Страница:
Був він спочатку писаний стародавнім халдейським письмом,[37] що його не знаємо ні я, ні ви. Далі його переклали арабською, щоб звеселити славетного султана Улуг-бека.[38] То була пора, коли араби й перси саме почали писати «Тисячу й одну ніч»,[39] «Тисячу й один день»[40]тощо. Улуг більше любив читати «Задіґа», але султанші любили більше «Тисячу й одну ніч». «Як можете ви віддавати перевагу казкам, – говорив їм мудрий Улуг, – що не мають змісту й нічого не означають?» – «Саме за це ми й любимо їх», – відповідали султанші.
Я тішу себе надією, що ви не скидатиметеся на них і що ви будете справжнім Улугом. Я сподіваюся навіть, що коли вам набриднуть звичайні розмови, що дуже скидаються на «Тисячу й Одне», хіба що не такі цікаві, я зможу знайти хвилину, щоб мати честь говорити з вами розумно.
Коли б ви були Талестридою[41] за часів Іскандера,[42] сина Філіпа, коли б ви були царицею Савською[43] за часів Соломонових, то ці царі прийшли б уклонитися вам.
Я прошу небесні чесноти, щоб вашим розвагам не було краю, врода ваша була довгочасна й щастя ваше безконечне.
Сааді.
Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Я тішу себе надією, що ви не скидатиметеся на них і що ви будете справжнім Улугом. Я сподіваюся навіть, що коли вам набриднуть звичайні розмови, що дуже скидаються на «Тисячу й Одне», хіба що не такі цікаві, я зможу знайти хвилину, щоб мати честь говорити з вами розумно.
Коли б ви були Талестридою[41] за часів Іскандера,[42] сина Філіпа, коли б ви були царицею Савською[43] за часів Соломонових, то ці царі прийшли б уклонитися вам.
Я прошу небесні чесноти, щоб вашим розвагам не було краю, врода ваша була довгочасна й щастя ваше безконечне.
Сааді.
Розділ перший
Одноокий
За часів короля Моабдара жив у Вавилоні молодик, Задіґ на ймення, що зроду мав великі здібності, які від виховання тільки збільшилися. Незважаючи на багатство і молодість, умів він стримувати свої пристрасті; він не удавав нічого, він не хотів завжди бути правим і вмів поважати людські вади. Дивувалися, дивлячись, як при такому розумі не ображався він на оті розмови, такі невиразні, такі безладні, на оті зухвалі пересуди, на оті невігласні міркування, на недоумкувате блазенство, на той порожній словесний шум, що зветься у Вавилоні розмовою. Він засвоїв з першої книги Зороастра,[44] що самолюбство – це надутий вітром пухир, і коли його вколоти, зчиняються бурі. До всього Задіґ не вихвалявся, що зневажає жінок і легко перемагає їх. Він був великодушний і не боявся робити послуги невдячним, виконуючи цим великий заповіт Зороастра: «Коли їси, то давай їсти й собакам, хоч вони й мають кусати тебе». До того ж він був мудрий так, як тільки й можна бути, бо волів жити з мудрецями. Обізнаний із знаннями стародавніх халдейців, він не нехтував фізичними законами природи настільки, скільки про них тоді знали, і знав з метафізики те, що з неї знають в усі віки, тобто дуже мало. Він був твердо переконаний, що рік має триста шістдесят п'ять днів із чвертю, незважаючи на нову філософію його часу, і що сонце міститься в центрі всесвіту, і коли головні маги з образливою пихою говорили, що в нього ниці почуття і що думати, ніби сонце обертається навколо себе самого, а рік має дванадцять місяців, значить бути ворогом державі, – він мовчав без гніву й без зневаги.
Маючи велике багатство і, як наслідок того, друзів, маючи здоров'я, приємне обличчя, розум справедливий і стриманий, серце щире й благородне, Задіґ думав, що може бути щасливим. Він мав одружитися із Семирою, що за свою вроду, походження й майно вважалася першою партією у Вавилоні. У нього до неї була міцна й чиста прихильність, Семира ж любила його пристрасно. Вже наближалася щаслива мить, що мала їх з'єднати, коли, прогулюючись удвох біля Вавилонської брами, під пальмами, що облямовували річку Євфрат, вони побачили, що до них надходять озброєні шаблями й луками люди. То була варта молодого Оркана,[45] племінника міністра, якого дядькові улюбленці запевнили, що йому все дозволено. Він не мав жодної із Задіґових чеснот, але, гадаючи, що вартий значно кращого, був у розпачі, що не йому віддала Семира перевагу. Від ревнощів, які походили тільки з його чвані, він думав, що без пам'яті кохає Семиру; він вирішив її викрасти. Грабіжники схопили її і в запалі своєї люті поранили її і пролляли кров особи, вигляд якої зм'якшив би й тигрів з Іммаусової гори.[46] Вона посилала до неба свої скарги. Вона кричала:
– Моя люба дружино! Мене відривають від того, кого я ревне кохаю!
Вона не думала про небезпеку, вона думала тільки про свого любого Задіґа. А він тим часом захищав її з усією силою, що її надають одвага й кохання. За допомогою тільки двох рабів він прогнав грабіжників і привів до пам'яті непритомну й скривавлену Семиру, що, розплющивши очі, побачила свого визволителя. Вона сказала:
– О Задіґу! Я люблю вас, як майбутнього чоловіка, я кохаю вас, як того, кому завдячую своєю честю і життям.
