Страница:
Грек, зачарований, сказав, що він добре зрозумів його думку.
– Отже, всі ви однієї думки, – обізвався Задіґ, – і нема про що сперечатися.
Усі обіймали його. Сеток, продавши дуже дорого свій крам, повіз Задіґа назад до свого племені. Приїхавши, Задіґ дізнався, що поки його не було, над ним відбувся суд і його мають спалити на повільному вогні.
Розділ тринадцятий
Розділ чотирнадцятий
Розділ п'ятнадцятий
Розділ шістнадцятий
Розділ сімнадцятий
– Отже, всі ви однієї думки, – обізвався Задіґ, – і нема про що сперечатися.
Усі обіймали його. Сеток, продавши дуже дорого свій крам, повіз Задіґа назад до свого племені. Приїхавши, Задіґ дізнався, що поки його не було, над ним відбувся суд і його мають спалити на повільному вогні.
Розділ тринадцятий
Побачення
Поки він мандрував до Бассори, жерці зірок[101] постановили покарати його. За правом їм належали дорогоцінності й окраси молодих удів, яких вони відводили на спалення; найменше, що вони могли зробити Задіґові за погану послугу, яку він утяв їм, – це спалити його. Отже, вони звинуватили Задіґа в тому, що він має єретичні уявлення про небесні світила; вони свідчили проти нього й присягалися, що чули, як він говорив, ніби зірки не заходять у море. Судді тремтіли від такого жахливого блюзнірства, а почувши такі нечестиві слова, вони трохи не пошматували на собі одежі. Вони безумовно зробили б це, якби Задіґ мав чим їм заплатити; і від надмірного свого горя засудили спалити його на повільному вогні. Сеток у розпачі марно використовував свій вплив на те, щоб урятувати свого друга: швидко він змушений був замовкнути. Молода вдова Альмона, добре зрозумівши смак життя, була вдячна за це Задіґові й постановила видерти Задіґа з вогнища, огиду до якого він їй навіяв. Нікому не кажучи, вона обміркувала свій намір. Задіґа мали покарати другого дня. Тільки ніч мала вона на те, щоб його врятувати. І ось що зробила ця добра й чеснотна жінка. Вона напарфумилася, одягла своє найбагатше і найшляхетніше убрання і пішла просити таємної аудієнції в головного жерця зірок. Опинившися перед цим шановним старим, вона сказала йому:
– Старший сину великого Ведмедя, брате Бика, двоюрідний брате великого Собаки (це були титули цього первосвященика), я прийшла викласти вам свої сумніви. Я дуже боюся, що вчинила великий гріх, не спаливши себе на одному вогнищі з моїм любим чоловіком: справді, що маю я зберігати? Тлінне, вже зовсім змарніле тіло? – Кажучи це, вона витягла з довгих рукавів сліпучо-білі й прегарної форми голі руки. – Бачите, – сказала вона, – як мало воно варте!
Первосвященик визнав у серці своєму, що варте воно багато чого: очі його говорили це, а вуста підтверджували. Він присягався, що за своє життя він не бачив таких гарних рук.
– Леле! – сказала йому вдова. – Може, руки й не такі погані, як інше, але ви погодитеся зі мною, що груди не варті мого піклування.
Тут вона показала йому найкращі груди, які тільки створила природа: трояндовий пуп'янок на яблуці зі слонової кістки поруч із ними скидався б хіба на марену серед самшиту, а біле ягнятко щойно після обмивання здавалося б жовто-брунатним. Ця шия, ці великі чорні очі, що млосно сяяли ніжним і м'яким вогнем, ці щоки, на яких найкращий пурпур мішався з білістю найчистішого молока, ніс, що не скидався на башту з гори Лівану,[102] губи, як дві коралові оправи, що ховали найкращі перли Арабського моря, – усе це вкупі призвело старого до того, що він гадав, ніби йому двадцять років. Він пробелькотав їй ніжне признання. Альмона, бачачи, що він палає, попросила в нього помилування Задіґа.
– На жаль, люба моя дамо, – сказав він їй, – навіть якщо я погоджуся помилувати його, моє прощення нічого не дасть; треба, щоб його підписали три інші мої товариші.
– Підпишіть усе-таки, – сказала Альмона.
– Та залюбки, – сказав жрець, – з умовою, що ваша прихильність становитиме ціну моєї поблажливості.
– Ви робите мені багато честі, – сказала Альмона. – Тільки будьте такі любі, прийдіть до мене в кімнату після заходу сонця, коли над обрієм зійде блискуча зірка Шет; ви застанете мене на трояндового кольору софі й скористаєтеся, як зможете, з вашої служниці.
Тут вона вийшла, забравши із собою підпис, і залишила старого, повного кохання й зневіри щодо своїх сил. Решту дня він купався, пив настоянки на цейлонській кориці й дорогоцінних прянощах Тідору й Тернату[103] й нетерпляче чекав, коли з'явиться зірка Шет.
Тим часом прегарна Альмона пішла до другого первосвященика. Той запевнив її, що сонце, місяць і всі вогні небесні є тільки облудними вогниками в порівнянні з її вродою. Вона попросила в нього тієї самої ласки й запропонувала сплатити її вартість. Вона перемогла й призначила побачення другому первосвященикові, коли зійде зірка Альдженіб. Звідти вона пішла до третього й четвертого жерця, скрізь отримувала підписи і від зірки й до зірки призначала побачення. Потім вона повідомила суддів, щоб прийшли до неї в дуже важливій справі. Вони прийшли, вона показала їм чотири підписи й розказала, якою ціною жерці продали помилування Задіґові. Кожен із тих прийшов у призначений час, кожен дуже здивувався, що застав там товаришів, а ще дужче, що застав суддів, перед якими виявилося їхнє безчестя. Задіґ був урятований. Сетока так зачарувала спритність Альмони, що він узяв її собі за жінку.
– Старший сину великого Ведмедя, брате Бика, двоюрідний брате великого Собаки (це були титули цього первосвященика), я прийшла викласти вам свої сумніви. Я дуже боюся, що вчинила великий гріх, не спаливши себе на одному вогнищі з моїм любим чоловіком: справді, що маю я зберігати? Тлінне, вже зовсім змарніле тіло? – Кажучи це, вона витягла з довгих рукавів сліпучо-білі й прегарної форми голі руки. – Бачите, – сказала вона, – як мало воно варте!
Первосвященик визнав у серці своєму, що варте воно багато чого: очі його говорили це, а вуста підтверджували. Він присягався, що за своє життя він не бачив таких гарних рук.
– Леле! – сказала йому вдова. – Може, руки й не такі погані, як інше, але ви погодитеся зі мною, що груди не варті мого піклування.
Тут вона показала йому найкращі груди, які тільки створила природа: трояндовий пуп'янок на яблуці зі слонової кістки поруч із ними скидався б хіба на марену серед самшиту, а біле ягнятко щойно після обмивання здавалося б жовто-брунатним. Ця шия, ці великі чорні очі, що млосно сяяли ніжним і м'яким вогнем, ці щоки, на яких найкращий пурпур мішався з білістю найчистішого молока, ніс, що не скидався на башту з гори Лівану,[102] губи, як дві коралові оправи, що ховали найкращі перли Арабського моря, – усе це вкупі призвело старого до того, що він гадав, ніби йому двадцять років. Він пробелькотав їй ніжне признання. Альмона, бачачи, що він палає, попросила в нього помилування Задіґа.
– На жаль, люба моя дамо, – сказав він їй, – навіть якщо я погоджуся помилувати його, моє прощення нічого не дасть; треба, щоб його підписали три інші мої товариші.
– Підпишіть усе-таки, – сказала Альмона.
– Та залюбки, – сказав жрець, – з умовою, що ваша прихильність становитиме ціну моєї поблажливості.
– Ви робите мені багато честі, – сказала Альмона. – Тільки будьте такі любі, прийдіть до мене в кімнату після заходу сонця, коли над обрієм зійде блискуча зірка Шет; ви застанете мене на трояндового кольору софі й скористаєтеся, як зможете, з вашої служниці.
Тут вона вийшла, забравши із собою підпис, і залишила старого, повного кохання й зневіри щодо своїх сил. Решту дня він купався, пив настоянки на цейлонській кориці й дорогоцінних прянощах Тідору й Тернату[103] й нетерпляче чекав, коли з'явиться зірка Шет.
Тим часом прегарна Альмона пішла до другого первосвященика. Той запевнив її, що сонце, місяць і всі вогні небесні є тільки облудними вогниками в порівнянні з її вродою. Вона попросила в нього тієї самої ласки й запропонувала сплатити її вартість. Вона перемогла й призначила побачення другому первосвященикові, коли зійде зірка Альдженіб. Звідти вона пішла до третього й четвертого жерця, скрізь отримувала підписи і від зірки й до зірки призначала побачення. Потім вона повідомила суддів, щоб прийшли до неї в дуже важливій справі. Вони прийшли, вона показала їм чотири підписи й розказала, якою ціною жерці продали помилування Задіґові. Кожен із тих прийшов у призначений час, кожен дуже здивувався, що застав там товаришів, а ще дужче, що застав суддів, перед якими виявилося їхнє безчестя. Задіґ був урятований. Сетока так зачарувала спритність Альмони, що він узяв її собі за жінку.
Розділ чотирнадцятий
Танок
У справах своєї торгівлі Сеток мав їхати на острів Серендіб,[104] але перший місяць його одруження, що, як відомо, є медовим місяцем, не дозволив йому ні покинути свою дружину, ні думати, що колись він покине її. Він попросив Задіґа відправитися замість нього в цю подорож.
– Леле! – сказав Задіґ. – Невже треба ще збільшити віддаль між вродливою Астартою і мною! Але треба служити своїм благодійникам! – Сказав, заплакав і поїхав.
Він недовго був на острові Серендібі, але вже всі там дивилися на нього як на надзвичайну людину. Він був за посередника в усіх суперечках торговців, за друга мудрецям, за порадника невеличкому числу людей, що приймають поради. Цар хотів побачити й поговорити з ним; він швидко дізнався, чого вартий Задіґ, переконався в його мудрості й зробив його своїм другом. Пошана царя і його панібратство лякали Задіґа: день і ніч пам'ятав він нещастя, що почалися з ласки царя Моабдара. «Я подобаюся цареві, – говорив він, – хіба не загинув я?» Проте він не міг ухилитися від ласки його величності, бо треба погодитися, що цар Серендіба, Набуссан, син Нуссанаба, сина Набуссана, сина Санабуссуна, був одним із найкращих державців в Азії і що, поговоривши з ним, важко було не полюбити його.
Цього доброго монарха водночас вихваляли, дурили й обкрадали: було-бо кому грабувати його скарби. Головний збирач податків острова Серендіб[105] повсякчас подавав цей приклад, який наслідували інші. Цар знав про це, він багато разів міняв скарбника, але не міг змінити встановленого звичаю поділяти всі царські прибутки на дві нерівні половини, з яких менша завжди йшла його величності, а більша управителям.
Цар Набуссан розповів про своє горе мудрому Задіґові.
– Ви знаєте так багато прекрасних речей, – сказав Набуссан Задіґові, – чи не знаєте ви способу відшукати мені такого скарбника, який би не обкрадав мене?
– Безумовно, – відповів Задіґ, – я знаю непомильний спосіб знайти чисту на руку людину.
Захоплений цар, обіймаючи його, питав, що треба зробити.
– Треба тільки, – сказав Задіґ, – звеліти танцювати всім тим, хто виявить бажання стати за скарбника, і той, хто найлегше танцюватиме, неодмінно буде й найчеснішою людиною.
– Ви жартуєте, – відповів цар. – От чудернацький спосіб вибирати скарбника моїх прибутків! Чому ви серйозно стверджуєте, що той, хто краще робить антраша, буде найнепідкупніший і найспритніший фінансист?
– Я не казав вам, що він буде найспритніший, – обізвався Задіґ, – але запевняю вас, що це буде безперечно найчесніша людина.
Задіґ говорив з таким переконанням, що цар подумав, чи не знає той якогось надприродного секрету розпізнавати фінансистів.
– Я не люблю нічого надприродного, – сказав Задіґ, – мені не до смаку ні люди, які творять чудеса, ні книги, що їх розписують. Якщо ви, ваша величносте, дозволите мені провести той іспит, який я пропоную, то погодитеся, що моя таємниця є найпростішим і найлегшим способом.
Набуссан, цар Серендібу, почувши, що ця таємниця така проста штука, здивувався ще дужче, ніж коли б йому показали це як диво.
– Ну, добре, – сказав, – робіть, як самі знаєте.
– Покладіться на мене, – сказав Задіґ, – цим іспитом ви досягнете більшого, ніж гадаєте.
Того самого дня він звелів оголосити від імені царя, що всі, хто претендує на посаду верховного збирача податків його ласкавої величності Набуссана, сина Нуссанабового, мусять зібратися в легких шовкових одежах першого дня місяця крокодила[106] в королівських покоях, їх зібралося там шістдесят чотири. У сусідню кімнату привели скрипалів; усе для балу було готове, але двері до кімнати були зачинені, й, щоб увійти туди, треба було пройти досить темну невеличку галерею. По кожного кандидата приходив служка і проводив їх поодинці цим переходом, де на кілька хвилин залишав самого. Цар, за умовою, порозкладав у цій галереї всі свої скарби. Коли всіх претендентів привели до салону, його величність звеліла, щоб вони танцювали. Ніколи ще ніхто не танцював так важко й з меншою спритністю; голови їм були схилені, стан зігнутий, руки притиснені до боків. «От негідники!» – сказав тихо Задіґ. Тільки один з-поміж них легко виробляв па, голову тримав високо, дивився впевнено, руки мав витягнені, тіло випростане, й жижки йому не трусилися.
– От чоловік чесний і добрий! – сказав Задіґ.
Цар обійняв цього доброго танцюриста, оголосив його за скарбника, а всіх інших звелів покарати й оподаткувати з найбільшою законною суворістю. Бо за час, поки проходили галерею, кожен із них напхав кишені й насилу міг іти. Цар гнівався на людську природу, що з цих шістдесяти чотирьох танцюристів шістдесят три були злодії. Темну галерею назвали Коридором Спокуси. У Персії цих шістдесятьох трьох добродіїв посадили б на палю, в інших країнах зробили були б кімнату правосуддя,[107] на яку витратили б утроє проти вкрадених грошей і яка нічого не повернула б до володаревої скрині. А в якомусь королівстві вони цілком були б виправдані й накликали б неласку на того легкого танцюриста. У Серендібі їм присудили тільки збільшити громадські скарби, бо Набуссан був дуже поблажливий.
Сповнений вдячності, він дав Задіґові суму грошей, значнішу за ту, яку будь-який скарбник крав у свого монарха. Задіґ скористався з цих грошей, щоб вирядити до Вавилона посланців, що мали отримати відомості про долю Астрати. Коли він віддавав цей наказ, голос у нього тремтів, кров прилинула до серця, на очі насіла темрява, душа трохи не покинула його. Посланець виїхав, Задіґ бачив, як він зник. Він пішов до царя, нікого не бачачи, гадаючи, що він у своїй кімнаті, і вимовляючи слова кохання.
– Ах, кохання, – сказав цар, – це достеменно те, про що я думаю повсякчас: ви відгадали те, що становить моє лихо. Яка ви велика людина! Я сподіваюся, що ви навчите мене розпізнати непохитну жінку, як відшукали мені некорисливого скарбника.
Задіґ, отямившись, пообіцяв допомогти йому в коханні, як і в фінансах, хоч видавалося, що ця річ буде ще важча.
– Леле! – сказав Задіґ. – Невже треба ще збільшити віддаль між вродливою Астартою і мною! Але треба служити своїм благодійникам! – Сказав, заплакав і поїхав.
Він недовго був на острові Серендібі, але вже всі там дивилися на нього як на надзвичайну людину. Він був за посередника в усіх суперечках торговців, за друга мудрецям, за порадника невеличкому числу людей, що приймають поради. Цар хотів побачити й поговорити з ним; він швидко дізнався, чого вартий Задіґ, переконався в його мудрості й зробив його своїм другом. Пошана царя і його панібратство лякали Задіґа: день і ніч пам'ятав він нещастя, що почалися з ласки царя Моабдара. «Я подобаюся цареві, – говорив він, – хіба не загинув я?» Проте він не міг ухилитися від ласки його величності, бо треба погодитися, що цар Серендіба, Набуссан, син Нуссанаба, сина Набуссана, сина Санабуссуна, був одним із найкращих державців в Азії і що, поговоривши з ним, важко було не полюбити його.
Цього доброго монарха водночас вихваляли, дурили й обкрадали: було-бо кому грабувати його скарби. Головний збирач податків острова Серендіб[105] повсякчас подавав цей приклад, який наслідували інші. Цар знав про це, він багато разів міняв скарбника, але не міг змінити встановленого звичаю поділяти всі царські прибутки на дві нерівні половини, з яких менша завжди йшла його величності, а більша управителям.
Цар Набуссан розповів про своє горе мудрому Задіґові.
– Ви знаєте так багато прекрасних речей, – сказав Набуссан Задіґові, – чи не знаєте ви способу відшукати мені такого скарбника, який би не обкрадав мене?
– Безумовно, – відповів Задіґ, – я знаю непомильний спосіб знайти чисту на руку людину.
Захоплений цар, обіймаючи його, питав, що треба зробити.
– Треба тільки, – сказав Задіґ, – звеліти танцювати всім тим, хто виявить бажання стати за скарбника, і той, хто найлегше танцюватиме, неодмінно буде й найчеснішою людиною.
– Ви жартуєте, – відповів цар. – От чудернацький спосіб вибирати скарбника моїх прибутків! Чому ви серйозно стверджуєте, що той, хто краще робить антраша, буде найнепідкупніший і найспритніший фінансист?
– Я не казав вам, що він буде найспритніший, – обізвався Задіґ, – але запевняю вас, що це буде безперечно найчесніша людина.
Задіґ говорив з таким переконанням, що цар подумав, чи не знає той якогось надприродного секрету розпізнавати фінансистів.
– Я не люблю нічого надприродного, – сказав Задіґ, – мені не до смаку ні люди, які творять чудеса, ні книги, що їх розписують. Якщо ви, ваша величносте, дозволите мені провести той іспит, який я пропоную, то погодитеся, що моя таємниця є найпростішим і найлегшим способом.
Набуссан, цар Серендібу, почувши, що ця таємниця така проста штука, здивувався ще дужче, ніж коли б йому показали це як диво.
– Ну, добре, – сказав, – робіть, як самі знаєте.
– Покладіться на мене, – сказав Задіґ, – цим іспитом ви досягнете більшого, ніж гадаєте.
Того самого дня він звелів оголосити від імені царя, що всі, хто претендує на посаду верховного збирача податків його ласкавої величності Набуссана, сина Нуссанабового, мусять зібратися в легких шовкових одежах першого дня місяця крокодила[106] в королівських покоях, їх зібралося там шістдесят чотири. У сусідню кімнату привели скрипалів; усе для балу було готове, але двері до кімнати були зачинені, й, щоб увійти туди, треба було пройти досить темну невеличку галерею. По кожного кандидата приходив служка і проводив їх поодинці цим переходом, де на кілька хвилин залишав самого. Цар, за умовою, порозкладав у цій галереї всі свої скарби. Коли всіх претендентів привели до салону, його величність звеліла, щоб вони танцювали. Ніколи ще ніхто не танцював так важко й з меншою спритністю; голови їм були схилені, стан зігнутий, руки притиснені до боків. «От негідники!» – сказав тихо Задіґ. Тільки один з-поміж них легко виробляв па, голову тримав високо, дивився впевнено, руки мав витягнені, тіло випростане, й жижки йому не трусилися.
– От чоловік чесний і добрий! – сказав Задіґ.
Цар обійняв цього доброго танцюриста, оголосив його за скарбника, а всіх інших звелів покарати й оподаткувати з найбільшою законною суворістю. Бо за час, поки проходили галерею, кожен із них напхав кишені й насилу міг іти. Цар гнівався на людську природу, що з цих шістдесяти чотирьох танцюристів шістдесят три були злодії. Темну галерею назвали Коридором Спокуси. У Персії цих шістдесятьох трьох добродіїв посадили б на палю, в інших країнах зробили були б кімнату правосуддя,[107] на яку витратили б утроє проти вкрадених грошей і яка нічого не повернула б до володаревої скрині. А в якомусь королівстві вони цілком були б виправдані й накликали б неласку на того легкого танцюриста. У Серендібі їм присудили тільки збільшити громадські скарби, бо Набуссан був дуже поблажливий.
Сповнений вдячності, він дав Задіґові суму грошей, значнішу за ту, яку будь-який скарбник крав у свого монарха. Задіґ скористався з цих грошей, щоб вирядити до Вавилона посланців, що мали отримати відомості про долю Астрати. Коли він віддавав цей наказ, голос у нього тремтів, кров прилинула до серця, на очі насіла темрява, душа трохи не покинула його. Посланець виїхав, Задіґ бачив, як він зник. Він пішов до царя, нікого не бачачи, гадаючи, що він у своїй кімнаті, і вимовляючи слова кохання.
– Ах, кохання, – сказав цар, – це достеменно те, про що я думаю повсякчас: ви відгадали те, що становить моє лихо. Яка ви велика людина! Я сподіваюся, що ви навчите мене розпізнати непохитну жінку, як відшукали мені некорисливого скарбника.
Задіґ, отямившись, пообіцяв допомогти йому в коханні, як і в фінансах, хоч видавалося, що ця річ буде ще важча.
Розділ п'ятнадцятий
Блакитні очі
– Моє тіло й серце… – сказав цар Задіґові.
По цих словах вавилонянин не міг утриматися, щоб не перебити його величності.
– Який я вдячний вам, – сказав він, – що ви не сказали: розум і серце! Бо в розмовах у Вавилоні чути тільки ці слова; там не побачиш книжки, де не було б питання про розум і серце,[108] книжки, яку складали люди, що не мають ні того, ні того. Але, коли буде ласка вашої вельможності, кажіть далі.
– Тіло й серце в мене призначені для кохання; перша з цих двох сил має бути цілком задоволена: у мене тут до послуг сто жінок, усі гарні, запобігливі, навіть пристрасні чи намагаються бути такими зі мною. Та серце моє далеко не таке щасливе. Я надто переконаний, що вони пестять короля Серендібу й мало турбуються про Набуссана. Це не означає, що я вважаю своїх жінок за невірних мені, але я хочу відшукати душу, що була б моєю; за такий скарб я віддав би сто красунь, чарами яких я володію. Подивіться, чи можете ви з-поміж цих ста султанш відшукати мені одну, в коханні якої я можу бути певний.
Задіґ відповів йому, як і у випадку з фінансистами:
– Володарю, дайте мені волю й дозвольте, щоб я міг роздавати все, що виставлене було в галереї спокуси: я добре вестиму рахунок, і ви не втратите нічого.
Цар дав йому цілковиту волю. Він відшукав у Серендібі тридцять трьох маленьких горбанів, найогидніших, яких можна було знайти, тридцять трьох найкрасивіших пажів і тридцять трьох найкрасномовніших та найкремезніших бонз.[109] Він дав їм цілковиту волю заходити в покої султанш. Кожен маленький горбань мав для дарунків по чотири тисячі золотих монет, і з першого ж дня всі горбані були ощасливлені. Пажі, що для роздавання мали тільки самих себе, тріумфували тільки наприкінці другого й третього дня. Бонзам було трохи більше роботи, але нарешті тридцять три побожниці віддалися їм. Цар, що крізь щілини в жалюзі бачив усе це, був вражений: із сотні його жінок дев'яносто дев'ять на його очах піддалися спокусі. Лишилася одна, молодесенька, новісінька, до якої його величність ніколи не наближався. До неї підіслали одного, двох, трьох горбанів, що пропонували їй аж до двадцяти тисяч монет; вона була непідкупна й не могла втриматися від сміху на саму думку про те, що ці горбані гадають, ніби гроші зроблять з них кращих. До неї підіслали двох найкращих пажів, вона сказала, що царя вважає кращим за них. На неї наслали найкрасномовнішого з бонз, а потім нейневтомнішого; вона визнала, що перший базікало, а другий взагалі не має жодних чеснот.
– Серце – це все, – говорила вона. – Я ніколи не піддамся ні на золото горбанів, ні на чари молодиків, ні на спокусу бонзи; я кохаю тільки Набуссана, сина Нуссанабового, й чекаю, поки він покохає мене.
Цар себе не тямив від радощів, здивування й ніжності. Він забрав усі гроші, що дали перевагу горбаням і подарував їх прегарній Фаліді, так звали цю молоду особу. Він віддав їй своє серце, – вона того цілком заслуговувала: ніколи квітка молодості не була така блискуча, ніколи чари краси не були такі захопливі. Історична правда не дозволяє замовчати про те, що вона погано робила реверанси, але вона танцювала, як фея, співала, як сирена, й говорила, як грація,[110] – вона повна була талантів і чеснот.
Закоханий Набуссан обожнював її, але в неї були блакитні очі, й це стало причиною величезного нещастя. Був там старовинний закон, що забороняв царям кохати тих жінок, яких греки пізніше називали волоокими.[111] Головний бонза установив цей закон більш як п'ять тисяч років тому: це для того, щоб привласнити собі коханку першого на острові Серендібі царя, наклав цей перший бонза закляття на блакитні очі в основних державних законах. Представники усіх верств імперії приходили застерігати Набуссана. Привселюдно говорилося, що настав останній день царства, що на верхах його завелася мерзенність, що вся природа загрожує страшними подіями, – одне слово, що Набуссан, син Нуссанабів, покохав великі блакитні очі. Горбані, фінансисти, бонзи й темноокі наповнили королівство своїми голосними скаргами.
Дикі народи, що жили на півдні Серендібу, скористалися з цього загального невдоволення. Вони вчинили напад на державу доброго Набуссана. Він попросив субсидії в своїх підвладних: бонзи, які посідали половину державних прибутків, тільки підносили руки до неба й відмовилися засунути їх до своїх скринь, щоб допомогти цареві. Вони творили гарні музичні молитви, а державу покинули на поталу варварам.
– О мій любий Задіґу, чи виведеш ти мене ще й із цієї жахливої пригоди? – вигукнув сумно Набуссан.
– Залюбки, – відповів Задіґ, – ви матимете від бонз стільки грошей, скільки захочете. Накажіть покинути ті землі, де стоять їхні замки, захищайте тільки свої.
Набуссан не занедбав цієї поради: бонзи кинулися цареві до ніг і слізно просили його допомоги. Цар відповів їм доброю молитвою про врятування їхніх земель, покладеною на прекрасну музику. Врешті-решт бонзи дали гроші, і цар щасливо закінчив війну. Тоді за свої мудрі й щасливі поради й за величезні заслуги Задіґ накликав на себе непримиренну ворожнечу наймогутніших у державі людей. Бонзи й темноокі присягалися, що він загине, фінансисти й горбані не милували його, у доброго Набуссана викликали до нього підозру. Зроблені послуги часто лишаються в передпокої, а підозріння заходять у покої, згідно з висловом Зороастра.
Щодня виникали нові звинувачення; перше відкидають, друге дряпає, третє ранить, четверте вбиває.
Зляканий Задіґ, завершивши всі справи свого друга Сетока й одіславши йому його гроші, мріяв тільки про те, щоб виїхати з острова і самому дізнатися про долю Астарти. «Бо, – говорив він, – коли я залишуся в Серендібі, бонзи посадять мене на палю. Але куди йти? В Єгипті я буду за раба, в Аравії мене, видима річ, спалять, у Вавилоні мене задушать. Проте треба дізнатися, що сталося з Астартою. Їдьмо й побачимо, що готує для мене моя сумна доля».
По цих словах вавилонянин не міг утриматися, щоб не перебити його величності.
– Який я вдячний вам, – сказав він, – що ви не сказали: розум і серце! Бо в розмовах у Вавилоні чути тільки ці слова; там не побачиш книжки, де не було б питання про розум і серце,[108] книжки, яку складали люди, що не мають ні того, ні того. Але, коли буде ласка вашої вельможності, кажіть далі.
– Тіло й серце в мене призначені для кохання; перша з цих двох сил має бути цілком задоволена: у мене тут до послуг сто жінок, усі гарні, запобігливі, навіть пристрасні чи намагаються бути такими зі мною. Та серце моє далеко не таке щасливе. Я надто переконаний, що вони пестять короля Серендібу й мало турбуються про Набуссана. Це не означає, що я вважаю своїх жінок за невірних мені, але я хочу відшукати душу, що була б моєю; за такий скарб я віддав би сто красунь, чарами яких я володію. Подивіться, чи можете ви з-поміж цих ста султанш відшукати мені одну, в коханні якої я можу бути певний.
Задіґ відповів йому, як і у випадку з фінансистами:
– Володарю, дайте мені волю й дозвольте, щоб я міг роздавати все, що виставлене було в галереї спокуси: я добре вестиму рахунок, і ви не втратите нічого.
Цар дав йому цілковиту волю. Він відшукав у Серендібі тридцять трьох маленьких горбанів, найогидніших, яких можна було знайти, тридцять трьох найкрасивіших пажів і тридцять трьох найкрасномовніших та найкремезніших бонз.[109] Він дав їм цілковиту волю заходити в покої султанш. Кожен маленький горбань мав для дарунків по чотири тисячі золотих монет, і з першого ж дня всі горбані були ощасливлені. Пажі, що для роздавання мали тільки самих себе, тріумфували тільки наприкінці другого й третього дня. Бонзам було трохи більше роботи, але нарешті тридцять три побожниці віддалися їм. Цар, що крізь щілини в жалюзі бачив усе це, був вражений: із сотні його жінок дев'яносто дев'ять на його очах піддалися спокусі. Лишилася одна, молодесенька, новісінька, до якої його величність ніколи не наближався. До неї підіслали одного, двох, трьох горбанів, що пропонували їй аж до двадцяти тисяч монет; вона була непідкупна й не могла втриматися від сміху на саму думку про те, що ці горбані гадають, ніби гроші зроблять з них кращих. До неї підіслали двох найкращих пажів, вона сказала, що царя вважає кращим за них. На неї наслали найкрасномовнішого з бонз, а потім нейневтомнішого; вона визнала, що перший базікало, а другий взагалі не має жодних чеснот.
