Вовчок Марко. Iнститутка

сама плаче, й смi ться.
- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
- Чого б то й бажати, та не випада . Я такеньки мiркую: зостанусь я
-тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у
хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство
переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, -
недурно сказано.
- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на
свiт одродили!
- То будь же в мене веселенька, - не плач...
- Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка
до його:
- Бабуня нам Дубцi да ! Бабуня Дубцi да !
Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво ©й усмiхаючись:
- Ти радi ш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i
покохались... Пам'ята ш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, -
як, було, з тобою походжа мо, говоримо?
А вона йому:
- Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi
дохiднi!
Молодий аж iздригнувся i дивиться на не©, - нiби його щось разом
здивувало, злякало, у серце вжалило...
- Що ж? - пита панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що
нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
I бере його за руку, сама всмiха ться любенько. I вiн усмiхнувся:
- Ти ж моя, - каже, - хазя чка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться сво©м посагом, загаду та й
опоряджа , i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв,
швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганя , жениха турля , - купу , кра ,
складу ... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше
дiло: хоч панам добре ведеться, хоч ©м горе йметься, а нам певно одно:
кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
На весiлля панiв, панiй пона©здило, - гуде у будинку, як у вуленi.
Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!..
Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як
побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так ©© за серце
i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми ©х
збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми
попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й
словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
Молодий при©хав за нею на четверику. Конi воронi, баскi©. Правив
вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до
вельможно© вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а
вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь
височенному причiпку.
- З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку
ви©здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i
сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi...
Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе те промигтiло. Нема вже
села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...

XIX

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i ©дуть,
продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди
не глянеш, усюди вони, наче тi© хрущi, шершавiють.
Пан звелiв коней зупинити коло за©зного двору i повiв свою молоду у
кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне:
"Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гука .
Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як сть
тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як
сметана.
- А кого вам треба? - питаю його.
- Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, зда ться? Ходiмо зо мною, з
Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
- Спасибi вам, - одказую, - я не хочу ©сти.
Вiзника всмiхнувся: "Як собi зна ш, дiвчино!" - та й пiшов.

XX

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
- А що ти сидиш тут, Устинко? - пита . - Чи обiдала ти?
- Гей! - крикнув на хазя©на бородатого, що тут на рундуцi грошi в
долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
Хазя©н грошi в кишеню та й побiг.
- Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми ©© ждатимемо?
- А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й
намерзлась добре!
- То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
- Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе
не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
- Час ©хати!
- Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрику !
- Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не зна , що його думати, що його казати, - сто©ть.
- Що ж? - пита панi. - Хутко? Тодi сердега сiда коло не©...
А хазя©н бородатий:
- Дiвцi а б ду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.
Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз
свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
- Спасибi, спасибi, - дяку пан, приймаючи хлiб на сво© руки. - Привiз
я вам панiю молоду, - чи вподоба те?
Сам смi ться, радi ; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться.
Люди до не© - щоб то ©© по-сво му вiтати; а вона вихопила в когось iз рук
свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi
и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi,
чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять
пани. Прислухаюсь - панi моя хлипа , а пан так-то вже ©© блага , так
блага !
- Не плач, не плач, життя мо , серце мо дороге!.. Коли б же я знав, що
я тебе ображу, - звiку б не казав!
- Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!..
Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене
обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
- Серце мо ! Люди добрi, простi...
- Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти
мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигуку ридаючи.
- Годi, годi, любочко! Ще занедужа ш... о, не плач-бо, не плач!
Робитиму все так, як ти сама надума ш. Подаруй менi сей случай.
- Ти мене не любиш, не жалу ш... Бог iз тобою!
- Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти зна ш, яка твоя
правда! Чую - поцiлувались.
- Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-мо му робити,то я вмру!
- Буду, серденько, буду!

ХХII

Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас
повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та
роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" - як на струнi
брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний,
погляда , всмiха ться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю,
онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
- Сто©ш сама тутенька, - знов озива ться парубок, - мабуть, не зна ш,
куди йти?
- Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися
трохи. - Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
- Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазира , що й як.
Забачила зiллячко за образами:
- Що це таке?
- Се баба божничок уквiтчала.
- Що?.. То вона в тебе тут порядку ! Викинь те зiлля, серце! Се вже
зовсiм по-мужицькiй.
- Добре,серденько.
Тодi вона його цiлу :
- Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
- Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
- А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпушуванi!
Схотiла, то й пiшла.
- Та не де дiнеться! Ось я ©© гукну. Та й кинувсь гукати:
- Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько,
баба прийде, - говорить панi©, вмовляючи ©©.
-Та де вона була?
- Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
- А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино!
Устино!
Я стала перед нею.
- Де була?
- Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

XXIV

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi поника , та
вся-усенька зморщена; тiльки ©© очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла,
тихенько ступаючи, вклонилась панi© та й пита :
- А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
- Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
- Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька
була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн
бабусю налаяти; лупа очима та кашля , та ходить, - не зна , що вже йому й
робити. Панi од його одверта ться. Бабуся сто©ть од порога.
- Що ж, вечеря готова? - пита пан уже хмурнiше.
- Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказу бабуся.
- Серце (до панi©), може б ми повечеряли?
- Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
- То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.
- То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
- Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв
був на не©, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько
одмовила:
- Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.