Ніколи не було серця розчуленішого, ніж серце Семирине, ніколи чарівніші вуста не вимовляли ніжніших почувань цими вогненними словами, на які надихнули найвеличніші почуття добродіяння й найніжніше захоплення цілком законного кохання.
Рана була легка: Семира незабаром видужала. Задіґ був поранений небезпечніше. Влучивши біля ока, стріла завдала глибокої рани. Семира тільки й благала богів про те, щоб її коханий видужав. День і ніч очі її були залиті сльозами: вона чекала моменту, коли Задіґові очі зможуть тішитися з її поглядів, але на пораненому оці розвинулася болячка, отже, почали побоюватися серйозно лиха. Послали до Мемфіса[47] по великого лікаря Гермеса, і той приїхав з численним почтом. Він одвідав хворого й оголосив, що той утратить око; він прорік навіть день і час, коли має статися ця сумна подія.
– Коли б це було праве око, – говорив він, – я вилікував би його, але рану на лівому оці не можна зцілити.
Ввесь Вавилон, жаліючи Задіґа, захоплювався глибиною Гермесового знання. Два дні по цьому болячка прорвала сама собою, Задіґ видужав цілком. Гермес написав книжку, де доводив, що той не повинен був видужувати. Задіґ її не читав, а як тільки зміг виходити з дому, зібрався відвідати ту, що становила надію й щастя його життя і заради якої хотів він мати очі. Але Семира три дні тому поїхала за місто. Дорогою він дізнався, що ця прегарна дама, оголосивши згорда, що має непереможну огиду до однооких, цієї самої ночі одружилася з Орканом. Від цієї новини Задіґ упав непритомний; його туга ледве не звела його в домовину; він довго був хворий, але нарешті розум переважив журбу і жорстокість того, що він зазнав, прислужилася навіть для того, щоб заспокоїти його.
– Раз я зазнав, – говорив він, – такої страшної примхи від дівчини, вихованої при дворі, мені треба одружитися з простою міщанкою.[48]
Він вибрав Азору, найрозумнішу й найкращу з усіх народжених у місті; він одружився з нею і прожив місяць у солодощах найніжнішого єднання. Він тільки помітив у ній трохи зайвої легковажності й нездоланний нахил вважати найрозумнішими й найчеснотнішими тих молодиків, зовнішність яких здавалася їй особливо привабливою.
Маючи велике багатство і, як наслідок того, друзів, маючи здоров'я, приємне обличчя, розум справедливий і стриманий, серце щире й благородне, Задіґ думав, що може бути щасливим. Він мав одружитися із Семирою, що за свою вроду, походження й майно вважалася першою партією у Вавилоні. У нього до неї була міцна й чиста прихильність, Семира ж любила його пристрасно. Вже наближалася щаслива мить, що мала їх з'єднати, коли, прогулюючись удвох біля Вавилонської брами, під пальмами, що облямовували річку Євфрат, вони побачили, що до них надходять озброєні шаблями й луками люди. То була варта молодого Оркана,[45] племінника міністра, якого дядькові улюбленці запевнили, що йому все дозволено. Він не мав жодної із Задіґових чеснот, але, гадаючи, що вартий значно кращого, був у розпачі, що не йому віддала Семира перевагу. Від ревнощів, які походили тільки з його чвані, він думав, що без пам'яті кохає Семиру; він вирішив її викрасти. Грабіжники схопили її і в запалі своєї люті поранили її і пролляли кров особи, вигляд якої зм'якшив би й тигрів з Іммаусової гори.[46] Вона посилала до неба свої скарги. Вона кричала:
– Моя люба дружино! Мене відривають від того, кого я ревне кохаю!
Вона не думала про небезпеку, вона думала тільки про свого любого Задіґа. А він тим часом захищав її з усією силою, що її надають одвага й кохання. За допомогою тільки двох рабів він прогнав грабіжників і привів до пам'яті непритомну й скривавлену Семиру, що, розплющивши очі, побачила свого визволителя. Вона сказала:
– О Задіґу! Я люблю вас, як майбутнього чоловіка, я кохаю вас, як того, кому завдячую своєю честю і життям.
Ніколи не було серця розчуленішого, ніж серце Семирине, ніколи чарівніші вуста не вимовляли ніжніших почувань цими вогненними словами, на які надихнули найвеличніші почуття добродіяння й найніжніше захоплення цілком законного кохання.
Рана була легка: Семира незабаром видужала. Задіґ був поранений небезпечніше. Влучивши біля ока, стріла завдала глибокої рани. Семира тільки й благала богів про те, щоб її коханий видужав. День і ніч очі її були залиті сльозами: вона чекала моменту, коли Задіґові очі зможуть тішитися з її поглядів, але на пораненому оці розвинулася болячка, отже, почали побоюватися серйозно лиха. Послали до Мемфіса[47] по великого лікаря Гермеса, і той приїхав з численним почтом. Він одвідав хворого й оголосив, що той утратить око; він прорік навіть день і час, коли має статися ця сумна подія.
– Коли б це було праве око, – говорив він, – я вилікував би його, але рану на лівому оці не можна зцілити.
