Всеволод Зиновьевич Нестайко. Чарівний талісман (збірник)

   – Ой! – раптом із робленим переляком вигукнув Георгій Вадимович. – По-моєму, хмарки збираються, зараз дощ буде! Ану мерщій до телевізора. Зараз покажуть щось цікавеньке.
   І він, сміючись, схопив дівчинку за плечі й потягнув у кімнату. Хоча на небі не було жодної хмарки. І по телевізору зараз не було абсолютно нічого цікавого.
   У той день Вітя більше її не бачив.
   Наступного ранку він прокинувся з почуттям радості.
   З таким почуттям Вітя прокидався зазвичай у свій день народження. Бо знав, що біля ліжка його чекатимуть подарунки. Багато подарунків. І від мами, і від бабусі, і від тата. Тато завжди присилав Віті з Африки на день народження подарунки. Мабуть, він присилав їх заздалегідь, але бабуся Світлана ті подарунки десь ховала й виставляла тільки у день народження. То були іграшки, екзотичні фрукти – банани, ананаси, апельсини з Марокко – або щось із одягу.
   Але день народження у Віті взимку, а зараз було літо.
   Вітя одразу все згадав і кинувся на балкон.
   На нижньому балконі її не було. Але з відчинених дверей, із кімнати чувся її голос.
   У Віті радісно залоскотало під горлом.
   Бабуся Світлана була трохи здивована, чого це Вітя з самого ранку товчеться на балконі.
   Але вона була мудра жінка. Вона вміла нічого не питати й нічого не казати тоді, коли нічого питати й нічого казати не треба.
   Так почалося те, що цілий місяць наповнювало Вітине серце радістю. Радістю й чеканням, яке теж було радістю. Вітя ніколи не думав, що чекати, поки з'явиться на нижньому балконі голубе платтячко у синій горошок, знайоме кругленьке личко з гривкою, з виткими кучерями на скронях, з маленькими бірюзовими сережками у вушках, – така радість.
   Він уже знав, що дівчинку звуть Кіра, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь із ним не жила, а тепер живе. Чому це так, він утямити сам не міг. А говорити про це з бабусею Світланою не наважувався.
   Кіра чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла – хтозна.
   Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: «Піди погуляй», «Вийди у двір». Але вона завжди вперто відповідала: «Не хочу».
   З дому вона виходила тільки у справах: в крамницю, на пошту абощо.
   Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.
   Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.
   Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя.
   У мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині й ремонтує електрику, а Кіра тримає його знизу обома руками за ногу…
   У дійсності він із нею не був знайомий.
   Хоча одного разу він привітався з нею.
   Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею зі свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.
   Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік із-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.
   І от одного дня він пішов по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.
   Вітя купив хліба і вже піднімався сходами. Аж раптом на третьому поверсі хряснули двері, вибігла Кіра й пострибала вниз, перескакуючи через два східчики.
   Вони зустрілися на прольоті між другим і третім поверхами.
   Вітя розгублено став, притулившись до стіни. Кіра теж спинилася, тримаючись за поручні.
   Якусь мить вони стояли, дивлячись у вічі одне одному.
 

