Страница:
Дитина, вихована в Маріїній хаті, не могла реагувати інакше. Жінка ростила Андрійка в Бозі. Безнастанно. Наполегливо. Методично. Молитовники, заховані за кількома днищами маминої скрині, були його найпершими букварями. Вона ходила по лезу в тому вихованні. Плекаючи його таким же затвірником, як і вона сама, мати тим самим виряджала його в цей несамовитий світ цілком беззахисним. Вона раділа від того, як він у сім літ, ледь навчившись читати, плаче над Хресною дорогою у Страсну п’ятницю. Вона почувалася щасливою від того, як на її очах віра проникає в його пречисте дитяче єство. Разом із тим вона розуміла, що його виняткова обдарованість, про яку знали далеко за межами Кедрівки, залишиться змарнованою в цьому безбожному світі, з якого йому, як усім довкруж нього, не вирватися. Як можуть розкритися таланти дитини, щедро обдарованої Богом, у світі без Бога? Сприяння цього світу можна досягти лише відступництвом від Бога.
Марія, як і кожна мати, не могла не хотіти добра своїй дитині. Але вона знала, що на Андрійка не чекають почесті, бо він не обміняє на них віру. Віра проникала в його єство всеціло. Щоднини зранку й увечері, коли він уклякав до молитви, вона бачила, що двобій за нього із бездуховним суспільством вона виграла. Ціною його грядущого програшу.
Якщо вундеркінд, який на кілька років самотужки випереджав шкільні програми, не вступить до комсомолу, а відтак до інституту, із колгоспу йому не вибратися. А до комсомолу його не приймуть, бо він уже тричі в райкомі казав, що вірить у Бога. Все. Крапка. Далі нічого не буде. Закопаний заживо талант.
– Підеш трактористом до колгоспу. Обійдешся без університетів. З голоду не вмреш. Аби Господь здоров’я дав, – заспокоювала вона його. – Мене тато не пустив до гімназії, а тебе не випустять звідси ці зайди. Така наша доля, синку, на цій землі. Але тут ми лише гості…
Йому здалося, що в машину за такі слова мав би поцілити грім. Блискавка, як кара Божа, мала би спопелити цих чортів. Але небо мовчало. Лише зморщилося насупленим хмаровинням, збираючись на дощ. Клекотіла лише одухотворена свідомість дитини. Андрійко ще не знав, що планета ця з її людським мурашником не така вже й ідеальна, щоб над нею чигали громи та блискавки, припалюючи до нігтя землі кожного грішника.
Він продовжував слухати, як вони складали конкретний план акції. Настраханий Діма заспокоївся, що його роль обмежується, як завше, транспортуванням. А на церкву полізе він і тільки він, Паша. Полізе в герої. Цю пальму першості він не віддасть нікому й ніколи.
Коли дехристиянізація району досягала апогею і підходила до цілковитого охоплення останнього, протиординського хреста, Паша не на жарт стривожився. Скидалося на те, що його кар’єра завершилася, не розпочавшись. Вичерпалося поле дій. Хрести скінчилися. Більше нема що ламати. З обкому йому дали грамоту. А туди, до обкому, його чомусь не забрали.
І отут у нього сяйнула думка. Борючись за перемогу матеріалістичного світогляду, він був доволі обізнаним. Підполковник Феофанов тишком-нишком дав йому почитати матеріали про форми й методи атеїстичної роботи в Східній Україні у 20—30-х роках.
– Отам были орлёнки – не то, что нынешнее племя, – повчав він «мєстного» вискочку, що не недоречно дер носа. – Сломал пару десятков каких-то крестов – и давай ему повышение. А тогда люди церкви в воздух взрывали, чтобы продемонстрировать свои твердые коммунистические убеждения и показать свою верность марксизму-ленинизму! А если взрывчатки не хватало на эти каменные болванки, взбирались наверх и сбрасывали оттуда кресты. Потому как церковь – тоже дом. Взрывать необязательно. Может быть и дом культуры, но какая культура, если на этом доме опять же этот опиум?
Паші двічі казати не треба. Ідею він схопив на льоту. Чекав лише слушного моменту. А відтак не чекав, а готувався. Що було сил.
Ніхто не розумів, чому це товаришеві інструктору райкому спало на думку записатися в альпіністи. Адресу тих скелелазів він випитав у голови обласного спорткомітету, що прибув до них у район із перевіркою спортивно-масової роботи.
– На хрена тобі це здалося? – здивувався головний спортовець. – Тут на землі екстриму по саме горло. Май на увазі, що про те газети не пишуть, але вони частенько злітають звідти. Без крил – і прямісінько в рай. Он торік тут у нас, у Карпатах, четверо зірвалися. Правда, то не наші. Наші слабаки. Так високо не літають. То були якісь чемпіони із самої Москви. На Памір, на пік Комунізму, вибиралися, а тут під Корчином із бескида шльопнулися. Що називається, ледве кістки позбирали.
Він на ті скелі, з яких упали товариші з центру, не поліз. Там було заборонено займатися альпінізмом. Серед загиблих один виявився сином товариша з ЦК. Стільки галасу не знала Тухля з часів Захара Беркута. Постворювали комісії на всіх рівнях, але кого тут карати? В гори полізли самі, а гори ті ніхто спеціально не обтісував, щоб із них попадали москалі.
Паша пригледів собі неподалік опуклі кам’яниці. Місцина видалася на славу. Подалі від людських очей. Така пузата гора, схожа справді на церковну баню.
З інструктором з альпінізму вони зустрічалися на вокзалі. Потім добиралися електричкою. Відтак тьопали пішки пару кілометрів. Той спец пробував суперечити, що така гора не є типовою для тренувань.
– До лампочки мені ваш альпінізм, – нервував Паша. – Тут інакший типаж на часі. Це ви лазите по горах без толку і сенсу. А навіть у тому, щоб залізти десь там нагору, має бути сенс. Бо інакше нащо лізти? – загадково пояснював Харкавий своє таке несподіване хобі, яке, виявляється, не так щоб уже зовсім лише хобі.
Після півтора десятка сходжень він сам кваліфікував себе професійно готовим і придатним для виконання поставленого перед собою надзавдання. Тепер це завдання, напевно, усього його життя треба було узаконити рішенням бюро.
Паша таки дочекався слушної нагоди. Комсомол мала слухати на своєму бюро партія. Саме на цьому найвищому районному форумі перед старшими товаришами Паша вирішив вийти з ініціативою. Неначе підіграв йому сам перший секретар райкому партії товариш Тропченко. Це був твердий іскрівець, ветеран війни, що ніколи не скидав піджак із орденськими колодками. Цього разу він пішов в атаку на молодняк, всипавши йому по самі вуха.