Ввесь Вавилон, жаліючи Задіґа, захоплювався глибиною Гермесового знання. Два дні по цьому болячка прорвала сама собою, Задіґ видужав цілком. Гермес написав книжку, де доводив, що той не повинен був видужувати. Задіґ її не читав, а як тільки зміг виходити з дому, зібрався відвідати ту, що становила надію й щастя його життя і заради якої хотів він мати очі. Але Семира три дні тому поїхала за місто. Дорогою він дізнався, що ця прегарна дама, оголосивши згорда, що має непереможну огиду до однооких, цієї самої ночі одружилася з Орканом. Від цієї новини Задіґ упав непритомний; його туга ледве не звела його в домовину; він довго був хворий, але нарешті розум переважив журбу і жорстокість того, що він зазнав, прислужилася навіть для того, щоб заспокоїти його.
– Раз я зазнав, – говорив він, – такої страшної примхи від дівчини, вихованої при дворі, мені треба одружитися з простою міщанкою.[48]
Він вибрав Азору, найрозумнішу й найкращу з усіх народжених у місті; він одружився з нею і прожив місяць у солодощах найніжнішого єднання. Він тільки помітив у ній трохи зайвої легковажності й нездоланний нахил вважати найрозумнішими й найчеснотнішими тих молодиків, зовнішність яких здавалася їй особливо привабливою.
Розділ другий
Ніс
Одного дня Азора повернулася з прогулянки, гнівно й голосно вигукуючи.
– Що з вами, моя люба дружино, – сказав він їй, – що до такої міри роздратувало вас?
– Леле! – сказала вона. – І ви були б такі, коли б ви бачили те, чому я щойно була свідком. Я пішла розважати вдову Козру, що ось два дні, як поклала свого молодого чоловіка в могилу біля струмка, що облямовує цю рівнину. В своїй тузі вона пообіцяла Богам, що лишиться біля цієї могили, аж поки біля неї тектиме вода цього струмка.
– Ну що ж, – сказав Задіґ, – ось гідна пошани жінка, що справді кохала свого чоловіка.
– Ах! – відповіла Азора, – коли б ви знали, що робила вона, коли я її відвідала!
– Що саме, мила Азоро?
– Вона одвертала струмок!
Азора сипала такими довжелезними лайками, вигукувала такі люті докори проти молодої вдови, що ця занадто багатослівна чеснота не сподобалася Задіґові.
У нього був друг, на ім'я Кадор, один із тих молодиків, у яких жінка Задіґа знаходила більше чесноти й гідності, ніж у інших; він узяв його собі за довіреного й, скільки міг, забезпечив собі його вірність значним подарунком.
Азора, провівши два дні за містом в однієї своєї приятельки, на третій день повернулася додому. Слуги, плачучи, сповістили, що чоловік її нагло помер тієї самої ночі, що їй не зважилися переказати цієї скорботної новини й поховали Задіґа в могилі його батьків край садка. Вона плакала, рвала волосся й присягалася вмерти. Ввечері Кадор попросив у неї дозволу поговорити з нею, й вони плакали вдвох.
Другого дня вони плакали менше й пообідали вкупі. Кадор зізнався їй, що друг залишив йому більшу частину свого добра, й натякнув їй, що мав би за щастя розділити з нею свою частку. Дама поплакала, посердилась, але зробилася лагіднішою: вечеря була довша за обід; говорили все з більшою довірою. Азора вихваляла небіжчика, але зізналася, що в нього були хиби, яких нема в Кадора.
Посеред вечері Кадор поскаржився на сильний біль у селезінці. Дама занепокоїлась і заметушилася, звеліла принести всі есенції, якими намащувалася, щоб спробувати, чи не допоможе котра з них проти болю в селезінці. Вона дуже жалкувала, що великого Гермеса нема вже у Вавилоні. Вона навіть зволила доторкнутися до боку, де Кадор відчуває такі гострі болі.
– У вас часто буває ця страшна хвороба? – спитала вона співчутливо.
– Кілька разів вона підводила мене майже до домовини, – відповів їй Кадор, – і є тільки одні ліки, щоб мені попустило, – це прикласти мені до боку ніс недавно померлої людини.
– От дивні ліки, – сказала Азора.
– Не дивніші, – відповів він, – ніж подушечки пана Арну проти апоплексії.[49]
Цей доказ разом із видатними якостями молодика змусив, нарешті, даму зважитися.
– Врешті-решт, – сказала вона, – коли мій чоловік проходитиме від світу вчорашнього до світу завтрашнього через міст Тшінавар,[50] то хіба ангел Азраїл[51] менше погодиться на цей перехід через те, що в другому житті ніс чоловіка буде трохи не такий довгий, як у першому?
Отже, вона взяла бритву, пішла на чоловікову могилу, зросила її своїми слізьми й підійшла, щоб одрізати носа Задіґові, що лежав витягнувшися в труні. Задіґ підвівся, однією рукою тримаючи носа, а другою відводячи бритву.
– Пані, – мовив він, – не сваріть так молоду Козру: намір одрізати мені носа вартий наміру одвернути струмок.
– Що з вами, моя люба дружино, – сказав він їй, – що до такої міри роздратувало вас?
– Леле! – сказала вона. – І ви були б такі, коли б ви бачили те, чому я щойно була свідком. Я пішла розважати вдову Козру, що ось два дні, як поклала свого молодого чоловіка в могилу біля струмка, що облямовує цю рівнину. В своїй тузі вона пообіцяла Богам, що лишиться біля цієї могили, аж поки біля неї тектиме вода цього струмка.
