Страница:
Вікон у кімнаті не було. Там, де мали б бути вікна, висіли на стінах великі, у золочених рамах картини, на яких було намальовано те, що мало виднітися з вікна: дахи будинків, вулиця внизу.
Вітя одразу впізнав – це була їхня вулиця. Але нового будинку навпроти не було, а натомість стояв дерев'яний, двоповерховий, із вивіскою «Москательна лавка». І вулицею їхали не автомобілі, а прольотки, запряжені кіньми. Тобто це була їхня вулиця сто років тому.
Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому – теж велика, без рами картина. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив.
Він бачив тільки зворотний бік полотна, що нерівно стовбурчилося на загинах, прибитих до підрамника.
З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. В одній руці бабуся тримала палітру, в другій – довгий пензель. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різнобарвних мазках свіжої фарби.
Поруч із мольбертом на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь у блакитному фраку, в білій крохмальній сорочці й у крапчастій краватці-метелику.
Дідусь був зовсім лисий, тільки з-за великих відстовбурчених вух стирчали вбік сиві пасма ріденького волосся Дідусь тримав віолончель.
За стільцем, на якому сидів дідусь (Вітя аж здригнувся від несподіванки), стояла знайома ширма з їхньої мансарди – рожеві фламінго серед лілій і очерету. Але гаптований гладдю шовк був зовсім цілий.
Усе було дивне, але найбільше вразила Вітю ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками новорічна ялинка, що стояла в кутку кімнати, і на ній горіли маленькі свічечки.
«Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці», – розгублено подумав Вітя. Більше нічого подумати він не встиг, бо в цей час бабуся тоненьким і не стільки старечим, скільки дівчачим голосом промовила:
– Заходь, Вітю, заходь… Ми чекаємо тебе, – вона обернулась до дідуся. – Це онук Світланки, правнучки Федора… Вітя.
У прозоро-блакитних очах дідуся подив змінився на лагідну привітність.
– Симпатичний… дуже… – прошелестів дідусь, розтягуючи губи в усмішці. – Схожий на Федора… у дитинстві… Ах, Федір, Федір! Я ж не був проти одруження Антоніни. Ти даремно на мене думав.
Легка тінь на мить пробігла по обличчю дідуся, він коротко зітхнув, але наступної миті вже знову привітно всміхався.
Але й цього було досить, щоб Вітя встиг подумати: «Яка велика кімната! Я й не знав, що на горищі може бути така кімната». Вітя не раз ходив із бабусею Світланою на горище – і вішати білизну, і підставляти миски й каструлі, коли якось восени протік дах і на стелі у коридорі з'явилися мокрі плями. Ходили на горище через так званий чорний хід, на який вели з кухні оббиті залізом і замкнені на два величезні гачки та величезний скреготливий засув двері.
Сходи на горище були дерев'яні, але на початку кожної сходинки прибита вузька смужка заліза. По краях вони були темно-іржаві, а посередині вичовгані до білого блиску. Ці круті сходи із залізними смужками Вітя добре пам'ятав, бо часто спотикався на них, боляче б'ючи коліна. На горищі пахло цвіллю, трухлявиною й котами. Там завжди, навіть у найясніший сонячний день, був таємничий присмерк, і лише в золотих снопах сонячного проміння, що косо прорізали горище крізь вузькі, схожі на фортечні бійниці «слухові» вікна, блискотливо кружляли порошинки.
– Іди, іди сюди ближче, Вітю, – закивала йому з-за мольберта бабуся. – Іди подивись, тобі буде цікаво.
Вітя наблизився, обережно посуваючись, щоб не зачепити віолончель, зайшов за мольберт і глянув на картину.
Картина була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі – мітла. Вище й нижче мітли літали пташки – ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину – велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.
– Подобається? – усміхнулася кумедна бабуся і, не чекаючи Вітиної відповіді, вмочила пензель у фарбу на палітрі й мазнула крильця голуба на картині. В ту ж мить дідусь торкнув смичком струни і, нахиливши голову, ледь помітно усміхнувся розтуленим беззубим ротом, наче сам здивувався глибоким чарівним звукам, що полинули з віолончелі.
І враз замахали крилами пташки на картині, й то вже була не картина, а живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала.
Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Звідки вона з'явилася, він не вгледів. Але був певен – у кімнаті до того часу її не було.
Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, він одразу забував про неї.
Вітя обернувся на бабусю і дідуся. Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.
Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. Й одразу засвистів у вухах вітер…
– Куди ми?
