобой в этой бандерлоге службу заканчивать, – підвів риску перший секретар.
Феофанов не став переповідати цьому шмаркачеві розмову, але від свого авторитетного імені виклав прийняте рішення:
– Так что давай не днем, а ночью, как ты и раньше делал с этими крестами.
Не встиг Паша запротестувати, бо він уже смакував привселюдним кайфом тріумфатора, як начальник шепнув йому головне:
– Имей в виду. В этом нас и наверху поддержали. Сказали: молодцы, ребята, но не зарывайтесь.
Паша неохоче змовчав, потираючи потилицю, а відтак дав ту єдину відповідь, яка може бути на щойно отриману інформацію:
– Наверху? Там видніше.
Кедрівці пишалися своєю церквою. Старі храми, вік яких сягав сотні літ, були дерев’яними. А їхній собор стояв, як скеля, неначе витесаний із каменю.
У сімнадцятому столітті в Кедрівці жив знаменитий на всю Європу рід Синєвірських. Багатий і знатний, яких було немало в цьому континентальному європейському епіцентрі. Синєвірські звели тут велетенський палац, що тоді не поступався Версалю. Кажуть, на одному з балів бував тут юний Богдан Хмельницький, батько якого служив господарем неподалік, в Олеському замку – родинному гнізді польських королів. Саме тут відбувся наймасштабніший європейський саміт антиоттоманської коаліції, на який з’їхалися монархи зі всієї Європи.
Під впливом цієї події граф Синєвірський, провівши кілька місяців у Єрусалимі та в Римі, повернувся з ідеєю.
Він поставив собі амбітну мету – звести в селі собор, який би був точною копією собору Святого Петра в Римі, головної святині християнської Європи. Бо якщо замок не поступався французькому Версалю, то має не поступатися і храм духовний. То був час, коли українці були амбітними і хотіли бути в Європі якщо не першими, то й не останніми.
Майстрів Синєвірський запросив також звідти, з Апеннін. Гарячі італійці цілими днями зводили храм, а вечорами зваблювали місцевих дівчат. Граф поставився до цього гуманно – кожного італійця, що згрішив до шлюбу, змусив оженитися. Кажуть, було таких лише двоє, а інші, освідчившись дівчині в коханні, йшли за одкровенням до графа. З того часу дражнять кедрівців латинниками. Хто зна, чи є то правдою – міфи про ловеласів у гурті мандрівних зодчих із Падуї, але храм вони возвели на славу і на віки. І справді, точна копія шедевра геніального Мікеланджело!
Синєвірський із родиною вибрався з палацу, у якому прожили його предки 300 літ, за день до того, як у село прийшли більшовики. Кілька тижнів вони безпросвітно банячили в замку, а відтак завезли до села цілу дивізію, зібрали селян із навколишніх сіл і влаштували мітинг. Розказували про марксизм-ленінізм, який прийшов і на галицьку землю. Плели небилиці про світову революцію. Але найбільше дісталося експлуататорам усіх трударів, серед яких і кляті пани Синєвірські. На честь перемоги над експлуататорським ладом народна влада в особі зібраного мітингу, на якому репетували п’яні червоноармійці і мовчали приголомшені селяни, було прийняте рішення про знесення панського замку та церкви.
Логіка ленінців була дуже простою і доступною кожному трудареві. Її виголосив комісар у чорній шкірянці:
– Замка не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!
Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.
І враз горлання визволителів притлумила величальна мелодія. Склепіння храму виповнив спів злитих воєдино сотень сердець. Народжений просто на тому диявольському мітингу, спів псалмів розпочався і не мав кінця. Розгублені комісари, які знесли не один храм від Волині до Владивостока, не знали, що робити. І поїхали в район «посоветоваться наверху». А до храму сходилося дедалі більше людей. Вершилася дивина – відходили одні, а на їхнє місце ставали інші і вливалися в цей хор християнської непокори.
Спів не припинявся ні вдень, ні вночі. День у день. Без упину. Енкаведисти прийняли рішення «поймать и посадить зачинщиков массовых беспорядков». Але їх не було. Бо бунтарем, який співав, був кожен, кого привела сюди його невпокорена душа. Кожен сам по собі. Перед Богом – і на весь зріст свого незламного духу. Так тривало рівно сім днів. Потім хтось скаже: «За той час Бог сотворив світ. А ми свій світ уберегли від сатани». Більшовики змирилися. Було прийняте рішення знести замок, а з церквою визначитися пізніше.
