Страница:
Вітя вибачився. Ніна Олександрівна привітно кивнула йому і зачинила двері.
А Вітя вже дзвонив у сусідні двері. Довго не відчиняли, і хлопець уже подумав, що нікого нема вдома, як із-за дверей почувся хриплий голос, незрозуміло, чи чоловічий, чи жіночий:
– Хто там?..
– Скажіть, будь ласка, це не ваша прищепка впала з балкона?
Клацнуло кілька замків – і двері ледь прочинилися, стримувані ланцюжком. У шпарку визирнуло сердите банькате око:
– Покажи.
Вітя підніс до шпарки прищепку.
– Може, й наша. А де ти взяв?
– Під балконом знайшов.
– Давай, – у шпарку просунулася товста, у золотих перснях рука, схопила прищепку, зникла, і двері хряснули, зачиняючись.
У цій квартирі жили Борисюки: Варвара Спиридонівна і Захар Захарович, якого всі сусіди між собою називали Варвар (з наголосом на останньому складі) Варварович. Вона – дебела, широкоплеча, з темними вусиками на верхній губі, з густим чоловічим голосом. Він був, навпаки, щуплявий, гостроносий, із голосом тонким і писклявим. Він працював директором гастроному. І одягав її у дублянки, шуби й різні модні чоботи, які вона носила у неробочий час. На роботу ж вона ходила у засмальцьованій чоловічій куртці, як знали всі пасажири дванадцятого маршруту. Вона працювала тролейбусним контролером і особливо полюбляла дванадцятий маршрут, бо ним їздили студенти. А для неї не було більшої в житті насолоди, як упіймати безбілетного студента чи студентку і громовим голосом просторікувати на весь тролейбус, збиткуючись із нещасного «зайця» і соромлячи його.
Для цього вона, мабуть, і пішла в контролери. Дуже любила вона принижувати людей.
Варвар Варварович був начебто тихий. Ніколи не підвищував голосу, не кричав, не лаявся. Але одного разу… Це було через день після кицьчиних іменин. Повіривши у людську доброту й ніжне ставлення до котів, бездомна «іменинниця» потягла з Варвариного підвіконня шматочок ковбаси. Вітя бачив, як, зустрівши кицьку на сходах, тихий Варвар Варварович так підфутболив її ногою, що вона перелетіла через поручні й упала з третього поверху на цементну підлогу.
Добре, що коти – живучий народ. Вітю трусило тоді, як у лихоманці.
І тепер, стоячи перед цими дверима, які Варвара зачинила безсоромно, без усякої подяки, він мало не плакав.
Ну нащо, нащо він дзвонив сюди? Нащо? Якби він знав… І прищепка ж, мабуть, не їхня…
Несподівано клацнув замок, і двері квартири навпроти розчинилися.
У дверях стояла Клава.
Вітя обернувся.
Клава на якусь мить застигла, потім, ураз щось зрозумівши, тихо ойкнула і заметалася, намагаючись затулити собою отвір. Потім ще раз ойкнула і зачинила двері…
Але Вітя встиг помітити – посередині порожньої, з голими стінами кімнати просто на підлозі у забрьоханих чоботях і брудному ватнику спав Клавин тато.
Двері були вже зачинені, а Вітя все ще бачив Клавині очі – великі, перелякані, не очі, а самий біль.
Клавин тато пив.
Ніде на роботі він довго не затримувався. Колись був майстром-бригадиром на автобазі, потім шофером, носієм на вокзалі, вантажником у гастрономі… А тепер, подейкують, копає могили на кладовищі.
І все-таки Клава любила свого тата. І нікому не дозволяла казати про нього зле. Навіть коли її мати, яка працювала на двох роботах, прибиральницею і вахтером, доведена до відчаю, щось знесилено кричала, Клава хапала її за руки і завжди говорила одне й те саме:
– Не треба! Не треба! Все одно він хороший. Все одно!..
А «хороший тато» лежав у брудній калюжі й не міг підвести голову…
Як Вітя жалів Клаву! Йому навіть було трошечки незручно перед нею, що оту нього такий гарний тато, а в неї…
IX
X
XI
XII
А Вітя вже дзвонив у сусідні двері. Довго не відчиняли, і хлопець уже подумав, що нікого нема вдома, як із-за дверей почувся хриплий голос, незрозуміло, чи чоловічий, чи жіночий:
– Хто там?..
– Скажіть, будь ласка, це не ваша прищепка впала з балкона?
Клацнуло кілька замків – і двері ледь прочинилися, стримувані ланцюжком. У шпарку визирнуло сердите банькате око:
– Покажи.
Вітя підніс до шпарки прищепку.
– Може, й наша. А де ти взяв?
– Під балконом знайшов.
– Давай, – у шпарку просунулася товста, у золотих перснях рука, схопила прищепку, зникла, і двері хряснули, зачиняючись.
У цій квартирі жили Борисюки: Варвара Спиридонівна і Захар Захарович, якого всі сусіди між собою називали Варвар (з наголосом на останньому складі) Варварович. Вона – дебела, широкоплеча, з темними вусиками на верхній губі, з густим чоловічим голосом. Він був, навпаки, щуплявий, гостроносий, із голосом тонким і писклявим. Він працював директором гастроному. І одягав її у дублянки, шуби й різні модні чоботи, які вона носила у неробочий час. На роботу ж вона ходила у засмальцьованій чоловічій куртці, як знали всі пасажири дванадцятого маршруту. Вона працювала тролейбусним контролером і особливо полюбляла дванадцятий маршрут, бо ним їздили студенти. А для неї не було більшої в житті насолоди, як упіймати безбілетного студента чи студентку і громовим голосом просторікувати на весь тролейбус, збиткуючись із нещасного «зайця» і соромлячи його.