Але вона приклала палець до вуст:
– Тс!.. Не закудикуй…
VI
VII
VIII
Вітя одразу впізнав – це була їхня вулиця. Але нового будинку навпроти не було, а натомість стояв дерев'яний, двоповерховий, із вивіскою «Москательна лавка». І вулицею їхали не автомобілі, а прольотки, запряжені кіньми. Тобто це була їхня вулиця сто років тому.
Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому – теж велика, без рами картина. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив.
Він бачив тільки зворотний бік полотна, що нерівно стовбурчилося на загинах, прибитих до підрамника.
З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. В одній руці бабуся тримала палітру, в другій – довгий пензель. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різнобарвних мазках свіжої фарби.
Поруч із мольбертом на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь у блакитному фраку, в білій крохмальній сорочці й у крапчастій краватці-метелику.
Дідусь був зовсім лисий, тільки з-за великих відстовбурчених вух стирчали вбік сиві пасма ріденького волосся Дідусь тримав віолончель.
За стільцем, на якому сидів дідусь (Вітя аж здригнувся від несподіванки), стояла знайома ширма з їхньої мансарди – рожеві фламінго серед лілій і очерету. Але гаптований гладдю шовк був зовсім цілий.
Усе було дивне, але найбільше вразила Вітю ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками новорічна ялинка, що стояла в кутку кімнати, і на ній горіли маленькі свічечки.
«Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці», – розгублено подумав Вітя. Більше нічого подумати він не встиг, бо в цей час бабуся тоненьким і не стільки старечим, скільки дівчачим голосом промовила:
– Заходь, Вітю, заходь… Ми чекаємо тебе, – вона обернулась до дідуся. – Це онук Світланки, правнучки Федора… Вітя.
У прозоро-блакитних очах дідуся подив змінився на лагідну привітність.
– Симпатичний… дуже… – прошелестів дідусь, розтягуючи губи в усмішці. – Схожий на Федора… у дитинстві… Ах, Федір, Федір! Я ж не був проти одруження Антоніни. Ти даремно на мене думав.
Легка тінь на мить пробігла по обличчю дідуся, він коротко зітхнув, але наступної миті вже знову привітно всміхався.
Але й цього було досить, щоб Вітя встиг подумати: «Яка велика кімната! Я й не знав, що на горищі може бути така кімната». Вітя не раз ходив із бабусею Світланою на горище – і вішати білизну, і підставляти миски й каструлі, коли якось восени протік дах і на стелі у коридорі з'явилися мокрі плями. Ходили на горище через так званий чорний хід, на який вели з кухні оббиті залізом і замкнені на два величезні гачки та величезний скреготливий засув двері.
Сходи на горище були дерев'яні, але на початку кожної сходинки прибита вузька смужка заліза. По краях вони були темно-іржаві, а посередині вичовгані до білого блиску. Ці круті сходи із залізними смужками Вітя добре пам'ятав, бо часто спотикався на них, боляче б'ючи коліна. На горищі пахло цвіллю, трухлявиною й котами. Там завжди, навіть у найясніший сонячний день, був таємничий присмерк, і лише в золотих снопах сонячного проміння, що косо прорізали горище крізь вузькі, схожі на фортечні бійниці «слухові» вікна, блискотливо кружляли порошинки.
– Іди, іди сюди ближче, Вітю, – закивала йому з-за мольберта бабуся. – Іди подивись, тобі буде цікаво.
Вітя наблизився, обережно посуваючись, щоб не зачепити віолончель, зайшов за мольберт і глянув на картину.
Картина була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі – мітла. Вище й нижче мітли літали пташки – ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину – велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.
– Подобається? – усміхнулася кумедна бабуся і, не чекаючи Вітиної відповіді, вмочила пензель у фарбу на палітрі й мазнула крильця голуба на картині. В ту ж мить дідусь торкнув смичком струни і, нахиливши голову, ледь помітно усміхнувся розтуленим беззубим ротом, наче сам здивувався глибоким чарівним звукам, що полинули з віолончелі.
І враз замахали крилами пташки на картині, й то вже була не картина, а живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала.
Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Звідки вона з'явилася, він не вгледів. Але був певен – у кімнаті до того часу її не було.
Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, він одразу забував про неї.
Вітя обернувся на бабусю і дідуся. Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.
Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. Й одразу засвистів у вухах вітер…
– Куди ми?
Але вона приклала палець до вуст:
– Тс!.. Не закудикуй…
VI
У перший клас Вітю привела, звісно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від збентеження все розпливалося перед очима.
– Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, – повторювала вона, і губи в неї тремтіли.
Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.
Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.
І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.