– Виявляється, район наш не тільки по тваринництву вибився в передовики. Район наш славний – на першому місці в області за колічеством діючих культових споруд, – розлючено констатувала перша особа. – Що тут якийсь Єрусалим завівся, що ми не можемо дати собі раду з цим опіумом?
Розгон намічався по повній програмі. Товариш Тропченко любив згадувати молодість, коли його батько спорядив учитися до духовної семінарії, а він, як і товариш Сталін, з молодих років розібрався, що людина походить від мавпи і ніякого Бога не було й немає, тому він замість тієї бурси влився в передові ряди молодих будівників комунізму.
– Є дані, що до церкви ходять навіть школярі, серед яких є комсомольці. Куди дивиться райком? – допікав старший товариш молодшим однодумцям. – Вот вам і бойовий помічник і резерв партії. Та за таке на фронті у штрафбат засилали, а ви тут сидите, наївши пики! – гримнув кулаком по столу керманич.
На мить запала тиша, від якої тріщало у вухах. Аж тут із задніх рядів долинув несміливий голос:
– Дозвольте вийти з ініціативою, товаришу Тропченку? – Підвівся чорнявий молодик із витрішкуватими очима.
Зал, як за командою, озирнувся назад. Як тут не звернути увагу на таку відвагу? У таку мить, коли стан справ у районі розбудив у першому секретареві звіра, отак-от запросто звертатися до нього?
Тропченко спрямував свій налитий кров’ю погляд на цього висуванця.
– Хто такой? – невідомо кого запитуючи, гаркнув він крізь зуби.
– Так это же наш молодой товарищ по атеизму, Тимофей Тимофеевич, – шепотів на весь зал товариш Феофанов, що сидів поруч із першим секретарем. – Он у нас спец по крестам. То бишь по их ликвидации. Сознательный элемент, подающий надежды. Я вам неоднократно докладывал.
– А, так це ти, хрестоносець ти наш, – раптом зм’як Тропченко. – Знаємо, знаємо про твої подвиги. Молоток. Ну давай, спасай положеніє в районі. Валяй ініціативу. Іди-ка сюда, на середину.
– Діло таке, товаришу перший секретар, – сам не повірив своїй сміливості Паша. Якась неймовірна, нагла й нахабна сила вливалася в нього цієї миті. Він відчував, що береться за діло, яке підносить його навіть над цим сатрапом, що перед ним труситься від страху не тільки апарат райкому, а й весь район.
Харкавий фізично відчував, як тверднуть його руки й дерев’яніє запаморочена незбагненним вливанням ентузіазму голова. Мозок розпирало від цього вливання, аж скрипіли скроні. Він глянув оскаженілим поглядом на Тропченка, посилаючи йому сигнал – що там твій штурм Берліна, герой ти з тертої бульби? Ти би спробував узятися за те, що я зараз скажу. А ти, такий крутий атеїст на всю голову, навіть не додумався до такого.
– По-перше, треба розібратися, товаришу Тропченку, із тим першим місцем, – почав він з тієї відваги ревізувати аналіз керівника району. – Ліквідація придорожніх та внутрісільських хрестів входить у звітність, тому ми ніколи не пасли задніх. Тепер у нас завершена зачистка району від хрестів.
Тут слід було зробити паузу, бо справді пройдено важкий і славний шлях. Тут сиділо чимало любителів почесати язиками, але чи міг би хтось похвалитися, що зробив таку складну і специфічну роботу власноруч?
– То була нелегка робота. Чомусь тут, де починаються гори, їх ставили найбільше. Майте на увазі, це робилося протягом майже тисячі років, ще, напевно, від тієї глупої затії князя Володимира. Лише супроти монголо-татар вважало за необхідне відмітитися хрестом майже кожне село. А ота пошесть – ставити хрести на честь скасування панщини у 1848 році? Так само: від села до села – від хреста до хреста. І все це багатовікове закабалення наших темних за світоглядом предків ми ліквідували за лічені місяці! Сьогодні я офіційно доповідаю: нині ви не знайдете в жодному селі жодного хреста! Покажіть мені хоч один – і я його зубами згризу! – загарчав Харкавий, аж у першого секретаря впали окуляри з носа.
– Нет, в самом деле. Так и есть, Тимофей Тимофеевич, – неначе долучаючись до чужої слави, рявкнув начальник КГБ. – Все он правильно докладывает.
– Але, як вчить нас партія, ніколи не зупиняйся на досягнутому, – продовжив тим часом Паша. – Моя ініціатива, товариші, заключається у тому, щоб ми поставили перед собою мету зняти ці кляті хрести не просто на вулиці, – далі він зупинився, щоб сказати якомога вагоміше, точніше, акурат адекватно до масштабу проблеми. – Я вношу пропозицію про знесення хрестів із культових споруд.
– Звідки-звідки? – напевне, уперше подала голос багаторічний член бюро від трудящих, делегат останнього з’їзду партії, на якому вона чула доповідь товариша Микити Сергійовича Хрущова, доярка з Маріїнців Настуня Леськів.
– Ти, Насте, пройшла комсомольський гарт у наших рядах, але не знаєш, що таке культова споруда. Це споруда, у якій попи одурманюють твоїх односельців, товариш Леськів, – поставив на місце члена ЦК ВЛКСМ Паша, який відчував, що він править тут бал, що йому невідомою силою, яка вселилася в нього сповна, дозволено все, навіть більше, ніж оцьому носію орденських колодок, бо що таке орденоносець порівняно з хрестоламом?
– Моя ініціатива – позносити хрести з церков, – сказав, як відрубав.
Усі поїдали очима Тропченка. Він якось раптово змалів в інтер’єрі цього войовничого матеріаліста. Що зробиш: нові часи – нові герої. Воювати з Гітлером – чи то вже такий героїзм? А от з Богом?..
Навряд чи так він думав тоді, коли вперше відчув, як його, лідера району за посадою й авторитетом, обходять на повороті.
– І як ти збираєшся це робити? – повернувся він до цього імпровізованого доповідача. – Чи ти лише ініціативу дайош, а дертися по церквах мають такі, як я, фронтовики?
– Та ні, товаришу Тропченко, – дедалі більшої ваги набирав Паша. – Вибачте, ви своє відвоювали, – відрубав якось неосмислено, упіймавши передчасний кураж, аж сам злякався.
– Ти на что намєкаєш? – підскочив той, хто головував не лише тут, а й у районі, аж ордени на ньому задзеленчали.
– Та ні, ви мене неправильно поняли, – страх таки брав своє, і Паша хотів виглядати таким, що принишк перед першою особою. – Я в тому смислі, що тепер у перших рядах маємо бути ми, бойовий резерв партії.
– А ты, парень, наглец, – Тропченко вирішив вилити всю свою злість на цю шпану. Він завше собі думав: «Нащо в районі два райкоми – партійний і комсомольський? Ну був би відділ у партапараті по роботі з молоддю. А тут цілий райком».