– Ну що ж, – сказав Задіґ, – ось гідна пошани жінка, що справді кохала свого чоловіка.
– Ах! – відповіла Азора, – коли б ви знали, що робила вона, коли я її відвідала!
– Що саме, мила Азоро?
– Вона одвертала струмок!
Азора сипала такими довжелезними лайками, вигукувала такі люті докори проти молодої вдови, що ця занадто багатослівна чеснота не сподобалася Задіґові.
У нього був друг, на ім'я Кадор, один із тих молодиків, у яких жінка Задіґа знаходила більше чесноти й гідності, ніж у інших; він узяв його собі за довіреного й, скільки міг, забезпечив собі його вірність значним подарунком.
Азора, провівши два дні за містом в однієї своєї приятельки, на третій день повернулася додому. Слуги, плачучи, сповістили, що чоловік її нагло помер тієї самої ночі, що їй не зважилися переказати цієї скорботної новини й поховали Задіґа в могилі його батьків край садка. Вона плакала, рвала волосся й присягалася вмерти. Ввечері Кадор попросив у неї дозволу поговорити з нею, й вони плакали вдвох.
Другого дня вони плакали менше й пообідали вкупі. Кадор зізнався їй, що друг залишив йому більшу частину свого добра, й натякнув їй, що мав би за щастя розділити з нею свою частку. Дама поплакала, посердилась, але зробилася лагіднішою: вечеря була довша за обід; говорили все з більшою довірою. Азора вихваляла небіжчика, але зізналася, що в нього були хиби, яких нема в Кадора.
Посеред вечері Кадор поскаржився на сильний біль у селезінці. Дама занепокоїлась і заметушилася, звеліла принести всі есенції, якими намащувалася, щоб спробувати, чи не допоможе котра з них проти болю в селезінці. Вона дуже жалкувала, що великого Гермеса нема вже у Вавилоні. Вона навіть зволила доторкнутися до боку, де Кадор відчуває такі гострі болі.
– У вас часто буває ця страшна хвороба? – спитала вона співчутливо.
– Кілька разів вона підводила мене майже до домовини, – відповів їй Кадор, – і є тільки одні ліки, щоб мені попустило, – це прикласти мені до боку ніс недавно померлої людини.
– От дивні ліки, – сказала Азора.
– Не дивніші, – відповів він, – ніж подушечки пана Арну проти апоплексії.[49]
Цей доказ разом із видатними якостями молодика змусив, нарешті, даму зважитися.
– Врешті-решт, – сказала вона, – коли мій чоловік проходитиме від світу вчорашнього до світу завтрашнього через міст Тшінавар,[50] то хіба ангел Азраїл[51] менше погодиться на цей перехід через те, що в другому житті ніс чоловіка буде трохи не такий довгий, як у першому?
Отже, вона взяла бритву, пішла на чоловікову могилу, зросила її своїми слізьми й підійшла, щоб одрізати носа Задіґові, що лежав витягнувшися в труні. Задіґ підвівся, однією рукою тримаючи носа, а другою відводячи бритву.
– Пані, – мовив він, – не сваріть так молоду Козру: намір одрізати мені носа вартий наміру одвернути струмок.
Розділ третій
Собака й кінь
Задіґ переконався, що, як і написано в книзі Зенд-Авесті,[52] перший місяць шлюбу є медовий, а другий полинний. Трохи згодом він був змушений розлучитися з Азорою, з якою надто важко стало жити, і шукав собі щастя, вивчаючи природу.
– Нема нікого щасливішого, – говорив він, – як філософ, що читає цю велику книгу, яку Бог розкрив перед нашими очима. Істини, які він відкриває, належать йому – він живить і виховує свою душу, він живе спокійно, не боїться нікого з людей, і його ніжна дружина не прийде одрізати йому носа.
Повний цих думок, він заховався в одному сільському будиночку на березі Євфрату. Там він не працював над тим, щоб лічити, скільки дюймів води падає за одну секунду під арку мосту,[53] чи на скільки кубічних ліній випало більше дощу в місяці миші, ніж у місяці барана.[54] Він не мріяв про те, щоб виробляти шовк з павутиння,[55] ні порцеляни з розбитих пляшок;[56] але вивчав передовсім властивості тварин і рослин і швидко набув прозірливості, яка відкривала йому тисячі відмінностей там, де інші бачили тільки одноманітність.
Одного дня, прогулюючись біля невеличкого гайка, він побачив, що до нього біжить євнух цариці, а за ним ще кілька служок з палацу. Ніби запаморочені, люди бігали, немов шукаючи щось загублене й дуже цінне.
– Юначе, – сказав йому перший євнух, – чи ви не бачили собаку цариці?
Задіґ відповів скромно:
– Це сука, а не собака.
– Маєте рацію, – обізвався перший євнух.
– Це дуже маленька болонка, – додав Задіґ, – вона недавно привела цуценят, вона трохи шкутильгає на передню ліву ногу й має дуже довгі вуха.
– То ви її бачили? – спитав захеканий перший євнух.
– Hi, – відповів Задіґ, – я її ніколи не бачив, і я ніколи не знав, що в цариці є сука.
