Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Вимандрувало на село ©х тро .
Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз себе такий, невеличкий на
зрiст, хоч ма вже чотирнадцять рокiв, худорлявий, гостроносенький,
русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на ньому
- з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн ©х
носить, як сам каже, "до останньо© каплi кровi". Всi його знали в школi:
завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на ши©. Проте ходить вiн iз
такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться на нього. Особливо
коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою. Як же: вiдповiдальний
редактор шкiльно© стiнгазети. Правда, бачили його i в iншому виглядi -
коли вiн сидiв, в три погибелi зiгнувшись, на бруднiй пiдлозi коло
шахматно© дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима,
часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися нiгтями за нечисту
гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всiма
поважаного, енергiйного й працьовитого редактора популярно© в школi
стiнгазети.
Другий - Вiтя Барановський - син трамвайного робiтника; в кишенi в
нього завсiди бува повно лампочок, патронiв, кускiв проводу, часами
обценьки, гвiздки. Де вiн усе те добува - iз делiкатностi нiхто про те
не допиту ться. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на
другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить у
класi - нiчого не чу й не бачить, дума про щось сво . На перемiнках
кашля баском i дуже боляче штовха ться. Дiвчата стиха кидають йому
сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школi вiдбуваються
святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без нього нiщо не
зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працю
захоплено з ранку до ночi не ©вши, не пивши. Iз себе хлопець рослявий,
рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.
Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у нього -
нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не зна . Може, п'ятнадцять, а може, й
сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на губi уже нiби щось темнiти
почина . Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якiсь наросвiтянськi
мiшки. Дзеркальце в нього, гребiнчик, чуб носить з продiлом. Тихий,
лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було в
ньому: дуже вже чемний до дiвчат. На лекцiях пише ©м "летучки". Ма
грубенький у палiтурцi зшиток сво©х вiршiв, чита ©х дiвчатам. "Дiвчур" -
дражнили його в школi.
Дiвчур, волочур,
дiвки штани подеруть,
iз вулицi проженуть...
II
Над Ки вом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i в
мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на вулицях ремонт:
чистили каналiзацiйнi труби, лагодили трамвайнi лiнi©, штукатурили й
фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i сморiд не давав
дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й ©дка,
рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах. Широкi вулицi великого
мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер спорожнiли: снували
по них тiльки тоненькi людськi течi©, як тi, що попересихали од спеки,
багатоводi колись рiки.
Коли над мiстом упали вечiрнi тiнi, з будинку укра©нсько© трудово©
школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов
улицею в напрямi до кiно. Коло кiно свiтився синiй лiхтар i визирали
страхiтнi на стiнi пики.
Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво товпилася до дверей
невелика купка людей. Лiщина спинився коло кiно i став розглядати
сьогоднiшню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
--Здоров, Валю!
Лiщина зирнув на нього сердито, далi, впiзнавши Вiтю, зрадiв
надзвичайно: товаришi не бачились з того часу, як у школi закiнчилось
навчання.
- А я думав, що тебе давно вже i в Ки вi нема , - сказав Вiтя. - Ти ж
збирав екскурсiю на село?
Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.
- Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзу ш
що путн . Комiсi©, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi
зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки пустили
з школи, порозбiгались, що й з свiчкою ©х не знайдеш. Та так i розвалилась
справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?
У Валi блиснули очi:
- Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша по плечу. - Скiльки ще
зосталось канiкул?
Вiтька подумав:
- Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?
- Зна ш що, Вiтю, махнiмо удвох.
- Куди? - засмiявся Вiтя.
- В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну, чого ми тут будемо
паритися в цьому Ки вi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим його
згада ш? А там, лiс, поле...
Гаряче, заповзято, як ранiш агiтував школярiв, Валя почав умовляти
товариша.
Вiтька щось думав сво . В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка,
в очах блиснув лiнивий огник.
- Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi до Бондарiв
на Полтавщину... У них, казали, пасiка , - хоч меду на©мося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у долонi:
- А справдi! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i Настя: вiн у
доморобнiй свитi, у великих чоботях, на головi у його селянська патлата
шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне його обличчя в
ластовиннях осмiха ться миролюбною усмiшкою: "Та й за вiщо ви завелися? От
люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорними дугами все нiби щось хочуть
сказати, все нiби з тебе смiються. Перед нею вертиться дзигою оте
шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:
Одчепись, препоганий,
ти ж менi не рiвня:
що ти швець, вражий мнець,
а я Бондарiвна.
Так усi й звуть ©© у школi - Бондарiвна. Почали пригадувати, як Василь
завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий хлiбець";
обду на йому порох, у кишеню хова : "оддам чи©йсь коровi, щоб з'©ла".
Пригадували, як вiн завiряв, що в Ки вi день коротший, нiж у селi:
"Гур-гур - i нема дня".
- Iдем, Вiтько! й-бо, iдем! Ну, руку?
Лiщина простягнув руку.
- Лясь! Лясь! -
Погодились.
- Пiдем.
- Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дiла:
- Де живуть Бондарi - ти зна ш?
- Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.
- От тобi й ма ш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.
- Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, зда ться, Ясiнський листу ться
з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.
У Валi блиснула ще одна нова думка:
- Може, i його умовимо з нами. Правда?
- А цей пiде! - певно чогось промовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!
- I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
- Ходiмо!
I хлопцi бiгцем подалися вiд кiно по курнiй вулицi.
III
В дитбудинку на краю мiста дiти вже полягали спати. Тiснота та духота
повигонили дiтей з похмурого помешкання, повкладались на верандi, на
морiжку в дворi.
- Костю! Костю!
Хтось будив Костя, стягуючи одiяло:
- Вставай, он до тебе прийшли.
- Га? Хто? Що? Та одчепiться од мене! Чого ©м? - спросоння змагався
Кость.
- Дiло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав iз постелi:
- Де вони?
Показали: в кiнцi двору, в тiнях, стояли дво якихось силуетiв. Лiнива
постать Костя, скуйовджена, в однiй бiлизнi, похилиталась туди. Пiдiйшов,
хмурячись i позiхаючи, протер очi, придивля ться:
- Хто тут такий? - А далi впiзнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
- Ходiмо далi, щось скажемо, - промовили тi та мничо, як змовцi.
Через город повели пiд тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в
городинi, в бур'янах, насилу поспiвав за ними. Посiдали над яром. Валя
почав розповiдати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
- Заждiть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, дума те мандрувати? -
Зо сну Кость ще негаразд розумiв, про що мова.
- Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибинi заспаних очей
блиснула в Костя iскра.
- Та це ви справдi чи так тiльки? - одкашлявшись, радiсно промовив вiн.