Харкавого передав «по описи» Феофанову Афанасьєв. У «личном деле» здача повстанця прирівнювалася до бойового ордена. Тим паче, що Семко завше – хоч і за сто років – міг посвідчити свій «подвиг» розритою могилою за стодолою. Горбик над кісточками жиденяти акуратно розрівняв, а от насип над останками бандерівця тримав як «вещдок» лояльності червоному режиму.
Феофанов сушив собі голову, що робити з кедрівською бандерівською фортецею, поки не вчитався у справу сексота Харкавого, що був єдиним серед тисяч «добровільних помічників» спецслужби, який фігурував під власним прізвищем.
– Был бы исполнитель, а дело найдется, – любив він перефразовувати Йосипа Віссаріоновича, не боячись звинувачень у ревізіонізмі.
Коли він вимовляв цю фразу, його бійці вже знали, що підполковник замишляє нову велику пакость. Коли він викладав свій нехитрий план, то все-таки побоювався, що Харкавий захитається. Цей вроджений кілер у роки війни та партизанщини міг мочити земляків, як кошенят, а тут уже наче лише відлуння тих часів. Війська НКВД, як казав керманич України Микита Сергійович, «охраняют мирный труд трудящихся».
Але загартований «боєць» й оком не зморгнув.
– Здєлаєм, товариш підполковник.
У галицьких селах храмові празники святкували гучно. Навіть тоді, коли вже храми були замкнені чи знесені.
Це був той чи не єдиний ритуал, коли більшовики всіляко «поощряли» народний «обычай».
На свято до села масово з’їжджалися близькі й далекі родичі, гості з навколишніх сіл. Того дня кількість жителів села, як мінімум, подвоювалася. Горілка – сталінський антиопіум цим нестійким християнам – лилася рікою. Так поволі, але впевнено москалі насаджували новий духовний імператив – храм відзначали не молитвою в тому самому храмі, який був іменинником, а жрачкою та впиванням до чортиків.
Така крута зміна світогляду, що ґрунтувалася на слабкості людської натури, давалася доволі легко. Більше ніж часто апофеоз «християнської храмовості» завершувався масовими оргіями, які на танцях у клубних вогнищах культури переходили у поножовщину. Наявність жертв нікого не дивувала, її вважали природним процентом втрат після актів масового причащання 40-градусною «кров’ю» того знавіснілого кавказького антибога, що сидів – під портретами німецького єврея, англійського буржуа й калмицького вбивці останнього царського коліна – у кривавих палатах Івана Грозного.
На такому благодатному тлі мало відбутися «спецмероприятие», задумане підполковником Феофановим. Десь уже після півночі, коли клуб тріщав від розпашілих торжествуючих «храмовників», що обливалися потами, несучи свої п’яні тілеса в безневинній коломийці, несподівано вимкнулося світло.
То ж не дивина. Іноді це робилося навмисно. У темряві можна було не тільки вимацати дівку, а й зґвалтувати її просто посеред клубу. І цей порив фізіологічного парування в умовах спонтанної темряви виникав миттєво. Завклубу давав хлопцям шанс і не квапився вмикати рубильник. Поки тривав цей селянський груповичок, який ні чим не відрізнявся за своєю природою від злетів мистецтва в галузі найдавнішої професії у найвишуканішому борделі Гамбурга чи Амстердама, тубільці ревли, як худоба. Перший інстинкт гуляв на повну котушку, бо очманілий від кількаразового передозування сталінським трунком розум спав непробудним вічним сном. А з ним у братській могилі спочивала й совість, яка бодай у примітивних формах елементарного встиду мала б утримувати на плаву людської подоби цих двоногих самців і самок.
І коли нарешті ввімкнули світло, молодь, підтягуючи підштанці, розбіглася по кутках, як обпечена. Зал проревів тваринним жахом. Посеред клубу в калюжі крові корчився у передсмертних конвульсіях Місько Корчинець – районний командир яструбків із сусіднього Жупанина. Кожному здавалося, що своїм виряченим поглядом він чи то звинувачує у своїй смерті, чи то просить пощади або порятунку. Парубок однією рукою шкрябав у страшному болю рапату, багряну від його крові підлогу, а другою пробував загорнути назад у розпеленаханий живіт кишки, що повиповзали, як із мішка.
Він вмирав на очах у сотень однолітків нескоро. Дівки завивали, як на похороні, і від того несамовитого плачу здавалося, що смерть, така якась потойбічна й невидима, стоїть тут, посеред танцмайданчика, вимахуючи косою понад їхніми грішними головами. Місько сконав зі звірячою гримасою, викрививши вилицю навиворіт і звівши очі до неба.