Саме о тій порі, через дивну примху долі, найкращий кінь королівської стайні вирвався з конюхових рук на вавилонській рівнині. Оберєгермейстер й інші офіцери, так само стурбовані, бігали за ним, як перший євнух за сукою. Першим звернувся до Задіґа оберєгермейстер і спитав, чи не бачив він королівського коня.
– Це кінь, – відповів Задіґ, – що найкраще йде чвалом, він п'ять футів заввишки, копита в нього дуже малі, хвіст три з половиною фути завдовжки, шишки на його вудилах із золота на двадцять три карати, підкови його зі срібла одинадцятої проби.
– Якою дорогою подався він? Де він? – поспитав оберєгермейстер.
– Я його не бачив, – відповів Задіґ, – і не чув ніколи про нього.
Оберєгермейстер і перший євнух не сумнівалися, що це Задіґ украв королівського коня й королевину суку. Вони звеліли одвести його перед збори великого Дестергаму,[57] які присудили покарати його батогами й заслати до кінця днів до Сибіру. Та тільки-но ухвалили вирок, як знайшли коня й собаку. Судді опинилися перед сумною потребою переробити свою постанову; але вони присудили Задіґові сплатити чотириста унцій золота за те, що говорив, ніби не бачив того, що бачив. Спочатку мусив він сплатити цей штраф, а потім Задіґові дозволили захищати свою справу на нараді великого Дестергаму.
Він говорив так:
– Зорі справедливості, безодні знання, дзеркала істини, ви, що маєте вагу олова, твердість заліза, блиск діамантів і дуже подібні до золота,[58] – раз дозволено мені говорити перед цими високославними зборами, то присягаюся Оромаздом,[59] що я ніколи не бачив ні шановної королівської суки чи священного коня короля над королями. Ось що зі мною сталося: я прогулювався поблизу невеличкого ліска, де потім зустрів шановного євнуха й славного єгермейстера. Я побачив на піску сліди якоїсь тварини і легко вирішив, що це сліди маленького собаки – легенькі й довгі борозенки, відбиті на невеличких горбиках піску поміж слідів від лап. Я визначив, що це сука, і соски у неї витягнені, отже, вона недавно привела цуценят. Інші, дечим одмінні, сліди, що ввесь час ніби зрізували піщану поверхню обабіч передніх лап, доводили мені, що в неї дуже довгі вуха; а помітивши, що одна лапа весь час менше виривала пісок, ніж три інші, я зрозумів, що сука нашої великої королеви, насмілюсь сказати, трохи крива. А щодо коня короля над королями, то знайте, що, прогулюючись дорогою в цьому лісі, я побачив відбитки кінських підків; усі вони були на однаковій віддалі. Ось, сказав я, кінь, що досконало йде чвалом. На вузькій стежці, футів сім завширшки, був на три з половиною фути від середини дороги праворуч і ліворуч трохи збитий пил з дерев. У цього коня, сказав я, хвіст на три з половиною фути, і, вимахуючи ним праворуч і ліворуч, він позмітав цей пил. Під деревами, що утворювали альтанку п'ять футів заввишки, я побачив недавно опале з гілок листя і зрозумів, що кінь торкнувся їх і що, виходить, він у п'ять футів заввишки. Щодо його вудил, вони повинні були бути з золота двадцять третьої проби, бо шишки потерлися об камінь, у якому я розпізнав кремінь і на якому я зробив пробу.[60] І нарешті, по слідах, які лишилися від його підків на камені іншої породи, я зробив висновок, що вони зі срібла одинадцятої проби.
Усі судді були в захваті від глибини й точності Задіґових суджень, новина дійшла до короля й королеви. У передпокоях, у спальнях і в кабінетах[61] говорили тільки про Задіґа; і хоч багато магів висловлювали думку, що його треба спалити, як чаклуна, цар звелів, щоб йому повернули штраф у чотириста унцій золота, до якого його було присуджено. Секретар, судові пристави, прокурори з великою пишнотою прийшли до Задіґа й принесли його чотириста унцій; з них вони вирахували тільки триста дев'яносто вісім на судові видатки, а їхні лакеї попросили нагороди.
Задіґ побачив, як небезпечно інколи бути надто вченим, і свято пообіцяв собі, як буде нагода, не говорити про те, що побачить.
Ця нагода трапилася незабаром. Утік один державний злочинець; Задіґ бачив, як той проходив попід вікнами, але на допиті не сказав про це. Однак хтось довів, що він дивився в цю мить у вікно. За цей злочин йому присудили сплатити п'ятсот унцій золота, і, за вивилонським звичаєм, він подякував суддям за їх всепробачливість.
– Великий Боже! – говорив він сам до себе, – яке лихо, коли хто прогулюється в лісі, яким проходять сука королеви й кінь короля! Як небезпечно стояти біля вікна! І як важко бути щасливим у цьому житті!
– Нема нікого щасливішого, – говорив він, – як філософ, що читає цю велику книгу, яку Бог розкрив перед нашими очима. Істини, які він відкриває, належать йому – він живить і виховує свою душу, він живе спокійно, не боїться нікого з людей, і його ніжна дружина не прийде одрізати йому носа.