- Як "так тiльки"? Справдi! - рiшуче обо разом промовили товаришi.
- До Бондарiв?
- До Бондарiв!
- На Полтавщину?
- На Полтавщину!
- За двiстi верстов? Пiшки?
- Та хай буде хоч i триста - що нам! Не дiйдемо?..
- Слухайте: й-бо, ви дурите!..
Сон iз Костя як рукою змило.
- Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
Кость зразу загоготiв, зареготав, аж луна пiшла ярами: незважаючи на
свiй поважний вiк, як сидiв, вiн перекинувся головою вниз, покотився в яр,
став там дубала, подригав ногами.
Обо товаришi чекали, смiючись, поки Кость переказиться.
Трохи втихомирений, вiн вилiз на гору.
Згода!
Посiдали тiснiше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра
зранку. Питання вирiшали швидко одно за другим. I що брати в дорогу, i як
казати вдома, i де збиратися, i кудою йти.
Сидiли недовго. Швидко розiйшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость
вертався в бурсу повною ходою, рiшучий i бадьорий. Хто ще не спав iз
бурсакiв, чули, як Кость гукав услiд сво©м гостям:
- Товаришi! Не забудьте взяти з собою посвiдчення!
Кость лiг на постiль, та вже спати було годi. Стояла, як жива, перед
очима Настя, причувався ©© голос. Колись у школi на перервi вiн улучив був
часинку, став iз нею коло стiни на розмову. Прохав у не© на спомин
хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз i дай!" - одказала Настя.
Потiм озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби".
Брязнула намистом i швиденько од його наспiвуючи:
Що тво листячко вода знесла...
IV
Ще не спала роса на травi, а вже три тiнi стрибали по шляху аж за
Дарницею: по боках двi довшi, а всерединi коротенька, енергiйна, од яко©
стирчали, як у самоварi, редакторськi ушi. Кость нiс за плечима клуночок
iз харчами, у Вiтi вiддувався в кишенi наган ("на той випадок, як нападуть
бандити"). Лiщина нiс пiд рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
- Прощай, Ки©в!
- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собi не йняв вiри Кость.
- Менi теж аж не вiриться чогось, - признався Вiтя.
Як казати правду, то й усiм ©м не вiрилось. Коли ж розгорнулось
широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий рiзнобарвними
картами, та коли розiслалися неба голубi далi, як писаного, пiшли, мов
човнами попливли, по хлiбах кучерявi хвилi - зеленi, та срiбнi, та золотi,
мандрiвникам почало здаватись, що в ту глибiнь ©х силомiць тягне. Тягне
так, як ото бува , коли попадеш у прудку течiю: тобi боязко, ти б уже й
вернувся, а течiя несе тебе далi й далi. Було i радiсно, i боязко.
Iшли весело, аж пiдстрибували. Спiвали, гомонiли безперестану,
незчулися, як i вечорiти стало.
- Гей, товаришi, час i про ночiвлю подумати - сонце заходить!
- Успi мо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вiтрець холодком, отьмарилась золота
пшениця, сумно так зашумiла-зашумiла. Раптом чогось стало страшно.
- Хлопцi, що ми собi дума м? Нiч заходить!..
Швиденько звернули до села по вузенькiй дорозi, що споришем
позаростала.
Темнi все швидше й швидше. Вгорi блиснули зорi, мов сердитi чи©сь у
темрявi очi: "А що це за люди? Звiдки? Чого?" Жито зразу виросло, як лiс.
Iдуть мовчки, аж спотикаються, серце б' ться дедалi дужче.
Аж ось земля стала пухкенька, пiд ногами хрустить м'яке бадилля.
Кость спинився, злякано:
- Хлопцi, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по ши© нада !
Всi спинились.
- Ще подумають, що злодi© або бандити.
- Заждiть, хлопцi, - надумав Валя, - давайте йти спокiйно, смiливо, а
щоб не подумали люди в селi, що ми якiсь бандити, - заспiваймо.
Всi зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий...
Аж ось зразу зашумiла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним
недалеко другий, далi третiй, четвертий... Зчинився в селi собачий лемент.
Чуб угору полiз у хлопцiв, i що далi було, вже вони не пам'ятають, - мов
од села вихором дунуло, i ©х, як пiр'я, понесло назад; летiли через межi,
через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полi, коли вже не було чути
собак. Ноги в усiх горiли, нiби вони пробiгли через жарке пожарище.
Далi пiшли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.
Зблизька здавалося - стояв якийсь велетенський жук, розчепiривши
навхрест ноги. Млин. Посiдали пiд млином.
Вiтя почав сердито бубонiти.
- Що таке? - спитав Кость.
- Додому треба йти, от що! - рiшуче промовив перегодя Вiтя.
- Чого? - похмуро обiзвався Кость. - Все одно доведеться в полi
ночувати, а тут принаймнi хоч затишок.
Сидiли, зiтхали.
- От тобi й клуня з сiном, i кожуха дасть дядько вкритись, i молочка
зараз iз-пiд корови, - бурчав Вiтя.
- Та годi тобi, не бубони... Вертаться, так i вернемось. Дiждемось хоч
свiту! - Валi було чогось страшно.
Сидiли мовчки. Далi один шапку пiд голову, за ним другi. Поснули...
- ...Ну, вставайте, хлопцi, та будемо йти додому. Намандрували вже, -
будив товаришiв Кость, похмурий i сердитий.
Вже припiкало сонце. Хлопцi почали потягатись протираючи очi.
Повилазили з-пiд млина, обтрушуються, Стали на шпилi, глянули: де тi всi
подiвалися нiчнi страхiття, - внизу стояло у вербах село, як викупане, а
далi теж безкра море золотих ланiв, i далечiнь, що так i тягне до себе в
глибину. А сонце тепле, ласкаве, нiби умовля : "То чого ви злякалися! Край
тут - гляньте, який веселий, люди добрi, тут не загинете!"
Подивився Кость навкруги, звiв тоскнi очi на товаришiв, почав благати:
- Ходiмо, хлопцi, далi! Уже ж скiльки пройшли! Це ж буде сором людям
хвалитись.
На душi в усiх справдi було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
- Ходiм! Гайда!
- Тепер, щоб не було, - не вертаться!
Кожний нiби переплив уперше Днiпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш,
страшно чи нi, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Iдуть день, iдуть другий.