У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала – Вітя чув – Марія Іванівна бабусі Світлані.
У лідери класу висунулися двоє – Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав – і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.
Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає ваги прізвище людини.
Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя… А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш…
У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна – ябеда.
– Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик.
Водночас з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш – плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська – базіка.
– Ой, ви знаєте… ви знаєте… а я… а мені… а мене…
А Володя Барабаш – видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.
А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.
Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він – Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:
– Ну йди, йди, Зайчику мій…
Того ж дня на першій же перерві Жабський, пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:
– Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!
А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:
– Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну…
І коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» – Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:
– Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.
Але було запізно. У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.
Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові… Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.
Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:
– Розкажи про те, як я був маленький…
Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.
Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.
– Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.
– Люблю, – кивав головою Вітя і пильно дивився на маму. – А… а як же… це ж було взимку… Мій же день народження в січні?
– Авжеж, – наче сама дивувалася мама. – Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці… Заячій. Я ж і кажу…
– А тато? Тато тоді що?.. – питав Вітя.
– А тато… – Мама на мить затиналася. – А тато тоді теж був. Аякже… Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз… Отак: ху-ху-ху!..
І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.
Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.
Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком.
І от на тобі…
Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.
Ну що, здавалося б, такого в тому імені – Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців із класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби в класі його й не було. З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. Тож чого з ним мати справу?
Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» – Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.
Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:
– Ну коли вже приїде той тато!
Бабуся Світлана здригнулась і стала як укопана серед вулиці.
– Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? – якось злякано спитала вона.
– Нічого… – знову зітхнув Вітя. – Просто… Чого він не їде?
– Ну, Зай… Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, він у важливому відрядженні… Виконує, ти ж знаєш… Мама казала… Скоро приїде… мабуть, після Нового року…
– І торік казали – після Нового року, і зараз…
– Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… – голос у бабусі Світлани тремтів.
Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…
– А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! – в голосі бабусі вже була паніка, переляк.
– Та ні! – махнув рукою Вітя. – Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто…
Ну що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.
І у Віті ж такий тато!
Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітиній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. Й очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.
А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі світяться, як дві зірочки.
Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен?
На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.
Чи тому, що він узагалі – взірець усіх чеснот, як вона вважала, взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства…
Незвичайна він людина.
І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців…
І в усіх тих татових захопливих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця – Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як він писав, «на виручку» у скрутні моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучив за Вітею, тому й писав такі листи.
Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився – тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.
Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся…
– Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, – повторювала вона, і губи в неї тремтіли.
Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.
Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.
І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.
У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала – Вітя чув – Марія Іванівна бабусі Світлані.
У лідери класу висунулися двоє – Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав – і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.
Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає ваги прізвище людини.
Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя… А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш…
У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна – ябеда.
– Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик.
Водночас з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш – плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська – базіка.
– Ой, ви знаєте… ви знаєте… а я… а мені… а мене…
А Володя Барабаш – видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.
А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.
Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він – Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:
– Ну йди, йди, Зайчику мій…
Того ж дня на першій же перерві Жабський, пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:
– Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!
А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:
– Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну…
І коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» – Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:
– Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.
Але було запізно. У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.
Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові… Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.
Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:
– Розкажи про те, як я був маленький…
Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.
Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.
– Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.
– Люблю, – кивав головою Вітя і пильно дивився на маму. – А… а як же… це ж було взимку… Мій же день народження в січні?
– Авжеж, – наче сама дивувалася мама. – Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці… Заячій. Я ж і кажу…
– А тато? Тато тоді що?.. – питав Вітя.
– А тато… – Мама на мить затиналася. – А тато тоді теж був. Аякже… Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз… Отак: ху-ху-ху!..
І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.
Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.
Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком.
І от на тобі…
Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.
Ну що, здавалося б, такого в тому імені – Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців із класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби в класі його й не було. З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. Тож чого з ним мати справу?
Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» – Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.
Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:
– Ну коли вже приїде той тато!
Бабуся Світлана здригнулась і стала як укопана серед вулиці.
– Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? – якось злякано спитала вона.
– Нічого… – знову зітхнув Вітя. – Просто… Чого він не їде?
– Ну, Зай… Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, він у важливому відрядженні… Виконує, ти ж знаєш… Мама казала… Скоро приїде… мабуть, після Нового року…
– І торік казали – після Нового року, і зараз…
– Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… – голос у бабусі Світлани тремтів.
Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…
– А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! – в голосі бабусі вже була паніка, переляк.
– Та ні! – махнув рукою Вітя. – Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто…
Ну що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.
І у Віті ж такий тато!
Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітиній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. Й очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.