То були молоді свідки живої смерті. Як помирає людина, та ще й убита, до того ж зарізана, наче свиня перед Новим роком, ніхто з них досі такого не бачив. І міг би життя довге прожити, не побачивши. Поки надривно голосило жіноцтво, з вулиці враз долинув крик. Автоматні черги пошматували це плачевне покривало. Крізь вікна й двері ввірвалися озброєні до зубів чекісти. Потім не раз свідки цієї трагедії, до самої старості проживши, неначе будуть запитувати себе, як за п’ять хвилин вони могли з’явитися в селі, коли від Кедрівки до райцентру – година їзди.
– Росте, нівроку. Приїдемо до тебе на свято – на Перший май.
– Тому ти не зупиняйся на півдорозі. Якби я тоді розпустив нюні, то кусав би донині лікті. Ми з тобою таких кровей, що нам по ночах не сняться ті, котрих ми прибираємо з дороги. Заліз тобі в горло той хрест, змети його з лиця землі до біса.
– З лиця церкви. Якби-то із землі. Простіше пареної ріпи. Я тут подумав: чого я маю стидатися чи ховатися? Влаштую посеред дня сходження на «пік комунізму». Урок комунізму, тріумф комунізму. Нехай повсикається ота чернь голопуза. Кого мені боятися, отих кріпаків колгоспних? Та пішли вони к їбені фєні.
– Правильно, як їбать, то королеву! – То вже вони обидва реготалися гомеричним сміхом, і регіт цей линув крізь прочинені вікна. Довкруж спало село. І цієї миті у снах до сільчан приходили жахи, від яких вони схоплювалися з ліжка, умиваючись холодним потом. А наступного дня розказували одне одному про поганий сон. І надивуватися не могли, чому так усім враз і водночас снилися чорти…
Товкся цілу ніч на припічку і Маріїн одинак. Як і її, його сон не брав. Вона спостерігала, як крутиться навколо осі його стривожене тільце, і тільки тепер помітила, що за півтора десятка літ воно виросло з цих ясел. Ноги, завше босі, рапаті та вкриті футбольними синцями, звисали мало не до підлоги.
«А що далі буде? Йому ще рости й рости, – думала вона, коли місяць закотився аж над подушками. – Що він собі взяв до голови, що так неспокійно спить? Знову лізуть йому в голову оті чудернацькі формули чи строфи, про що вже знають у всьому районі».
Їй ніяк не йшло з голови, як сама в такому ж юному віці рвалася з дому до монастиря. Кого приводять ноги в це затвірництво? Хто позбавляє себе того життя земного, яке прийнято вважати тотожним насолоді? Того, кому світське життя видається нестерпним. Марія як особисту трагедію сприймала облуду, підлість, підступність. А цим частоколом усіяне життя кожної людини щодня. Вона не вміла пристосуватися на цьому мінному полі, тому прагнула до чистилища ще тут, на землі. І таким первозданним полем їй видавалося життя сповідників віри.
Однак уже цього разу на заваді стала мати. Старшого сина вона віддала до духовної семінарії на Святоюрській горі, а з наймолодшою, наймилішою серед усіх її дорогих дітей розпрощатися не могла. Бо то було би затвірництво не лише від лихого світу, до якого вона була непридатна, а й від неї, матері.
– Жити в Бозі можна й не в келії. Так навіть легше – відгородитися від усього злого. А тримайся заповідей Божих тут, посеред гріхів пробирайся до світла.
Мати таки переконала Марію. А коли вже сама привела на світ свою дитину, її давня мрія знову обізвалася. І найважливіше – вона бачила в Андрійкові покликання. Коли впокоїлася в Бозі мама, йому минав п’ятий. Сталося перше предиво – він уже тоді перечитав усі молитовники. І коли нарядили небіжку посеред хати, раптом виходить із задньої кімнати русяве хлопча. Вдягнувся в довгу мамину сорочку. Із молитовником у руках. І приступив до тіла та почав правити… Святу літургію. Слово в слово – за молитовником. Хата мало не розпуклася від ридань жіноцтва – чи то за бабцею, яку любило все село, чи то над онуком, що просто приголомшив усіх таким своїм вчинком.
Отоді вона й угледіла в ньому покликання до Бога. Впродовж років їхнім улюбленим заняттям було при вечірній лампі сидіти по півночі й розгадувати чи то Святе Письмо, чи то загадкову велич цього дивовижного світу.