– Я знаю, як ви работаєте, – обстоював позицію партії старший товариш. – Знаєте, шо таке комсомол і яка разниця між вами й нами? А то, шо ви работаєте, як молоді, а єбетесь, як взрослі.
Сказав, бо наболіло. Але одразу відчув, що невчасно. Ця ж шпана може витлумачити так, буцімто він захищає хрести. Комсомол – з ініціативою, а він його по голові. Невчасно випалив правду-матку. І ще при цьому-от, що сидить під боком, який уже нині настрочить за своєю лінією. За цією лінією можна строчити і стукати навіть на першого секретаря. Ставив їх на місце Хрущов, цих годуванців Берії, але не до кінця, та й як без них – розуміти треба.
– Ну ладно. Це я так, в шутку. Нащот того, як ви совокупляєтесь. Іногда і поработать можете. Давай от секса до атеїстичного воспитанія вернемся, – жартома пом’якшив відповідальний момент досвідчений апаратник. І тут уже Паша сповна розрядив обстановку.
– Я знаю, товаришу перший секретар, що ініціатива наказуєма, – перейшов він до головного в порядку денному. – Я особистим прикладом, як вчить нас партія, готовий узятися за реалізацію мною внесеної пропозиції.
– Підожди, так то ж не язиком таляпати. В тебе діти є?
– Є дочка. Два рочки.
– Ну от. А як зірвешся з даху? Хто ж її годувать буде? Та й, зрештою, нас зверху по голові не погладять, що тут, на бюро, розрішили тобі лізти туда. Нам же і отвечать обратно, єслі что. Тут діло тонке і ответствене.
– Давай розберемся, – розпочав уже свою доповідь із несподіваного питання перший секретар. – Ініціативу твою я оцінюю як очень даже воврем’я. Допустим, хочемо ми зробить у культовій споруді культурну споруду. Щоб не затемнять народ, а просвєщать. А як це буде виглядати, коли у споруді – культура наша, соціалістична, а на споруді – отой відживший культ, то єсть хрест? І правильно ти рішив: нам нікак нельзя дальше йти, щоб його не убрать оттуда. Він, так сказать, став нам на путі. І не просто так, а на путі к комунізму, де хрестам не мєсто. А його ж там, нагорі, далеко видно. Трудящиєся смотрят і не понімають. Берлін взяли, а хреста убрать не можуть. А щоб убрать, одного желанія мало. Треба туди залізти, трясця його матері.
– І злізти, – упівголоса додав уже перший секретар комсомолу, якого аж розпирало від Пашиної ініціативи. Він давно потерпав, що цей вискочка прокладе собі тими хрестами дорогу до його кабінету. Ну добре, він у себе, у комсомолі, якось затушовував його подвиги, а нині він перед старшими товаришами виліз. Вийшов з-під контролю. «Ну я тобі устрою!»
– Як ви сказали, товаришу Тропченко, ініціативу треба підтримати, – включився комсомольський вожак району Костя Золопуха. – Але реалізацію ініціативи треба доручити самому товаришеві Харкавому.
Костя аж зрадів від такої своєї пропозиції. Усе він зробив правильно. Підтримав партію і взяв відповідальність на себе, тобто на комсомол. Нехай їй, партії, голова не болить, що ми вміємо тільки трахатися по кущах на всеобучі чи на семінарах активу. Ми вміємо й працювати на об’єктах комунізму, і от Паша, наш друг і товариш, це покаже. А як зламає собі карк, його начальник, товариш Костя, свічку за нього поставить. Подумки, звичайно. Бо ж не ходити заради цього виродка до церкви першому секретареві ленінського комсомолу. Тому тут у Кості позиція виявилася безпрограшною.
Але Тропченко раптом узявся виявляти батьківську турботу:
– А ти не спіши. Чого ж ти сам до такого не додумався? Піддержує він ініціативу. Ще один герой об’явився. Так як ето називається? Ільфіністов, чи як їх там, визивать надо. Професіоналов, щоб дряпатись вгору. Єсть же такі, спеціально обучені.
– Не треба нікого визивать, товаришу Тропченко, – аж затремтів від відповідальності моменту Паша. – Я доповідаю членам бюро, що перед тим, як виступити з ініціативою, я самотужки пройшов самопідготовку. Під керівництвом, Тімофєй Тімофєєвіч, якраз інструктора з альпінізму. Це було моє хобі, а тепер, я відчуваю, перед вами, дорогі товариші по партії й комсомолу, що це моє покликання. Тому до виконання завдання я готовий і морально, і політично, і професіонально.
– Так ти шо, перед тим, як обнародовать план дій, сам обучався? – здивувався начальник КГБ, що щось таки в районі відбувалося без його відома й позаочі його багатотисячної армії сексотів.
– Протягом останніх трьох місяців я щосуботи їздив у гори і там пройшов повний вишкіл. Інструктор, якому я платив із сімейного бюджету, може дать мені сертифікат.
Тропченко знову стукнув об стіл, але м’якше. Неначе просто поклав твердо руку на червоне покривало. Усі знали: це означає, що дебати закінчено.
– Я думаю, ніхто не буде возражать, щоб піддержать ініціативу товариша… – І тут він сам здивувався, що навіть не знає прізвища цього героя. – Ізвіні, як тебе звать?
– Паша Харкавий, заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.
– Паша. Як Павка Корчагін. Хороше совпадєніє. Молодєц, – похвалив комсомольця перший секретар, неначе він сам собі обирав ім’я. Саме на цій думці впіймав себе старий фронтовик.
– Кстаті, а ти хрещений-то сам? Раз ім’я єсть, то хрестили небось у церкві.
– Я не думаю, що я особисто несу за це відповідальність, товаришу перший секретар. Як розуміють усі члени бюро, протестувати проти дій своїх батьків у віці 20 днів я не міг. Але я засуджую моїх батьків, які носили мене до церкви. І тут перед вами, моїми товаришами по партії та комсомолу, зрікаюся цього хрещення.
Якось не по собі стало всім присутнім. Хоча той офіційний самопроголошений антихрист не сказав нічого такого, що не випливало б із його поведінки чи, тим паче, із цієї епохальної, без перебільшення, ініціативи. Але неначе перевернулося щось у єстві практично кожного, і від того немов запахло горілим від лампад, як це буває хіба що на похоронах.
Паша відчув цю горілу атмосферу й не вгавав:
– Я пропоную це зробити всім присутнім.
Тропченко, з якого поти текли градом від таких ініціатив, напевно вперше за роки керівної роботи не знав, що робити.
– Я просто пропоную тим, хто вірить у Бога і своє хрещення, встати і вийти із залу, – виручив його Паша.
– Ну, таких у нас нєт, потому что… бить нє может. А как іначе? Ще не хватало, чтоби член райкому вірив в Бога, – зрадів такій гарній розрядці перший секретар.