Повний цих думок, він заховався в одному сільському будиночку на березі Євфрату. Там він не працював над тим, щоб лічити, скільки дюймів води падає за одну секунду під арку мосту,[53] чи на скільки кубічних ліній випало більше дощу в місяці миші, ніж у місяці барана.[54] Він не мріяв про те, щоб виробляти шовк з павутиння,[55] ні порцеляни з розбитих пляшок;[56] але вивчав передовсім властивості тварин і рослин і швидко набув прозірливості, яка відкривала йому тисячі відмінностей там, де інші бачили тільки одноманітність.
Одного дня, прогулюючись біля невеличкого гайка, він побачив, що до нього біжить євнух цариці, а за ним ще кілька служок з палацу. Ніби запаморочені, люди бігали, немов шукаючи щось загублене й дуже цінне.
– Юначе, – сказав йому перший євнух, – чи ви не бачили собаку цариці?
Задіґ відповів скромно:
– Це сука, а не собака.
– Маєте рацію, – обізвався перший євнух.
– Це дуже маленька болонка, – додав Задіґ, – вона недавно привела цуценят, вона трохи шкутильгає на передню ліву ногу й має дуже довгі вуха.
– То ви її бачили? – спитав захеканий перший євнух.
– Hi, – відповів Задіґ, – я її ніколи не бачив, і я ніколи не знав, що в цариці є сука.
Саме о тій порі, через дивну примху долі, найкращий кінь королівської стайні вирвався з конюхових рук на вавилонській рівнині. Оберєгермейстер й інші офіцери, так само стурбовані, бігали за ним, як перший євнух за сукою. Першим звернувся до Задіґа оберєгермейстер і спитав, чи не бачив він королівського коня.
– Це кінь, – відповів Задіґ, – що найкраще йде чвалом, він п'ять футів заввишки, копита в нього дуже малі, хвіст три з половиною фути завдовжки, шишки на його вудилах із золота на двадцять три карати, підкови його зі срібла одинадцятої проби.
– Якою дорогою подався він? Де він? – поспитав оберєгермейстер.
– Я його не бачив, – відповів Задіґ, – і не чув ніколи про нього.
Оберєгермейстер і перший євнух не сумнівалися, що це Задіґ украв королівського коня й королевину суку. Вони звеліли одвести його перед збори великого Дестергаму,[57] які присудили покарати його батогами й заслати до кінця днів до Сибіру. Та тільки-но ухвалили вирок, як знайшли коня й собаку. Судді опинилися перед сумною потребою переробити свою постанову; але вони присудили Задіґові сплатити чотириста унцій золота за те, що говорив, ніби не бачив того, що бачив. Спочатку мусив він сплатити цей штраф, а потім Задіґові дозволили захищати свою справу на нараді великого Дестергаму.
Він говорив так:
– Зорі справедливості, безодні знання, дзеркала істини, ви, що маєте вагу олова, твердість заліза, блиск діамантів і дуже подібні до золота,[58] – раз дозволено мені говорити перед цими високославними зборами, то присягаюся Оромаздом,[59] що я ніколи не бачив ні шановної королівської суки чи священного коня короля над королями. Ось що зі мною сталося: я прогулювався поблизу невеличкого ліска, де потім зустрів шановного євнуха й славного єгермейстера. Я побачив на піску сліди якоїсь тварини і легко вирішив, що це сліди маленького собаки – легенькі й довгі борозенки, відбиті на невеличких горбиках піску поміж слідів від лап. Я визначив, що це сука, і соски у неї витягнені, отже, вона недавно привела цуценят. Інші, дечим одмінні, сліди, що ввесь час ніби зрізували піщану поверхню обабіч передніх лап, доводили мені, що в неї дуже довгі вуха; а помітивши, що одна лапа весь час менше виривала пісок, ніж три інші, я зрозумів, що сука нашої великої королеви, насмілюсь сказати, трохи крива. А щодо коня короля над королями, то знайте, що, прогулюючись дорогою в цьому лісі, я побачив відбитки кінських підків; усі вони були на однаковій віддалі. Ось, сказав я, кінь, що досконало йде чвалом. На вузькій стежці, футів сім завширшки, був на три з половиною фути від середини дороги праворуч і ліворуч трохи збитий пил з дерев. У цього коня, сказав я, хвіст на три з половиною фути, і, вимахуючи ним праворуч і ліворуч, він позмітав цей пил. Під деревами, що утворювали альтанку п'ять футів заввишки, я побачив недавно опале з гілок листя і зрозумів, що кінь торкнувся їх і що, виходить, він у п'ять футів заввишки. Щодо його вудил, вони повинні були бути з золота двадцять третьої проби, бо шишки потерлися об камінь, у якому я розпізнав кремінь і на якому я зробив пробу.[60] І нарешті, по слідах, які лишилися від його підків на камені іншої породи, я зробив висновок, що вони зі срібла одинадцятої проби.
Усі судді були в захваті від глибини й точності Задіґових суджень, новина дійшла до короля й королеви. У передпокоях, у спальнях і в кабінетах[61] говорили тільки про Задіґа; і хоч багато магів висловлювали думку, що його треба спалити, як чаклуна, цар звелів, щоб йому повернули штраф у чотириста унцій золота, до якого його було присуджено. Секретар, судові пристави, прокурори з великою пишнотою прийшли до Задіґа й принесли його чотириста унцій; з них вони вирахували тільки триста дев'яносто вісім на судові видатки, а їхні лакеї попросили нагороди.