– Людина, мамо, інакша, ніж уся живність на світі. Вона не могла з неї взятися. Вона мусила взятися десь звідтіля, – вдивлявся він у мереживо зірок, що мерехтіли за вікном у синій далечині нічного неба. – Я нині, мамо, був там, десь дуже далеко відлетіла моя душа, а на ранок повернулася, – міг він видати щось отаке, прокинувшись раптом непомірно щасливим.
Вона й не розказувала нікому про такі недитячі та й не зовсім узвичаєні вияви його вдачі. Бо боялася, що люди засміють, бо й сама часом побоювалася такого незвичного для його віку вияву віри.
Одного разу вона розповіла йому про свої дитячі мрії, про те, як її мати не пустила в черниці.
– Добре зробила, – перервав він її на півслові. – Якби ти пішла в монастир, мене би не було. А то був би великий гріх.
Вона щиро сміялася з цього жарту, у якому була така мила її серцю правда. Марія довго думала над цими словами. А може, у тому і є найвище служіння Богові – виплекати на Його славу ревного християнина. Відтоді їй неначе стало легше на душі, і багаторічні сумніви – так чи не так вона розпорядилася життям, дарованим їй Богом, – нарешті розвіялися.
Того ранку вона наважилася сказати йому те, що давно визріло в ній.
– Сідай, хлопче, – посадила його на лаву, коли він уже спорожнив третю миску свіжого запашного борщу.
– Ти вже скінчиш скоро школу, а що далі? – раптом отак просто з моста розпочала вона епохальну розмову. – Що ти, Андрію, собі думаєш? Може, підеш вуйковими слідами?
– То котрого вуйка? – утрутився в розмову батько. – Як ви таке важливе бюро зібрали без першого секретаря? – розрядив він напругу, що запала від таких несподіваних маминих слів. – Не годиться без голови сім’ї такі рішення приймати.
– Ти що, не видиш, шо він вроджений до священства?
Тато мав таку ж вдачу, як і мама, але на фронті, з якого він повернувся калікою, залишив добрячу дозу романтизму, що ним наділили його батьки.
– І де ти це священство бачила? – брав у свої руки розмову тато. – Ти що, не видиш, хто нині стоїть при престолі? Чорти!
– Спам’ятайся, що ти говориш! – затулила мама вуха руками, а відтак пішла зачиняти вікно, аби сусіди не чули.
– Ти що, не знаєш, що всі оті попи – кагебісти? Ти куди його посилаєш? – зміряв він важким поглядом усіх. – Не треба квапитися. Може, його в той клятий комсомол таки приймуть. Може, того чорта, котрий все питає про Бога, не буде там, на тім бюро. Може, щось іншого спитають і пропустять. Не може він вічно там сидіти. А як приймуть, можна йти вчитися далі. До університетів. Гріх його в колгоспнім ярмі тримати. Обдарував його Господь по самі вінця. За твою молитву. А ти ці дари в землю хочеш закопати?
Тієї ночі, після втечі на тік і почутого в кузові, він не спав. Батьківські приземлені доленосні матерії здалися йому дріб’язком. Андрій несподівано перевів розмову на інший регістр. Спершу розповів про те, що почув у кузові вантажівки.
– Коли я злізав з машини, мені здалося, що в той момент на мене звалився хрест. Дитинство – уже не виправдання. Треба його нести.
Запала тиша. Вона народжувала вибір, устократ вагоміший, ніж обирання шляху без п’яти хвилин випускником школи.
– Були б то інші часи, бандерівці того чорта повісили би на його ж городі, – Андрій чеканив слова, як коваль у розпеченій кузні. – Але забити диявола – найпростіше. Так їх не побореш. На місці однієї відтятої голови виростуть дві… Якщо це випало на нас, ми мусимо щось робити.
Паша неохоче ходив у цей похмурий, пофарбований червоним дім. Ще за Австрії тут була тюрма, у якій тримали Івана Франка, коли етапували з Коломиї до Нагуєвичів. За поляків тут розробляли плани пацифікації. Звідси ночами виїжджали загони Армії Крайової і палили українські села. Німці не могли не розмістити тут гестапо. Сотні українських повстанців скінчили життя в цих мурах. Але всі ці чужинські режими, що топталися по галицькій землі, не могли зрівнятися, докупи взяті, із КГБ, яке звичайно поселялося після війни туди, де німці тримали гестапо. Діяло таке писане чи неписане правило спадкоємності. Але Пашу бентежило не це. Він не любив сюди ходити, особливо по понеділках, бо тут можна було зустріти «найдостойніших із достойних», як він сам жартував. Сексоти сповзалися сюди звітувати. Чорний вхід був із боку залізничної колії, тому стукачів могли побачити хіба що пасажири з поїздів, що мчали на Європу чи звідти.