 
   Потім Вітя набрав повітря й тихо пролепетав:
   – 3… здрастуйте…
   Вона наче перелякалась, теж набрала повітря і так само тихо мовила:
   – Здрастуйте.
   Потім густо-густо почервоніла, приснула і подріботіла, не озираючись, униз.
   А він озирнувся, теж приснув і, перестрибуючи через дві сходинки, погнав нагору. Серце у нього тріпотіло в грудях, як пташка:
   «Ну от! От і все! От і познайомилися! Як просто й гарно вийшло…»
   Дома він поклав хліб у кухні й побіг на балкон. Хоча її, звичайно, на нижньому балконі бути не могло – вона ж тільки-но пішла з дому.
   На нижньому балконі, спершись ліктями на поручні, стояли з сигаретами в руках Георгій Вадимович і Олександра Іванівна.
   – Георгій, ти мені пробач, але, по-моєму, ми чинимо дурницю, – пихкаючи димом, казала Олександра Іванівна.
   – Яку, Шурочко? – запобігливо спитав Георгій Вадимович.
   – Не вдавай, що ти нічого не розумієш. Противно! – Олександра Іванівна роздратовано смикнула щокою.
   – Я справді не розумію, про що ти? – знизав він плечима.
   – Ти що, не бачиш, як вона звикла до тебе за цей місяць…
   – Ну й що? Це ж моя донька!
   – А ти подумав, як їй буде потім!.. Ти про неї подумав? По-моєму, це безжалісно… А втім, ти завжди був егоїстом…
   – Але, Шурочко…
   – Що – «Шурочко»?..
   – Мені здається, ти перебільшуєш.
   – Нічого я не перебільшую… Твоя колишня дуже розумна… Сама поїхала на місяць у санаторій, а…
   – Але ж вона хвора. Поїхала лікуватися.
   – її ти жалієш. А мене…
   – Шурочко!
   – А може, вона це навмисно… Хоче через дитину вплинути на тебе…
   – Та ти що?! Як ти можеш… Ти ж знаєш… Я ж… Шурочко!
   – Коротше – це було вперше і востаннє. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб…
   – Ну, добре-добре… Може, ти й права… Не будемо… Завтра вже повертається Наталка… Я одвезу Кіру… А там побачимо… Ну, не сердься, Шурочко, не сердься… Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.
   Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі та цмокнув у щоку.
   – Облиш. Люди дивляться… – Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик із квітами й пішла в кімнату. Георгій Вадимович за нею.
   Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.
   Більше Вітя не бачив Кіри.
   Весь наступний день він пробув на балконі, але вона так і не вийшла, не з'явилася.

XIII

   Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.
   Хоча Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.
   Насправді Злан був не такий уже й великий, по-справжньому великі в нього були тільки совині очі. А сам він був маленький, навіть хирлявий. І коли сидів на троні, то підкладав аж чотири подушечки.
   Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала «Тьху!», від того «Тьху!» вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені.
   За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.
   На відміну від Злана, очі у Злари були маленькі, як дірочки у ґудзику.
   Зланик не боявся нікого – ні тата, ні мами.
   Коли йому було років чотири, він тупотів ногами й істерично верещав:
   – Тату, не чіпай мене-е-е! Мамо, іди ге-е-е-еть!
   І нічого не можна було з ним вдіяти. Було тільки видано наказ по Зландії, щоб усі зланці затикали вуха ватою.
   Все це щойно розказала Віті Міс Таємниця, поки вони йшли довгими темними коридорами до спальні Зланика.