Ще бракувало, щоб на пропозицію цього дурня хтось справді встав і вийшов. Тоді йому, першому секретареві, незважаючи на бойові заслуги, просто кришка й капут.
– А тепер перейдьом к дєлу. Хто за те, щоб підтримать товариша Павла Харкавого і поручить йому реалізовать, так сказать, його великий почин?
Присутні проголосували.
– Спасібо. Одноголосно, – сказав для протоколу товариш Тропченко. – Про деталі распространяться не будемо. Усі понімають, что тут надо помалківать. Дальше я поручаю поработать вмісті товаришу Харкавому із товаришем Феофановим.
Після бюро Паша поїхав додому, і вони вдвох із татом напилися, як цуцики. Харкавий-старший завше хотів, аби його син просунувся аж до Москви, а от не виходило.
– Ця банда червона навічно. Ти видиш, як вони роблять? Брехнею світ перейшли, і ніхто їх назад не верне. То я собі здармував вік, а ти тисни на дві педалі! – вдарився у філософію Семко, розливаючи вже третю «Московську».
– Я знав, старичок, що ти мене зрозумієш, – плескав батька по плечах Паша. – Бо якщо розібратися, то я лише диявольське насіння. А справжній диявол – то є ти, скурвий сину старий. Мені ще до тебе, як, справді, до того неба.
Паша знав, що говорив. Він народився в час, коли до села прийшли німці. Першого разу вони затрималися ненадовго – перерізали у селі всі кури і пішли на Москву. А в Семка ще й корову пристрелили на пасовиську й усю останню ніч перед відходом гарнізону із села смажили під лугом м’ясо з його годувальниці.
Через таке варварство фашистів він затявся на них. У хаті малі діти, а у стайні порожньо. У кожного своя війна, і для Семка настала війна з голодом. Але що сидіти на печі? Пішов проситися до німчаків у поліцаї, але, поки чухався, місця всі хлібні зайняла братва. Семко нарікав на німчаків, що взяли до постерунку із сусідських сіл, хоча своїх козаків вистачало на кілька постерунків. Був конкурс – добрих п’ять хлопів на одне місце поліцая.
Якось уночі забрів на їхню хату озброєний до зубів повстанець. Ще молоко на губах не обсохло, а він за Україну воює. Весь у крові та з німецьким автоматом. Утік з облави за бандерівцями, які вже тоді добряче заливали смальцю за шкуру гітлерівцям.
Вояк був поранений у лікоть. Стефка ледве вгамувала кров. Поки вона вовтузилася з партизаном у іншій кімнаті, Семко зрозумів, що то його шанс. Він крадькома виповз із хати, а за годину будинок уже оточили есесівці. Хлопчина відстрілювався, а останню кулю залишив собі. Німчаки обмацали його, шукаючи, може, яких паперів, а потім звеліли Семкові закопати тіло.
– Але ж, прошу пана офіцера, то я поінформував, що той дітвак є в моїй хаті.
– І що ти хочеш від нього? – перепитав тлустий поліцай, що нагодився на перекладача.
– Я прошу зарахувати мене на службу до поліції. Я на ділі щойно доказав свою вірність Третьому рейху.
Есесівець щось прошпаркотів по-своєму, а той бовдур в уніформі показав Семкові дулю:
– Він каже, що нині ти зрадив своїх, а завтра зрадиш їх. Каже, аби я тебе шльопнув тут на місці, але мені шкода твоїх дітей.
Семко затамував лють на окупантів, і він конче хотів зробити їм щось зле. Правда, не так та помста, як заробок привів його до міста. Там він потинявся кілька тижнів і приплентав додому не один.
Паші було тоді лише кілька місяців. Мати дуже важко розлучилася з ним. Лежала вже ціле літо при смерті. Тато привів додому такого ж, як і він, його Павлусь, дітвака. Приніс, як телятка, у мішку й висипав посеред хати. Чорняве. Кучеряве. Із гострим носом і ще з гострішими очицями. Немовлята неначе потоваришували. Махали ручками одне до одного. Але коли хтось заходив до хати, Семко ховав це циганча до пивниці й затикав писок ганчіркою, аби не подавав голосу.
За тих кілька днів, коли вони тіснилися на печі, міцно обійнявшись уві сні, як близнята, зовні дітлахи виглядали як малі кошенята, що граються в кошику. Стефка час від часу приходила до пам’яті. Говорити ще не могла, але раділа, що в неї аж двоє приплоду. Материнське серце – воно безмежне. Готове пригорнути і пригріти будь-яке дитинча. Хіба ж то будеш дошукуватися, твоя це кров чи чужа, коли перед тобою отаке красиве й безневинне юне створіння, для якого в ці перші місяці перебування на землі не буває й хвилини без щастя?
Коли вона зміцніла й уже могла годувати немовлят материнським молоком, пригортала до грудей і Петрика (як вона встигла назвати другу, знайдену – ну то й що? – дитину), як рідного. Стефці здалося, що від такої оказії наче посвітліло в хаті. І додалося не просто живих душ, а радості людської, бо з перших хвилин вона вже не могла робити різницю між ними обома – своїм і знайденцем.
То мама назвала його циганчуком.
– Сама ти циганка, дурна Стефко. Ти що, не видиш, що то жиденя? Пам’ятаєш того Абрама, що продавав м’ясо на базарі? Я їду по торговиці, а він мене кличе за лаштунки. Так і так… «Нас, жидів, усіх мають нині вночі забрати й розстріляти за містом. Візьми й сховай мого отрока, скажеш, що то твій. Він, – каже, – у мене наймолодший – найлегше сховати. А я дам тобі все, що треба. Будеш мати чим і своїх, і моїх дітей та внуків годувати». І дав. Дивися.
Семко висипав на стіл усе, що було у відрі. То було золото. Персні, зуби, цілі злитки. Кілька кіля. Золота ціла купа.
А потім сталося те, що сталося. Коли в селі нишпорили німці, шукаючи по хатах схованих євреїв, їхню хату поминули. Але Семко кілька днів по тому не міг дати собі раду з тим страхом, що прийдуть ще раз.
Однієї темної ночі, коли Стефка знову занедужала, Семко витяг зі сховку дитинча, що спало. Воно розплакалося якось несамовито. Захищалося, бідолашне, аж не схоже на кількамісячне створіння. Схопилася Стефка й собі завила не своїм голосом, дивлячись на те, що коїться.
– Чого ревеш, як курва? – вирячився на неї Семко. – Сусідів побудиш.
– Що ти робиш, Семку? Гріх страшний береш на душу! То ж чиясь дитина. То людина жива-живісінька.
– Яка то людина? То жиденя. Ти хочеш, аби й твого так само забрали з ліжка?
Паша більше не бачив Петрика. Коли підріс і вже бігав подвір’ям, міг натрапити за стодолою на купку землі, що вже заросла бур’янами.