Для цього вона, мабуть, і пішла в контролери. Дуже любила вона принижувати людей.
Варвар Варварович був начебто тихий. Ніколи не підвищував голосу, не кричав, не лаявся. Але одного разу… Це було через день після кицьчиних іменин. Повіривши у людську доброту й ніжне ставлення до котів, бездомна «іменинниця» потягла з Варвариного підвіконня шматочок ковбаси. Вітя бачив, як, зустрівши кицьку на сходах, тихий Варвар Варварович так підфутболив її ногою, що вона перелетіла через поручні й упала з третього поверху на цементну підлогу.
Добре, що коти – живучий народ. Вітю трусило тоді, як у лихоманці.
І тепер, стоячи перед цими дверима, які Варвара зачинила безсоромно, без усякої подяки, він мало не плакав.
Ну нащо, нащо він дзвонив сюди? Нащо? Якби він знав… І прищепка ж, мабуть, не їхня…
Несподівано клацнув замок, і двері квартири навпроти розчинилися.
У дверях стояла Клава.
Вітя обернувся.
Клава на якусь мить застигла, потім, ураз щось зрозумівши, тихо ойкнула і заметалася, намагаючись затулити собою отвір. Потім ще раз ойкнула і зачинила двері…
Але Вітя встиг помітити – посередині порожньої, з голими стінами кімнати просто на підлозі у забрьоханих чоботях і брудному ватнику спав Клавин тато.
Двері були вже зачинені, а Вітя все ще бачив Клавині очі – великі, перелякані, не очі, а самий біль.
Клавин тато пив.
Ніде на роботі він довго не затримувався. Колись був майстром-бригадиром на автобазі, потім шофером, носієм на вокзалі, вантажником у гастрономі… А тепер, подейкують, копає могили на кладовищі.
І все-таки Клава любила свого тата. І нікому не дозволяла казати про нього зле. Навіть коли її мати, яка працювала на двох роботах, прибиральницею і вахтером, доведена до відчаю, щось знесилено кричала, Клава хапала її за руки і завжди говорила одне й те саме:
– Не треба! Не треба! Все одно він хороший. Все одно!..
А «хороший тато» лежав у брудній калюжі й не міг підвести голову…
Як Вітя жалів Клаву! Йому навіть було трошечки незручно перед нею, що оту нього такий гарний тато, а в неї…
IX
І знову Вітя летів на мітлі з Міс Таємницею у чистому безхмарному небі, й у грудях його солодко лоскотало. І від польоту, і від передчуття радості. Він побачить, він зараз побачить…
Внизу показалася земля – зелені левади, переліски, річка… На березі чепурненькі хатки, навколо них сади вишневі… Аж он посеред просторого двору гульбище дивовижне. Розстелений на землі величезний килим всуціль заставлено різними наїдками смачними, а навколо сидять кружка люди впереміш із дикими звірами та домашніми тваринами. І всі разом закусують і сміються, ґелґочуть, кожен по-своєму.
Виявляється, у Добряндії сьогодні велике свято – іменини лева Самсонія. Лев Самсоній був уже вельми похилого лев'ячого віку. Йому минуло сьогодні тридцять років. Він давно вже став вегетаріанцем, тобто не їв м'ясного. Сидить на молочній дієті – кефір, молоко, ряжанка, дитячі сирки… Але найбільше любить лев Самсоній вареники з картоплею, які так майстерно готує тітонька Гортензія. Зубів у Самсонія вже немає, замість них вставна щелепа, яка муляє йому і якою він через те користується лише у свята.
Китиця на його хвості вилізла, і він змушений носити штучну, капронову, бо що то за лев, цар звірів, без китиці на хвості. Пазурі в нього стерлися, ревматизм покрутив суглоби, але грива ще пишна, і якщо її добре розчесати, то вигляд Самсоній має доволі бадьорий. Ніхто йому його років не дає.
Колись замолоду Самсоній жив у Зландії, був хижаком… Але потім перейшов у Добряндію. Його охоче прийняли.
Зараз найближчий його приятель – це зайчик Митя, музикант, що працює ударником (чи, пак, барабанщиком) у заячому естрадному оркестрі. У Добряндії чудовий заячий оркестр, який виконує котячі концерти, що їх складає кіт-композитор Василь Мяукицький.
Люди й звірі в Добряндії живуть у цілковитій гармонії.
Про все це розповіла Віті Міс Таємниця за ті дві хвилини, поки вони плавно спускалися вниз, на подвір'я хати королеви Добряни, де й відбувалася урочистість.
На хаті королеви Добряни у стріху, наче антена, була ввіткнута мітла. Дуже схожа на ту, на якій прилетіли Вітя з Міс Таємницею.
І Вітя раптом подумав: «Авжеж! А чому ні! Вона ж колишня двірничка».
Хоч колишньою двірничкою була баба Маша, а не королева Добряна.
Королева сиділа на низенькому ослінчику в домотканій спідниці й кептарику, в біленькій хустці, на якій зверху була причеплена маленька дерев'яна корона.
Обабіч Добряни сиділи дядя Вася і тітонька Гортензія. Вітя одразу впізнав їх. У дяді Васі були чи то руді, чи то прокурені вуса, а за вухом – жовтий гранчастий олівець.
Поряд із дядею Васею сидів Альховка.