   Двері спальні були відчинені навстіж. На порозі валялася поламана магнітофонна касета, біля неї жмуток переплутаної магнітофонної стрічки. Та й по всій підлозі величезної спальні були розкидані магнітофонні касети, ілюстровані журнали та інший мотлох. Усі стіни обліплені кольоровими портретами естрадних співаків та якихось тьоть у купальниках.
   На величезній, як естрада, тахті спав у навушниках Зланик. Він був стрижений, кирпатий, із синіми прищами на обличчі. Чимось схожий на отих хлопців із «кодла».
   Міс Таємниця, як завжди, одразу зникла.
   Обережно переступаючи через касети, Вітя наблизився до тахти. Він пам'ятав, що для Зланика він невидимий, і коли той навіть прокинеться, то все одно його не побачить, тому йшов сміливо, не боячись.
   Ключ під подушкою, отже… Вітя обережно сунув руку під подушку, не зводячи очей зі Зланика.
   Раптом вії Зланика здригнулися, одне око розплющилося…
   Хлопець інстинктивно смикнув руку назад, але Зланик блискавично розвернувся й обома руками схопив Вітю за руку. Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав:
   – Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!
   Кілька секунд у палаці ще панувала тиша, але Зланик і далі лементував. Почувся тупіт багатьох ніг, і до спальні один по одному вбігли військовий міністр Руками-Махальський, княгиня-графиня-баронеса, князь Підлиза-Підлотський, королева Злара… Останнім в оточенні кількох озброєних зланців прибув король Злан Великий. Він спинився біля дверей і, обережно зазираючи одним оком у кімнату, спитав:
   – Що таке?..
   Всі вже оточили здаля тахту й очікувально дивилися на репетуючого Зланика.
   Вітя виривався щосили, але Зланик тримав його руку, як у лещатах. Він був і старший, і дужчий за Вітю.
   – Та чого ж ви стоїте?! Він же вирветься! Хапайте! Хапайте! Ну!
   Всі перезиралися, але з місця не рухались. Нарешті князь Підлиза-Підлотський підштовхнув ліктем військового міністра:
   – Графе, починайте! Це по вашій лінії…
   – Так! Так! Так! – підхопила княгиня-графиня-баронеса.
   Руками-Махальський пробурмотів невдоволено: «Які розумні! Усе небезпечне не по їхній лінії». Потім простягнув уперед праву долоню й, одвернувши назад голову, боком почав наближатися до тахти.
   Тремтячою рукою мацнув Вітю, відсмикнув долоню, знову мацнув і скрикнув:
   – О! Правда! Щось є!.. Здорове, як… як віл!
   – Та хапайте ж! – знову верескнув Зланик.
   І спершу таки військовий міністр, а потім уже й інші кинулися, нарешті навпомацки схопили Вітю й загаласували:
   – Справді!
   – Невидимка!
   – Ти диви!
   – Чудеса!
   – А прудке! Виривається як!
   – Не інакше – підступи добрянців!
   – Дивина!..
   Підійшов і король. Мацнув, щипнув боляче, скреготнув зубами:
   – У підземелля! За семеро дверей! За сім замків! Тільки спершу в мішок, щоб не вислизнув!
   Негайно принесли здоровенний кусючий мішок. Спільними зусиллями засунули туди Вітю, зав'язали і зі штовханами кудись понесли.
   Грюкнуло семеро дверей, скреготнули, замикаючись, сім замків, і все стихло.
   Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві.
   Відчай охопив його.
   «Що ж тепер буде? Як же тепер? Вона – там. А я – тут. І навіть поворухнутися не можу. Визволитель!.. Тату! Таточку!.. Рідний! Допоможи мені! Я тебе прошу! Ну, де ти?.. Ти так мені потрібен! Тату, таточку!..»