Перед очима мрiють села, хутори, перелiски, ставки, вiтряки,
розстеля ться поле, поле - то срiбне, то зелене, то золоте, а над усiм
небо чисте, як барвiнок, син , i далечiнь, як дим. Пили свiжу воду з
колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на
горищi, в дяка в садку, в школi. Скрiзь цiкаве, нове. Хоч би й школа:
мала-малюсiнька, ще не бачили тако© зроду. В класi стеля низенька, вiкна
маленькi, мутнi, i всього чотири парти. Довгi, нефарбованi, грубо сокирою
витесанi. Все таке убоге, а теж i собi: i Ленiн, i Шевченко, i "куточок",
i "хай живе". Учителька молоденька. На всьому помiтно - енергiйно
змага ться iз злиднями молодiсть.
Ночуючи, розпитували шлях далi, запасались харчами. Першi два днi йшли
весело, спiвали, боролись. Потiм почали сваритись. Так, нi за що. За
дрiбницi. Далi й сваритись перестали, iдуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозi, - п'ятий чи
шостий. Все поплуталось.
...Вечорi . Тiльки що сунуться по шляху довгi-довгi тiнi, третя,
коротка, кульга далеко позаду.
- Валя, та йди швидше, а то завидна в селi не будемо! - сердито кричить
Вiтя.
- Я не можу! - стомлений i сердитий долiта голос редактора. - У мене
виразка на нозi.
- Доведеться i цю нiч ночувати в полi. От морока!
Недалеко шляху рiденький перелiсок, помiж деревами сто©ть у копицях
сiно. Звернули до гайка; iдуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сiно сухе,
пахуче, а вечiр теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвiрiнчать коники.
Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились iз криницi води.
Вмостились пiд копицею.
Обличчя в усiх помалу стали прояснятися. Простягли натомленi ноги.
А по синьому небi рядами, як покоси, сунули звiдкiлясь пухкi зеленястi
хмарки; не хмарки - висушене лугове сiно. В покосах горiли зорi, як
червонi суницi. Небо - як скошений луг, тiльки що копиць не видно. Покоси
кудись сунулись, нiби ©х вiтром перекидало, i незабаром небо стало чисте -
все зарясiло тими золотими суницями. Одна тiльки запiзнена хмаринка, бiла,
прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Лiщина не зводив iз не©
лiнивих очей i перебирав у головi, на що вона похожа: на морську медузу?
Нi, на мiтлу? Теж нi. Несподiвано про те ж саме обiзвався Вiтя:
- Хлопцi, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарiвнина!
- засмiявся вiн. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:
- Де? Де?
- I справдi - таки коса!
- I таки Настина!
Аж посiдали. Попiдiймали голови.
- О, гляньте - нiби й обличчя ©© хова ться в косах.
- Дивiться! I як воно таке робиться!
- Зна те що? - вигадував Лiщина. - Це ми десь, певне, вже близько вiд
них, то це вона вилетiла нам назустрiч.
- Кликати вечеряти! Галушок гарячих ©сти! Ставало весело. Нiби аж
запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишнiше розпускала в небi тi золотавi
кучерi, що аж сяють на кра чках, ховала в собi зажмурене жартовливе лице i
помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледiти ©©
мандрiвники та тлi тихо© ночi.
- Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вiтя.
- ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусiдньому гайку.
- Чи варила на вечерю галушки?
- ... алушки... и... и...
- й-бо, менi зда ться, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.
VI
Справдi, було вже близько. Ближче навiть, нiж думали. Складали план,
щоб спершу зайти в Лубни, а звiдти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли
ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти в
Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й
сила взялася. Аж пританцьовували i про виразки позабували.
У полi вже почалися жнива. Iдуть мандрованцi та все у женцiв питають,
та все питають, чи далеко ще до Кута.
м охоче одповiдають:
- Верстов дванадцять... Верстов сiм...
А наостанку:
- Ось же й вiн! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам i Липовий Кут.
А вам кого там треба?
Поблизу зацiкавлених ста бiльше - поставали, дивляться: що воно,
мовляв, за люди?
Аж ось од могили, що гонiв дво од дороги, зiрвався чогось iз гурту
женцiв один дядько в бiлiй сорочцi. Кинувши граблi, вiн жене до ©х
навпростець через стерню що духу.
- Чого це вiн?
А дядько летить, аж спотика ться, - маха рукою, смi ться, ближче...
ближче...
- Та це ж Василь! - не сво©м голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
- Го-го-го! - луна покотилась за гони.
То справдi летiв той самий Василь Бондар. Засмажений, м'язистий, в
полотнянiй широкiй сорочцi вiн таки скидався тепер на доброго дядька.
- Валя! Кость! Вiтя! - розставля вiн широченно руки, мов ©х усiх хоче
обiйняти. Вiта ться гаряче, у вiчi зазира .
- Та невже це ви? Так нiби це сон. Ну й молодцi - от молодцi, так
молодцi!
Пригляда ться до кожного обличчя: змарнiле, засмажене, полуплене, бiлi
плями на них, як лиша©, губи потрiсканi, ноги у виразках.
- й-бо, аж не вiриться, - протира очi Валя. - Ану щипни мене, Вiтю,
чи це я не сплю?
Стоять, регочуться. Цiлим табуном звернули iз шляху на стерню.
Василь розповiда нашвидку, як ©х упiзнали:
- Побачили першi мати: кажуть: "Це якiсь здалека iдуть люди". А Настя
подивилась та й каже менi: "Зна ш, Василю, на кого скида ться отой малий?"
А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Лiщину: i картуз насупив на
очi, i плече вгору пiдiйма ". Менi так i вдарило в голову: це ж вони до
нас у гостi.
Прийшли на ниву.
Стоять дво коло нев'язаних снопiв: одна старiша, висока, струнка, в
очiпку. Енергiйне обличчя, сiрi очi у чорних вiночках - мати. Друга з
такими ж очима, в жовтiй хустцi, опустила соромливо униз вi©, зашарiлась,
як мак, швиденько перебира якесь стебло в в руцi - Настя.
Мати пильно i привiтно дивилась назустрiч хлопцям i ще здаля хитала
жалiсно головою; такi вони були марнi, обшарпанi та чорнi. Очi та зуби
тiльки й блищали.
Поздоровкались.
- Прийма те нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись
працювати. Смi ться:
- Та й добре ж. То це ви аж iз самого Ки ва пiшки?
- Пiшки.
- Нiчого, добрi козаки.
Перегодя.
- Ну, козаки, сiдайте ж ви пiд копою та спочиньте з дороги, а ми, дiти,
будемо кiнчати, бо сонечко не сто©ть.
Всi тро взялись до роботи. Проте хлопцям не сидiлось, тi жнуть та
в'яжуть, аж шумить, а тi помiж ними крутяться. Мiж роботою - гомiн: "А як
там Сусанна?" - "А що робить Серьога? I досi "ха-лод-ной во-ди" вигуку по
Ки ву?" Сусiди раз у раз позирають на Бондаришину ниву: угадують, хто
такий, чого.
Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький вiзок з горою
снопiв, поруч широченно ступа дiд. Вiн ще здаля кида погляд на нових
людей. Спинив конячку, висякав носа, пiшов од воза стернею до гурту.
Пiдходить.
Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густi, чорнi,
суворi. Очi, як у молодого; з-пiд густих брiв жеврi жарт:
- З Ки ва? Я так i знав. А чи умi те робити, хлопцi? Чи косить та жать
будете? Робили коли в полi, чи, мо, й серпа в руках не держали?
- Як прийдуть до вас, дiду Маркiяне, найматися, тодi будете питати, -
одказала за хлопцiв Бондариха. Дiд зразу пом'якшав.
- Та я нiчого, я тiльки так....
I справдi, хлопцi незабаром побачили, що дiд жарту : очi сяяли вже
миролюбно й весело. Почав розпитувати:
- А що там нового в Ки вi? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Лiга
нацiй? - чеше й не спiткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину, що
погоду вгаду ?..
I далi:
- Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви вчились так, як треба..." -
продекламував до речi вiршi, далi вийма кисет, крекче й моститься вже на
снопi сiдати:
- У мене, зна те... така... книжечка...
- Дiду Маркiяне, гляньте - вiз ваш по©хав! Конячка дiдова, постоявши в
задумi кiлька хвилин, з власно© iнiцiативи справдi нап'ялась i рушила.
Колiя була глибока, труська, i вiз iз снопами почав похитуватися з одного
боку на другий. От-от перекинеться. Дiд пiдтяг штани й вiтром - до воза.
- Бач, бач яка! Ну, i хто тебе в шию жене?
- Що воно за дiд? - спитав Валя.
- Це такий дiд, що коли б не коняка, вiн би до ночi тут гомонiв, -
промовила Бондариха.
- Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, - каже, - всякому
студентовi докажу". Та ви ще узна те його добре, вiн такий, ще не раз
прийде. Ще, мо, й набридне.
...Вечорiло.
- Ну, дiти, тепер додому!
VII
- А ось i наша хата!
В темрявi вирiзались контури похилено© хати з низенькою стрiхою.
Увiйшли в двiр. Попростягались на морiжку. В хатi свiтла не свiтили. З
дверей вийшла Настя з рядном, на порозi стала.
- Василю, вiзьми рядно та розстели пiд грушею - вечеряти будемо
надворi.
Кость схопивсь вперед Василя - i втому забув. Взяв iз рук у Настi
рядно:
- Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? - тихо пита . Настя
виступила за порiг, стала в тiнь, поважно, як гостинна господиня:
- Нi, я дуже рада. - I далi, подумавши: - Зна ш, менi сьогоднi все
здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
- А ми вчора вночi бачили на небi твою косу, - не втерпiв Кость, щоб
зразу не похвалитись.
- Як же це? - зацiкавилась, аж у темрявi зашарiлась Настя, мимохiть
одкинула за плече товсту, як праник, косу.
- Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кида нашвидку Настi:
- Хай розкажу пiсля! - Хотiв бiгти, знову на хвилинку спинився,
пригнувся, стиха:
- А потiм ти менi приснилася... Далi повернувся:
- Iду! - I вистрибом через колодку.
- Го-го-го!
Замiсть скатертi - на морiжку рядно, миска, дерев'янi ложки. Крiзь вiти
грушi де-не-де просвiчу тоненький ретязьок мiсяця, кладуться мережанi на
рядно тiнi од вiття. Сiдають круг миски, шумко, весело.
- Вiтя, де ти там? Вечеряти!
Вiтя, що гайнув уже скрiзь по двору, до всього приглядаючись, виходить
iз-за хати, з садка, стиха:
- Що то у вас пiд хатою?
- Де?
- Та отам у садку: якiсь пiрамiдки чи пам'ятники... Василь зареготав.
- Та то ж наша пасiка!.. То вулики стоять.
...Вечеряють.
...Кругом у селi тихо. Тiльки в дворi у вдови Бондарихи гомiнка вечеря:
вигуки, смiх - на все село...
Гостi у Бондарихи з Ки ва.
По вечерi пiшли спать у клуню, на сiно. Мати казала - "в хатi буде
краще", - так нi! в клуню. Кость перед сном:
- Ну, хлопцi, завтра ж у поле!
- Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тiльки осмiхнувся.
- Добре.
Вiтя захрiп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всi гомонiли, аж вiн
схопився, замахав руками.
- Що таке, Вiтю? Вкусило щось? Вiтя пролупався, протер очi, сплюнув:
- Приверзлося, що опали бджоли. Смiх.
То всi смiялись, гомонiли, а то одразу стало тихо. Тiльки носами
висвистують.
VIII
Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тiльки
ямка на тому мiсцi в сiнi; визирнув iз клунi. - сонце ген-ген пiднялося.
Почав будити:
- Хлопцi! Вставайте, бо вже всi пiшли в поле. Помалу почали ворушитись,
потягались, позiхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях -
записка. Пише Василь: "Хлiб, сало, огiрки - в хатi на лавi. Снiдайте й
обiдайте самi. Мати будити не звелiли. Ключ - у ступi. Одпочивайте".
- Ну, що ж. Так i буде.
- Ходiмо тим часом викупа мось добре.
Пiшли до ставка.
Iдуть селом, розглядають, а село старе, бiдне, стародавн . Похиленi
хатки, лiса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах - терниця, сани,
мотовило визира iз-пiд стрiхи - все дерев'яне, ветхе... Не село - музей
старовини. Хлопцям чогось пригадались поганськi часи, що про них читали в
школi. Бракувало тiльки посеред села якогось iдолища, хоч, правду кажучи,
днище, що стояло коло однi © хати на призьбi, дуже його нагадувало. Все
змайстроване абияк i аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, нiби люди жили
тут не цiлi вiки, а тiльки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень
або два. А ось i кооперативна крамничка, що скида ться на курник, замкнена
величезним залiзним замком. Сiльрада хилиться з гори, червона зiрочка над
дверима, така самiтна, мов ©© буйним вiтром занесло з Ки ва.
- Оце так село! Куди воно годиться? - бубонiв Вiтя. - Немов тупим ножем
усе вистругане. Викупались, розiм'ялись. Вернулись до двору. До дверей -
замкнутi.
- Ага! Де вiн казав ключ?
Кость вийма записку, чита : "У ступi".
- А що ж воно за ступа?
- А морока його зна .
- I ти, Валю, не зна ш?
- Нi.
- От так штука! Що ж його робити?
Ходять кругом хати, у вiкна зазирають. Видно: на лавi лежить хлiб,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Вимандрувало на село ©х тро .
Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз себе такий, невеличкий на
зрiст, хоч ма вже чотирнадцять рокiв, худорлявий, гостроносенький,
русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на ньому
- з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн ©х
носить, як сам каже, "до останньо© каплi кровi". Всi його знали в школi:
завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на ши©. Проте ходить вiн iз
такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться на нього. Особливо
коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою. Як же: вiдповiдальний
редактор шкiльно© стiнгазети. Правда, бачили його i в iншому виглядi -
коли вiн сидiв, в три погибелi зiгнувшись, на бруднiй пiдлозi коло
шахматно© дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима,
часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися нiгтями за нечисту
гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всiма
поважаного, енергiйного й працьовитого редактора популярно© в школi
стiнгазети.
Другий - Вiтя Барановський - син трамвайного робiтника; в кишенi в
нього завсiди бува повно лампочок, патронiв, кускiв проводу, часами
обценьки, гвiздки. Де вiн усе те добува - iз делiкатностi нiхто про те
не допиту ться. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на
другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить у
класi - нiчого не чу й не бачить, дума про щось сво . На перемiнках
кашля баском i дуже боляче штовха ться. Дiвчата стиха кидають йому
сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школi вiдбуваються
святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без нього нiщо не
зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працю
захоплено з ранку до ночi не ©вши, не пивши. Iз себе хлопець рослявий,
рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.
Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у нього -
нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не зна . Може, п'ятнадцять, а може, й
сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на губi уже нiби щось темнiти
почина . Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якiсь наросвiтянськi
мiшки. Дзеркальце в нього, гребiнчик, чуб носить з продiлом. Тихий,
лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було в
ньому: дуже вже чемний до дiвчат. На лекцiях пише ©м "летучки". Ма
грубенький у палiтурцi зшиток сво©х вiршiв, чита ©х дiвчатам. "Дiвчур" -
дражнили його в школi.
Дiвчур, волочур,
дiвки штани подеруть,
iз вулицi проженуть...
II
Над Ки вом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i в
мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на вулицях ремонт:
чистили каналiзацiйнi труби, лагодили трамвайнi лiнi©, штукатурили й
фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i сморiд не давав
дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й ©дка,
рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах. Широкi вулицi великого
мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер спорожнiли: снували
по них тiльки тоненькi людськi течi©, як тi, що попересихали од спеки,
багатоводi колись рiки.
Коли над мiстом упали вечiрнi тiнi, з будинку укра©нсько© трудово©
школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов
улицею в напрямi до кiно. Коло кiно свiтився синiй лiхтар i визирали
страхiтнi на стiнi пики.
Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво товпилася до дверей
невелика купка людей. Лiщина спинився коло кiно i став розглядати
сьогоднiшню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
--Здоров, Валю!
Лiщина зирнув на нього сердито, далi, впiзнавши Вiтю, зрадiв
надзвичайно: товаришi не бачились з того часу, як у школi закiнчилось
навчання.
- А я думав, що тебе давно вже i в Ки вi нема , - сказав Вiтя. - Ти ж
збирав екскурсiю на село?
Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.
- Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзу ш
що путн . Комiсi©, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi
зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки пустили
з школи, порозбiгались, що й з свiчкою ©х не знайдеш. Та так i розвалилась
справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?
У Валi блиснули очi:
- Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша по плечу. - Скiльки ще
зосталось канiкул?
Вiтька подумав:
- Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?
- Зна ш що, Вiтю, махнiмо удвох.
- Куди? - засмiявся Вiтя.
- В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну, чого ми тут будемо
паритися в цьому Ки вi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим його
згада ш? А там, лiс, поле...
Гаряче, заповзято, як ранiш агiтував школярiв, Валя почав умовляти
товариша.
Вiтька щось думав сво . В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка,
в очах блиснув лiнивий огник.
- Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi до Бондарiв
на Полтавщину... У них, казали, пасiка , - хоч меду на©мося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у долонi:
- А справдi! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i Настя: вiн у
доморобнiй свитi, у великих чоботях, на головi у його селянська патлата
шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне його обличчя в
ластовиннях осмiха ться миролюбною усмiшкою: "Та й за вiщо ви завелися? От
люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорними дугами все нiби щось хочуть
сказати, все нiби з тебе смiються. Перед нею вертиться дзигою оте
шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:
Одчепись, препоганий,
ти ж менi не рiвня:
що ти швець, вражий мнець,
а я Бондарiвна.
Так усi й звуть ©© у школi - Бондарiвна. Почали пригадувати, як Василь
завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий хлiбець";
обду на йому порох, у кишеню хова : "оддам чи©йсь коровi, щоб з'©ла".
Пригадували, як вiн завiряв, що в Ки вi день коротший, нiж у селi:
"Гур-гур - i нема дня".
- Iдем, Вiтько! й-бо, iдем! Ну, руку?
Лiщина простягнув руку.
- Лясь! Лясь! -
Погодились.
- Пiдем.
- Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дiла:
- Де живуть Бондарi - ти зна ш?
- Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.
- От тобi й ма ш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.
- Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, зда ться, Ясiнський листу ться
з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.
У Валi блиснула ще одна нова думка:
- Може, i його умовимо з нами. Правда?
- А цей пiде! - певно чогось промовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!
- I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
- Ходiмо!
I хлопцi бiгцем подалися вiд кiно по курнiй вулицi.
III
В дитбудинку на краю мiста дiти вже полягали спати. Тiснота та духота
повигонили дiтей з похмурого помешкання, повкладались на верандi, на
морiжку в дворi.
- Костю! Костю!
Хтось будив Костя, стягуючи одiяло:
- Вставай, он до тебе прийшли.
- Га? Хто? Що? Та одчепiться од мене! Чого ©м? - спросоння змагався
Кость.
- Дiло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав iз постелi:
- Де вони?
Показали: в кiнцi двору, в тiнях, стояли дво якихось силуетiв. Лiнива
постать Костя, скуйовджена, в однiй бiлизнi, похилиталась туди. Пiдiйшов,
хмурячись i позiхаючи, протер очi, придивля ться:
- Хто тут такий? - А далi впiзнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
- Ходiмо далi, щось скажемо, - промовили тi та мничо, як змовцi.
Через город повели пiд тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в
городинi, в бур'янах, насилу поспiвав за ними. Посiдали над яром. Валя
почав розповiдати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
- Заждiть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, дума те мандрувати? -
Зо сну Кость ще негаразд розумiв, про що мова.
- Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибинi заспаних очей
блиснула в Костя iскра.
- Та це ви справдi чи так тiльки? - одкашлявшись, радiсно промовив вiн.