– А чого ти так кажеш, сину, на тата – диявол? – хоч сп’яну, але ще був при пам’яті Семко.
– То ж ти, а не я жиденя зарізав, як порося, – реготався Паша, обіймаючи зніяковілого батька. – Та не журися, я би так само зробив. Ти ж не мав виходу. Ти ж мене спасав, так що синівський тобі уклін. Хоча, знаєш, німці в село після того так і не вернулися. Понині не вернулися. Ти міг того не робити. Але так ся стало. На одного жида менше. Теж не зле.
Марія, як і кожна мати, не могла не хотіти добра своїй дитині. Але вона знала, що на Андрійка не чекають почесті, бо він не обміняє на них віру. Віра проникала в його єство всеціло. Щоднини зранку й увечері, коли він уклякав до молитви, вона бачила, що двобій за нього із бездуховним суспільством вона виграла. Ціною його грядущого програшу.
Якщо вундеркінд, який на кілька років самотужки випереджав шкільні програми, не вступить до комсомолу, а відтак до інституту, із колгоспу йому не вибратися. А до комсомолу його не приймуть, бо він уже тричі в райкомі казав, що вірить у Бога. Все. Крапка. Далі нічого не буде. Закопаний заживо талант.
– Підеш трактористом до колгоспу. Обійдешся без університетів. З голоду не вмреш. Аби Господь здоров’я дав, – заспокоювала вона його. – Мене тато не пустив до гімназії, а тебе не випустять звідси ці зайди. Така наша доля, синку, на цій землі. Але тут ми лише гості…
Йому здалося, що в машину за такі слова мав би поцілити грім. Блискавка, як кара Божа, мала би спопелити цих чортів. Але небо мовчало. Лише зморщилося насупленим хмаровинням, збираючись на дощ. Клекотіла лише одухотворена свідомість дитини. Андрійко ще не знав, що планета ця з її людським мурашником не така вже й ідеальна, щоб над нею чигали громи та блискавки, припалюючи до нігтя землі кожного грішника.
Він продовжував слухати, як вони складали конкретний план акції. Настраханий Діма заспокоївся, що його роль обмежується, як завше, транспортуванням. А на церкву полізе він і тільки він, Паша. Полізе в герої. Цю пальму першості він не віддасть нікому й ніколи.
Коли дехристиянізація району досягала апогею і підходила до цілковитого охоплення останнього, протиординського хреста, Паша не на жарт стривожився. Скидалося на те, що його кар’єра завершилася, не розпочавшись. Вичерпалося поле дій. Хрести скінчилися. Більше нема що ламати. З обкому йому дали грамоту. А туди, до обкому, його чомусь не забрали.
І отут у нього сяйнула думка. Борючись за перемогу матеріалістичного світогляду, він був доволі обізнаним. Підполковник Феофанов тишком-нишком дав йому почитати матеріали про форми й методи атеїстичної роботи в Східній Україні у 20—30-х роках.
– Отам были орлёнки – не то, что нынешнее племя, – повчав він «мєстного» вискочку, що не недоречно дер носа. – Сломал пару десятков каких-то крестов – и давай ему повышение. А тогда люди церкви в воздух взрывали, чтобы продемонстрировать свои твердые коммунистические убеждения и показать свою верность марксизму-ленинизму! А если взрывчатки не хватало на эти каменные болванки, взбирались наверх и сбрасывали оттуда кресты. Потому как церковь – тоже дом. Взрывать необязательно. Может быть и дом культуры, но какая культура, если на этом доме опять же этот опиум?
Паші двічі казати не треба. Ідею він схопив на льоту. Чекав лише слушного моменту. А відтак не чекав, а готувався. Що було сил.
Ніхто не розумів, чому це товаришеві інструктору райкому спало на думку записатися в альпіністи. Адресу тих скелелазів він випитав у голови обласного спорткомітету, що прибув до них у район із перевіркою спортивно-масової роботи.
– На хрена тобі це здалося? – здивувався головний спортовець. – Тут на землі екстриму по саме горло. Май на увазі, що про те газети не пишуть, але вони частенько злітають звідти. Без крил – і прямісінько в рай. Он торік тут у нас, у Карпатах, четверо зірвалися. Правда, то не наші. Наші слабаки. Так високо не літають. То були якісь чемпіони із самої Москви. На Памір, на пік Комунізму, вибиралися, а тут під Корчином із бескида шльопнулися. Що називається, ледве кістки позбирали.
Він на ті скелі, з яких упали товариші з центру, не поліз. Там було заборонено займатися альпінізмом. Серед загиблих один виявився сином товариша з ЦК. Стільки галасу не знала Тухля з часів Захара Беркута. Постворювали комісії на всіх рівнях, але кого тут карати? В гори полізли самі, а гори ті ніхто спеціально не обтісував, щоб із них попадали москалі.
Паша пригледів собі неподалік опуклі кам’яниці. Місцина видалася на славу. Подалі від людських очей. Така пузата гора, схожа справді на церковну баню.
З інструктором з альпінізму вони зустрічалися на вокзалі. Потім добиралися електричкою. Відтак тьопали пішки пару кілометрів. Той спец пробував суперечити, що така гора не є типовою для тренувань.
– До лампочки мені ваш альпінізм, – нервував Паша. – Тут інакший типаж на часі. Це ви лазите по горах без толку і сенсу. А навіть у тому, щоб залізти десь там нагору, має бути сенс. Бо інакше нащо лізти? – загадково пояснював Харкавий своє таке несподіване хобі, яке, виявляється, не так щоб уже зовсім лише хобі.
Після півтора десятка сходжень він сам кваліфікував себе професійно готовим і придатним для виконання поставленого перед собою надзавдання. Тепер це завдання, напевно, усього його життя треба було узаконити рішенням бюро.
Паша таки дочекався слушної нагоди. Комсомол мала слухати на своєму бюро партія. Саме на цьому найвищому районному форумі перед старшими товаришами Паша вирішив вийти з ініціативою. Неначе підіграв йому сам перший секретар райкому партії товариш Тропченко. Це був твердий іскрівець, ветеран війни, що ніколи не скидав піджак із орденськими колодками. Цього разу він пішов в атаку на молодняк, всипавши йому по самі вуха.
– Виявляється, район наш не тільки по тваринництву вибився в передовики. Район наш славний – на першому місці в області за колічеством діючих культових споруд, – розлючено констатувала перша особа. – Що тут якийсь Єрусалим завівся, що ми не можемо дати собі раду з цим опіумом?
Розгон намічався по повній програмі. Товариш Тропченко любив згадувати молодість, коли його батько спорядив учитися до духовної семінарії, а він, як і товариш Сталін, з молодих років розібрався, що людина походить від мавпи і ніякого Бога не було й немає, тому він замість тієї бурси влився в передові ряди молодих будівників комунізму.