А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі світяться, як дві зірочки.
Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен?
На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.
Чи тому, що він узагалі – взірець усіх чеснот, як вона вважала, взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства…
Незвичайна він людина.
І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців…
І в усіх тих татових захопливих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця – Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як він писав, «на виручку» у скрутні моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучив за Вітею, тому й писав такі листи.
Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився – тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.
Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся…
VII
На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче саме линуло в повітрі.
Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.
Вітя напівобернувся і звів на неї очі.
Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.
І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.
– Ви – Міс Таємниця? – несподівано для самого себе спитав Вітя.
Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.
І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.
На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю.
Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі. Велике вітражне вікно з намальованими на ньому страшними потворами було відчинене, і вони влетіли всередину замку.
У просторому напівтемному вогкому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови.
Вони плавно підлетіли майже до самого трону й приземлились на блискучий, немов дзеркало, паркет, на якому були викладені з дерева різні потвори, ще страшніші, ніж на вітражах.
Холодні хижі очі з трону глянули просто на Вітю, і він зіщулився від того погляду.
– Не бійся, – тихо прошепотіла йому на вухо Міс Таємниця. – Він тебе не бачить. Нас ніхто тут не бачить.
Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий з гачкуватим носом, і опецькуватий з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлик, і гострим лисичкуватим обличчям:
Жінка вклонилася до підлоги, аж стукнулася лобом, і почала противним скрипучим голосом:
– Ваша Злість! Дозвольте доповісти. Ваша слуга Баба Яга поводиться просто неприпустимо.
– Що таке? – проскреготало з трону.
– Розказую. Значить, так… – жінка випросталася. – Сьогодні вранці я, як завжди висока й струнка, виходжу надвір, щоб, як у нас заведено, висмикнути у курей пір'я, вдарити поліном льоху, прищипнути коту хвоста, ну ви ж знаєте. Іду. І раптом хтось підставляє мені ногу, і я – беркиць! – падаю. Кури весело сокочуть, кіт нявчить-заливається. Я озираюсь – ніде нікого. Ступаю кілька кроків, знову об щось перечіпляюсь і – знову падаю. Озираюся – ніде нікого. Ну! Ще кілька кроків і… Назад я повзла навкарачки. Уявляєте. Прем'єр-міністр! Княгиня! Графиня! Баронеса! Повзе навкарачки. Жах! Ну хто це міг бути? Хто в нас може таке виробляти? Тільки вона – нечиста сила! Приповзаю в кабінет. Натискаю на кнопку. Викликаю. Приходить. Накульгує. «Що, – питає, – таке?» – «Ах ти, – кажу, – сяка-така! Що ти, – кажу, – собі дозволяєш!» – «А що таке?» – кліпає вона невинно очима. «А таке, – кажу, – що ти, нечиста сила, ніжку прем'єр-міністру підставляєш!» – «Я-а-а?!» – вирячилася вона на мене і… Я, Ваша Злість, навіть повторити не можу, що вона мені наговорила, накричала. Наче я не прем'єр-міністр, княгиня, графиня, баронеса, а казна-що, перекупка на базарі. Та щоб у неї після цього останні зуби повипадали, нога кістяна переламалася! Щоб її…
– Цить! – громовито рявкнуло з трону, аж виляски пішли по залу.
Княгиня-графиня-баронеса так і вклякла.
– То не вона! – знову рявкнуло з трону. – Баба Яга при мені була весь ранок. Занозу з пальця виймала. Тільки вона від мене вийшла, як ти й подзвонила. Я чув.
– Не во-она-а… А хто ж? Ваша Злість!..
– Не знаю.
З паркету почулося зітхання.
Зітхали обоє – і той худий, із гачкуватим носом, і той опецькуватий, із квадратними щелепами.
Перший розтулив рота опецькуватий:
– Ваша Злість! Хотів вам сказати, що й мене сьогодні вранці щось невидиме по голові вклеїло.
– І мене! – проридав гачкуватий. – Ондо ґуля за вухом. Нечувано! Мене – князя Підлизу-Підлотського, графа Неробу-Брехальського, барона Маруду-Набридона – та по голові чимось важким! Аж іскри з очей посипалися.
– Не був би я військовий міністр, я б, мабуть, і впав, так заболіло, – гупнув себе в груди опецькуватий.
– Люди добрі… тобто недобрі! Та що ж це таке робиться! – верескнула княгиня-графиня-баронеса. – У центрі Зландії, у самому палаці Великого Злана, на керівників уряду замахи!
– Цить! – знову рявкнуло з трону.