Задіґ побачив, як небезпечно інколи бути надто вченим, і свято пообіцяв собі, як буде нагода, не говорити про те, що побачить.
Ця нагода трапилася незабаром. Утік один державний злочинець; Задіґ бачив, як той проходив попід вікнами, але на допиті не сказав про це. Однак хтось довів, що він дивився в цю мить у вікно. За цей злочин йому присудили сплатити п'ятсот унцій золота, і, за вивилонським звичаєм, він подякував суддям за їх всепробачливість.
– Великий Боже! – говорив він сам до себе, – яке лихо, коли хто прогулюється в лісі, яким проходять сука королеви й кінь короля! Як небезпечно стояти біля вікна! І як важко бути щасливим у цьому житті!
Розділ четвертий
Заздрісник
Задіґ хотів у філософії й приятелюванні знайти розраду від нещасть, які послала йому доля. В одному вавилонському передмісті в нього був зі смаком опоряджений будинок, де він збирав усі мистецькі речі й розваги, гідні порядної людини. Вранці його книгозбірня була відкрита для всіх учених, увечері стіл – для всякого доброго товариства. Та невдовзі він дізнався, до чого небезпечні вчені: зчинилася велика суперечка з приводу одного Зороастрового закону, який забороняв їсти грифонів.[62] «Як можна забороняти грифонів, – говорили одні, – коли цієї тварини не існує?» – «Треба, щоб вони існували, – говорили інші, – раз Зороастр не хоче, щоб їх їли!»
Задіґ хотів помирити їх, сказавши:
– Коли є грифони, не їжмо їх; коли їх не існує, то ще менше можемо ми їх їсти, – і таким чином ми цілком скоримося Зороастрові.
Один учений, який написав тринадцять томів про властивості грифонів і був найбільший з усіх теургів,[63] похопився піти й обвинуватити Задіґа перед одним архімагом, на ймення Ієбор,[64] найдурнішим із халдеїв, отже, й найфанатичнішим. Цей учений хотів посадити Задіґа на палю для більшої слави сонця і тут же задоволено виголосив напам'ять требник Зороастра. Друг Кадор (один друг вартий більше, ніж сотня панотців) пішов до старого Ієбора і сказав йому:
– Нехай живе сонце й грифони. Стережіться карати Задіґа: це святий, у нього на пташарні є грифони, і він не їсть їх. А його звинуватив єретик, що насмілюється твердити, ніби в кролів роздільні лапи[65] й вони не є нечисті.
– Гаразд, – сказав Ієбор, трясучи своєю лисою головою, – треба посадити на палю Задіґа за те, що нечестиво думав про грифонів, і другого за те, що нечестиво говорив про кролів.
Кадор залагодив справу за допомогою однієї фрейліни, якій він зробив дитину і яка мала великий вплив у колегії магів. Нікого не посадили на палю; з приводу цього багато докторів бурчали й віщували занепад Вавилону.
Задіґ вигукнув:
– Де ж те щастя? Усе переслідує мене на цьому світі, аж до тварин, яких не існує зовсім!
Він прокляв учених і вирішив жити тільки у вишуканому товаристві.
Він збирав у себе найпорядніших чоловіків Вавилона і найприємніших дам; він улаштовував вишукані вечері, перед якими часто відбувалися концерти; вечері ті оживлялися чарівними бесідами. Він умів переживати слабкі спроби бути дотепним, бо вони якраз і вбивають дотепність зовсім і псують найблискучіше товариство.
Ні друзів, ані страв не вибирав він заради пихи, бо завжди вище ставив реальне над вимріяним, і тому здобувся на пошану, на яку не претендував.
Навпроти його дому мешкав Арімаз, людина, чия лиха вдача вимальовувалася на грубезній фізіономії. Його гризла жовч і роздирала пиха, і до всього то був нудний дотепник. Не мавши ніколи успіхів у світі, він мстився тим, що обмовляв його.[66] Хоч який був багатий, а на превелику силу зміг зібрати біля себе облесників. Шум від колісниць, що під'їздили вечорами до Задіґа, набридав йому, шум від вихвалянь Задіґа дратував його ще більше. Кілька разів він заходив до Задіґа й сідав до столу, не бувши запрошений: він розбивав усю веселість товариства, ніби гарпії,[67] про яких говорять, що від їхнього дотику страва починає смердіти. Якось йому заманулося влаштувати свято для однієї дами, але та замість згодитися на його запрошення, пішла вечеряти до Задіґа. Другого разу, розмовляючи з ним у палаці, вони зустрілися з міністром, який запросив на вечерю Задіґа й не запросив Арімаза. Найневблаганніша ненависть часто буває викликана не більш важливими підставами. Цей чоловік, якого у Вавилоні прозвали «Заздрісником», вирішив занапастити Задіґа тільки тому, що того прозвали «Щасливим».
«Нагода зробити лихо трапляється сто разів на день, а зробити добро – один раз на рік», – говорив Зороастр.