– Є дані, що до церкви ходять навіть школярі, серед яких є комсомольці. Куди дивиться райком? – допікав старший товариш молодшим однодумцям. – Вот вам і бойовий помічник і резерв партії. Та за таке на фронті у штрафбат засилали, а ви тут сидите, наївши пики! – гримнув кулаком по столу керманич.
На мить запала тиша, від якої тріщало у вухах. Аж тут із задніх рядів долинув несміливий голос:
– Дозвольте вийти з ініціативою, товаришу Тропченку? – Підвівся чорнявий молодик із витрішкуватими очима.
Зал, як за командою, озирнувся назад. Як тут не звернути увагу на таку відвагу? У таку мить, коли стан справ у районі розбудив у першому секретареві звіра, отак-от запросто звертатися до нього?
Тропченко спрямував свій налитий кров’ю погляд на цього висуванця.
– Хто такой? – невідомо кого запитуючи, гаркнув він крізь зуби.
– Так это же наш молодой товарищ по атеизму, Тимофей Тимофеевич, – шепотів на весь зал товариш Феофанов, що сидів поруч із першим секретарем. – Он у нас спец по крестам. То бишь по их ликвидации. Сознательный элемент, подающий надежды. Я вам неоднократно докладывал.
– А, так це ти, хрестоносець ти наш, – раптом зм’як Тропченко. – Знаємо, знаємо про твої подвиги. Молоток. Ну давай, спасай положеніє в районі. Валяй ініціативу. Іди-ка сюда, на середину.
– Діло таке, товаришу перший секретар, – сам не повірив своїй сміливості Паша. Якась неймовірна, нагла й нахабна сила вливалася в нього цієї миті. Він відчував, що береться за діло, яке підносить його навіть над цим сатрапом, що перед ним труситься від страху не тільки апарат райкому, а й весь район.
Харкавий фізично відчував, як тверднуть його руки й дерев’яніє запаморочена незбагненним вливанням ентузіазму голова. Мозок розпирало від цього вливання, аж скрипіли скроні. Він глянув оскаженілим поглядом на Тропченка, посилаючи йому сигнал – що там твій штурм Берліна, герой ти з тертої бульби? Ти би спробував узятися за те, що я зараз скажу. А ти, такий крутий атеїст на всю голову, навіть не додумався до такого.
– По-перше, треба розібратися, товаришу Тропченку, із тим першим місцем, – почав він з тієї відваги ревізувати аналіз керівника району. – Ліквідація придорожніх та внутрісільських хрестів входить у звітність, тому ми ніколи не пасли задніх. Тепер у нас завершена зачистка району від хрестів.
Тут слід було зробити паузу, бо справді пройдено важкий і славний шлях. Тут сиділо чимало любителів почесати язиками, але чи міг би хтось похвалитися, що зробив таку складну і специфічну роботу власноруч?
– То була нелегка робота. Чомусь тут, де починаються гори, їх ставили найбільше. Майте на увазі, це робилося протягом майже тисячі років, ще, напевно, від тієї глупої затії князя Володимира. Лише супроти монголо-татар вважало за необхідне відмітитися хрестом майже кожне село. А ота пошесть – ставити хрести на честь скасування панщини у 1848 році? Так само: від села до села – від хреста до хреста. І все це багатовікове закабалення наших темних за світоглядом предків ми ліквідували за лічені місяці! Сьогодні я офіційно доповідаю: нині ви не знайдете в жодному селі жодного хреста! Покажіть мені хоч один – і я його зубами згризу! – загарчав Харкавий, аж у першого секретаря впали окуляри з носа.
– Нет, в самом деле. Так и есть, Тимофей Тимофеевич, – неначе долучаючись до чужої слави, рявкнув начальник КГБ. – Все он правильно докладывает.
– Але, як вчить нас партія, ніколи не зупиняйся на досягнутому, – продовжив тим часом Паша. – Моя ініціатива, товариші, заключається у тому, щоб ми поставили перед собою мету зняти ці кляті хрести не просто на вулиці, – далі він зупинився, щоб сказати якомога вагоміше, точніше, акурат адекватно до масштабу проблеми. – Я вношу пропозицію про знесення хрестів із культових споруд.
– Звідки-звідки? – напевне, уперше подала голос багаторічний член бюро від трудящих, делегат останнього з’їзду партії, на якому вона чула доповідь товариша Микити Сергійовича Хрущова, доярка з Маріїнців Настуня Леськів.
– Ти, Насте, пройшла комсомольський гарт у наших рядах, але не знаєш, що таке культова споруда. Це споруда, у якій попи одурманюють твоїх односельців, товариш Леськів, – поставив на місце члена ЦК ВЛКСМ Паша, який відчував, що він править тут бал, що йому невідомою силою, яка вселилася в нього сповна, дозволено все, навіть більше, ніж оцьому носію орденських колодок, бо що таке орденоносець порівняно з хрестоламом?
– Моя ініціатива – позносити хрести з церков, – сказав, як відрубав.
Усі поїдали очима Тропченка. Він якось раптово змалів в інтер’єрі цього войовничого матеріаліста. Що зробиш: нові часи – нові герої. Воювати з Гітлером – чи то вже такий героїзм? А от з Богом?..
Навряд чи так він думав тоді, коли вперше відчув, як його, лідера району за посадою й авторитетом, обходять на повороті.
– І як ти збираєшся це робити? – повернувся він до цього імпровізованого доповідача. – Чи ти лише ініціативу дайош, а дертися по церквах мають такі, як я, фронтовики?
– Та ні, товаришу Тропченко, – дедалі більшої ваги набирав Паша. – Вибачте, ви своє відвоювали, – відрубав якось неосмислено, упіймавши передчасний кураж, аж сам злякався.
– Ти на что намєкаєш? – підскочив той, хто головував не лише тут, а й у районі, аж ордени на ньому задзеленчали.
– Та ні, ви мене неправильно поняли, – страх таки брав своє, і Паша хотів виглядати таким, що принишк перед першою особою. – Я в тому смислі, що тепер у перших рядах маємо бути ми, бойовий резерв партії.
– А ты, парень, наглец, – Тропченко вирішив вилити всю свою злість на цю шпану. Він завше собі думав: «Нащо в районі два райкоми – партійний і комсомольський? Ну був би відділ у партапараті по роботі з молоддю. А тут цілий райком».
– Я знаю, як ви работаєте, – обстоював позицію партії старший товариш. – Знаєте, шо таке комсомол і яка разниця між вами й нами? А то, шо ви работаєте, як молоді, а єбетесь, як взрослі.
Сказав, бо наболіло. Але одразу відчув, що невчасно. Ця ж шпана може витлумачити так, буцімто він захищає хрести. Комсомол – з ініціативою, а він його по голові. Невчасно випалив правду-матку. І ще при цьому-от, що сидить під боком, який уже нині настрочить за своєю лінією. За цією лінією можна строчити і стукати навіть на першого секретаря. Ставив їх на місце Хрущов, цих годуванців Берії, але не до кінця, та й як без них – розуміти треба.