Галичина була наймолодшою територією у складі СРСР. Практично тільки після Другої світової війни вона опинилася під Москвою, тоді як Східна Україна налічувала сотні літ «російського братерства». З огляду на таку специфіку методи роботи радянських спецслужб були особливими. Насамперед, це виражалося в тому, що тут щільність сексотської мережі була в кілька разів більшою, ніж у середньому в Союзі. Не сміло бути жодного цеху на підприємстві чи бригади в колгоспі, де би КГБ не мало своїх вух і очей. Звичайно, вербували за принципом кількох каналів інформації з однієї одиниці території. Галузево-територіальний принцип означав, що суцільним покривалом сексотів накривало міста й села. За нормативом не менше трьох сексотів на десять душ населення. Система була така, що практично жодне слово, що виходило із суспільної риторики і масової свідомості, не могло не дійти до відома районного КГБ.
– Наш девиз – «Ни одной семьи без сексотов!», – любив жартувати підполковник Феофанов.
І він був недалекий від цієї страшної істини. Крім автоматичного заповнення пустографки, були позиції, коли сексотами призначали за посадою. Завклубу, сільський кіномеханік, завбібліотеки, містечкові придворні поети, самодіяльні художники й інші аматори. Усі ці «діячі мистецтв» були майже поголовно безпросвітними пияками. Тому вербувати їх було найлегше – за п’яними оргіями.
За посадою до багатотисячної армії входили попи, які право на парафію отримували не так за заявою про прийняття на роботу, як за заявою про добровільну співпрацю із КГБ. Їхня інформація була безцінною, бо вони переказували до КГБ те, що їм люди говорили на сповіді. Ревний християнин думає, що говорить із Божим посланцем, а насправді він розкриває свою душу таємному інформаторові безбожного, диявольського режиму. Канон про таємницю сповіді КГБ експлуатувало по повній програмі. Творцеві міфу про те, що священикові треба виливати чи вивертати всю душу без будь-якого залишку, на Луб’янці мали би поставити пам’ятник.
Поруч із Дзержинським, котрого скинуть російські демократи в 1990-му на чолі з віце-мером Станкевичем, якого невдовзі кадебня покарає вигаданим арештом і для науки всім іншим, хто смів писнути проти цього страшного «ордена меча й кинджала», запроторить у варшавську тюрму – до тієї самої камери, у якій 100 років тому сидів їхній «хрещений» батько – сам «залізний» Фелікс.
Паша не хотів бачити ці перелякані пики, які незліченними потоками зливали сюди свої доноси. Він зневажав їх тому, що, на відміну від його, їхні доноси були таємними. А він – явний! Він – за комунізм і проти Бога! І то не має бути таємницею ні для кого! І це те, чим він пишається.
Після історичного бюро він ще вище підвів голову. Але на виклик Феофанова мусив з’явитися негайно. Не лише тому, що їм обом перший секретар доручив розробити план операції, а тому, що так не буває: начальник КГБ викликав, а ти ще думаєш. Не маєш права. Мусиш шпарити на килим кулею. Це знали всі. Навіть найвищі в районі начальники. Навіть сам перший секретар, до якого – єдиного – застосовували м’яку форму виклику:
– Может, зайдете к нам, Тимофей Тимофеевич? Есть о чем посудачить. Часикам так к четырем.
Майже так само лагідно, як і першого секретаря, запросив до себе Феофанов і Харкавого. Підполковник розумів, що з цим демоном ліпше не зв’язуватися. Він далеко піде. Чорт у людській подобі. Такі навіть у НКВД-КГБ були на вагу золота.
Спочатку Паша виклав свій план, схвалений батьком. Феофанову особливе задоволення приносило те, що цей вискочка навіть не знає, що його ріднесенький предок справно та регулярно серед численних доносів пише й на свого сина. Харкавий-старший був серед сексотів просто ас. Його завербували ще в 39-му перші червоні. Під час німецької окупації зумів себе не заплямувати. В поліції не служив, у бандерівці не записався. Тому його залюбки активізували після війни. Із Феофановим його єднає давня не просто служба, а дружба. Чекіста направили в район після трьох уже вбитих начальників НКВД. Останній з них був його товаришем по спецшколі. Тоді, будучи ще лейтенантом, заприсягся помститися «бандітам». Отоді Феофанов і зустрівся з Харкавим, якого йому відрекомендували як особливо цінного агента.