У тітоньки Гортензії щока була в борошні. Мабуть, вона прибігла й сіла до гурту останньою, просто від печі. Бо перед іменинником парувала велика миска щойно принесених вареників із картоплею.
Лев Самсоній дивився на них захопленими очима, і по щоці його стікала сльоза розчулення. Він не міг собі дозволити взяти вареника, бо в цей час його друг зайчик Митя виголошував здравицю на честь іменинника.
Митя говорив про те, що лев Самсоній є одним із найдостойніших громадян Добряндії, чесним і справедливим, добрим і мудрим. Хто б не звернувся до нього по пораду або допомогу – корова чи кіт, заєць чи собака, дядя Вася чи тітонька Гортензія, метелик чи жук-кузька, – Самсоній ніколи нікому не відмовляв. Весь свій багаторічний лев'ячий досвід, усю свою мудрість царя звірів він віддав на благо рідної Добряндії.
Потім виступила тітонька Гортензія.
– Я дуже люблю Самсонія, – сказала вона. – Варити для нього вареники з картоплею – сама насолода. Бо він їсть із таким апетитом – приємно дивитися.
Після тітоньки Гортензії слово взяла корова Мумуня.
– Му-мушу сказати, що той, хто любить молоко і молочні продукти, не може не любити, не шанувати мене. А того, хто любить, шанує мене, хіба можу не любити я?..
Королева Добряна слухала виступи, лагідно усміхаючись. Раз у раз вона оберталася до дяді Васі й питала:
– Що він сказав? Що вона сказала?
І дядя Вася, приставивши до рота долоню, коротко повторював просто у вухо королеві зміст виступу. А потім виступив сам дядя Вася.
– Братці-добрянці! Що я вам скажу… Самсоній мужик будь здоров! Правильний. Я його поважаю. А якщо я когось поважаю – це все. Для мене це перше діло. Отак… Одне тільки погано, що в королеви в кухні кран тече. Але Льовка тут ні до чого. Тут я винен. Учора цілий день провозився і—хоч ти лусни. А чому? Тому що прокладки ні к бісу, крани проіржавіли, всю сантехніку міняти треба. А де взяти? Проблема? Проблема! І гадаєте, тільки в мене? Он у Гортензії теж… Каструлі-скороварки – раз! Нема. Груба димить – два! Знову ж таки ножі для м'ясорубки. Поки той фарш перекрутить, сім потів із неї… Га? Правильно я кажу? – обернувся він до тітоньки Гортензії.
А та тільки усміхнулася, махнула рукою:
– Ну чого ти на іменинах завів казна про що. Веселитися треба, а не…
– Правильно, – одразу ж погодився дядя Вася. – От я ж і кажу. Танці! Танці!.. Громадяни добрянці! Починаймо танці! Оркестр!
Кілька зайчиків підхопилися й поскакали до садка, де під вишнею стояв великий естрадний барабан і лежали на траві музичні інструменти.
Митя вдарив у мідні тарілки, гупнув у барабан, інші зайці вшкварили хто в що вдатний – були там і труби, і скрипки, і гітари, і цимбали…
Така грянула музика, що в добрянців самі собою засмикалися ноги.
Іменинник лев Самсоній підхопив корову Мумуню і пустився з нею витанцьовувати таке, що аж земля задвигтіла. Пес Бровко танцював із кицею Муркою. Кіт-композитор Василь Мяукицький – з льохою Хрюшею. А далі вже й розібрати було важко.
Вітя дивився на все це захопленими очима.
– Подобається? – пошепки спитала Міс Таємниця.
– Дуже! – щиро вихопилося у хлопця. – От тільки проблеми ті їхні якби вирішити… Щоб і дядя Вася, й тітонька Гортензія не…
– Ой! – чогось тихо зойкнула Міс Таємниця. У небі враз з'явилося щось незбагненне. Якесь наче НЛО (нерозпізнаний літаючий об'єкт). Воно швидко наближається, й от уже чітко видно, що то літаюча тарілка, а радше миска чи каструля, бо таке пузатеньке, чимале і з кришкою-люком згори.
«Літаюча каструля» зависла над подвір'ям королеви Добряни, кришка-люк піднялася, і з'явився якийсь прибулець – голова людська, а тіло наче механічне – чи то скафандр такий, чи хтозна-що (але чому ж тоді голова не у скафандрі?).
Прибулець випурхнув зі своєї «каструлі», завис у повітрі, пометляв трохи ногами й руками та плавно опустився на землю. Танці враз припинилися, музика замовкла. Всі завмерли, з подивом позираючи на нього.
Прибулець зробив своєю механічною рукою вітальний жест, нахилив голову, вклоняючись, і промовив:
– Любі добрянці! Вітаю вас від імені славної АДЧС (тобто Асоціації Добрих Чарівників Світу)!.. Ап! – він змахнув лівою рукою – і «літаюча каструля» зникла. Потім – «Ап!» – змахнув правою рукою – і замість звичайної сільської хати королеви Добряни виріс розкішний палац із білими колонами і двома мармуровими левами, що сиділи обабіч входу.
– О! – вигук здивування вихопився з грудей присутніх.
– Що? Що тут коїться? Що він сказав? Хто це? – стурбовано обернулася королева Добряна до дяді Васі.