– Ну ладно. Це я так, в шутку. Нащот того, як ви совокупляєтесь. Іногда і поработать можете. Давай от секса до атеїстичного воспитанія вернемся, – жартома пом’якшив відповідальний момент досвідчений апаратник. І тут уже Паша сповна розрядив обстановку.
– Я знаю, товаришу перший секретар, що ініціатива наказуєма, – перейшов він до головного в порядку денному. – Я особистим прикладом, як вчить нас партія, готовий узятися за реалізацію мною внесеної пропозиції.
– Підожди, так то ж не язиком таляпати. В тебе діти є?
– Є дочка. Два рочки.
– Ну от. А як зірвешся з даху? Хто ж її годувать буде? Та й, зрештою, нас зверху по голові не погладять, що тут, на бюро, розрішили тобі лізти туда. Нам же і отвечать обратно, єслі что. Тут діло тонке і ответствене.
– Давай розберемся, – розпочав уже свою доповідь із несподіваного питання перший секретар. – Ініціативу твою я оцінюю як очень даже воврем’я. Допустим, хочемо ми зробить у культовій споруді культурну споруду. Щоб не затемнять народ, а просвєщать. А як це буде виглядати, коли у споруді – культура наша, соціалістична, а на споруді – отой відживший культ, то єсть хрест? І правильно ти рішив: нам нікак нельзя дальше йти, щоб його не убрать оттуда. Він, так сказать, став нам на путі. І не просто так, а на путі к комунізму, де хрестам не мєсто. А його ж там, нагорі, далеко видно. Трудящиєся смотрят і не понімають. Берлін взяли, а хреста убрать не можуть. А щоб убрать, одного желанія мало. Треба туди залізти, трясця його матері.
– І злізти, – упівголоса додав уже перший секретар комсомолу, якого аж розпирало від Пашиної ініціативи. Він давно потерпав, що цей вискочка прокладе собі тими хрестами дорогу до його кабінету. Ну добре, він у себе, у комсомолі, якось затушовував його подвиги, а нині він перед старшими товаришами виліз. Вийшов з-під контролю. «Ну я тобі устрою!»
– Як ви сказали, товаришу Тропченко, ініціативу треба підтримати, – включився комсомольський вожак району Костя Золопуха. – Але реалізацію ініціативи треба доручити самому товаришеві Харкавому.
Костя аж зрадів від такої своєї пропозиції. Усе він зробив правильно. Підтримав партію і взяв відповідальність на себе, тобто на комсомол. Нехай їй, партії, голова не болить, що ми вміємо тільки трахатися по кущах на всеобучі чи на семінарах активу. Ми вміємо й працювати на об’єктах комунізму, і от Паша, наш друг і товариш, це покаже. А як зламає собі карк, його начальник, товариш Костя, свічку за нього поставить. Подумки, звичайно. Бо ж не ходити заради цього виродка до церкви першому секретареві ленінського комсомолу. Тому тут у Кості позиція виявилася безпрограшною.
Але Тропченко раптом узявся виявляти батьківську турботу:
– А ти не спіши. Чого ж ти сам до такого не додумався? Піддержує він ініціативу. Ще один герой об’явився. Так як ето називається? Ільфіністов, чи як їх там, визивать надо. Професіоналов, щоб дряпатись вгору. Єсть же такі, спеціально обучені.
– Не треба нікого визивать, товаришу Тропченко, – аж затремтів від відповідальності моменту Паша. – Я доповідаю членам бюро, що перед тим, як виступити з ініціативою, я самотужки пройшов самопідготовку. Під керівництвом, Тімофєй Тімофєєвіч, якраз інструктора з альпінізму. Це було моє хобі, а тепер, я відчуваю, перед вами, дорогі товариші по партії й комсомолу, що це моє покликання. Тому до виконання завдання я готовий і морально, і політично, і професіонально.
– Так ти шо, перед тим, як обнародовать план дій, сам обучався? – здивувався начальник КГБ, що щось таки в районі відбувалося без його відома й позаочі його багатотисячної армії сексотів.
– Протягом останніх трьох місяців я щосуботи їздив у гори і там пройшов повний вишкіл. Інструктор, якому я платив із сімейного бюджету, може дать мені сертифікат.
Тропченко знову стукнув об стіл, але м’якше. Неначе просто поклав твердо руку на червоне покривало. Усі знали: це означає, що дебати закінчено.
– Я думаю, ніхто не буде возражать, щоб піддержать ініціативу товариша… – І тут він сам здивувався, що навіть не знає прізвища цього героя. – Ізвіні, як тебе звать?
– Паша Харкавий, заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.
– Паша. Як Павка Корчагін. Хороше совпадєніє. Молодєц, – похвалив комсомольця перший секретар, неначе він сам собі обирав ім’я. Саме на цій думці впіймав себе старий фронтовик.
– Кстаті, а ти хрещений-то сам? Раз ім’я єсть, то хрестили небось у церкві.
– Я не думаю, що я особисто несу за це відповідальність, товаришу перший секретар. Як розуміють усі члени бюро, протестувати проти дій своїх батьків у віці 20 днів я не міг. Але я засуджую моїх батьків, які носили мене до церкви. І тут перед вами, моїми товаришами по партії та комсомолу, зрікаюся цього хрещення.
Якось не по собі стало всім присутнім. Хоча той офіційний самопроголошений антихрист не сказав нічого такого, що не випливало б із його поведінки чи, тим паче, із цієї епохальної, без перебільшення, ініціативи. Але неначе перевернулося щось у єстві практично кожного, і від того немов запахло горілим від лампад, як це буває хіба що на похоронах.
Паша відчув цю горілу атмосферу й не вгавав:
– Я пропоную це зробити всім присутнім.
Тропченко, з якого поти текли градом від таких ініціатив, напевно вперше за роки керівної роботи не знав, що робити.
– Я просто пропоную тим, хто вірить у Бога і своє хрещення, встати і вийти із залу, – виручив його Паша.
– Ну, таких у нас нєт, потому что… бить нє может. А как іначе? Ще не хватало, чтоби член райкому вірив в Бога, – зрадів такій гарній розрядці перший секретар.
Ще бракувало, щоб на пропозицію цього дурня хтось справді встав і вийшов. Тоді йому, першому секретареві, незважаючи на бойові заслуги, просто кришка й капут.
– А тепер перейдьом к дєлу. Хто за те, щоб підтримать товариша Павла Харкавого і поручить йому реалізовать, так сказать, його великий почин?
Присутні проголосували.
– Спасібо. Одноголосно, – сказав для протоколу товариш Тропченко. – Про деталі распространяться не будемо. Усі понімають, что тут надо помалківать. Дальше я поручаю поработать вмісті товаришу Харкавому із товаришем Феофановим.