XIV

   Один час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував із Дмитриком. Дмитрик і його батьки жили у флігелі, тобто у будинку під тим самим номером, але який не виходив фасадом на вулицю, а стояв у глибині двору.
   Дмитрик був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик із рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий.
   З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав «на здоров'я» і взагалі робив усе, що роблять виховані люди. Це дуже подобалося дорослим, особливо бабусям. І бабусі Світлані, звісно, теж.
   Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була шуба.
   Дмитрик маму називав «мамонт», а тата «татонт». І вони не ображались, а тільки посміювалися.
   Це Віті подобалось.
   Сергій Порфирович працював заступником директора якогось великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна – головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей.
   Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні ліки.
   Бабуся Світлана говорила про це зі щирою вдячністю.
   У Сергія Порфировича була машина. Світла, майже білого кольору. Взимку вона стояла в гаражі, десь на Чорній горі. Взимку батько на машині не їздив.
   А влітку вона стояла у дворі під старезною могутньою розложистою тополею, половина гілок якої всохли, але яку мешканці не давали спилювати. Хоча щовесни від тополиного пуху два тижні не було, як то кажуть, спасу. Люди звикають до дерев, як до чогось живого, рідного.
   Від машини хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомобіля. Це був запах мандрівки – швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях…
   Віті так подобалось їхати на машині!
   І перша у Вітиному житті поїздка на машині – то була поїздка на автівці Сергія Порфировича. Хоча ні, до того він двічі їздив на машині, коли йому було три з половиною роки. Перший раз – на «швидкій допомозі», яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий – на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги! Він тоді нічого не відчував і не розумів.
   І от того останнього літа перед школою, коли він видужав після чергової хвороби (під час якої йому знову діставала ліки Дмитрикова мама), бабуся Світлана якось повернулася з крамниці незвично збуджена й розпашіла.
   – Вітю! Вітю!.. – просто з порога загукала вона. – Збирайся, Зайчику! Поїдемо у ліс. На машині! Нас Дмитриків тато запрошує, Сергій Порфирович!..
   Вітя аж рота розтулив од подиву й радості.
   І вони заметушилися, збираючись.
   Всю дорогу від захоплення Вітя не міг сказати ні слова. Він сидів біля вікна, підставивши лице пружному вітрові, і ковтав його, і захлинався, і знову ковтав… І тільки подумки просив когось, щоб це не закінчувалося: «Ну трошки… Ну ще трошки… Будь ласка!..»
   Вони їхали досить довго. Понад годину. І приїхали у густий ліс, на берег озера. Крім них, тут не було нікого.
   Поки жінки розстеляли на траві рядно і нарізали, відкривали, розставляли на ньому привезене у двох великих сумках, Сергій Порфирович дістав із багажника справжній шкіряний м'яч і затіяв із хлопцями на галявині гру в футбол.
   Це було так весело й цікаво, що у Віті аж голова йшла обертом.
   Бабуся Світлана не витримала й собі встряла у гру, а за нею й Надія Максимівна. І зчинилося на галявині таке, якого цей ліс, мабуть, зроду не бачив.
   А потім вони сіли снідати.
   І так смачно було їсти на траві!
   Вітя часто бував із бабусею Світланою у Ботанічному саду. Він змалку любив дерева, траву, квіти. Але в справжньому лісі він був уперше. І вперше ходив босоніж по землі. Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві й нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі.
   Той день був найкоротший за всі дні Вітиного життя. А за тиждень, наступної неділі, вони знову поїхали на природу.
   На цей раз була нова радість. Разом із ними в машині їхав велосипед. І не якийсь там триколісний чи двоколісний, малюківський, із маленькими колесами на товстих шинах, що ото з боків двома коліщатами підпираються, а справжній, з великими колесами й тонкими шинами, найсучасніший, складаний.
   – Вчитиму вас сьогодні, – казав Сергій Порфирович, умощуючи велосипед у багажник. – Ви вже хлопці дорослі, час уже вам… У цирку навіть ведмеді на двоколісних їздять, а ви все на трьох та на трьох…
   Дмитрик усміхався і поблажливо позирав на Вітю.