XXV

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже
мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо,
такеньки смутно промовив!
Не втерпiв - пiшов до не©; цiлу , вмовля . Чималу годину вiн ©© благав,
поки перестала.
- А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво© слуги - не то що - i
дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз сво©м братом... родичi та
й годi!

XXVI

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така... Ото життя мо буде! Всюди
красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата наживуться без мо ©
панi©! Веселенько та любенько ©м укупцi... А менi - чужа сторона, i душi
нема живо©..."
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю
як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи - знов стука . Метнулась я та дверi всi попричиняла,
щоб пани не почули.
- А хто се тут? - питаю.
- Я, дiвчино-горличко!
- Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добува тесь!
- То ж бо й не в те ! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
- Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!..
Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
- Дiвчино! Дiвчино!
- Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось потиху.
- Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

XXVII

Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
- Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на вечерю,
зозулько!
- Спасибi, бабусю!
- То й ходiмо.
- Ось я панi© спитаюся.
- Чого питатись, любко? То ж вечеря!
- Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
- То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я
ввiйшла, а панi:
- Чого сунешся?
- Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти.
- Iди собi - вечеряй!

XXVIII

Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
- Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка
Назарова. У печi пала , як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i
божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений, квiтками сухими й зiллям
уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi,
наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було,
прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на
кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
- Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились.
- Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар.
- Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж той
парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
- А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене добре: то-то ж
гарний! то-то ж хороший!
- Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жiночка, - звали Катрею: бiлявенька собi, трошки
кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як
яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi ба вiй. Смiшлива була й
гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину
колише; то коло стола ©© вишиванi рукава мають, то коло печi ©© перстенi
блискотять.
- Ну, ну! - каже ©й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
- Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

XXIX

Катря хоч i говорить, i жарту , а, зда ться, все чогось сумна i
неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку
собi думала. Тiльки Назар пусту та вигаду , та регоче, поблискуючи перед
каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не
дивилась.
- А що, пташечко, - пита в мене бабуся, - при молодiй панi© давненько
служиш?
- Яка вона гарна! - закинула молодичка.
- Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, - коли дивиться так, що аж
молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
- Годi тобi, годi, Назаре!
- А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - вiн, мабуть,
iзроду нiкого не скривдив.
- Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.
- Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже молодичка. Зiтхнула i
задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовля , дивлячись на мене, начеб
випитувала очима.
А я мовчу.
- Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.
- Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув Назар. - А
тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око
впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
- Нехай менi та панi й не сниться! - одмовив парубок, сiдаючи проти
мене. - Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
- Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi...
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно... I парубок очей з мене
не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся
та червонiю, - трохи не заплачу.
- Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря.
- Недобра! - кажу ©й.
- Господи милосердний! - крикнула. - Чуло мо серце, чуло!.. Дитино
моя! - кинулась до колиски, схилилась над дитиною: - Чи того ж я
сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком сво©м нас пожерла!
Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побива .
- Не такий чорт страшний, як намальований! - каже Назар. - Чого
лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi ©© дитину панi сво©м
оком пожерла.
- Годi, голубко! - вмовля Катрю бабуся. - Чого нам дуже тривожитись?
Хiба над нами нема господа милосердного?
Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд
очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
- На добранiч, дiвчино!
- На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, -
серце в мене б' ться-б' ться!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився в
мене очима!.. I панi моя теж менi на думку наверта ться: ледве у двiр
ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпля ться?.. Бодай же
його, який хороший!.. Мiсяць сто©ть проти мене уповнi...
Ой мiсяцю-мiсяченьку,
Не свiти нiкому!..
Пiсня так i пiдмива мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажа : чи
щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив...

XXXI

Мина день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Зда ться, що в
хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленi . Коли б же поглянув хто, що там
ко©лось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи.
Усе пригнула по-сво му молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче
iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не© не гуляли. Дiти
сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство
полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та
гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона
була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог ©© зна ,
що ©й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусiди нашу пан©ю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото
розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не© вчитись!
Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi© й думки. Вiн
був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, - нiщо з його.
Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на
сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чу . Не було в його нi духу, вi
сили. Сказано: добрий пан - не б' , не ла , та нiчим i не дба . Як почне
панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги ©©
вицiлу , i плаче, i сам людей ла : "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять
менi друга!"
- Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще
тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б ©© у
комашню втручив, - нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому
жарти. Зда ться, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
А що Катря слiз вилила, то де вже тi© й сльози брались. Вiзьме свою
дитину на руки та плаче-плаче! А далi й зарида уголос.
I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi дума i зо мною вже не пожарту .
- Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се було ввечерi,
присмерком). - Чого ви такi смутнi©?
А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його
вже й нема .