Уся оперативна інформація свідчила, що Кедрівка стала епіцентром бандерівського підпілля. Але так уміло й глибоко законспірованим, що натрапити на слід було просто неможливо. Незважаючи на те, що в селі орудував такий видатний сексот, як Харкавий. Проте він, на жаль, у селі був один. Нікого більше завербувати не вдавалося. Та й Семко давав убогі дані. Про те, що він – юда, у селі знали, тому остерігалися. У тій клятій Кедрівці кожна хата – фортеця, яку сексотським підкопом не візьмеш. Хто тримає тут усю лісову армію, здогадувалися. А впіймати на гарячому не могли.
І от Феофанов за елементарними канонами, яких його вчили у спецшколі в Підмосков’ї, вирішив реалізувати класичну операцію. Головна роль була відведена Харкавому.
– Как отец, жив-здоров? – розпочав начальник КГБ розмову із заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.
– Та здоровий, як бик. Учора вихилили десять пузирів на двох.
– Ну бойцы, ну молодца! – похвалив підполковник. Майже всі його головні операції трималися на цьому прийомі – споїти, а потім роби, що хочеш.
Галичани так пити не вміли, як визволителі. За Польщі літрою горілки можна було опровадити ціле весілля. І коли у 39-му прийшли москалі, крамниці завалили дешевою горілкою по самі стелі. Хлопці так упивалися, що цілими днями валялися попід парканами, бо не могли з підкошеними ногами добрести додому. Зранку дівчата йдуть до церкви, а вони, лежачи, їх за ноги лапають.
– Якраз батько і схвалив мій план операції, – і далі виклав публічне сходження видатного сина Кедрівки на «пік комунізму», звідки він скине власноруч, як учить нас товариш Карл Маркс, опіум народу.
– Ну, ты погоди, не спеши. Подумать надо, – стримано сприйняв поривання цього навіженого корчагінця Феофанов.
Останні два вечори після того бюро вони годинами сиділи з Тропченком і обговорювали ситуацію, що склалася. Питань нема – на шляху будівництва комунізму не можна зупинятися, треба йти далі.
Ну добре, залізе цей чорт на церкву. А якщо село збунтується? Якою буде реакція цих одурманених парафіян? Чого від них можна чекати? Адже не треба забувати, що було ще зовсім недавно. Останнього «бандіта» тут витягли з криївки ще якихось п’ять років тому. Лише останнім часом вляглося. Заспокоїлося. Наче випалили гарячим залізом. Наче втопили у крові цей страшний бандерівський бунт. А якщо не залили до кінця? А якщо ще шкварчить десь так на дні душі? А як вхоплять селяни вила? А як повитягають обрізи? Ні, начальник КГБ гарантій не дає, що обрізів у стріхах уже нема. Не може бути такої гарантії.
Тому не треба цієї показухи. І партія від нас цього не вимагає. Бо як зірветься святеє атеїстичне діло, ох полетять голови. Операція – не з простих. Поголос і до Москви дійде, навіть якщо товариш Феофанов не поінформує. І чиї голови полетять? Правильно, першого секретаря і начальника КГБ. А як той називається, що сам собі голову стинає? Йолоп він і є йолоп – от такий спільний висновок.
– Воно, конєшно, до комунізма двигаться надо, но не такой же ценой, – Тропченко і Феофанов самі дивувалися, що в них така залізно одностайна думка в оцінці ситуації у районі.
– Мы с тобой с войны вернулись, подполковник, бандеровщину пережили, а тут на какой-то церкви можем сорваться, – «розодкровенничався» перший секретар. – Неправильно это, не по-коммунистически. Мы же эти кресты по улицам и полям втихаря ломали. И удачно. Обошлось. Так и дальше надо двигаться. Втихаря и только втихаря. Тише едешь – дальше будешь! Мы же не собираемся с тобой в этой бандерлоге службу заканчивать, – підвів риску перший секретар.
Феофанов не став переповідати цьому шмаркачеві розмову, але від свого авторитетного імені виклав прийняте рішення:
– Так что давай не днем, а ночью, как ты и раньше делал с этими крестами.
Не встиг Паша запротестувати, бо він уже смакував привселюдним кайфом тріумфатора, як начальник шепнув йому головне:
– Имей в виду. В этом нас и наверху поддержали. Сказали: молодцы, ребята, но не зарывайтесь.
Паша неохоче змовчав, потираючи потилицю, а відтак дав ту єдину відповідь, яка може бути на щойно отриману інформацію:
– Наверху? Там видніше.