І поки дядя Вася розтлумачував королеві, що до чого, прибулець уже вів далі:
– В АДЧС багато чули про вашу прегарну країну, про її чудесних громадян і на останній асамблеї ухвалили взяти Добряндію під свою опіку. Я призначений вашим інспектором-куратором. Віднині я беру на себе всі ваші турботи, всі ваші клопоти, всі ваші проблеми. Все за вас віднині робитиму я. Ви будете тільки відпочивати, гуляти, розважатися… Ви чесно заслужили це… Чесно заслужили…
Внизу показалася земля – зелені левади, переліски, річка… На березі чепурненькі хатки, навколо них сади вишневі… Аж он посеред просторого двору гульбище дивовижне. Розстелений на землі величезний килим всуціль заставлено різними наїдками смачними, а навколо сидять кружка люди впереміш із дикими звірами та домашніми тваринами. І всі разом закусують і сміються, ґелґочуть, кожен по-своєму.
Виявляється, у Добряндії сьогодні велике свято – іменини лева Самсонія. Лев Самсоній був уже вельми похилого лев'ячого віку. Йому минуло сьогодні тридцять років. Він давно вже став вегетаріанцем, тобто не їв м'ясного. Сидить на молочній дієті – кефір, молоко, ряжанка, дитячі сирки… Але найбільше любить лев Самсоній вареники з картоплею, які так майстерно готує тітонька Гортензія. Зубів у Самсонія вже немає, замість них вставна щелепа, яка муляє йому і якою він через те користується лише у свята.
Китиця на його хвості вилізла, і він змушений носити штучну, капронову, бо що то за лев, цар звірів, без китиці на хвості. Пазурі в нього стерлися, ревматизм покрутив суглоби, але грива ще пишна, і якщо її добре розчесати, то вигляд Самсоній має доволі бадьорий. Ніхто йому його років не дає.
Колись замолоду Самсоній жив у Зландії, був хижаком… Але потім перейшов у Добряндію. Його охоче прийняли.
Зараз найближчий його приятель – це зайчик Митя, музикант, що працює ударником (чи, пак, барабанщиком) у заячому естрадному оркестрі. У Добряндії чудовий заячий оркестр, який виконує котячі концерти, що їх складає кіт-композитор Василь Мяукицький.
Люди й звірі в Добряндії живуть у цілковитій гармонії.
Про все це розповіла Віті Міс Таємниця за ті дві хвилини, поки вони плавно спускалися вниз, на подвір'я хати королеви Добряни, де й відбувалася урочистість.
На хаті королеви Добряни у стріху, наче антена, була ввіткнута мітла. Дуже схожа на ту, на якій прилетіли Вітя з Міс Таємницею.
І Вітя раптом подумав: «Авжеж! А чому ні! Вона ж колишня двірничка».
Хоч колишньою двірничкою була баба Маша, а не королева Добряна.
Королева сиділа на низенькому ослінчику в домотканій спідниці й кептарику, в біленькій хустці, на якій зверху була причеплена маленька дерев'яна корона.
Обабіч Добряни сиділи дядя Вася і тітонька Гортензія. Вітя одразу впізнав їх. У дяді Васі були чи то руді, чи то прокурені вуса, а за вухом – жовтий гранчастий олівець.
Поряд із дядею Васею сидів Альховка.
У тітоньки Гортензії щока була в борошні. Мабуть, вона прибігла й сіла до гурту останньою, просто від печі. Бо перед іменинником парувала велика миска щойно принесених вареників із картоплею.
Лев Самсоній дивився на них захопленими очима, і по щоці його стікала сльоза розчулення. Він не міг собі дозволити взяти вареника, бо в цей час його друг зайчик Митя виголошував здравицю на честь іменинника.
Митя говорив про те, що лев Самсоній є одним із найдостойніших громадян Добряндії, чесним і справедливим, добрим і мудрим. Хто б не звернувся до нього по пораду або допомогу – корова чи кіт, заєць чи собака, дядя Вася чи тітонька Гортензія, метелик чи жук-кузька, – Самсоній ніколи нікому не відмовляв. Весь свій багаторічний лев'ячий досвід, усю свою мудрість царя звірів він віддав на благо рідної Добряндії.
Потім виступила тітонька Гортензія.
– Я дуже люблю Самсонія, – сказала вона. – Варити для нього вареники з картоплею – сама насолода. Бо він їсть із таким апетитом – приємно дивитися.
Після тітоньки Гортензії слово взяла корова Мумуня.
– Му-мушу сказати, що той, хто любить молоко і молочні продукти, не може не любити, не шанувати мене. А того, хто любить, шанує мене, хіба можу не любити я?..
Королева Добряна слухала виступи, лагідно усміхаючись. Раз у раз вона оберталася до дяді Васі й питала:
– Що він сказав? Що вона сказала?
І дядя Вася, приставивши до рота долоню, коротко повторював просто у вухо королеві зміст виступу. А потім виступив сам дядя Вася.
– Братці-добрянці! Що я вам скажу… Самсоній мужик будь здоров! Правильний. Я його поважаю. А якщо я когось поважаю – це все. Для мене це перше діло. Отак… Одне тільки погано, що в королеви в кухні кран тече. Але Льовка тут ні до чого. Тут я винен. Учора цілий день провозився і—хоч ти лусни. А чому? Тому що прокладки ні к бісу, крани проіржавіли, всю сантехніку міняти треба. А де взяти? Проблема? Проблема! І гадаєте, тільки в мене? Он у Гортензії теж… Каструлі-скороварки – раз! Нема. Груба димить – два! Знову ж таки ножі для м'ясорубки. Поки той фарш перекрутить, сім потів із неї… Га? Правильно я кажу? – обернувся він до тітоньки Гортензії.
А та тільки усміхнулася, махнула рукою:
– Ну чого ти на іменинах завів казна про що. Веселитися треба, а не…
– Правильно, – одразу ж погодився дядя Вася. – От я ж і кажу. Танці! Танці!.. Громадяни добрянці! Починаймо танці! Оркестр!
Кілька зайчиків підхопилися й поскакали до садка, де під вишнею стояв великий естрадний барабан і лежали на траві музичні інструменти.
Митя вдарив у мідні тарілки, гупнув у барабан, інші зайці вшкварили хто в що вдатний – були там і труби, і скрипки, і гітари, і цимбали…
Така грянула музика, що в добрянців самі собою засмикалися ноги.
Іменинник лев Самсоній підхопив корову Мумуню і пустився з нею витанцьовувати таке, що аж земля задвигтіла. Пес Бровко танцював із кицею Муркою. Кіт-композитор Василь Мяукицький – з льохою Хрюшею. А далі вже й розібрати було важко.
Вітя дивився на все це захопленими очима.
– Подобається? – пошепки спитала Міс Таємниця.
– Дуже! – щиро вихопилося у хлопця. – От тільки проблеми ті їхні якби вирішити… Щоб і дядя Вася, й тітонька Гортензія не…
– Ой! – чогось тихо зойкнула Міс Таємниця. У небі враз з'явилося щось незбагненне. Якесь наче НЛО (нерозпізнаний літаючий об'єкт). Воно швидко наближається, й от уже чітко видно, що то літаюча тарілка, а радше миска чи каструля, бо таке пузатеньке, чимале і з кришкою-люком згори.
«Літаюча каструля» зависла над подвір'ям королеви Добряни, кришка-люк піднялася, і з'явився якийсь прибулець – голова людська, а тіло наче механічне – чи то скафандр такий, чи хтозна-що (але чому ж тоді голова не у скафандрі?).
Прибулець випурхнув зі своєї «каструлі», завис у повітрі, пометляв трохи ногами й руками та плавно опустився на землю. Танці враз припинилися, музика замовкла. Всі завмерли, з подивом позираючи на нього.
Прибулець зробив своєю механічною рукою вітальний жест, нахилив голову, вклоняючись, і промовив:
– Любі добрянці! Вітаю вас від імені славної АДЧС (тобто Асоціації Добрих Чарівників Світу)!.. Ап! – він змахнув лівою рукою – і «літаюча каструля» зникла. Потім – «Ап!» – змахнув правою рукою – і замість звичайної сільської хати королеви Добряни виріс розкішний палац із білими колонами і двома мармуровими левами, що сиділи обабіч входу.
– О! – вигук здивування вихопився з грудей присутніх.
– Що? Що тут коїться? Що він сказав? Хто це? – стурбовано обернулася королева Добряна до дяді Васі.
І поки дядя Вася розтлумачував королеві, що до чого, прибулець уже вів далі:
– В АДЧС багато чули про вашу прегарну країну, про її чудесних громадян і на останній асамблеї ухвалили взяти Добряндію під свою опіку. Я призначений вашим інспектором-куратором. Віднині я беру на себе всі ваші турботи, всі ваші клопоти, всі ваші проблеми. Все за вас віднині робитиму я. Ви будете тільки відпочивати, гуляти, розважатися… Ви чесно заслужили це… Чесно заслужили…
X
Юра Лякін з'явився в класі у другому півріччі, після зимових канікул.
Марія Іванівна посадила його чогось за окрему парту, хоча біля Ніни Ковбасюк було вільне місце. Він сидів похмурий і мовчазний. Очі в нього були якісь наче пригаслі. До новачка, як ведеться, увага в перший день загострена. Всі дивляться, цікавляться – хто, що, звідки… Але на всі зачіпки, на всі запитання Лякін уперто відмовчувався. Сказав тільки, що раніше вони жили на Воскресенці, за Дніпром, а тепер житимуть тут. І все. Приводила його в школу й забирала якась жінка, по всьому видно, не мама, але теж похмура, з сумними пригаслими очима. Такі очі бувають лише в людей, у яких свіже горе. Вітя це добре знав. Такі очі були рік тому в Каті з п'ятої квартири, у її мами та тітки Ніни Олександрівни, коли несподівано від інфаркту помер Катин батько, інженер-будівельник Іван Семенович, який увесь час кудись поспішав і сходами піднімався не інакше, як переступаючи через дві сходинки.
То були перші похорони у Вітиному житті.
Сталося так, що бабуся Світлана не знала, думала, що сусіда ховатимуть із лікарні, не сказала Віті нічого і пішла з ним у поліклініку (до отоларинголога – у Віті знову боліло горло). А коли вони поверталися і піднімалися сходами, раптом побачили, що на площадці третього поверху стоїть прихилене до стіни віко від домовини. Двері п'ятої квартири були відчинені навстіж, і панувала така тиша, що Віті спершу здалося, ніби там нікого нема.
Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судорожно стиснула Віти ну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.
У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі й у кімнаті повно людей. І ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішене простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкий запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком.
Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам'ятав назавжди.
І тепер він увесь час озирався назад (Юра сидів на задній парті) й дивився на Лякіна з болем і співчуттям. Він не сумнівався, що в хлопчика щось трапилося.
Усе з'ясувалося за кілька днів.
Звістку принесла Рая Фількіна. Треба ж такому статися, що добра знайома батьків Раї Фількіної мешкала в одному будинку, навіть на одній площадці з тіткою Юри Лякіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину; вона загинула, і тато зараз сидить у в'язниці.
Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як «убивство» і «в'язниця», були не книжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі…
Навіть Боря Жабський принишк.
Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.
А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса на смерть збити людину! А тепер – убивця. І його син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він чим винен?! Яке ж то горе оті нещасні випадки! Яким треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!
Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали і Юрі було важко, не міг він цього витримати.
Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.
У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю.
А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.
І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у «ворону». Є така давня шкільна гра, якої навчив Алика Здоровегу його дідусь. Гра дуже проста – лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.
Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.
Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.
Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі – стриб-стриб!
Алик Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в ударі.
Побачив Лякіна і з розгону – до нього. Лякін приловчився – тиць!
І чи то втомився Алик, чи просто підвернулася якось невдало в нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін.
Лякін розгублено став, дивиться винувато.
А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла ґуля, кривиться-кривиться та як засичить:
– Ти що – теж у в'язницю захотів? Убивця!..
Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і – щодуху по коридору геть.
Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.
А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.
Коридори вже спорожніли, почалися уроки, й у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну: під час уроку перебував не в класі, а в коридорі. Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.
Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшись обличчям у зігнутий лікоть. Плечі його здригалися.
Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:
– Не треба… не плач… Ти ж не хотів… і… він не хотів… Не плач…
А що Вітя міг іще сказати?
– Тікай! Облиш! Не хочу!.. – глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.
Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.
– Ох! Ти що? – аж захлинувся Вітя. І заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.
Лякін зрозумів, що він зробив, – і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…
Марія Іванівна посадила його чогось за окрему парту, хоча біля Ніни Ковбасюк було вільне місце. Він сидів похмурий і мовчазний. Очі в нього були якісь наче пригаслі. До новачка, як ведеться, увага в перший день загострена. Всі дивляться, цікавляться – хто, що, звідки… Але на всі зачіпки, на всі запитання Лякін уперто відмовчувався. Сказав тільки, що раніше вони жили на Воскресенці, за Дніпром, а тепер житимуть тут. І все. Приводила його в школу й забирала якась жінка, по всьому видно, не мама, але теж похмура, з сумними пригаслими очима. Такі очі бувають лише в людей, у яких свіже горе. Вітя це добре знав. Такі очі були рік тому в Каті з п'ятої квартири, у її мами та тітки Ніни Олександрівни, коли несподівано від інфаркту помер Катин батько, інженер-будівельник Іван Семенович, який увесь час кудись поспішав і сходами піднімався не інакше, як переступаючи через дві сходинки.
То були перші похорони у Вітиному житті.
Сталося так, що бабуся Світлана не знала, думала, що сусіда ховатимуть із лікарні, не сказала Віті нічого і пішла з ним у поліклініку (до отоларинголога – у Віті знову боліло горло). А коли вони поверталися і піднімалися сходами, раптом побачили, що на площадці третього поверху стоїть прихилене до стіни віко від домовини. Двері п'ятої квартири були відчинені навстіж, і панувала така тиша, що Віті спершу здалося, ніби там нікого нема.
Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судорожно стиснула Віти ну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.
У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі й у кімнаті повно людей. І ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішене простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкий запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком.
Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам'ятав назавжди.
І тепер він увесь час озирався назад (Юра сидів на задній парті) й дивився на Лякіна з болем і співчуттям. Він не сумнівався, що в хлопчика щось трапилося.
Усе з'ясувалося за кілька днів.
Звістку принесла Рая Фількіна. Треба ж такому статися, що добра знайома батьків Раї Фількіної мешкала в одному будинку, навіть на одній площадці з тіткою Юри Лякіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину; вона загинула, і тато зараз сидить у в'язниці.
Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як «убивство» і «в'язниця», були не книжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі…
Навіть Боря Жабський принишк.
Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.
А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса на смерть збити людину! А тепер – убивця. І його син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він чим винен?! Яке ж то горе оті нещасні випадки! Яким треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!
Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали і Юрі було важко, не міг він цього витримати.
Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.
У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю.
А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.
І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у «ворону». Є така давня шкільна гра, якої навчив Алика Здоровегу його дідусь. Гра дуже проста – лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.
Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.
Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.
Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі – стриб-стриб!
Алик Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в ударі.
Побачив Лякіна і з розгону – до нього. Лякін приловчився – тиць!
І чи то втомився Алик, чи просто підвернулася якось невдало в нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін.
Лякін розгублено став, дивиться винувато.
А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла ґуля, кривиться-кривиться та як засичить:
– Ти що – теж у в'язницю захотів? Убивця!..
Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і – щодуху по коридору геть.
Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.
А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.
Коридори вже спорожніли, почалися уроки, й у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну: під час уроку перебував не в класі, а в коридорі. Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.
Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшись обличчям у зігнутий лікоть. Плечі його здригалися.
Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:
– Не треба… не плач… Ти ж не хотів… і… він не хотів… Не плач…
А що Вітя міг іще сказати?
– Тікай! Облиш! Не хочу!.. – глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.
Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.
– Ох! Ти що? – аж захлинувся Вітя. І заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.
Лякін зрозумів, що він зробив, – і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…
XI
Міс Таємниця мовчала.
Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:
– А коли ж я нарешті побачу його?
І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:
– Треба заслужити.
Вітя стрепенувся:
– А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад… І Алик. І Боря. А я мушу…
– Тому, що так треба, – твердо сказала вона. Вітя зітхнув.
Ну що ж, треба, значить, треба…
Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.
Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.
Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут – і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам'яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.
Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше…
«Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз… – крутиться у Вітиній голові. – От коли б тато побачив…»
Він уже біля заґратованого вікна. Ґрати візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вдивляється у присмерк в'язничної камери… І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина.
Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах – бірюзові сережки.
Серце у хлопця б'ється і радісно, і тривожно. Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.
– Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе… – чує Вітя її голос. Вона хапає руками його руки, що тримаються за ґрати. Дотики її пальців такі м'які, ніжні, такі солодко-приємні.
Вітя відчуває її подих – легкий і теж солодко-приємний. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя. «Я так чекала тебе…»
Чи може бути у світі щось бентежніше за ці слова?..
Нарешті він трохи отямився.
– Як?.. Чого?.. Чому ти тут?
Вона зітхнула:
– Вони зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили… Ніхто в Добряндії ще не знає..
Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела…
– Але що, що вони хочуть від тебе?
– Вони хочуть… Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я… я не можу, не хочу… ти ж розумієш… – вона притулилася щокою до Вітиної руки.
І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.
– Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!
Вона знову зітхнула.
– В'язницю стережуть двоє зланців – Грубий Ян і Просто Філя… Але вони такі здоровущі!
– Та я… я… – захлинався Вітя. – В мене льодоруб… І коли вже я сюди дістався, то я тебе звільню. От побачиш!
Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все що завгодно.
Вона нічого не сказала, тільки знову притулилася щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від щастя. Він би отактримався й тримався руками за ґрати, тільки б відчувати той ніжний дотик її щоки. Але… треба ж було її визволяти.
І, підбадьорливо кинувши їй: «Тримайся! Я зараз!», – він почав спускатися.
Він спускався дуже легко й швидко – наче злітав на крилах.
От уже й земля під ногами.
Стискаючи в руці льодоруб, Вітя кинувся шукати вхід у в'язницю.
Зланці Грубий Ян і Просто Філя були справді здоровущі – метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони видавалися ще могутнішими. Але займалися вони в цей момент справою, як на їхній вигляд, не дуже солідною. Коли Вітя підбіг до в'язничної брами, вартові… грали у «ворону». Кожен тримався рукою за ліву ногу і, стрибаючи на правій, штовхав плечем суперника. Оскільки вони були в латах, лунав такий брязкіт і скрегіт, наче то штовхалися два величезні самовари.
Нарешті Грубий Ян приловчився, штурхонув Просто Філю так, що той з усього розмаху грюкнувся на землю і покотився, гуркочучи, як порожнє відро.
Вітя скористався цим і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна:
– Ану відчиняй браму зараз же, а то…
Грубий Ян не тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився:
– Що-о?! Та я тебе зараз…
І величезне лаписько зланця вже нависло над Вітею.
– Та почекай! – гукнув раптом, підводячись з землі, Просто Філя. – Це ж Вітя! Визволитель.
– А-а!.. Вітя… Тоді інша справа, – Грубий Ян опустив руку. – Що ж ти одразу не сказав? А то кричиш, розмахуєш…
– І все одно даремно, – зітхнув Просто Філя. – Нічого в тебе, Вітю, зараз не вийде. Нема в нас ключа від брами. Ключ у Зланика Хамули під подушкою. Отож поганяй у палац, діставай ключа, приходь, тоді будемо битися, зараз немає ніякого сенсу… Чао!
Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:
– А коли ж я нарешті побачу його?
І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:
– Треба заслужити.
Вітя стрепенувся:
– А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад… І Алик. І Боря. А я мушу…
– Тому, що так треба, – твердо сказала вона. Вітя зітхнув.
Ну що ж, треба, значить, треба…
Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.
Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.
Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут – і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам'яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.
Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше…
«Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз… – крутиться у Вітиній голові. – От коли б тато побачив…»
Він уже біля заґратованого вікна. Ґрати візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вдивляється у присмерк в'язничної камери… І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина.
Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах – бірюзові сережки.
Серце у хлопця б'ється і радісно, і тривожно. Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.
– Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе… – чує Вітя її голос. Вона хапає руками його руки, що тримаються за ґрати. Дотики її пальців такі м'які, ніжні, такі солодко-приємні.
Вітя відчуває її подих – легкий і теж солодко-приємний. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя. «Я так чекала тебе…»
Чи може бути у світі щось бентежніше за ці слова?..
Нарешті він трохи отямився.
– Як?.. Чого?.. Чому ти тут?
Вона зітхнула:
– Вони зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили… Ніхто в Добряндії ще не знає..
Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела…
– Але що, що вони хочуть від тебе?
– Вони хочуть… Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я… я не можу, не хочу… ти ж розумієш… – вона притулилася щокою до Вітиної руки.
І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.
– Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!
Вона знову зітхнула.
– В'язницю стережуть двоє зланців – Грубий Ян і Просто Філя… Але вони такі здоровущі!
– Та я… я… – захлинався Вітя. – В мене льодоруб… І коли вже я сюди дістався, то я тебе звільню. От побачиш!
Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все що завгодно.
Вона нічого не сказала, тільки знову притулилася щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від щастя. Він би отактримався й тримався руками за ґрати, тільки б відчувати той ніжний дотик її щоки. Але… треба ж було її визволяти.
І, підбадьорливо кинувши їй: «Тримайся! Я зараз!», – він почав спускатися.
Він спускався дуже легко й швидко – наче злітав на крилах.
От уже й земля під ногами.
Стискаючи в руці льодоруб, Вітя кинувся шукати вхід у в'язницю.
Зланці Грубий Ян і Просто Філя були справді здоровущі – метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони видавалися ще могутнішими. Але займалися вони в цей момент справою, як на їхній вигляд, не дуже солідною. Коли Вітя підбіг до в'язничної брами, вартові… грали у «ворону». Кожен тримався рукою за ліву ногу і, стрибаючи на правій, штовхав плечем суперника. Оскільки вони були в латах, лунав такий брязкіт і скрегіт, наче то штовхалися два величезні самовари.
Нарешті Грубий Ян приловчився, штурхонув Просто Філю так, що той з усього розмаху грюкнувся на землю і покотився, гуркочучи, як порожнє відро.
Вітя скористався цим і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна:
– Ану відчиняй браму зараз же, а то…
Грубий Ян не тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився:
– Що-о?! Та я тебе зараз…
І величезне лаписько зланця вже нависло над Вітею.
– Та почекай! – гукнув раптом, підводячись з землі, Просто Філя. – Це ж Вітя! Визволитель.
– А-а!.. Вітя… Тоді інша справа, – Грубий Ян опустив руку. – Що ж ти одразу не сказав? А то кричиш, розмахуєш…
– І все одно даремно, – зітхнув Просто Філя. – Нічого в тебе, Вітю, зараз не вийде. Нема в нас ключа від брами. Ключ у Зланика Хамули під подушкою. Отож поганяй у палац, діставай ключа, приходь, тоді будемо битися, зараз немає ніякого сенсу… Чао!
XII
Це було влітку після першого класу, в перші Вітині канікули. Він сидів на балконі й читав книжку «Пригоди Буратіно». Вітя любив читати казки.
І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (внизу якраз навскоси від їхнього) з'явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з'явилася вперше.
Кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатична гривка русявого волосся, що спадало на чоло, на скронях неслухняні кучерики. І головне, у вухах маленькі бірюзові сережки…
Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. І може, саме через ті сережки вона здалася йому надзвичайною і незрівнянно прекрасною. І ще, мабуть, через те, що він тільки-но прочитав про казкову дівчинку Мальвіну.
Віті здалося, що в нього тільки оце зараз, у цю мить, забилося серце. До того він його просто не відчував, а коли на балкон вийшла вона, серце несподівано забилося – він відчув його биття.
На ній було голубе платтячко у синю горошину… Без рукавів. Замість рукавів якісь наче крильця. І через ті крильця вона видавалася схожою на метелика.
Дівчинка покрутилася якусь мить на балконі та зникла. Наче отой метелик знявся й полетів.
А серце у Вітиних грудях і далі стукотіло як навіжене.
Вітя з нетерпінням чекав, коли дівчинка знову з'явиться, але вона не з'являлась.
Бабуся Світлана покликала Вітю обідати, потім вони пішли гуляти, пізніше – в Музей українського мистецтва.
Вітя ніколи так не поспішав додому. Вдома він одразу ж побіг на балкон.
І серце його трохи не вискочило з грудей.
Вона стояла на балконі удвох із молодим, але вже трохи сивуватим чоловіком, якого Вітя добре знав, бо то був їхній сусід із третього поверху Георгій Вадимович.
Георгій Вадимович обіймав дівчинку за плечі, а вона горнулася до нього й тихо сміялась. Він, мабуть, тільки-но сказав їй щось веселе. Авжеж. Георгій Вадимович був веселий, дотепний, Вітя це знав.
Вітя ще не розумів, хто ця дівчинка Георгію Вадимовичу, але те, як вона горнулася до нього, чогось схвилювало Вітю.
Дівчинка раптом щось тихо й ніжно сказала йому, і Георгій Вадимович відповів бадьоро та весело:
– І я тебе теж. Аякже! Звичайно! Ти що – сумнівалась?..
Вона зітхнула і ще дужче пригорнулася до нього.
І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (внизу якраз навскоси від їхнього) з'явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з'явилася вперше.
Кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатична гривка русявого волосся, що спадало на чоло, на скронях неслухняні кучерики. І головне, у вухах маленькі бірюзові сережки…
Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. І може, саме через ті сережки вона здалася йому надзвичайною і незрівнянно прекрасною. І ще, мабуть, через те, що він тільки-но прочитав про казкову дівчинку Мальвіну.
Віті здалося, що в нього тільки оце зараз, у цю мить, забилося серце. До того він його просто не відчував, а коли на балкон вийшла вона, серце несподівано забилося – він відчув його биття.
На ній було голубе платтячко у синю горошину… Без рукавів. Замість рукавів якісь наче крильця. І через ті крильця вона видавалася схожою на метелика.
Дівчинка покрутилася якусь мить на балконі та зникла. Наче отой метелик знявся й полетів.
А серце у Вітиних грудях і далі стукотіло як навіжене.
Вітя з нетерпінням чекав, коли дівчинка знову з'явиться, але вона не з'являлась.
Бабуся Світлана покликала Вітю обідати, потім вони пішли гуляти, пізніше – в Музей українського мистецтва.
Вітя ніколи так не поспішав додому. Вдома він одразу ж побіг на балкон.
І серце його трохи не вискочило з грудей.
Вона стояла на балконі удвох із молодим, але вже трохи сивуватим чоловіком, якого Вітя добре знав, бо то був їхній сусід із третього поверху Георгій Вадимович.
Георгій Вадимович обіймав дівчинку за плечі, а вона горнулася до нього й тихо сміялась. Він, мабуть, тільки-но сказав їй щось веселе. Авжеж. Георгій Вадимович був веселий, дотепний, Вітя це знав.
Вітя ще не розумів, хто ця дівчинка Георгію Вадимовичу, але те, як вона горнулася до нього, чогось схвилювало Вітю.
Дівчинка раптом щось тихо й ніжно сказала йому, і Георгій Вадимович відповів бадьоро та весело:
– І я тебе теж. Аякже! Звичайно! Ти що – сумнівалась?..
Вона зітхнула і ще дужче пригорнулася до нього.