XXXII

Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не
ла , як не кричить на не© панi, - бабуся не ляка ться, не метушиться: iде
тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно сво©ми очима ясними. I незчу шся,
було, як до не© пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi сво ©
рiдно© горнеться.
- Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. -
Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай © усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж
таки й перетерпiти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу
людського. У двiр душа жива не навiда ться, - хiба за дiлом, - та так
боязко огляду ться, так поспiша ться вже, наче йому з пущi вихопитись од
звiра лютого йдеться.
Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не
прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима мо©ми!
Перейма мене i оббiгти не пуска .
- Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його,
так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за руку!.. Обiйма ,
пригорта , та все пита : "Чи люби ш?" Такий чудний!..
Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя,
i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли
й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче
хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

XXXIII

Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!..
Звелить панi на вечерю йти - Прокiп мене дожида . Перейме та посто©мо
удвiйзi, погорю мо обойко... Бо денно© пори, хоч i стрiнемось, - тiльки
зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
- На лихо ви покохались! - каже було Катря.
- З бiса розумна ти, моя люба! - кепку з не© Назар. - Коли б тепер ти
вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала си!
- Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як
подумаю-погадаю...
- Чого се ви дiвчину сушите та ляка те? - озветься бабуся. - Коли вже
покохала, нехай коха : то ©й судьба така судилася.

XXXIV

А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась,
забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка
ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки ла ,
коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, - така
собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка
на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки сво
лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до
©дла, нi питва, нi до розмови.
Господи милий! Сво лихо, чуже лихо, - не знать, що й робити, що
починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари
та город скопай, обсiй, - та ще панi грима : "Нiчого не робиш, ледащо!
Дурно хлiб мiй ©си! Ось я тебе навчу робити!"
Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, - до
роботи. Бабуся тодi пильну мало©, розважа Катрю; то дитинку до не©
винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I
такеньки, наче благодать божа, допомага , невтомлива, невсипуща.
- Чого се ви, Катре, так надда тесь, без спочинку? - кажу ©й.
- Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в не© так i горять
позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж
нечувственний сон ©© обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а
дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки
вхопила його до серця, - воно й переставилось.
I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
- Нехай же мо дитя, мо кохане-дороге, буде янго лятком божим, - лиха
не знатиме мо рiднесеньке! - А далi й заголосить: - А хто ж до мене
рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула
мене, моя донечко!
Назар - нiби й нiчого, розважа свою Катрю, молодим ©© вiком заспокою ,
а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх суму .
По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й
по свiту ходить не здужа . А панi все-таки:
- Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'©жте
тепер! Дала ж ©й себе знати панi!..
- Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
- Устино-серце! Зв'язала си менi руки!..

XXXV

Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на ©©
чоловiка-вiзнику.
Пан, нишком од панi©, дав ©й карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн
положив ©й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той
карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та
вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
- Се, певно, ти грошi сi ш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй!
Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось ©й приключилось пiсля то©
наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи сво © дитини, а далi якось i
втопилась бiдолашна.
Пан дуже зажурився; а панi:
- Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що
вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не
путн ...
- I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не© ума було!
Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки
та й спокiйненькi собi...

XXXVI

Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як
зварить панам ©сти, сам пообiда , то ляже на лавi та все свище, та свище,
та свище, та раптом як спiвоне! - дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень
кукурiка . Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спита : "Сьогоднi
бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!"
Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жарту :
- Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший,
так мене поважа ! А вiн, було, як сто©ть перед панi ю, то мов стрiла
вистромиться, руки спустить, очi второпигь на не©: "Ловив я рябе порося;
втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне
порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося..." Такеньки усе чисто
одбубонiв i дожида , що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
А панi йому раз по раз:
- Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, - не розледащiй
мiж мо©ми вовкодухами.
- Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться ©й низько,
вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище.
- Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту!
Тут горе, тут напасть, муки живi©, а ви...
- Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба назива ться. Он бач,
скiльки в мене зубiв зосталось... На службi втеряв!.. Був у нас копитан...
ух!
Та тiльки ухнув.
- А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе
б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I!
Крий, боже!
Зговоривши те , знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю
гепнув.
- Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану,
всяку кривду терпiла i не озвалась! - гримнув на москаля, аж той свистати
перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. - Не така в мене
вдача! - каже Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!
- А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. -
Мандрiвочка-рiдна тiточка.
- Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Пiймають - пропав!
Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
- Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - iнший побiжить,
та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од яко© втiк,
таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку... '
Та все пани, та все дуки... - заспiвав, як у дзвiн ударив.

XXXVII

У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже ©й умирати! Усе молитви,
святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами
невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, -
велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i мо му спасiнню шкодиш!"

XXXVIII

Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
- Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як
тую липку! Мо око всього не догледить; а на тебе, - каже пановi, - яка
менi надiя? Ти менi не придба ш, хiба рознесеш i те, що ма мо. Ти й не
дума ш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене,
схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не псуй
менi людей.
- Що се ти, любко, бог з тобою! Оте знов усiм турбу шся! Та я все
зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовля ©©. Одного разу хотiв вiн
©© розважити та й каже:
- Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi
скажу: я вже кума пригласив.
- Кого ж ти просив? - перехопила його панi.
- Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.