- Як "так тiльки"? Справдi! - рiшуче обо разом промовили товаришi.
- До Бондарiв?
- До Бондарiв!
- На Полтавщину?
- На Полтавщину!
- За двiстi верстов? Пiшки?
- Та хай буде хоч i триста - що нам! Не дiйдемо?..
- Слухайте: й-бо, ви дурите!..
Сон iз Костя як рукою змило.
- Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
Кость зразу загоготiв, зареготав, аж луна пiшла ярами: незважаючи на
свiй поважний вiк, як сидiв, вiн перекинувся головою вниз, покотився в яр,
став там дубала, подригав ногами.
Обо товаришi чекали, смiючись, поки Кость переказиться.
Трохи втихомирений, вiн вилiз на гору.
Згода!
Посiдали тiснiше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра
зранку. Питання вирiшали швидко одно за другим. I що брати в дорогу, i як
казати вдома, i де збиратися, i кудою йти.
Сидiли недовго. Швидко розiйшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость
вертався в бурсу повною ходою, рiшучий i бадьорий. Хто ще не спав iз
бурсакiв, чули, як Кость гукав услiд сво©м гостям:
- Товаришi! Не забудьте взяти з собою посвiдчення!
Кость лiг на постiль, та вже спати було годi. Стояла, як жива, перед
очима Настя, причувався ©© голос. Колись у школi на перервi вiн улучив був
часинку, став iз нею коло стiни на розмову. Прохав у не© на спомин
хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз i дай!" - одказала Настя.
Потiм озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби".
Брязнула намистом i швиденько од його наспiвуючи:
Що тво листячко вода знесла...
IV
Ще не спала роса на травi, а вже три тiнi стрибали по шляху аж за
Дарницею: по боках двi довшi, а всерединi коротенька, енергiйна, од яко©
стирчали, як у самоварi, редакторськi ушi. Кость нiс за плечима клуночок
iз харчами, у Вiтi вiддувався в кишенi наган ("на той випадок, як нападуть
бандити"). Лiщина нiс пiд рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
- Прощай, Ки©в!
- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собi не йняв вiри Кость.
- Менi теж аж не вiриться чогось, - признався Вiтя.
Як казати правду, то й усiм ©м не вiрилось. Коли ж розгорнулось
широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий рiзнобарвними
картами, та коли розiслалися неба голубi далi, як писаного, пiшли, мов
човнами попливли, по хлiбах кучерявi хвилi - зеленi, та срiбнi, та золотi,
мандрiвникам почало здаватись, що в ту глибiнь ©х силомiць тягне. Тягне
так, як ото бува , коли попадеш у прудку течiю: тобi боязко, ти б уже й
вернувся, а течiя несе тебе далi й далi. Було i радiсно, i боязко.
Iшли весело, аж пiдстрибували. Спiвали, гомонiли безперестану,
незчулися, як i вечорiти стало.
- Гей, товаришi, час i про ночiвлю подумати - сонце заходить!
- Успi мо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вiтрець холодком, отьмарилась золота
пшениця, сумно так зашумiла-зашумiла. Раптом чогось стало страшно.
- Хлопцi, що ми собi дума м? Нiч заходить!..
Швиденько звернули до села по вузенькiй дорозi, що споришем
позаростала.
Темнi все швидше й швидше. Вгорi блиснули зорi, мов сердитi чи©сь у
темрявi очi: "А що це за люди? Звiдки? Чого?" Жито зразу виросло, як лiс.
Iдуть мовчки, аж спотикаються, серце б' ться дедалi дужче.
Аж ось земля стала пухкенька, пiд ногами хрустить м'яке бадилля.
Кость спинився, злякано:
- Хлопцi, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по ши© нада !
Всi спинились.
- Ще подумають, що злодi© або бандити.
- Заждiть, хлопцi, - надумав Валя, - давайте йти спокiйно, смiливо, а
щоб не подумали люди в селi, що ми якiсь бандити, - заспiваймо.
Всi зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий...
Аж ось зразу зашумiла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним
недалеко другий, далi третiй, четвертий... Зчинився в селi собачий лемент.
Чуб угору полiз у хлопцiв, i що далi було, вже вони не пам'ятають, - мов
од села вихором дунуло, i ©х, як пiр'я, понесло назад; летiли через межi,
через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полi, коли вже не було чути
собак. Ноги в усiх горiли, нiби вони пробiгли через жарке пожарище.
Далi пiшли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.
Зблизька здавалося - стояв якийсь велетенський жук, розчепiривши
навхрест ноги. Млин. Посiдали пiд млином.
Вiтя почав сердито бубонiти.
- Що таке? - спитав Кость.
- Додому треба йти, от що! - рiшуче промовив перегодя Вiтя.
- Чого? - похмуро обiзвався Кость. - Все одно доведеться в полi
ночувати, а тут принаймнi хоч затишок.
Сидiли, зiтхали.
- От тобi й клуня з сiном, i кожуха дасть дядько вкритись, i молочка
зараз iз-пiд корови, - бурчав Вiтя.
- Та годi тобi, не бубони... Вертаться, так i вернемось. Дiждемось хоч
свiту! - Валi було чогось страшно.
Сидiли мовчки. Далi один шапку пiд голову, за ним другi. Поснули...
- ...Ну, вставайте, хлопцi, та будемо йти додому. Намандрували вже, -
будив товаришiв Кость, похмурий i сердитий.
Вже припiкало сонце. Хлопцi почали потягатись протираючи очi.
Повилазили з-пiд млина, обтрушуються, Стали на шпилi, глянули: де тi всi
подiвалися нiчнi страхiття, - внизу стояло у вербах село, як викупане, а
далi теж безкра море золотих ланiв, i далечiнь, що так i тягне до себе в
глибину. А сонце тепле, ласкаве, нiби умовля : "То чого ви злякалися! Край
тут - гляньте, який веселий, люди добрi, тут не загинете!"
Подивився Кость навкруги, звiв тоскнi очi на товаришiв, почав благати:
- Ходiмо, хлопцi, далi! Уже ж скiльки пройшли! Це ж буде сором людям
хвалитись.
На душi в усiх справдi було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
- Ходiм! Гайда!
- Тепер, щоб не було, - не вертаться!
Кожний нiби переплив уперше Днiпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш,
страшно чи нi, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Iдуть день, iдуть другий.