Всі троє попригиналися. На кілька секунд запала тиша. Потім Злан Великий скреготнув зубами:
– Як свідчать казкарі, невидимки бувають двох різновидів: невидимки лихі, які намагаються уникнути кари і тому не хочуть, щоб їх бачили. І так звані добрі невидимки, які, бачите, дуже скромні й намагаються робити свої добрі справи непомітно… У добрих невидимок я не вірю. Отже, це невидимка злий. А коли так – нашого поля ягода. Ми з ним порозуміємося. Щось йому треба. То слід довідатись, що саме. Без нечистої сили тут не обійтись. А давайте їх сюди!..
Злан Великий натиснув на якусь кнопку на бильці трону, завила десь удалині сирена, потім задзвеніли шибки у вікнах, задвигтіли стіни, підлога, наче від землетрусу. Жахнуло знову полум'я, повалив дим, і з'явилися троє – теж двоє чоловіків і одна жінка. Жінка була руда, рум'яна, пишногруда, у спортивному костюмі, і тільки те, що вона припадала на одну ногу і спиралася, як на костур, на мітлу, свідчило, що то Баба Яга.
Кощій Безсмертний був у елегантному чорному костюмі, замість краватки – пишний бант, чорно-лискуче, як вороняче крило, волосся зачесане на проділ, на носі – пенсне. Він нагадував циркового фокусника, ілюзіоніста.
Змій Горинич був у брезентовій робі (чи то пожежник, чи то сталевар), у великих темних окулярах. У руках тримав паяльну лампу, з якої з джмелиним гудінням виривалося синє полум'я.
– Слухайте! – метнув на них грізний погляд Злан Великий. – Якийсь неві… Ой! – він раптом відсахнувся, наче від удару, і схопився рукою за щоку, потім знову сахнувся і схопився за другу. І застиг.
Баба Яга зареготала дзвінко й розкотисто. Змій Горинич, ховаючи сміх, підніс паяльну лампу аж до носа.
А Кощій Безсмертний лише тоненько хихикнув, прикриваючи рота долонею. Він був дуже вихований.
– Хто?! Що?! Де?! – заволав, отямившись, Злан. – Хапайте! Тримайте!
Баба Яга приставила козирком руку до очей і роззирнулася навколо.
– Нікого не бачу…
Кощій Безсмертний і Змій Горинич теж непевно знизали плечима.
– Тривога! Тривога! До зброї! – не своїм голосом закричав військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.
Княгиня-графиня-баронеса блискавично порачкувала туди ж.
Князь Підлиза-Підлотський здавлено, як у жахливому сні, закричав: «А-а-а-а…» – і, затуливши руками голову, стрибнув слідом за ними.
Злан Великий тільки охнув, натиснув на кнопку – і трон разом із ним шугонув униз.
Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чи ні.
І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся.
– Тут його вже нема. Нам треба летіти далі… – шепнула вона йому.
Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.
Вітя напівобернувся і звів на неї очі.
Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.
І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.
– Ви – Міс Таємниця? – несподівано для самого себе спитав Вітя.
Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.
І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.
На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю.
Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі. Велике вітражне вікно з намальованими на ньому страшними потворами було відчинене, і вони влетіли всередину замку.
У просторому напівтемному вогкому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови.
Вони плавно підлетіли майже до самого трону й приземлились на блискучий, немов дзеркало, паркет, на якому були викладені з дерева різні потвори, ще страшніші, ніж на вітражах.
Холодні хижі очі з трону глянули просто на Вітю, і він зіщулився від того погляду.
– Не бійся, – тихо прошепотіла йому на вухо Міс Таємниця. – Він тебе не бачить. Нас ніхто тут не бачить.
Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий з гачкуватим носом, і опецькуватий з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлик, і гострим лисичкуватим обличчям:
Жінка вклонилася до підлоги, аж стукнулася лобом, і почала противним скрипучим голосом:
– Ваша Злість! Дозвольте доповісти. Ваша слуга Баба Яга поводиться просто неприпустимо.
– Що таке? – проскреготало з трону.