Заздрісник пішов до Задіґа, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якій він часто говорив приємні речі без будь-якого особливого наміру. Розмова точилася про війну, яку цар щасливо закінчив проти князя Гірканського,[68] свого васала. Задіґ, що в цій короткій війні виявив свою відвагу, дуже хвалив царя, а ще більше свою даму. Він узяв аркушик і написав чотири вірші, які скомпонував відразу, і дав прочитати їх цій вродливій особі. Друзі просили, щоб він дав і їм прочитати, та він утримався через скромність чи швидше через самолюбство. Він знав, що імпровізовані вірші вважатиме за гарні тільки той, на чию честь їх написано. Він розламав навпіл дощечку, на якій написав вірш, і викинув обидві половинки між трояндові кущі, де друзі їх марно розшукували. Пішов невеличкий дощ, і всі повернулися до хати. Заздрісник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарешті не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вірша, яка заповнювала рядки, мала свій зміст і навіть утворювала вірш короткого розміру. Але через іще дивніший випадок ці маленькі вірші утворили зміст, що становив найжахливіші лайки проти царя. Читався цей віршик так:
Задіґ хотів помирити їх, сказавши:
– Коли є грифони, не їжмо їх; коли їх не існує, то ще менше можемо ми їх їсти, – і таким чином ми цілком скоримося Зороастрові.
Один учений, який написав тринадцять томів про властивості грифонів і був найбільший з усіх теургів,[63] похопився піти й обвинуватити Задіґа перед одним архімагом, на ймення Ієбор,[64] найдурнішим із халдеїв, отже, й найфанатичнішим. Цей учений хотів посадити Задіґа на палю для більшої слави сонця і тут же задоволено виголосив напам'ять требник Зороастра. Друг Кадор (один друг вартий більше, ніж сотня панотців) пішов до старого Ієбора і сказав йому:
– Нехай живе сонце й грифони. Стережіться карати Задіґа: це святий, у нього на пташарні є грифони, і він не їсть їх. А його звинуватив єретик, що насмілюється твердити, ніби в кролів роздільні лапи[65] й вони не є нечисті.
– Гаразд, – сказав Ієбор, трясучи своєю лисою головою, – треба посадити на палю Задіґа за те, що нечестиво думав про грифонів, і другого за те, що нечестиво говорив про кролів.
Кадор залагодив справу за допомогою однієї фрейліни, якій він зробив дитину і яка мала великий вплив у колегії магів. Нікого не посадили на палю; з приводу цього багато докторів бурчали й віщували занепад Вавилону.
Задіґ вигукнув:
– Де ж те щастя? Усе переслідує мене на цьому світі, аж до тварин, яких не існує зовсім!
Він прокляв учених і вирішив жити тільки у вишуканому товаристві.
Він збирав у себе найпорядніших чоловіків Вавилона і найприємніших дам; він улаштовував вишукані вечері, перед якими часто відбувалися концерти; вечері ті оживлялися чарівними бесідами. Він умів переживати слабкі спроби бути дотепним, бо вони якраз і вбивають дотепність зовсім і псують найблискучіше товариство.
Ні друзів, ані страв не вибирав він заради пихи, бо завжди вище ставив реальне над вимріяним, і тому здобувся на пошану, на яку не претендував.
Навпроти його дому мешкав Арімаз, людина, чия лиха вдача вимальовувалася на грубезній фізіономії. Його гризла жовч і роздирала пиха, і до всього то був нудний дотепник. Не мавши ніколи успіхів у світі, він мстився тим, що обмовляв його.[66] Хоч який був багатий, а на превелику силу зміг зібрати біля себе облесників. Шум від колісниць, що під'їздили вечорами до Задіґа, набридав йому, шум від вихвалянь Задіґа дратував його ще більше. Кілька разів він заходив до Задіґа й сідав до столу, не бувши запрошений: він розбивав усю веселість товариства, ніби гарпії,[67] про яких говорять, що від їхнього дотику страва починає смердіти. Якось йому заманулося влаштувати свято для однієї дами, але та замість згодитися на його запрошення, пішла вечеряти до Задіґа. Другого разу, розмовляючи з ним у палаці, вони зустрілися з міністром, який запросив на вечерю Задіґа й не запросив Арімаза. Найневблаганніша ненависть часто буває викликана не більш важливими підставами. Цей чоловік, якого у Вавилоні прозвали «Заздрісником», вирішив занапастити Задіґа тільки тому, що того прозвали «Щасливим».
«Нагода зробити лихо трапляється сто разів на день, а зробити добро – один раз на рік», – говорив Зороастр.
Заздрісник пішов до Задіґа, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якій він часто говорив приємні речі без будь-якого особливого наміру. Розмова точилася про війну, яку цар щасливо закінчив проти князя Гірканського,[68] свого васала. Задіґ, що в цій короткій війні виявив свою відвагу, дуже хвалив царя, а ще більше свою даму. Він узяв аркушик і написав чотири вірші, які скомпонував відразу, і дав прочитати їх цій вродливій особі. Друзі просили, щоб він дав і їм прочитати, та він утримався через скромність чи швидше через самолюбство. Він знав, що імпровізовані вірші вважатиме за гарні тільки той, на чию честь їх написано. Він розламав навпіл дощечку, на якій написав вірш, і викинув обидві половинки між трояндові кущі, де друзі їх марно розшукували. Пішов невеличкий дощ, і всі повернулися до хати. Заздрісник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарешті не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вірша, яка заповнювала рядки, мала свій зміст і навіть утворювала вірш короткого розміру. Але через іще дивніший випадок ці маленькі вірші утворили зміст, що становив найжахливіші лайки проти царя. Читався цей віршик так: