Страница:
Заздрісник був щасливий уперше за все своє життя: він тримав у руках те, чим міг згубити людину чесну й приємну. Повний цієї жахливої радості, він зробив так, що до царя дійшла ця сатира, писана Задіґовою рукою. Задіґа, двох друзів і даму кинули до в'язниці. Справу негайно розглянули в суді, причому Задіґа навіть не стали слухати. Коли він ішов вислухати вирок, Арімаз став йому на дорозі й голосно гукнув, що його вірші нічого не варті. Задіґ не клопотався про те, щоб бути добрим поетом, але був у розпачі, що його засуджено, як злочинця, за образу величності і що кинуто до в'язниці вродливу даму й двох друзів за злочин, якого він не робив. Йому не дозволили говорити, бо проти нього промовляли його вірші. Такий був закон у Вавилоні. І от Задіґа повели на страту крізь натовп цікавих, з яких жоден не зважився пожалкувати за ним, а всі поспішали, щоб роздивитися його обличчя й побачити, чи охоче він помре.
Величезним злочинством
Зміцнившись на троні,
В загальнім спокої
Це – ворог єдиний.
Тільки батьки його сумували, вони-бо не мали права спадщини: три чверті їхнього добра конфіскували на користь царя, а чверть – на користь Арімаза.
У той час, як він готувався до смерті, царський папуга вилетів з палацового балкону та й сів у Задіґовому садку на трояндовий кущик. Вітер докинув туди з сусіднього дерева персик, він упав на половину дощечки для письма й прилип до неї. Птах підхопив персик разом з дощечкою і відніс ж на коліна монархові. Його високість прочитав слова, що не мали ніякого змісту й скидалися на кінець якихось віршів. Він кохався в поезії, а від монархів, що кохаються у віршах, завжди можна багато чого сподіватися:[69] він почав міркувати над знахідкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задіґа, звеліла принести ù. Порівняли обидві частини: вони цілком злилися докупи; тоді прочитали вірші так, як ж і написав Задіґ:
Цар відразу ж звелів привести Задіґа перед його очі і звільнити з в'язниці двох його друзів і вродливу даму. Задіґ упав на землю до ніг царя і цариці, він покірно просив у них пробачення за те, що написав погані вірші. Він говорив так мило, жваво й розумно, що цар з царицею бажали побачити його ще раз. Він прийшов знову і сподобався ще більше. Йому віддали все добро Заздрісника, що неправдиво обвинуватив його, але Задіґ повернув усе власникові, і Заздрісника зворушило тільки те, що він нічого не втратив. З кожним днем зростала пошана царя до Задіґа. Він залучав його до всіх своїх розваг, радився з ним у всіх своїх справах. Цариця відтоді дивилася на нього прихильно, що могло стати небезпечним для неї, для царя, її високовладного чоловіка, для Задіґа й для держави. Задіґ починав вірити, що не так уже важко бути щасливим.
Величезним злочинством збурену бачив я землю.
Зміцнившись на троні, приборкав усе те володар.
В загальнім спокої воює саме лиш кохання.
Це – ворог єдиний, боятися треба його.
Розділ п'ятий
Великодушний
Час минав, і наближалося велике свято, яке відбувалося кожні п'ять років. У Вавилоні був звичай урочисто оголошувати наприкінці п'яти років ім'я громадянина, який зробив найвеликодушніший вчинок. Перший сатрап,[70] на якого покладено було турботи про місто, доповідав про найкращі вчинки, що сталися під час його порядкування. Люди голосували, цар ухвалював постанову. На це свято сходилися з усіх кінців землі. Переможець одержував від монарха золоту чару, прикрашену дорогоцінним камінням, і цар говорив йому такі слова: «Візьміть цей приз за великодушність, і нехай Боги пошлють мені багато підданих, що скидалися б на вас!»
Цей пам'ятний день настав. Цар зійшов на свій трон; його оточували вельможі, маги й представники від усіх племен, що прийшли на ці ігрища, де славу здобували не за легкість коней, не за силу тіла, а за чесноту. Перший сатрап перелічив голосно вчинки, які могли принести тим, хто їх зробив, цей неоціненний приз. Він не говорив нічого про великодушність, з якою Задіґ повернув Заздрісникові все його майно, це не був вчинок, що міг би змагатися за приз.
Він висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навіть сам відповідальний, оддав тому все своє майно, яке коштувало стільки, скільки той утратив.
Потім він відзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дівчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав від кохання до неї, і, поступаючися дівчиною, навіть сплатив посаг.
Потім він звелів показатись одному воїнові, що під час війни з Гірканією виявив ще більший приклад великодушності. Ворожі солдати хотіли викрасти його кохану, і він захищав її від них. Враз йому сказали, що інші гірканці викрадають його матір за кілька кроків від нього; плачучи, він покинув кохану й побіг визволяти матір; потім повернувся до тієї, яку кохав, і побачив, що вона помирає. Він хотів заподіяти собі смерть, але мати наказала йому, що, крім нього, вона не має ніякої допомоги, і йому вистачило мужності примиритися з необхідністю жити.
Судді схилялися на бік цього воїна. Цар узяв слово й сказав:
– Вчинки його й інших дуже добрі, але вони мене не дивують. Недавно Задіґ зробив вчинок, справді дивний. Кілька днів тому я звільнив з посади свого міністра й улюбленця Кореба. Я люто нарікав на нього, а всі мої улюбленці запевняли мене, що я ще надто добрий, і наввипередки виспівували мені все найгірше про Кореба. Я спитав у Задіґа, що він про нього думає, і він одважився добре висловитися про нього. Зізнаюся, що зустрічав у нашій історії приклади, коли платили своїм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли віддавали перевагу матері перед об'єктом кохання, але я ніколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про міністра, що опинився в неласці й на якого гнівався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про їхні великодушні вчинки оце розповідали, але чару я віддаю Задіґові.
– Володарю мій, – сказав Задіґ цареві, – це ваша величність заслуговує отримати чару, бо ви сьогодні здійснили нечувану річ: бувши царем, ви не розгнівалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.
Усі дивувалися на царя й Задіґа. Суддя, що віддав своє добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воїн, що волів урятувати свою матір, а не кохану, одержали подарунок від монарха й побачили, як їхні імена записано в книгу великодушних, Задіґ же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберігалася. Цей день відзначили святами, довшими, ніж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азії. Задіґ говорив: «Я нарешті щасливий!» Але він помилявся.
Цей пам'ятний день настав. Цар зійшов на свій трон; його оточували вельможі, маги й представники від усіх племен, що прийшли на ці ігрища, де славу здобували не за легкість коней, не за силу тіла, а за чесноту. Перший сатрап перелічив голосно вчинки, які могли принести тим, хто їх зробив, цей неоціненний приз. Він не говорив нічого про великодушність, з якою Задіґ повернув Заздрісникові все його майно, це не був вчинок, що міг би змагатися за приз.
Він висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навіть сам відповідальний, оддав тому все своє майно, яке коштувало стільки, скільки той утратив.
Потім він відзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дівчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав від кохання до неї, і, поступаючися дівчиною, навіть сплатив посаг.
Потім він звелів показатись одному воїнові, що під час війни з Гірканією виявив ще більший приклад великодушності. Ворожі солдати хотіли викрасти його кохану, і він захищав її від них. Враз йому сказали, що інші гірканці викрадають його матір за кілька кроків від нього; плачучи, він покинув кохану й побіг визволяти матір; потім повернувся до тієї, яку кохав, і побачив, що вона помирає. Він хотів заподіяти собі смерть, але мати наказала йому, що, крім нього, вона не має ніякої допомоги, і йому вистачило мужності примиритися з необхідністю жити.
Судді схилялися на бік цього воїна. Цар узяв слово й сказав:
– Вчинки його й інших дуже добрі, але вони мене не дивують. Недавно Задіґ зробив вчинок, справді дивний. Кілька днів тому я звільнив з посади свого міністра й улюбленця Кореба. Я люто нарікав на нього, а всі мої улюбленці запевняли мене, що я ще надто добрий, і наввипередки виспівували мені все найгірше про Кореба. Я спитав у Задіґа, що він про нього думає, і він одважився добре висловитися про нього. Зізнаюся, що зустрічав у нашій історії приклади, коли платили своїм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли віддавали перевагу матері перед об'єктом кохання, але я ніколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про міністра, що опинився в неласці й на якого гнівався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про їхні великодушні вчинки оце розповідали, але чару я віддаю Задіґові.
– Володарю мій, – сказав Задіґ цареві, – це ваша величність заслуговує отримати чару, бо ви сьогодні здійснили нечувану річ: бувши царем, ви не розгнівалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.
Усі дивувалися на царя й Задіґа. Суддя, що віддав своє добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воїн, що волів урятувати свою матір, а не кохану, одержали подарунок від монарха й побачили, як їхні імена записано в книгу великодушних, Задіґ же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберігалася. Цей день відзначили святами, довшими, ніж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азії. Задіґ говорив: «Я нарешті щасливий!» Але він помилявся.
Розділ шостий
Міністр
Цар утратив свого першого міністра. Він обрав Задіґа, щоб той обійняв цю посаду. Всі вродливі вавилонські дами плескали в долоні від цього вибору, бо, відколи існувала імперія, ще не бувало такого молодого міністра. Всі улюбленці розсердилися, Заздрісник почав харкати кров'ю, і ніс у нього надміру розпух. Задіґ, подякувавши цареві з царицею, пішов подякувати ще й Папузі.
– Прекрасна птахо, – сказав він йому, – це ви врятували мені життя й зробили мене першим міністром; сука й кінь їх величностей заподіяли мені багато лиха, але ви зробили добро. То ось від чого залежить людська доля! Але, – додав він, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.
Папуга відповів:
– Так.
Це слово вразило Задіґа, та бувши, проте, добрим фізиком[71] і не вважаючи, що з папуг бувають пророки, він швидко заспокоївся; він узявся ретельно керувати своїм міністерством. Він змусив відчути святу міць законів і нікого не силував відчувати вагу свого високого титулу. Він не обмежував волі голосів у дивані,[72] і кожен візир[73] міг мати свою думку, не викликаючи його гніву. Коли він розв'язував якусь справу, то не він її вирішував, а закон, але коли закон був надто суворий, він його пом'якшував. Коли ж бракувало законів, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.
Це від нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звільнити одного винуватця, ніж засудити одного невинного. Він думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тією самою мірою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що він умів з'ясовувати істину, тоді як переважно всі люди намагаються її затьмарити. З перших же днів свого порядкування він почав користуватися з цього талану.
Один визначний вавилонський купець помер в Індії; своїми спадкоємцями він зробив двох синів з тим, що вони одержать рівні частки по тому, як віддадуть заміж свою сестру. Та він полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синів, про якого вирішать, що той більше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своєї спадщини до сестриного посагу. Всі говорили: «Старший більше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задіґ звелів привести їх обох по черзі. Старшому він сказав:
– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.
– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.
Потім Задіґ сказав те саме меншому.
– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.
– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.
Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.
– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.
– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.
– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.
– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.
Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.
– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.
– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[74] діалектики, астрології, демономанії;[75] поясню, що таке субстанція й випадок,[76] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[77]
– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.
Задіґ виголосив:
– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.
Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[78] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.
Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.
Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:
Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[79] повсякчасна розвага не є вже розвагою.
– Прекрасна птахо, – сказав він йому, – це ви врятували мені життя й зробили мене першим міністром; сука й кінь їх величностей заподіяли мені багато лиха, але ви зробили добро. То ось від чого залежить людська доля! Але, – додав він, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.
Папуга відповів:
– Так.
Це слово вразило Задіґа, та бувши, проте, добрим фізиком[71] і не вважаючи, що з папуг бувають пророки, він швидко заспокоївся; він узявся ретельно керувати своїм міністерством. Він змусив відчути святу міць законів і нікого не силував відчувати вагу свого високого титулу. Він не обмежував волі голосів у дивані,[72] і кожен візир[73] міг мати свою думку, не викликаючи його гніву. Коли він розв'язував якусь справу, то не він її вирішував, а закон, але коли закон був надто суворий, він його пом'якшував. Коли ж бракувало законів, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.
Це від нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звільнити одного винуватця, ніж засудити одного невинного. Він думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тією самою мірою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що він умів з'ясовувати істину, тоді як переважно всі люди намагаються її затьмарити. З перших же днів свого порядкування він почав користуватися з цього талану.
Один визначний вавилонський купець помер в Індії; своїми спадкоємцями він зробив двох синів з тим, що вони одержать рівні частки по тому, як віддадуть заміж свою сестру. Та він полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синів, про якого вирішать, що той більше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своєї спадщини до сестриного посагу. Всі говорили: «Старший більше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задіґ звелів привести їх обох по черзі. Старшому він сказав:
– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.
– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.
Потім Задіґ сказав те саме меншому.
– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.
– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.
Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.
– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.
– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.
– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.
– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.
Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.
– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.
– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[74] діалектики, астрології, демономанії;[75] поясню, що таке субстанція й випадок,[76] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[77]
– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.
Задіґ виголосив:
– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.
Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[78] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.
Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.
Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:
Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Він матиме рацію». А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Він має рацію». Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.
До чого видатні його заслуги!
Скільки милосердя! Скільки величі!
Ах, до чого повинен пан
Бути задоволений із самого себе!
Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[79] повсякчасна розвага не є вже розвагою.
Розділ сьомий
Суперечки й аудієнції
Отак Задіґ увесь час виявляв витонченість свого генія і добру душу. Його обожнювали і, проте, його любили. Про нього говорили, як про найбагатшого з людей. По всій імперії лунало його ім'я, всі жінки наводили на нього свої лорнети, всі громадяни вихваляли його правосуддя; вчені дивилися на нього як на свого оракула; навіть жерці визнавали, що він знається в їхніх справах навіть більше за старого архімага Ієбора. Вже нікому не спадало на думку сперечатися з ним з приводу грифонів. Вірили тільки в те, що йому здавалося ймовірним.
У Вавилоні була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень років і поділила імперію на дві завзяті секти: одні запевняли, що до храму Мітри завжди треба входити лівою ногою, інші вважали цей звичай за мерзенний і входили тільки правою. Всі чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дізнатися, якій секті віддає перевагу Задіґ. Народ утупив очі в обидві його ноги, і все місто хвилювалось і вагалося. Задіґ увійшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, і потім у красномовній промові довів, що бог неба і землі не віддає нікому переваги й не більше цінить ліву ногу, ніж праву. Заздрісник з жінкою запевняли, що в його промові було мало образів і що він не примусив танцювати в ній гори й пагорбки.
– Промова його суха і позбавлена генія, – говорили вони, – в ній не чути було ні про море, що відступає[80] від берегів, ні про зірки, що падають,[81] ні про розтоплене, як віск, сонце:[82] словом, не було доброго східного стилю.
Задіґ був задоволений, що має розумний стиль. Усі були на його боці не тому, що він мав рацію, і не тому, що він був чемний, але тому, що він був першим візиром.
Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.
Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, – що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:
– Великий міністр!
Цариця говорила:
– Чемний міністр!
І обоє додавали:
– Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.
Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83] Зенд-Авестою[84] й святим вогнем,[85] що вона засуджує поведінку свого чоловіка; потім вона зізналася йому, що її чоловік ревнивець, грубіян; вона розповіла, що боги покарали її, відмовивши йому в тому дорогоцінному знаку святого вогню, що тільки через нього людина стає подібною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою підв'язку. Задіґ підняв її зі своєю звичайною чемністю, але не зав'язав її знову під коліном дамі, і ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задіґ про це й не думав, але жінка Заздрісника думала над цим багато.
Щодня з'являлися інші дами. Таємні вавилонські літописи запевняють, що він піддався тільки раз спокусі, але зі здивуванням відзначив, що не отримав насолоди і коханку обіймав досить неуважно. Та, кому він подарував, сам цього майже не помітивши, докази своєї прихильності, була покоївкою цариці Астарти. Щоб утішити себе, ця ніжна вавилонянка говорила: «Очевидно, ця людина надмірно захоплена справами, бо міркує над ними навіть кохаючись». У ту хвилину, коли багато хто не промовляє й слова, а інші вимовляють тільки святі слова, Задіґ прохопився раптовим вигуком: «Царице!» Вавилонянка подумала, що у хвилину просвітку він нарешті згадав про неї і сказав: «Моя царице!» Але Задіґ, усе ще неуважний, вимовив ім'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собі на користь, уявляла, ніби він хотів сказати: «Ви кращі за царицю Астарту». Вона вийшла із Задіґового палацу з чудовими подарунками і пішла розповісти про свою пригоду Заздрісниці, що була її близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.
– Він не зволив навіть зав'язати мені ось цю підв'язку, – сказала вона, – і я не хочу більше її носити.
– О! – сказала щаслива суперниця: – У вас підв'язки, як у цариці. То ви замовляєте їх у тієї самої майстрині?
Заздрісниця глибоко замислилася, нічого не відповіла й пішла на пораду до свого чоловіка Заздрісника. Тим часом Задіґ помітив, що під час аудієнцій та в суді він постійно неуважний. Він не знав, про що це свідчить, і це було єдиним, що його турбувало.
Якось він побачив сон: йому ввижалося, що спочатку він спав на сухих травах і з них деякі колючі докучали йому, а потім одпочивав на м'якому ліжку з троянд, звідки вилізла гадюка, що поранила його в серце своїм гострим і отруйним язиком.
«Леле! – подумав він. – Я довго спав на сухих і колючих травах; тепер я на ліжку з троянд, але хто виявиться гадюкою?»
У Вавилоні була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень років і поділила імперію на дві завзяті секти: одні запевняли, що до храму Мітри завжди треба входити лівою ногою, інші вважали цей звичай за мерзенний і входили тільки правою. Всі чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дізнатися, якій секті віддає перевагу Задіґ. Народ утупив очі в обидві його ноги, і все місто хвилювалось і вагалося. Задіґ увійшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, і потім у красномовній промові довів, що бог неба і землі не віддає нікому переваги й не більше цінить ліву ногу, ніж праву. Заздрісник з жінкою запевняли, що в його промові було мало образів і що він не примусив танцювати в ній гори й пагорбки.
– Промова його суха і позбавлена генія, – говорили вони, – в ній не чути було ні про море, що відступає[80] від берегів, ні про зірки, що падають,[81] ні про розтоплене, як віск, сонце:[82] словом, не було доброго східного стилю.
Задіґ був задоволений, що має розумний стиль. Усі були на його боці не тому, що він мав рацію, і не тому, що він був чемний, але тому, що він був першим візиром.
Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.
Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, – що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:
– Великий міністр!
Цариця говорила:
– Чемний міністр!
І обоє додавали:
– Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.
Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83] Зенд-Авестою[84] й святим вогнем,[85] що вона засуджує поведінку свого чоловіка; потім вона зізналася йому, що її чоловік ревнивець, грубіян; вона розповіла, що боги покарали її, відмовивши йому в тому дорогоцінному знаку святого вогню, що тільки через нього людина стає подібною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою підв'язку. Задіґ підняв її зі своєю звичайною чемністю, але не зав'язав її знову під коліном дамі, і ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задіґ про це й не думав, але жінка Заздрісника думала над цим багато.
Щодня з'являлися інші дами. Таємні вавилонські літописи запевняють, що він піддався тільки раз спокусі, але зі здивуванням відзначив, що не отримав насолоди і коханку обіймав досить неуважно. Та, кому він подарував, сам цього майже не помітивши, докази своєї прихильності, була покоївкою цариці Астарти. Щоб утішити себе, ця ніжна вавилонянка говорила: «Очевидно, ця людина надмірно захоплена справами, бо міркує над ними навіть кохаючись». У ту хвилину, коли багато хто не промовляє й слова, а інші вимовляють тільки святі слова, Задіґ прохопився раптовим вигуком: «Царице!» Вавилонянка подумала, що у хвилину просвітку він нарешті згадав про неї і сказав: «Моя царице!» Але Задіґ, усе ще неуважний, вимовив ім'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собі на користь, уявляла, ніби він хотів сказати: «Ви кращі за царицю Астарту». Вона вийшла із Задіґового палацу з чудовими подарунками і пішла розповісти про свою пригоду Заздрісниці, що була її близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.
– Він не зволив навіть зав'язати мені ось цю підв'язку, – сказала вона, – і я не хочу більше її носити.
– О! – сказала щаслива суперниця: – У вас підв'язки, як у цариці. То ви замовляєте їх у тієї самої майстрині?
Заздрісниця глибоко замислилася, нічого не відповіла й пішла на пораду до свого чоловіка Заздрісника. Тим часом Задіґ помітив, що під час аудієнцій та в суді він постійно неуважний. Він не знав, про що це свідчить, і це було єдиним, що його турбувало.
Якось він побачив сон: йому ввижалося, що спочатку він спав на сухих травах і з них деякі колючі докучали йому, а потім одпочивав на м'якому ліжку з троянд, звідки вилізла гадюка, що поранила його в серце своїм гострим і отруйним язиком.
«Леле! – подумав він. – Я довго спав на сухих і колючих травах; тепер я на ліжку з троянд, але хто виявиться гадюкою?»
Розділ восьмий
Ревнощі
Нещастя Задіґа зародилося від самого його щастя, передовсім від його посади. Повсякчас мав він розмови з царем і з Астартою, його найяснішою дружиною. Чари його розмов іще подвоювалися від його бажання подобатися, яке для розуму є тим самим, що для красуні окраса; його молодість і шляхетність непомітно справили на Астарту враження, якого вона спочатку й не помітила. Її пристрасть зростала в лоні невинності. Астарта без коливань і без остраху віддавалася насолоді бачити й чути людину, милу її чоловікові й державі. Вона говорила про нього зі своєю челяддю, яка тільки збільшувала його вартість своїми похвалами: усе спричинялося до того, щоб глибше встромити їй у серце стрілу, якої вона ще не відчувала. Вона робила Задіґові подарунки, в яких він вбачав більше вишуканості, ніж вона сама думала; вона гадала, що розмовляє з ним тільки як цариця, задоволена своїм слугою, а тим часом вислови її були висловами закоханої жінки.
Астарта була значно краща за оту Семиру, що так ненавиділа однооких, і за ту другу жінку, що збиралась відтяти своєму чоловікові носа. Дружнє ставлення Астарти, її ніжні розмови, під час яких вона починала червоніти, її погляди, що їх хотіла одвернути, та проте спиняла на його очах, запалили в серці Задіґа вогонь, який здивував його самого. Він змагався, він покликав собі на допомогу філософію, що завжди йому допомагала, та видобув звідти тільки знання і не мав жодної полегкості. Обов'язок, вдячність, могутність розгніваного державця являлися його очам, немов мстиві боги. Він змагався і переміг; але ця перемога, яку повсякчас треба було починати знову, коштувала йому зітхань і сліз. Він більше не зважувався говорити з царицею з тією милою невимушеністю, в якій було так багато чарів для обох, очі йому вкривалися хмаринками; розмови його були стримані й уривчасті; він опускав свій погляд, а коли мимохіть погляди його падали на Астарту, вони зустрічали вогкі від сліз погляди цариці, з яких вихоплювалися вогняні стріли. Здавалося, вони говорили одне одному: «Ми ревно кохаємося, і ми боїмося любити; ми обоє спалимо себе у вогні, який вважаємо злочинним».
Задіґ виходив від цариці нестямний, розгублений, з серцем, обтяженим незносною вагою. Не стерпівши душевної муки, він відкрив свою таємницю другові Кадору, як людина, що довго стримує жорстокі страждання і нарешті видає себе гострим зойком, а з чола котиться піт, викриваючи силу болю. Кадор сказав йому:
– Я вже відгадав почуття, які ви хотіли сховати від себе самого: пристрасті мають свої ознаки, щодо яких не можна помилитися. Подумайте, любий Задіґу, чи не викрив цар, – адже я зміг читати у вашому серці, – почуття, яке образить його. Поза тим що він найревнивіший зі всіх людей, у нього нема іншої вади. Ви опираєтеся своїй пристрасті дужче, ніж цариця змагається зі своєю, бо ви – філософ, бо ви – Задіґ. Астарта – жінка, вона нерозважливо дає промовляти своїм поглядам, бо ще не вважає себе за винну. Переконана, на нещастя, в своїй невинності, вона нехтує потребою пристойності. Я тремчу за неї, бо їй не можна нічого закинути. Коли б ви з'єдналися одне з одним, ви зуміли б обдурити всіх; пристрасть, яка щойно зародилася і яку перемагають, вибухає; задоволене кохання вміє приховати себе.
Задіґ вжахнувся від пропозиції зрадити царя, свого добродійника; і ніколи він не був вірніший своєму державцеві, ніж коли став винуватий у мимовільному злочині проти нього. Тим часом цариця так часто вимовляла ім'я Задіґа і лице їй тоді так червоніло, вона була така жвава й така засмучена, коли розмовляла з Задіґом у присутності царя, і так глибоко замислювалася, коли він виходив, що цар стривожився: він думав над усім, що бачив, і уявляв усе, чого не бачив. Передовсім він помітив, що в його жінки блакитні пантофлі і в Задіґа блакитні пантофлі, що на його жінці жовті стрічки, а на Задіґові жовта шапка: то були жахливі ознаки для ніжного монарха. Підозри обернулися в певність у його розпаленому розумі.
Усі раби царів і цариць є разом і шпигунами їхніх сердець. Швидко стало відомо, що Астарта закохана, а Моабдар ревнує. Заздрісник одіслав Заздрісницю віднести до царя свою підв'язку, подібну до підв'язки цариці, і на додаток до всього лиха ця підв'язка була блакитна. Монарх думав тільки про те, як йому помститися. Він вирішив отруїти царицю вночі, а Задіґа задушити на світанку. Він оддав наказа одному невблаганному євнухові, виконавцеві його помст. Тоді в царських покоях був маленький карлик, німий, але не глухий. На нього ніколи не зважали: він був за свідка найтаємніших подій, немов хатня тварина. Цей маленький німий був дуже прихильний до цариці й Задіґа. Він почув, однаково здивований, як і охоплений жахом, як віддавали наказа про їхню смерть. Але що зробити, щоб попередити про цей страшний наказ, який невдовзі мають виконати? Він не знався на письмі, але вчився малювати й умів витримувати подібність. Частину ночі він витратив, малюючи те, про що хотів розповісти цариці: на його малюнку було зображено схвильованого від гніву царя, що в одному кутку картини давав наказа євнухові; блакитний шнур і чару на столі поруч із блакитною підв'язкою і жовтою стрічкою, царицю, що вмирає на руках у челяді, посередині картини, й задушеного Задіґа біля її ніг. Обрій являв собою схід сонця, аби відзначити, що ця жахлива картина має статися на світанку. Скінчивши цю працю, він побіг до однієї з Астартиних служниць, розбудив її і дав зрозуміти, що тієї ж хвилини треба однести цей малюнок до королеви.
Астарта була значно краща за оту Семиру, що так ненавиділа однооких, і за ту другу жінку, що збиралась відтяти своєму чоловікові носа. Дружнє ставлення Астарти, її ніжні розмови, під час яких вона починала червоніти, її погляди, що їх хотіла одвернути, та проте спиняла на його очах, запалили в серці Задіґа вогонь, який здивував його самого. Він змагався, він покликав собі на допомогу філософію, що завжди йому допомагала, та видобув звідти тільки знання і не мав жодної полегкості. Обов'язок, вдячність, могутність розгніваного державця являлися його очам, немов мстиві боги. Він змагався і переміг; але ця перемога, яку повсякчас треба було починати знову, коштувала йому зітхань і сліз. Він більше не зважувався говорити з царицею з тією милою невимушеністю, в якій було так багато чарів для обох, очі йому вкривалися хмаринками; розмови його були стримані й уривчасті; він опускав свій погляд, а коли мимохіть погляди його падали на Астарту, вони зустрічали вогкі від сліз погляди цариці, з яких вихоплювалися вогняні стріли. Здавалося, вони говорили одне одному: «Ми ревно кохаємося, і ми боїмося любити; ми обоє спалимо себе у вогні, який вважаємо злочинним».
Задіґ виходив від цариці нестямний, розгублений, з серцем, обтяженим незносною вагою. Не стерпівши душевної муки, він відкрив свою таємницю другові Кадору, як людина, що довго стримує жорстокі страждання і нарешті видає себе гострим зойком, а з чола котиться піт, викриваючи силу болю. Кадор сказав йому:
– Я вже відгадав почуття, які ви хотіли сховати від себе самого: пристрасті мають свої ознаки, щодо яких не можна помилитися. Подумайте, любий Задіґу, чи не викрив цар, – адже я зміг читати у вашому серці, – почуття, яке образить його. Поза тим що він найревнивіший зі всіх людей, у нього нема іншої вади. Ви опираєтеся своїй пристрасті дужче, ніж цариця змагається зі своєю, бо ви – філософ, бо ви – Задіґ. Астарта – жінка, вона нерозважливо дає промовляти своїм поглядам, бо ще не вважає себе за винну. Переконана, на нещастя, в своїй невинності, вона нехтує потребою пристойності. Я тремчу за неї, бо їй не можна нічого закинути. Коли б ви з'єдналися одне з одним, ви зуміли б обдурити всіх; пристрасть, яка щойно зародилася і яку перемагають, вибухає; задоволене кохання вміє приховати себе.
Задіґ вжахнувся від пропозиції зрадити царя, свого добродійника; і ніколи він не був вірніший своєму державцеві, ніж коли став винуватий у мимовільному злочині проти нього. Тим часом цариця так часто вимовляла ім'я Задіґа і лице їй тоді так червоніло, вона була така жвава й така засмучена, коли розмовляла з Задіґом у присутності царя, і так глибоко замислювалася, коли він виходив, що цар стривожився: він думав над усім, що бачив, і уявляв усе, чого не бачив. Передовсім він помітив, що в його жінки блакитні пантофлі і в Задіґа блакитні пантофлі, що на його жінці жовті стрічки, а на Задіґові жовта шапка: то були жахливі ознаки для ніжного монарха. Підозри обернулися в певність у його розпаленому розумі.
Усі раби царів і цариць є разом і шпигунами їхніх сердець. Швидко стало відомо, що Астарта закохана, а Моабдар ревнує. Заздрісник одіслав Заздрісницю віднести до царя свою підв'язку, подібну до підв'язки цариці, і на додаток до всього лиха ця підв'язка була блакитна. Монарх думав тільки про те, як йому помститися. Він вирішив отруїти царицю вночі, а Задіґа задушити на світанку. Він оддав наказа одному невблаганному євнухові, виконавцеві його помст. Тоді в царських покоях був маленький карлик, німий, але не глухий. На нього ніколи не зважали: він був за свідка найтаємніших подій, немов хатня тварина. Цей маленький німий був дуже прихильний до цариці й Задіґа. Він почув, однаково здивований, як і охоплений жахом, як віддавали наказа про їхню смерть. Але що зробити, щоб попередити про цей страшний наказ, який невдовзі мають виконати? Він не знався на письмі, але вчився малювати й умів витримувати подібність. Частину ночі він витратив, малюючи те, про що хотів розповісти цариці: на його малюнку було зображено схвильованого від гніву царя, що в одному кутку картини давав наказа євнухові; блакитний шнур і чару на столі поруч із блакитною підв'язкою і жовтою стрічкою, царицю, що вмирає на руках у челяді, посередині картини, й задушеного Задіґа біля її ніг. Обрій являв собою схід сонця, аби відзначити, що ця жахлива картина має статися на світанку. Скінчивши цю працю, він побіг до однієї з Астартиних служниць, розбудив її і дав зрозуміти, що тієї ж хвилини треба однести цей малюнок до королеви.