Кедрівці пишалися своєю церквою. Старі храми, вік яких сягав сотні літ, були дерев’яними. А їхній собор стояв, як скеля, неначе витесаний із каменю.
У сімнадцятому столітті в Кедрівці жив знаменитий на всю Європу рід Синєвірських. Багатий і знатний, яких було немало в цьому континентальному європейському епіцентрі. Синєвірські звели тут велетенський палац, що тоді не поступався Версалю. Кажуть, на одному з балів бував тут юний Богдан Хмельницький, батько якого служив господарем неподалік, в Олеському замку – родинному гнізді польських королів. Саме тут відбувся наймасштабніший європейський саміт антиоттоманської коаліції, на який з’їхалися монархи зі всієї Європи.
Під впливом цієї події граф Синєвірський, провівши кілька місяців у Єрусалимі та в Римі, повернувся з ідеєю.
Він поставив собі амбітну мету – звести в селі собор, який би був точною копією собору Святого Петра в Римі, головної святині християнської Європи. Бо якщо замок не поступався французькому Версалю, то має не поступатися і храм духовний. То був час, коли українці були амбітними і хотіли бути в Європі якщо не першими, то й не останніми.
Майстрів Синєвірський запросив також звідти, з Апеннін. Гарячі італійці цілими днями зводили храм, а вечорами зваблювали місцевих дівчат. Граф поставився до цього гуманно – кожного італійця, що згрішив до шлюбу, змусив оженитися. Кажуть, було таких лише двоє, а інші, освідчившись дівчині в коханні, йшли за одкровенням до графа. З того часу дражнять кедрівців латинниками. Хто зна, чи є то правдою – міфи про ловеласів у гурті мандрівних зодчих із Падуї, але храм вони возвели на славу і на віки. І справді, точна копія шедевра геніального Мікеланджело!
Синєвірський із родиною вибрався з палацу, у якому прожили його предки 300 літ, за день до того, як у село прийшли більшовики. Кілька тижнів вони безпросвітно банячили в замку, а відтак завезли до села цілу дивізію, зібрали селян із навколишніх сіл і влаштували мітинг. Розказували про марксизм-ленінізм, який прийшов і на галицьку землю. Плели небилиці про світову революцію. Але найбільше дісталося експлуататорам усіх трударів, серед яких і кляті пани Синєвірські. На честь перемоги над експлуататорським ладом народна влада в особі зібраного мітингу, на якому репетували п’яні червоноармійці і мовчали приголомшені селяни, було прийняте рішення про знесення панського замку та церкви.
Логіка ленінців була дуже простою і доступною кожному трудареві. Її виголосив комісар у чорній шкірянці:
– Замка не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!
Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.
І враз горлання визволителів притлумила величальна мелодія. Склепіння храму виповнив спів злитих воєдино сотень сердець. Народжений просто на тому диявольському мітингу, спів псалмів розпочався і не мав кінця. Розгублені комісари, які знесли не один храм від Волині до Владивостока, не знали, що робити. І поїхали в район «посоветоваться наверху». А до храму сходилося дедалі більше людей. Вершилася дивина – відходили одні, а на їхнє місце ставали інші і вливалися в цей хор християнської непокори.
Спів не припинявся ні вдень, ні вночі. День у день. Без упину. Енкаведисти прийняли рішення «поймать и посадить зачинщиков массовых беспорядков». Але їх не було. Бо бунтарем, який співав, був кожен, кого привела сюди його невпокорена душа. Кожен сам по собі. Перед Богом – і на весь зріст свого незламного духу. Так тривало рівно сім днів. Потім хтось скаже: «За той час Бог сотворив світ. А ми свій світ уберегли від сатани». Більшовики змирилися. Було прийняте рішення знести замок, а з церквою визначитися пізніше.
Харкавого передав «по описи» Феофанову Афанасьєв. У «личном деле» здача повстанця прирівнювалася до бойового ордена. Тим паче, що Семко завше – хоч і за сто років – міг посвідчити свій «подвиг» розритою могилою за стодолою. Горбик над кісточками жиденяти акуратно розрівняв, а от насип над останками бандерівця тримав як «вещдок» лояльності червоному режиму.
Феофанов сушив собі голову, що робити з кедрівською бандерівською фортецею, поки не вчитався у справу сексота Харкавого, що був єдиним серед тисяч «добровільних помічників» спецслужби, який фігурував під власним прізвищем.
– Был бы исполнитель, а дело найдется, – любив він перефразовувати Йосипа Віссаріоновича, не боячись звинувачень у ревізіонізмі.