Перед очима мрiють села, хутори, перелiски, ставки, вiтряки,
розстеля ться поле, поле - то срiбне, то зелене, то золоте, а над усiм
небо чисте, як барвiнок, син , i далечiнь, як дим. Пили свiжу воду з
колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на
горищi, в дяка в садку, в школi. Скрiзь цiкаве, нове. Хоч би й школа:
мала-малюсiнька, ще не бачили тако© зроду. В класi стеля низенька, вiкна
маленькi, мутнi, i всього чотири парти. Довгi, нефарбованi, грубо сокирою
витесанi. Все таке убоге, а теж i собi: i Ленiн, i Шевченко, i "куточок",
i "хай живе". Учителька молоденька. На всьому помiтно - енергiйно
змага ться iз злиднями молодiсть.
Ночуючи, розпитували шлях далi, запасались харчами. Першi два днi йшли
весело, спiвали, боролись. Потiм почали сваритись. Так, нi за що. За
дрiбницi. Далi й сваритись перестали, iдуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозi, - п'ятий чи
шостий. Все поплуталось.
...Вечорi . Тiльки що сунуться по шляху довгi-довгi тiнi, третя,
коротка, кульга далеко позаду.
- Валя, та йди швидше, а то завидна в селi не будемо! - сердито кричить
Вiтя.
- Я не можу! - стомлений i сердитий долiта голос редактора. - У мене
виразка на нозi.
- Доведеться i цю нiч ночувати в полi. От морока!
Недалеко шляху рiденький перелiсок, помiж деревами сто©ть у копицях
сiно. Звернули до гайка; iдуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сiно сухе,
пахуче, а вечiр теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвiрiнчать коники.
Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились iз криницi води.
Вмостились пiд копицею.
Обличчя в усiх помалу стали прояснятися. Простягли натомленi ноги.
А по синьому небi рядами, як покоси, сунули звiдкiлясь пухкi зеленястi
хмарки; не хмарки - висушене лугове сiно. В покосах горiли зорi, як
червонi суницi. Небо - як скошений луг, тiльки що копиць не видно. Покоси
кудись сунулись, нiби ©х вiтром перекидало, i незабаром небо стало чисте -
все зарясiло тими золотими суницями. Одна тiльки запiзнена хмаринка, бiла,
прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Лiщина не зводив iз не©
лiнивих очей i перебирав у головi, на що вона похожа: на морську медузу?
Нi, на мiтлу? Теж нi. Несподiвано про те ж саме обiзвався Вiтя:
- Хлопцi, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарiвнина!
- засмiявся вiн. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:
- Де? Де?
- I справдi - таки коса!
- I таки Настина!
Аж посiдали. Попiдiймали голови.
- О, гляньте - нiби й обличчя ©© хова ться в косах.
- Дивiться! I як воно таке робиться!
- Зна те що? - вигадував Лiщина. - Це ми десь, певне, вже близько вiд
них, то це вона вилетiла нам назустрiч.
- Кликати вечеряти! Галушок гарячих ©сти! Ставало весело. Нiби аж
запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишнiше розпускала в небi тi золотавi
кучерi, що аж сяють на кра чках, ховала в собi зажмурене жартовливе лице i
помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледiти ©©
мандрiвники та тлi тихо© ночi.
- Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вiтя.
- ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусiдньому гайку.
- Чи варила на вечерю галушки?
- ... алушки... и... и...
- й-бо, менi зда ться, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.
VI
Справдi, було вже близько. Ближче навiть, нiж думали. Складали план,
щоб спершу зайти в Лубни, а звiдти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли
ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти в
Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й
сила взялася. Аж пританцьовували i про виразки позабували.
У полi вже почалися жнива. Iдуть мандрованцi та все у женцiв питають,
та все питають, чи далеко ще до Кута.
м охоче одповiдають:
- Верстов дванадцять... Верстов сiм...
А наостанку:
- Ось же й вiн! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам i Липовий Кут.
А вам кого там треба?
Поблизу зацiкавлених ста бiльше - поставали, дивляться: що воно,
мовляв, за люди?
Аж ось од могили, що гонiв дво од дороги, зiрвався чогось iз гурту
женцiв один дядько в бiлiй сорочцi. Кинувши граблi, вiн жене до ©х
навпростець через стерню що духу.
- Чого це вiн?
А дядько летить, аж спотика ться, - маха рукою, смi ться, ближче...
ближче...
- Та це ж Василь! - не сво©м голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
- Го-го-го! - луна покотилась за гони.
То справдi летiв той самий Василь Бондар. Засмажений, м'язистий, в
полотнянiй широкiй сорочцi вiн таки скидався тепер на доброго дядька.
- Валя! Кость! Вiтя! - розставля вiн широченно руки, мов ©х усiх хоче
обiйняти. Вiта ться гаряче, у вiчi зазира .
- Та невже це ви? Так нiби це сон. Ну й молодцi - от молодцi, так
молодцi!
Пригляда ться до кожного обличчя: змарнiле, засмажене, полуплене, бiлi
плями на них, як лиша©, губи потрiсканi, ноги у виразках.
- й-бо, аж не вiриться, - протира очi Валя. - Ану щипни мене, Вiтю,
чи це я не сплю?
Стоять, регочуться. Цiлим табуном звернули iз шляху на стерню.
Василь розповiда нашвидку, як ©х упiзнали:
- Побачили першi мати: кажуть: "Це якiсь здалека iдуть люди". А Настя
подивилась та й каже менi: "Зна ш, Василю, на кого скида ться отой малий?"
А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Лiщину: i картуз насупив на
очi, i плече вгору пiдiйма ". Менi так i вдарило в голову: це ж вони до
нас у гостi.
Прийшли на ниву.
Стоять дво коло нев'язаних снопiв: одна старiша, висока, струнка, в
очiпку. Енергiйне обличчя, сiрi очi у чорних вiночках - мати. Друга з
такими ж очима, в жовтiй хустцi, опустила соромливо униз вi©, зашарiлась,
як мак, швиденько перебира якесь стебло в в руцi - Настя.
Мати пильно i привiтно дивилась назустрiч хлопцям i ще здаля хитала
жалiсно головою; такi вони були марнi, обшарпанi та чорнi. Очi та зуби
тiльки й блищали.
Поздоровкались.
- Прийма те нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись
працювати. Смi ться:
- Та й добре ж. То це ви аж iз самого Ки ва пiшки?
- Пiшки.
- Нiчого, добрi козаки.
Перегодя.
- Ну, козаки, сiдайте ж ви пiд копою та спочиньте з дороги, а ми, дiти,
будемо кiнчати, бо сонечко не сто©ть.
Всi тро взялись до роботи. Проте хлопцям не сидiлось, тi жнуть та
в'яжуть, аж шумить, а тi помiж ними крутяться. Мiж роботою - гомiн: "А як
там Сусанна?" - "А що робить Серьога? I досi "ха-лод-ной во-ди" вигуку по
Ки ву?" Сусiди раз у раз позирають на Бондаришину ниву: угадують, хто
такий, чого.
Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький вiзок з горою
снопiв, поруч широченно ступа дiд. Вiн ще здаля кида погляд на нових
людей. Спинив конячку, висякав носа, пiшов од воза стернею до гурту.
Пiдходить.
Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густi, чорнi,
суворi. Очi, як у молодого; з-пiд густих брiв жеврi жарт:
- З Ки ва? Я так i знав. А чи умi те робити, хлопцi? Чи косить та жать
будете? Робили коли в полi, чи, мо, й серпа в руках не держали?
- Як прийдуть до вас, дiду Маркiяне, найматися, тодi будете питати, -
одказала за хлопцiв Бондариха. Дiд зразу пом'якшав.
- Та я нiчого, я тiльки так....
I справдi, хлопцi незабаром побачили, що дiд жарту : очi сяяли вже
миролюбно й весело. Почав розпитувати:
- А що там нового в Ки вi? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Лiга
нацiй? - чеше й не спiткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину, що
погоду вгаду ?..
I далi:
- Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви вчились так, як треба..." -
продекламував до речi вiршi, далi вийма кисет, крекче й моститься вже на
снопi сiдати:
- У мене, зна те... така... книжечка...
- Дiду Маркiяне, гляньте - вiз ваш по©хав! Конячка дiдова, постоявши в
задумi кiлька хвилин, з власно© iнiцiативи справдi нап'ялась i рушила.
Колiя була глибока, труська, i вiз iз снопами почав похитуватися з одного
боку на другий. От-от перекинеться. Дiд пiдтяг штани й вiтром - до воза.
- Бач, бач яка! Ну, i хто тебе в шию жене?
- Що воно за дiд? - спитав Валя.
- Це такий дiд, що коли б не коняка, вiн би до ночi тут гомонiв, -
промовила Бондариха.
- Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, - каже, - всякому
студентовi докажу". Та ви ще узна те його добре, вiн такий, ще не раз
прийде. Ще, мо, й набридне.
...Вечорiло.
- Ну, дiти, тепер додому!
VII
- А ось i наша хата!
В темрявi вирiзались контури похилено© хати з низенькою стрiхою.
Увiйшли в двiр. Попростягались на морiжку. В хатi свiтла не свiтили. З
дверей вийшла Настя з рядном, на порозi стала.
- Василю, вiзьми рядно та розстели пiд грушею - вечеряти будемо
надворi.
Кость схопивсь вперед Василя - i втому забув. Взяв iз рук у Настi
рядно:
- Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? - тихо пита . Настя
виступила за порiг, стала в тiнь, поважно, як гостинна господиня:
- Нi, я дуже рада. - I далi, подумавши: - Зна ш, менi сьогоднi все
здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
- А ми вчора вночi бачили на небi твою косу, - не втерпiв Кость, щоб
зразу не похвалитись.
- Як же це? - зацiкавилась, аж у темрявi зашарiлась Настя, мимохiть
одкинула за плече товсту, як праник, косу.
- Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кида нашвидку Настi:
- Хай розкажу пiсля! - Хотiв бiгти, знову на хвилинку спинився,
пригнувся, стиха:
- А потiм ти менi приснилася... Далi повернувся:
- Iду! - I вистрибом через колодку.
- Го-го-го!
Замiсть скатертi - на морiжку рядно, миска, дерев'янi ложки. Крiзь вiти
грушi де-не-де просвiчу тоненький ретязьок мiсяця, кладуться мережанi на
рядно тiнi од вiття. Сiдають круг миски, шумко, весело.
- Вiтя, де ти там? Вечеряти!
Вiтя, що гайнув уже скрiзь по двору, до всього приглядаючись, виходить
iз-за хати, з садка, стиха:
- Що то у вас пiд хатою?
- Де?
- Та отам у садку: якiсь пiрамiдки чи пам'ятники... Василь зареготав.
- Та то ж наша пасiка!.. То вулики стоять.
...Вечеряють.
...Кругом у селi тихо. Тiльки в дворi у вдови Бондарихи гомiнка вечеря:
вигуки, смiх - на все село...
Гостi у Бондарихи з Ки ва.
По вечерi пiшли спать у клуню, на сiно. Мати казала - "в хатi буде
краще", - так нi! в клуню. Кость перед сном:
- Ну, хлопцi, завтра ж у поле!
- Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тiльки осмiхнувся.
- Добре.
Вiтя захрiп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всi гомонiли, аж вiн
схопився, замахав руками.
- Що таке, Вiтю? Вкусило щось? Вiтя пролупався, протер очi, сплюнув:
- Приверзлося, що опали бджоли. Смiх.
То всi смiялись, гомонiли, а то одразу стало тихо. Тiльки носами
висвистують.
VIII
Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тiльки
ямка на тому мiсцi в сiнi; визирнув iз клунi. - сонце ген-ген пiднялося.
Почав будити:
- Хлопцi! Вставайте, бо вже всi пiшли в поле. Помалу почали ворушитись,
потягались, позiхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях -
записка. Пише Василь: "Хлiб, сало, огiрки - в хатi на лавi. Снiдайте й
обiдайте самi. Мати будити не звелiли. Ключ - у ступi. Одпочивайте".
- Ну, що ж. Так i буде.
- Ходiмо тим часом викупа мось добре.
Пiшли до ставка.
Iдуть селом, розглядають, а село старе, бiдне, стародавн . Похиленi
хатки, лiса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах - терниця, сани,
мотовило визира iз-пiд стрiхи - все дерев'яне, ветхе... Не село - музей
старовини. Хлопцям чогось пригадались поганськi часи, що про них читали в
школi. Бракувало тiльки посеред села якогось iдолища, хоч, правду кажучи,
днище, що стояло коло однi © хати на призьбi, дуже його нагадувало. Все
змайстроване абияк i аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, нiби люди жили
тут не цiлi вiки, а тiльки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень
або два. А ось i кооперативна крамничка, що скида ться на курник, замкнена
величезним залiзним замком. Сiльрада хилиться з гори, червона зiрочка над
дверима, така самiтна, мов ©© буйним вiтром занесло з Ки ва.
- Оце так село! Куди воно годиться? - бубонiв Вiтя. - Немов тупим ножем
усе вистругане. Викупались, розiм'ялись. Вернулись до двору. До дверей -
замкнутi.
- Ага! Де вiн казав ключ?
Кость вийма записку, чита : "У ступi".
- А що ж воно за ступа?
- А морока його зна .
- I ти, Валю, не зна ш?
- Нi.
- От так штука! Що ж його робити?
Ходять кругом хати, у вiкна зазирають. Видно: на лавi лежить хлiб,