– Розказую. Значить, так… – жінка випросталася. – Сьогодні вранці я, як завжди висока й струнка, виходжу надвір, щоб, як у нас заведено, висмикнути у курей пір'я, вдарити поліном льоху, прищипнути коту хвоста, ну ви ж знаєте. Іду. І раптом хтось підставляє мені ногу, і я – беркиць! – падаю. Кури весело сокочуть, кіт нявчить-заливається. Я озираюсь – ніде нікого. Ступаю кілька кроків, знову об щось перечіпляюсь і – знову падаю. Озираюся – ніде нікого. Ну! Ще кілька кроків і… Назад я повзла навкарачки. Уявляєте. Прем'єр-міністр! Княгиня! Графиня! Баронеса! Повзе навкарачки. Жах! Ну хто це міг бути? Хто в нас може таке виробляти? Тільки вона – нечиста сила! Приповзаю в кабінет. Натискаю на кнопку. Викликаю. Приходить. Накульгує. «Що, – питає, – таке?» – «Ах ти, – кажу, – сяка-така! Що ти, – кажу, – собі дозволяєш!» – «А що таке?» – кліпає вона невинно очима. «А таке, – кажу, – що ти, нечиста сила, ніжку прем'єр-міністру підставляєш!» – «Я-а-а?!» – вирячилася вона на мене і… Я, Ваша Злість, навіть повторити не можу, що вона мені наговорила, накричала. Наче я не прем'єр-міністр, княгиня, графиня, баронеса, а казна-що, перекупка на базарі. Та щоб у неї після цього останні зуби повипадали, нога кістяна переламалася! Щоб її…
– Цить! – громовито рявкнуло з трону, аж виляски пішли по залу.
Княгиня-графиня-баронеса так і вклякла.
– То не вона! – знову рявкнуло з трону. – Баба Яга при мені була весь ранок. Занозу з пальця виймала. Тільки вона від мене вийшла, як ти й подзвонила. Я чув.
– Не во-она-а… А хто ж? Ваша Злість!..
– Не знаю.
З паркету почулося зітхання.
Зітхали обоє – і той худий, із гачкуватим носом, і той опецькуватий, із квадратними щелепами.
Перший розтулив рота опецькуватий:
– Ваша Злість! Хотів вам сказати, що й мене сьогодні вранці щось невидиме по голові вклеїло.
– І мене! – проридав гачкуватий. – Ондо ґуля за вухом. Нечувано! Мене – князя Підлизу-Підлотського, графа Неробу-Брехальського, барона Маруду-Набридона – та по голові чимось важким! Аж іскри з очей посипалися.
– Не був би я військовий міністр, я б, мабуть, і впав, так заболіло, – гупнув себе в груди опецькуватий.
– Люди добрі… тобто недобрі! Та що ж це таке робиться! – верескнула княгиня-графиня-баронеса. – У центрі Зландії, у самому палаці Великого Злана, на керівників уряду замахи!
– Цить! – знову рявкнуло з трону.
Всі троє попригиналися. На кілька секунд запала тиша. Потім Злан Великий скреготнув зубами:
– Як свідчать казкарі, невидимки бувають двох різновидів: невидимки лихі, які намагаються уникнути кари і тому не хочуть, щоб їх бачили. І так звані добрі невидимки, які, бачите, дуже скромні й намагаються робити свої добрі справи непомітно… У добрих невидимок я не вірю. Отже, це невидимка злий. А коли так – нашого поля ягода. Ми з ним порозуміємося. Щось йому треба. То слід довідатись, що саме. Без нечистої сили тут не обійтись. А давайте їх сюди!..
Злан Великий натиснув на якусь кнопку на бильці трону, завила десь удалині сирена, потім задзвеніли шибки у вікнах, задвигтіли стіни, підлога, наче від землетрусу. Жахнуло знову полум'я, повалив дим, і з'явилися троє – теж двоє чоловіків і одна жінка. Жінка була руда, рум'яна, пишногруда, у спортивному костюмі, і тільки те, що вона припадала на одну ногу і спиралася, як на костур, на мітлу, свідчило, що то Баба Яга.
Кощій Безсмертний був у елегантному чорному костюмі, замість краватки – пишний бант, чорно-лискуче, як вороняче крило, волосся зачесане на проділ, на носі – пенсне. Він нагадував циркового фокусника, ілюзіоніста.
Змій Горинич був у брезентовій робі (чи то пожежник, чи то сталевар), у великих темних окулярах. У руках тримав паяльну лампу, з якої з джмелиним гудінням виривалося синє полум'я.
– Слухайте! – метнув на них грізний погляд Злан Великий. – Якийсь неві… Ой! – він раптом відсахнувся, наче від удару, і схопився рукою за щоку, потім знову сахнувся і схопився за другу. І застиг.
Баба Яга зареготала дзвінко й розкотисто. Змій Горинич, ховаючи сміх, підніс паяльну лампу аж до носа.
А Кощій Безсмертний лише тоненько хихикнув, прикриваючи рота долонею. Він був дуже вихований.
– Хто?! Що?! Де?! – заволав, отямившись, Злан. – Хапайте! Тримайте!