Після бюро Паша поїхав додому, і вони вдвох із татом напилися, як цуцики. Харкавий-старший завше хотів, аби його син просунувся аж до Москви, а от не виходило.
– Ця банда червона навічно. Ти видиш, як вони роблять? Брехнею світ перейшли, і ніхто їх назад не верне. То я собі здармував вік, а ти тисни на дві педалі! – вдарився у філософію Семко, розливаючи вже третю «Московську».
– Я знав, старичок, що ти мене зрозумієш, – плескав батька по плечах Паша. – Бо якщо розібратися, то я лише диявольське насіння. А справжній диявол – то є ти, скурвий сину старий. Мені ще до тебе, як, справді, до того неба.
Паша знав, що говорив. Він народився в час, коли до села прийшли німці. Першого разу вони затрималися ненадовго – перерізали у селі всі кури і пішли на Москву. А в Семка ще й корову пристрелили на пасовиську й усю останню ніч перед відходом гарнізону із села смажили під лугом м’ясо з його годувальниці.
Через таке варварство фашистів він затявся на них. У хаті малі діти, а у стайні порожньо. У кожного своя війна, і для Семка настала війна з голодом. Але що сидіти на печі? Пішов проситися до німчаків у поліцаї, але, поки чухався, місця всі хлібні зайняла братва. Семко нарікав на німчаків, що взяли до постерунку із сусідських сіл, хоча своїх козаків вистачало на кілька постерунків. Був конкурс – добрих п’ять хлопів на одне місце поліцая.
Якось уночі забрів на їхню хату озброєний до зубів повстанець. Ще молоко на губах не обсохло, а він за Україну воює. Весь у крові та з німецьким автоматом. Утік з облави за бандерівцями, які вже тоді добряче заливали смальцю за шкуру гітлерівцям.
Вояк був поранений у лікоть. Стефка ледве вгамувала кров. Поки вона вовтузилася з партизаном у іншій кімнаті, Семко зрозумів, що то його шанс. Він крадькома виповз із хати, а за годину будинок уже оточили есесівці. Хлопчина відстрілювався, а останню кулю залишив собі. Німчаки обмацали його, шукаючи, може, яких паперів, а потім звеліли Семкові закопати тіло.
– Але ж, прошу пана офіцера, то я поінформував, що той дітвак є в моїй хаті.
– І що ти хочеш від нього? – перепитав тлустий поліцай, що нагодився на перекладача.
– Я прошу зарахувати мене на службу до поліції. Я на ділі щойно доказав свою вірність Третьому рейху.
Есесівець щось прошпаркотів по-своєму, а той бовдур в уніформі показав Семкові дулю:
– Він каже, що нині ти зрадив своїх, а завтра зрадиш їх. Каже, аби я тебе шльопнув тут на місці, але мені шкода твоїх дітей.
Семко затамував лють на окупантів, і він конче хотів зробити їм щось зле. Правда, не так та помста, як заробок привів його до міста. Там він потинявся кілька тижнів і приплентав додому не один.
Паші було тоді лише кілька місяців. Мати дуже важко розлучилася з ним. Лежала вже ціле літо при смерті. Тато привів додому такого ж, як і він, його Павлусь, дітвака. Приніс, як телятка, у мішку й висипав посеред хати. Чорняве. Кучеряве. Із гострим носом і ще з гострішими очицями. Немовлята неначе потоваришували. Махали ручками одне до одного. Але коли хтось заходив до хати, Семко ховав це циганча до пивниці й затикав писок ганчіркою, аби не подавав голосу.
За тих кілька днів, коли вони тіснилися на печі, міцно обійнявшись уві сні, як близнята, зовні дітлахи виглядали як малі кошенята, що граються в кошику. Стефка час від часу приходила до пам’яті. Говорити ще не могла, але раділа, що в неї аж двоє приплоду. Материнське серце – воно безмежне. Готове пригорнути і пригріти будь-яке дитинча. Хіба ж то будеш дошукуватися, твоя це кров чи чужа, коли перед тобою отаке красиве й безневинне юне створіння, для якого в ці перші місяці перебування на землі не буває й хвилини без щастя?
Коли вона зміцніла й уже могла годувати немовлят материнським молоком, пригортала до грудей і Петрика (як вона встигла назвати другу, знайдену – ну то й що? – дитину), як рідного. Стефці здалося, що від такої оказії наче посвітліло в хаті. І додалося не просто живих душ, а радості людської, бо з перших хвилин вона вже не могла робити різницю між ними обома – своїм і знайденцем.
То мама назвала його циганчуком.
– Сама ти циганка, дурна Стефко. Ти що, не видиш, що то жиденя? Пам’ятаєш того Абрама, що продавав м’ясо на базарі? Я їду по торговиці, а він мене кличе за лаштунки. Так і так… «Нас, жидів, усіх мають нині вночі забрати й розстріляти за містом. Візьми й сховай мого отрока, скажеш, що то твій. Він, – каже, – у мене наймолодший – найлегше сховати. А я дам тобі все, що треба. Будеш мати чим і своїх, і моїх дітей та внуків годувати». І дав. Дивися.
Семко висипав на стіл усе, що було у відрі. То було золото. Персні, зуби, цілі злитки. Кілька кіля. Золота ціла купа.
А потім сталося те, що сталося. Коли в селі нишпорили німці, шукаючи по хатах схованих євреїв, їхню хату поминули. Але Семко кілька днів по тому не міг дати собі раду з тим страхом, що прийдуть ще раз.
Однієї темної ночі, коли Стефка знову занедужала, Семко витяг зі сховку дитинча, що спало. Воно розплакалося якось несамовито. Захищалося, бідолашне, аж не схоже на кількамісячне створіння. Схопилася Стефка й собі завила не своїм голосом, дивлячись на те, що коїться.
– Чого ревеш, як курва? – вирячився на неї Семко. – Сусідів побудиш.
– Що ти робиш, Семку? Гріх страшний береш на душу! То ж чиясь дитина. То людина жива-живісінька.
– Яка то людина? То жиденя. Ти хочеш, аби й твого так само забрали з ліжка?
Паша більше не бачив Петрика. Коли підріс і вже бігав подвір’ям, міг натрапити за стодолою на купку землі, що вже заросла бур’янами.
– А чого ти так кажеш, сину, на тата – диявол? – хоч сп’яну, але ще був при пам’яті Семко.
– То ж ти, а не я жиденя зарізав, як порося, – реготався Паша, обіймаючи зніяковілого батька. – Та не журися, я би так само зробив. Ти ж не мав виходу. Ти ж мене спасав, так що синівський тобі уклін. Хоча, знаєш, німці в село після того так і не вернулися. Понині не вернулися. Ти міг того не робити. Але так ся стало. На одного жида менше. Теж не зле.