– Серце – це все, – говорила вона. – Я ніколи не піддамся ні на золото горбанів, ні на чари молодиків, ні на спокусу бонзи; я кохаю тільки Набуссана, сина Нуссанабового, й чекаю, поки він покохає мене.
Цар себе не тямив від радощів, здивування й ніжності. Він забрав усі гроші, що дали перевагу горбаням і подарував їх прегарній Фаліді, так звали цю молоду особу. Він віддав їй своє серце, – вона того цілком заслуговувала: ніколи квітка молодості не була така блискуча, ніколи чари краси не були такі захопливі. Історична правда не дозволяє замовчати про те, що вона погано робила реверанси, але вона танцювала, як фея, співала, як сирена, й говорила, як грація,[110] – вона повна була талантів і чеснот.
Закоханий Набуссан обожнював її, але в неї були блакитні очі, й це стало причиною величезного нещастя. Був там старовинний закон, що забороняв царям кохати тих жінок, яких греки пізніше називали волоокими.[111] Головний бонза установив цей закон більш як п'ять тисяч років тому: це для того, щоб привласнити собі коханку першого на острові Серендібі царя, наклав цей перший бонза закляття на блакитні очі в основних державних законах. Представники усіх верств імперії приходили застерігати Набуссана. Привселюдно говорилося, що настав останній день царства, що на верхах його завелася мерзенність, що вся природа загрожує страшними подіями, – одне слово, що Набуссан, син Нуссанабів, покохав великі блакитні очі. Горбані, фінансисти, бонзи й темноокі наповнили королівство своїми голосними скаргами.
Дикі народи, що жили на півдні Серендібу, скористалися з цього загального невдоволення. Вони вчинили напад на державу доброго Набуссана. Він попросив субсидії в своїх підвладних: бонзи, які посідали половину державних прибутків, тільки підносили руки до неба й відмовилися засунути їх до своїх скринь, щоб допомогти цареві. Вони творили гарні музичні молитви, а державу покинули на поталу варварам.
– О мій любий Задіґу, чи виведеш ти мене ще й із цієї жахливої пригоди? – вигукнув сумно Набуссан.
– Залюбки, – відповів Задіґ, – ви матимете від бонз стільки грошей, скільки захочете. Накажіть покинути ті землі, де стоять їхні замки, захищайте тільки свої.
Набуссан не занедбав цієї поради: бонзи кинулися цареві до ніг і слізно просили його допомоги. Цар відповів їм доброю молитвою про врятування їхніх земель, покладеною на прекрасну музику. Врешті-решт бонзи дали гроші, і цар щасливо закінчив війну. Тоді за свої мудрі й щасливі поради й за величезні заслуги Задіґ накликав на себе непримиренну ворожнечу наймогутніших у державі людей. Бонзи й темноокі присягалися, що він загине, фінансисти й горбані не милували його, у доброго Набуссана викликали до нього підозру. Зроблені послуги часто лишаються в передпокої, а підозріння заходять у покої, згідно з висловом Зороастра.
Щодня виникали нові звинувачення; перше відкидають, друге дряпає, третє ранить, четверте вбиває.
Зляканий Задіґ, завершивши всі справи свого друга Сетока й одіславши йому його гроші, мріяв тільки про те, щоб виїхати з острова і самому дізнатися про долю Астарти. «Бо, – говорив він, – коли я залишуся в Серендібі, бонзи посадять мене на палю. Але куди йти? В Єгипті я буду за раба, в Аравії мене, видима річ, спалять, у Вавилоні мене задушать. Проте треба дізнатися, що сталося з Астартою. Їдьмо й побачимо, що готує для мене моя сумна доля».
Розділ шістнадцятий
Розбійник
Коли приїхав він до кордону, що відмежовував скелясту Аравію[112] від Сирії, і проїжджав повз один дуже міцний замок, звідти вийшли озброєні араби. Він побачив, як його оточили й кричали йому: «Все, що у вас є, належить нам, і сама особа ваша належить нашому господареві!» Замість будь-якої відповіді Задіґ вихопив шаблю, його хоробрий слуга зробив так само. Вони повалили мертвими перших арабів, що посягнули на них; кількість нападників подвоїлась; їх це не вразило, й вони постановили загинути б'ючись. Отже, двоє людей оборонялися від багатьох – така бійка не могла тривати довго. Господар замку, на ймення Арбогад, побачив з вікна диво Задіґової відваги й відчув пошану до нього. Він похапцем зійшов униз, розігнав своїх людей і визволив двох мандрівників.
– Усе, що переходить моїми землями, моє, – сказав він, – так само як і те, що лежить на чужих землях. Але ви такі мужні, що я роблю для вас виняток.
Він завів його до себе в замок і звелів челяді добре з ним поводитися; а ввечері Арбогад запросив Задіґа вечеряти.
Господар замку був одним із тих арабів, яких звуть злодюгами; та часом поміж сили лихих йому траплялося зробити добрий учинок. Він грабував люто й зажерливо, а роздавав щедро; був він завзятий у вчинках, досить поблажливий у торгівлі, буйний за столом і, передовсім, цілком одвертий. Задіґ йому дуже сподобався; за його розмовою, що захопила господаря, обід затягся. Нарешті Арбогад сказав йому:
– Раджу вам служити під моїм проводом, це найкраще, що можете ви зробити: моє ремесло прибуткове, і колись ви зможете стати таким, як я.
– Чи можна запитати у вас, – сказав Задіґ, – з якого часу вправляєтеся ви в цій благородній професії?
– Аж від найніжнішої моєї юності, – відповів пан. – Я був за челядника в одного спритного араба, становище моє було незносне. Я був у розпачі, що на всій землі, яка рівно належить усім людям, доля не зберегла мені моєї пайки. Я виклав свою журбу одному старому арабові, і він сказав мені: «Сину мій, не впадай у розпач; колись була одна піщинка, яка скаржилась на те, що вона невідомий у пустелі атом. Минуло кілька років, і з неї вийшов діамант, який тепер становить найкращу окрасу в короні індуського царя». Це справило на мене враження; я був тоді піщинкою й постановив стати діамантом. Я почав з того, що викрав двоє коней; з'єднався з товаришами й став грабувати невеличкі каравани; так я потроху знищував нерівність, що була спочатку поміж людьми й мною. Я отримав свою частку з благ світу і винагородив себе навіть з лихвою: мене стали шанувати, я зробивсь паном над розбійниками, за допомогою зброї придбав цей замок. Сатрап Сирії хотів відібрати в мене мої землі, але я був уже надто багатий, щоб будь-чого боятися: я дав сатрапові грошей, з умовою, що замок залишиться мені і я збільшу свої володіння, і він навіть призначив мене збирачем податків, які скеляста Аравія платить цареві над царями. На цій посаді я був збирачем, але не платіжником. Вавилонська головна рада іменем царя Моабдара прислала сюди одного сатрапа, щоб задушити мене. Чоловік цей прибув із своїм наказом. Я вже знав про все; я звелів на його очах задушити чотирьох чоловіків, яких він узяв із собою затягати мотузку; після цього я спитав його, скільки коштувало доручення задушити мене. Він відповів мені, що гонорар мав становити триста золотих монет. Я яскраво довів йому, що зі мною він досягне більшого. Я зробив його підрозбійником, і сьогодні він один із кращих і найбагатших моїх офіцерів. Коли б ви повірили мені, ви мали б такий самий успіх, як і він. Ніколи не було кращої пори для грабунків, як тепер, коли царя Моабдара вбито й у Вавилоні усе змінилося.
– Моабдара вбито? – вигукнув Задіґ. – А що сталося з царицею Астартою?
– Не знаю нічого, – обізвався Арбогад, – знаю тільки, що Моабдар збожеволів і що його вбито, що у Вавилоні великий заколот, що всю імперію зруйновано, що там можна добре поживитися і, щодо мене, я цим чудесно користуюся.
– Але цариця, – сказав Задіґ, – як ваша ласка, чи не знаєте ви хоч щось про її долю?
– Мені говорили про якогось князя гірканського, – обізвався той, – може, вона перебуває поміж його коханок, якщо, звісно, її не вбито під час сутичок; але мене більше цікавить здобич, ніж плітки. Під час моїх нападів я забрав багато жінок, та не залишив жодної; я дорого продавав їх, якщо вони були гарні, не допитуючись, хто вони такі. Адже купують не ранги: негарна цариця не знайде на себе покупця; може, я й продав Астарту, може, вона померла; мені це байдуже, я гадаю, що вас теж не повинне це турбувати. – Говорячи це, він так завзято пив і так плутав усі думки, що Задіґ так нічого й не зрозумів.
Він сидів засмучений, пригнічений, непорушний. Арбогад усе пив, розповідав байки, без кінця повторював, що він найщасливіший з усіх людей, умовляючи й Задіґа стати таким самим щасливим, як є він. Нарешті, потроху приспаний винними парами, він заснув спокійним сном. Для Задіґа ніч минула в страшному хвилюванні. «Як! – думав він. – Цар збожеволів! Його вбито! Я не можу втриматися, щоб не плакати за ним. Імперію зруйновано, а цей розбійник щасливий. О доле, доле! Грабіжник щасливий, а та, кого природа створила найприємнішою, може, жахливо загинула чи живе в становищі, гіршому за смерть. О Астарто, що сталося з вами?»
Вдосвіта він розпитував усіх, кого зустрічав у замку, але ніхто йому не відповів: усі були заклопотані, вночі було здобуто нові перемоги, й тепер розподіляли здобич. Усе, чого міг він добитися в цьому метушливому замішанні, це дозволу виїхати. Він, не гаючись, скористався з нього, ще більше, ніж будь-коли, заглиблений у свої сумні міркування.
Задіґ їхав занепокоєний, стурбований, з розумом, цілком захопленим нещасною Астартою, вавилонським царем, вірним його Кадором, щасливим розбійником Арбогадом, отою примхливою жінкою, яку вавилонці викрали на кордоні Єгипту, – одне слово, всіма перешкодами й злигоднями, яких він зазнав.
– Усе, що переходить моїми землями, моє, – сказав він, – так само як і те, що лежить на чужих землях. Але ви такі мужні, що я роблю для вас виняток.
Він завів його до себе в замок і звелів челяді добре з ним поводитися; а ввечері Арбогад запросив Задіґа вечеряти.
Господар замку був одним із тих арабів, яких звуть злодюгами; та часом поміж сили лихих йому траплялося зробити добрий учинок. Він грабував люто й зажерливо, а роздавав щедро; був він завзятий у вчинках, досить поблажливий у торгівлі, буйний за столом і, передовсім, цілком одвертий. Задіґ йому дуже сподобався; за його розмовою, що захопила господаря, обід затягся. Нарешті Арбогад сказав йому:
– Раджу вам служити під моїм проводом, це найкраще, що можете ви зробити: моє ремесло прибуткове, і колись ви зможете стати таким, як я.
– Чи можна запитати у вас, – сказав Задіґ, – з якого часу вправляєтеся ви в цій благородній професії?
– Аж від найніжнішої моєї юності, – відповів пан. – Я був за челядника в одного спритного араба, становище моє було незносне. Я був у розпачі, що на всій землі, яка рівно належить усім людям, доля не зберегла мені моєї пайки. Я виклав свою журбу одному старому арабові, і він сказав мені: «Сину мій, не впадай у розпач; колись була одна піщинка, яка скаржилась на те, що вона невідомий у пустелі атом. Минуло кілька років, і з неї вийшов діамант, який тепер становить найкращу окрасу в короні індуського царя». Це справило на мене враження; я був тоді піщинкою й постановив стати діамантом. Я почав з того, що викрав двоє коней; з'єднався з товаришами й став грабувати невеличкі каравани; так я потроху знищував нерівність, що була спочатку поміж людьми й мною. Я отримав свою частку з благ світу і винагородив себе навіть з лихвою: мене стали шанувати, я зробивсь паном над розбійниками, за допомогою зброї придбав цей замок. Сатрап Сирії хотів відібрати в мене мої землі, але я був уже надто багатий, щоб будь-чого боятися: я дав сатрапові грошей, з умовою, що замок залишиться мені і я збільшу свої володіння, і він навіть призначив мене збирачем податків, які скеляста Аравія платить цареві над царями. На цій посаді я був збирачем, але не платіжником. Вавилонська головна рада іменем царя Моабдара прислала сюди одного сатрапа, щоб задушити мене. Чоловік цей прибув із своїм наказом. Я вже знав про все; я звелів на його очах задушити чотирьох чоловіків, яких він узяв із собою затягати мотузку; після цього я спитав його, скільки коштувало доручення задушити мене. Він відповів мені, що гонорар мав становити триста золотих монет. Я яскраво довів йому, що зі мною він досягне більшого. Я зробив його підрозбійником, і сьогодні він один із кращих і найбагатших моїх офіцерів. Коли б ви повірили мені, ви мали б такий самий успіх, як і він. Ніколи не було кращої пори для грабунків, як тепер, коли царя Моабдара вбито й у Вавилоні усе змінилося.
– Моабдара вбито? – вигукнув Задіґ. – А що сталося з царицею Астартою?
– Не знаю нічого, – обізвався Арбогад, – знаю тільки, що Моабдар збожеволів і що його вбито, що у Вавилоні великий заколот, що всю імперію зруйновано, що там можна добре поживитися і, щодо мене, я цим чудесно користуюся.
– Але цариця, – сказав Задіґ, – як ваша ласка, чи не знаєте ви хоч щось про її долю?
– Мені говорили про якогось князя гірканського, – обізвався той, – може, вона перебуває поміж його коханок, якщо, звісно, її не вбито під час сутичок; але мене більше цікавить здобич, ніж плітки. Під час моїх нападів я забрав багато жінок, та не залишив жодної; я дорого продавав їх, якщо вони були гарні, не допитуючись, хто вони такі. Адже купують не ранги: негарна цариця не знайде на себе покупця; може, я й продав Астарту, може, вона померла; мені це байдуже, я гадаю, що вас теж не повинне це турбувати. – Говорячи це, він так завзято пив і так плутав усі думки, що Задіґ так нічого й не зрозумів.
Він сидів засмучений, пригнічений, непорушний. Арбогад усе пив, розповідав байки, без кінця повторював, що він найщасливіший з усіх людей, умовляючи й Задіґа стати таким самим щасливим, як є він. Нарешті, потроху приспаний винними парами, він заснув спокійним сном. Для Задіґа ніч минула в страшному хвилюванні. «Як! – думав він. – Цар збожеволів! Його вбито! Я не можу втриматися, щоб не плакати за ним. Імперію зруйновано, а цей розбійник щасливий. О доле, доле! Грабіжник щасливий, а та, кого природа створила найприємнішою, може, жахливо загинула чи живе в становищі, гіршому за смерть. О Астарто, що сталося з вами?»
Вдосвіта він розпитував усіх, кого зустрічав у замку, але ніхто йому не відповів: усі були заклопотані, вночі було здобуто нові перемоги, й тепер розподіляли здобич. Усе, чого міг він добитися в цьому метушливому замішанні, це дозволу виїхати. Він, не гаючись, скористався з нього, ще більше, ніж будь-коли, заглиблений у свої сумні міркування.
Задіґ їхав занепокоєний, стурбований, з розумом, цілком захопленим нещасною Астартою, вавилонським царем, вірним його Кадором, щасливим розбійником Арбогадом, отою примхливою жінкою, яку вавилонці викрали на кордоні Єгипту, – одне слово, всіма перешкодами й злигоднями, яких він зазнав.
Розділ сімнадцятий
Рибалка
За кілька миль від Арбогадового замку він опинився на березі невеличкої річки, все оплакуючи свою долю й уважаючи себе за зразок нещастя.
Він побачив на березі рибалку, що лежав, насилу тримаючи в безсилій руці рибальські тенета, які, здавалось, забув закинути, і звівши очі до неба.
– Безумовно, я найнещасливіший з усіх людей! – говорив рибалка. – На погляд усього світу я був найуславленіший продавець вершкового сиру у Вавилоні, і от я збанкрутував. У мене була найкраща дружина, яку тільки може мати чоловік, і от мене зраджено. Мені лишилася мізерна хатина, і от я бачив, як її спалено і знищено. Оселившися в халупі, не маю я інших засобів, як рибальство, і от я не спіймав жодної риби. О, мої тенета! Я вже не кидатиму вас у воду, я сам кинуся туди!
Промовляючи ці слова, він підвівся й підійшов з виглядом людини, що має кинутись у воду й укоротити собі віку.
«Що це? – сказав собі Задіґ. – Отже, є люди такі самі нещасливі, як і я?» Палке бажання врятувати рибалці життя було таке саме швидке, як і це міркування. Він підбіг до нього, спинив, розпитав його з виглядом привітним і заспокійливим. Гадають, що кожен завжди почуває себе менше нещасним, коли він не один, але, за Зороастром, це не від злобливості, а з потреби: тоді-бо відчувають прихильність до нещасного, як до собі подібного. Радість якоїсь щасливої людини буде образою, але двоє нещасних, немов двоє слабких деревець, що, спираючись одне на одне, протистоять бурі.
Він побачив на березі рибалку, що лежав, насилу тримаючи в безсилій руці рибальські тенета, які, здавалось, забув закинути, і звівши очі до неба.
– Безумовно, я найнещасливіший з усіх людей! – говорив рибалка. – На погляд усього світу я був найуславленіший продавець вершкового сиру у Вавилоні, і от я збанкрутував. У мене була найкраща дружина, яку тільки може мати чоловік, і от мене зраджено. Мені лишилася мізерна хатина, і от я бачив, як її спалено і знищено. Оселившися в халупі, не маю я інших засобів, як рибальство, і от я не спіймав жодної риби. О, мої тенета! Я вже не кидатиму вас у воду, я сам кинуся туди!
Промовляючи ці слова, він підвівся й підійшов з виглядом людини, що має кинутись у воду й укоротити собі віку.
«Що це? – сказав собі Задіґ. – Отже, є люди такі самі нещасливі, як і я?» Палке бажання врятувати рибалці життя було таке саме швидке, як і це міркування. Він підбіг до нього, спинив, розпитав його з виглядом привітним і заспокійливим. Гадають, що кожен завжди почуває себе менше нещасним, коли він не один, але, за Зороастром, це не від злобливості, а з потреби: тоді-бо відчувають прихильність до нещасного, як до собі подібного. Радість якоїсь щасливої людини буде образою, але двоє нещасних, немов двоє слабких деревець, що, спираючись одне на одне, протистоять бурі.