Баба Яга приставила козирком руку до очей і роззирнулася навколо.
– Нікого не бачу…
Кощій Безсмертний і Змій Горинич теж непевно знизали плечима.
– Тривога! Тривога! До зброї! – не своїм голосом закричав військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.
Княгиня-графиня-баронеса блискавично порачкувала туди ж.
Князь Підлиза-Підлотський здавлено, як у жахливому сні, закричав: «А-а-а-а…» – і, затуливши руками голову, стрибнув слідом за ними.
Злан Великий тільки охнув, натиснув на кнопку – і трон разом із ним шугонув униз.
Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чи ні.
І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся.
– Тут його вже нема. Нам треба летіти далі… – шепнула вона йому.
VIII
Клава Журилко мешкала в третій квартирі. Вона була худенька, майже така, як Вітя, бліда, з синіми колами під очима. Ходила вона все літо в одному сірому платтячку і стоптаних сандаліях. Вона дуже любила тварин: котиків, цуциків, пташок. І якось влаштувала в них у під'їзді під сходами кицьчині іменини. Іменинниця – худюща бездомна руда кицька – сиділа у Клави на руках і щасливо муркотіла, приймаючи подарунки: шматочки ковбаси, хліба з маслом, смаженої риби, сиру, м'яса… Катя з п'ятої квартири принесла навіть чималий кусень Київського торта.
Вітя дуже шкодував тоді, що прийшов запізно, коли іменинниця вже встигла наїстися і на його апетитну курячу ніжку навіть не глянула. Клава помітила Вітину прикрість і поспішливо сказала:
– Нічого-нічого! Буде на завтра. Як знахідка. Ти що! Такий подарунок. Велике спасибі. Красненько дякуємо, – вона вклонилася сама, водночас пригинаючи рукою й голову кицьки. Вона всім так дякувала.
За здоров'я іменинниці гості пили лимонад і пепсі-колу. Закусували цукерками, тістечками і домашніми пиріжками. Всі принесли з дому хто що міг. Всі, крім Клави… Але вона й не їла нічого.
І коли Катя з п'ятої квартири почала була:
– Ну, а ти… ти… Чого ти нічого не береш?
Вона густо почервоніла:
– Ні! Ні! Ми вже так наїлися! – і, схиливши голову, притулилася щокою до кицьки.
Вона тільки пригублювала чашечку з лимонадом.
А потім був концерт самодіяльності й танці. Декламували віршики, співали пісеньки – головним чином, звісно, про котів, та хто не знав про котів, то про їхніх найближчих родичів: тигрів, левів, леопардів, – у крайньому разі, про зайців або ведмедів. Танцювали під портативний магнітофончик Дмитрика. Весело було як ніколи.
На всіх поверхах стояли, звісившись через перила, дорослі – мами, бабусі, дідусі й просто сусіди – дивилися на торжество, і сміялися, і аплодували.
Цілий тиждень потім тільки й розмов було в будинку, що про кицьчині іменини.
А за кілька днів Вітя гуляв у дворі. Спершу з бабусею Світланою. А коли бабуся пішла в гастроном, Вітя гуляв сам. Це було останнє літо перед школою, і бабуся Світлана почала готувати його до самостійного життя, напучувала, що людей не треба боятися, слід контактувати з ними, не соромитися розмовляти з чужими людьми, питати, що треба, відповідати, коли питають тебе. З цією метою вона іноді й залишала Вітю на якихось півгодинки у дворі самого.
Вітя гуляв-гуляв і раптом знайшов на землі під балконом зелену пластмасову прищепку для білизни. Мабуть, упала з чийогось балкона.
Вітя звів догори очі. На жодному балконі не було нікого.
Можна було, певна річ, залишити прищепку на землі – хай шукає той, хто загубив. Але то було не по-людському. Вони з бабусею Світланою завжди засуджували такі настрої.
«Ну що ж, піду контактувати з людьми. Спробую», – вирішив Вітя, відчуваючи у грудях неприємний холодок.
Він підняв прищепку з землі і рушив у під'їзд.
У двері першого поверху Вітя не дзвонив – на першому поверсі балконів не було. Він піднявся на другий поверх і, завмираючи, натиснув на ґудзик дзвоника. Двері, не питаючи, відчинила Анастасія Пилипівна. Горло в неї було перев'язане – вона хворіла.
– О! – усміхнулася вона. – Добрий день. Заходь.
– Ні. Я… Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона? – Вітя підніс догори прищепку.