Коли він вимовляв цю фразу, його бійці вже знали, що підполковник замишляє нову велику пакость. Коли він викладав свій нехитрий план, то все-таки побоювався, що Харкавий захитається. Цей вроджений кілер у роки війни та партизанщини міг мочити земляків, як кошенят, а тут уже наче лише відлуння тих часів. Війська НКВД, як казав керманич України Микита Сергійович, «охраняют мирный труд трудящихся».
Але загартований «боєць» й оком не зморгнув.
– Здєлаєм, товариш підполковник.
У галицьких селах храмові празники святкували гучно. Навіть тоді, коли вже храми були замкнені чи знесені.
Це був той чи не єдиний ритуал, коли більшовики всіляко «поощряли» народний «обычай».
На свято до села масово з’їжджалися близькі й далекі родичі, гості з навколишніх сіл. Того дня кількість жителів села, як мінімум, подвоювалася. Горілка – сталінський антиопіум цим нестійким християнам – лилася рікою. Так поволі, але впевнено москалі насаджували новий духовний імператив – храм відзначали не молитвою в тому самому храмі, який був іменинником, а жрачкою та впиванням до чортиків.
Така крута зміна світогляду, що ґрунтувалася на слабкості людської натури, давалася доволі легко. Більше ніж часто апофеоз «християнської храмовості» завершувався масовими оргіями, які на танцях у клубних вогнищах культури переходили у поножовщину. Наявність жертв нікого не дивувала, її вважали природним процентом втрат після актів масового причащання 40-градусною «кров’ю» того знавіснілого кавказького антибога, що сидів – під портретами німецького єврея, англійського буржуа й калмицького вбивці останнього царського коліна – у кривавих палатах Івана Грозного.
На такому благодатному тлі мало відбутися «спецмероприятие», задумане підполковником Феофановим. Десь уже після півночі, коли клуб тріщав від розпашілих торжествуючих «храмовників», що обливалися потами, несучи свої п’яні тілеса в безневинній коломийці, несподівано вимкнулося світло.
То ж не дивина. Іноді це робилося навмисно. У темряві можна було не тільки вимацати дівку, а й зґвалтувати її просто посеред клубу. І цей порив фізіологічного парування в умовах спонтанної темряви виникав миттєво. Завклубу давав хлопцям шанс і не квапився вмикати рубильник. Поки тривав цей селянський груповичок, який ні чим не відрізнявся за своєю природою від злетів мистецтва в галузі найдавнішої професії у найвишуканішому борделі Гамбурга чи Амстердама, тубільці ревли, як худоба. Перший інстинкт гуляв на повну котушку, бо очманілий від кількаразового передозування сталінським трунком розум спав непробудним вічним сном. А з ним у братській могилі спочивала й совість, яка бодай у примітивних формах елементарного встиду мала б утримувати на плаву людської подоби цих двоногих самців і самок.
І коли нарешті ввімкнули світло, молодь, підтягуючи підштанці, розбіглася по кутках, як обпечена. Зал проревів тваринним жахом. Посеред клубу в калюжі крові корчився у передсмертних конвульсіях Місько Корчинець – районний командир яструбків із сусіднього Жупанина. Кожному здавалося, що своїм виряченим поглядом він чи то звинувачує у своїй смерті, чи то просить пощади або порятунку. Парубок однією рукою шкрябав у страшному болю рапату, багряну від його крові підлогу, а другою пробував загорнути назад у розпеленаханий живіт кишки, що повиповзали, як із мішка.
Він вмирав на очах у сотень однолітків нескоро. Дівки завивали, як на похороні, і від того несамовитого плачу здавалося, що смерть, така якась потойбічна й невидима, стоїть тут, посеред танцмайданчика, вимахуючи косою понад їхніми грішними головами. Місько сконав зі звірячою гримасою, викрививши вилицю навиворіт і звівши очі до неба.
То були молоді свідки живої смерті. Як помирає людина, та ще й убита, до того ж зарізана, наче свиня перед Новим роком, ніхто з них досі такого не бачив. І міг би життя довге прожити, не побачивши. Поки надривно голосило жіноцтво, з вулиці враз долинув крик. Автоматні черги пошматували це плачевне покривало. Крізь вікна й двері ввірвалися озброєні до зубів чекісти. Потім не раз свідки цієї трагедії, до самої старості проживши, неначе будуть запитувати себе, як за п’ять хвилин вони могли з’явитися в селі, коли від Кедрівки до райцентру – година їзди.