   Дмитрик був усього тільки на три з половиною місяці старший за Вітю, але перейшов уже в другий клас. А Вітя лише восени мав піти у перший. У Віті день народження був сьомого січня, а в Дмитрика двадцятого вересня. І хоча Дмитрик ставився до Віті начебто приязно, але Вітя відчував, що то приязнь удавана, Дмитрик вважає його «малявкою»
   І нудиться в його товаристві.
   Але Дмитрик дуже вміло приховував це, особливо при дорослих, був увічливий, навіть запобігливий. От що значить вихованість!..
   Цього разу вони поїхали в інший ліс, у світлий прозорий березовий гай, на велику зелену галявину, яку перетинала стежка. Стежка була рівненька, без вибоїн, наче асфальт. А обабіч – висока м'яка трава.
   – Саме те, що треба, – сказав, виходячи з машини, Сергій Порфирович. – Не так боляче буде падати.
   Він дістав велосипед, в одну хвилину склав його, поставив на стежку і сказав Дмитрикові:
   – Ну що, синку… – зробив паузу і продовжив: – Надамо право першого падіння нашому другу Віті?
   – Ага, – усміхнувся Дмитрик. – Він наш гість. Хай він перший.
   – Сідай! – кивнув Сергій Порфирович Віті й підморгнув. Вітя почервонів і, чіпляючись ногами за раму, поліз на незвично високе сідло, за яке Сергій Порфирович підтримував велосипед могутньою рукою.
   – Тримай міцно кермо, дивись на дорогу і крути педалі, – казав десь згори Сергій Порфирович, штовхаючи велосипед.
   Раз у раз втрачаючи з-під ніг педалі, Вітя покотив стежкою.
   Поки Сергій Порфирович тримав рукою сідло, Вітя, хоч і хитався з боку в бік, але їхав.
   Та тільки-но Сергій Порфирович на мить опустив руку, як Вітя одразу ж завалився праворуч і бебехнувся в траву.
   – О! Почин є! – весело вигукнув Дмитрик.
   – Тепер сідай ти, «окало»! – звелів Сергій Порфирович сину.
   Дмитрик упав так само швидко, як і Вітя.
   Потім іще раз упав Вітя. А тоді Сергій Порфирович усерйоз зайнявся Дмитриком. Авжеж, йому хотілося, щоб його син перший навчився їздити, він же синові купив велосипед і заради сина затіяв оцю поїздку на природу.
   – Давай-давай-давай! Отак!.. Крути. Кермо тримай… Міцніше… О! Ех! підводься. Сідай. Давай-давай-давай!.. Кермо… Ноги… Ногами працюй, ногами… О! Е-ех! Уставай… Сідай… Кермо, розумієш, треба повертати у той бік, куди тебе тягне впасти, тоді втримаєшся. Ну, давай. Давай-давай… Кермо… Кермо… Що ж ти кермо не в той бік повертаєш! Я ж тобі пояснював. Підводься! Сідай… Будь уважним і не панікуй. Головне – треба відчути рівновагу. Відчути, розумієш?.. За тебе цього ніхто зробити не зможе. Давай… Давай… Давай-но… Ех! Ну, вставай. Відпочинь трохи. Сідай, Вітю, ти. Давай!.. Сміливіше! Крути… Кермо тримай міцно… Давай! Давай!
   І раптом Віті на якусь мить здалося, ніби не Дмитриків «татонт», а його рідний, Вітін татусь тримає дужою рукою за сідло велосипед, і біжить позаду й важко дихає, і щось каже підбадьорливе, гарне…
   Вітя щосили натиснув на педалі, відчув руками слухняне кермо і… поїхав. Важкого дихання позаду вже не було, була одна тільки стежка попереду, яка весело накручувалася на колеса, була трава, було невидне, але відчутне далеко вгорі небо, були берези, що, рябіючи, мелькали перед очима, і шалене почуття радості. «Го-го-го-го-го!»
   – Молодець! Молодець! їдеш! – чувся позаду голос Сергія Порфировича.
   Під кінець Вітя, певна річ, упав. Він іще не вмів зупинятись і злазити з велосипеда. Але ж він їхав. їхав! Сам!
   – От бачиш, як просто. От Вітя вже й навчився. Молодець! Ну, давай, синку, давай, – лагідно і якось навіть прохально сказав Сергій Порфирович. Тепер йому ще більше хотілося, щоб його Дмитрик якнайшвидше навчився.
   Вітя перехопив погляд Дмитрика. І в тому погляді були і розгубленість, і заздрість, і страх.
   І Віті так захотілося, щоб Дмитрик зараз теж поїхав.
   Але Дмитрик одразу ж упав. І потім знову впав. І знову… і знову… і знову…
   Він закусював нижню губу, руки в нього тремтіли, на щоці багряніла подряпина, на спітнілому лобі брудніла смуга, в очах був відчай.
   – Ну, давай… Ну!.. Ех! Ну, ще раз… Ну… ну… ех!..
   Нарешті Сергій Порфирович махнув рукою і, намагаючись приховати досаду, сказав:
   – Ну, досить. Нічого, синку, нічого… Ти сьогодні просто не в формі. Це буває. Навіть у спортсменів. Та що там, у чемпіонів навіть. Іншим разом…
   Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді! Коли він зустрівся поглядом із Дмитриком, очі у Дмитрика були білі…
   На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.

XV

   Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…
   І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.
   І от мішок уже розв'язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…
   – Тату! – кричить Вітя.
   Але в сірому присмерку підземелля бачить – поряд нема нікого.
   Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.
   Крім Віті, у підземеллі – ні душі.
   І раптом Вітя усвідомлює: тато – невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?
   Але чому ж він мовчить?
 

 
   Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце…
   – Тату! Таточку! – благально шепоче Вітя. – Ну, скажи мені що-небудь! На вушко… Я так хочу почути твій голос.
   Але у відповідь – тиша.
   – Ну що ж… – зітхає Вітя. – Значить, так треба.
   Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.
   Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й випускають його ще в один коридор…
   Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим камінням-кругляком, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.
   Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. Зусібіч – високі стрімкі стіни.
   Вітя розгублено озирається.
   І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї.
   – Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки… Я вас прошу – зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!
   Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.
   – Ну, будь ласка!.. – благально складає долоні Вітя.
   – Почекай. Так треба… – ледь чутно говорить Міс Таємниця.
   – Ну чому? Чому?
   – Так треба…
   Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».
   А може… Може, тато виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.
   Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:
   – А як же все-таки буде… з визволенням? Я просто не знаю, що тепер діяти. Льодоруб у мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш…
   Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються ясні вогники.
   – Нового льодоруба і ключа від в'язниці може зробити тільки дядя Вася з Добряндії… Будемо звертатися до нього?..
   – Будемо, – кивнув Вітя.
   І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.
   А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки зі скла й бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.
   Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що шурхотіли по асфальту, ні в будинках, ні у скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.
   – Ой, а де ж люди? – здивовано спитав Вітя.
   Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків у якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору.
   Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився просто себе.
   – Ти зараз станеш видимим, – тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, – бо інакше не зможеш домовитися з ним…
   І Міс Таємниця зникла.
   Вітя підійшов ближче до дяді Васі.
   – А-а, Вітьок! Здоров, – не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.
   – Здрастуйте… Що це з вами? – стурбовано спитав Вітя.
   – А що? Щасливе життя… – гірко усміхнувся дядя Вася. – Ніякої турботи, ніякої роботи. їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись… Все робиться само.
   – Вас – що? Пригноблюють, не годують?
   – Та ні… Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але… – дядя Вася зітхнув. – Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен… Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, нічого не хоче. Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично… То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсоковитіший дармовий біфштекс, – дядя Вася похитав головою. – Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є. Оту дурну сучасну музику день і ніч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтересом. Боюсь, щоб… Ех, той АДЧС – найбільший ворог людства, я тобі скажу… Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття – гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жити на світі, – дядя Вася безпорадно розвів руками.
   Вітя опустив очі.
   Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.
   А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи – чи не найбільше зло у світі.
   Вітя стрепенувся:
   – Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.
   – Що?! – стрепенувся й дядя Вася. – Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?.. – дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко роззирнувся навсібіч і приклав палець до вуст. – Тс!.. Тихо! Щоб не почув отой прибулець, – він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо: – Це ж здорово! Розумієш… Це ж… Слухай, а давай і Альховку гукнемо… Га?.. Давай…
   – Авжеж, авжеж, – закивав Вітя.
   – І тітоньку Гортензію… Хай держака для льодоруба теше..
   – Ага, ага, – знову закивав Вітя.
   – І бабусю Добряну. Вона хоч і старенька, але вогонь роздмухувати може. Це ж кувати треба. Кувати! Розумієш. Це ж така цікава робота. Це ж… Ех!
   Альховку вони знайшли в оранжереї. Він сидів під пальмою з навушниками від магнітофона. Очі в нього були застиглі й безтямні.
   Дядя Вася зірвав із нього навушники, схопив за плечі, потрусив добряче і пояснив, у чім річ. В очах Альховки засвітилося.
   Тітоньку Гортензію й бабусю Добряну теж умовляти довго не довелося.
   І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, що тулився між височенних кам'яних будинків.
   Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь.
   Та не встигли вони стати до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник.
   – Це що таке? Хто дозволив? Що це робиться? – верескливо закричав він.
   Але дядя Вася рішуче виступив наперед:
   – Ану, одійдіть, громадянине чарівник! Не заважайте. Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!
   – Що?! – чарівник так і присів. – Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!
   І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт – усе зникло. І сам чарівник теж зник.
   На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.

XVI

   Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь.
   Боря Жабський раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків із батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток…
   Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось зі старших – брата-старшокласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії.
   Колись це називалося конферансьє, тепер – ведучий програми, майстер розмовного жанру. Він весь час роз'їжджав із концертними бригадами по санаторіях та будинках відпочинку. Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю.
   Бабуся Борі Жабського ніколи не верещала, не підвищувала голосу, але коли вона дивилася на тебе своїми світло-сірими очима з чорними, колючими, як два гвіздки, зіницями, тобі ставало моторошно, у тебе обривалося щось усередині і ти одразу почувався у чомусь винним. Вітя ніколи не бачив, щоб вона всміхалася. Боря Жабський якось сказав Віті:
   – Мені б таку бабусю, як у тебе, – у мене щодня був би Новий рік.
   День доброго ставлення до бабусь Боря Жабський оголосив невипадково.
   – Хлопці, – сказав Боря, – після уроків підемо на Бессарабку і купимо своїм бабусям по букетику пролісків. Понад усе на світі бабусі люблять проліски. У кого не вистачить грошей, я додам.
   Жабський любив широкі жести.
   Був кінець березня. Сніг уже розтанув, земля дихала вільно, і з Ботанічного саду віяло таким свіжим, таким запашним весняним духом, що аж памороки забивало.
   «Як там мій «секрет»?» – подумав Вітя.
   Це бабуся Світлана розказала йому колись, як вона з друзями робила у дитинстві «секрети» в Ботанічному саду. Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку – ґудзик, значок, маленьку іграшку, перебивну картинку або й просто камінець, – накривали згори склянкою і притрушували землею. Це й був «секрет».
   Минулої осені Вітя й собі зробив у Ботанічному саду «секрет». У тому місці, де поворот алеї, де росте величезний віковий дуб, де вискочила колись із кущів на мітлі бабуся Світлана і де вперше відбувся для Віті перехід від дійсності до казки і від казки до дійсності.