– А-а… Ні. В мене такої немає. Спасибі, спасибі тобі. Гарний хлопчик.
– Вибачте, – вже бадьоріше пролепетав Вітя.
– Нема за що. Туди можеш не дзвонити. Дядя Вася на роботі. І туди теж. На нашій площадці тільки я вдома.
Підбадьорений таким вдалим контактом, Вітя піднявся на третій поверх і вже сміливо подзвонив у п'яту квартиру. Двері відчинила Катина тьотя Ніна Олександрівна.
– Здрастуйте. Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона?
Ніна Олександрівна, висока, поважна, у довгому, до п'ят, цвітастому халаті, зняла з носа пенсне, глянула й сказала низьким голосом:
– Ні, дорогенький, не наша… На жаль.
Вітя дуже шкодував тоді, що прийшов запізно, коли іменинниця вже встигла наїстися і на його апетитну курячу ніжку навіть не глянула. Клава помітила Вітину прикрість і поспішливо сказала:
– Нічого-нічого! Буде на завтра. Як знахідка. Ти що! Такий подарунок. Велике спасибі. Красненько дякуємо, – вона вклонилася сама, водночас пригинаючи рукою й голову кицьки. Вона всім так дякувала.
За здоров'я іменинниці гості пили лимонад і пепсі-колу. Закусували цукерками, тістечками і домашніми пиріжками. Всі принесли з дому хто що міг. Всі, крім Клави… Але вона й не їла нічого.
І коли Катя з п'ятої квартири почала була:
– Ну, а ти… ти… Чого ти нічого не береш?
Вона густо почервоніла:
– Ні! Ні! Ми вже так наїлися! – і, схиливши голову, притулилася щокою до кицьки.
Вона тільки пригублювала чашечку з лимонадом.
А потім був концерт самодіяльності й танці. Декламували віршики, співали пісеньки – головним чином, звісно, про котів, та хто не знав про котів, то про їхніх найближчих родичів: тигрів, левів, леопардів, – у крайньому разі, про зайців або ведмедів. Танцювали під портативний магнітофончик Дмитрика. Весело було як ніколи.
На всіх поверхах стояли, звісившись через перила, дорослі – мами, бабусі, дідусі й просто сусіди – дивилися на торжество, і сміялися, і аплодували.
Цілий тиждень потім тільки й розмов було в будинку, що про кицьчині іменини.
А за кілька днів Вітя гуляв у дворі. Спершу з бабусею Світланою. А коли бабуся пішла в гастроном, Вітя гуляв сам. Це було останнє літо перед школою, і бабуся Світлана почала готувати його до самостійного життя, напучувала, що людей не треба боятися, слід контактувати з ними, не соромитися розмовляти з чужими людьми, питати, що треба, відповідати, коли питають тебе. З цією метою вона іноді й залишала Вітю на якихось півгодинки у дворі самого.
Вітя гуляв-гуляв і раптом знайшов на землі під балконом зелену пластмасову прищепку для білизни. Мабуть, упала з чийогось балкона.
Вітя звів догори очі. На жодному балконі не було нікого.
Можна було, певна річ, залишити прищепку на землі – хай шукає той, хто загубив. Але то було не по-людському. Вони з бабусею Світланою завжди засуджували такі настрої.
«Ну що ж, піду контактувати з людьми. Спробую», – вирішив Вітя, відчуваючи у грудях неприємний холодок.
Він підняв прищепку з землі і рушив у під'їзд.
У двері першого поверху Вітя не дзвонив – на першому поверсі балконів не було. Він піднявся на другий поверх і, завмираючи, натиснув на ґудзик дзвоника. Двері, не питаючи, відчинила Анастасія Пилипівна. Горло в неї було перев'язане – вона хворіла.
– О! – усміхнулася вона. – Добрий день. Заходь.
– Ні. Я… Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона? – Вітя підніс догори прищепку.
– А-а… Ні. В мене такої немає. Спасибі, спасибі тобі. Гарний хлопчик.
– Вибачте, – вже бадьоріше пролепетав Вітя.
– Нема за що. Туди можеш не дзвонити. Дядя Вася на роботі. І туди теж. На нашій площадці тільки я вдома.
Підбадьорений таким вдалим контактом, Вітя піднявся на третій поверх і вже сміливо подзвонив у п'яту квартиру. Двері відчинила Катина тьотя Ніна Олександрівна.
– Здрастуйте. Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона?
Ніна Олександрівна, висока, поважна, у довгому, до п'ят, цвітастому халаті, зняла з носа пенсне, глянула й сказала низьким голосом:
– Ні, дорогенький, не наша… На жаль.